Кохання вигнане із Раю,
Куди воно це знов бреде?
Вмощусь у серці в когось скраю,
Хто не прогонить, збереже.
І буде тепло там й спокійно,
І навіть в люті холоди.
Кудись тікать вже не потрібно,
Та хто втіче від доброти?
Із чим порівнюєм кохання,
Чи з першим подихом весни?
Чи бачим в нім ми квітку ранню,
Що щедро скупана в росі?
Кохання справжнє живе в серці,
Здаєтьсяся світ увесь щасливим.
А хто узнав його уперше,
Воно не може буть фальшивим.
Воно до нас прийде незвідки,
І не спита: Чи можна?- в нас.
Самотність щастям обігрівши,
Що не вистачало так підчас.
То ж бережімо, що в нас є,
Нащо шукати ідеалів?
З тобою поруч хай живе,
Наступні будуть нецікаві..
Вірш сподобався цілком,але -Вмощусь у серці в когось скраю,- так сподобалось що запозичу у Вас , може щось спечу своє.В серці - то є часто,а ось саме це- скараю - і запало в моє серце.
Гарний вірш! 
