Хмари клубились над парком похмурі, багрянотонні,
Ще трохи і злива, і буде двигтіти гроза, —
Сказала у голос ти
І голос обнятий був хрипкістю слів і мені
Здалося, що решта застрягли та зникли у горлі
І ти їх поспішно позбулася, а тоді
Пролунав
Перший
Дзвінок,
І торкнувшись рукою
Сказала мені: Ходімо. І ми пішли.
Пішли, та здається, що й далі отам стояли.
Легке помутніння, мовчання, незручний антракт,
У першому акті актори декламували репліки автора,
Їхні-його слова
Застрягли у горлі нам, в серці, текли щоками –
Хай очі були не зворушені грою, та я
Бачив як ти дивилася — погляд збоку, —
О ні, не на акторів, на мене, на власне життя,
Бо я, як здалося, був вибіг блідий на сцену,
Дивився навпроти і прірва між нами росла.
Затемнення.
Тоді загорілося світло. Антракт. Ми мовчки, неспішно вийшли.
А далі... далі ти скажеш ті хриплі слова про грозу...
Можливо тоді і відчули, що ми невільники, -
Між п’єсою автора й Автором грому й дощу.
24.03.2024
