Віра жила в невеличкому місті, яке одним боком впиралося в луг, на якому пасли худобу ґазди із сусіднього села, й за яким височіли гори Карпат, а другим – об кам’яний схил, по якому збігала, співаючи і пританцьовуючи у такт власній пісні, річка. Жінка змалку любила своє місто, що влітку вкривалося різнобарвними килимами з кущів та квітів, топилося в людському гаморі та співі пернатих, а взимку чарувало блиском та свіжістю білих гобеленів, витканих зі снігів, чарувало (в релігійні свята) голосом дзвонів, співом колядників та щедрувальників. Віра теж співала колядки й щедрівки радо від маленької – для бабці, дідуся, мами й тата та близьких. Дуже любила дівчинка гори, які манили її своєї величчю, красою, щедротами дарів. Віра сходила їх і вздовж, і впоперек. У них з бабусею чи мамою гриби збирала, лікувальні трави на чай. З них взимку на санчатах злітала чи на лижах. Ходила й до річки, яка ніколи не замерзала. В ній біль, що в душу влазив, залишала, думки купала, а у спеку тіло освіжала. Не тільки цим займалося дівча. Батькам з дитинства Віра помагала по господарству, при цьому і у школі добре вчилася, книжки художні у бібліотеці брала, читати їх щодня встигала, в ігри з однолітками грала у дворику шкільному і своєму.
Як Віра виросла, то закінчила вуз і стала вчителькою англійської мови та образотворчого мистецтва. Мрію свою дитячу здійснила. Пішла до школи працювати – в село, що знаходилась недалеко від її міста, за 10 кілометрів. Невдовзі й заміж вийшла – за електрика Івана, який жив в тому селі, де Віра працювала. В автобусі з ним познайомилась, як їхала з роботи додому. Привітним з нею був, зичливим, запропонував піти їй з ним до каварні на каву. Пішла. Та й зав’язалась дружба поміж ними, поки не перейшла у шлюб. Як вийшла заміж за Івана, то пішла жити до нього. В шлюбі народила двійко дітей – хлопчика Мирона і дівчинку Оксану. Ростила їх, у школі працювала, свекрусі помагала: городину садити і збирати, з фруктами саду власного раду давати, варити, прати, прибирати. Лиш кіз Віра не пасла, яких свекруха її – пані Оля, тримала, і не доїла їх. Отак і жила. Ніби й непогано. Іван її достатньо заробляв. На море з діточками відправляв що через рік відпочивати і все, що треба було, приносив до хати, вмів заробляти.
Та якось впав зі стовпа електричного, коли на ньому дроти поправляв опісля буревію, руку зламав і вдарився об камінь головою. Отримав струс мозку середньої важкості. Лікувався. Та за якийсь час на місці удару пухлина виросла – злоякісна. Вчасно не виявили її лікарі. А коли виявили, то запізно було її вже вирізати. Помер. Донька навчалася тоді у технікумі, на 1 курсі, а син – у сьомий клас ходив.
Важко було Вірі змиритися із втратою чоловіка, вести одній обох дітей. . У всьому себе обмежувала, аби лиш їх добре нагодувати та зодягнути, зібрати гроші на навчання. Та дала собі раду, вивчила обох. Весілля справила їм, у життя пустила з дипломами, з уміннями, знаннями. І Мирон, І Оксана залишили маму, пішли жити до своїх половинок. Залишилася одна. І нарешті почала займатися тим, чи давно хотіла: картини стала малювати. Вона й раніше пробувала це робити, на картках альбому фарбами чи олівцями зображала різні предмети, пейзажі, але нікому не показувала своїх робіт. А коли у Віри з’явилося більше часу і більше грошей (менше тратила їх на своїх дітей), то почала частіше цим займатися й інколи (у свята) виставки організовувати. Не спішили признавати талант Віри її краяни, навіть вчителі, з якими працювала, рідко приходили на творчі заходи, які вона організовувала у своєму місті, мало хто купував її картини. Дещо вдавалося продавати жінці хіба он-лайн. Але тих коштів, які отримувала Віра за продані роботи, ледве вистачало на папір, полотно, фарби та чай з пиріжками. Була, звісно, рада й тому. Хоч хотіла б більшого.
Минуло 10 років. За цей час у Віри в з’явилися онуки: хлопчик Олесь у Оксани та дівчинка Руслана в Мирона. Помагала ростити їх дітям, поки до школи не пішли. А як пішли, менше стала до внуків приходити. Тепер більше навідувалися вони до неї – зі своїми батьками чи самі. Раділа, коди переступали поріг її дому. Коли потрібно було, допомагала онукам у навчанні, читала також їм книжки і продовжувала малювати, коли мала час і надих.
Визнання Віра за цей час так і не здобула у своєму місті, хоч майстерність її з кожним роком помітно росла. Картини її нечасто купували. Наскладала мальованих полотен на горищі стільки, що хоч з них хату викладай. «І навіщо трудилася, коли моя праця нікому не пригодилася? Нездара я, мабуть, або безталанна», - думала собі.. «Але чому так, Господи, скажи? Чим таким я прогнівила тебе? Весь вік свій працювала. Дітей піднімала. Онукам і час, і любов дарувала. Тобі подяку слати не забувала за все, що здобувала» - питала Віра в Бога, пускаючи сльозу. Відповіді не чула. Хоч після кожного відчаю та плачу щось таки з намальованого продавала.
Минуло ще сім років. Віра пішла на заслужений відпочинок, тобто, на пенсію, хоч хотіла школі ще працювати: мала що дітям сказати й була в непоганій спортивній формі – гори не полишила і в річці плавала. Але треба було молоду особу до школи прийняти, а її – геть, бо має чим займатись і на картинах заробляє. Ледве оговталась Віра від різких змін у своєму житті. Але поплакавши трішки, прийняла їх і навіть зрозуміла, що новий етап – їй на користь: лягала спати і вставала з ліжка, коли бажала, над її головою сокирою більше не виснули оці вічні: «Здати, написати, подати, перевірити, впорядкувати, бути, відбути, прибути і т. д.» . Забула все це, як страшний сон, наповнилась новим буттям, сіла на інший потяг, який віз її по рейках життя в новому напрям. Фарби й полотна, правда, поклала у валізу, з якою до потяга сідала, а любов до дітей і онуків Віра завжди у своєму серці тримала, її з нього ніколи не виймала.
В якийсь із днів спала Вірі на думку така ідея: поїхати до районного міста і спробувати там продати свої роботи. Так і зробила. Взяла зі собою п’ять картин: на одній були зображені гори, на другій – річка, на третій – центральна вулиця міста ввечері з увімкненими ліхтарями. На четвертій – поле зі сонцем, маками й соняхами. А на п’ятій – літо, діти, водограй. Просиділа на ринку 5 годин. За цей час одну картину продала, ще й трохи знизила ціну на неї, просила жінка. «Ну, хоч би щось!- подумала. - Буде чим за місце заплатити і за що фарби для малювання купити. Їхала додому – і раділа, і плакала. Більше плакала. «Не буду більше малювати, - вирішила. – Не вмію. Завжди хтось знаходить у моїй роботі ґандж – то зайвий мазок на мальованому предметі, то не зовсім чітка виразність в образі. І я не можу з цим не погодитись. Не вистачає мені терпеливості доводити задум до ідеального втілення його в практику».
У неділю пішла Віра до церкви. Молилася, співала, в Бога відповіді на свої питання шукала. Почула: «Тримайся!Не здавайся!» По обіді в гори махнула, щоб душу скріпити серед природи, яка її завжди радо приймала і розуміла, як ніхто інший. Походила гарами, з деревами пообіймалася, квіти похвалила – за ріст, запах та красу, ворона погодувала печенням – впав біля її ніг, як сіла в долинці між горами на камені, щоб відпочити й води попити. Усміхалася, коли дзьобом крихти печива збирав, в очі їй заглядав, ще й моргав. А як полетів, заплакала. Навіть не так – заридала! Душу її жива гірська картина прорвала. У цей час вітер долиною пробігав, почув він гучні схлипи Віри, зупинився, спитав у жінки:
- Чого плачеш?
- Не знаю, що мені робити. Ніби своїх років я й не дармувала: учнів у школі відповідально навчала, у вільний від нагальних справ час малювала, в підсумку ж не отримала ні вдячності, ні визнання.
- Отримаєш.
- Коли?
- Колись це станеться, - мовив, - повір.
Він поцілував Віру в носа й у щічку і полетів.
- Колись – це після смерті? - спитала Віра сама себе. - Бо у нас так є, поки живий, тебе не помічають (якщо не топчуть та брудом не поливають), а як помреш – пам’ятники ставлять, квіти у день народження чи у день смерті несуть до нього.
Жінка знову заплакала.
- Не плач, люба, - проказала стара сосна, що стояла позаду художниці. - Притулись до мого стовбура, я тобі трохи своєї сили передам.
Підійшла Віра до сосни, притулилась до її стовбура. Відчула, як чиста прадавня енергія дерева наповнює її клітини. Погладила сосну, мовила:
- Дякую тобі, дорога соснонько!
- Це я тобі дякую за щирість твою, за любов до природи, - сказала сосна.
Горобці та синиці, які сиділи на довколишніх деревах і чули розмову ,теж підлетіли до Віри, вони почали стрибати біля її ніг, кружляти довкола неї. Пісню їй заспівали. Подякувала їм. А сонечко погладило Віру по голові своїм золотим теплим промінчиком і сказало:
- Не плач, ти була хорошою вчителькою. Бачило я це. Заглядало, й не раз, до віконця класу, в якому ти проводила урок. Чуло, як ти діток вчила час шанувати, як ділилася з ними знаннями та багатством своєї душі. І малюєш ти гарно - серцем. Мене зображати на своїх картинах не забуваєш. Приємно це!
- Дякую тобі, сонце, за тепло твоє фізичне і духовне!
- А я тобі – за приязнь. Не прощаюсь. Триматиму над тобою долоні, поки сидітимеш тут і як ітимеш додому.
- Та піду вже. Все, що хотіла почути, почула тут, у горах. Думала, що не буду більше малювати, але буду.
- І це правильне рішення!
Віра йшла і думала: «Як добре, що я походила горами, порозмовляла з вітром, сонцем, з деревом, пташками. Чи це тільки була уява? Може, й так. Але яка ж яскрава, наповнена світлом, теплом і звуками» Хай там як, але додому я йду зовсім іншою, ніж ішла з дому. Я набралася віри та твердості».
Віра продовжила свою працю в якості художниці. І недарма. Жінку нарешті помітили. Рівно через три місяці після того, як вона по горах ходила, сум гойдала, сльози проливала, її запросили виставити свої картини в обласному Будинку творчості для участі в конкурсі на тему «Природа рідного краю». Виставила кілька і здобула 2 місце. Її картини, на яких були зображені гори, річка, вівці на полонині, квіти та поля були прийняті на ура, їх розхапали відвідувачі, як гарячі пиріжки надворі голодні перехожі в холодний день, тим паче, що ціни Віра поставила не захмарні. Про художницю з-під Карпат написала в обласній та районній газеті, її запросила на розмову журналістка обласного телебачення. Запис цієї розмови транслювали на обласному каналі ТБ і в соціальній мережі Фейсбук розмістили. Про Віру, як про художницю, дізналося багато людей. Картини її почали купувати, в тому числі й мешканці міста, в якому жінка весь вік прожила, яке змальовувала, популяризувала. При зустрічі з нею віталися, зичливо всміхалися і ті, які її особисто знали, й ті, які опосередковано. До школи Віру почали запрошувати, залучати у своєму місті та інших містах країни до різних мистецьких проектів.
Прийшло визнання таки! Вітер щось знав! Дяка йому. Ну, і Богу слава!
ID:
1003778
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 22.01.2024 16:20:09
© дата внесення змiн: 22.01.2024 16:20:09
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
