Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру




Павличко Дмитро

Прочитаний : 792


Творчість | Біографія | Критика

2

Йому  приснилась  Ярославна.  Ладо!
Він  пробував  щасливого  вдавати,  -
Чом  ви  мене  стрічаєте  нерадо?
Чого  в  сльозі  очей  твоїх  блавати?

Вона  в  долоні  тихо  заридала.
Він,  мов  дитину,  взяв  її  на  руки,
І  полетів...  Там,  де  тече  Каяла,
Зійшов  із  неба  на  розкішні  луки.

Я  покажу  тобі,  моя  дружино,
Чого  так  пишно  тут  ростуть  косиці,
Пройду  я  пагорбом,  а  ти  пройди-но
Долиною  по  рідній  кошаниці!

І  віддалилися  вони  поволі
Одне  від  одного  на  бойовищі.
Стелився  дим  від  полинів  на  полі,
Немов  поземка  снігової  хвищі.

Над  білими  кістками,  наче  хвилі,
Переливались  височенні  трави.
В  пахкій,  відкритій,  сонячній  могилі
Споряджена  снага  його  держави.

Як  мармурове  смугане  каміння,
У  типчаках  блищали  костомахи.
Касоги  здерли  зброю  та  одіння,
А  плоть  -  вовки  та  пажерливі  птахи.

Все  на  крові  розбуяне  й  рахманне,
Аж  до  плечей  катрани  й  сива  м'ята.
А  де  ж  тут  русичі,  а  де  кумани,
Де  половці,  де  сіверські  хлоп'ята?

Потрощені,  побиті  без  пощади,
Запались  голови  в  живло  зелене.
У  темних  черепах  клубились  гади,
З  очниць  росли  васильки  та  ромени.

Лежали  маслаки  побитих  коней,
Що  їх  орда  пожерла  тої  ж  ночі,
Коли  стихнувсь  останній  стяг  червоний
І  він  упав  у  смертнім  помороччі.

Князь  пригадав:  йому  затисли  шию,
Пересотали  руки  курманами;
Приставив  половчанин  коломію
До  горла!  Смерть!  Та  він  не  втратив  тями.

Не  наколов  на  те  жало  гортані,
Хоч  гинути  пора  була  найвища.
А  вороги,  від  перемоги  п'яні,
Тягли  його  до  ханського  шатрища.

Він  жадібною  до  життя  жагою
Горів  тоді,  та  не  давав  познаки.
А  хан  ступив  йому  на  рот  ногою
І  ждав  на  знак  покори  та  подяки.

Подяки  за  життя!  І  князь  очима
Дав  зрозуміти  Кончакові:  "Згода!"
Ненавистю  і  мстою  одержима
Душа  розпалась,  мов  гнила  колода...

Князь  не  хотів  пригадувати  далі
Гидкі  обличчя  свого  послушенства.
З  дружиною  стояв  він  на  Каялі
На  рубежі  свідомості  й  шаленства.

"Ось  тут  мої  богатирі,  княгине,  -
Він  в  землю  показав,  -  тепер  скажи  ти,
Як  військо  полководцеве  загине,
Чи  має  право  полководець  жити?

Це  я  сюди  цих  отроків  провадив,
Щоб  вознести  тебе,  моя  ти  доле...
Який  же  був  на  них  солодкий  надив,
Коли  вони  рушали  в  дике  поле!

Я  заповідь  стоптав,  яка  навчала
Не  рватися  на  битву  поодинці.
Ось  тут  моя  душа,  сліпа  й  зухвала,
Рости  повинна  в  сивій  материнці.

Ні  з  Києвом,  ні  з  Галичем  звитяги
Я  не  хотів  ділити,  тож  не  буду
Складати  жалощів  своїх  на  стяги
Русі,  а  свій  тягар  -  на  плечі  люду.

Зірвав  я  з  себе  рабську  осорому
І  втік  на  волю,  одуривши  хана..."
Тут  регіт  залунав  гучніш  од  грому,
Аж  білий  світ  посипався  з  катрана.

То  реготав  Кончак.  Він  вийшов  з  млиці,
Князь  упізнав  у  ньому  власні  строї,
І  чоботи  м'які,  і  ногавиці,
Шолом,  і  меч,  і  весь  лаштунок  зброї.

"Отямся,  князю!  Не  бреши  так  много!
Мене  ти  обдурив?  Та  я  навмисне
Тебе  пустив.  Я  знав,  коли  й  для  чого
Овлур,  мій  джура,  тої  ночі  свисне!

Тобі  коня  він  дав,  і  всі  одежі
Із  тебе  взяв  за  послугу  погану,
І  хитро  перевів  тебе  за  межі
Мойого  стойла  й  кочового  стану.

І  все  це  я  звелів  йому  вчинити,
Щоб  жебраком  вернувся  ти  додому,
Щоб  прокляли  тебе  твої  русити,
Щоб  з  тебе  звергли  слави  паполому.

Я  розгадав,  що  відомстити  схоче
За  тебе,  неживого,  Русь  велика;
І  я  тебе  пустив.  Іди,  мій  хлопче,
І  покажи,  з  якого  шитий  лика.

Я  добре  знав,  що,  прагнучи  довіри,
Згинався  ти  переді  мною  подло,
Що  виповзти  хотів,  мов  гад  із  шкіри,
Аби  лиш  утекти  в  русинське  кодло!

Тікай  же!  Йди!  Подвійним  у  неволі
Зробивсь  твій  дух!  Подвійним  буде  завше!
Твої  думки  зв'язав  я  темні  й  кволі,
Тобі  могутні  руки  розв'язавши".

І  князь  почув,  що  справді  щось  двоїсте,
Смиренне  й  люте  ворушилось  в  ньому.
Та  що  він  має  хану  відповісти,
Звитяжцеві,  та  все  ж  таки  смішному?

"Ти  переміг  і,  мабуть,  маєш  право
Розповідати  ці  казки  невинні.
Але  чого,  -  він  запитав  лукаво,  -
Ти  мов  на  свято  нарядився  нині?"

Кончак  сказав:  "Я  почуваюсь  добре
В  твоєму  одязі,  в  твоїм  оружжі;
Я  ніби  серце  перейняв  хоробре
І  всі  твої  думки,  підступні  й  дужі.

Якщо  ми  вічні  вороги  з  тобою,
То  значить  -  ми  і  в  доброті,  і  в  люті
Подібні!  Зненавидою  й  гризьбою,
Мов  ланцюгом  одним,  назавжди  скуті.

Мені  пасують  княжі  оксамити,
Твій  меч  в  руці  моїй  гострішим  стане!
Мого  ж  коня,  що  звик  тебе  носити,
Не  здоженуть  найшвидші  вітрюгани".

Він  посміхнувся  й  щез.  Де  ж  Ярославна?
Лежали  марева,  немов  полотна,
І  пахла  смертю  далечінь  загравна,
І  рвала  серце  туга  соромотна.

На  овиді  побачив  князь  дружину,
Вона  ішла  від  нього  в  далеч  дику.
"Зажди!  -  він  крикнув.  -  Я  без  тебе  згину!"
І  пробудився  від  свойого  крику.

Нові твори