Прочитаний :  561
|
Творчість |
Біографія |
Критика
5. ЛИСТ
"Іваночку, голубчику,
Друже мій єдиний,
Покинув нас серед світу
На лиху годину,
Мене й діти!.. Іваночку,
Тобі не казали? -
Ото люди! А я їх, бач,
Так щиро благала,
Аби тобі уповіли...
Усьо уповіли!
Іваночку... як казати?
Вже три дні не їли
Твої діти... а ти мовчиш!..
А може... а може,
Ти на мене гнівався?!
Присягу положу -
Я мліла-робила,
Я в неділі заробляла...
Що ж, не стало сили,
Нездужаю уже піврік...
А від тебе, Йване,
Ні словечка, ні вісточки!
О друже мій, пане,
Господарю мій дорогий...
Ні, серденько стине!..
Може, ти нас відцурався,
Забув нас, покинув?
Боже, боже, чи ж так можна?
Іваночку - діти!
Іваночку - сиротами
Остаються діти в світі!
В старці підуть! Іваночку!
О!.. у тебе серце,
Мабіть, уже не те давнє...
Діти мої! в старці!
Іваночку, ізмилуйся!
Хто годувать буде
Мої сини безталанні?..
Люде! - боже - люде!..
Умираю, що згадаю, -
Без часу вмираю!..
А ти, мабіть, між панами
Уже й не гадаєш
На сироти голі, босі,
Убиті, голодні!..
Боже ти мій милосердний,
Чому я не годна
Ціле серце висипати
На оцім папері?..
Так як виджу свої сини
Попід чужі двері,
Хліба прося... попід двері!
А собаки злії?
Розривають мале тіло,
То золоте тіло,
Що кохала, сповивала!..
Боже ти мій, боже,
Допиши ти, напиши ти,
Бо я вже не можу...
О... не можу!.. А ти вже чув,
Що війт нашу хату
Казав продать за податок?
А там небагато
Уже було й доплачувать
Громадського біру:
Дві баночці чи півтора...
Тепер на подвір'ю
З діточками туляюся...
А де зимувати
Будуть твої сини любі?..
Штефанко і "тату"
Уже каже, а Василько
Всьо пріч розуміє.
"Мамо, - каже, - нема хлібця?"
(А само аж мліє).
"Нема, - кажу. - Мовчи, синку,
Завтра прийде тато
Та принесе тобі хлібця!" -
"Багато?" - "Багато,
Мій соколе, тільки не плач!" -
"Та я вже не буду!..
Я би й перше був не плакав,
Коби попід груди
Так мня було не боліло!..
Та-бо й ти... А бачиш:
Мені кажеш не плакати,
А сама все плачеш!
Скажу я всьо. - А таточко
Чи рано приїде?" -
"Рано, синку".
...Не дочитав
- Діти мої, діти! -
Та й полетів!.. "Лиш раз, лиш раз
Нехай погодую
Діток моїх, а потому
Най ріжуть, мордують,
Най кліщами розривають -
Нічим не питаю!..
А може, вже поховали?..
Й мене поховають
Разом з вами, сини мої!..
А може, під тином?..
Боже, боже, бери життя,
Бери, милостивий!
Милостивий? - О, горенько!
Пекельний ти, боже!..
Не витерплю! Бери душу!!
Не можу - не можу!.."
Та й вдарився об гостинець,
Як гадина, звився.
- А я ще тут? Сини мої! -
Знов зірвався, збився
Та й полетів... Боже, за що ж така кара
Єму, молодому, чим він виноват?..
Нас дома справляли за голубі хмари:
Там господь, казали, в його тра дуфать!
А ми ж не дуфали? Не ждемо і досі
Великої правди з-за полових хмар?
Лиш град, та морози, та студені роси!..
Мабіть, о ти боже, ми ждемо взадар!
Мабіть, тільки правди у твоєму світі,
Що в ворога купим за готову кров,
З саміського серця на хресті пролиту!..
Мовчи, нерозумне, бо той добрий бог
Уміє й карати, о - добре карати!..
Іваночку, друже! - Нема, полетів!..
Перелетів море, і Альпи рогаті,
І Угри великі, як сивий сокіл.
А на чорні Чорногори
Вже не несуть ноги -
Кривавівські та розбиті!
Поваливсь небога
Та й знов устав: треба далі,
Бо й тут, мабіть, люди
Не спитають про доленьку,
А питати будуть,
Відкіля і куди йде?
Що буде казати?
Чи ймуть єму люди віри,
Що йде годувати
Діток своїх зголоджених?
А спитають авдитора,
Чи много засудить
Цісарської для їх плати?..
Не бійтеся, кляті!
Будуть гроші, буде плата
І крові багато!
Уп'єтеся, як горівков,
Пекельнії діти!..
Отакі-то, брате, люди
На круглому світі:
Лиш грошей їм та крові їм,
Крові їм та грошей!..
Ні - пекла їм, грані, джуми,
Аршенику, боже,
Та ящурів молоденьких,
Гадячого терла, -
Може би, раз наситились,
Востаннє нажерлись!
Минув Іван Чорні гори,
Виходить на поле,
Подивився наокола
Та дав сльозам волю.
- Боже, боже! Всюди щастя,
Всюди рай на світі,
Лиш я блуджу, як той злодій!
Діти мої, діти!
Доле моя нещаслива!
Місяцю-вівчарю!.. -
Подивився на ясного
Та й знов пішов далі,
Доки людей присипає
Та ніченька тиха.
Чи обминеш, безталанний,
Віщоване лихо?..
Обминеш, обійдешся,
І з лихом, і з горем,
Але з людьми, серце моє,
Ніколи, ніколи
Не минешся, не забудешся
На дні моря світа!
Найдуть тебе, видобудуть,
Пекельнії діти,
Видобудуть, привітають..
А чим привітають? -
Побачимо, серце моє,
Побачимо далі.
Ходім тільки в Галіцію
Межи руські люди,
Нехай свої привітають,
Доки чужі будуть.
В Галіції да в унії
При зеленім гаю
Оре бойко на пшеницю,
Воли попасає
Та й з наймитом полуднує.
Нехай, на здоровля!
А тим часом із діброви -
Ледве несуть ноги -
Шкандибає якийсь вояк,
Голодний та бідний:
- Христа ради, кришку хліба! -
Тиждень не обідав...
- А ти звідки? - З Буковини.
- А що ж тут шукаєш?
- В мене діти, а... я... - Умовк.
- Еге, уже знаю.
Сідай та жри! - А нищечком:
- Михасю, в карасню!..
Сів, сердешний, хоче їсти...
Аж тут два жандарі
Вже з-за плечей і крадуться!
- Уставай, небоже!
Обіздрівся: - Ох, боже мій!
- І бог не поможе.
Давай руки! Чого стоїш?
- Панове кохані! -
Обкрутили ланцюжками,
Перед себе взяли
Та й займили до коменди.
А бойко з охоти,
Що достане тілько грошей,
Лишив і роботу,
А сам побіг до господи
Жінці похвалитись.
Треба буде на ярмарку
Коралі купити.
|
|
