І ось межа — я зупинюсь на ній.
Ось аркуш — я на нім поставлю крапку.
А те, що сталось, сталося не раптом...
Так довго йшла в пустелі я оцій!
В мені росла утома спроквола,
Свинцем важучим наливала душу.
Собі я говорила вкотре:
“Мушу!” —
Ось і дійшла. І ось-таки дійшла.
Десь чути близько тихий плеск води.
А хтось проціджує із усміхом зневаги:
“Дійти ріки й загинути від спраги —
Вона була вигадниця завжди...”
2421
