Прочитаний :  312
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ПЕРШЕ ВІДКРИТТЯ АМЕРИКИ
The land was ours before we were the land's.
Robert Frost: The Gift Outright.
1. Navigare necesse est
Плавба була, мов ще одна пригода.
Коли людині вісімнадцять літ,
прислів’я, що ось “плавання — конечне”,
здається, мов девіз на все життя,
і, хоч співали моряки у порті
німецьку пісню про загибель мрії, —
байдужим залишався Бремергафен.
U.S.S. Mercy вже не віз солдатів
підсилювати европейський фронт —
він повертався з транспортом додому,
останнім рейсом міряв океан,
віз незвичайне карґо в рідну гавань.
Гостинний жест недобиткам війни —
і відчинились брами у майбутнє…
Я теж на палубі у рідному гурті.
Уже війна — немов далекий спогад —
дитинство, що відпало, мов лушпиння,
і я — у розпалі сьогоднішнього дня —
уся — чекання. Вже ж була бо юність,
і Зальцбурґу краса — азиль кохання…
А далі, далі що? Яке майбутнє?
Попереду — непевність і неспокій,
і вже засвоєна маленька власна мудрість:
ловити в жмені радощі життя,
віддатися захопленню хвилини
і жити — вже, сьогодні, в кожну мить.
Уже давно на обрії — земля.
Та раптом із туману виростають,
мов привиди, завислі у повітрі,
небачені ніколи хмарочоси…
І ось — раптове збудження, удар,
мов поворот в реальне, мов свідомість,
що це ж — не тільки інший континент,
що океан для мене — Рубіконом,
що спалено мости і повороту
уже нема туди, де залишились
моє дитинство, юність і Европа.
2. Перша лекція демократії
Холодний вітер дме від океану,
а він — простоволосий, без пальта:
сивизни розкуйовджена чуприна,
розстебнутий піджак і — наче прапор —
краватка вільно лопотить на вітрі.
Хто він — цей незнайомий? Чи бостонець?
Іміґраційного бюро урядник?
Чи спонсор чийсь, що вийшов зустрічати,
або чийсь родич? Може, перехожий,
що випадково заблукав у пристань
якраз коли причалив корабель
і повиходили з кают до сонця
худі, зацьковані, принишклі люди
на палубу, цікавими очима
пронизуючи берег, що на нього
ось-ось і ступлять?
Загримів оркестр —
і понеслося: “О, скажи, чи бачиш?..”
— парадно, з гімном зустрічають нас.
Відпружений, задуманий, свобідний
стоїть мій незнайомець на помості
і дивиться в далекий океан, —
а я пригадую раніше чуті гімни:
стрункі ряди і хлопців, і дівчат,
і дефіладу гусячого кроку,
і вправну муштру монолітніх мас,
і музику, що рвалася до бою…
— Ні, не було в тій дисципліні місця
на легковажну і свобідну позу,
на пацифіста, що у час салюту
стоїть, задуманий, з рукою у кишені…
— Співали: “батьківщина понад все —
усе, що маєш, хто ти є, чим будеш,
їй все завдячуєш і їй життя ти винен” —
не раз, у жертви мить,
а вік весь, день-у-день.
— Учили: ти — лиш ґвинтик у машині,
ти сам — ніщо, важливий — колектив!
Більш урочистого піднесення немає,
як лопотіння рідних прапорів,
як “гайль”, “ура” мільйонів в унісон,
як море рук, піднятих у салюті…
…Я з цим росла, і не чуже це кредо:
дитиною у лавах пластунів
любила марші, прапори на вітрі…
— Та ось тепер на палубі дивлюся,
як немуштрований цивільний чоловік
спокійно слухає, як грають рідний гімн, —
і я — зворушена.
Уперше розумію:
це — громадянин вільної країни,
не жертва, не слуга, не раб теорій,
не добриво імперій і вождів.
І я в думках вже простягаю руки
в майбутнє, в завтра: хочу і собі
могти колись підняти гордий погляд
і знати: найцінніша у житті —
проста, забута світом, людська гідність.
3. E pluribus unum
Скінчився гімн. В черзі до мікрофону
стоїть промовців терпеливий ряд,
і перший з них почав своє вітання.
Не знаю, хто він. Що сказав — не тямлю.
Напевно щось про берег цей гостинний,
про те, що нам тут раді, що нас жде
добробут, мир, і продуктивна праця,
яку тут цінять, як ніде у світі,
про те, що будувалась ця країна
руками іміґрантів і що ми —
такі, як всі — майбутні громадяни.
…Ми слухали не раз крилатих фраз,
що мир хвалили — і несли війну,
що — обіцявши рай — творили пекло:
нас не купити за монету слів.
Та й зайвий труд: хто слухає промову?
А скільки тих, хто слухав, розуміє?
Живі ці звуки всім нам ще чужі:
між нами і промовцем ще бар’єром
і недовір’я, і незнана мова.
— Та ось я чую: другий із черги
промовець підійшов до мікрофону.
Це — заповіли — з U.U.A.R.C.
…“Брати і сестри, любі земляки…”
— І понеслося українське слово,
мов теплий вітер із материка,
мов весняна відлига з континенту,
мов запорука, що зима пройшла,
що йде до літа, і що тут ми — вдома.
1975/1978
|
|
