|
Літня пора… вони вдвох, бігли один за одним. Сонячні промені світили в обличчя, з мерехтінням десь тікали, наче за ними хтось гнався. Легенький, теплий вітерець пестив, розвівав їх коротке волосся, яке підіймалося хвильками і знову припадало до голів. Чи то блакитне небо й ранкове сонце звало до себе, чи можливо шовкова трава й різноманітність квітів вкритих сріблястою росою. Задоволення, відчуття свободи. Сяючі очі, усміхнені обличчя, розставивши руки, немов летіли вперед, до гаю, не звертаючи уваги, що під ногами. Їх переповнювало відчуття стати пташками й полетіти високо в небесний простір. Туди, поміж білих, пухнастих хмаринок, де вітер забиває подих. От би побачити всю земну красу звідти, з висоти пташиного польоту.
На пагорбку молоді стрункі берізки висаджені в декілька рядів, поміж собою ховали кущі шипшини й глоду. Трави майже по коліна. На невеликих галявинах деінде поміж трав і квітів червоніють полуниці.
- Ванько! Ванько…. не біжи так швидко, я вже пристала і в ноги дуже холодно,- махнула рукою дівчинка і продовжила,
- Не поспішай так, зачекай!
Він миттєво зупинився, раз-по-раз переводячи подих, озирнувся до неї.
- Таню, ти не хитруй! Тож домовилися наввипередки. Ми ж іще не прибігли на наше місце.
- От який! Ти ж знаєш, що все перемагаєш, міг би так і не поспішати. Нехай би дав мені, хоч одного разу виграти, - сказала протяжно, витираючи рукою спітнілого лоба.
В її смарагдові оченята потрапили сонячні промені, примруживши їх, схилила голову на бік й хитро позираючи, підкрадалась, наближалася до нього. Він опустив голову донизу,
- Ой, а й справді, бачу розчервонілась не тільки на обличчі, а й ноги червоні, добре, що бриджі не намочила. А ну стій-но, давай я трохи розітру їх, відразу відчуватимеш тепло, а потім і вся зігрієшся. Ти так розпашіла, що й не скажеш, що промерзла.
- Ага давай, роса така холодна, наче з кристалами льоду,- ледь всміхнулася, намагалася приховати здригання тіла.
Лише якась мить і він носовою хустинкою, з її ніг витирав росу, посміхаючись позирає на сяюче, від задоволення, обличчя. Від сонця кліпала очима, дарувала усмішку.
- Ну, що вже тепліше?! Гайда на вершину пагорба! - весело сказав Іванко і вже коли побіг, на ходу крикнув,
- Гайда, доганяй! Звідти річку краще видно!
Сполохані птахи гомоніли на весь гай, деякі вилітали з кущів, поспіхом губилися поміж дерев. Зненацька, на березі закувала зозуля. Вона підняла голову, тицькала вказівним пальцем догори,
- Ваню! Стій! Дивися, я бачу зозулю! Величенька пташка, поглянь яка! Сіренька, в чорно-білу смужку, така гарненька!
Таня за ним не побігла, йшла не поспішаючи, озиралась навкруги, любувалася казковою чарівністю природи. В сонячних променях, трави в росі виблискували, переливалися веселковими кольорами. Радо, глибоко вдихає свіже повітря, насолоджувалася його пахощами.
Іванко, чорнявий хлопчисько, вищий за неї майже на голову, вже стояв біля старої берези, чекав на неї,
- От класно, правда?! Як добре, що є куди поїхати, позаду школа, тепер суниці, полуниці, канікули, краса! - голосно сказав, обійнявши дерево двома руками.
Вона знаходиться вже зовсім близько, підтримує розмову,
- Ага, а потім, черешні, пізніше шовковиця, яку я обожнюю.
- Ну, що-що, а це я добре пам’ятаю, які в тебе вуста були чорні. І не тільки, а майже все обличчя, - хіхікнув й хитро позирнув.
Вмить зверхньо зміряла його поглядом, голосно випалила,
- Ой-ой, держіть мене, бо впаду, як пригадаю, який ти був!
Тихіше продовжила,
- Можна подумати ти був чистесенький, я вже не кажу за білу майку, що була на тобі, яка стала вся фіолетова. Пам`ятаю, як я потім намагалася її в річці добре випрати та все було марно.
- Бач, яка хитра! Так ти ж сама мене на дерево послала, то я й поліз! Хочу отих, спілих! Он там їх більше! Підскакувала, задоволено показувала пальцями.
- Пригадай, як все було. А вона і правда в тому році гарно вродила, де було не доторкнуся, то вже роздавив, - вирячивши очі, наче перед нею виправдовувався.
Поблизу берези, вона присіла на траву. Далі пагорб різко спускався донизу, а нижче ріс густий темно-зелений чагарник. По самому краю берега річки, де-не-де ледь виднілося зілля, воно помітно світліше. Річка то вужча, то ширша, тягнеться далеко поміж пагорбами й лісом. Здалеку здавалася в легкому тумані і вже з обох сторін, зовсім ховалася в оточенні темних дерев.
Іванко поспіхом присів біля неї,
- Ну, що, як закінчила третій клас, сімки є?
- Таня хитро, очі повела догори, всміхалася, розставила руки в різні сторони, наче злегка потягнулася,
- Ой! Я ж не ти! Тільки одинадцять й дванадцять в табелі маю!
- Ти не ображай мене, - раптово набундючився, перебив її.
Відкопиливши губу, опустив голову донизу й трохи замислившись продовжив,
- Так то ж був той рік, а тепер у четвертому класі, мені предмети більше сподобалися, старався. До речі, без сімок, а по літературі навіть одинадцять маю.
Зазирнув на неї,
- Мені батьки планшет купили за те, що я став краще вчитися.
- А мені пообіцяли на день народження! Це ж кругла дата, десять років! Думаю додержаться слова, отримаю подарунок. Бо в мене старий телефон, це тато свій віддав, він зовсім простий, нікудишній, немає доступу до Інтернету.
Він різко піднявся, обома руками схопився за стовбур берези. Намагався залізти на дерево, звичайно йому довелося напружитися, зібрати всі сили й йому це вдалося зробити. Спромігся піднятися вище, десь на пів метра, а можливо й більше, махнув рукою,
- О! А ти бачиш? Дивися там біля річки на кладці бачу наших батьків, рибалять. Значить на обід будемо мати юшку.
Відразу, ледь розчервонілий, зіскочив з дерева, нагнувся, підставив спину,
- Спробуй на мене стати! Давай! Ти ж не боягузка! Хапайся за дерево. Тільки добре! Не бійся, я сильний, втримаю.
Вона посміхалася, але боялася наважитися. Обійшла кругом нього, дивилася навкруги, на дерево, з острахом поставила ногу на спину,
- Ну, що ж тоді терпи, кажеш сильний!
- Так я сильний, бо щодня займаюся фізкультурою, - відповів крехтячи, обома руками впирався в коліна.
Ледь тремтіли ноги та Таня стояла на спині, міцно тримається за дерево. Крутила голову в різні сторони, нарешті зосередилася в сторону, де побачила кладку, на якій сиділи їх батьки. Вже погляд припав донизу пагорба, побачила сині квіти. На мить забравши руку від дерева, махала нею в сторону і радо закричала,
- Ой, сокирки… сокирки! Он там, трохи нижче! Яка краса! Ото б дістати.
Той крик відлунням поплив вдалину над річкою. Швидко з острахом злізла зі спини. Від радості підскакувала, як на пружині, розчервонілась, в її очах з`явилися блискавки, задоволено дивилася на хлопця.
- Дякую! Так вище, більше видно! Красивий краєвид! Бачила наших біля річки. А тут біля пагорбка, зовсім близько сокирки, ти б побачив, їх так багато! Прямо килимом ростуть, правда трохи обрив та здається можна дістати.
Йому здалося, що вона схожа на красиву рожеву троянду. Ніжно глянув на неї, на його обличчі розпливлася усмішка,
- Присядь, давай трохи посидимо, подивимося на все, що довкола та й будемо повертатися. Напевно наші мами вже на сніданок виглядають, ще й батьків треба з рибалки забрати.
Ледь спустивши ноги донизу, Іванко продовжив,
- Я обіцяв, що довго не будемо. А пізніше, ще сюди прийдемо. Сьогодні на дачах мало відпочиваючих, а суниць багато, ще встигнемо наїстися і завтра ще вихідний, то ж час є.
Нахиливши голову в бік, вона хитро, примруживши очі, дивилася на нього,
- А сокирки… я так хочу букет цих квітів. Вони ж красиві, нехай би в моїй кімнаті у вазі стояли, я б ними милувалася.
Він трохи замислився й різко встав,
- Ну гаразд, я зараз спробую.
За мить на сідницях почав легко з`їжджати донизу, щоб вгледіти ті квіти,
- А бачу, бачу їх.
Вона, ставши на коліна, обперлася ліктями на землю, слідкувала за ним. Не поспішаючи, він трохи опустився, раптом під ним поїхала невелика купа землі. Вже зосереджено тримався за траву та раптово вирвав її з корінням й зненацька, неподалік падав разом з нею. Та вмить затримався на великій грудці глини, що стирчала, як трамплін. Заболіло стегно, напевно від грудки, подумав хлопець. Та намагався від болю не скривитися, хоче від неї приховати. Таня ж, від страху за нього, вирячила очі, зціпивши губи, трималася обома руками за голову. Розхвилювалася, сварила себе в душі, от дурепа, навіщо попросила, що тепер буде?
Та він таки спромігся дістатися до квітів, лежачи рвав їх у букет і вже з усмішкою до неї,
- Так, а тепер треба думати, як вилізти, щоб далі з обриву не впасти. Давай не поспішаймо, я зараз все довкола огляну, за що краще можна схопитися.
На жаль, на очі нічого не потрапило, щоб він утримався. Вже лежав на спині, розмірковував, що робити, як бути далі?
- Агов! Ваню, чого влігся? Я тобі зараз допоможу, зачекай! - гукнула вона.
Не встиг й слова сказати, як вона почала обережно спускатися вниз. Та раптом послизнулася, коліном зачепила випуклий кусок глини, відчула біль, по нозі потекла кров. Зіщулилася від болю та все ж втрималася рукою за траву й присівши - подала йому руку,
- Давай, дотягнися сюди, якось та я тебе витягну! Тож не залишу тебе тут самого. Думаю разом донизу не гепнимося.
Вони декілька раз намагалися дістати один одного руками і нарешті їм це вдалося. Таня повернулася до дерева. Лише кілька сантиметрів догори й хлопець впевнено стояв на ногах, подав їй квіти, приклавши зусилля самотужки добрався до неї.
Від хвилювання, змоклі лоби, перелякані очі. Один одного оглядали, одночасно розсміялися.
Він помітив, у неї на правій нозі подерте коліно, з рани сочилася кров, повільно стікала донизу,
- О! Чого мовчиш? Болить? Зараз найду листок подорожника, покладемо зверху, а носовою хустинкою перев`яжу. Все буде добре! Ну поболить трохи, потерпиш. Ти ж не плакса, я зараз почекай!
Він різко зробив крок і відразу ледь помітно присів, у стегні відчув біль. Щоб вона нічого не запідозрила, вже йшов спокійно, не поспішаючи, в траві знайшов подорожник.
Вони поверталися додому….в одній руці Таня несла букет квітів, а другою рукою трималася за Іванка. Вона намагалася не згинати коліно, щоб знову не потекла кров, а він ледь-ледь шкутильгав, стегно боліло. Та намагався йти так, щоб вона цього не помітила, весь час їй повторював,
- Не поспішай! Не поспішай! Обережно, щоб рана знову не відкрилася.
З пагорба, вони спустилися вдало та коли треба було йти знову на пагорб Таня зігнула ногу в коліні, зойкнула. Він стиснув її руку,
- Боляче? Тут трохи йти залишилося, а там далі вже по рівній дорозі підемо. Давай, хапай за плечі, я через цей пагорб тебе перенесу.
- Ага, в тебе ж нога напевно теж болить. Я помітила ти скривився коли різко встав й шкутильгав трохи.
- Та ні-ні! Це я так схилявся, коли тебе підтримував, - заперечив і продовжив,
- Давай мені букет і хапайся, я ж сильний!
Ззаду обома руками обхопила його за шию, ледь повисла. Тихо, не поспішаючи крок за кроком, він зрушив з місця.
- Ну давай, вмовив, кроків двадцять може витримаєш, - з усмішкою на обличчі шепотіла йому на вухо. Вона ледь торкалася землі лівою ногою, намагалася ставати на пальці, щоб йому було легше нести, рахувала кроки,
- Один, два, три, чотири…
На мить замовкла, щось бурмотіла собі під ніс,
Він, трохи запихався, все ж запитав,
- Що ти там бурчиш? Не чую.
Вона доволі голосно хихикнула,
- Битий небитого везе! Битий небитого везе! Пам`ятаєш казку « Про хитру лисицю і сірого вовка»? Мені колись читали. Ну, як я була малою, а тобі? Ти знаєш цю казку?
- Та ти можливо і хитра лисиця, та я не сірий вовк. Давай злізай, здається вже вилізли.
Розчервонілий, спітнілий, відійшовши в сторону, рукою витер змокріле чоло,
- На, тримай квіти, пішли, он наших на кладці видно! Ми майже прийшли…
Перевівши подих, запитав,
- Нога ще болить?
- Та трохи, давай будемо йти не поспішаючи, щоб не помітили, що ми обоє забились. А то наступного разу самих за суницями не пустять. А хустинку з коліна я зніму, вже ж не тече кров.
Повіває вітерець, приносить прохолоду, вода в річці рябить, переливалася, виблискує на сонці. Деінде по воді помітно круги, інколи виринала риба й знову десь зникала.
Батьки помітили, як вздовж річки стежкою йшли діти. Коли підійшли ближче до них, батько Тані привітно поглянув,
- О, дивися, з букетом! А коліно де змогла подерти?
Дочка схилила голову на бік, трохи здивовано до нього,
- О! Побачив! Та то я на рівному місці, на росі послизнулася.
Батько Іванка зміряв обох пронизливим поглядом, підтримав розмову,
- То не страшно, до весілля заживе!
Хлопець почервонів, хитро зазирнув на Таню, посміхнувся, відразу, опустив голову, підтримав батька,
- Я теж так думаю….
- До якого, ще весілля, - тихо пробормотала Таня, продовжила вже голосніше,
- Пішли, вже давно пора снідати, мама сказала, щоб коли будемо повертатися, то вас із собою забрати.
Усміхнена, взяла хлопця під руку й весело,
-Ой! Ну пішли вже! Нехай нас доганяють!
Вони йшли по стежці в сторону дач. Ніхто не чув про що Іванко розповідав дівчині та було помітно про щось говорив, бо розмахував рукою, то в сторону дач, то в сторону річки.
Батьки кілька секунд дивилися вслід, з усмішкою на обличчі, переглянулися. Батько хлопчика ледь покачав головой,
- Таке воно життя….. хто знає, можливо і посватаємося, час покаже.
Забравши вудочки, чоловіки поспішили за дітьми.
12.06.2018 р
ID:
799869
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.07.2018 09:25:40
© дата внесення змiн: 25.08.2025 13:45:18
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Майстерно написано! 
