Невпевнені кроки і стукіт ціпка,
Й шепіт десь поряд:"Ото бідолаха,
Його доля,напевне, нещаслива й гірка,
Для чого живе ж цей пожиттєвий невдаха?"
А по сцені театру йшов музикант,
Його погляд ховали затемнені скельця,
"Зовсім сліпий...Та,кажуть,талант,
Не залишить в спокої жодного серця".
Підсунув стілець, нервово зітхнув,
Пальці пробігли по клавіатурі роялю,
Тихим звучанням зал огорнув,
І в музиці сліз розчинилася аура жалю.
Майстерно збиваючи музики темп,
На дні апогею зриваючи звуки,
Тримаючи зал у напрузі, зловив враз момент,
І вже музику щастя сплели його руки.
Досягши нестримних бурхливих висот,
Знов стишивсь, немов від залу ховаючи звуки,
Немов в покаянні звільнив від турбот,
Свою душу, й тепер він не знає більш муки.
Розсипавши ноти срібним дощем,
По залі пливла увертюра Шопена,
В серця вселяючи радісний щем,
Бо правду життя сьогодні почула й побачила сцена.
А потім крізь гул шалених овацій,
Почув я десь поряд зітхання тремтливе:
"Нема в його долі сонячних грацій,
Але ж подивіться,який він щасливий!
ID:
163527
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 29.12.2009 20:51:30
© дата внесення змiн: 29.12.2009 20:51:30
автор: Межа реальності
Вкажіть причину вашої скарги
|
