Ліс на двох ( за мотивами "Лісової пісні" Лесі Українки)
Біг лісом сопілчаний сміх,
Весна таких не знала звуків…
Потому погляд – теплий сніг,
І пролісковий дотик – руки…
Зустрілись ми, Лукашу мій,
День, наче лань, промчав між нами,
На тій галявині святій,
Де тиша гралася зірками,
Де дуб столітній позіхав,
На став свої протерши очі,
Коханий, ти не відчував:
Моє кохання - кровоточить…
Казав статечний Лісовик;
«Підеш між люди – втратиш волю».
Твій цвіт душі… Куди він зник?
Ти ж був для мене , наче доля.
Хоч поцілуй мій світлий біль.
Поглянь – між нами вічність стала,
Змінивши весен заметіль,
На вогкі жовті покривала…
Чи я - це я? Що сталося з тих пір,
Як з дядьком Левом ми прийшли до лісу?
Красуня Мавка… Пісня стиглих зір…
Казали очі… А слова? Збулися.
Я проміняв сопілку на серпа,
А лісову свободу на …. Килину…
Осліпнув розум. І душа сліпа.
Одкраяла од мене половину.
Я гриз дерева, вив в холодну вись,
Тинявся вовкулакою по хащах,
Шукав себе. Знайшов… Тепер дивись
очима гілки. Я – прозрів. А нащо?
За моє тіло, любий , не журись,
Зроби із нього радісну сопілку,
Крізь дерево на мене подивись:
Палаю я до самої верхівки.
Але дарма. Ти вчив мене любити.
Тож я – жива. Я буду вічно жити…
Кохана. Ти зоря моя єдина.
Цей ліс в мені, а ти – його частина…
