Часи настали веселі,
Стрілки годинника у напрямку до стелі,
А я, сам-по-собі, один в оселі,
За своєю спиною їх вибиваю, на скелі.
За моєю спиною приховані,
Як і до мене, до когось приковані,
Проте від себе не сховані,
Залишались чисті й не тронуті.
Я назавжди залишуся у їх полоні,
Немов розпечені ножі на вогні,
Пропущу через свої долоні,
Хай впиваються у мої скроні,
Як хвилі нескінченні, не лічені,
Незбагненні і невблаганні,
Інколи бувають чекані і бажані.
Я інколи від них чекаю чогось простого,
Мабуть
Вони саме такі, які ваги не мають,
Проте для більшості будуть важкі,
Їх сприймуть далеко не всі.
|
|
