Володимир Бабієнко: Диво якесь, та й годі. Все, що ви пишите, творили і ми, післявоєнні хлопчаки. Так само підпалювали снаряд, ховалися. Потім він зі свистом летів над фермою і доярки пригинали голови і від страху падали. А ями навіть ще для радіостовпів кожна хата повинна була копати сама собі. І воли були, і коні і жодної автомашини в колгоспі. Я багато міг би дечого розповісти. Дещо, на жаль тільки дещо, описано в моєму оповіданні \" Моє післявоєнне дитинство\" воно , здається є тут, на моїй стрінці.
Володимир Бабієнко: А я вас розумію, бо сам все це прожив. Звичайно, на зауваження слід реагувати. Вони вчать. Але до бісу вони, головне, як написаний вірш. А написаний він прекрасно. Бо неначе він написаний про мою батьківську хату, про моїх молодих батьків і братів, про моє горище, де так само завивало щось і гупало, вірш зачіплює за серце, а це саме головне. Дякую, тобі, друже!
КОМЕНТАР ЩОДО ТВОРУ: 
Все рівно буду писати!
Дякую.