|
Коли жінці сорок п`ять , вона ягідка (опять)
Так в народі всі ( судачать ) й на весіллях і на дачах. Й на городах молодиці, вбрані в гарненькіі спідниці. Часом колінця покажуть, лице кремами намажуть, вії, що то вже сказати, тоді й справді не впізнати, скільки їм, чи сорок п`ять, можна дати й двадцять п`ять, як периночки скриплять…..
Як в парі жити , то і не тужити, а як самотність - сум долає і душенька все страждає… Пора року чи погода, й ні до чого її врода, гляне похапцем у люстерко, відразу тілу терпко. Сама гарна, все при ділі і роки давно вже зрілі. І красуня, в грудях пишна, як на весні квітуча вишня. Щічки - яблучка рум`яні, що й сказать, роки, ще славні. А уста, немов малинки, хто б зібрав із них краплинки, тоді б напевно не покинув. Шкода , а час, так швидко плинув.
Так собі гадала.. І наша Поліна, часто стояла біля млина, гладила голі коліна . Вбралась файно, поспішала, груди намистом приклала, щоб іще здались пишніші, хлопці ж будуть сміливіші. Ледь - ледь влізла, в вузькі шорти зелененькі, ловила погляди - чоловіки гарненькі. Чомусь проходили все поряд, лише кидали дивний погляд, Та тож напевно заздрість їх їла, вважала собі так Поліна.
Ось, виглядала сусідку, ну, ту - що привозила влітку, знайомого генерала, саме у парку гуляння, музика чарівно грала.
День при дні , навіть вночі, як лежала на печі, те бажання не сховати, привела б його до хати…
- Генерал, - неначе марить. Чи то тиск у мізки вдарить. Так про себе дуже часто шепоче. Страждає душенька, його побачити хоче…
Чи то душа, то певно тіло, від спогадів чомусь мліло. Пригадала цілунок у щічку.Й коли ходили на річку. Є на що там подивитись… От би ледь - ледь притулитись. У обійми б, мов у полоні - не були б ночі холодні. І в уяві з ним у танці, що там молоді (засранці), ті шалені дівки - щебетухи, налітають немов мухи й корчать із себе невинних, від усмішок безпричинних. Куди Їм до генералів, хай попробують капралів, нащо високо літали, адже можна й низько впасти.
А згодом закриє очі, згадає вечори дівочі.Ото лихо плинув час. Вогонь кохання той погас. Чом доля іншій віддала, чому її не спитала. А ті очі немов небо. Та кому була потреба, їх озерце осушити. Нема з чого воду пити. Й боротись було не сила. Коли його тоді спросила. А він очі геть відводив, наче туман в них заходив, іскри й блиск, десь погас. Лише сказав,
- На все свій час.
Часом взимку, як морози, проливала гіркі сльози, часто у вікно виглядала, адже все ж його кохала…
Вже й весна і першоцвіти, як то було не радіти. Щебет птахів й соловейка. Біля вікна все одненька. І неба синь їй усміхалась , а вечорами прислухалась. А мо» вже й справді прийде сусідка, від радості вона мов квітка, відчинить двері й запросить в любу годину, нехай би мала вже родину, а то одна, як перст на світі, десь загубилася в суцвітті.
Роки летіли, як птахи в вирій, в неї думки, як би ж то люди щирі. Та й не судили, в її сорок п`ять… Як би ж то знали, як важко чекать. Щоб було з ким ввечері погомоніти, як надоїло самій крижаніти, тулитись до ледь теплої пляшки з водою. Де ж ті роки, що була молодою? І піч не піч, чомусь весь час тухне, а за вікном вже осінь, дощ не вщухне. І одинокість їсть настрій, сум навіває.… Весь час одна… Так серденько страждає.
Неначе шелест, листя спадає до вікна…. І знову наче хтось шкребеться… Здригнулась,
- Це ж треба, приверзеться….
Та все ж поглянула у вікно… Цього чекала так давно. Він під дощем… Під серцем щем .. і швидко до дверей, вмить зашарілась. Від погляду відразу вся зігрілась.. Нарешті й без сусідки, прийшов сам. Не вірячи своїм очам, ледь на стілець присіла. В душі то, так раділа. Ті чорні очі, як вогонь палали та лиш не знати, чи й справді покохали? Ховався сумнів, кидала ніжний погляд, як тепло й добре коли поряд.
Стікали краплі по шибці одна за іншою. Він доторкнувсь до чола рукою,
- Ось вибач, це тобі і ось цукерки в пакеті. Поглянь на мене не тримай в секреті.… Свої почуття, до мене, я так мріяв бути разом. Іще тоді, як гуляли ми садом…Пригадуєш ,- на вухо шепотів,
- Я згаяв час, зізнаюсь так жалів, що не насмілився тобі сказати… Гадаю зорі, нас мають поєднати. Хоч зараз й осінь, й дощ хлюпоче… Радіє серденько, пізнати щастя хоче..
Спитати стільки йому літ? Ні! Мабуть, робити це не слід. Роки… І скроні в сивині… Та чомусь рідні вже мені. Вона літала в вирій думок та викинула сумнівів жмуток і пригорнула до себе ніжно, лагідно дивилась. В його очах неначе утопилась. Уста медові бувають і в сорок п`ять… Не дарма кажуть, то ягідка ( опять)…..
08.10 2018р
ID:
813084
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 08.11.2018 15:36:55
© дата внесення змiн: 21.02.2021 07:30:47
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Успіхів Вам та наснаги. 
