І ви втрачали, звісно, і не раз,
лишалися в душі дірки болючі,
і забувало сонце вас,
юрмились тучі.
І вам до нетерпенності пекло,
аж випікало найгрубіше денце.
Золою в очі так мело,
аж терпло серце.
А потім градом било, лусь та лусь,
дахи трощились, черепки летіли.
Бо так хотілося комусь...
А ви терпіли.
І тихо плакали собі в кулах,
аби ніхто й не знав, не здогадався,
який то біль, насправді, як
толочать щастя.
Тож мимо йшли і друзі, й не свої,
всміхались вам і ви до них навзаєм.
Допоки в серці йшли бої
над чорним краєм.
Аж поки вся війна не перейшла,
аж поки час не став латати дірку.
Колола наскрізь гостра гла
і було гірко.
Та день за днем лікована душа
тягнулась догори, туди, де верші.
Хоч смуток ще й не полишав,
ставало легше.
І якось ви вловили дивну мить,
аж стрепенулось, наче, всеньке тіло,
відчули вперше - не болить,
переболіло...
17.08.17 р.
"Не варто витирати ноги об чужий біль,він обов"язково ляже під ваші ноги"...це із моїх афоризмів про біль. "Від чужого болю руки не терпнуть ні дірок,ні смутку"
тучі, гла - це неологізми, Лесю? Просвітіть темноту безпросвітну! А вірш сподобався... 
