Важка гардина легко вкрала промінь
з єдиного вікна у цій кімнаті.
Немов Дамоклів меч, зависла невагомо
зловіща тиша у невизначеній статі.
Нависла стеля скелею над мрії,
стискаються немов тугі лещата
безликі полотняно-білі стіни...
О, тихий біль...триклятий! клятий! клятий...
густою лавою вливається у простір
крізь всі шпарини, отвори і діри.
Яка ж холодна, крижана безмежно постіль!
Слова колючі: чорні, сині , сірі...
Такий короткий день - та ніби лабіринт,
яким блукають часто непритомні душі.
Я мрію виборсатись із ції нори
на світло з темряви одвічних "треба" й "мушу".
Встаю і впевнено крокую до вікна,
важку гардину різко обривають руки -
столітній пил, мов хмара підійнявсь,
поволі падав долу і кудись зникав -
нарешті світло й життєдайні звуки!
