„Що зроблю я для людей?! –
сильніше за грім крикнув Данко“…
(О. Пєшков, „Старуха Ізергіль“)
Вона була слаба і хвора,
а за вікном – похмура осінь.
Лиш кам‘яна стіна-потвора
та плющ на ній розвісив коси.
А листя з кожним днем все рідше,
все більш воно злітало вниз.
Ставало їй все гірше й гірше…
і смерті вже лунав каприс.
Огрядний лікар на ту пору
щось тихо подрузі шептав.
Ретельно він оглянув хвору
і шансів мало жінці дав…
Вона ж знетомлена лежала,
вслухаючись у вітру свист,
й собі померти загадала,
коли впаде останній лист…
Про думку подрузі сказала,
а та дивилась у вікно,
де дощ і вітер обривали
останнє листя… Все одно
ти будеш жити, – говорила, –
сто літ, а може навіть ще!
Прийде весна, поверне сили,
стіна прикраситься плющем!
У комірчині ж, за стіною,
один художник жив старий.
І мав він мрію „з бородою“ –
шедевр давно створити свій.
Однак йому це не вдавалось
і він зневірився, запив…
Лиш позувати видавалось,
своїм колегам… Тим і жив.
До нього кинулась подруга
і зі сльозами на очах
розповіла про серця тугу
й тягар страшенний на плечах.
Уважно вислухавши неньку,
поспівчував старий як міг
та став він бідкатись тихенько,
щоб уночі не випав сніг.
Вночі періщив дощ зі снігом
і вітер вовком завивав.
Останнє листя він набігом
своїм шаленим позривав.
А ранком хвора попросила
відкрити штору на вікні
і очі підняла насилу…
Та лист тримався на стіні!
І знову жінка замовчала,
готуючись в останню путь.
Знов ніч прийшла, не спочивала,
бо очі не змогла зімкнуть.
Все слухала, як свище вітер
і дощ полощиться на склі;
як сніг іде і гнуться віти
та уявляла лист в імлі.
Розвиднилось. Подруга штору
відкрила знову крадькома,
а за вікном, о Боже, горе –
до міста вже прийшла зима!
І хвора очі протирає,
вона немовби уві сні.
В житті такого не буває,
та лист усе ще на стіні!
Тоді, оговтавшись потроху,
подумала – ще не кінець…
Це мабуть так угодно Богу,
а лист – його то посланець!
Себе за слабкість пожурила,
поїла вперше за три дні
і відчувала – знову сила
вже поверталась уві сні.
Від лікаря жінки дізнались –
старий художник захворів.
Де простудивсь і як це сталось –
ніхто не знав, та у дворі
знайшли мольберт його і кисті,
й драбинку побіля стіни…
Чому ходив вночі до міста –
лише гадать могли вони.
На третій день старий художник
почив у бозє вже собі.
А жінки дві, наскільки можна,
все віддавалися журбі.
І хвора гірко сумувала –
старий бо мрію не здійснив.
Помер, – все тихо промовляла, –
шедевра так і не створив…
Тоді подруга, руку взявши
й підвівши хвору до вікна,
вказала на листок, що завше
тремтів від вітру як вона.
Ти подивись уважно, мила,
що попри вітер, в кожну мить,
той лист останній пожовтілий
на стінці більше не бринить…
В ту ніч старий життя ціною
проклав через безодню міст –
шедевр він написав собою,
коли упав останній лист!
листопад 2015
* За мотивами розповіді О. Генрі „Останній лист“.
то Вам Данко підказав, Сашулю? 
