Від Карини прийшло коротке повідомлення. Я спочатку подумав, що воно пусте, допоки не побачив маленьку крапку замість будь-яких слів. Моє серце стислось в грудях. В шлунку з’явилась порожнеча. От так все? Без нічого? Вона просто пішла. Перед очима була картина того, як вона тихо плаче пакуючи свої речі. Я немов на власні очі побачив, як вона ходить по кімнаті з телефоном, курить за кухонним столом, набирає мій номер і одразу ж стирає. І от вона наважилась…
Ззовні я мабуть просто виглядав стомленим. Добре, не хочеться про це говорити. Покосився на брата, що позіхав за кермом. Він таки добивається свого. Він знищує все, що утримує мене. Перехитрив мене, собака…
- А в історії є ще випадки подібні до ваших? – поцікавився Саша.
- Навряд чи – відповів Марко – мало хто розповідає про таке.
- Просто я тут подумав…
- А що як це передається по спадковості? – хмикнув я.
Саша знітився. Звісно ж, він мав би знати, що й нас часом відвідувала така ж думка. А раптом це чиїсь гени. Може передається по спадковості? Але в наших батьків цього немає. В їх батьків цього немає. А в нас з Марком є. І то настільки сильно, що аж заважає.
- Не передається – відповів йому Марко – ми перевіряли.
- Як саме?
- Ти знаєш, що схоже в усіх людей? – запитав я.
- Що?
- Позаду! – заволав Марко.
Переповісти одне з найвизначніших досліджень нашого покійного професора я не встиг. В старій БМВ на щастя спрацювали подушки безпеки. Добре, бо за мить до того, в нашу машину врізалась інша. Я не встиг навіть зрозуміти, що сталось, як моє лице вдарилось в щось м’яке. Марко втратив управління і машину розвернуло впоперек траси Калуш – Івано-Франківськ. Ми почули свист шин, а потім зрозуміли, що машину починає перекидати. В сало полетіли друзки бокового скла. БМВ злетіло з дороги в кювет. Ми не були пристебнуті і наші шиї відчули поверхню даху. Саші не пощастило найбільше, він сидів позаду, куди й припав удар. А зараз ми троє напівлежали в перекинутій машині.
В голові паморочилось. По лиці стікала цівка крові. Ліва вилиця заніміла від удару в щось тверде. Рухатись я не міг. Взагалі нічого не міг. В голові паморочилось, в вухах сильно гуділо. Я був близький до того, щоб втратити свідомість. Але я противився цьому з усіх сил. В очах те ставало темно, то світліло. Я протягнув руку до дверей. Заклинило. Глянув на Марка з Сашею. Брат був непритомним. Саша тримався за голову. Я хотів їх покликати, але не зміг видати й звуку.
Мені потрібно було на повітря. Я з болем почав повзти по уламкам через розбите вікно. Від цього в голові запаморочилось ще дужче. В очах повільно, але вірно почало темніти. Поринаючи в сон мені здалось, що до нас під’їжджають дві машини. Одна сірий мікроавтобус. Інша, знайомий червоний опель. Я хотів вилаятись, але сили покинули мене остаточно. Стара знайома темрява вкотре кликала мене до себе.
***
За шість років до…
- Вдихни цю ніч! Відчуй нічне повітря. Дай йому наповнити твої груди силою, що воно таїть в собі. Відкрийся їй. Відчуй її єство. Пусти в себе ту силу, що вона тобі дає. Силу, що дасть нам змінити цей світ…
Як доказ своїх слів Марко зробив глибокий вдих.
- О так – з насолодою протягнув він – ми змінимо цей світ.
Я мовчав. Мені більше подобався порт нічного Севастополя, без будь-яких звуків. Лише тиха мелодія моря.
- Макс – покликав він мене.
- Що?
- Ти віриш, що ми змінимо світ?
- Вірю.
- Бог дав нам можливість щось змінити. Це не прокляття, Макс.
- Що ж тоді це?
- Це дар, котрий ми подаруємо людству.
- Думаєш?
- Впевнений – Марко поклав руку мені на плече.
- Я не про те. Думаєш варто його змінювати? Хіба світ вартий порятунку?
- Звісно. Головне вірити. Я вірю, що ми змінимо його. Я вірю, що наш дар дозволить нам це.
- А якщо це не дар? Якщо правий я, а не ти? Якщо ми таки прокляті?
- Значить ми перетворимо дар на прокляття. Головне вірити.
- Я вірю.
