Там, де ріка тече шумлива,
Славетний город Богусла́в,
Розкинувшись на скельних бре́гах,
Всіма дзвіницями сія́в.
В садках вишневих кучерявих
Біліють хатки чепурні.
Дівчата гарні чорноброві
Співають вечером пісні.
А в центрі града височіють
Хороми статні і церкви.
Торгують вдало богуславці
З купцями Кия і Москви.
І з кожним роком багатіє
Славетний город Богуслав.
Десь на півсвіту вже відомим
Герб града степового став.
Та як у світі цьому стало,
Добро саме не йде в буття.
Хтось заздрісним накинув оком
На це щасливеє життя.
Забили всі дзвони на сполох.
Та було вже пізно. У град
Підступно вломилося військо
Муштрованих злих яничар.
Коштовності всі забирали,
А церкви палили до тла.
Людей же нечистими звали,
Бо віра в них інша була.
Дівчат молоденьких в’язали,
На гарбах великих везли.
А хлопців пов’язаних гнали,
Ті ледве, замучені, йшли.
В Туреччину гнали, в неволю,
Де рабство законом було.
І вирватись звідти на волю
Ніщо помогти не могло…
Базар чужоземний в розгарі.
Невільних построїли в ряд.
Дівчата цінилися гарні,
А хлопців всіх брали підряд.
Одну лиш дівчину не брали,
Вірніше то було дівча.
Замучене, кволе стояло,
Здавалось, ось піде з життя.
Лице покривилось від сліду
Удару ремня-канчука.
Невимовна туга застигла
В дитячих дівочих очах.
Вельможний паша́ зупинився,
І довго вдивлявся в дівча.
Можливо, воно нагадало
Йому власне померле дитя.
Беру, - проказав паша тихо.
Зігнувся в поклін яничар,
Зрадів бусурман знависнілий,
Що збув ненадійний товар.
Відвезли дівча у палати,
Де в золоті все і сріблі,
Де все самоцвітами сяє,
Де в затишку все, і в теплі.
Оділи дівча у турецьке,
Найкращих взяли вчителів,
Щоб мови і віри учили,
Як того Аллах повелів.
Минули роки. Час лікує.
І рани, і біль, все мина.
Дівчи́на туркинею стала:
Замо́жна, прегарна, ставна.
Розумна до того ж. Кмітлива.
Всі справи у па́ші вела.
Гордився паша́, що на старість,
Дочку́ йому доля дала.
Один раз гуляла туркиня
Край моря, де ріс виноград,
Де вежі високі стояли,
Й розкішний розкинувся сад.
І раптом із сірої вежі
Полилася пісня сумна.
До болі знайома і рідна
Для дівчини бу́ла вона.
І враз пригадала туркиня
Дитинство своє і рідню.
І маму, і батька стареньких,
Сестричку маленьку свою.
Заплакала гірко туркиня,
Що доля змінила життя.
Що вже іншу віру прийняла
Й немає назад вороття.
Що мовила па́ші туркиня,
Не знає ніхто і не взнав.
Але то́го ж дня па́ша вельможний
Укра́їнцям во́льную дав.
Сказала туркиня: «Прощайте!» -
Відпущеним браттям своїм. -
«І низький поклін передайте
В Богу́славі рідним моїм».
Зняла з пальця перстень масивний,
Ланцю́жок з портретом дала́, -
«Їм згадкою буде, що дочка,
Вернутись назад не змогла».
Народ не забув Богуславку.
На рідній її стороні
По селам й містам бандуристи
Співають про неї пісні.
