Його знайшли мертвим. Він затуляв своїм застиглим, здерев'янілим тілом світло лампи, що висіла під стелею, ледь тримаючись на голому дроті. Його знайшли приреченим. Приреченим забути страждання, які перетягнув той грубий зашморг білої мотузки, що дряпав тепер вже синюшну шкіру. Його тіло не було шокуючим чи надто незвичайним видовищем, воно радше вдало підкреслювало сірий інтер'єт залишений ще нещодавно живим господарем. Інтер'єр самотності, безпомічності, втоми, кволості, безрадісного життя, словом — депресії. От і тіло збавлячючи темп, депресивно погойдувалось в повітрі, ніби танцюючи свій посмертний вальс... одиндватри... одиндватри... одиндватри. "Танцюючи на власних кістках".
Криміналісти, що промацували кожен міліметр цієї гнилої атмосфери, винесли вирок його тілу — самогубство.
Він, що висів під скошеною стелею підвалу, виніс вирок своїй душі — нікчемність.
