я очікую на страту,
і вже певною частиною обов’язку
є очікування страти,
перед нею
я думаю
про квіти,
про дерева,
про сади,
про долини,
якими ходитиме
втомлений старий єресіарх,
від якого відвернеться уся його
паства
перед останнім порожнім
будинком
він впаде навколішки,
забруднить очі
прокляттям.
він звеличуватиме
свою неміч
й проклинатиме
свого господа
за те, що не приніс
йому почуття
насолоди,
а лиш відчуття
обов’язку,
яке насправді
виявилось
дзеркальним
маревом,
крізь
чагарник віків
його дух згине
й колесо історії забуде
його повторювані проповіді,
які, немов зіпсутий кларнет,
зісохнуться й відлетять
у темінь глибокої річки
