|
ПОКИ ЩЕ НЕ ПІЗНО
1. Двадцять хвилин збігло з тієї хвилини, як потяг застукотів колесами по рейсах, летів, обганяючи вітер, а Владі здавалося, що вона продовжувала залишатися на залізничній станції. Коли б знала, що мало так статись, як сталося, ніколи, і ні за які гроші, не погодилася чотири роки тому сісти в нього. Навіть, якби хтось сьогодні запропонував їй повернути його назад, аби знову поїхати у вже відомому напрямку – не погодилася.
Їй страшно ставало від спогадів пережитого. А ще гірше – від думок, що все може повторитися; готова була сама померти, щоб тільки жив він – її Даня. Бо хіба то життя, коли всі свої три роки… існуєш. Тільки єдиний Бог знає: скільки сил було витрачено, скільки сліз пролити. А все марно.
«Чому? Чому так сталося? Чому Господь, в Якого я вірила, Якому молилася, - не хочеш чути, допомогти? Невже хлопчина потрібний Тобі? А я? Ти хоча б подумав про мене? Що робитиму, коли забереш Його? Ні, краще забери чоловіка. Це він не потрібний тут. І навіщо, Господи дозволяєш йому ходити землею, гнівити Тебе? Навіщо?»
Влада знову пригадала вчорашній вечір, від якого стало моторошно не тільки душі, а також тілу; очі сповнилися слізьми, пальці стиснулися в кулак.
- Щоб ти.., - злісно прошепотіли вуста. – Диявол.
Вона не боялася його так називати, бо саме ним, а не Максимом, Максимчиком, Максом, рідним, коханим. Туман обману в якому жила роки спільного подружнього життя, пожадливо випивав її, поглинав сподівання, що все зміниться на краще. Та… Потім, коли терпець врешті урвався, зрозуміла: треба було від початку розставити всі крапки над «і», не чекати слушної години.
Не послухалась.
У постійних сльозах, б’ючись подібно зраненій чайці об каміння бід, забула про молитви до Бога, якими раніше починала і закінчувала день, Його Святу Церкву, до якої з дитинства привчала ходити мама, нагадуючи: «Не до священика їдеш в гості, а перед обличчя Господа», про Нього Самого. Спочатку це не відчувалося, а коли біда більше почала нагадувати про себе – ставало моторошно. Але все одно стримувалася.
Максим не звертав свою увагу ні на неї, ні на хворого сина. Про Бога з перших днів знайомства, не хотів чути. Такий бо він. Щирі його шаленства примирення, після скандалів, які знову супроводжувалися шаленими любовними поглядами, виявилися ніщо іншим, як доволі приємною пасткою.
- Ти думаєш: я кохав тебе? – вичавив уперше з себе слова зізнання Максим, після п’яти місяців одруження і, повторив їх у такому ж тоні вчора.
- То навіщо одружувався? Щоб усе моє життя покраяти на шматки? Так? – безсилим голосом, поцікавилася Владислава.
- Мені подобалося і подобається дивитися на твої страждання, - продовжував додавати болю чоловік.
- Ти ніколи не був батьком для своєї дитини. Не хочеш знати, що твій син хворий на ДЦП, не був і не станеш господарем свого ж дому. Ніколи.
- А ти… ти, - Максим раптово побачив. Як на нього з дитячої, маленькими вологими очима дивився Даниїл. І він осівся. Важко дихаючи, кілька разів поривався закінчити думку, та, зустрівшись вкотре із поглядом сина, вибіг із квартири, грюкнув за собою дверима, що аж посипалася штукатурка.
Він не повернувся. Не важко було здогадатися: де він знаходився, але Влада не хотіла телефонувати до нього, аби сповістити рішення, що довго виношувала в собі.
«Такий, як ти – зрозумієш. Зрозуміють твої батьки, які постійно вважають тебе плеканцем-мамунком; звинувачують мене – свою невістку у всіх гріхах світу».
***
- Мамо, з мене досить. Я переїжджаю до вас, - мовила першою, зателефонувавши неньці на мобільний. Влада чула, як мати зашепотіла молитву – коротку, але сповнену віри. – Ти чуєш мене? – перепитала після хвилинної паузи. – Не хочу більше горіти у пеклі живою. Краще зараз, ніж ніколи.
- А може спробуєш іще раз. Невже він поганий для тебе чоловік. Негаразди стаються у кожній сім’ї. І вони не є причиною для глобальних розлучень.
- Мамо, це я погана для тебе донька. А Максим «золото», коли ти з батьком приїжджала до нас. Чуєш? – не вгавала донька. – Мені соромно перед тобою, бо насправді не всю правду я говорила тобі про нас, про нього, – уточнила. – Не хотіла. Мамо, він дволикий, він диявол.
- Не кажи на людину такого. Ми – всі діти одного Бога.
- Та не вже? Максим також? Відколи? Прошу: хоча не повторюй: ви – подружжя, ви – сім’я. Я не хочу бути йому дружиною. І не буду. Все.
Ненька змовчала.
- А може все-таки спробуєш?, - повторила своє прохання. В останній раз.
Владислава зрозуміла натяки і вже сама намагалася стриматись, але слова, подібно гарячому полум’ю, вибухнули.
- То ти підтримуєш його? Відповідай, мамо: я твоя донька чи, він - твій син?
- Мені шкода вас обох.
- Господи, - в розпачі схлипнула Влада. – Таких іще «кілька разів» до смерті не перепробуєш.
А життя в мене одне. Одне і в Дані. Як би я могла вилікувати його від ДЦП, але ж я не Бог. Чи може мені відразу їхати до Нього?
- Не думай про це. Прошу, тебе. – тепер закричала мама. – Господь не простить тобі цього.
- Зате обоє не страждатимемо.
- Ні, - повторила дуже голосно ненька, що в слухавці затріщало. – Краще їдь до нас.
- Добре, - спокійно погодилась Владислава. Збиратимусь, - через силу проковтнула тугий комок. – А він нехай живе з тими, в кого вірить.
Вимкнувши слухавку, аби не чути настанов матері, кинула її на диван. Постояв хвилину, дивлячись на телефон, поспішила в дитячу до сина.
- Коли б ти міг говорити, мій хлопчику, - схилившись над Данилом, обійняла його. – Але ти мовчиш, тільки чуєш.
Хлопчик простягнув свою руку, торкнувся маминого обличчя, наче хотів заспокоїти її. Але чомусь, отой дотик обпік її, пройшовши ніжним тремтіння у глиб серця. Чи то здалося, чи може сталося насправді – голоси, подібні ангельським залунали в квартирі. Вона чула їх розумом, сприймала душею, та звідки лунали, не знала?
Від щастя раптово посміхнувся Даня.
- І ти чуєш їх? Чуєш? – перепитала, розгубившись.
Вловив потрібну хвилину, прислухалася дужче, але голоси від зникли.
«Не потрібно було згарячу говорити мамі про задум їхати до Бога. То був жарт – свідомий. Але жарт. Тепер… тепер усе може статися».
Від цієї думки страх з іще більшою силою повернувся до Владислави, своїми чорними лещатами почав сковувати і душу, і серце, і тіло.
- Пробач мене, Господи. Не забирай мене. Краще забери Максима. Він – не людина.
Вона більше не мала бажання зосереджуватися на часі, що ніколи не мав наміру зупинятися, знову думати про те, що чекає її тут. Зібрав необхідні речі. за годину залишила квартиру – назавжди.
2. Не зважаючи на пізню годину, залізничний вокзал був переповнений пасажирами. Хтось із них дрімав, хтось читав книгу, а хтось, просто, сидів чи розмовляв або думав про своє. Біля кас було порожньо, то ж Владислава відразу поспішила до однієї з них.
Привітавшись. Вона поцікавилася наявністю квитків до Києва. Поки жінка переглядала інформацію на комп’ютері, в молитві прохала Бога, дозволити їй виїхати звідси.
- На жаль, до Киева все продано. Могу запропонувати на інший поезд, - запропонувала жінка- касирка.
- Мені на інший квиток не потрібний, - нагадала Влада. – мені потрібний до Києва. Ви ще раз погляньте, - попрохала тихо.
- Женщина, вы понимаете український, - ламаною російською скинулася жінка за вікном. – Хохолка ще называется. Идите звідси. Я на работе.
- Дякую. Доброї ночі. Працюйте, - розлючена в собі та спокійна в голосі, Владислава штовхаючи однією рукою візок із дитиною, а іншою, тягнучи важку сумку, пішла у зал.
«Невже це – кінець. Невже Бог не хоче аби я залишила це пекло?» - мовила в собі з тяжким зітханням. Вона помітила, як світ перед нею почав вкриватися густим молочним туманом, відчула, як тверда земля похитнулася під ногами. І, коли б не хтось, хто підтримав її за руку, давно лежала.
- З вами усе добре? – запитав юнак із блакитними очима. – Я чув, вам потрібний квиток до Києва? Не хвилюйтеся, такий у мене є.
- У вас є квиток? – розгубилася жінка.
- Так. І саме до Києва, - ствердно повторив незнайомець. Він мені не потрібний. Візьміть. – Простягнув його, він щиро усміхнувся. Владислава змовчала. Від несподіванки, згубила всі слова. – Не хвилюйтеся, гроші мені за нього не потрібні.
- Але, як? Зачекайте, я зараз. – вона повернулася, щоб дістати з сумки гаманець. Поки знайшла, а потім знову повернулась до юнака, його не стало. Тільки квиток лежав у руках Данила. Який спокійно спав. – Гроші… квиток… я.
Влада затремтіла від страху. А може від щастя й взявши сина на свої руки, розплакалася. Сльози цього разу не були гіркими, ні гарячими. Навіть серце лунала в лад. І темрява за вікном, здавалось почала рідшати.
А незадовго, вистукуючи колесами, поглинав свій довгий шлях потяг. Владиславі хотілося щоби ця поїздка не закінчувалася ніколи – тривала, допоки житиме вона і її синочок. І нехай хитатиметься під ними віхолою небо, вся наскрізь буде просякнута болем. А на душі лежатиме чорний карб гріха, - не відступить від свого.
Влада полегшено зітхнула, вклавши біля себе Данилка; підсіла ближче до столика біля вікна. З голови не виходив юнак. який своїм виглядом скидався на янгола, яких часто бачила на іконах. Навіть його голос був подібний до тихого плину джерела – спокійний, легкий. Так і потонула би в ньому. А ще – у сяєві, яке, здавалося, випромінював він – небесне, чисте,святе. Вона ніколи не бачила такого, думала: вони існують тільки на небі, а виявляється – на землі також.
Спати не хотілося. Та й як можна спати після всього пережитого. Заплющив очі, жінка постаралася хоча б задрімати та тільки повіки відокремили її від реального світу, свідомість знову скаламутилася видінням Максима. Спочатку він просто дивився на неї, а потім, простягнув свою руку з пістолетом у долоні, розреготався. Від баченого, душа закам’яніла, скочила у п’ятки.
- Не стріляй, - закричала своїм внутрішнім голосом, прокинулась. У купе вагону стояла тиша.
Тільки відлунювався стукіт коліс, які ніби повторювали: «Впе-ред! Впе-ред!»
«І присниться таке, - подумала про себе. – Мені потрібно його забути, викинути з пам’яті – геть, назавжди. Мені не потрібний ніхто. Нікого і ніщо я не хочу знати. Ні».
- А Бог? Він вам також не потрібний? – раптом порушив тишу голос, який линув із середини єства. Чи насправді? Владислава прислухалася до себе, перевела дихання. – Ми Його творіння, а Він – наш Творець, Небесний Отець.
- Хто тут? – голос її затремтів.
- Не бійтеся, - торкнувшись її плеча, подивився в очі Старець. Невисоко росту, із сивиною чорною бородою, в темному підряснику, підперезаний широким ременем, у м’якій скуфії, з-під якої виглядали пасма напівсивого волосся, він дивився на неї. Його обличчя неначе не знало віку – молоде, чисте, виразне, спокійне; голова схилена донизу, очі – напівзакриті, але чомусь засмучені. В руках тримав гранатові чотки. – Мене звати Нектарій. А вас – Владислава.
Він не запитав, а спокійно мовив її ім’я, ніби давно знав.
- Ми знайомі? – поцікавилася. - Я у вас сповідалась?
Отець Нектарій усміхнувся, сів на диван-полицю навпроти, приклав до очей хустинку, задумався. Дивлячись непорушно поперед себе, мабуть молився, бо його вуста ледь помітно ворушилися. А коли закінчив, іще раз витер очі, перевів погляд на Владу.
- А не страшно втікати від свого минулого? – почав він або просто хотів поцікавитися. – Повір мені, дитино: прийде година і вона разом зі своїми гріхами, наздожене тебе. Може краще припинити думати, а почати мислити?
Владислава не дуже хотіла відповідати на запитання, що видалося їй недоречним. Хто він – загадковий дідок? Звідки? Тільки запитала:
- Ви про що?
- Про правду. Звикнувши думати, що все минеться, ми, все життя розходимося з нашими думками. Може краще відкинути мрії, а почати мислити?
- А я не думаю? – заперечила Влада. – Я…
- Людське життя визначається в трьох сторонах буття: міра, час. Вага. Найкращою є справа, коли вона – вище самої міри, або, є невчасною. Збираючи квіти печалі і смутку на власному полі життя, згодом отримаєш плоди. Саме їх потрібно назбирати, щоб вийшов гарний букет із яким предстанеш в Судний день перед Богом, і тоді за свої квіти отримаєш плоди радості.
- А коли їх у мене назбиралося на кілька букетів? Що, коли я не в силах їх збирати? – сівши рівно за столом, насупилася Владислава. – Я никаю цим світом, а не ходжу; стала сміттям, непотребом, усохлим листям. – Вона прагнула позбутися слів, які важкими брилами лежали на душі, не давали дихати. Але скільки би не старалась зрушити свою проблему, вона, здавалося, приросла до неї. – Я не мо-ожу більше-е, - заскімлила мов дитина, після хвилини мовчання.
- У житті подружжя, – продовжив Нектарій, - є два періоди: один щасливий, а інший гіркий і сумний. Краще, коли гіркота прийде раніше, тоді саме життя видасться солодшим і щасливішим. І в тебе так сталася.
- То ви радієте мені? – розгубилася Влада. – А може мені взагалі не слід було одружуватися?
Ви хоча б когось у власному житті любили? Мабуть ніколи?!
- Це ти так вважаєш, донечко, - спокійно мовив Нектарій. – Я все життя любив і зараз люблю Бога.
- А жінку? Жінку колись любили, кохали? – тим же незадоволеним, похмурим голосом, процідила жінка. – Скажіть правду.
- Людині дане життя, для того, щоб вона йому служила, а не воно їй. Бо так Його творіння втрачає співмірність, працює без розсудливості і прямує в дуже сумне непорозуміння; не знає – навіщо живе. І, тоді, перетворюється на коня, який везе все, що на нього кладуть.
Старець підняв голову й хоча не розкрив добре своїх очей, Влада відчула, як їх пильний погляд, проник в душу. Їй знову не захотілося нічого говорити. «Краще мовчати».
- Мовчання – ліки, - зауважив Нектарій. – І ти добре чиниш, що мовчиш.
- У мене дійсно, немає що сказати, - підтвердила.
- А Максим – твій чоловік?
Нагадування про нього, змінило жінку. Непорушна, занурена у думки. Раптово стріпнулася, наче прокинулася, хотіла запитати Старця, звідки знає його, але той випередив її.
- Нічого в світі не сховаєш, коли б навіть дуже хотів, щоб про нього не знали. Тільки дорога смиренності – єдина дорога до Бога. Смиренним несенням важких обставин долі, смиренним терпінням, яке посилається Богом, надією, що не будеш залишена Ним, молитвою про допомогу зверхи, - полегшуються кроки. Не все людині підвладно, коли життя проживаєш за своєю волею, а не Божою.
Слова сказані Старцем, не стали новими та виявилися страшними, нестерпними до болі. Владислава заплющила очі, постаралася огорнути себе приємними спогадами, та вони розсіювались, подібно порохняві. Вона прокидалася рано. Забувши помолитися, відразу бралася до праці. Як проживала дні свого життя, як чи молилася, чи прославляла врешті Бога і дякувала Йому за послане з Його волі; чи любила Його так, як Він любить її; чи кожен ближній був для неї братом або сестро, а не ворогом; скільки разів дорікала святому за проблеми, боролася зі спокусами; читала Біблію?... Все змішалося в її розумі. Ніщо, щоб могло виправдати її перед Ним – не знаходила. Зранена, сполоскана власними проблемами, бідами, Владиславі здалося, що вона подібна до маленької дівчинки. Яка давно стоїть серед поля кривавої битви. А довкола неї вирви, ями, з яких дивляться, чекають нові страхи. аби добити її до кінця.
Старець не припиняв дивитися на неї. Від його проникливого погляду, його обличчя прибрало загадково-таємничого вигляду. Запала нова мовчанка, в якій мов у дзеркалі, жінка побачила саму себе – некрасивою, огидною. У скорботному вигині губів, ховалася ціла гіркота життя.
- То що мені робити, отче? Підкажіть! – чемно попрохала.
- Взяти урок у самого Христа, Який сказав: «Любіть один одного, як Я полюбив вас. І молитися. Бо молитва – це капітал, який з часом приносить великі проценти.
- Проценти, - вона з подиву округлила свої очі. Вам щось відомо про них. Ви давно є пережитком минулого. Вам мабуть років…
- Для тебе це важливо? – не дав закінчити їй Нектарій. – Господь посилає Свою милість тоді, кожному у свій час і тоді, коли вважає, що це буде корисно. Інколи через рік може виконати наше прохання, а інколи – ніколи. Та ніколи не перетворить нашу душу на пустелю.
- А що, коли це вже сталося?
- В цьому є тільки наша провина. Бо звикли ми не служити Йому, а щоб Він служив нам.
Очі Владислави вкотре від млів Старця пройнялися туманом, обличчя зблідло, наче з нього зникла вся кров. Буря ненависті, що раніше зривалася в ній і, яку готова була виприснути на Нектарія, тепер ламала її; чавила подібно сухому плодові. Від розмову зі Старцем і голосу власної совісті, в горлі заболіло, зацокотіли зуби. В глибинах власного серця розуміла: Нектарій хоч і не був Богом, але його слова мали святу істину, бо сам він був святим. І не був пережитком.
- Пробачте мене. Отче, - пробурмотіла , подивившись у темне вікно купе.
Старець мовчав. Схиливши голову, знову зашепотів молитву, потім перехрестився.
- Не можна довго триматися за те, чого немає в світі. А Бог – є. і це ясно як день. Й тільки Він має право розпоряджатися нашим життям. В Його силі навіть здоров’я твого сина Даниїла. Він готовий зцілити хлопчика, зауважив Старець. – Та чи цього хочеш ти?
Почувши про сина, Владислава повернула голову. Його слова видалися їй звільненням від важких кайданів, які немилосердно гнули донизу. Захотілося жити знову, гнати від себе сумну задуму.
- То, як, хочеш?
- Так, отче, - якось буденно, по-жіночому жалісно зітхнула вона.
- Ніколи не пізно повернутися до Бога, поки живеш на землі.
- Я розумію.
Влада боялася підняти очі, щоб знову подивитися на старця, та внутрішній голос змусив її. І коли підняла, і коли побачила його в страху опустилася на коліна. Яскраве світло, що линуло від Нектарія й невидимі ангельські голоси, не могли стримувати слів, які давно просилися на вуста. Їх було всього три, але це були щирі слова – слова душі, серця, каяття перед невидимим Богом.
- Я – грішниця. Пробач мене, Господи.
В цей час ангельський спів залунав ще дужче, наповнивши собою все купе вагону; музика церковних дзвонів, стала ще чіткішою, чистішою, а душа сповнювалася простоти, легкості, радості. Куди поділися безсилля, неприязнь, злість, - сама не знала. Теплий вітерець сповнений благих пахощів, огорнув її з голови до самих ніг.
Влада бачила, як стоячи біля Данилка, Нектарій поклав свої руки на нього і вже голосно молився до Бога, Його Сина, Святого Духа, до Богородиці та всіх святих, благаючи у них зцілення для нього. Світло, що линуло від Старця, також огортало дитину, наповнювало силою. Син усміхнувся, навіть простягнув до когось свої рученята. Але не до Нектарія, бо він їх не торкнувся. Серед ароматів, нечуваних на землі, вона вловила єдиний, знайомий з дитинства. Вона любила вдихати його в храмі. І це був аромат ладану. Він безшумно і тонко плив у повітрі, ледь помітним туманом, зліплюючи її повіки.
«Тільки не сон. Не сон. Мені не потрібно спати», - наказувала сама собі, але сон виявлявся сильнішим.
Закінчив молитися, отець Нектарій продовжуючи перебувати у світлі, звернувся до неї, простягнув у своїй долоні три ягоди полуниці та молитву, написану на маленькому клаптику бумаги.
- Коли прокинеться, нехай з’їсть їх. А ти, як приїдеш, поспіши у храм до священика на сповідь. Я чекатиму тебе.
Благословив Владу широким хресним знаменням, зосереджений і повільний у рухах, отець розтанув у повітрі.
«Куди ви?» - закричала , піднявши голову з рук. Вона довго не могла зрозуміти: то був сон чи?...
- Господи, - схопилася за серце, побачивши перед собою на столі три ягоди полуниці і молитву з портретом Старця. – Господи, - округлила очі з подиву, коли упізнала його, хоч і молодшого за віком.
Думки плуталися. Колотилися, дрімали. Тільки голос Старця продовжував лунати у свідомості – чистий, як церковний дзвін із високої дзвіниці. Його слова були добрими, одвіяними самим життям. І мовлячи, він немов би сіяв їх у серце, наче справжнє зерно, не втрачаючи ні віри, ні надії, що з часом усі вони принесуть свій плід – померши, але воскреснувши для нового життя. Владислава відчувала, що саме це зараз із нею відбувалося.
Даня спав спокійно і рівно дихаючи. Його тоненькі вуста навіть розквітли в усмішці, якої раніше не було. Але зараз вона сяяла маленьким сонечком, від якого в купе стало світліше, затишніше.
- Максим, мій коханий, - мимоволі мовила сама до себе. Думки про чоловіка не виявилися гірким і пекучими й до болю нестерпними. Навпаки, з’явилося бажання зустрітися з ним, обійняти та поцілувати його. Їй стало байдуже: що скаже він у відповідь. Адже та любов, якою любила його колись – не зів’яла – відродилася, стала новою, міцнішою.
***
Потяг прибув на станцію вранці. Мама з батьком, зустрівши Владиславу з Данилком, відразу повезли обох додому. В дорозі і під час сніданку, донька нічого не приховуючи, розповіла всі колишні таємниці подружнього сімейного життя з Максимом, їхню останню бесіду. Вона бачила, як особливо ненька, у мовчанні журилася, слухаючи її. Та коли почала розповідь про Нектарія – просвітилася душею.
На недільну літургію спішили разом, ніби на свято. День співав разом із дзвонами, які линули з-під позолочених куполів храму. В останній раз була у ньому ще перед своїм заміжжям. І, ось час знову привів її до нього.
Священик запримітив Владиславу, наче чекав на неї й відразу запросив до сповіді. Скільки стояла поруч нього, схиленою над аналоєм із Євангелієм і хрестом, не пам’ятала, та коли піднялася після благословення духовного наставника, їй здалося, що вся засвітилася від сяєва, що линуло із середини її єства. Дивлячись на іконостас, навіть помітила самого Нектарія, який простягнувши свою руку, повільно благословляв її хресним знаменням.
Літургію вислухали до кінця. Владислава поверталася додому немов на крилах. Від радості хотіла співати, літати птахом, світити ще одним сонцем із блакитної небесної далі.
Влада не помітила, коли саме із дверей батьківського будинку, до вибіг… Данилко. Вона аж опритомніла від подиву і вигляду, який мав її син. Ніщо не нагадувало про колишню хворобу, з якою дитина не жила, а існувала протягом трьох років. Вони кинулися один одному навстріч. А коли хлопчик повис у неї на шиї, відчула запах квітів, аромат яких минулої ночі наповнював купе.
- Дякую, матусю за ягідки, - защебетав Данилко. – Вони такі смачні. І дідусь, який простягнув мені їх на своїй долоні, був дуже лагідний.
«Дідусь?» - перепитала в собі. – Так, то був Нектарій, - добавила вголос.
- Але від нього медом не пахло, - розгубився Даня, а потім із усіма весело розсміявся.
3. Максим приїхав через три дні. Першим його помітив батько Владислави. Він і прийшов повідомити доньку, зашепотівши новину на вухо. Влада не чекала поки чоловік ввійде до будинку – першою кинулася йому на зустріч.
- Пробач мене, кохана. Я ніколи більше не буду таким, як був раніше, - по-дитячому плакав
він і не соромився своїх сліз. – Не знаю, хто то приходив до нашої квартири вчора, але він – старий і не дивакуватий дідусь, яким я вважав його спочатку, зумів переконати мене, повернутися до тебе. Він назвався Нектарій. Сьогодні я тут і хочу завжди бути з тобою. Бо люблю тебе, люблю нашого сина, люблю вас усіх.
Він і сам не повірив вигляду Даниїла, коли він в нерішучості думав на сходах: підходити до татуся чи…
- Даня? – розгубився максим. – Ти?.. Я… Господи… - мало не заплакав.
Стовпище почуттів, яке досі ховалося у нетрях його душі, а може тільки народилися, випурхнули назовні, закружляли в яскравих кольорах сонця, щоб ніколи не згасати, а тягнутися до тієї висоти, де ще ніколи не ступали їхні кроки.
ID:
518939
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.08.2014 18:20:07
© дата внесення змiн: 22.08.2014 18:20:07
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
