|
ЖІНКА ОСІНЬ
Я помітив її ще здалеку. Жінка у легкому платтю і капелюшком на голові кольору позолоти, на яких розсіялися квіти ромашки, сиділа на лаві міського скверу й задумливо дивилася вгору. Що вона бачила чи можливо помітила серед гілок дерев? Я не знав, але добре пам’ятав: раніше її тут не було. Та й відчувалася незнайомка самотньою, хоча в сквері ходило чимало людей. «А може вона невидима і тільки я можу її бачити?» - подумав. Була дивною й байдужість жінки, яка жила наче відразу у двох світах. Осіннє проміння сонця лагідно цілувало її обличчя. Навіть листочки, які обпадали з дерев і лягали до її ніг, рук, на плечі, здавалися їй ріднею. За десять хвилин, відколи я поглинав її своїм поглядом, вона ні разу не повернула голову, насолоджувалась осінніми барвами. Вставши зі своєї лави, і не поспішаючи, я пішов назустріч осені. Не знаю, та саме Осінню, мимоволі назвав незнайомку. А вона дійсно, була напрочуд гарною. Таких очей, як у неї, в яких назавжди хотів утопитися, тоненьких вуст, які цілував би і в день, і в ночі, рум’яних, як яблуко щоків, високого і подібного небу чола, - не бачив ніколи. І, ніде зморшок на обличчі, натяків на старість. Дивлячись на неї, я пригадав своє відображення у дзеркалі, й мені стало ніяково. В свої 78 у порівняні з нею, виглядав дідуганом – старим, замученим хворобами, а в останні чотири роки, ще – ледащим до життя.
«Може не треба? – подумав. – А, що, коли вона не подивиться на мене, не поведе за словом мого привітання? Мені стало страшно й соромно.
Моє життя, за визначенням Бога, могло ще закінчитися вісім років тому. Та дякуючи Йому, все-таки живу, топчу землю, в яку свого часу зляжу. І залишиться потім про мене пам'ять, яку згодом розвіє вітер часу. А потім…
- Цього року гарна осінь, пані, - тихо промовив я, підійшовши до лави, на якій сиділа вона. – Можна посидіти з вами?
Моє обличчя зашарілося, ніби в юнака, який знайомився з дівчиною; в грудях шаленіло серце. Мені здалося, що в ту мить на нас дивилися всі, хто знаходився у сквері, навіть маленькі діти, які нічого не розуміли, і з подиву порозкривали роти. «Ну чого витріщилися? – хотів крикнути, але зрозумів: нас ніхто не помічав. Мабуть і я став невидимим».
- Так, чудова й дивна пора – осінь, мовила сама до себе незнайомка. – Приходить непомітно і, зникає
за англійським звичаєм. А ви… ви, як гадаєте? – повернувши голову в мою сторону, поцікавилася.
- Я? – стріпнувся, ніби щойно прокинувся. – Я вже перейшов у зиму, - промурмотів, очікуючи на запрошення сісти поруч. Але жінка не поспішала.
- Ви писеміст?
Перш, аніж відповісти, розгублено стенув плечима, закліпав. «Чому вона запитує? Хіба не цікавить її моє ім’я?
- Н-не знаю, - зам’явся.
- Чи реаліст? – прагнула уточнення Осінь. – Я завжди була оптимісткою. Ви мабуть реаліст? – врешті усміхнулася.
Коли її очі обійняли мене, а білозуба усмішка засліпила мої очі, мені захотілося зникнути. «Янгол. Вона виявляється – янгол. Господи, і звідки беруться такі особистості небесної краси?» Я не міг відвести свого погляду від неї, холонув і розпалювався; мої слова плутались, а ті, що виривалися з мовного полону, танули в повітрі.
- То, хто ви? – перепитала незнайомка. – І, чому стоїте? Правди на землі немає. Взагалі.
- Взагалі, - повторив я. Сівши на віддалі витягнутої руки, зітхнув. – Онисим, - назвав своє ім’я.
- А мене звати Маргарита. По-іншому – перлина. – Жінка знову блиснула в усмішці своїми білими зубами. А вони – білі, рівні, як у молодої дівчини, засяяли у відблисках сонця. – Я так і не дізнаюся: хто ви? – і для нагадування, повторила, - Писеміст чи реаліст?
- Мабуть писеміст, - не без гордості відповів.
- Тоді зрозуміло, чому так сумно заговорили про зиму. Хоча зима, по-своєму красива. Вважаю: боятися її не потрібно. А коли боїтеся – краще думайте про осінь.
«Якби то, - подумав я, - роздумуючи: погодитися з Маргаритою чи заперечити їй. Але після короткого мовчання, вирішив все-таки погодитися.
- Тоді ви лукавите, - подивилася на мене з підозрою жінка. – Не личить вдавати з себе ображеного, коли є ображеними самі на себе. Й не говоріть мені нічого, - обігнала мою відповідь. – Я з досвідом і розбираюся в людях.
- То може про мене щось іще скажете?
В душі я хотів посміятися з неї, покепкувати, наперед знаючи, що принизить мене. Маргарита змовчала.
Підняв голову й заплющив очі, вона ловила поцілунки сонця, що лягали на її обличчя маленькими сонячними зайчиками.
Якийсь хлопчина граючись, ненавмисне поцілив у мій капелюх м’ячиком, після чого принишк, боячись, що мама сваритиме. На щастя, молода жінка в розмові з подругою нічого не помітила. Тим часом, узяв м’ячик, я швидко повернув карапузу. Підбіг до мене, він вихопив його з моїх рук, повернувся до неньки.
- Може разом пограємо? – запропонував я.
Почув мене, маля непогодженно завертіло головою.
- Шкода, - пробурмотів. – а вийшла б цікава гра.
Хтозна? А може і не вийшла. Діти є діти. З ними, особливо сьогоднішніми, не часто знайдеш спільну мову. В них свої бачення світу, свої захоплення, мрії. Що ми – люди минулого століття, яке стало історією? Також історія.
- А ви, бачу любите дітей. Це правда, - озвалася Маргарита, повів бровами. – Змовчали, тоді коли б інший на вашому місці вчинив би рейвах.
- Бо люблю їх.
- За що? Вони ж не слухаються нас. Он, погляньте на того бешкетника. Посміхає-ється, мабуть радіє, що поцілив у вас, - хотіла спокусити мене жінка. – Може все-таки розповісти його матері. Сміливіше!
- Не допоможе, - процідив я.
- А коли з роками він запустить у вас каменюкою і… вб’є, - на останньому слові вона зробила наголос,
ніби хотіла підкреслити його. Їй це вдалося. – Що тоді?
- Нічого. Всьому приходить кінець. Прийде і для мене.
- Дивні ви, шановний. А за відповідальність ви навіть і не подумали.
Я дивився на неї, немов учень на свою вчительку, яка хотіла навчити мене справедливості. Тільки зараз я помітив, що в своєму житті багато прощав – не хотів бо встрявати в суперечки.
«А й справді, якби малюк міг уцілити в мене каменем? – Від цієї думки мені стало моторошно. Я ще раз поглянув на дитину з м’ячиком. – Нехай. Він іще маленький. От коли виросте, тоді поговорю, розповім і мамі, і йому про сьогоднішній день».
Маргарита не хотіла уникати мого товариства, та наміру продовжувати саму розмову – не мала. Може то я був не цікавим співбесідником, а може?.. Заплющив вкотре свої очі, вона, мабуть, подумки розмовляла з собою. Бо її обличчя то посміхалося, то, раптово ставало серйозним, то знову світлішало.
- Ви нікуди не поспішаєте, пане? – озвалася жінка Осінь. – Може складете мені компанію?
- Я? – вигукнув знічев’я.
Вона розплющила очі, подивилася на мене, розгублено озирнулась.
- Виходить, ви. Інших дідусів я не бачу.
Ми розсміялись обоє. Той сміх, таки виявився маленьким хробачком, який не дозволив мені вмерти з ляку від того, що життя добігає фінішу. В очах знову сяйнув промінчик щастя.
- Я не проти, - сповістив своє рішення.
- Тоді, ходім. Але не запитуйте: куди? Принаймні, до гріха вас я не доведу. Обіцяю. – Маргарита цього разу засміялася сама.
Місто жило своїми клопотами, проводжало нас допитливими поглядами. Я бачив їх, але жінка Осінь не переймалася жодним. Немов метелик, вона пролітала поруч мене, то опускалася на плече, то відставала, та, ні на хвилину не затихала. Здавалося, без неї, без її голосу, світ давно би потьмянів. А поки жила – жив і він.
«Ні, з такими жінками, як Маргарита, навіть місячної ночі не зануришся в дрімоту». Я слухав її щебетання, боячись перервати на півслові, а самому здавалося, що став молодшим на багато років. Мені не вірилося, що за принишклою тишею старості, можу знову повернутися до своєї молодості.
- Ви мене не слухаєте. Вас не цікавить поезія, - тихо образилася жінка Осінь.
- Що ви, цікавить, - обманув я.
І вона це відчула.
- Ні, ви говорите неправду.
Я опустив голову, але подивився на неї з-під чола.
- Так, обманув, - ледь чутно зізнався. – Та не подумайте, що ображаюся на вас. У мене… розумієте… - Я не знав, як повідати правду, щоб не стати осміяним. – Не склалося життя.
Маргарита поглянула в мої вічі, торкнулася своєю долонею мого обличчя, провівши повільно пальцями до підборіддя.
- В мене також. Але я не сумую, не впадаю у депресію.
В теплій блакиті дня, ніби з-за хмар, виринула пара журавлів. Вони кружляли над землею, тримаючись одне одного, наче були пов’язані невидимою ниткою кохання. Дивлячись на них, ми не відчули, як на наших очах закипіли сльози. Можливо тому, що наші дороги не зійшлися раніше, а нині не є вкованими в єдиний щит небес? Що ж, у житті не все стається, як хочеться. Але його течія, все одно підвладна часу. Навіть на березі сьогодення, з живого неодмінно виросте живе, бо ні час, ні вогонь не спроможні спалити нового щастя, нового почуття. А я відчував себе неймовірно щасливим. Мій кволий і раніше полохливий вогник, розгорівся, засяяв з іще більшою силою.
- Добре, я прощаю вас, пане, - підбадьорливо вхопила мене за руку жінка осінь, повела через дорогу. – Так, усе вірно, ми йдемо у готель-ресторан.
- Навіщо? – не міг сприйняти її жарту.
- Знайомитись, - промурмотіла вона.
В собі я вже почав шкодувати про те, що не пішов додому, а вирішив познайомитися з тією, яку лагідно для себе називав Осінь; хотів вирватися, та поки зібрався, нас уже зустрічав швейцар. Привітавшись, він прочинив перед нами двері. А за ними…
«Господи, - подумав я, - як давно я був у ресторані. Здається з того дня минуло не одна сотня років. І роки тоді були зовсім інші. В усьому людина сягає глибини уміння, та найбільше у любові – любові, яка є вічною».
Я шкодував, що саме її в мене не було. І не тому, що нікого не любив, а небеса мали свої плани для мене. Я не ображаюся на них. Бо любив я всіх. Особливо – дітей, завжди спішив до них, горнувся. А вони – до мене.
- Скажете: легко бути таким? – поцікавився я в Маргарити.
Вона подивилася на мене, перемішуючи виделкою на тарілці складові овочевого салату. Потягнув із бокала вина з пелюстків червоних троянд, перевела погляд у далечінь, звідки нам обом добре проглядалися місцеві краєвиди. Осінь усіх і усе перефарбувала в свої кольори, але все одно, не переставала вабити, кликати, озиватися. Чорна, коричнева, червона, жовта смуги, ніби відтінки людських почуттів, сплелися в єдині круговерті, серед якої довго не можеш відшукати свою – рідну. Та чим із віком дорослішаєш, тим краще усвідомлюєш: вибору для тебе стає менше.
За дві години нашого спілкування, я збагнув: як би мені не хотілося поєднати з нею своє серце, ми не підходимо один одному. Вона є вітер, я – квітка; вона любить іти туди, куди дивляться очі, я – рости у своїй лунці; вона щоразу міняє аромати, мій – найдорожчий, єдиний, бо властивий тільки мені.
По юнацькому наївний, мимоволі взяв її за долоню. А вона, навіть не помітила. Захихотівши тоненьким дівчачим голосом, міцніше стиснула мою. Через нас обох пройшло миттєве заціпеніння, скувало не довше, як на декілька секунд і, зникло. Натомість, велика хвиля щастя, якого бракувало, влилася в наші серця. Ні, то були почуття, що ніколи не пригаснуть, а дивуватимуть завжди. То була – любов. Я не відчував себе уже старим, та й Маргарита не хотіла вдаватися до листочка, що вкрившись позолотою, доживав на дереві, збираючись, ось-ось обпасти. Вона вибухала пружною хвилею сміху, весело рум’янилася.
«Для нас день ніколи не подасться на спадень, - так я думав щодня, впродовж тижня. Прогулянки містом, відвідини кав’ярень і магазинів у яких моя жінка Осінь уміла вибирати потрібне для нас; читання книг, перегляд фільмів у кінотеатрі та служби у костелі, - снилися. Ніколи не думав, що вслід за бузковою радістю, усміхненим сонцем, над головою знову повисне сіре небо, межу між ним і землею, пройме туман суму.
Вона зникла, як і з’явилася. Наче за командою, що кресонула для неї, відразу після останньої зустрічі зі мною, зібрала валізу й поїхала невідомо куди, залишив після себе мій улюблений аромат осені. Може вона побоялася моєї пропозиції, чи може… Я не вірив, що Маргарита образилася на мене. Просто, ми не підходили один одному – вона вітер, а я квітка. Та попри все, досі дякую небесам за неї – моїй осені, що змінила моє життя, подарувавши по-справжньому декілька щасливих незабутніх днів.
Олег ПОГИНАЙКО
ID:
525476
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.09.2014 10:23:44
© дата внесення змiн: 24.09.2014 10:23:44
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
