Втрачає зір і гостроту, і спрагу,
Вглибаємо в потоки власних дум,
І мимо друзів і юнацьких прагнень
Проходимо, не стишивши ходу.
До моїх вікон сосна зазирає,
І я байдуже кланяюся їй.
Вона ж привітно лапкою махає-
Агов, ти що, душею не старій!
Забув, коли дитятком до аршина
Мене вживляв в оці важкі піски?
Моя корона вже над дахом лине,
Та й над тобою пронеслись роки…
І все ж, і все ж – стояти не зморюся
Як щирий свідок незабутніх літ,
Бо хтось із нас же пам’ятати мусить –
Лише добром звеличується світ!
У моїх соках вдячності без міри,
Бо твої мрії – то мої батьки.
Давай же, друже, не втрачати віри
Над берегами вічної ріки.
Частіше колючки, і рідше – квіти.
Та в час, до неможливості важкий
Знайди хвилинку, щоб поговорити
І притулитись ніжно до щоки.
Всі ниті обриваються безжально,
Життя щоденно виклика на прю.
Твої турботи, болі і печалі
По давній дружбі завше розділю.
Бо лише я умію так дружити.
Я вірністю удачу прихилю.
Приходь до мене.
І нашепчуть віти
Не мовлене нікому ще – люблю…
понравилось, читается хорошо, приятно. 
