Приходиш, матінко, до мене уві сні,
З туманних марев випливши раптово.
Як у далекі, незабутні, спільні дні,
З тобою зустрічаємося знову.
Відводиш поглядом зажуру і біду,
Любов'ю сповиваючи щоднини.
Ми розмовляємо, неначе наяву,
У колі найріднішої родини.
Поради слушні нам даруєш, як завжди.
Прості неначе, водночас безцінні.
Немов не йшла із заповітної землі,
А вийшла лиш на лічені хвилини.
Знайшла у вічності ти затишний причал,
Земне життя понісши на долонях.
В твоєму серці замережена печаль
І біль, що сивиною ліг на скронях.
Думками лину у твої дитячі дні,
Обпалені і зранені війною.
Важкі ладунки довелось тобі нести,
Йдучи крізь терни стежкою земною.
У часі й просторі мандруючи у сні,
Тебе, матусю, бачу молодою.
Коли цвіла ти, мов троянда, навесні,
Умита кришталевою росою.
Мене до серця притискаєш, ще малу,
Цілуючи ласкаво оченята.
Йдемо крізь час, земну долаючи тропу,
Літа рахують стрілки циферблату.
Твої онуки ще не встигли підрости,
Ще не взялися в силу їхні крила.
А ти чомусь пішла так рано в засвіти,
Залишивши лиш пам'ять на світлинах.
Тобі вклоняюся низенько до землі
За доброту і ласку неосяжну.
За щастя чути спів пташиний навесні,
За серце, що любити так спроможне.
У снах до тебе знов назустріч прилечу,
Волошок назбиравши в полі синіх.
Щоб ти побачила казкову їх красу
І пригадала дні наші щасливі.
27. 04. 2014 Л. Маковей (Л. Сахмак)
Дуже гарно...
