21.10.2013* 17:20
На другий день майже весь простір між сценою та першим рядом був заставлений трьох літровими банками. Я приніс воду у маленькій пляшці, здається. що це була чекушка. Лев Островський знову виступав - розповідь/агітація про/за себе, а потім була зарядка води позитивною енергією Льва і всі розійшлися для того, щоб через день зустрітися і стати членами МАПЕ.
Чесно кажучи, мені це здалося блюзнірством.
По домовленості я подзвонив Тетяні і вона сказала:
- Завтра бути у мене в 17:00!
Безумовно я прийшов. Але перш ніж розповідати далі, змушений зробити невеличкий ліричний відступ.
Я у своєму житті тричі бачив неймовірно красивих жінок.
Перший раз це було у 1952 році. З'ясувалося, що є Палац Піонерів, а при ньому Студія Образотворчого мистецтва, яку вела Єлизавета Володимирівна Піскорська, одна із студенток Бойчука, у якого вона вчилася до війни; з'ясувалося, що туди можна ходити та займатися! І я ніяково прийшов туди. Ця великодушна жінка приймала всіх бажаючих. Для мене це було як неочікуване свято - хлопці та дівчата із інтелігентних сімей Києва, вільні манери спілкування і доброта жінки, яка кохалася в народному мистецтві і навіть соромилась цього, бо такі були часи. Там я познайомився із єдиним своїм другом Давидом Гінзбургом (папа - друга скрипка в Оперному театрі!).
Студія знаходилася в будинку школи, на першому поверсі, вікна виходили в бік Обкому партії (тепер Міністерство іноземних справ, здається) та у бік фунікулеру. Всі полюбляли малювати машини, що стояли напроти вікон через шматок площі вздовж скосу землі паралельно тротуару, який йшов від площі до фунікулеру.
Тоді трамвай №8 ходив від площі Богдана Хмельницького до площі Урицького (тепер це Солом'янська площа). Мені треба було приїхати із студії на цю площу, а від неї пройти пішки по Повітрянофлотському шосе до Будинків Ударника.
Я їхав трамваєм переповнений враженнями від заняття в Студії. Як завжди, стояв і повільно пересувався у голову вагону, щоб так скоротити шлях додому (наївний!). Коли трамвай був десь біля Солом'янської лазні я раптом немов наштовхнувся на глибу холоду. Тепер розумію, що це був прояв моєї ментальності, а тоді розгублено зупинився і почав роздивлятися навколо себе. В чому справа? Те, що побачив тоді, і досі стоїть перед моїми очима.
З правої сторони вагону по ходу сиділа Снігова Королева. Майже алебастрова білизна шкіри, волосся платинового кольору (природне, бо тоді такого фарбування досягти не можна було!), витончені риси обличчя з прямим носом і філігранною формою губ, тонка довга шия і горда постава голови. Але головним були очі - блакитно-зелені, холодні і байдужі. Вона дивилася так, ніби навколо неї не було нікого - трамваю, людей, в тому числі і трьох молоденьких лейтенантів із Авіаційної академії. Три хлопця навипередки пробували пробити крижану сферу, розповідаючи якісь кумедні історії, сміючись. Вона сиділа непорушна, тільки час від часу перебирала квіти, що лежали у неї на колінах.
Я кинувся вперед, проскочив крижаний холод в повітрі, і коли трамвай зупинився, то вискочив через передні двері та побіг, побіг подалі від Сфери Крижаної Королеви!
Третій раз дійсно неймовірно красиву жінку я побачив у 1956 році.
Кишинів. Артелерійський полк. Я - курсант сержантської школи, відділення зв'язку. Літо. Навчання. Вантажівка, на ній наш взвод (три відділення, десь біля 20 хлопців), в кабіні наш взводний. Він маленького росту, з бочкоподібною груддю, неймовірно серйозний та вимогливий - пройшов всю війну і дослужився від рядового до молодшого лейтенанта. Йому вже за 30 років.
Ми виїхали на завдання і раптом заблукали. Молдавія, поля, неймовірна жара, аж повітря дзвенить, бо штиль. Час від часу зустрічаються величезні акації, на яких товстим шаром лежить пилюка. І ні душі навколо нас. Дороги давно петляють і здається, що ми весь час повертаємось на одне і те саме місце. Нарешті хтось із кузова побачив на обрії велику купу дерев, постукав по даху кабіни, взводний висунув голову, йому показали руками на цю купу дерев і машина пішла в тому напрямку. От ми вискочили вже на накатану ґрунтову дорогу. Пилюка піднімалася уверх не тільки позаду нас, а і попереду, і зависала у повітрі. Повний штиль.
У нас в горлі все пересохло. Піт зразу випаровувався, тому наші гімнастерки наситилися солями, які дряпали шкіру. Не було сил не тільки говорити, а і дихати, бо повітря через насиченість пилюкою здавалося густим, колючим.
Так. Це було село. Вздовж дороги стояли неймовірно великі акації, які мали сірий колір, а їх гілля гнулося від тон пилюки. Ліворуч від нас до обрію, зразу за акаціями, були поля, а праворуч земля піднімалася уверх десь під кутом 15 градусів. Акації росли не тільки вздовж дороги, а і між садибами, на яких всі будинки стояли на узвишші, подалі від дороги. Між будинками і дорогою були городи. І ні душі.
Ми тупо дивилися на ці будинки, на ці городи.
І раптом машина різко зупинилася. Всі мимоволі мов прокинулися. Наш взводний почав повільно вилазити із кабіни, а ми побачили причину нашої зупинки: на відстані метрів 15 від нас, в сумнівній тіні від акації, спиною до нас жінка сапкою оброблювала город. Через те, що вона працювала на узвишші, її спідниця задралася і були видні труси та частина ніг без засмаги.
Що тут почалося! Я мовчав, але мої товариші улюлюкали, вигукували якісь нахабні речення, ляскали у долоні, свистіли. Жінка продовжувала працювати. Взводний вже стяв на землі. прокашлявся і голосом, який зірвався на писк, прокричав: "Громадянка!" Солдати підтримали його сміхом та ще більшим галасом.
Жінка розпрямилася, втомлено провела рукою по волоссю і повернулася обличчям до нас. І впала мертва тиша. У всіх відібрало мову, бо на нас дивилась дівчина років 18 неймовірної південної краси. Вона спокійно завмерла в очікуванні.
Взводний мовчки заліз в кабіну і машина рушила. Хлопці не могли дивитися один одному в очі. Всі були пригнічені соромом.
В кінці села зустріли дідуся. Той хитро подивився на наші пригнічені пики, посміхнувся, немов зрозумів чого ми такі, і показав куди треба їхати.
Потім, в казармі, ми не говорили про це, але я переконаний, що кожний з нас думав про це. Думав і я.
І раптом зрозумів, що знаю подібну красу! Так, це була наша вчителька української мови Євдокія Юріївна Василенко! Один і той самий типаж, тільки то був молдовський варіант, а Євдокія (так ми її звали) мала український - смугла шкіра, постійний рум'янець на щоках, великі карі очі з великими віями, повні жагучі губи, темно-русяве волосся, велична статура та філігранно витончена фігура. Друга неймовірно красива жінка, яку я бачив у житті і не усвідомлював цього раніше!
Їх сім'я жила десь недалеко від школи - старша сестра торгувала всім чим прийдеться, бо таким чином дала можливість молодшій сестрі і брату вчитися. Брат потім викладав математику в КІБІ і був теж дуже красивий, як і старша сестра. Але вершиною краси була Євдокія. І прикро, що доля у неї була нещаслива, бо неймовірно красиві жінки, як правило, саме таку мають долю.
Розказав я про цих жінок тому, що коли Тетяна завела мене на кухню, то я побачив неймовірно красиву жінку років 30-50, і пригадав тих, про кого зараз розповів. Визначити дійсний вік було тяжко. На мене чекали із вечерею, то зразу був розгорнутий вегетаріанський стіл з малим виключенням для мене - було якесь м'ясо.
Жінка вразила мене не тільки красою, а і своєю безцеремонністю - зразу перейшла на ти, почала ставити точні питання, а коли я щось почав белькотіти, то зупинила мене і коротко розказала про себе. Вона була екстрасенсом Міжнародної категорії - закінчила Школу екстрасенсорики, здається, у Кривоногова. Така поведінка, як не дивно, заспокоїла мене і я достатньо стисло розказав свою історію. Слухала уважно і мовчки, без будь-якої реакції. Коли я почав говорити про МАПЕ і Льва Островського, вона сказала:
- Знаю. Він всіх увів у Кривоногова. Тих, що були у президії.
- А колективне лікування?
- Є такий засіб: уявляють натовп як одну людину і починають діагностувати та лікувати таку людину. Щось на зразок середньої температури по палаті. Діє. Але не довго. Блеф.
- А ідея із водохрещенням по Островському?
- Це теж просто: вода є гарним носієм інформації, тому декілька діб буде триматися кодування, яке він поставив. Вилий у звичайну воду, прийми ванну, якщо хочеш бути членом МАПЕ. Але це ніяк не водохрещення, а тільки посвячення до Островського.
- Мені бути членом МАПЕ?
- Твоя особиста справа. Напевно бути, якщо тебе Привели туди.
Помовчала трохи, а потім сказала:
- Дай руки!
- Як?
- Протягни руки долонями уверх.
Протягнув. Вона поставила свої пальці вертикально до моїх долоней посередині них, зібравши у щипочку, та сказала:
- Повторюй за мною сім разів "Господи! Ісусе Христу, сину божій, помилуй мене грішного!"
Повторив. Вона відняла свої витончені пальці і сказала:
- Все. Можеш іти додому. Ванну по Островському прийми вранці.
- А що ви зробили? - я не міг називати її на ти.
- Не знаю. Розкажеш через тиждень. Краще - подзвони мені через тиждень! - і дала номер телефону.
19:15
ID:
455766
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.10.2013 19:27:52
© дата внесення змiн: 21.10.2013 19:27:52
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
