Був колись такий ще час,
Коли весь люд гасав у танці,
Діти не книжки несли у ранці,
А полум’я, що в очах й досі не погасло.
Було тоді ще небо прозоре, чисте, вольове.
Птахи у ньому літали
І навіть, слова « смерть » не знали.
Така ж земля іще була – багата, сильна і жива.
Багато звіру бігало тоді
і не думали, що скоро їх не буде на землі.
Але наша розповідь є не про те.
І нащо Вам кажу це все?
А все для того,
Щоб ви знали,
Коли і як то відбувалось.
Мінлива річ все те життя,
що всі колись ми проживали.
І навіть те, що не жадалось
Все одно з нами траплялось.
Гори, ріки і поля – це все наша рідна земля.
На ній ми з малку всі божились,
Росли, любилися, женились.
І все-то те, якби ж не вона – он та зоря,
Що вже в небі догора.
Вона одна, єдиная сумна.
Було життя у неї теж колись,
Але закінчилося швидко.
Не вистачало сил
І занедбаною пішла з життя вона.
Змученая горем, болем смутку…
Але це потім.
Це пізніше,
Бо не одразу так було.
Спочатку щастя,
Братики, сестрички.
Весела мати
І батько посміха.
Коханий – милий
Та друзі,
Ті які співа,
Але негода…
Загинули брати,
Сестер уже немає.
Помер батько
І мати, як свічка, потрохи догорає.
Всі друзі, як не друзі,
Повтікали, наче сім’я буряну по полю з вітром рознеслись.
Коханий-милий…
Що робить?
І той, як нечисть зник…
А ви спитаєте, чому?
Ніхто не знає.
І вже навіть забуває,
Але іноді на небо поглядає,
Щоб бачити,
Як зіронька на небі догорає.
ID:
356768
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 11.08.2012 23:24:20
© дата внесення змiн: 07.09.2012 20:08:30
автор: Вероніка Стрельченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
