В садах цвітіння вишень білосніжне,
мов нареченої фата,
таке ж іскристе, диво-ніжне
на землю падає й кружля.
І кожним кроком завмираю,
радію дням весни без меж,
лиш тихо в Господа благаю,
щоб дарував надію теж.
Давно молюся я на долю,
аби не повернулася спиною,
не відвернула погляд свій,
а лиш сказала тихо: "Стій"!
За руку бережно взяла
і як матуся повела:
в зірниці-ранки світанкові,
в краплини-роси вечорові,
в легку надію світлих днів
і без вагань до алтарів.
Щоби кохання ангелом прилинуло
і дім мій звеселило, не покинуло,
і кожен день стрічало мене з вірою,
у сни-тривоги птицями не линуло.
Зоріло мов рожевая зоря
на краю неба у кінці села.
Ще хочу я у долі попросити,
щоби батькам моїм безпечно було жити
і знали ті невтомні трударі,
що є ще вірність на оцій землі.
А покоління молодих красот
зазнало радісних висот.
Не пам'ятало, що таке війна,
щоб миру мед принесла нам бджола.
Радіти сонцю і землі,
безмежжю неба, гомону воді,
високим горам і крутим стежкам, -
лиш бачити надію там!
