Сидить хлоп’я самотнє на шляху
Мале, брудне
хлоп’ятко край дороги,
Сидить
опухлі випроставши ноги,
А поряд з
ним стоїть мов пустка хата,
Там з голоду
померли мама й тато
А він малий,
не знає що робити,
І як же далі
в світі цьому жити?!
Завмерло все
у відчаї й жаху,
Сидить
хлоп’я самотнє на шляху,
Чи є хто ще
в селі живий? Зостався?
Він через
силу із землі піднявся,
Не слухалися
ноги, мов чужі
Пішов
селом…Нікого. Ні душі.
Скосив
проклятий голод геть усіх,
І з уст
дитини божевільний сміх,
Зірвався і
здригнулася земля.
А там за
мурами, розкошами Кремля,
Всміхався
хижо і цинічно кат,
І називав себе «наш старший брат»…
Я пам’ятаю
Я пам’ятаю
33го жахи,
Хоча мене
тоді ще не було.
Голодні і
опухлі малюки,
Неначе
пустка вимерле село.
І мертві
люди просто край доріг,
Яких нема
кому похоронить,
Бо сил
бракує для опухлих ніг,
Щоб навіть
просто по землі ходить.
Безвихідь,
розпач і беззвучний крик,
Але такий що
глухнуть небеса!
Знов
тридцять другий, тридцять третій рік,
У пам’яті
народній воскреса.
Я пам’ятаю ті
жаху роки,
Хоча мене
тоді, ще не було,
Історії
трагічні сторінки,
Коли вбивали
голодом село!
Наталка Долинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
скільки десятиліть все це замовчувалося від нас.... У мене в голові не вкладається в центрі Європи людей знищували голодом, а весь світ не помічав цього...