Коли серце починає говорити,
розум замовкає…
Ви подумаєте що за дивна назва почуття невідповідності, це коли між в одному явищі спостерігаються дві тенденції, яка одна одну заперечують, і тому не відповідають дійсності… ця історія про таке почуття, ну і відчуття звісно…і взагалі в житті відбувається все так, як ми цього хочемо… і звідси всі наші розчарування, в основному…
А вона засинала, під дією транквілізаторів, беззахисна, в стані шоку від усього…
Якось у всесвіті зустрілось дві людини він і вона, можливо зустрілися випадково,а можливо і ні, хоча чесно в випадкові речі я не вірю, все не так просто навіть коли вам сонечко світить на дворі в обличчя, це відбувається за допомогою тисяч хіміко – фізичних реакцій…
Я вам розкажу про них… Вона, так вона любила спостерігати за світом, особливо зранку коли він тільки прокидався, пробуджував свій потенціал, починав оживати, наповнювався новими непізнанними речами, яких ще вчора здавалось не було… інколи вона мовчки дивилася на небо і ніби молилася йому, вона любила зелений чай, який вистигати залишала на підвіконні, і тільки спостерігала за парою яка нападала на холодне скло, розмальовуючи хибними, загадковими візерунками…вона це мрійниця, інколи здатна на велику самопожертву, спокійна по своїй натурі, але й дещо норовиста, з чітко усвідомленою позицією власного «Я»… любила подумки вертатися в щасливі спогади минулого, мала карі, як колір достиглого каштану очі, довге, пряме світле волосся, яке приємно розлягалося по ній, дещо неслухняними пасмами…їй вдавалось вчитися, все до чого б вона не торкалася, чим би не цікавилась все їй шло як по маслу, а точніше сказати по відбірному, МЕГАякісному маселку, загалом можна, так сказати вона - контрольований до часу вогонь…
Він фанатик в душі, а зовні неврівноважений псих, експериментатор, фантазер, дослідник, здобувач, пошуковець і ще бог – зна хто… він як був балакучий, так і мовчазний, по – своєму сприймав світ, і розробляв на кожну суспільну норму свою власну, ненавидів коли його обговорювала поза спиною, і коли чув такі речі, то з рішучістю затикав такі джерела інформації, любив дискусії, також Творець і природа не обділила його певними талантами, він співав, малював, захоплювався мистецтвом слова, любив читати, дивитись старі німі фільми, шукати інші контексти, шукати щось своє… Любив придумувати щось хаотичне, те що не вкладається в голову, наприклад коли вона вчилися разом в універі він першокурсник приніс пляшечку хорошого коньяку і вони в буфеті спокійно розпили його запиваючи кавою та зажовуючи шоколадкою, і це в перші дні навчання, а потім та пара проходила для них на «ура», вони старалися сидіти тихо (але то не дуже виходило) і сміялися, тримаючись під партою за руку, на нудних заняттях його таланти цінувалися по – особливому, він малював на сторінках її зошитів дивних гібридів, які скакали з сторінки на сторінку, вимальовуючи химерні шлейфи вражень, а ще бувало він уявляв себе архітектором, тоді виривав з середини зошита подвійний листок і малював район міста, на якому розкидав парки, шикарні споруди, маленькі затишні кав’ярні, шумні магістралі і дороги транспортних сполучень, в його містах не вистачало тільки людей казала вона йому, а він відповідав дурненька для чого нам люди, якщо в нас є ми, тобі невже не достатньо?!, вона казала намалюй мені котика, то він наплодив їй цілу котоферму, де виробляли за 24 години достатню кількість котів, щоб повторити прецедент татаро – монгольської навали в далекому 1241 році…що й казати дивак… (але це я трішки забіг вперед, давайте вернемося до суті)…
Все починалось як у всіх красиво, багато закоханих могло б їм позаздрити від душі, вони разом бігали під дощем, оминали кольорові від веселки калюжі, а інколи навмисне туди наступали, і сміялися, тряслися беззвучно від цього, такий позитив розсмішив би будь – кого… Вона знала його ще зі школи коли хтось банально смикав її за коси, чи крав її речі, то він ставав на її захист, але як тільки вона хотіла подякувати, він тікав, вона не розуміла чому, це лише декодувалося у часі…
А що далі? Запитаєте, а далі є «вічне» зараз як казав Ніцше, зараз світ наповнений барвами, спектром усіх природних акварелей, і вона дихала і жила по – справжньому… Спочатку вони говорили лише поглядами, кормилися німою паузою, яка виникала завжди, коли їх погляди пересікалися… Вона тоді ще не розуміла, що це за почуття, але по дитячому проникалася ними, так наївно… Якось він залишив на її парті малюнок, на якому була зображена її улюблена синьо – зелена качелька,і вона зрозуміла що це натяк на зустріч… Того вечора вона хвилювалася, але все – ж – таки прийшла… Роблячи несміливі кроки по дзеркальному від дощу асфальту, вона побачила його під парасолькою, і засміялася, він здався їй смішним, і він у відповідь також посміхнувся… Тоді, в їх перший раз вони майже не говорили, а довіряли все тиші, ввіряли їй свої мікрограми щастя, такого чистого як повітря після рясної бурі, як артезіанська вода, як озон…
Так вони почали бути разом, проводити час, поспішно їсти морозиво на перервах, спочатку в школі, далі на філфаку місцевого університету, шкільна любов пройшла випробовування часом, характерами, вона зміцнилася, загартувалася… Вони пізнали божевілля спільних ночей, ранкову пристрасть, яка тонізувала їх молоді організми як міцна кава, і наповнювала змістом їхні відносини… Простір наповнювався сантиметрами сентиментів, рожевими почуттями, а інколи напівприємним дотиком реальності.
Якось вона сказала йому: « - Ти мені вдавався неймовірною ілюзією, мрією яка ніколи не збудеться, тому я не вірила в це, однак тепер все змінилось, і я хочу бути поруч з тобою завжди, і бачити твої очі…», на що почула відповідь «- Що справді, хм…, а я тебе просто люблю»
Вони разом вбивали час, потім воскресали і знову знищували, відчували дотики трави на своїх тілах, занурювалися в обійми вечірнього міста, міста що поєднало їх… Навіть літньою зимою, весна здавалася по щирому осінньою, вони блукали по підземних катакомбах, кидалися камінцями з висоти моста, і дивилися як на вода приймає в себе чергову порцію тяжкості, подорожували незнайомими районами, блукали по старих трамвайних коліях, акуратно йдучи по них рівно посередині, плавали у фонтанах, дуріли але головне що разом, рука за руку, душа в душу, ритм сердець в один унісон, два тіла як один спільний базис…
Вони кохались, так наче випадково і в останній раз, повністю віддаючись внутрішнім ритмам, впадали в екстаз, разом ділити приємні хвилі тепла двох тіл, речі зникали самі по собі, тіла переплітались мов нитки між собою, і утворювали єдність, їх цілісне утворення, фундаментом якого була підлога під ліжком, там було все, крики, зітхання, сміх, балачки, звуки повітря яке курйозно виходило з найнесподіваніших місць, він підкорював хвилі її тіла, займався альпінізмом на просторих місцевостях і залазив на всі вершини…
Він досліджував її тіло, як цінний фоліант, перегортав кожну сторінку, вчитувався в кожне слово, намагався вловити суть, пізнавав її лексику і орфографію, він обіймав її зсередини, а потім кидав всю в вогонь дикого бажання і неконтрольованої пристрасті, а потім переходив у повільний, як класична музика ритм… Вона з тремтінням пам’ятає той голодний і хижий погляд двох зелених очей, які здавалося світилися у темряві, і розуміла що вона здобич а не він, він люто шматував її ,розкладав на молекули і атоми, рвав її плоть як вмілий м’ясник, напивався нею і топив її в собі…Вона віддавала йому свою свободу, і він творив все що хотів, влаштовував середньовічні битви на ній, де колонни кінноти йдуть в бій «стінка на стінку», де чути крики баталій і воєнних сурм, і вона відчувала всі ці історичні процеси, вони проносились миттєвою вічністю, і нічого немало значення, вона прагнула як і він близькості, щоб ще раз хоч відчути приємну темряву його спальні, в якій залишилися сліди їхньої боротьби, він все перетворював в науку, інколи приводив все до шаблонів, далі робив чудернацькі речі, які заставляли її кричати, наче під час жорстоких тортур, від цих мук вона руками намацувала покривало і стискала його щосили, оскільки вже не могла терпіти вулканів задоволення які перемішалися з вибухами емоцій, вона не хотіла щоб це закінчувалось, здавалось що все навколо пропадає, світло і звуки гасло, залишаючи їй тільки голу фізіологію,яка концентрована в єдине останнє зусилля, вона починала задихатись , їй відкривались нові картини життя, того що вона не знала, і вона мовчки усміхалася, а в голові тільки одна думка «Продовжуй!», він неначе позбавляв її життя, але в останній момент вертав його із надлишком, і вже від безсилля вона ледве ходила, падаючи йому в обійми…це божевілля відбувалося напрочуд часто, довго, і захоплююче приємно…
На другому курсі вона заговорила про серйозні відносини, плани на життя, шлюб, діти, сім`я, гроші… Він сказав щоб вона не хвилювалась, що все буде гаразд… Далі трапилось горе, померла його мама, і він на пів-року зник з поля зору, телефон не відповідав, усі контакти пропали… І ось одного ранку вона його побачила, кинувши все що було в руках вона з німим питанням в повітрі побігла до нього, а він зустрів її холодним поглядом, наче дивився на пусте місце, вона вимагала пояснень, тоді він запропонував зустрітися після пар, і ось в знайомій до болю кафешці вони зустрілися, він сказав що їздив далеко до родичів, і там шукав спокою, вона мовчки і терпляче слухати, ледве стримувала себе щоб не накинутись на нього з поцілунками, і тут відчула що він вже не той, щось не так, і зрозуміла що так і є… І почула слова, класичну затерту фразу точніше дві: «В мене є інша», «І давай залишимося друзями»… «- Як так?», «Хто?!!!», «Коли», її переповнював гнів, кохання, біль ненависть, відчуття зради все одразу, в ній відкрився епіцентр почуттів, одним словом він тоді дістав не тільки слів, вона вийшла звідти неначе побита собака і ледве пленталась додому, а в голові плуталися думки…
Вона розбиваючи минуле на локації, прагнула знайти першопричину, як це могло статися, лише потім через третіх людей вона дізналася, що він в стані стагнації зустрів якусь дівчину там, і закрутилось все… Її роздирало від ненависті, як він міг перекреслити все що було, і головне що не показувався їй, ховався, обходив десятою дорогою… Тому вона вирішила просто заснути під впливом снодійного і транквілізаторів, вона хотіла перетворити це на сон…Так таке буває, але як є такі чоловіки, та і жінки, і через таких, ми самі стаємо жорсткими і недовірливими, життя і біда вічні вчителі…
ID:
331407
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.04.2012 00:02:19
© дата внесення змiн: 19.04.2012 00:02:19
автор: EroS
Вкажіть причину вашої скарги
|
