Та ніхто з нас і не знав, чого це наш приятель вирішив одного ранку зателефонувати кожному з нас окремо, але з одним до всіх проханням. Де хто навіть почав розповідь про невідкладність справ, як це завжди трапляється серед знайомих, але голос приятеля був незвичайно рішучий, чого за ним ніколи не помічалось до цього дня. Він скоріше був навпаки – нерішучим та невпевненим чоловіком, дії таких людей можливі лише за однієї умови, це коли вони не питають себе двічі. Бо друге питання народжує сумнів, що є кінцевою станцією на шляху до вчинку.
Усе чого він досяг до цього дня було миттєвим, а все чого так і не зміг – було ретельно замацане його думками та питаннями. Його обличчя завжди носило сліди прагнення до чогось, як ота розбовтана пляшка шампанського він мав от-от звільнитися від внутрішньої напруги, але потім так і не звільнившись кидав те прагнення до біса і робився слабким не зважаючи на свої тридцять років.
Таких людей вважають – добрими, бо її легко стягнути на свій бік та не важко вмовити на будь що. Треба тільки спіймати свій час в його розумі.
Тепер мабуть зрозуміло чого багатьох здивував його дзвінок с голосом який не чув відмов. Лише щось незвичайне, чи може страшне, змінює людину у відносинах з оточуючими. Та якщо це так – треба побачитись і до чорта ті справи… Принаймні, таке почув я від себе.
У дев’яті того ж вечора, ми в вісьмох стояли біля якогось великого будинку, перед старими деревинними дверима не розуміючи що робити далі. Але саме тут було призначено. Ми вітали один одного, розпитували про життя, але кожен з нас був дещо розхвильований, розгублений і може не очікував нічого доброго від цієї зустрічі. Троє з нас вже давно не спілкувалися між собою через наслідок якоїсь суперечки, зміст якої вони майже не пам’ятали. Напруженість їхніх дій та слів була помітною, та кожен з них невміло ховав це за розв’язністю поведінки.
Рівно у дев’яті двері скрипнули та із темряви вийшов незнайомий чоловік більший кожного з нас у двічі. Оглянувши присутніх він показав рукою куди нам далі йти. На питання когось з нас ми отримали лише важкий погляд людини, яка не любить зайвих питань. Ми слухняно увійшли до будинку, де єдиним світлом були товсті воскові свічки вздовж стін і ще якийсь м’який запах сухих квітів. В будинку ще було чотири чи п’ять чоловіків, таких ж велетнів, як і той що нас зустрів. Вони мовчки стояли у тінях великої прихожої і дивились на нас. Найближчий зробив раптовий крок, від якого мабуть кожен з нас здригнувся, і сказав:
- Телефони та все що відволікає - кладіть от сюди… - і показав на деревинну тумбу с безліччю поличок.
Ми слухняно вигрузили свої кишені від різної електроніки. Хоч ніхто і не погрожував, але дуже хотілося зробити все що кажуть. Здається я чув стук власного серця та коли прислухався до тиші почув, що серця моїх приятелів бігли на швидкість до невідомого фінішу. Наляканість була очевидною. Про нашого приятеля, завдяки якому ми втяглися у цю, як мені здавалося, пастку, вже ніхто не пам’ятав. Де хто замислювався – як забратися звідси.
Через хвилину кожного з повагою обшукали, мабуть на наявність прихованого телефону. Чому я кажу «з повагою», тому що не було очікуваного шарпання: все сталося спокійно. Та від цього робилося ще страшніше. Здається, я був би радий ментівським шарпанням під час обшуку, але ця таємна тиша – давила на мозок.
- І ще, панове… Щодо находження у цьому будинку та його приміщеннях: не розмовляти дуже голосно; не робити різких рухів один до одного; не палити, якщо палите… Усе сприймати спокійно і не прагнути щось змінити - пролунав той же голос велетня і потім він вказав рукою на другі двері, які мабуть вели до якоїсь кімнати в будинку.
Хтось з нас дуже гучно ковтнув слину.
Досі я не замислювався, чи володів мною колись страх, як зараз? Та на згадку прийшов день, коли ще малим, я шукаючи пригод стягнув пляшку якогось дешевого пива у дорослого дядька, що неуважно покинув ящики з пивом за спиною, сидячи трохи далі в очікуванні потенційних покупців. Дзвін скла за спиною привернув його увагу та він повернувся обличчям до мене, коли я застиг з тою пляшкою в переляканому стані. Десь пів хвилини він біг за мною не відставаючи, покинувши усе своє майно. Та коли здогнав, в мене вже не було пляшки, я кинув її десь всередині тієї біготні подалі від себе. Потім я хтів повернути її та так і не знайшов.
Я набрехав, що живу сиротою, без батьків та родичів. Зробив жалке обличчя, здається і прослезився, як треба. Він привів мене до точки продажу та наказав не намагатися бігти. Та я і не збирався, правду кажучи. Поглядом він вишукував ментів, щоб віддати мене їм. Він сказав про це потім. Але так і не дочекавшись, запалив цигарку і почав питати мене про життя та чи був я один зараз, а може з друзями, що десь чекають. Вислухавши мою брехню та роздивившись одинадцятирічного крадія з вулиці, він щось собі покумекав і несподівано для мене запропонував випити безкоштовно пива. Через хвилини дві, втративши до мене цікавість, дядько розсівся собі на тому ж стільці… та послав мене до біса.
До біса я біг на янгольських ногах з почуттям другого народження. Я відчув досі незнайомі запахи літа, побачив інших людей навкруги себе, бажання жити не завдаючи нікому шкоди було настільки щирим та відвертим, що кажи мені хтось тоді про всі наступні злісні вчинки - я би не повірив ніколи. Може то і був мій перший досвіт страху та і від тієї першості – і самий пам’ятний до сьогодні. С другого боку – не відпусти він мене тоді так легко сподівався б я в подальшому житті на безкарність, до того, як зробити ще більш дурніший вчинок?
Але в тому темному будинку все було іншим. Особливо – страх. Невідомість робила його ще жахливішим . Серйозність велетнів та стовбняк моїх приятелів з очима слухняних малюків не пропускали через себе навіть проміння надії. Свідомість, як завжди, принесла дурнувате бажання - подивитись чи не тримають мої конфліктуючі троє друзів зараз, як-то кажуть, за ручки одне одного?
Я опинився ближчим за всіх до тих клятих дверей, куди ми мали увійти. Я простягнув руку і зробив спробу відкрити їх, але вони були занадто важкі для однієї руки. Лише ставши до них ближче та зробивши немале зусилля обома руками, я почув як вони почали рухатись. В обличчя дихнуло повітря наповнене запахом сухих квітів, теж саме що і раніше, але більш гостре та різке.
Переді мною була велика кімната, це я відчув зразу, серед якої ледве можна було роздивитися довгий сервірований стіл на якому танули такі ж свічки, які освітлювали і прихожу будинку. За два кроки від столу не можна було нічого розгледіти, бо все розчинялося в темряві. Нам мовчки вказали де саме сісти, а потім четверо велетнів, розташувавшись півколом навкруги нас, одночасно зробили крок назад нагадуючи про свою присутність напівтінями. Усе поглинуло у тишу.
- Кожну хвилину, я приваблюю обіцянками майбутнього - тільки хай принесуть мені ранок... Той гуркіт автівок та чортихання двірника... неохайну людину у вагоні метро... ображену стару людину... брудний перон... чиюсь неспроможність бути собою... без участь оточуючих... вологе повітря тунелю... Тільки б той ранок, – почули ми раптом знайомий голос. – Кожної ночі я казав собі щось нове… але на мене дивились незнайомі очі буття, які нічого не знають про жаль до людини. Я робив виклик свідомості, я кричав до неї останньою надією безсилля… що є правда?
Під кимось з нас скрипнув стілець і ми відчули, як зарухалися тіні навкруги. Хто міг сказати скільки очей слідкували зараз за нами? Скільки бездушних велетнів чекали на необачний рух чи спробу голосно назвати ім’я нашого приятеля? Та ми тільки чули його голос. Голос майже до самого себе, сповнений таємною міццю людини, яка говорить за себе наче розповідає про когось іншого. Якби я не знав голосу мого приятеля, то ніколи б не повірив, що все, що я почую далі, казав саме він.
- Що є правда?... Друзі в яких немає друзів?... Примуса замість бажання?... Але її довге волосся – це справжність, її погляд – це жах перед втратою її існування… Вона – це думка над безглуздістю, друзі. Походження людини починається з кохання. Та іноді з того починається і кінець… І я закохався… Багато років моя самотність бігла до кохання, щоб одного дня зробити останній крок і на мить зупинитись у повітрі перед страшним ударом об почуття до дівчини з довгим волоссям. Та ця мить була швидша за будь яку мить людства… На зразок свинцевої важкості, я миттєво досяг дна. Чи опинявся хтось глибше за мене? На самому дні – кохання? Де дивлячись вгору розумієш лише одне – на зворотній шлях не вистачить кисню…
Все раптом змінюється, друзі… Ти стаєш зрадником навіть тоді, коли їси на одинці морозиво…бо те морозиво спочатку свого існування було морозивом для двох… свіже повітря – на двох… сонце – на двох… життя – на двох…але в цьому житті за твоїм переконанням – твоя частка більш важка…більш гірка…більш не зручна і не вкрита короткою ковдрою в ночі… Та тим же часом вона і є – твоїм бажанням, твоїм хлібом… твоїм коханням.
Мова приятеля із темряви затремтіла та десь зо дві хвилини ми сиділи мовчки. Кам’яні обличчя друзів нагадували про життя тільки блискучими очима. Дуже пахло свічками та вже не так міцно сухими квітами.
- Ще на самому початку, я підсвідомо розумів різницю між силою почуттів одне до одного… Вона купалась у коханні, як річна німфа – заворожлива, розкута та в той же час зряча… В будь який час, вона б мабуть змогла зупинитися…
З кожним днем її краса набирала сили. Її внутрішня краса мала також довге волосся та наповненні життям очі. Це ще й дивовижна людина, якою без сумніву пишалася природа. Її бездоганність нагадувала мені про забутих богинь минулого, які володіли красою та мудрістю. Я б зробив за ради неї що завгодно, друзі.
Будь кого з вас, я б лишив життя якби вона бажала цього… Не діяв ніякий закон наді мною, окрім її слів…тільки закон кохання…тільки колір її вуст…очей…та довгого волосся…
Та через короткий час в мене з’явився ворог, з яким я існую і до сьогодні… То моя власна свідомість. Це справжній дух важкості, який все робить тяжким.
Він несподівано з’явився серед ночі, брудний та безжальний, не говорячи дуже голосно, але в саме серце життєлюбства. Його страшні речі підіймали із мене страх до самої гори. Життя капало з мене з кожним намальованим образом чи сказаним словом… Його слова про час, де я буду на самоті… малюнки де її насолода від другого чоловіка вже не така і далека… Її привабливість, яка однієї митті піде своїм шляхом…образи стрункого оголеного тіла в обіймах когось там ще… ті солодкі стони забуття…ласки…обійми…пробудження разом…вологі вуста…їжа вдвох…радість двох…її жіночій запах..і нарешті її довге волосся – ДЕСЬ ТАМ…
Кожного дня щось нове. На кожний захист мого розуму з’являлась протидія, та ще жахливіша, ще безжальніша. Я вмовляв себе жити одним днем та кожного вечора таємно дивився на нічні ліхтарі кажучи їм спасибі, що все не сталося саме сьогодні. Але за спиною завжди стояв ворог, який нагадував про існування «завтра» та подальший час. Він завжди приходить вночі, друзі… то його час… коли не чекаєш… Тихий голос за спиною каже : «Кохання до тебе вичерпане. Та тобі не кажуть того, бо жаліють. Хворих завжди жаліють. Їм не кажуть про скору смерть, але одного дня це станеться. Кохання до іншого вб’є тебе. Твої слова про кохання не мають відгуку та ти вперто не зважаєш на це. Твій світ перетворився на ілюзію. Твоє життя - на відлік… »
Де подівся відтоді мій спокій? Мій сон? Моя жага до життя? Я повз до кожного нового дня з одним єдиним проханням – тільки не сьогодні, тільки не сьогодні… Та потім я вирішив готуватися до страшного, та як самовбивця наближати ту мить безглуздими вчинками поведінки. Ворог та я…і ще неминуча самотність. Хтось з нас двох повинен був назавжди замовкнути. Я почав війну. Дурну, безглузду, небезпечну війну у самому собі. Де будь у якому разі програвав лише я сам…лише я сам…сам. І ніхто крім мене. Паління маріхуанни… алкоголь… закидання власних можливостей… та попри те, кохання… обіцянки…бажання допомагати її… бути тільки для неї… У тому протиріччі я опинявся що хвилини, щодня. Іноді мені здавалося, що я стаю вільним… та приходив вечір…парасолькою відчинялася ніч… і дивлячись на сплячу дівчину з довгим волоссям, я зупиняв погляд на цілі години…зупиняв серце…подих…життя. Я не міг уявити день БЕЗ неї, вже не кажучи про життя.
Навіть деякі тварини вибирають місцем смерті далекі місця подалі від всіх. Я розумів необхідність цього. Відпустити «свого» янгола та своє кохання… залишитися на дні…не марнувати її час.
Я заплутався в житті, друзі. Моє «я» не бажало себе. Я не знав – навіщо я, для кого, чому… Та вона не здогадувалась про це, а тільки іноді я ловив її погляд в якому вона запитувала себе: «Та коли я вже скажу?» і тоді я чув сміх мого ворога…холодний, крижаний і в той же час справжній сміх істоти в мені самому. Гидкість від самого себе, яка розхитувалась на канатах невідчепного кохання - показувала мені страшні гримаси, від котрих робилося моторошно та по тілу проносилися хвилі жаги до самовбивства. Я застряг в безлічі питань, від яких, іноді, саме думка про скору смерть по єдиному бажанню, мене рятувала. Мої контакти з людьми на той час мали лише єдину мету – загубитися серед мотлоху слів, зануритись туди по глибше… Я дивився їм у вічі та ніхто не помічав відсутньої цікавості до них…іноді то були ваші очі, друзі… іноді, я ховався від себе серед вашого словесного сміття… серед вашої відсутності цінностей…неуваги… безупинного балакання друзів, які не бачили далі себе… Та я нікого не звинувачую все одно. Ви лише частка великого існування маленьких людей… віддзеркалення часу… чи може і самої людини в цілому. Все одно – ви мої друзі, щоб там не було. Тому я ї запросив вас сюди… Я видумав цей будинок одного дня, тому що це єдина можливість бути почутим. Страх сильніший за дружбу нашого часу…
Хочу щоб ви знали як я змінився, друзі. Та і раніше я робив спроби перетворитися на іншу людину, тільки от оточуючі може і бачать потребу таких змін, але ніколи не допомагають у цьому. Коли кажеш, що кинув палити – тобі кажуть, що це не надовго… говориш, що почав піклуватися про здоров’я – обов’язково запропонують накуритись якоїсь трави чи напитись чогось… невже ніхто не чує?... не замислюється?... чи ніколи не випробував на їстівність таку дружбу?... не блював її гіркотою на самоті?... чи не розуміють,що коли пропонують - не всі спроможні відмовити?... пропонуючи прогулятися по дешевому коханню вуличних хвойд - справді не пам’ятають про твоє справжнє кохання до дівчини з довгим волоссям?... про ті миті, коли та дівчина єдине, що наповнює твоє життя змістом?... Та наодинці кожен з вас – людина…кожен страждає від забутої думки… кожен в змозі розуміти… Але єдиний крок до більшості усе міняє навпаки. Чому?... чому?...чому?...чому…
Та чи не бажали ви колись, після марних спроб шляхом добра, вбити цю сліпоту? Обв’язати її довгим колючим дротом?...Ізолювати?... Спустити на глухе людство безжалісних псів за ради можливості для майбутніх людей почати все спочатку?... Щось сталося з людиною… вона перетворилася на хворобу, яка безустанно тягне свої метастази до починаючих жити…Та коли нарешті з’являється лікар та вибирає людську несправедливість, як назначений йому уділ - починаєш чути далекі стони страждань, котрі наближаються щохвилини. Людство освячує боротьбу с цим лікарем, та робить героєм кожного, хто хоч якось може зупинити тотальне лікування.
Та проти чого вони зрештою починають боротьбу? Та чому після перемоги повертаються до того ж самого?... Знову до взаімозараження…протижиття…смисловідсутності…щоб відродити ще одного лікаря, який втопить в багатті мільйони невинних, сліпих, глухих істот.
Бо хто має розум – має діяти та не зважати на хворобу, яка вчить, що одна людина нічого не може. Та лікар приходить – один… думка – приходить одна… кохання…мить…життя…родина…світло…усе має самотній початок!...
Що я сказав, чого б ви не знали до тепер?...та чому лише страх робить з вас справжніх людей?...ДРУЗІ…ЛЮДИ…ІСТОТИ…
Створилася якась пауза та мені вдалося відчути самого себе. Непомітно я стиск та роз тиск праві, потім ліві пальці рук. Порухав обома ногами, щоб впевнитись у само існуванні. Несподівано для себе, я упіймав себе на думці, що зовсім відсутній… страх! Та не зважаючи на це і не хотілося змінювати цю мить, не хотілося бігти на вулицю захопивши по дорозі мобільний телефон, не хотілося ділитися своїм враженнями, кидати цю хвилину. Якась неміч обхватила моє тіло. До горла підступало здається моє минуле життя від якого було зле зовсім не розуму, а моєму тілу. Розум просто болів одним болем та нічого не був в змозі аналізувати. То думало і аналізувало моє власне тіло…досі німе, безголосе тіло.
Я здригнувся від дотику велетня, який стояв вже поряд. Він за посередництвом того ж мовчання показав на вихід мені, а потім тим із приятелів, хто не помітив того знаку відразу. У повні розгубленості, ми спочатку озиралися по кімнаті і тільки після того, як зрозуміли що саме від нас потрібно – одночасно покинули кімнату…
На виході з будинку нам порадили не шукати нашого дев’ятого приятеля, бо наче він добровільно покинув життя через отруєння на зразок Сократа. А потім…двері скрипнули як спочатку… і ми опинились серед людей.
Який довгий шлях усвідомлення,що відправна точка не є множина...
Дівчина з довгим волоссям для мене лише антураж(може я щось не зрозуміла).А СВІДОМІСТЬ героя,мені здається тут домінує...Вона усвідомлює зміни.Незворотні, неочікувані, тому такі болісні...Ще багато чого можна сказати...сильній твір,але до нього треба повертатись...
Твір сподобався, зміст відчувається глибоким.
"Та вона не здогадувалась про це, а тільки іноді я ловив її погляд в якому вона запитувала себе: «Та коли я вже скажу?» і тоді я чув сміх мого ворога…"
Вона ж так хотіла почути це від нього, а він так і не сказав, це так печально
Samar Obrin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже цікавий твір, глибокий… Усе відкривається з якогось нового боку.
«Вона – це думка над безглуздістю, друзі. Походження людини починається з кохання. Та іноді з того починається і кінець… І я закохався…» дуже реалістично передаєте почуття, впізнаю себе.
«На зразок свинцевої важкості, я миттєво досяг дна. Чи опинявся хтось глибше за мене? На самому дні – кохання? Де дивлячись вгору розумієш лише одне – на зворотній шлях не вистачить кисню…» дійсно, не вистачить… вам дуже гарно вдалося передати ту важкість, неминучість. Обов’язково потрібен час, щоб краще осмислити твір.
Samar Obrin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
сенки за отзыв=)
да уж, этих воспоминаний не забыть никогда.
К сожалению мне укр. не подвластен, как тем, кто говорит на нём с детства...Ведь могло бы быть лучше...Может "новая" любовь даст мне это=)
Досі під враженням! Не раз пробігали "мурашки" по тілу. На одному подиху прочитала, відірватися не можливо
Чудовий твір, є над чим подумати Давно такого не читала!
Samar Obrin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не знаю, реальная история, или нет,но все-таки прочла все, без , а вот больше вспоминая свою юность, с улыбкой и грустью, тогда можно было поменять все. Да и длинные волосы обрезала год назад - муж попросил, чтобы поменялась - меня перестали узнавать, а ученики на работе, когда увидели даже плакали, и говорили: "Зачем?". Теперь... А вот угадайте сами...
Samar Obrin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Осмелюсь поправить - читатели не мои, а твои...твоё ж произведение выставлено здесь. И если тебе нет до них дела, то это твой выбор.
Пищи не какой не получила, поэтому зубочистку подавать рано.
И еще - неблагодарное это дело - советы раздавать
Samar Obrin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
благодарности и не жду...на кой она мне?...
Здесь выкинул своё - потому что всё написанное наконец собирается в кучу..а не валяется по разным дискам, листкам, блакнотам..и тд. и тп...
но не ДЛЯ читателя...
На самом деле много шелухи, от которой в итоге читатель устает и перестает соображать)Если ты писал для себя, оставь всё как есть, если для других - подумай что в итоге можно перекроить.
Если говорить на языке человека обыденного(а их большинство, не знаю к сожалению или счастью), то твой герой терзается нелепой мыслью.Он мечется между работой, своим предназначением и Любовью к женщине. Только он не понимает, что это не есть Выбор.Не нужно выбирать между ними. Нужно уметь жить с двумя.Это великое научение. К нему стоит стремиться.Ибо и то, и то очень важно для человека. Не обесценивать Любовь,она прекрасна!!!Она очень много дает человеку. Точно так же,как и творческая реализация, соответственно. Герой же избрал самый легкий путь, ушел от решения проблемы,как говориться нет человека,нет проблем.А стоило ли оно жизни?!
*но это всего лишь моё понимание, если что...
Samar Obrin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ничего общего между тем что написано тобою и тем что написано мною - не увидел...И какое мне вообще дело до твоего читателя?...
Здесь надо иметь СЕРДЦЕ полное чувств, чтобы услышать моего героя...
Потрогай своё! - может оно иссушилось от неумения чувствовать...
Такой вот дружеский совет...если способна проголотить ЭТУ пищу...
Ти стаєш зрадником навіть тоді, коли їси на одинці морозиво…бо те морозиво спочатку свого існування було морозивом для двох… свіже повітря – на двох… сонце – на двох… життя – на двох…але в цьому житті за твоїм переконанням – твоя частка більш важка…більш гірка…більш не зручна і не вкрита короткою ковдрою в ночі… Та тим же часом вона і є – твоїм бажанням, твоїм хлібом… твоїм коханням.
Це мені найбільше сподобалося,бо близьке.Я не зважаю на маленькі помилочки.Стільки емоцій,просто океан.Мене наче накрила велика хвиля ія намагаюся щось зробити з цим...
Samar Obrin відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ДЯКУЮ... помилки мене не дивують,бо це мабуть другий чи третій твір українською...
Любов же до них прийшла, тільки він не хотів її приймати...
Давно такого не читала! 
, а вот больше вспоминая свою юность, с улыбкой и грустью, тогда можно было поменять все. Да и длинные волосы обрезала год назад - муж попросил, чтобы поменялась - меня перестали узнавать, а ученики на работе, когда увидели даже плакали, и говорили: "Зачем?". Теперь... 
