Осінь...Вона завжди приносить з собою меланхолію. Як для мене, ця меланхолія може бути як негативною так і позитивною. Наприклад зараз, сидячи на самоті, гріючись в останніх променях сонця, вдихаючи приємній сигаретний дим, я почуваю себе напрочуд спокійно та добре. Так чудово на деякий час забути про проблеми та побути на самоті зі своїми думками...Пожовкле листя, що так приємно шурхотить під ногами,легенький вітерець...Все це так заспокійливо...Але будь якої миті на чисте блакитне небо можуть насунутись хмари і вже через декілька хвилин ця приємна замрійливість зникає. Холодні краплини дощу падають на промерзлу землю, від понизливого холоду ніде сховатися...цей холод,здається,проникає в саму душу... В такі дні хочеться просто зачинитись у темній кімнаті,зачинитись від усього навколишнього світу,щоб нікого не бачити і не чути! І плакати,плакати,плакати...Не відомо від чого, просто так...Але за любої походи осінь приносить з собою депресію. Жахливу та невиліковну...І вже нічого не допомагає...Ні друзі,ні сигарети, ні навіть музика,що завжди була рятівною для мене в такі моменти...А головне,що я навіть сама собі не можу пояснити від чого ця депресія,ці сльози, поганий настрій... Це просто є і цього важко позбутися...Хочеться відвернутись від усього світу і зануритись у себе, у свої думки...Повністю,з головою....Але ні, не виходить...Цього не припускає саме цей світ,правил якого потрібно дотримуватись...І я просто змовчую,знову тримаю усе у собі і підкоряюсь правилам...Бо по іншому не можна! І я , як ні в чому не бувало, йду до школи, вітаюсь з друзями,посміхаюсь...Приховую свою депресію
