Максим Тарасівський

Сторінки (9/840):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 »

Гулливер-Эстебан

Есть  такое  убеждение,  что  литература  если  не  больше,  то  раньше  жизни.  Дескать,  сначала  писатель  придумывает  -  тип,  город,  страну,  мир,  а  потом  они  случаются  в  жизни  или,  во  всяком  случае,  им  приходится  соответствовать  своему  литературному  воплощению.

Если  это  и  преувеличение,  то  совсем  небольшое.  Слово  обладает  силой,  как  разрушительной,  так  и  созидательной;  литература  как  высшая  форма  организации  слова  является  мощным  и  постоянным  напоминанием  об  этой  силе.  Хотя  бы  потому,  что  она  предлагает  лучшие  формулы  на  все  случаи  жизни  -  а  человеку  нужны  такие  формулы:  как  можно  точнее  и  полнее  выразить  себя  -  его  неотъемлемое  право,  фундаментальная  свобода,  видовая  наследственная  привилегия  (потому,  наверное,  так  остры  и  неразрешимы  все  языковые  споры).

Листая  вирусные  новости,  я  испытал  моментальное,  но  сильное  головокружение;  но  вовсе  не  страшные  показатели  заставили  меня  хвататься  за  край  убегающего  из  кухни  стола.  Я  на  мгновение  почувствовал  то  смятение,  которое  испытали  лилипуты,  когда  нашли  Гулливера.  Вероятно,  они  даже  не  могли  его  всего  сразу  увидеть,  так  он  был  для  них  велик;  но  зато  они  понимали,  что  этот  неохватный  взглядом  великан  может  сделать  с  ними  все  что  ему  угодно.  Я,  мы,  человечество  -  мы  сейчас  лилипуты,  которых  посетил  Гулливер;  карантин  -  это  те  миллионы  веревочек  и  колышков,  которыми  мы  пытаемся  удержать  чудовище  на  месте,  пока  оно  не  совсем  проснулось;  выбиваясь  из  сил,  мы  будем  кормить  и  поить  монстра,  чтобы  умилостивить  его;  ужасаясь  его  убийственной  мощи,  мы,  тем  не  менее,  будем  припадать  к  мониторам,  не  в  силах  оторваться  от  новостийных  лент,  завороженные  непостижимостью  и  неукротимостью  посетившего  нас  бедствия....

[img]https://images.curiator.com/images/t_x/art/08b18c2db6d34aac875664199507e5c1/kyle-thompson-gullivers-pond.jpg[/img]

Любопытно,  что  никакие  новости  о  пандемии  сами  по  себе  головокружения  у  меня  не  вызвали;  только  оказавшись  в  шкурке  лилипута,  я  схватился  за  край  убегавшего  из  кухни  стола.  Поражаться,  бояться,  ужасаться  я  смог  бы  и  своими  силами;  но  Джонатан  Свифт  в  1726  году  написал  "Путешествия  Гулливера"  и  тем  самым  сделал  мое  головокружительное  видение  возможным.  Это  он  всё  придумал,  всё-всё,  вплоть  до  слова  "лилипут",  которым  только  и  можно  обозначить  себя  перед  лицом  столь  масштабной  угрозы,  будь  она  реальная  или  воображаемая,  будь  она  неладна.

Свифт  об  этом  умолчал,  но  я  предлагаю  вам  подумать  вот  о  чем:  что  стало  с  лилипутами  после  ухода  Гулливера,  до  какой  степени  изменились  все  их  представления,  может  быть,  даже  нравы.  Можно  долго  говорить,  что  именно  и  как  именно  изменилось,  но  кратко  и  емко  это  уже  сформулировала  Туве  Янссон:  "ничего  уже  не  будет  по-прежнему".

Но,  может  быть,  как  море  принесло  Гулливера  к  лилипутам,  так  и  к  нашим  берегам  оно  принесет  однажды  -  не  корабль,  не  кита,  а  Эстебана,  по  Маркесу,  самого  красивого  утопленника  в  мире.  Настолько  красивого,  что  после  свидания  с  ним  "все  будет  по-другому:  двери  их  домов  станут  шире,  потолки  выше,  полы  прочнее,  чтобы  воспоминание  об  Эстебане  могло  ходить  повсюду,  не  ударяясь  головой  о  притолоку".

[img]https://www.allenspiegelfinearts.com/williams_awash.jpg[/img]

...Но  есть  чудо,  большее  всех  прочих,  большее  и  слова,  и  литературы.  Гулливер,  покинув  лилипутов,  попал  к  великанам;  выражаясь  иначе,  Лемюэль  сначала  неизмеримо  вырос,  а  затем  -  чрезвычайно  уменьшился.  Но  все  это  время  он  оставался  тем  самым  Лемюэлем  Гулливером,  сначала  хирургом,  а  затем  капитаном  несколько  кораблей,  сначала  великаном,  а  потом  лилипутом,  но  всегда  и  прежде  всего  -  человеком.  То  есть  существом,  по  отношению  к  которому  нечто  было  лилипутским  или  титаническим;  то  есть  -  мерой  всех  вещей;  иначе  говоря  -  чудом  из  чудес,  которому  нет  нужды  ждать  у  моря  погоды.  Он  сам  выбирает,  кем  ему  выйти  из  моря,  великаном  в  Лапутии*  или  лилипутом  в  Бробдингнеге*,  жалким  Грильдригом*  или  прекрасным  Эстебаном.

март  2020

Изображения:  Кайл  Томсон,  "Пруд  Гулливера"  (Gulliver’s  Pond  by  Kyle  Thompson);  Кент  Уилльямс  (Kent  Williams)
*Лапутия  -  страна  лилипутов;  Бробдингнег  -  страна  великанов;  Грильдригом  называл  Лемюэля  Гулливера  король  Бробдингнега

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870086
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 31.03.2020


Издержки славы

Пару  лет  назад  перевели  "свежую"  биографию  Хемингуэя.  Намеренно  беру  это  хорошее  слово  в  кавычки:  от  книги  несет  тухлятиной.  Биографию  написала  Рита  Скитер,  только  не  та,  магическая  дрянь,  с  прыткопищущим  пером,  а  обычная  магелка  Мэри  Дирборн,  любительница  сомнительных  подноготных  и  грязных  исподних.

Среди  всего,  что  она  выволокла  на  свет  Божий  о  старине  Хеме,  было  упоминание,  что  в  детстве  его  часто  одевали  в  женское  (вот,  мол,  откуда  все  последующие  извращения).  Ничего  не  знаю,  да  и  знать  не  хочу  о  какой-либо  тайной  жизни  Хема  или  прочих,  но  аспект  одежды  меня  заинтересовал.  Я  припомнил,  как  одевали  детей-современников  маленького  Эрни,  которым  ничего  подобного  после  не  приписывали.

В  качестве  отправной  точки  возьмем  дату  рождения  Хема,  1899.

Юрий  Олеша,  родился  в  том  же  1899  году.  В  его  посмертных  записках  "Ни  дня  без  строчки"  находим  его  самое  первое  воспоминание:  "Я  ем  арбуз  под  столом,  причем  я  в  платье  девочки.  Красные  куски  арбуза…  Вот  что  встает  передо  мной  как  наиболее  раннее  воспоминание.  До  того  –  темнота,  ни  одной  краски".  Это  примерно  1903-1904  годы.  "Платье  девочки"  -  полагаю,  это  не  точное  название  одежды,  а  точное  ее  описание  -  Юрий  Олеша  в  этом  смысле  был  беспощадно  требователен.  Об  этой  одежде  -  чуть  ниже.

Валентин  Катаев,  дата  рождения  1897  год.  В  блокбастере  и  бестселлере  "Белеет  парус  одинокий"  читаем:  "Маленький  Павлик,  одетый  по  случаю  путешествия  в  новый  голубой  фартучек..."  -  дело  происходит  в  1905  году,  а  Павлик  -  это  младший  брат  Катаева,  Евгений  Петров,  тот  самый,  который  "Ильф  и  Петров".  Женя  родился  в  1902  году,  значит,  фартучек  он  нашивал  в  возрасте  3  лет.

Детский  фартучек  по  устройству  представлял  собой  скорее  хирургический  или  мясницкий  халат,  чем  кухонный  фартук,  с  разрезом  во  весь  рост  сзади,  но  без  рукавов.  Его  мальчикам  надевали  поверх  тем  самых  платьиц,  которые  служили  им  основной  одеждой  вплоть  до  начала  20  века,  а  фартучки  служили  защитой  платьиц  от  грязи  и  повреждений.  В  этом  можно  убедиться,  просмотрев  изображения  детей  в  классической  живописи:  мальчика  от  девочки  по  одежде  отличить  затруднительно.  Но,  тем  не  менее,  платьица  не  были  унисекс.  Мальчишеское-кибальчишеское  платье  отличалось  от  красно-девичьего  наличием  разреза  сбоку:  потому  что  иначе  на  лошадку-качалку  не  сясть,  не  задрав  подол  до  неприличия  высоко.

А  у  Каверина  (1902  г.р.)  мне  попалась  вот  какая  деталь:  "Это  был  сад,  где  мы  с  Сашей  степенно  гуляли  в  красных  фесках  (почему-то  дети  носили  тогда  красные  турецкие  фески)"  -  это  примерно  10-е  годы  ХХ  века,  а  сад  -  во  Пскове.  Следуя  логике  Риты  Скитер,  Веня  и  Саша  Каверины  должны  были  вырасти  янычарами.  Но  Веня  стал  писателем,  как  Хем,  а  Саша  -  композитором  (Александр  Ручьев).

Платьица  с  фартучками  были,  скорее,  данью  удобству  (куда  проще  запаковать  подвижное  чадо  в  платье,  чем  в  штанишки,  и  распаковать/переодеть  -  тоже).  Но  фески  -  это  уже  чистой  воды  мода.  Смутно,  но  я  припоминаю,  что  несколько  позже,  годах  в  30-х  ХХ  века,  в  киношном  и  литературном  СССР  дети  хаживали  в  тюбетейках.  Возможно,  эту  моду  запустил  Максим  Горький,  который  на  фото  и  портретах  часто  фигурировал  в  этом  забавном  головном  уборе.  Ведь  в  30-е  годы  Горький  был  фигурой  культовой,  как  сказали  бы  теперь.  А  тогда  говорили,  что  "все  у  нас  теперь  имени  Максима  Горького.  Самолет  «Максим  Горький».  Пароход  «Максим  Горький».  Парк  имени  Максима  Горького.  Да  и  сама  жизнь  –  максимально  горькая".  Эту  опасную  остроту  приписывали  разным  людям,  в  том  числе  и  самому  Горькому.  Так  что  его  любовь  к  тюбетейке  вполне  могла  запустить  моду;  я  не  знаю,  за  что  Алексей  Максимович  возлюбил  тюркскую  кепку,  но  допускаю  вариант  "сейчас  так  носят":  его  детство  и  юность  прошли  на  Волге,  где  тюбетейка  -  самая  обычная  вещь  у  татар,  чемерис  и  прочих  живописных  обитателей  Поволжья.  Вряд  ли  объяснение  этой  моды  было  таким  же  кратким,  как  раньше  ношение  турецких  фесок  -  "почему-то":  например,  появился  однажды  на  людях  наследник  престола  в  фесочке  с  кисточкой  -  и  вуаля:  подданные  умилились,  и  на  рынке  головных  уборов  появилась  новая  ниша.

А  отдуваться  за  все  эти  штуки  приходилось  детям  -  по  своим  знаю,  что  до  какого-то  возраста  они  безропотно  носят  на  голове  и  теле  все,  что  ни  надень.  Правда,  далекоидущие  выводы  из  этого  сделали  только  о  Хеме...  Ничего  не  поделаешь  -  издержки  славы!

март  2020  г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869816
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 29.03.2020


Скворцы прилетели

Если  бы  знаменитый  художник  Саврасов  жил  в  Киеве,  он  бы  ознаменовал  наступление  весны  картиной  «Скворцы  прилетели»*  –  ведь  у  нас  прилет  грачей  означает  приход  зимы.  А  весну  в  Киев  приносят  скворцы  (Sturnus  vulgaris)  –  их  черные  бодрые  стаи  возвращаются  с  далекого  юга  и  сразу  же  принимаются  за  свое  главное  весеннее  дело.  Тогда  наши  парки  и  улицы  гремят  виртуозным  пением  –  самцы  соревнуются  именно  в  этом  виде  искусства,  пытаясь  привлечь  дам  и  завоевать  их  сердца  на  этот  сезон.  Бог  дал  скворцам  не  только  сильный  голос,  но  еще  и  талант  пересмешника,  и  потому  их  пение  неимоверно  разнообразно:  тут  и  свист  всех  вариаций  и  тональностей,  и  щелчки,  и  раскатистые  трели  с  переливами,  и  мяуканье,  и  еще  целый  набор  механических  шумов,  которых  птицы  нахватались  на  своем  миграционном  пути.  Вот  только  что  я  слушал  в  Ботсаду  великолепное  трио,  Лучано  Скворцотти,  Пласидо  Скворцинго  и  Хосе  Скворцеррас;  кто-то  из  них  между  тиии-уууу  и  щелк-щелк-щелк  вставлял  басовитое  кваканье  лягушки.  Я  слушал,  любовался  и  фотографировал.

[img]https://scontent.fiev25-1.fna.fbcdn.net/v/t1.0-9/s960x960/90918254_1452188084959857_1074311233584234496_o.jpg?_nc_cat=103&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=8iXhCEOf3dAAX8H5sh9&_nc_ht=scontent.fiev25-1.fna&_nc_tp=7&oh=4ff754b7abf1acbee3f9e4377b9fb3b1&oe=5EA29355[/img]

Только  дома  на  фото  я  рассмотрел,  что  кто-то  из  певцов  держится  за  ветку  лишь  одной  лапой  –  и  во  всех  ракурсах  было  видно,  что  он  стоит  на  одной  ноге.  Второй  нет  –  поджимать  ее  при  пении  нет  никакого  смысла,  и  вообще  –  скворцы  умеют  и  любят  ходить  и  бегать  по  земле,  именно  так  добывая  свой  основной  весенний  корм,  доставляющий  им  силы  и  материал  для  размножения  –  дождевых  червей  и  личинок  насекомых,  зимовавших  в  грунте.  Но  этот,  вероятно,  ходить  по  земле  не  может  вообще  –  не  получится  на  одной  ноге,  так  можно  только  за  ветви  деревьев  цепляться  и  перелетать  с  дерева  на  дерево.

Эта  картина,  как  почти  всё  сейчас,  была  исполнена  мощного  символизма:  как  скворец  среди  юной  листвы  обозначает  бесповоротный  приход  весны,  так  его  увечье  указывает,  что  жизнь  со  всех  сторон  окружена  смертью.  К  этому  певцу,  без  устали  зовущему  самку  залихватскими  трелями,  она  подобралась  так  близко,  что  оттяпала  ему  одну  ногу.  А  он  все  равно  прилетел  за  тридевять  земель,  откуда-то  с  берегов  Персидского  залива,  чтобы  пропеть  свою  весеннюю  песенку,  а  если  повезет,  то  свить  гнездо  и  оставить  потомство,  которое  повторит  его  путь  –  снова,  и  снова,  и  снова…

Он  прилетел  -  и  потому  жизнь,  со  всех  сторон  окруженная  смертью,  продолжается.  Кажется,  он  пел  именно  об  этом.

март  2020
*Саврасов  жил  и  творил  севернее,  и  потому  его  полотно  называлось  "Грачи  прилетели".  В  наших  широтах  грачи  птицы  оседлые,  а  скворцы,  наоборот,  перелетные.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869682
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 28.03.2020


Феномен интересно: нарушение порядка вещей

Еще  раз  о  феномене  интересного,  о  том  его  аспекте,  который  отметил  Уильям  Блейк.  Он  утверждал,  что  ни  один  человек  в  здравом  уме  не  станет  утверждать,  что  искусство  живописи  состоит  в  точном  копировании  природы.  Полагаю,  что  такое  утверждение  справедливо  и  для  литературы  и  также  сообщает  кое-что  о  предмете  моих  любительских  исследований.

Природа,  по  большому  счету,  это  устоявшийся  порядок  вещей;  такое  определение  позволяет  включить  в  него  и  человека,  и  его  жизнь  во  всем  ее  многообразии.  Поэтому  рассказ  о  том,  что  Иван  Иванович  проснулся,  умылся,  выпил  кофе,  вышел  из  дому,  сел  в  метро,  приехал  на  работу,  провел  там  девять  часов,  вернулся  домой  тем  же  путем,  поужинал  и  лег  спать,  может  показаться  интересным  только  на  третьей  неделе  глобального  карантина.  А  в  обычных  условиях  –  нет:  жизнь  Ивана  Ивановича  описана  в  строгом  соответствии  с  привычным  порядком  вещей,  все  так  и  есть,  и  потому  –  неинтересно.  И  потому  же  нарушение  этого  порядка,  отказ  от  точного  копирования  «природы»  вызывает  интерес,  и  чем  дальше  произведение  отстоит  от  нее,  тем  интереснее.

Возьмем,  к  примеру,  детектив:  преступление  –  это  вопиющее  нарушение  порядка,  и  чем  оно  жутче,  тем  вопиющее  нарушение.  Это  понятно  не  только  литератору,  проливающему  литры  «крови»  на  страницах,  и  не  только  читателю,  который  жадно  поглощает  криминальное  чтиво,  но  даже  прагматичному  законодателю.  Самые  интересные  с  точки  зрения  искусства  преступления  оказываются  самыми  тяжкими  с  точки  зрения  закона.  Но,  как  говорится,  усилить  хочется:  читатель  –  существо  искушенное,  его  простым  трупом  или  даже  расчлененным  трупом  не  возьмешь.  И  литератор  делает  «усилие»:  в  своем  произведении  он  сводит  воедино  предметы,  которые  в  природе  не  оказались  в  одном  и  том  же  месте  и  в  одно  и  то  же  время  или  оказались  бы,  но  с  малой  долей  вероятности.  Происходит  не  убийство,  а  серия  убийств  –  уже  интересно;  все  они  произошли  в  туманную  погоду  –  уже  гораздо  интереснее;  на  месте  преступления  находят  то  плюшевого  зайца,  то  щенка,  то  погремушку  –  о,  как  непонятно,  и  вот  теперь  интересно  по-настоящему!  Совершенно  ясно,  что  орудует  маньяк,  а  маньяк  –  это  человек,  у  которого  в  голове  не  такой  порядок  вещей,  как  у  всех  остальных,  как  у  читателя.  Или  –  иная  крайность  –  гений:  читать  о  поисках  гения  так  же  интересно,  как  и  о  происках  маньяка;  Дойл  об  этом  догадывался  и  потому  сводил  на  одной  странице  и  у  одного  водопада  обоих:  гения-сыщика  и  гения-злодея.
А  еще  случается  так:  художник,  черпая  вдохновение  из  неведомых  источников,  создает  порядок  вещей,  который  как  будто  бы  интересен,  но  слишком  непонятен.  Но  интерес  оправдывает  все  –  и  человечество  всматривается  в  страницы  или  холсты  снова  и  снова,  томясь  непониманием  и  еще  –  предчувствием.  И  когда  что-то  стрясется  –  преступление,  катастрофа,  война,  пандемия  –  паззл  складывается,  и  произведение  искусства  приобретает,  наконец,  свой  полный  смысл  –  пока  не  ***  нас  чаша  сия,  и  акт  творчества  снова  окажется  далеко-далеко  от  привычного  порядка  вещей,  и  потому  –  в  сфере  нашего  острого  интереса.

Вот,  мне  кажется,  отличный  пример  такого  искусства.  Девид  Иншоу  (David  Inshaw),  современный  британский  художник  (1943  г.р.),  «Аллегория  I»  и  «Аллегория  II»  (2014-2015).

[img]https://i.guim.co.uk/img/static/sys-images/Guardian/Pix/pictures/2015/9/30/1443630679249/159c91e2-1e37-4c9e-85e9-4130a6e6284f-2060x2059.jpeg?width=700&quality=85&auto=format&fit=max&s=c107452ae8a923483da434f3e17560ef[/img]

[img]https://i.pinimg.com/originals/3d/47/88/3d4788ade2e029f6a82b3c792a8c048c.png[/img]

До  поры  до  времени  можно  было  находить  на  этих  полотнах  отсылки  к  старым  мастерам  и  удивляться  причудливости  фантазии  художника;  а  пришел  коронавирус  –  и  аллегория  приобрела  другой  смысл.  На  обеих  картинах  –  устоявшийся  порядок  вещей:  только  оказавшись  под  смертельной  угрозой,  он  стал  нам  безумно  дорог,  и  все  эти  привычные  вещи  становятся  даже  не  ценными,  а  драгоценными,  все  бы,  кажется,  отдал,  чтобы  вернуться  туда!  И  прямо  посреди  этого  привычного  течения  жизни  –  посторонние,  чужеродные,  неуместные  фигуры  и  предметы.  «Так  не  бывает!»  –  восклицали  бы  еще  недавно;  а  теперь  будем  созерцать  молча,  подавленные  пророческой  силой  художественной  мысли:  ведь  именно  так  всё  и  происходит  прямо  сейчас…

…А  когда  бедствие  закончится,  и  порядок  вещей  восстановится,  акт  творчества  снова  окажется  далеко-далеко  от  привычного  порядка  вещей,  и  потому  –  в  сфере  нашего  острого  интереса.

март  2020

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869625
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.03.2020


Там на неведомых дорожках следы невиданных зверей

Вчера  мы  вышли  погулять  с  собакой  уже  после  захода  солнца.  Дни  теперь  стоят  удивительно  прозрачные  -  и  такая  же  прозрачная  ночь  опустилась  на  город,  с  той  лишь  разницей,  что  ночная  прозрачность  заметна  лишь  тогда,  когда  смотришь  на  освещенные  окна,  фонари  или  звезды.  На  улицах  было  почти  безлюдно,  а  в  Ботаническом  саду  было  безлюдно  совсем  (в  мире  нынче  карантин);  и  небывалая,  ничем  не  нарушаемая  тишина  лежала  на  его  дорожках,  размеченных  редкими  пятнами  света  под  фонарями.

Сначала  мы  шли  по  аллее,  а  потом  свернули  на  газон  и  пошли  по  траве  между  стволами  вековых  сосен  и  робиний.  Здесь  и  ночь,  и  тишина  были  другими:  ни  во  тьме  не  осталось  прозрачности,  ни  в  тишине  безмолвия.  Любая  тень  превращалась  в  черную  дыру,  ее  хотелось  переступить  или  обойти,  чтобы  не  споткнуться;  самый  воздух  вокруг,  казалось,  издавал  некий  звук  -  так  он,  обычно  лишенный  голоса,  приобретает  его,  вырываясь  из  пробитого  мяча  или  колеса.  И  мне  все  время  хотелось  оглянуться,  потому  что  самая  тишина,  сгустившись  до  того,  чтобы  стать  слышимой,  вполне  могла  скрывать  осторожные  шаги,  если  бы  некто  крался  следом,  прячась  в  непроглядных  тенях.  Наверняка,  так  и  было,  и  за  нами  кто-то  шел.

Собака  же  ничего  этого  не  замечала  –  она  обожает  гулять,  и  теперь  бодро  носилась  среди  стволов  и  теней,  припав  носом  к  самой  земле  и  преследуя  ей  одной  различимые  запахи.  Я  следил  за  ней  и  вдруг  вспомнил  такой  же  вечер  много-много  лет  назад:  дело  было  летом,  в  селе,  где  после  захода  солнца  наступала  такая  же  непрозрачная  тьма  и  звучная  тишина,  как  здесь,  под  деревьями.  Все  родное,  любимое,  знакомое  до  мельчайших  подробностей  и  свойств,  вдруг  делалось  другим,  чужим  и  незнакомым,  возникало  ощущение  дезориентации;  все  органы  чувств  оказывались  бессильны,  и  тогда  за  дело  принималось  одно-единственное  чувство,  которому  для  работы  не  нужно  ни  видеть,  ни  слышать,  ни  различать  запахи.  Страх.  Первая  же  его  волна  -  куда  реже  вторая!  -  изгоняла  меня  из  области  непроглядной  тьмы,  которая  начиналась  сразу  же  за  углом  хаты,  в  область  тьмы  проглядной,  которая  ютилась  во  дворе,  разбавленная  желтеньким  светом  из  окна.  Здесь  можно  было  восстановить  дыхание,  принять  равнодушный  вид  и  присоединиться  к  маленькой  компании,  бодро  щелкавшей  семечки  над  старинной  чугунной  сковородой  под  бесконечные  бабушкины  рассказы  о  похождениях  на  рыбалке,  охоте  и  в  медицине.  Но  стоило  оглянуться  туда,  во  тьму,  как  страх  напоминал  о  себе.

Но  что  манит  так  же  сильно,  как  и  отвращает?  Он  же,  страх;  и  потому  иной  раз  я  отпускал  с  цепи  дворового  пса  и  шел  с  ним  во  тьму,  чтобы  снова  испытать  свой  страх  и  себя.  Пес  радостно  бежал  то  следом,  то  впереди;  он  ничего  не  боялся,  зато  был  очень  доволен  этой  неожиданной  свободе.  У  меня  теплело  на  душе,  которая  уже  успела  сжаться  в  холодный  комок  и  покрыться  мурашками:  я  был  не  один,  и  пес  бежал  рядом,  он  не  казался  испуганным,  значит,  все  в  порядке,  место  безопасное.  И  мы  бодро  шагали  во  тьме,  прекрасно  в  ней  ориентируясь  безо  всякого  света,  и  вот-вот  должны  были  выйти  к  ночному  Лиману;  это  здорово,  можно  устроить  ночное  купание,  а  вдруг  вода  в  Лимане  светится  по  ночам,  как  написано  про  южные  моря  в  той  серой  книжке  с  глобусом  на  обложке...  -  мне  было  радостно  предвкушать  новые  забавы,  а  главное,  я  ничего  не  боялся,  как  и  мой  пес,  бодро  трусивший  рядом,  преследуя  ему  одному  ведомые  запахи.

Но  очень  скоро  в  мою  голову  впорхнула  другая  мысль:  псу  не  страшно,  потому  что  ему  невдомек,  он,  глупое  животное,  не  знает,  какие  создания  ворвались  в  мир  из  моих  ночных  кошмаров  и  со  страниц  книг.    Моментально  я  утратил  ориентацию  в  пространстве  и  чувство  равновесия  и  чуть  не  упал;  ужас  охватил  меня  и  сжал  в  ледяных  объятиях  -  потеряться  во  мраке,  остаться  одному  неизвестно  где,  когда  вокруг  копошатся  невиданные  и  невидимые  чудовища!  Хуже  и  быть  ничего  не  могло!  Я  даже  застонал,  а  стон  моментально  превратился  в  стенание,  даже  в  плач,  ноги  мои  подкашивались,  а  дыхание  прерывалось…  -  но  к  счастью,  тут  на  глаза  мне  попался  огонек.  Я  чуть  приободрился,  прищурился,  различил  еще  несколько  огней  -  и  в  голове  моей  возникла  картина  дневного  села,  где  над  пыльными  понурыми  кронами  деревьев,  камышовыми  и  шиферными  крышами  торчали  редкие  фонари.  Мозг  сопоставил  эту  картину  с  огоньками,  я  сообразил,  где  нахожусь,  и  опрометью,  не  разбирая  дороги,  побежал  домой,  а  пес  мчался  за  мной,  игриво  хватая  за  пятки...

Я  снова  был  в  Ботаническом  саду,  а  вокруг  среди  стволов  деревьев  и  черных  теней  бодро  носилась  собака,  точь-в-точь,  как  наш  дворовой  пес  много-много  лет  назад,  в  непроглядной  тьме,  где-то  на  полпути  к  Лиману.  «Там  на  неведомых  дорожках  следы  невиданных  зверей»,  мысленно  произнес  я  и  вдруг  прочитал  в  этой  фразе,  знакомой  с  детства,  совершенно  новый  смысл.  Стоит  дать  ему  волю,  и  разум  устремляется  неведомыми  дорожками,  которые  сам  же  на  ходу  рисует,  и  покрывает  их  следами  невиданных  зверей,  которых  сам  выдумывает  и  снабжает  самыми  кошмарными  свойствами...

Я  крикнул  собаку  и  прикрикнул  на  воображение;  они  послушно  исполнили  мои  команды,  и  мы  бодро  зашагали  домой  по  восхитительно  темному  и  упоительно  безмолвному  Ботсаду.

март  2020

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869412
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 26.03.2020


Феномен интересного: саспенс

Хоть  я  сам  и  забавляюсь  изящной  словесностью,  но  из  (пред)осторожности  называю  себе  автором,  а  не  писателем.  Писатель  создает  свои  тексты  со  знанием  дела  –  у  него  не  просто  «так  получается»,  у  него  получается  именно  так,  как  он  хочет.  Среди  множества  навыков,  которыми  должен  владеть  такой  мастер,  есть  и  умение  сделать  текст  интересным.  Феномен  интересного  –  настоящая  загадка,  у  которой  разгадок  множество,  и  все  правильные,  но  ни  одна  этот  феномен  не  исчерпывает.  Есть  среди  них  и  «саспенс»,  иначе  говоря,  нагнетание:  заставить  читателя  тревожиться  и  ожидать  событий,  которые  автор  оттягивает  до  самой  последней  страницы.  Напряжение  растет,  темп  нарастает,  но  читатель  не  пролистывает,  даже  «перебивки»  и  ретардации  не  пропускает,  а  лишь  читает  быстрее,  ожидая  со  все  большим  напряжением  самого  главного  –  развязки.

Например,  одна  из  историй  о  муми-троллях  от  Туве  Янссон.  С  первых  же  страниц  в  упоительно-прекрасный  мир  долины  муми  вторгается  тревога.

Ондатр  сообщает,  что  «это  неестественный  дождь…  в  воздухе  что-то  есть  -  какие-то  предвестья»  -  и  попробуйте  не  насторожиться  на  такое  заявление,  попробуйте  не  начать  нюхать  воздух,  оглядываясь  по  сторонам,  где  все  так  мирно,  так  по-прежнему  –  но  на  все  уже  пала  какая-то  прозрачная  тень.  Да  нет,  пустяки,  ондатр  же  склонен  размышлять  о  тщете  всего  сущего,  вряд  ли  ему  стоит  верить,  но  все  равно  –  не  тревожится  уже  не  получается.

А  потом  эти  предвестья  уже  не  в  воздухе,  потом  это  уже  вполне  зримые  знаки,  которые  видят  все.  Кто-то  складывает  жемчужины  в  виде  звезды  с  длинным  хвостом  –  кто,  как,  зачем,  почему  звезда,  зачем  ей  хвост?  Потом  груши,  падая  с  дерева,  сами  собой  укладываются  в  тот  же  узор  –  хвостатая  звезда.  Вопросы  множатся,  их  все  больше,  а  ответов  нет,  и  прозрачная  тень  над  долиной  сгущается,  тревога  –  саспенс!  –  нарастает.  Тревожно,  Господи  Боже  мой,  как  тревожно!

И  каждый  новый  знак  и  предвестник  в  мире  долины,  в  которой  больше  ничего  необычного  не  происходит,  играет  на  замысел  автора,  заставляет  читателя  тревожиьтся  и  читать  все  быстрее  и  быстрее.  Потому  что  напряжение  невыносимо,  и  только  развязка,  даже  такая  ужасная,  как  прилет  той  самой  хвостатой  звезды-кометы,  положит  конец  этому  бесконечно  нарастающему  напряжению  и  невыносимому  ожиданию  неизвестного,  а  потому  –  пугающего.

И,  как  всегда,  смысл  всех  предвестий  и  знаков  становится  понятен  только  тогда,  когда  разразится  катастрофа.  В  этом  слабость  всех  пророчеств  –  и  сила  литературы,  точнее,  писателя.  Жизнь  не  предполагает  шанса  подтасовать  события  в  правильной  саспенс-последовательности,  логично  ведущей  к  развязке.  Все  происходит,  как  происходит,  и  мы  извлекаем  предвестья  не  из  новостей,  а  из  архивов  и  учебников  истории.  А  литература  дает  возможность  писателю  организовать  саспенс,  сделать  текст  интересным,  доставив  читателю  удовольствие,  а  себе  –  средства  к  существованию.

…натолкнулся  вчера  на  фото,  сделанное  прошлой  весной.  Тогда  я  подумал  –  красиво,  словно  обитатель  неисследованных  глубин  океана,  космоса  или  микромира,  а  теперь-то…  -  нет,  это  предвестья,  знаки...  настоящий  саспенс!

[img]https://scontent.fiev25-2.fna.fbcdn.net/v/t1.0-0/p180x540/90693933_1447482068763792_7220664538037747712_o.jpg?_nc_cat=107&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=Z5YuYNkd2WgAX_P2Fky&_nc_ht=scontent.fiev25-2.fna&_nc_tp=6&oh=04e0d769b9b8382dd4237b8abdc26e1d&oe=5E9B7598[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868910
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 22.03.2020


Портал (Тату?)

-  Та́ту?..
Передранковий  сон  м’яко  та  беззастережно  переконав  мене,  що  то  частина  сновидіння,  випадковий  збіг  кількох  обставин,  жодна  з  яких  не  вартує  уваги.  Спи,  чоловіче,  спи,  ти  ж  такий  втомлений…

-  Та́ту?..
Чекай,  це  не  може  бути  сновидінням  або  збігом  нічних  звуків  будинку  та  вулиці,  який  вдруге  поспіль  склався  в  те  саме  слово,  а  те  слово  промовляє  такий  знайомий  голос…

-  Та́ту!
Сон  зник  остаточно,  я  рвучко  сів  на  ліжку  та  подивився  на  вікно,  що  вже  малювалося  тьмяним  прямокутником  на  щільній  гардині.  Синів  голос  йшов  звідти,  з-за  вікна,  з  вулиці.

-  Та́ту!!!  –  тепер  жодних  сумнівів,  це  він,  і  він  на  вулиці.  Я  підійшов  до  вікна,  відхилив  важку  гардину  та  глянув  униз.  Там,  на  тротуарі  під  вікном,  справді  стояв  Макс.  Його,  мабуть,  били  дрижаки,  і  навіть  з  висоти  п’ятого  поверху  я  бачив,  як  він  труситься.  Він  стояв,  обхопивши  широкі  плечі  дужими  руками,  на  ньому  були  його  заношені  «домашні  шорти»  та  помаранчева  футболка  з  вітрильником.  Задерши  голову,  він  дивився  на  наші  вікна,  а  перед  його  обличчям  ритмічно  виникала  та  зникала  хмаринка  пари  –  видно,  ранок  видався  холодний.  Щойно  Макс  помітив  рух  гардини,  яку  я  відхилив,  він  знову  гукнув  своє  «Тату!»  та  помахав  мені  рукою,  саме  так,  як  він  робив  щоразу,  коли  забував  або  губив  ключа  та  кликав  мене  відчинити  йому  двері  під’їзду.  Я  махнув  у  відповідь,  теж  так  само,  як  робив  це  завжди  за  таких  обставин,  та  підтюпцем  кинувся  у  щось  одягтися.

Я  не  дивувався,  як  малий  опинився  на  вулиці  близько  п’ятої  години  того  березневого  ранку,  та  ще  й  отакий,  напіводягнений.  Мені  зробилося  так  тривожно,  що  я  не  міг  дивуватися  або  розмірковувати,  а  ще  мене  били  такі  ж  дрижаки,  як  і  малого  на  вулиці.  Не  від  холоду,  а  через  ту  тривогу:  негайно  треба  вийти  на  вулицю,  якнайшвидше  забрати  малого  додому,  повернути  його  за  будь-яку  ціну,  або  станеться  щось  справді  лихе  –  ось  що  я  відчував,  і  це  мене  добряче  підганяло.  Так-сяк  нап’явши  джинси  та  накинувши  на  плечі  пальта,  я  побіг  сходами  униз.

Макс  вже  чекав  на  мене  біля  під’їзду,  а  щойно  я  відчинив  двері,  він  увійшов.  Я  натиснув  кнопку  виклику  ліфту,  угорі  загудів  мотор,  за  сталевими  блакитними  дверима  почувся  шерех  тросів,  потім  гримнула  кабіна  між  поверхами.  Малий  стояв  поруч;  він  увесь  трусився,  певно,  таки  добряче  змерз,  чаю  йому  зараз,  і  у  ванну  гарячу,  цікаво,  чи  давно  він  мене  гукав.  Та  моя  тривога  не  полишала  мене,  а  через  неї  я  не  міг  запитати,  де  він  був  і  взагалі  як  опинився  напіводягнений  на  вулиці  в  таку  годину,  коли  мав  би  міцно  спати  у  власному  ліжку,  як  і  годиться  школяреві  під  час  канікул.  Прибув  ліфт,  блакитні  сталеві  двері  розсунулися,  ми  увійшли,  я  натиснув  «5»,  ліфт  рушив,  і  нарешті  я  спитав:
-  Де  був?

А  він  раптом  пригорнувся  до  мене,  міцно  обхопивши  руками,  і  відповідь  стала  мені  непотрібна  та  нецікава.  Головне  –  він  тут,  я  повернув  його  додому,  це  –  понад  усе,  надважливо,  все  решта  не  має  значення.  Я  потягнув  носом  повітря  над  його  головою,  відчувши  запах  його  волосся.  Все  добре.
-  Тихіше,  -  пошепки  сказав  я,  обережно  відмикаючи  двері  квартири.  –  Маму  не  розбуди,  ще  рано.

Але  дарма.  Вона  вже  не  спала,  стояла  під  дверима  в  коридорі,  і  вигляд  в  неї  був  такий  же  стривожений,  як,  мабуть,  був  у  мене,  коли  п’ять  хвилин  тому  мене  розбудив  синів  голос,  що  чувся  з  передсвітанкової  морозяної  вулиці.  Аби  заспокоїти  дружину,  я  підштовхнув  до  неї  малого  та  сказав:
-  Він  ключа  не  взяв…  -  але  вона  відсахнулася  та  запитала  стривожено:
-  Хто  це?!  –  а  малий  позадкував  і  сховався  за  моєю  спиною.

Ну  що  за  дурня.  Це  що,  жарт?  Він  вийшов  о  п’ятій  ранку  на  вулицю,  вона  тепер  вдає,  що  не  знає  власну  дитину,  зараз  прокинеться  мала  і  також  щось  кумедне  викине.  Маячня,  вони  на  такі  жарти  не  здатні,  спроба  невдала,  не  зарахована.  Треба  це  припинити.  І  я  промовив  іронічно:
-  Ха-ха-ха,  дуже  смішно,  -  і  заходився  знімати  пальто,  але  дружина  заверещала  «Хто  це?!»  -  і  голос  її  аж  задзвенів  під  стелею,  а  під’їздом,  мабуть,  покотилася  луна.
-  Здуріла?  Побудиш  сусідів!  Хто-хто,  дід  Піхто.  Що  за…  -  але  вона  задкувала  коридором,  з  острахом  дивлячись  на  малого,  який  досі  ховався  за  мною,  міцно  тримаючи  мене  обома  руками,  через  що  я  не  міг  зняти  пальта.  А  тоді  вона  кинулася  в  кімнату  малого,  зазирнула  туди,  потім  побігла  в  кімнату  малої  та  почала  там  волати:
-  Піднімайся,  прокидайся!  –  а  мала  щось  сонно  їй  відповідала,  а  тоді  вони  раптом  обидві  з’явилися  в  коридорі,  подивилися  мені  за  спину  та  в  один  голос  скрикнули:
-  Хто  це?!

Нині  що,  перше  квітня  чи  мій  день  народження?  Та  ні,  ні  те,  ні  те,  це  просто  якийсь  ідіотизм.
-  Ви  що,  показилися?  Ідіть  лягайте  спати!  -  але  вони  мене  не  слухали,  а  задкували  в  кімнату  малої,  зайшли  туди,  зачинили  за  собою  двері  та  заходилися  за  дверима  бубоніти.  Я  м’яко  звільнився  від  рук  малого  та  повернувся  до  нього.  Він  стояв  розгублений  та  збентежений,  і  моє  роздратування  через  те  подвоїлося.  Ну,  нехай  ті  дурепи  мене  розіграли,  за  інших  обставин  я  би  схвалив  такий  жарт  або  й  сам  вдався  до  чогось  подібного,  але  ж  малого,  вони,  здається,  у  свою  гру  не  запросили,  а  діти  ненавидять  такі  жарти.  Колись  я  доньці  дорогою  в  школу  наплів  нісенітниць,  мовляв,  нам  тебе  в  пологовому  будинку  підмінили,  а  я  тоді  підмінив  маму,  аби  ти  мала  справжню  мати,  але  я  не  певен,  що  вгадав,  породіль  там  було  кілька,  всі  з  дівчатками,  взяв  першу-ліпшу,  яка  мені  сподобалася,  отже,  тепер  я  не  певен,  чи  та  жінка,  що  вдома,  чи  це  дійсна  твоя  мама.  Так  вона  потім  ще  кілька  років  обережно  розпитувала,  як  то  воно  було  насправді,  та  чи  ми  всі  між  собою  рідні.  А  вони,  блін,  дурепи,  ненька  рідна  та  рідна  сестра,  про  малого  в  його  власній  оселі  «хто  це?»  запитують…

Аж  тут  двері  скреготнули,  обидві  перелякані  дурепи  з’явилися  в  коридорі,  де  ми  с  з  малим  досі  стовбичили,  і  дружина  сказала,  і  голос  її  переривався,  вона  хапала  повітря  горлом,  ледве  витискаючи  з  нього  слова:
-  Макса…  в  його  кімнаті…  нема…  Але  це  –  і  вона  вказала  на  малого  –  це…  не  Макс!  –  і  тут  вона  вголос  заридала.  Приїхали!  Дожартувалася!

Та  за  годину  мені  всі  думки  про  будь-які  жарти  закінчилися.  Які  в  біса  жарти?  З  трьох  найрідніших  людей  двоє  раптом  відмовилися  визнавати  третю,  мовляв,  це  невідомо  хто,  але  ж  це  напевно  Макс,  мій  син  та  її  син,  малої  брат,  дідів-бабів  онук,  дядьків  небіж  і  те  де,  і  те  пе.  Це  точно  Макс,  із  усіх  боків;  я  навіть  потай  потягнув  носом  повітря,  коли  сидів  поруч  із  ним,  і  почув  запах  його  поту,  знайомий  та  рідний;  він  сидів  поруч  зі  мною  на  кухні,  сьорбав  чай,  то  злився,  то  мало  не  плакав,  і  через  це  дурне  непорозуміння  нервувався  та  прів.  Це  –  Макс,  жодних  сумнівів,  а  вони  вперлися  в  своє  дурнувате  «хто  це?»,  і  край.  Вони  навіть  до  нього  не  звертаються,  не  питають,  «хто  ти?»,  наче  не  бачать  в  ньому  істоту.  «Істота  /  не  істота,  –  спливло  мені  забуте  зі  шкільних  уроків  мови,  –  граматичне  поняття  «істота  /  не  істота»  не  збігається  з  поняттям  «живого  /  неживого»  в  природі».  Клас,  красиво,  але  користі  ніякої.  Що  ж  його  робити?

Я  скоса  подивився  на  малого,  а  він  ніби  відчув  мій  погляд  і  глянув  мені  просто  в  очі.  Я  дивився  в  його  зіниці,  бачив  у  них  все  наше  життя,  всі  наші  спільні  пригоди  та  негаразди,    відвідини  всіх  навколишніх  травмпунктів,  полювання  на  омріяні  іграшки,  походи  на  острови,  і  любов,  і  сподівання,  і  сварки,  все!  –  і  водночас  я  чув  приглушені  ридання  дівчат  в  сусідній  кімнаті.  Вони  зачинилися  та  навідріз  відмовилися:  виходити,  спокійно  обговорювати  ситуацію,  припиняти,  не  видрючуватися,  визнавати  цього  Макса  тим  самим  Максом,  йти  шукати  того  самого  Макса,  звертатися  до  поліції  абощо.  Вони  весь  час  плакали,  а  я  слухав  ті  ридання  та  дивився  на  Макса.  Ніколи  ще  я  не  відчував  стільки  такого  різного  водночас.  Гнів,  розпач,  роздратування,  збентеження,  любов,  сумнів,  впевненість  –  все  це  разом  переповнювало  мене,  смикало  на  різні  боки,  заважало  щось  остаточно  вирішити,  вчинити  щось  остаточно-вирішальне.  Я  ладен  був  повбивати  дівок  –  і  водночас  мене  краяв  жаль  до  них;  мені  хотілося  пригорнути  до  себе  Макса,  пригорнути  так  міцно,  аби  можна  було  його  підняти,  смикнути  –  та  висмикнути  з  цієї  дурні,  з  якої  я  й  сам  не  знав,  куди  та  як  смикатися,  аби  розвіяти  цю  примару.  Як  оце  розрулити?

Раптом  приглушені  голоси  дівчат  увірвалися,  я  почув,  як  відчинилися  двері  кімнати,  і  ось  вони  обидві  з’явилися  в  кухні.  Їхні  обличчя  позапухали  від  сліз,  очі  почервоніли,  руки  тремтіли,  і  я  знову  відчув  і  превеликий  жаль,  і  любов  до  них,  та  водночас  –  таке  роздратування,  що  мені  хотілося  кричати,  бити  посуд,  давати  їм  ляпасів,  аби  повернути  їх  до  реальності,  втовкмачити  в  їхні  тупі  макітри  бодай  крихту  здорового  глузду…
-  Ми  не  знаємо,  хто  це…  Ми  не  знаємо,  де  Макс…  -  і  вони  обидві  знову  заридали,  розмазуючи  кулачками  сльози.  Ось  і  маєш,  ось  і  все.  Ну,  зараз  я  вам  поясню.

-  А  хто  ви?  Га?!  Хто  ви?!  Хто  ви  такі,  тупі  ідіотки,  що  не  впізнаєте  його!  –  я  тицьнув  у  бік  Макса.  –  Вам  що,  зір  відібрало  чи  мізки?  Знаєте  що?  Це  вас  я  не  знаю!  –  тут  мені  вже  так  затьмарило,  що  я  кричав  щось,  не  думаючи,  гнів  і  роздратування  залили  мені  голову  червоною  сліпучою  хвилею,  вона  підхопила  мене,  я  їй  цілком  віддався,  і  далі  вже  вела  та  вирішувала  вона.

-  Максе,  оця  не  твоя  мати,  оця  не  сестра  тобі,  вона,  бач,  тебе  не  знають!  Я  –  твій  батько,  ти  –  мій  син,  ходімо,  мать  їх,  додому!  –  і  він  миттю  підхопився,  потягнув  мене  за  собою,  прямуючи  до  дверей.  Жінки  відступили  з  дороги,  дали  нам  вийти,  а  тоді  гримнули  за  нами  дверима.  Ключ  двічі  провернувся  в  замку;  я  ляснув  себе  по  кишенях:  ет,  немає,  то  мій  ключ  лишився  в  замку.  До  біса!  І  я  прямував  за  Максом,  а  він  упевнено  повів  мене  кудись.  Мені  й  питання  не  було,  куди,  тому  що  тій  червоній  хвилі,  що  наразі  панувала  в  мої  голові,  до  цього  було  байдуже,  їй  головне  було  піти  якнайдалі  від  оцієї  виснажливої  маячні.  «Хто  це?!»  -  повторив  я  подумки  та  аж  загарчав.  Малий  озирнувся  на  мене,  посміхнувся  підбадьорливо,  і  я  прискорив  ходу.

Ми  вийшли  з  будинку,  перетнули  двір,  опинилися  на  вулиці,  пішли  нею  ліворуч,  нагору,  в  бік  університету  та  парку.  Я  був  такий  розлючений,  що  просто  летів  вулицею  попри  її  чималу  крутизну.  Та  до  університету  та  парку  ми  не  потрапили:  хоча  прямували  ми  туди,  та  наблизилися  знову  до  нашого  будинку.  Так  ми  знову  опинилися  в  нашому  дворі,  перетнули  його  та  підійшли  до  під’їзду  (до  речі,  як  ми  увійдемо,  адже  ключів  нема).  Та  ця  пригода  вже  так  дістала  мене,  що  цей  дивний  рух  сприймався  цілком  нормально:  краще  так  рухатися,  ніж  сидіти  у  власній  квартирі  та  спостерігати  той  марудний  кошмар,  який  тільки  наснитися  може.  Наснитися?  Я  мимоволі  вщипнув  себе  –  боляче;  а  ми  вже  стояли  під  фарбованими  коричневою  фарбою  сталевими  дверима  під’їзду,  від  яких  мали  би  бути  тепер  доволі  далеко.  Ну,  мабуть,  ми  коло  зробили,  а  я  й  не  помітив  у  своєму  гніві  та  роздратуванні.

Аж  тут  ота  червона  гнівна  хвиля,  яка  вигнала  мене  з  квартири  та  принесла  сюди,  вичерпалася;  геть  знесилений,  я  притулився  до  сталевого  одвірка:
-  Максе,  ключів  же  нема,  -  кволо  посміхнувся  я  до  малого,  а  він  із  переможною  посмішкою  видобув  звідкись  і  показав  мені  ключа.  Овва.  Він  притиснув  магніт  до  замка,  той  пронив  знайомий  сигнал,  ми  відчинили  двері  та  увійшли  в  під’їзд,  наш  старий  добрий  під’їзд  або  такий  самий,  тотожний,  аналогічний,  ідентичний  аж  до  рекламного  сміття,  накиданого  пожильцями  або  листоношою  під  синіми  поштовими  скриньками,  та  лампочки,  яка  блимала  що  три  секунди.  За  звичкою  я  зазирнув  до  скриньки  з  номером  нашої  квартири  –  о,  а  як  же,  рахунки  прийшли.  Малий  викликав  ліфт,  а  я  стояв  поруч  із  ним,  гортав  папірці  рахунків,  але  не  міг  розібрати  ані  слів,  ані  цифр,  все  пливло  мені  перед  очима,  день  нині  такий,  що...  Ліфт  прибув,  сталеві  двері  розійшлися,  пропустивши  нас  у  сталевий  простір,  затісний  навіть  для  двох.  «1…  2…  3…  4…  5»  по  черзі  змінилися  на  табло,  ліфт  зупинився,  ми  вийшли,  здолали  сходи  та  опинилися  перед  нашими  дверима.  Малий  відімкнув,  і  ми  увійшли.

–  Нарешті!  –  радісно  вигукнули  дівчата.  Вони  обидві  стояли  одразу  за  дверима,  очевидно,  чекали  на  наше  повернення.  Щойно  ми  з’явилися  на  порозі,  вони  обидві  кинулися  обіймати  Макса,  а  тоді  потягнулися  до  мене.  Невже  ця  мара  минулася?  На  усміхнених  обличчях  –  сліз  і  сліду  нема,    і  очі  не  почервоніли,  і  губи  не  позапухали,  невже  то  все  було  майстерною  грою  без  наслідків?  Втома,  яку  я  відчув  іще  внизу,  додала  кільканадцять  кілограмів  мені  на  плечі,  вона  просто  тягнула  мене  долі.  Треба  було  сісти,  аби  не  впасти.

–  Сонечко…  –  почав  я,  а  вона  зазирнула  мені  в  очі,  і  в  горлі  мені  пересохло  так,  наче  туди  увіпхнули  якусь  пустелю,  може,  наші  Олешківські  піски,  а  може,  й  далеку  Атакаму.  Там,  у  тих  очах,  прекрасних  і  звабливих,  там  відбивалося  світло  та  потай  грали  бісики,  там  було  безліч  цікавого,  але  там  не  було  нічого  знайомого.  Там  зовсім  не  було  нас  і  нашого  життя.  Прекрасні  та  звабливі,  ті  вологі  блискучі  очі  були  мені  чужі,  а  через  те  –  геть  порожні,  наче  намальовані  на  повіках.  Ось  як,  мабуть,  моїм  дівчаткам  бачився  нині  вранці  той  їхній  «хто  це»…  Справді,  хто  це?  –  а  втома  додавала  і  додавала  ваги,  притискала  мене  до  підлоги,  я  вже  не  міг  їй  опиратися  та  сів  просто  на  підлогу,  а  пустеля  в  моїй  горлянці  розрослася  до  розмірів  Сахари.  Жінка  та  дівчина  стурбовано  нахилися  до  мене,  малий  побіг  у  свою  кімнату  та  звідки  щось  прокричав  про  планшет  і  про  канікули.

–  Пи..ти…  –  прохрипів  я,  і  мала  принесла  мені  склянку  води.  Насилу  піднявши  руку,  я  прийняв  ту  високу  склянку,  оздоблену  блакитними  квітами  та  жовтими  метеликами,  випив  воду  та  знову  подивився  на  жінок.  Дві  пари  очей  допитливо  та  стурбовано  вдивлялися  в  мене  –  порожні,  чужі  мені  очі.  Хто  це?  Я  роззирнувся.  Так,  це  ніби  наш  коридор,  ніби  наша  квартира,  все  до  дрібниць  схоже,  подібне,  таке  саме.  Та  головне  –  очі.  Хто  це?  Я  відчув  пронизливий  жаль  до  своїх  дівчат,  тому  що  й  сам  тепер  знав,  що  означало  це  запитання  про  людину,  яка  з  усіх  боків-сторін  рідна,  та  водночас  –  абсолютно  незнайома,  невідома,  геть  чужа.  Хто  це?

Що  мені  тепер  робити?  Лишитися  тут,  де  Макса  прийняли  без  питань,  де  приймають  без  питань  і  мене,  але  я  не  приймаю  двох  з  трьох  «своїх»?  Або  повернутися  туди,  де  двійко  «своїх»  не  приймають  третього?  Така  арифметика,  що  хай  їй  трясця!  Я  відчув  жах,  навіть  більший  за  ту  пустелю  в  горлі,  яку  я  щойно  залив  водою  з  високої  склянки  з  квітами  та  метеликами,  і  жах  той  був  тим  сильніший,  що  я  не  мав  ані  волі,  ані  сили  хоч  щось  вчинити,  бодай  втекти  від  нього.  Втома  притискала  мене  до  підлоги,  я  не  міг  ворухнути  ані  рукою,  ані  ногою,  я  не  міг  звестися;  врешті-решт,  дівчатам  довелося  погукати  Макса,  втрьох  вони  підняли  мене  та  повели  до  спальні,  наче  п’яного,  хворого  або  пораненого;  дорогою  мене,  здається,  знудило,  а  потім  я  або  заснув,  або  втратив  свідомість,  або  зробив  і  те,  і  друге  одночасно…

…Першою,  як  завжди,  повернулася  притомність:  вона,  виявляється,  здатна  пильнувати  навіть  уві  сні;  спочатку  я  збагнув,  що  сплю,  а  потім  прокинувся.  Година  була  передранкова:  по  кутках  у  кімнаті  ще  лежали  сутінки,  а  квадрат  вікна  за  щільною  гардиною  вже  тьмяно  яснів.  Ліворуч  сонно  й  легко  дихали;  звіддаля  почувся  обурений  зойк  тепловоза;  за  вікном  цвірінькнула  перша  пташка;  ось-ось  почнуть  човгати  мітли  та  перегукуватися  двірники.  У  такі  години  я  завжди  згадую  пригоду,  що  трапилася  зі  мною  того  березневого  ранку,  та  знову  й  знову  міркую,  чи  правильно  я  тоді  вчинив,  і  чи  були  взагалі  правильні  рішення  за  тих  обставин.

А  ще  я  прислухаюся:  в  таку  передранкову  годину  я  понад  усе  на  світі  волію  та  водночас  до  смерті  боюся  знову  почути  з-за  вікна  те  саме,  з  чого  все  те  й  почалося…

-  Тату?..

2020

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868417
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.03.2020


Мои года - мое…

Я,  признаться,  колебался,  что  туда  вписать,  "богатство"  или  "проклятие".  Некоторое  время  назад  я  столкнулся  с  необходимостью  искать  работу.  Это  "некоторое  время"  уже  давно  истекло,  и  теперь  его  "некоторым"  можно  назвать  только  с  большой  натяжкой.  А  работы  так  и  не  нашлось  -  в  смысле,  постоянного  трудоустройства,  со  всеми  милыми  формальностями,  о  которых  я  когда-то  рассказывал  своим  студентам,  еще  толком  не  понимая,  как  они  могут  быть  важны,  особенно,  когда  вопрос  о  годах  приобретает  значение.  Так  что  я  фрилансер,  но  речь  не  об  этом.

Недавно  мне  предложили  потрудиться  в  одном  проекте,  и  проект  этот  был  не  совсем  по  моему  профилю  и  уж  совсем  не  в  моей  сфере.  А  у  меня  как  раз  случился  в  делах  застой,  и  я  согласился.  Потрудился  день,  два,  три...  -  и  если  бы  меня  спросили  тогда,  я  бы  в  голос  прорыдал,  что  мои  года  -  мое  проклятие.

Потому  что  каких-то  20  лет  назад  любая  новая,  неслыханная,  неимоверная  задача  бодрила,  вызывала  нечто  вроде  охотничьего  азарта  -  урррра,  челлендж,  примкнуть  штыки,  в  атаку!  -  а  ошибки  и  глупости  делались  легко,  радостно,  без  последствий  для  всех  моих  само-:  оценки,  уважения,  мнения.  В  конце  концов,  дело  сдвигалось  с  мертвой  точки  и  двигалось  -  сначала  совсем  не  туда  и  сугубо  на  моей  "дури",  но  какая  разница?  Покой  относителен,  движение  абсолютно,  даешь  движение!  -  и  на  этом  энтузиазме  приобретались  опыт  и  знания,  а  дело  таки  оказывалось  доведено  до  конца,  часто  -  эффектного.  Мои  "года"  -  мое  богатство!

А  что  же  происходило  со  мной  теперь?  -  я  ощущал  себя  непроходимо  тупым,  бездарным  и  неспособным.  Казалось,  что  мозг  упаковали  в  пищевую  пленку  -  она  прозрачна,  сквозь  нее  все  видно,  но  мысль  сквозь  нее  никак  не  может  прорваться  туда,  куда  следует;  она  бьется  и  мечется  в  этой  дьявольской  ловушке  безо  всякого  толку,  круг  за  кругом,  без  остановки,  даже  в  коротком  ночном  забытьи.  И  мне  хотелось  все  это  бросить  к  дьяволу,  забиться  в  какую-то  нору,  чтобы  спрятать  там  мое  интеллектуальное  убожество.  Уж  лучше  такой  относительный  покой,  чем  такое  абсолютное  движение!

[img]https://www.fortamoto.com/media/wysiwyg/helm_testen.jpg[/img]

Но  был  в  этом  и  челлендж,  причем  совсем  не  такой,  как  20  лет  назад.  Мне  было  куда  важнее  превозмочь  себя,  чем  выполнить  задачу,  потому  что  опыт  подсказывал:  нерешаемых  задач  не  бывает,  бывают  люди,  признавшие  поражение.  А  поражение  -  куда  хуже  нерешенной  задачи,  и  ничто  иное  не  наносит  большего  ущерба  всем  моим  само-:  оценке,  уважению,  уверенности,  мнению  и  т.д.  И  я  -  день,  два,  три...  -  изнемогал-превозмогал  себя,  а  когда  все-таки  превозмог,  задача  была  решена,  и  больше  не  казалась  мне  сколь-нибудь  сложной.  Более  того,  мой  мозг,  окрыленный  победой  над  собственной  леностью,  развил  такие  обороты,  что  проект  был  закончен  даже  раньше  срока.

А  пару  дней  назад  я  случайно  подслушал  разговор  двух  мужиков,  примерно  моих  лет.  Оба  они  водители,  всю  жизнь  водили  3х-  и  5-тонные  грузовики,  а  теперь  перешли  на  огромные  автопоезда.  Один  сделал  это  год  назад,  а  второй  только  что.  И  первый,  крепко  помянув  головоломность  управления  "сцепкой",  ободрял  второго,  который,  казалось,  готов  был  расплакаться.  А  первый  ему,  мол,  самое  сложное  в  этом  деле  -  продержаться  первое  время,  когда  все  кажется  невозможным,  потом  оно  пойдет,  вот  увидишь,  все  получится,  но  все  получается  только  у  тех,  кто  выдержал  первое  время,  когда  все  кажется  невозможным,  держись,  брат...

Конечно,  все  у  них  получится.  Потому  что  они  знают  главный  секрет,  хотя  давно  уже  не  роют  землю  копытом  и  не  раздувают  ноздри,  увидав  новый  подвижной  состав.

Полагаю,  Кикабидзе  пел  свою  песню  единственно  правильным  образом.  Неправильно  ее  толкуют  лишь  те  (и  работники,  и  работодатели),  которые  не  умеют  превращать  любые  года  в  богатство.

А  вы  держитесь,  дорогие  мои.  Главное  -  продержаться  первое  время,  и  все  получится.

февр.  2020  г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865989
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 25.02.2020


Шествие медуз

Это  явление  я  наблюдал  прошлым  летом,  но,  к  сожалению,  не  смог  сфотографировать  -  камеры  со  мной  не  было,  а  телефон  разрядился.  До  заката  было  еще  далеко,  но  солнце  уже  висело  довольно  низко.  Весь  день  небо  оставалось  ясным,  и  только  к  вечеру  из-за  горизонта  начали  выглядывать  облачка,  совсем  небольшие,  даже  миниатюрные,  уменьшенные  и  довольно  точные  копии  наших  обычных  летних  громад,  каждая  из  которых  занимает  половину  неба  и  прямо  на  глазах  растет,  пышнеет,  словно  подошедшая  опара.  По  мере  того,  как  солнце  клонилось  к  западу,  те  маленькие  облачка  сбивались  в  стада,  а  ветер,  который  в  тот  день  долго  не  мог  собраться  ни  с  мыслями,  ни  с  силами,  вдруг  принял  какое-то  решение,  свел  разрозненные  стада  в  одно  и  погнал  его  на  северо-запад.  Теперь  по  небу  тянулась  довольно  обширная  отара  -  и  сходство  облаков  с  овцами  усиливалось  из-за  того,  что  из  каждого  к  земле  свисали  небольшие  отростки;  ветер  их  слегка  пошевеливал,  и  "овцы"  вполне  убедительно  перебирали  "ногами"  в  гармоничном  соответствии  со  скоростью,  с  которой  они  двигались  по  небу.

Солнце  опускалось  все  ниже;  на  его  пути  над  крышами  висели  какие-то  серые  полотнища,  завернувшись  в  которые,  наше  белесое  летнее  солнце  заиграло  красками  и  принялось  окрашивать  все,  до  чего  дотянулось  -  в  желтый,  оранжевый,  персиковый,  розовый...  -  а  дотянулось  оно  до  всего,  что  видело.  И  белые  облака-овечки,  расцвеченные  солнцем  и  тенями,  падавшими  на  них  от  других  "овечек",  мгновенно  изменили  свою  природу:  отара  овец  превратилась  в  скопление  медуз.  Выпуклые  их  купола,  тронутые  закатом,  нежно  светились  по  краям,  а  щупальца,  протянутые  к  земле,  колыхались,  совсем  как  у  настоящих  медуз,  когда  они  повисают  в  прозрачной  воде  где-нибудь  в  укромной  бухточке  с  прозрачной  водой.  Ветер  не  обратил  никакого  внимания  на  то,  что  случилось  с  его  подопечными,  и  все  так  же  неспешно  гнал  их  к  северо-западу,  а  они  послушно  следовали,  куда  велят.  Потом  в  небесных  условиях  произошла  какая-то  невидимая  с  земли  перемена,  и  "щупальца"  окутались  туманными  вуалями,  которые  тоже  засветились  и  заиграли  нежными  закатными  красками.  Наверное,  это  была  вирга,  дождь,  который  проливается  из  облака,  но  не  доходит  до  земли,  испаряясь,  и  тогда  под  облаком,  пролившим  его,  косо  повисает  полупрозрачная  фата;  обычно  видишь  одно  такое  облако,  за  которым  тянется  вирга,  а  тогда  над  городом  были  сотни  таких  облаков.

Медуз  мало  кто  назовет  симпатичными  животными,  а  многим  они  отвратительны;  но  шествие  светящихся  облаков-медуз  в  небесах  над  городом  -  иное  дело.  Это  было,  скажу  я  вам,  красиво  -  невероятное,  завораживающее,  чарующее  зрелище.

Жаль,  что  у  меня  не  было  фотоаппарата.  Но  вот  на  этой  картине  -  те  же  или  очень  похожие  облака,  пожалуй,  уже  после  того,  как  они  побывали  овцами  и  медузами:  солнце  село,  вышла  луна,  загорелись  звезды,  ветер  утих,  а  предоставленные  сами  себе  облака  неподвижно  висят  над  спящим  миром.

[img]https://66.media.tumblr.com/09faa282ae7f993be1ae90f9da45bb46/57f1ed43460c8706-ca/s640x960/49143229285d87079e0796a0fdd70174de4ba8a1.jpg[/img]

Рисунок:  Jim  Jennings

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865416
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 20.02.2020


Шухляда

Коли  батько  загинув,  мені  було  п’ять,  але  я  пам’ятав  його  дуже  добре.  Власне,  я  знав,  що  він  був  чудовий,  а  ще  мав  кілька  неймовірно  яскравих  спогадів-картинок,  на  кожній  –  ми  з  батьком;  це  ніби  небагато,  але  це  зовсім  не  мало,  тому  що  весь  світ  змінився,  коли  батька  не  стало.  Я  щодня  приходив  у  його  кімнату  в  піддашші,  залізав  у  його  старе  крісло,  закидав  ноги  на  його  стіл  та  сидів  отак  годинами,  сповнений  щемких  спогадів  про  «як  було»  та  гірких  роздумів  про  «як  стало»,  а  ще  читав  батькові  книжки,  яких  тут  були  повні  полиці.  Моя  мати  за  рік  по  смерті  батька  одружилася  з  його  кращим  другом,  дядьком  Френком,  який  переїхав  жити  у  наш  будинок;  на  щастя,  вони  не  чіпали  батькової  кімнати  та  не  забороняли  мені  марнувати  в  ній  час;  тільки  завдяки  цьому  моє  життя  було  більш-менш  стерпним.  Справа  в  тому,  що  той  дядько  Френк  був  справжній  гад.  От  не  знаю,  що  знайшов  у  ньому  батько,  та  що  знайшла  в  ньому  мати,  але  він  був  гад  гадючий,  а  такі  типи  вміють  причарувати,  коли  це  вигідно,  і    дошкуляти,  коли  це  безкарно  минеться.  Він  користався  кожною  нагодою,  аби  якось  мені  дошкулити  –  завжди  без  свідків  і  так  майстерно,  що  я  навіть  і  не  знав,  на  що  поскаржитися.  І  я  не  скаржився,  мовчки  ковтав  сльози  та  забирався  у  батькову  кімнату,  залазив  у  батькове  крісло  та  сидів  там,  плекаючи  свій  щем  і  тугу  за  батьком.  Так  минуло  кілька  років.

Одного  разу  я  заснув  у  батьковому  кріслі;  власне,  так  траплялося  й  раніше,  але  того  разу  я  прокинувся  пізно  вночі,  коли  весь  будинок  спав.  Мені  щось  наснилося,  я  уві  сні  сіпнув  ногою  та  добряче  вдарив  нею  об  батьків  стіл,  той  аж  трішки  зсунувся,  а  я  засичав  від  болю  та  схопився  за  забиту  ногу.  Та  наступної  миті  я  про  ту  ногу  забув.

Ліхтарі  на  нашій  вулиці  стоять  так,  що  їхнє  світло  затуляють  інші  будинки  або  велетенські  платани;  отже,  вночі  в  нашому  будинку  по-справжньому  темно.  Але  того  разу  все  було  інакше  –  батькова  кімната  була  освітлена,  до  того  ж,  у  доволі  дивовижний  та  водночас  знайомий  спосіб.  Світло  –  то  були  невеличкі  його  плямки  –  гуляло  стелею,  навіть  не  гуляло,  а  стрибало  туди-сюди;  це  про  щось  нагадувало,  але  я  не  міг  пригадати,  про  що,  а  коли  пригадав,  мало  не  гепнувся  на  підлогу.  Так  гуляє  стелею  світло,  що  відбивається  від  хвильок  у  міському  закритому  басейні,  куди  нас  усім  класом  водила  міс  Джонсон,  наша  вчителька;  ми  ходили  туди  й  з  татом,  а  ще  раз  чи  два  з  матір’ю  та  дядьком  Френком.  Накупавшись  досхочу,  я  лягав  на  шезлонг  або  на  воду  та  милувався  тими  грайливими  плямками  на  стелі  –  і  кожен  рух  води  у  басейні  спричинявся  до  нового  світлового  танку  на  стелі;  сонце  рухалося  за  широкими  вікнами  басейну,  його  проміння  падало  на  воду  під  іншим  кутом,  і  плямки  робилися  іншими,  видовжувалися  та  робилися  схожими  на  рибок,  я  навіть  бачив  сріблясту  луску.  Спостерігати  за  ними  можна  було  безкінечно,  як  за  хмарами  в  небі;  але  одна  справа,  коли  світло  грає  на  стелі,  відбившись  від  хвиль  у  басейні,  а  зовсім  інша,  коли  воно  так  само  розгулює  стелею  твоєї  власної  кімнати,  де  ніякого  басейну  немає!

Нарешті,  я  відірвав  очі  від  стелі  та  опустив  їх  долі.  Он  звідки  світло!  –  коли  я  штурхнув  батьків  стіл,  одна  з  його  шухляд  ледь  помітно  висунулася,  і  з  неї  тепер  променіло  те  особливе  світло,  блакитно-зеленкувате,  таке,  як  грало  на  стелі  міського  басейну.  Я  сів  у  кріслі  та  наблизив  очі  до  тоненької  щілини,  звідки  линуло  світло,  але  воно  було  надто  яскравим,  аж  сліпучим,  аби  я  щось  роздивився.  Я  взявся  за  ручку  шухлядки,  затамував  подих  і  вкрай  обережно  потягнув.  Вона  повпиралася-повпиралася,  а  тоді  раптом  пішла;  отвір  розширився,  всю  кімнату  осяяло,  а  я  побачив,  звідки  лине  світло.

У  шухляді  було  щось  на  кшталт  патіо,  внутрішнього  двору  житлового  будинку;  будинок  був  дво-  чи  триповерховим,  я  не  розібрав;  що  два-три  вікна  були  двері,  що  виходили  на  патіо.  А  посеред  нього  був  басейн  із  прозорою  водою;  дно  басейну  мало  той  самий  блакитно-зеленкуватий  колір,  який  зазвичай  мають  басейни,  і  світло,  що  звідкись  зверху  падало  на  воду,  відбивалося  від  неї  та  грало  на  стелі  батькової  кімнати.  На  воді  гойдалося  надувне  коло;  поруч  із  басейном  стояло  кілька  білих  шезлонгів  і  столик.  Я  нахилився  нижче,  аби  роздивитися,  та  вмить  опинився  на  драбині,  що  спускалася,  здавалося,  з  даху  будинку  уздовж  його  стіни  до  басейну.  Я  вагався,  чи  варто  спускатися,  а  тоді  спробував  лізти  драбиною  наверх,  на  дах  будинку,  здолав  два  чи  три  щабля  –  і  знову  сидів  на  батьковому  кріслі.  Тоді  я  вже  не  вагався,  нахилився  до  шухляди,  знов  опинився  на  драбині  та  поліз  нею  униз.

[img]https://www.christies.com/img/LotImages/2018/NYR/2018_NYR_15974_0009C_000(david_hockney_portrait_of_an_artist).jpg?w=780[/img]

Я  підійшов  до  басейну,  став  навколішки  та  торкнувся  води  –  вона  була  справжня,  точнісінько  така,  як  в  міському  басейні  або  в  річці.  Я  поплюскав  рукою  –  вода  поводилася  саме  так,  як  вона  поводилася  завжди,  бризки  летіли  навсібіч,  а  поверхнею  води  побігли  хвильки,  відбиваючи  світло,  що  падало  з  синього-синього  неба.  Так,  і  небо  там  було  зовсім  таке,  як  на  нашому  ґанку  або  на  шкільному  подвір’ї,  або  деінде  в  нашому  містечку:  чисте,  високе,  коли-не-коли  поплямоване  легкими  хмарками,  що  прямували  в  якісь  далекі  краї.  Тільки  сонця  не  було  на  цьому  небі,  а  світло  лилося  просто  звідусіль;  не  було  на  ньому  й  щілини,  через  яку  я  сюди  потрапив.  Я  знову  злякався,  схопився  на  ноги,  побіг  до  драбини  та  поліз  нею  наверх  –  і  за  хвилину  знову  сидів  у  батьковому  кріслі  та  дивився  згори  у  басейн,  де  на  воді  спокійно  гойдалося  надувне  коло.  Я  потрусив  головою,  закрив  очі  та  добряче  потер  їх,  а  тоді  подивився  ще  раз.  Басейн  не  зник,  а  стелею  батькової  кімнати  так  само  гуляло  грайливе  світло.

Раптом  мені  спало  на  думку,  що  таку  гру  світла  можуть  помітити  з  вулиці.  Я  почав  обережно  тиснути  на  шухляду,  а  коли  відчув,  що  вона  піддалася,  обережно  засунув  її  на  місце.  Світло  зникло,  жодного  промінчика  не  пробивалося  зі  столу.  На  майбутнє  треба  бути  обачнішим  та  опускати  жалюзі  на  вікнах!  Я  подався  до  своєї  кімнати,  намагаючись  рухатися  якомога  тихіше,  аби  не  розбудити  матір,  а  надто  дядька  Френка;  вже  кому,  а  цьому  мерзотнику  знати  про  мою  знахідку  не  треба;  власне,  і  матері  краще  не  знати,  бо  вона  все  одно  йому  скаже.  І  я  вирішив  тримати  все  в  таємниці,  скільки  буде  змоги,  а  тим  часом  добре  дослідити  ту  шухляду,  а  може,  й  інші  також.  Що,  як  всі  шухляди  батькового  столу  ведуть  у  якісь  інші  місця?  Моя  розбурхана  уява  не  давала  заснути  мені  аж  до  ранку,  і  я  заснув,  тільки  коли  за  вікном  заясніло.  Та  сон  мій  був  продовженням  моїх  марень:  уві  сні  я  відсував  шухляду  за  шухлядою,  шухляду  за  шухлядою,  їх  було  безліч,  і  в  кожній  я  знаходив  то  парк,  то  луки  над  річкою,  то  болото,  то  бабусин  ґанок  із  гойдалкою,  а  в  одній  був  безмежний  піщаний  пляж  понад  безмежною  сірою  водою,  яка  здалеку,  аж  від  небокраю  хвилею  линула  на  пісок,  а  тоді  відкочувалася  назад,  теж,  здається,  аж  до  небокраю;  я  стояв  на  мокрому  холодному  піску,  в  лівій  руці  тримав  яскраво-червоне  відеречко,  а  правицею  вчепився  у  білі  батькові  штани.  Я  крикнув  «Тато!»,  а  він  зник;  я  заплакав  і  прокинувся.

Було  вже  пізно,  мати  і  дядько  Френк  десь  поділися,  в  будинку  я  був  один.  Я  пробігся  навколо  будинку  та  зазирнув  у  гараж  і  у  сарай  –  нікого;  мерщій  я  повернувся  до  будинку,  злетів  сходами  до  батькової  кімнати  в  піддашші,  розчахнув  двері,  гахнув  ними  за  собою  та  схопився  за  ручку  шухляди.  Ця  ж,  здається?  –  мій  сон  все  ще  кружляв  мені  перед  очима,  на  яких  мимоволі  виступали  сльози,  і  та  одна  шухляда  двоїлася  мені,  а  три  шухляди  столу  здавалися  мені  саме  тими  незліченними  шухлядами,  які  я  висував  уві  сні.  Я  постояв,  опанував  себе  та  легенько  потягнув  шухляду.  Вона  не  піддалася;  я  потягнув  сильніше;  нічого;  тоді  смикнув,  як  міг,  і  вона  витягнулася  зі  стола  мало  не  цілком  –  порожня,  суха,  ані  краплинки  води,  ані  хвильки,  ані  плямки  світла,  нічого.

Я  не  вірив  очам.  Не  може  бути.  Я  обмацав  шухляду,  а  тоді  нахилився  до  неї,  аби  побачити  драбину,  натомість  вперся  лобом  у  її  тверде  денце,  а  драбина  все  одно  не  з’явилася.  Я  закривав  і  відкривав  шухляду,  нахилявся  до  неї  з  різних  сторін,  повільніше,  швидше,  але  без  жодного  успіху.  Інші  дві  шухлядки  також  були  порожні,  тільки  в  нижній  лежав  зламаний  олівець.  Мною  оволодів  розпач,  я  впав  у  крісло,  поставив  ноги  на  край  батькового  стола  та  вже  заходився  рюмсати  над  тим,  який  несправедливий  і  мерзотний  цей  світ,  який  показав  мені  диво,  кращу  згадку  про  батька,  може,  навіть  останній  подарунок  від  нього,  а  потім  забрав  його,  аж  раптом  моєю  головою  промайнула  здогадка.  Не  могло  бути,  що  матір  або  дядько  Френк  (о,  цей  мерзотник  напевно!)  –  не  могло  бути,  щоб  вони  не  дослідили  батькову  кімнату  та  його  стіл  із  шухлядами.  А  що  як  басейн  з’являється  тільки  вночі?  Треба  дочекатися  ночі  та  перевірити.

Мабуть,  той  день  був  найдовшим  за  всю  історію  людства;  здається,  він  тривав  сто  тисяч  років,  аж  ніяк  не  менше,  а  стрілка  годинника  у  великій  кімнаті  на  першому  поверсі  та  сонце  в  синьому-синьому  небі  час  від  часу  жартували  та  починали  рухатися  назад.  Нарешті,  коли  я  майже  непритомнів  від  очікування  та  хвилювання,  повернулися  мати  з  дядьком  Френком  –  це  мало  би  означати,  що  час  рухається,  а  надворі  скоро  настане  ніч.  Я  волів  би  насипати  снодійного  у  склянки  з  бурштинової  рідиною,  з  якими  матір  із  тим  гадом  влаштувалися  на  дивані  біля  телевізора:  зараз  одна  за  одною  підуть  три  годинні  програми,  а  вони  полюбляли  їх  всі  три.  Нарешті,  час  і  бурштинова  рідина  зробили  свою  справу  та  відправили  їх  спати;  я  гайнув  до  батькової  кімнати,  скрадаючись,  наче  Натаніель  «Натті»  Бамбо,  про  якого  я  прочитав  у  одній  з  книжок  у  батьковій  кімнаті.  Жодна  дошка  не  скрипнула  під  моєю  ногою,  доки  я  дістався  батькової  кімнати.  Я  щільно  причинив  за  собою  двері,  опустив  жалюзі  на  вікні  та  вмостився  у  батьковому  кріслі.  Ну,  поїхали.

Я  схопився  за  ручку  шухляди,  заплющив  очі  та  потягнув.  Вона  ледь  піддалася.  Я  відкинувся  назад,  зробив  три  глибокі  вдихи-видихи  та  розплющив  очі.  Щойно  темна  кімната  тепер  вся  сповнилася  грайливим  світлом,  яке  буває  тільки  тоді,  коли  сонячне  проміння  відбивається  від  води.  Я  потягнув  шухляду,  нахилився  до  неї  та  за  мить  вже  стояв  коло  басейну.  Тут  нічого  не  змінилося  –  тільки  надувне  коло,  яке  минулого  разу  плавало  посередині  басейну,  тепер  прибилося  до  берега.  А  що  як…

Я  швиденько  скинув  джинси  та  футболку,  повагався  секунду,  тоді  стягнув  труси,  розбігся  та  стрибнув  у  басейн.  Клааас!  –  я  робив  сто  тисяч  таких  стрибків,  але  ж  уявити,  що  цей  розкішний  басейн  ховається  у  шухляді  батькового  стола…  Тут  мені  зробилося  сумно.  Це  він  лишив  мені  цей  подарунок,  але  я  би  віддав  і  його,  і  ще  мільйон  таких  же  басейнів,  аби  батько  був  живий,  тут,  зі  мною.  Тоді  б  і  матір  була  інша,  і  цей  гад  дядько  Френк  поводився  тихіше.  Ці  думки  затьмарили  мою  радість,  і  купатися  мені  розхотілося.  Я  потинявся  патіо,  посмикав  ручки  дверей,  але  всі  вони  були  замкнені.  Тоді  я  поліз  драбиною  наверх  і  повернувся  у  батькове  крісло.  Раптом  я  схопився  за  голову:  я  не  подбав  про  рушник,  зараз  на  підлогу  натече,  і  дядько  Френк…  Але  волосся  на  голові  було  сухе,  і  футболка,  яку  я  натягнув  на  мокре  тіло,  також  суха.  Все,  що  належало  басейну,  залишалося  в  шухляді,  а  назовні  поверталося  тільки  те,  що  басейну  не  належало.  Начувайся,  дядьку  Френку,  ми  з  татом  зробили  тебе!  –  не  знаю,  що  означала  щойно  відкрита  мною  властивість  басейну  та  оце  моє  зухвале  «зробили»,  але  я  святкував  перемогу.  Не  знаю,  чому,  але  я  відчував,  що  басейн  у  шухляді  наближав  мене  до  батька,  а  батько  –  то  був  мій  кращий  захист  від  усіх  негараздів  і  лих  світу,  із  дядьком  Френком  включно.  Хтозна,  якби  не  він,  може,  матір  частіше  б  згадувала  батька,  а  та  згадка  робила  би  її  іншою;  наразі  ж  мені  здавалося,  що  вона  його  зовсім  не  пам’ятала,  а  поруч  із  дядьком  Френком  вона  робилася  й  сама  на  нього  схожа.  Але  як  тому  зарадити?  Хіба  що  ховатися  отут,  як  я  ховався  удень  п’ять  останніх  років,  а  тепер  робитиму  це  ще  й  вночі.  Так  воно  й  пішло  відтоді:  вдень  я  ходив  до  школи  або  сидів  у  батьковій  кімнаті  з  книжкою,  якщо  був  вихідний,  а  щоночі  спускався  до  басейну.

Так  я  й  з’ясував,  що  вода  в  басейні  була  не  просто  так  вода.  Коли  я  пірнав  і  плавав  у  ньому,  вона  ніби  змивала  з  мене  тугу  за  батьком,  як  звичайна  вода  змиває  бруд.  Навіть  більше:  всі  смутки,  образи  дядька  Френка,  все,  що  муляло  душу,  аж  до  якихось  шкільних  турбот,  -  вона  все  це  змивала;  це  було  таке  дивовижне  відчуття,  що  я,  занурившись  у  басейн,  навіть  не  відчував  потреби  спливати,  аби  подихати:  я  плавав  під  водою  хвилину,  дві,  три,  десять…  -  не  знаю,  як  довго;  коли  я  драбиною  повертався  до  батькового  крісла,  за  вікнами  все  ще  була  ніч,  та  мені  здавалося,  що  у  басейні  минула  доба  або  дві  –  час  летить  непомітно,  коли  ти  щасливий.  А  я  в  тому  басейні  був  щасливий.  Так!  –  я  годинами  лежав  на  воді,  задивившись  у  синє-синє  небо  без  сонця,  з  якого  на  мене  лилося  світло  і  ще  щось,  від  чого  моїй  душі  робилося  так  затишно,  як  у  тих  моїх  нечисленних  спогадах-картинках,  на  яких  ми  були  з  батьком.

Тієї  ночі  так  і  було:  я  лежав  на  воді  та  дивився  в  небо,  ні  про  що  не  думав,  просто  колихався  на  хвилях  воді  і  щасливих  спогадів,  аж  раптом  у  синьому-синьому  небі  наді  мною  з’явилося  величезне  обличчя.  Банькуваті  хтиві  очі  бігали,  обдивляючись  басейн,  товстий  білий  язик  облизував  жирні  губи…  Дядько  Френк!  Я  мало  не  захлинувся,  ледь  спромігся  вилізти  на  бортик,  а  огидна  пика  дядька  Френка  все  ще  ласо  роздивлялася  басейн  і  патіо,  і  я  второпав,  що  він  мене  не  бачить,  та  про  всяк  випадок  вирішив  заховатися,  але  де?  

Я  вже  казав,  що  патіо  належало  дво-  або  триповерховому  будинку,  та  насправді  поверхів  було  два.  Від  басейну  до  другого  поверху  вели  сходи;  поверх  був  оперезаний  таким  ніби  містком,  який  вів  від  дверей  до  дверей,  отже,  кожне  помешкання  мало  вихід  на  той  місток.  На  першому  поверсі  всі  двері  були  замкнені;  не  знаю,  чого  мені  не  спадало  на  думку  обійти  другий  поверх  раніше,  але  тепер  вибору  не  було:  я  сподівався,  що  якісь  двері  будуть  відчинені.  Я  підібрав  штани  та  побіг  сходами  на  той  місток  і  притьмом  рушив  ним,  смикаючи  ручки  дверей  –  та  жодна  не  відчинялася.  Аж  раптом  якийсь  рух  привернув  мою  увагу.  Я  завмер  і  дивився,  як  драбиною  з  батькової  кімнати  до  патіо  спускався  мерзенний  дядько  Френк.  Він  був  кмітливий,  той  гад,  і  швидко  збагнув,  як  це  робиться.

Наступної  миті  ручка  дверей,  за  яку  я  тримався,  піддалася,  двері  безгучно  прочинилися,  і  я  мало  не  впав  у  помешкання.  Насправді,  за  дверима  ніякого  помешкання  не  було,  а  був  там  закапелок  на  кшталт  тих,  в  яких  домогосподарки  тримають  свої  мітли,  совки,  віники  та  відра.  Єдиною  відмінністю  була  наявність  у  тому  закапелку  вікна;  я  обережно  розтулив  пальцями  жалюзі  та  спостерігав,  як  дядько  Френк  вештається  навколо  басейну,  мацає  воду,  штурхає  ногою  шезлонги,  смикає  ручки  дверей  та  весь  час  роззирається  навколо.  А  потім  він  підійшов  до  басейну  та  плюнув  у  воду.  Ах  ти  ж,  паскудо!..

Дядько  Френк  таки  був  кмітливий  і  набагато  швидше,  ніж  я,  здогадався  про  те,  що  все,  що  належало  басейну,  залишалося  в  шухляді,  а  назовні  поверталося  тільки  те,  що  басейну  не  належало.  Мабуть,  він  відкрив  ще  якісь  властивості  цього  загадкового  місця  та  скористався  ними,  аби  перетворити  його  на  свій  гральний  майданчик.  Тепер  щоночі  тут  відбувалися  гучні  вечірки,  віскі  лилося  рікою,  у  басейні  борсалися  та  верещали  голі  дівки,  які  потім  влаштовували  танці  на  бортику  та  час  від  часу  зникали  з  дядьком  Френком  за  дверима  першого  поверху:  отже,  він  зумів  відкрити  й  ці  двері.  Тоді  дівки  зникали,  дядько  Френк  ліз  драбиною  до  батькової  кімнати,  а  я  лишався  поруч  із  брудним  басейном,  повним  порожніх  пляшок  і  недопалків.  Я  ладен  був  убити  цього  гада.

Та  мені  щастило  уникати  зустрічей  із  ним,  і  поза  басейном  він  поводився  так,  що  я  не  міг  зрозуміти,  чи  знає  він  про  мене.  Та  мусив  знати:  якщо  він  вештався  будинком  уночі,  він  мав  помітити  мою  відсутність,  а  коли  потрапив  у  басейн  у  шухляді  батькового  столу,    мав  здогадатися,  що  я  десь  тут.  Чого  ж  він  так  мерзенно  поводився  та  ганьбився  у  розпусті  на  моїх  очах?  Мабуть,  розрахунок  в  нього  був  простий:  я  не  захочу  виказати  себе,  тому  не  викажу  його,  чого  б  він  у  басейні  не  робив.

І  я  б  не  виказав  його,  якби  його  поява  у  басейні  не  змінила  геть  усе.  І  вода  ніби  була  та  сама,  і  небо  те  ж  саме  синє-синє,  і  все  решта,  аж  до  фокуса  із  драбиною,  але…  Але  скільки  я  тепер  не  пірнав,  скільки  не  гойдався  на  хвильках,  вода  більше  не  змивала  моїх  смутків:  життя  в  басейні  було  таким  же  бентежним  і  сумним,  як  і  поза  ним.  Дядько  Френк,  який  зруйнував  усе,  що  лишалося  мені  в  світі  після  смерті  батька,  проник  у  мій  останній  прихисток  і  осквернив  його,  спаплюжив,  сплюндрував,  занапастив…  Моя  дорогоцінна  таємниця    втратила  сенс,  але  зберігати  басейн  для  розваг  дядька  Френка  я  теж  не  хотів.  А  помститися  –  так,  хотів,  понад  усе,  так  сильно,  як  повернути  батька.

Нагода  трапилася  мені  під  Різдво:  зима  в  нас  зазвичай  м’яка,  навіть  снігу  не  буває,  а  той  грудень  видався  навіжено  холодний,  стовпчик  термометра  опускався  так  низько,  що  місцева  радіостанція  щодня  повідомляла  про  новий  рекорд.  І  це  визначило  мій  спосіб  помсти.  Дядько  Френк  дочекався,  доки  матір  засне  та  подався  до  батькової  кімнати,  а  я  дочекався,  доки  вечірка  в  басейні  досягне  піку  –  зазвичай  це  ставалося  десь  о  третій  ночі.  Тоді  я  трошки  витягнув  шухляду  та  зазирнув  усередину:  я  побачив  патіо  і  басейн,  та  більш  нічого,  але  я  нічого  й  не  хотів  бачити  –  я  хотів,  аби  дядько  Френк  і  його  пасії-посіпачки  побачили  мене.  Та  я  перестарався:  надто  низько  нахилився  до  шухляди  та  миттю  опинився  на  драбині.  Дядько  Френк  таки  помітив  мене  і  чекав  на  мене  –  і  щойно  мої  ноги  стали  на  сходи  драбини,  він  міцно  схопив  мене  за  кісточку,  смикнув  і  заволав:  «Підеш  у  пекло  за  твоїм  ідіотом-батьком!»

Я  вчепився  в  драбину,  а  крик  дядька  Френка  додав  мені  злості.  Я  вдарив  його  щосили  по  руці  вільною  ногою,  хватка  дещо  послабшала,  але  він  все  одно  не  відпустив.  Аж  тут  знизу  в  нього  з  грайливим  вереском  вчепилося  чи  не  п’ятеро  голих  дівок  –  і  вони  потягнули  його  за  собою,  вся  ця  жива  купа  гепнулася  долі  та  завовтузилася  під  драбиною,  а  я  зробив  один  крок  нагору  та  опинився  в  батьковому  кріслі.  Але  тепер  часу  гаяти  не  можна!

Я  витягнув  шухляду  зі  столу  та  пішов  з  нею  вниз,  на  перший  поверх,  тоді  через  кухню  на  задній  двір.  Шухляда  виявилася  страшенно  важкою,  та  я  не  здавався  й  ніс  її,  не  зупиняючись.  Ногою  вдарив  двері,  вони  відчинилися,  і  в  обличчя  мене  вдарив  подув  крижаного  повітря,  в  якому  вирували  колючі  сніжинки.  Я  поставив  шухляду  на  садовий  стіл,  нахилився  трохи  до  неї,  але  не  надто  близько  та  крикнув  туди  щосили  крізь  завірюху:  «Прощавай,  дядьку  Френку!»  -  та  повернувся  до  будинку.

На  ранок  вітер  ущух.  Я  прокинувся  першим  і  одразу  побіг  дивитися  на  шухляду.  Вона  стояла  там,  де  я  її  лишив,  порожня,  притрушена  снігом,  якась  аж  мертва.  Я  витрусив  з  неї  сніг  і  мерщій  потяг  її  до  батькової  кімнати,  влаштував  на  місце,  а  тоді  вмостився  у  кріслі  та  занурився  у  читання…

Матір  на  диво  легко  пережила  зникнення  дядька  Френка,  а  поліція  так  нічого  й  не  змогла  з’ясувати,  хоча  навідувалася  до  нас  мало  не  щодня  впродовж  двох  років.  Ще  б  пак!  Ясна  річ,  я  нічого  їм  не  розповів  ані  про  шухляду,  ані  про  басейн;  сенсу  в  тому  жодного  не  було  –  після  тієї  ночі  басейн  зник,  і  шухляда  лишалася  звичайною  шухлядою  і  вдень,  і  вночі.  Моя  туга  за  батьком  не  минулася,  але  ведеться  мені  тепер  все  одно  краще,  коли  матір  знову  схожа  на  себе  та  щодня  згадує  батька,  а  дядька  Френка  немає  поруч.  Я  час  від  часу  приходжу  в  батькову  кімнату,  сиджу  у  його  кріслі,  поклавши  ноги  на  стіл  і  гортаючи  його  книжки,  та  міркую,  що  мав  на  увазі  дядько  Френк,  коли  погрожував  відправити  мене  у  пекло  слідом  за  батьком.  Можливо,  в  нього  ще  буде  шанс.

Гадаю,  що  буде.

Напевно,  що  буде.

Це  ж  його  банькуваті  очі  час  від  часу  з’являються  у  синьому-синьому  небі  над  нашим  містечком?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864409
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.02.2020


Залог

Я  всегда,  еще  с  детства  любил  ходить  пешком  -  гулять,  идти  по  делу  или  бесцельно  бродить,  преодолевать  какие-то  неимоверные  маршруты  через  весь  город,  которые  взрослый  человек  проделал  бы  на  общественном  транспорте,  в  тесноте,  с  обидой  и  пересадками.  А  я  любил  ходить!  -  и  как  только  в  моей  голове  сложилась  карта  Херсона,  я  отдал  предпочтение  этому  виду  передвижения  и  другими  пользовался  только  в  случае  крайней  необходимости.  Так  я  выяснил,  что  на  моей  первой  карте  города  все  еще  много  белых  пятен,  а  сама  она  построена  на  основании  ошибочных  суждений  о  форме  Земли  и  месте  на  ней  моего  родного  дома  и  нескольких  путеводных  ориентиров,  таких  как  дом  бабушки,  улица  Суворова  и  вокзалы  -  Речной,  Автобусный  и  Железнодорожный.  Поэтому  случалось  так,  что  вместо  Индии,  которой  по  всему  полагалось  быть  за  ближайшим  поворотом,  я  обнаруживал  Америку,  а  сразу  за  ней  -  неслыханных  размеров  океан.  Так  или  иначе,  но  с  моей  карты  постепенно  исчезли  белые  пятна,  она  обросла  сведениями,  к  ней  приложились  лоции  опасных  и  любопытных  мест,  описания  земли  и  людей  в  стиле  Жюля  Верна  и  Элизе  Реклю,  а  также  компас;  сейчас  бы  это  все  называлось  «геоинформационная  система»,  ГИС.  Потом  у  меня  появилось  еще  несколько  таких  систем,  с  Запорожьем  и  Керчью,  а  после  их  стало  уже  так  много,  что  я  потерял  им  счет  и,  наверное,  мог  бы  сложить  из  них  небольшой  глобус.      

Пожалуй,  именно  это  привлекало  меня  больше  всего:  ведь  когда  я  садился  в  троллейбус,  он  шел  своим  маршрутом  и  привозил  меня  туда,  куда  и  обещал.  Никаких  отклонений  или  неожиданностей,  и  никаких  открытый!  -  а  каждый  шаг  пешком  сулил  и  предвещал  открытия,  которые  то  и  дело  случались  по  дороге.  Пока  пассажир  троллейбуса  ехал  из  пункта  А  в  пункт  Б,  пешеход  обнаруживал  между  А  и  Б  еще  немало  прекрасных  пунктов,  помеченных  буквами  вопреки  всякой  азбучной  логике.  Заметить  их  из  окна  не  было  никакой  возможности,  а  пешее  путешествие  дарило  множество  таких  возможностей.  Мир,  в  котором  еще  не  были  приручены  ездовые  животные  и  придуманы  колесо,  парус  и  пропеллер,  раскрывался  медленнее,  но  куда  подробнее.  А  сколько  мыслей  приходит  в  голову  человеку,  идущему  пешком!  -  я  еще  ничего  не  знал  о  терапевтическом  эффекте  прогулок,  я  им  просто  наслаждался,  и  даже  о  наслаждении  своем  тоже  не  особенно  догадывался.  Просто  шел  легко,  неутомимо  и  безболезненно,  рассматривал  все  вокруг,  и  все  вокруг  было  ново  и  интересно,  я  никуда  не  спешил  и  не  опаздывал,  времени  было  сколько  угодно,  а  там,  откуда  я  вышел,  и  там,  куда  я  когда-нибудь  доберусь,  меня  любят  и  ждут  –  с  объятиями  и  обедом...

А  еще  в  моей  любви  и  способности  к  длительным  пешим  переходам  мне  виделся  твердый  залог.  Нет,  конечно,  я  не  проговаривал  этого  специально,  но  я  вполне  отчетливо  наблюдал  себя  в  самых  отдаленных  местах  планеты,  куда  я,  очевидно,  должен  был  вот  так  вот,  с  наслаждением,  дойти.  Иначе  –  ну  зачем  мне  такие  легкие  ноги?  -  всего-то  и  нужно,  что  выйти  из  дому  и  держать  путь,  а  уж  ноги  свое  дело  знают,  дошагают  куда  угодно.  Правда,  воображение  мое  уже  тогда  было  таким  буйным  и  щедрым,  что  куда  угодно  я  добирался,  даже  не  выходя  из  дому  или  преодолевая  всего  какой-нибудь  километр-два  от  прадедова  дома  до  развалин  причала  на  Лимане.  И  я  не  торопился  куда-то  отправляться    по-настоящему  -  ведь  впереди  у  меня  еще  такая  долгая  жизнь!

А  время,  меж  тем,  не  стояло  на  месте;  незаметно,  без  предупреждений,  в  нем  делалось  все  меньше  пеших  походов  и  вообще  движения,  зато  все  больше  неподвижного  сидения  –  за  партами,  столами,  в  аудиториях,  кабинетах,  комнатах  и  конторах.  К  тому  же,  от  сидения  на  одном  стуле  до  сидения  на  другом  никак  нельзя  было  опаздывать,  так  что  и  между  ними  от  ходьбы  пришлось  тоже  отказаться.  В  конце  концов,  ее  осталось  совсем  немного,  пешие  маршруты  торопливо  пробегали  давно  исследованными  местами,  и  между  А  и  Б  исчезли  какие  бы  то  ни  было  буквы,  в  строгом  соответствии  с  азбучной  логикой.  Да  и  сам  пешеход,  признаться  честно,  уже  не  тот,  и  одна  из  его  ног  служит  ему,  как  колесо  чичиковской  бричке:  в  Москву  доедет,  а  в  Казань  -  увы.  Какое  уж  тут  наслаждение?

И  только  недавно,  карабкаясь  вслед  за  собакой  на  малозначительный  холмик  и  вновь  терзаясь  о  несбыточном,  я  вдруг  признался  себе,  что  никакого  залога  дальних  странствий  никогда  не  было.  Их  вообще  не  бывает,  залогов.  Таких,  в  ногах  или  руках,  -  точно  нет!

Зато  есть  нечто  другое,  гораздо  более  сильное  и  важное,  возможно  -  самое  важное.  Благодаря  этому  человек  вообще  без  единой  конечности  объехал  весь  мир,  побывал  там,  куда  и  здоровый  не  доберется.  А  другой  человек,  женщина,  сделалась  пилотом,  когда  женщин  еще  дальше  киндер-кюхен-кирхен  не  пускали,  и  установила  мировые  рекорды  -  высоты,  продолжительности,  дальности  и  скорости  полета.  А  еще...  -  а  еще  множество  людей,  наделенных  и  обделенных,  добились,  сделали,  нашли,  открыли,  воплотили  свою  и  человечества  мечту.

Когда  узнаю  о  них,  ощущаю  и  в  себе  некий  трепет,  вероятно,  того  же,  что  вело  их.  Это  есть,  существует,  вот  же  оно,  трепещет,  зовет  за  собой,  просится  в  дорогу  или  требует  себе  перо,  бумагу  и  слов,  слов,  слов,  живых  и  точных  слов!  -  и  ничего-то  у  него  не  болит,  и  жизнь  совсем  не  утомила  его,  и  разочарования  ему  неведомы...

...вот  это  и  есть  -  залог,  главный  и  единственный.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863515
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 03.02.2020


Му-му

–  Дивишся?!!

Петрович  аж  підстрибнув.  Голос  Директора  різко,  воронячим  карканням  пролунав  у  оксамитовій  тиші  старовинної  садиби  та  вкотре  змусив  його  серце  на  кілька  секунд  зупинитися,  губи  посиніти,  а  думки  повернутися  до  пліток,  що  ходили  музейними  коридорами.  Подейкували,  що  здобув  Директор  за  своє  життя  чимало  та  досяг  неабиякої  влади  через  надприродну  здатність  безгучно  скрадатися  та  прослизати  крізь  будь-яку  шпарину  до  найпотаємніших  покоїв  і  виринати  за  спинами  утаємничених  саме  в  ту  мить,  коли  обмінювалися  вони  сокровенним,  а  на  сторонні  очі  та  вуха  не  чекали.  Та  щойно  думку  Петровича  розвернули  до  надлюдського  таланту  Директора,  а  вмить  одерев’яніле  неслухняне  тіло  –  обличчям  на  директорський  голос,  той  вже  зник,  наче  й  не  був,  і  підлога  не  рипнула  –  а  вона  ж,  сердешна,  під  найлегшими  кроками  рипіла  нещадно  та  пронизливо.  Та  підлога  –  мало  не  все,  що  вціліло  від  маєтку,  якому  вже  давно  виповнилося  сто  років,  а  ще  стіни;  в  цих  стінах  колись  недовго  мешкав  той,  чию  велику  справу  та  славу  старанно  загасили  десятиліття  тому,  а  тепер  не  менш  старанно  відновлювали  так,  що  вже  й  на  грошах  його  профіль  карбують,  а  його  занедбане  обійстя  перетворилося  на  доглянуту  садибу-музей  у  середмісті.  Власне,  від  побуту  достойника  залишилися  тільки  стіни,  що  стільки-то  років  давали  йому  притулок,  і  підлога,  що  стільки  ж  років  нещадно  скрикувала  та  рипіла  йому  під  ногами.  Всі  решта  експонати  були  майже  справжні,  бо  належали  буремній  добі  цього  славетного  діяча,  хоча  й  не  йому  особисто;  дещо  було  трохи  старішим,  а  щось  новішим,  а  ще  дещо,  і  чимало,  –  зовсім  нове.  «Завдання  музейної  справи  полягає  у  створенні  певного  уявлення  та  відповідного  йому  враження»,  –  казав  на  це  Директор,  і  ніхто  з  ним  не  сперечався,  а  Петрович  не  сперечався  першим,  тому  що  його  завдання  полягало  у  охороні  музейної  справи,  а  яка  вона  –  не  його  розуму  діло.  До  того  ж  сперечатися,  та  й  взагалі  висловлюватися  Петровичу  було  не  до  снаги:  він  затинався,  а  назву  свого  робочого  місця  вимовляв  як  «му-му-зей»,  через  що  дехто  з  музейників  поза  очі  називав  його  «Му-му».

Але  оці  директорські  підступи,  несподівані  появи  нізвідки  у  будь-який  час  доби  та  голос,  що  наче  гвинт  вкручувався  у  потилицю  та  лунав  у  мозку  ще  довго  потому,  як  директор  зник  так  само  незбагненно,  як  і  з’явився,  –  ці  ознаки  музейної  справи  турбували  Петровича  надзвичайно,  адже  вони  вводили  його  в  напівпритомний  стан,  викликали  задуху  та  напад  аритмії  звиклого  до  дисципліни  серця.  Директор  ніколи  б  не  спіймав  Петровича  на  будь-якому  порушенні  інструкцій,  тому  що  Петрович  ніколи  їх  і  не  порушував,  тому  що  мало  не  молився  на  кожну  літеру  на  тих  пожовклих  папірцях  під  склом  у  закутку,  де  він  поспіхом  чаював,  коли  у  музеї  та  на  території  нічого  не  відбувалося.  Хтозна,  чи  виринав  коли  Директор  за  спиною  Петровича,  коли  той  на  керівника  не  чекав,  але  все  одно  суворо  дотримувався  літер  і  духу  інструкцій;  може,  й  було  таке,  і  не  один  раз  було,  але  Директор  зникав  мовчки,  тому  що  не  знаходив  для  докору  підстав,  а  хвалити,  підбадьорювати  не  вмів,  а  перекинутися  бодай  словом  із  простим  охоронцем  не  бажав.  Петрович  про  таке  взагалі  ніколи  не  замислювався,  працював  чесно,  вартував,  охороняв,  дбав,  і  край;  аж  ось  тільки  тепер,  на  шостім  десятку,  почали  йому  спадати  непевні  думки  про  життя,  що  непомітно  промайнуло,  а  згадки  жодної  по  собі  не  лишило.  І  дивний  збіг!  –  коли  почав  охоронець  про  таке  замислюватися,  то  й  з’явилося  в  його  житті  дещо  крім  роботи,  мало  не  більше  за  ту  роботу,  і  на  те  дещо  він  чекав  і  сподівався,  а  коли  воно  з’являлося,  радів  щиро  та  навіть  подумки  із  тим  спілкувався.  Навіть  сором  казати,  що  то  було!  –  ніщо,  ну,  цілковите  ніщо,  але  такий  резон  на  Петровича  не  діяв;  тобто  діяв,  аж  допоки  воно  не  з’являлося  знову,  і  тоді  будь-які  резони,  сумніви  та  міркування  зникали,  а  натомість  його  зашкарублу  душу  сповнювала  нічим  не  затьмарена  радість.  За  неї  він  був  згоден  чекати  та  терпіти,  хоча  щоразу,  коли  Директор  своїм  «дивишся?!!»  вкотре  зупиняв  йому  дихання  та  серце,  Петровичу  здавалося,  що  і  від  цієї  радості  можна  відмовитися,  аби  не  зносити  такого  катування.  Най  би  й  без  радості,  та  хоч  без  мук!  –  і  цей  резон  також  спадав  йому  на  думку  не  один  раз,  проте  минав  час,  і  Петрович  починав  сумувати,  чекати,  нудитися,  крокувати  туди  й  сюди  коридорами,  залами  та  сходами  маєтку,  виходити  до  величної  парадної  брами  або  скромної  чорної  хвіртки,  палити  там  цигарку  за  цигаркою  та  виглядати  те  ніщо,  аби  з’явилося  воно  знову  бодай  на  хвилинку  та  кинуло  в  його  порожнє  життя  яскравий  промінчик.

І  воно  майже  ніколи  не  зраджувало,  з’являлося  щодня  –  рудувате  собаченя  непевної  породи,  якийсь  відвертий  метис,  схожий  одразу  на  кільканадцять  порід  собак  і  ще  на  стільки  ж  видів  тварин,  але  саме  через  те,  а  ще  через  свою  грайливу  вдачу  надзвичайно  милий.  Коли  воно  вперше  забігло  на  територію  музею,  Петрович  одразу  рушив  до  господаря  та  його  собаки,  аби  без  зайвих  слів  видалити  обох  з  території,  «за-за-за-боронено!»  –  та  поки  охоронець  дістався  до  них,  його  губи  самі  собою  склалися  в  посмішку.  Собачка  був  такий  дрібний,  що  й  найменшого  розміру  нашийник  мав  дуже  кумедний  вигляд  на  його  тоненькій  шийці;  господар  привітався  та  щось  сказав  про  якісь  собачі  справи,  вже  зроблені  деінде,  а  Петрович  лише  владно  та  несхвально  кивнув  і  подався  назад  до  свого  посту,  звідки  спостерігав,  як  собачка  на  своїх  коротесеньких  кривеньких  ніжках  дріботів  скрізь,  все  роздивлявся,  все  обнюхував  і  весь  час  озирався  на  господаря,  чи  все  добре,  а  той  у  відповідь  підбадьорливо  кивав  і  широко  посміхався.  Невеличку  охайну  територію  музею  собачка  обходив  мало  не  півгодини,  а  потім  зник  через  другий  вихід,  але  наступного  дня  повернувся,  і  відтоді  повертався  щодня.

Петрович  радів  цій  маленькій  розвазі,  що  порушувала  одноманітний  плин  часу,  адже  відвідувачі  до  музею  приходили  здебільшого  на  державні  свята,  а  собачку  приводили  щоранку.  Згодом  він  уже  нудився  та  чекав  на  ці  відвідини;  він  спостерігав,  як  собачка  вивчає  територію  та  опановує  її,  знаходить  якісь  принади,  зрозумілі  тільки  собаці,  та  щодня  ретельно,  не  гірше  за  самого  Петровича,  досліджує,  чи  все  на  своєму  місці,  та  миттю  помічає,  коли  якийсь  камінчик  зник  або  нова  гілка  впала  на  доріжку  –  песик  склав  свій  власний  маршрут  обходу  садиби  вже  після  першого  візиту  та  надалі  вже  бігав  лише  ним.  Петрович  милувався,  як  швидко  росте  та  змінюється  собаченя  –  воно  вже  не  здавалося  аж  таким  кумедним  у  своєму  червоному  нашийнику,  а  його  ніжки  видовжилися  та  вирівнялися,  а  тонкий  хвіст,  що  колись  безладно  мотався,  ніби  сам  по  собі,  зробився  на  диво  пухнастим,  вкрився  смужками  на  кшталт  тигрових  і  тепер  майже  завжди  складався  у  бездоганний  «бублик»  над  собачою  спиною,  а  коли  песик  озирався  на  господаря,  той  хвіст  виконував  такий  приязний  змах,  що  Петровичу  робилося  тепло  на  серці,  і  волілося  йому  колись  отримати  і  собі  цей  змах.  Навіть  коли  підріс,  собачка  все  одно  скидався  на  мініатюру  справжнього  великого  собаки,  точну  копію  його  аж  до  найменших  дрібниць.  Петрович  те  все  бачив  і  так  радів,  наче  спостерігав  власного  собаку  або  й  щось  більше;  на  господаря  ж  він  не  звертав  жодної  уваги,  хай  йому.  Але  Директор…

Саме  тоді,  коли  Петрович  про  Директора  та  його  неймовірну  властивість  цілком  забував  і  весь  поринав  у  щасливе  милування  собачкою,  над  його  плечем  лунало:

–  Дивишся?!!  –  і  він  знов  переживав  щось  на  кшталт  короткочасної  смерті.  Виплекані  за  десятиліття  інстинкти,  або  звичка,  або  друга  натура,  але  казна  що  воно  таке  бажало  одного:  заслуговувати  на  схвалення  керівника.  Воно  понад  усе  бажало  цього,  а  смішним  щастям  Петровича  геть  не  переймалося:  забавка,  дурниця,  ніщо!  –  і  вимагало  відмовитися,  позбутися,  відкараскатися,  спекатися  та  зосередитися  на  одному:  на  неухильному  дотриманні  букви  та  духу  статутів,  інструкцій,  настанов  і  решти  документів  з  питань  охорони  музейних  цінностей  і  субординації.  Петрович  розривався  між  своїми  двома  натурами;  його  юне,  новонароджене,  захоплене  песиком  єство  здавалося  заслабким,  аби  протистояти  його  старій,  загартованій  сутності,  та  поступалося  їй,  доки  у  хвіртку  не  зазирав  собачка  –  тоді  стара  сутність  не  мала  шансів  і  просто  зникала,  випаровувалася,  наче  й  не  існувала  ніколи.  Вона  мстилася  Петровичу  під  час  вихідних:  ось,  мовляв,  дивись,  ти,  старе  дурне  одоробло,  сидиш  тут,  сумуєш,  а  той  собака  про  тебе  й  не  згадує,  навіть  гадки  не  має  про  твоє  існування,  тому  що  має  собі  господа-бога-господаря,  а  ти  –  ніхто,  як  той  собака  –  ніщо.  Волієш  бути  чимось  або  й  кимось,  викинь  ці  дурниці  з  голови  та  роби  свою  справу,  а  керівництво  про  решту  подбає,  воно  завжди  краще  знає,  як  для  тебе  краще,  згадай,  як  ти  корився  керівникам  усе  своє  життя  і  відтак  ти  завжди  був  у  них  на  кращому  рахунку,  з  якого  ти  наразі  вже  майже  злетів,  старий  дурню!  –  І  був  би  той  голос  Петровича  переконав  і  вмовив,  аби  не  Директор,  чия  незбагненна  здатність  вигулькувати  нізвідки  із  своїм  вбивчим  «дивишся?!!»  допікала  набагато  гірше  за  страх  втратити  себе  на  тому  самому  рахунку  в  очах  керівництва.

Директор,  здавалося  Петровичу,  не  так  дбав  про  порядок  і  дисципліну,  як  про  власну  насолоду,  яку  він  отримував  завдяки  своїй  надприродній  здатності.  Порядок  і  дисципліна  були  побічним  ефектом  завжди  несподіваних  і  вкрай  уїдливих  директорських  запитань  на  кшталт  «дивишся?!»,  «сидиш?!»,  «марнуєш  час?!»,  «ганьбиш  заклад?!»,  адже  він  ніколи  не  давав  підлеглим  жодних  настанов;  проте  нажахані  його  появою  та  карканням  не  гірше  за  появу  Дракули  з  власного  гробівця,  вони  прожогом  виправляли  свої  помилки  та  недоліки,  справжні,  уявні,  можливі  та  гіпотетичні,  аби  тільки  знову  не  почути  за  спиною  зловісне  каркання,  а  Директор  вже  шукав  чергову  жертву  та  слушну  нагоду.  Петрович  від  цього  страждав  найбільше,  адже  Директор  чатував  не  на  його  хибу,  а  на  його  втіху,  головну  та,  власне,  єдину,  вимагав  від  охоронця  не  виконання  інструкцій,  а  відмови  від  єдиної  радості.  Щоразу  те  «дивишся?!!»  робилося  уїдливішим  і  загрозливішим,  а  короткочасна  смерть,  яку  переживав  у  цю  мить  Петрович,  робилася  тривалішою  та  страшнішою,  аж  такою,  що  підстаркуватий  охоронець,  який  нічого,  крім  начальства,  не  боявся  та  ні  про  що  ніколи  не  замислювався,  почав  боятися  смерті,  не  цієї,  маленької,  тимчасової,  і  тієї,  великої,  назавжди.  Адже  смерть  лунала  в  кожному  «дивишся»;  Петрович  прекрасно  розумів  усю  красномовність  інтонацій,  вкладених  Директором  у  коротеньке  слово.  Йшлося  ні  про  що  інше,  як  про  смерть,  звісно,  не  його,  Петровича,  але  зволікання  з  тією  смертю  не  виключали  й  такого  фіналу…  «Дивишся?!!»

Петрович  коли  проклинав  свою  вперту  другу  натуру,  а  коли  намагався  з  нею  домовитися;  мовляв,  ти  ж  бачиш,  що  йдеться  нині  не  про  обов’язок,  а  про  дещо  надмірне,  непередбачене  статутами;  це  примха,  а  ми  не  повинні  примхи  задовольняти;  заспокойся,  не  зупиняй  мені  серце  на  той  клятий  голос,  залиш  мені  мою  невинну  втіху,  дай  мені  спокій.  А  натура  знущально  мовчала,  тому  що  потреби  щось  казати  вже  не  було;  вона  прекрасно  зрозуміла,  що  робить  з  Петровичем  і  до  чого  веде  кожне  нове  «дивишся»,  а  також  і  те,  що  врешті-решт  воно  пролунає  востаннє  та  покінчить  із  цією  нестерпною  ситуацією,  або  так,  як  боявся  Петрович,  або  так,  як  вимагав  Директор,  проте  раз  і  назавжди.  Та  кремінна  натура  ніколи  не  помилялася,  тому  що  загартована  була  цим  світом  саме  так,  аби  в  ньому  виживати,  тобто  не  робити  дурниць  і  помилок;  тому  вона  кинула  вмовляти  Петровича  та  просто  чекала  на  невідворотнє.

Того  дня  собачка  з’явився  саме  тоді,  коли  Петрович  на  нього  і  чекав,  а  Директор  саме  тоді,  коли  Петрович  про  нього  вкотре  і  цілком  забув.  Цього  разу  «дивишся?!!»  пролунало  так,  наче  Директор  вирішив  покласти  цьому  безладу  край  та  вимовив  його  востаннє  –  і  посинілий  Петрович,  чиє  серце  застукало  у  грудях  нескоро  та  з  неохотою,  одразу  зрозумів,  що  наступного  разу  не  буде,  все  вирішено.  Петровичу  здалося,  що  аж  ось  тепер  у  порожньому  музеї  відчутно  з’явилося  те,  чого  він  тепер  так  боявся;  йому  навіть  зашелестіло  у  вухах  дивними,  ніби  колись  чутими  словами:  «де  двоє  або  троє  зібралися    у  моє  ім’я,  там  і  я  посеред  вас»  –  але  було  в  них  щось  таке  вкрай  неправильне,  що  Петрович  увесь  вкрився  холодним  потом  і  затрусився,  мов  у  лихоманці.  Ось  воно,  явилося,  власною  персоною,  і  настав  час;  до  цього  йшло  давно,  від  самого  початку,  тому  він,  попри  сумніви,  страждання  й  спротив  та  завдяки  своїй  другій,  гартованій  життям  натурі,  про  це  знав  і  до  цього  готувався.  Якийсь  час  він  не  міг  зрушити  з  місця,  але  напад  минув,  і  Петрович  нетвердою  ходою  попрямував  у  свій  закапелок,  видобув  з  шафки  вже  заяложений  папірець  і  поніс  його  до  директорського  кабінету,  тримаючи  у  витягнутій  руці  перед  собою.  Цією  закляклою  рукою  він  штовхнув  високі  сірі  двері,  вони  відчинилися,  і  Директор  підняв  на  Петровича  очі,  а  той  випустив  з  пальців  папірець,  а  той  майнув  у  повітрі  та  ліг  на  стіл  прямо  перед  Директором.  Той  навіть  і  не  глянув  на  папірець,  він  вивчав  чорними  пронизливими  очима  Петровича  так,  ніби  в  душу  йому  заглядав,  неприємно  та  зухвало  копирсаючись  у  її  нехитрих  нутрощах,  і  це  було  неприємно  та  соромно,  наче  Петрович  стояв  тут  голий;  а  тоді  Директор  процідив:
–  Нарешті  ви…  згадали  про  обов’язок…  Воно  хоч  не  буде  тут  у  нас…  мучитися?  Зразу  й…  той?

–  З-з-зразу  за-за-дорого,  –  пробелькотів  Петрович  і  почув,  як  перо  скрипнуло  резолюцію,  намацав  на  столі  папірець,  згріб  його  неслухняними  пальцями  та,  обмацуючи  меблі  та  стіни,  мов  сліпець,  вийшов  із  кабінету,  причинив  за  собою  двері  та  знесилено  сперся  на  стіну.  Він  постояв  так,  доки  не  прийшов  до  тями,  а  в  очах  не  розвиднилося  під  бадьоре  насвистування  з  директорського  кабінету,  яке  раптом  перетворилися  на  вороняче  «Сидиш?!!»,  що  пролунало  аж  із  другого  поверху,  і  Петрович  збагнув,  що  Директор  щойно  вполював  чергову  жертву.  Він  опанував  себе  та  рушив  із  своїм  папірцем  до  бухгалтера,  вислухав  ремствування  про  нецільове  використання  бюджетних  коштів,  вказівки  та  настанови,  а  ще  отримав  якусь  зеленкувату  «форму».  За  нею  наступного  дня  у  модерновому  офісі,  де  люди  в  білих  халатах  вешталися  межі  скляними  полицями  та  столами,  він  одержав  невеличку  скляну  судину  із  зеленою  речовиною  на  денці.  Хоча  весь  той  офіс  аж  бринів  сміхом,  всі  принишкли,  коли  Петрович  показав  свою  «форму»,  а  гарненька  білявка,  що  принесла  ту  склянку,  спершу  вбрала  руки  в  резинові  рукавички  та  сховала  своє  лялькове  личко  за  респіратором.  З  тією  склянкою  Петрович  повернувся  до  музею,  де  його  просто  на  порозі  зустрів  сам  Директор.  Він  кивнув,  і  Петрович  кивнув  у  відповідь,  а  тоді  глянув  на  годинника,  що  висів  на  стіні  проти  входу  до  музею;  часу  було  обмаль,  і  він  заметушився  у  своєму  кутку,  а  зазвичай  делікатне  цокання  годинника  нині  лунало  над  ним,  наче  дзвін,  який  перекривав  усе  –  і  полохливе  серцебиття  Петровича,  і  директорське  «чаю  мені!»,  і  пронизливе  рипіння  підлоги  під  чиїмись  знайомими  кроками,  і  раптовий  зойк  сірих  дверей,  а  тоді  всі  звуки  разом  увірвалися,  а  над  Петровичем  постала  величезна  та  неосяжна  тиша.

Рудий  песик  з’явився  біля  хвіртки  у  звичайний  час  і  одразу  заходився  перевіряти,  що  змінилося  на  території  музею  за  час  його  відсутності.  Вимахуючи  пухнастим  хвостом,  він  оббіг  квітник,  позаглядав  під  усі  лави  навколо  нього,  стрибнув  на  невисоку  муровану  огорожу,  що  оточувала  квітник  і  пробігся  нею,  як  у  цирку  білі  пуделі  та  тигри  бігають  бар’єром  навколо  арени,  тоді  повернувся  до  будинку  та  кумедно  пострибав  сходами,  що  вели  до  тераси  на  другому  поверсі  та  далі  до  оглядового  майданчика  на  невеличкому  пагорбі,  до  якого  тулилася  садиба;  щоправда,  з  того  майданчика  неможливо  було  щось  оглядати  через  забудову,  яка  виросла  навколо  за  століття.  Але  песика  такі  дрібнички  обходили;  Петрович  спостерігав,  як  собачка  метушився  навколо  музею,  то  зникав,  то  знову  виринав  звідкись,  жвавий,  бадьорий,  зацікавлений,  сповнений  життя,  і  це  споглядання,  головна  та  єдина  втіха  його  життя,  нині  була  йому  за  муку.  Зараз…  зараз…  ось  вже  зараз…

Раптом  тишу,  яка  досі  притлумлювала  геть  усе,  розітнуло  навпіл,  і  ті  її  половинки  десь  упали  безпорадно  та  безгучно,  натомість  весь  музей  сповнився  новими  незвичними  звуками,  що  линули  з  директорського  кабінету.  Хрипи,  клекіт,  удари,  схлипування,  дряпання,  скавчання,  виття,  зойки,  ричання,  плачі,  ридання,  гупання  та  стогони  ширилися  коридорами,  сходами  та  залами  музею,  наче  хтось  великий,  сповнений  сили  бився  у  нестерпних  муках,  не  хотів,  а  віддавав  Богу  душу.  Петрович  вчепився  побілілими  пальцями  в  підвіконня,  аби  не  озирнутися  на  ті  звуки;  він  ще  встиг  помітити  бадьорий  спалах  рудого  хвоста  за  вікном,  а  тоді  над  вухом  йому  пронизливо  каркнуло  «дивишся?!!!»,  запаморочення  крутнуло  його  так,  що  аж  шийні  хребці  хруснули,  а  далі  були  лиш  німота  й  темрява,  а  потім  зникли  і  вони.

[i]грудень  2019-січень  2020  року[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862709
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.01.2020


Замки, сказочные и картонные

[i]Я  мечтал  создавать  вещи,  корабли,  машины,  дома.  Я  перепортил  все  ножницы  в  доме,  извел  картон  —  и  в  слезах  признал  свое  поражение.  Оставалось  одно  —  сочинять  истории.  Я  и  не  подозревал,  в  какой  волшебный  мир  я  вхожу;  ведь  со  сказочным  замком  можно  сделать  много  такого,  чего  никогда  не  добьешься  от  картонного  замка[/i]  (К.С.  Льюис.  Настигнут  Радостью).

До  чего  же  верно  сказано!  –  Прочитал  это  вчера  и  вдруг  припомнил:  каждую  зиму  на  каникулах  мы  с  братом  принимались  мастерить  тот  самый  картонный  замок.  Мы  были  еще  слишком  малы,  чтобы  делать  это  аккуратно,  но  уже  не  портили  ножниц,  а  лишь  изводили  картон,  много,  целые  пачки  картона,  за  которым  то  и  дело  приходилось  бегать  в  расположенный  за  углом  «Детский  мир».  За  картоном  и  еще  за  клеем  ПВА  –  его  мы  изводили  тоже  изрядно,  ведь  пахучая  белая  густая  субстанция  обладала  непредсказуемой  и  неуправляемой  текучестью.  Наше  нетерпение  заставляло  нас  то  и  дело  встряхивать  бутылку,  из  которой  долго  не  удавалось  вытрясти  ни  капли,  зато  потом  клей  вдруг  оказывался  везде  и  заливал  всю  нашу  работу,  и  мы  снова  приходили  в  отчаяние  и  бежали  в  «Детский  мир»,  за  клеем  и  –  «пожалуйста,  еще,  еще,  еще!»  –  за  картоном.  Много  пришлось  потерпеть  таких  неудач,  чтобы  мы  научились  загодя  наливать  клей  на  какой-нибудь  обрезок  бумаги  и  брать  его  оттуда  по  мере  необходимости,  спичкой  или  полоской  картона,  прежде  чем  он  окончательно  загустеет;  кисточками  для  клея  мы  так  и  не  обзавелись.

Но  как  ни  сопротивлялись  нам  наши  руки,  картон  и  клей,  на  письменном  столе  мало-помалу  воздвигалась  шаткая  кривобокая  конструкция,  прообраз  будущего  замка,  а  точнее,  сцены,  а  вернее,  целого  мира.  Горизонтальный  лист  картона  символизировал  «землю»  и  покрывался  необходимой  по  сюжету  топографией,  нарисованной  или  даже  вырезанной  из  цветной  бумаги:  трава,  цветы,  деревья,  река  или  озеро,  по  которым  почему-то  всегда  пускался  лебедь,  довольно  схематичный,  с  угловатой  шеей  и  маленькой  головой,  увенчанной  короной  из  клочка  фольги  (эта  крохотная  корона  вызывала  замечания  взрослых  о  продуманности  деталей  и  тонкости  работы).  Зиму  мы  не  изображали  никогда,  потому  что  для  этого  пришлось  бы  оставить  нашу  «землю»  попросту  белой,  а  это  слишком  просто.  Второй  лист  картона  нашими  неимоверными  ухищрениями  приобретал  более–менее  устойчивое  вертикальное  положение  и  скреплялся  с  первым,  символизируя  тот  самый  картонный  замок,  его  фасад,  и  вообще  все  остальное  в  нашей  истории.  Он  раскрашивался  фломастерами;  сначала  мы  только  рисовали  свой  замок,  а  потом  научились  прорезывать  в  нем  двери  и  окошки,  а  в  окошки  помещать  персонажей,  установленных  на  маленькие  помосты,  приклеенные  под  окошками  на  оборотной  стороне  листа.  И  вот  на  этом  –  все  заканчивалось.  Всё!  Конец!

Наш  замок,  а  точнее  сцена,  а  вернее,  целый  мир  оказывался  всего  лишь  декорацией,  статичной,  неподвижной,  раз  и  навсегда  замершей  в  каком-то  одном  моменте  своего  бытия.  Никакого  действия,  никакого  развития,  никакого  воплощения  наших  фантазий,  один  лишь  намек  на  историю,  которая  вся  происходила  в  наших  перепачканных  клеем  и  фломастерами  головах  и  за  созданными  нами  кулисами.  О,  как  я  помню  то  разочарование,  которое  охватывало  меня  всякий  раз,  когда  непокорный  картон  и  строптивый  клей  принимали  требуемую  от  них  форму!  –  ведь  на  этом  все  заканчивалось,  и  замок  превращался  в  символ  наших  разбитых  надежд  и  «поделку»,  которой  нетактично  восторгались  взрослые,  домашние  и  пришлые.  Душа  настойчиво  требовала  продолжения  –  а  его  не  было;  это  было  даже  хуже,  чем  ПВА,  вырвавшийся  из  бутылки,  словно  джин,  и  затопивший  почти  готовую  работу.  Такое  простое  решение,  как  фигурки  с  магнитиками  в  изножье,  которыми  можно  двигать  с  помощью  указки  с  таким  же  магнитиком  на  конце,  не  приходило  нам  в  головы,  ведь  мы  еще  были  слишком  малы,  не  подсказывали  нам  его  и  взрослые,  ведь  они  были  слишком  заняты.

И  как  я  помню  упоительную  радость,  которой  сопровождалась  вся  наша  титаническая  работа  вплоть  до  самого  конца!  –  рождение  замысла  и  сюжета,  обсуждение  деталей  и  персонажей,  поиск  технических  решений,  беготня  в  «Детский  мир»  и  обратно,  муки  с  ножницами  и  бумагой,  борьба  с  клеем  –  все  это  наполняло  душу  такой  радостью,  которой  нам  не  давали  даже  новогодние  подарки.  Вот  обширный  письменный  стол  с  массивной  столешницей,  нерушимо  возложенной  на  две  мощные  тумбы;  на  столе  –  лампа  под  абажуром  зеленого  стекла,  картон,  цветная  бумага,  ножницы,  карандаши,  фломастеры,  клей,  линейки,  треугольники,  планки  и  нечто,  что  как  будто  понемногу  вырастает  из  этой  груды;  над  нею  склонились  два  мальчугана,  корпят  над  вырезыванием,  склеиванием  и  раскрашиванием;  вот,  пожалуй,  и  все,  что  увидели  бы  взрослые.  Но  какие  миры  распускались  сейчас  в  этих  маленьких  растрепанных  головах,  как  щедро  и  ярко  играло  воображение!  А  сколько  в  этой  игре  воображения  было  радости!  –  и  с  каждым  разом  радости  все  более  острой,  потому  что  мы  уже  очень  хорошо  знали,  что  еще  немного,  и  сказка  закончится,  потому  что  картонный  замок  никак  не  может  превратиться  в  сказочный.

Простое  решение  изложить  нашу  историю  не  приходило  нам  в  головы,  ведь  мы  еще  были  слишком  малы,  и  у  нас  еще  не  было  опыта  школьных  сочинений,  а  взрослые  тоже  нам  этого  не  подсказывали.  А  может,  и  подсказывали:  не  помню,  как  это  вышло,  но  однажды,  пережив  радость  и  разочарование  с  нашим  очередным  новогодним  замком,  мы  вдруг  взялись  рисовать  стенгазету  –  и  здесь  уж  нас  ожидала  одна  только  радость,  безо  всякого  разочарования.  Все  наши  истории  теперь  могли  быть  и  рассказаны,  и  проиллюстрированы  –  и  они  нашли  свой  прозаический,  поэтический  и  живописный  путь  на  обширный  лист  ватмана,  который  еще  долго  висел  на  стене  в  коридоре,  против  входной  двери,  так  что  газета  была  первым,  что  видел  всякий  входящий  в  дом.  Наверное,  именно  тогда  я  впервые  ощутил  то,  о  чем  много  лет  спустя  прочитал  у  Льюиса:  «со  сказочным  замком  можно  сделать  много  такого,  чего  никогда  не  добьешься  от  картонного  замка».

…Впрочем,  кто  знает?  –  может,  и  не  дошло  бы  дело  до  сказочных  замков,  если  бы  не  было  тех,  картонных?  Так  или  иначе,  но  со  временем  появились  и  сказочные  замки,  и  картонные  никуда  не  делись,  подарив  мне  всю  радость,  какую  только  могли,  и  тогда,  давным-давно,  когда  мы  их  строили  каждую  зиму,  и  теперь,  когда  я  вдруг  о  них  вспомнил.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860468
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 06.01.2020


Спадок

Батько  стояв  над  могилою  матері,  як  неживий.  Власне,  він  і  був  неживий  останні  кільканадцять  років,  відтоді,  як  спершу  його,  а  згодом  і  його  рідний  суднобудівний  завод  відправили  на  пенсію,  де  один  тихо  тлів  без  улюбленої  справи,  а  другого  розтягували  на  шматки  металобрухту  та  земельні  ділянки  під  забудову.  А  для  Олексія  батько  помер  ще  раніше;  він  давно  втратив  із  батьком  будь-який  зв’язок,  окрім  кровного,  втратив  іще  в  дитинстві,  в  ті  незапам’ятні  часи,  коли  життя  було  інше,  і  Олексій  був  інший,  і  батько  також.  Тоді  що  не  день,  в  родині  панувало  якесь  неназване,  але  відчутне  свято,  а  мама  усміхалася  ясніше  за  сонце;  батько  п’ять  днів  на  тиждень  будував  велетенські  кораблі  для  цілого  світу,  а  ще  два  дні  –  малий  корабель  для  власної  родини,  яхту,  якою  вони  мріяли  дістатися  від  Києва  аж  до  південного  узбережжя  Криму  та  й  далі,  куди  море  та  доля  дозволять.  Та  одного  дня  на  все  те  насунулася  чорна  хмара,  яка  поглинула  і  цю  мрію,  і  недобудовану  яхту,  і  мамину  усмішку,  і  щоденні  свята,  і  загалом  старе  добре  життя,  і  все,  що  малий  Олексій  в  ньому  любив.  Цього  він  батькові  та  матері  ніколи  не  пробачив;    відтоді  йому  стало  байдуже  до  всього,  здається,  він  взагалі  втратив  здатність  щось  або  когось  любити;    тому  нині  його  мало  обходили  всі  «що»  та  «як»  про  старого.  Хай  сам  собі  дає  раду,  як  давав  Олексій:  колись  він  був  ніхто  і  не  мав  нічого,  а  тепер  поважна  людина  та  має  усе,  що  заманеться.

А  десь  за  півроку  йому  зателефонував  один,  потім  другий  батьків  колега  за  знищеним  суднобудівним  заводом;  обидва  не  на  жарт  турбувалися  про  старого,  та  Олексій  не  зважав.  А  тоді  виник  ще  дехто,  людина  з  яхт-клубу,  ім’я  з  відумерлого  минулого,  здається,  чи  не  єдине,  що  з  того  минулого  вціліло  та  з  тим  минулим  зв’язувало.  Цей  голос  у  слухавці  Олексій  вислухав  уважніше,  а  озвучену  ним  пропозицію  ретельно  обміркував  і  знайшов  її  слушною  та  вартісною.  Він  зробив  кілька  дзвінків,  відвідав  кілька  затишних  кабінетів,  передав  із  рук  у  руки  товстенький  цупкий  конверт,  і  за  місяць  усе  відбулося.  По  дніпрових  портах,  верфях,  маринах,  яхт-клубах,  школах  веслувального  та  вітрильного  спорту,  паркувальних  майданчиках  човнів  і  звалищах  загиблих  кораблів  понишпорили  обізнані  люди,  знайшли  та  притягли  до  яхт-клубу  колись  розкішну,  а  тепер  геть  занедбану  яхту,  якою  тепер  мав  опікуватися  батько.  Олексій  перетнувся  з  ним  під  ворітьми  яхт-клубу,  віддав  папку  з  паперами,  в  які  навіть  не  зазирнув,  і  пішов  ще  до  того,  як  батько  подякував.  За  деякий  час  чоловік  із  щасливого  минулого  зателефонував  удруге  та  повідомив,  що  батька  цілком  поглинув  ремонт  яхти,  він  ожив,  працює  від  світу  до  світу,  навіть  і  спить  у  човні,  а  той  просто  на  очах  набуває  колишньої  форми  та  краси.  Втретє  той  самий  голос  зателефонував  за  кілька  років,  коли  батько  помер,  аби  повідомити,  що  відбудована  небіжчиком  яхта  тепер  його,  Олексія,  спадок.

Олексій  на  той  час  мав  легковажну  інтрижку  з  шанувальницею  різноманітного  гламуру;  яхта  мала  би  їй  сподобатися,  тож  Олексій  запросив  її  на  побачення  до  яхт-клубу.  Він  ледве  стримувався  від  реготу,  спостерігаючи  ошелешену  діву;  в’їзд  до  яхт-клубу  з  усіх  боків  оточували  гори  будівельного  сміття,  над  ним  височіла  галаслива  новобудова,  вся  у  спалахах  зварювальних  апаратів,  а  тонкі  підбори  діви,  здавалося,  ось-ось  мали  зламатися  на  вибоїстому  асфальті.  Олексій  любив  такі  ситуації  та  навіть  дещо  допомагав  своїм  пасіям  у  них  потрапляти;  йому  чомусь  втішно  робилося  через  їхню  розгубу.  Та  щойно  вони  потрапили  на  яхту,  ошелешеним  виявився  сам  Олексій,  а  дівка,  навпаки,  прийшла  до  тями,  тому  що  судно  було,  за  її  словами,  «шикарним».  Тільки  тепер  Олексій  збагнув,  що  батько  витратив  на  цю  яхту  три  останні  роки  життя,  всі  їх,  до  останнього  дня;  власне,  ще  питання,  витратив  чи  придбав  –  адже  ідея  з  ремонтом  якогось  безнадійного  човна  виникла  саме  як  спосіб  повернути  батьковому  життю  сенс.  І  вона  спрацювала,  батько  повернувся  до  життя  та  заразом  і  яхту  оживив,  і  тепер  Олексій  спостерігав  плід  трирічної  праці.  Він  був  приголомшений  –  а  з  ним,  захищеним  від  емоцій  та  почуттів  ретельно  виплеканим  цинізмом,  таке  траплялося  нечасто.

Яхта  справді  мала  розкішний  вигляд.  Батько  розібрав  її  до  останньої  дошки,  замінив  усі  зогнилі  частини,  зібрав,  прилаштував  і  припасував  усе  бездоганно,  аж  до  суміщення  малюнку  деревини,  який  м’яко  сяяв  крізь  шар  лаку.  Олексій  відімкнув  дверцята,  що  вели  до  каюти,  та  запросив  гостю  всередину  широким  жестом,  і  за  мить  звідти  долинули  її  зойки  та  стогони.  Він  і  собі  зазирнув  у  каюту  –  а  батько  і  там  явив  свій  талант  суднобудівника,  перетворивши  невеличкий  простір  у  чималенький,  по-морському  охайний  і  навіть  стильний.  Згадавши  дитячі  заняття  з  вітрильного  спорту,  Олексій  відмовився  від  послуг,  які  з  солоними  жартами  пропонували  яхтклубівські  старожили,  та  рушив  від  причалу  самотужки.  Яхта  слухалася  бездоганно,  все  на  ній  було  влаштовано  ніби  спеціально  під  Олексієві  руки,  тож  після  кількох  незграбних  маневрів  у  затоні  справи  пішли  краще,  і  невдовзі  Олексій  відчув  справжню  насолоду  від  забутих  вправ  із  вітрилами.  Коли  сонце  почало  хилитися  до  обрію,  а  вітер  вщухати,  вони  повернулися  до  яхт-клубу  та  пришвартували  яхту;  він  зайшов  до  контори  та  попросив  оформити  на  нього  батькове  місце  та  виставити  рахунок  за  все,  що  слід,  а  він  завтра  повернеться,  за  все  заплатить  і  знову  піде  на  яхті.  Ті  самі  старожили  знову  заходилися  кепкувати,  а  один  сказав,  що  завтра  буде  злива;  Олексій  відповів,  «аби  не  зліва»  та  під  схвальний  регіт  пішов.

Пізніше,  вже  за  кермом  авто,  він  зрозумів,  що  цей  день  був  перший  по-справжньому  щасливий  за  багато  років:  розваги,  веселощі,  задоволення,  насолоди  –  всього  цього  було  вдосталь,  нині  він  міг  дозволити  собі  все,  чого  бажалося,  але  гроші,  вплив,  авторитет  ніколи  не  давали  йому  такого  відчуття  щастя.  І  це  раптове  та  гостре  усвідомлення  створило  такий  контраст  із  усім,  чим  він  тішився  донині,  що  того  ж  вечора  він  спакував  у  валізку  речі  шанувальниці  гламуру,  зловтішно  додав  туди  чиїсь  химерні,  червоні  зі  стразами  та  чорними  бантиками  труси,  тицьнув  їй  500  доларів  «на  дорогу»  та  під  її  прокльони  виставив  із  квартири.  «Ти  завтра  пошкодуєш!»  -  верещала  вона  на  сходах.  «Я  завтра  та  післязавтра  на  яхті»,  -  відповів  їй  він  пихато  крізь  двері  та  занурився  у  перегляд  старезного  поліцейського  бойовика  з  Делоном,  якого  дуже  шанував,  але  того  вечора  дивився  неуважно.  Думки  його  вже  линули  слідом  за  білим  вітрильцем,  а  воно,  описавши  широку  дугу  разом  із  Дніпром,  влилося  у  Чорне  море,  завітало  до  Криму,  а  тоді  подалося  десь  в  таку  далечінь…  -  і  та  далечінь  Олексія  гойдала  солоними  хвилями  та  цілувала  сонячним  промінням  аж  до  ранку.

А  ранок  змінив  геть  усе;  ані  того,  ані  наступного  дня  Олексій  до  яхт-клубу  не  потрапив  і  навіть  про  нього  не  згадував.  Справи,  які  тримали  його  на  березі,  виявилися  такого  ґатунку,  що  він  увесь  час  повторював,  наче  мантру:  «всі  люди  неодмінно  колись  втрачають  здоровий  глузд».  Попри  очевидну  справедливість  твердження,  воно  не  втішало  та  взагалі  не  допомагало;  партнери,  з  якими  Олексій  вже  багато  років  мав  спільні  справи,  яким  довіряв,  бо  вони  довіряли  йому,  раптом  здійснили  проти  нього  те,  що  зазвичай  робили  разом  із  ним  проти  інших,  менш  зграбних,  вправних,  обізнаних  і  зухвалих.  Це  називалося  «рейдерська  атака»,  хоча,  по  суті,  це  була  «рейдерська  війна»,  до  того  ж  тотальна:  вони  атакували  всі  його  активи,  всі  компанії,  статки  та  майно,  атакували  звідусіль  й  усюди,  у  судах,  у  нотаріусів,  поліції,  службі  безпеки  та  всіх  разом  силових  і  антикорупційних  органах,  вони  пред’явили  йому  позови  та  вимоги  від  юридичних  і  фізичних  осіб  та  в  інтересах  держави.  Гортаючи  стоси  паперів,  Олексій  бачив  чимало  знайомих  імен  та  назв;  він  мав  фотографічну  пам’ять,  і  тепер  вона  йому  безпомилково  та  жорстоко  підказувала,  що  серед  позивачів  і  скаржників  були  всі  ті,  кого  він  колись  разом  із  партнерами-зрадниками  ошукав,  обібрав  і  обікрав.  За  паперами  виходило,  що  все  те  він  вчинив  сам-один.

Але  здаватися  він  дуже  не  любив  і  тепер  зовсім  не  збирався  пасувати  навіть  перед  такою  навалою.  Тому  він  одразу  заходився  будувати  тактику  та  стратегію  оборони  та  зустрічної  атаки  й  навіть  вдався  до  певних  активних  дій;  якщо  вони  й  не  зупинили  атаку,  то  напевно  завдали  болючих  втрат  нападникам.  А  далі  дні  та  ночі  злилися  в  суцільну  смугу  безперервних  баталій,  судових  засідань,  таємних  перемовин,  «стрілок»,  допитів,  біганини,  домовлянь  і  умовлянь,  які  мали  би  виправити  ситуацію  та  помститися  зрадникам.  На  кін  було  поставлене  мало  не  все,  тому  час  летів  непомітно,  і  Олексій  незчувся,  як  пішов  відлік  другому  року  цієї  війни,  яка  точилася  всіма  фронтами,  входила  то  в  гарячу,  то  в  холодну  фазу,  а  іноді  робилася  гібридною,  і  як  така,  поглинала  цілком  усе  його  життя.

Лишень  десь  наприкінці  другого  року  протистояння  ситуація  почала  покращуватися;  рейдерам  було  завдано  кілька  відчутних  поразок  поспіль,  і  Олексій  відчув  зловтішне  задоволення,  яке  зазвичай  допомагало  йому  долати  негаразди  та  винаходити  нові,  непередбачувані  ходи.  Та  саме  тоді,  коли  він  запланував  нанести  вирішальний  удар,  у  кишені  пискнув  телефон;  невідомий  номер  повідомляв,  що  N  у  реанімації,  справи  кепські,  варто  поспішати.  Ця  коротка  новина  переважила  все,  Олексій  жестом  зупинив  адвоката,  який  бадьоро  звітував  про  стан  справ,  і  запитав,  чи  не  має  той  нотаріуса,  який  може  просто  зараз  виїхати,  а  ліпше  вилетіти  до  Європи.  Адвокат  подумав  хвильку  та  кивнув,  Олексій  сказав  попередити  нотаріуса  та  надіслати  його  контакти  на  телефон,  вибіг  з  офісу,  стрибнув  у  авто  та  рвонув  з  місця  так,  що  аж  чорний  дим  пішов  з-під  коліс.  Аж  тут  і  телефон  пискнув  удруге,  Олексій  глянув  на  адресу  та  круто  повернув  ліворуч  всупереч  дорожнім  знакам  і  розмітці;  переслідуваний  обуреним  виттям  клаксонів  цілої  вулиці,  він  попрямував  до  нотаріуса.  Дорогою  він  зателефонував  секретарці  та  наказав  замовити  квитки  на  найближчий  рейс  до  Брюсселю  або  деінде  неподалік,  будь-яким  класом  і  за  будь-яку  ціну,  а  ще  орендувати  там  пристойне  авто.

Нотаріус  уже  чекав  на  Олексія;  щойно  авто  зупинилося,  він  разом  із  охайною  валізкою  вліз  на  заднє  сидіння  та  привітався.  Олексій  подякував  йому  за  оперативність,  пообіцяв  додаткову  винагороду  та  чимдуж  попрямував  до  аеропорту.  Знову  пискнув  телефон  –  секретарка  надіслала  електронні  квитки,  бронювання  авто  та  запитувала,  чи  потрібен  готель.  «Так,  кицюню,  будь  ласка»,  відписав  Олексій  та  посміхнувся;  все  нібито  гаразд.  Аж  ось  і  поворот  до  аеропорту.

Одразу  за  поворотом  дорога  зникала  за  стіною  суцільного  туману,  тому  довелося  пригальмувати  та  ввімкнути  фари.  На  літак  вони  встигли,  але  марно:  через  негоду  аеропорт  закрили.  Олексій  заходився  телефонувати  та  з’ясував,  що  закрито  було  всі  міжнародні  аеропорти;  туман  оповивав  країну  непроникним  рядном,  густішав  щогодини,  а  перший  листопадовий  мороз  жадібно  його  ковтав  і  перетворював  на  шар  льоду,  який  вкривав  усе:  дороги,  дерева,  автівки,  літаки,  злітні  смуги.  Олексій  спостерігав,  як  той  шар  формувався  просто  на  очах,  і  його  особлива,  з  ефектом  збільшувально  скла  прозорість  здавалася  йому  знайомою,  нагадувала  про  щось,  але  він  не  міг  втямити,  про  що.  Він  ненавидів,  коли  його  бездоганна  пам’ять  виявлялася  безсилою,  тому  відвів  очі  від  льоду  та  покликав  покірного  нотаріуса  до  авта.

Вони  рушили  до  Брюсселю  автівкою;  Олексій  розумів,  що  ризикувати  не  варто,  що  мета  полягає  у  досягненні  мети,  а  не  у  створенні  якогось  дурнуватого  рекорду  десь  посеред  дороги  до  неї,  тому  стримував  себе  та  вів  із  такою  швидкістю,  яку  тільки  дозволяла  погода.  Проте  повідомлення  про  стан  N,  що  надходили  з  невідомого  номера,  підганяли  його  та  щоразу  змушували  їхати  швидше,  ніж  було  би  безпечно.  На  одному  з  поворотів  колеса  автівки  втратили  зчеплення  з  дорогою,  авто  опинилося  в  глибокому  кюветі,  де  й  зупинилося  важким  ударом  у  бетонний  стовп.  З-під  капоту  викинулися  струмені  пари  та  вмить  злилися  з  туманом,  що  нині  панував  над  цілою  країною.  Нотаріус  лежав  обличчям  у  торпеду,  ніби  непритомний;  Олексій,  якому  й  самому  добряче  паморочилося  в  голові,  смикнув  його  за  плече,  і  голова  того  м’яко  перекотилася,  відкривши  рану  на  скроні,  з  якої  широко  виливалася  чорна  кров.  Олексій  похлопав  себе  по  кишенях,  помацав  у  схованках  у  дверцятах  і  в  торпеді  та  знайшов  пачку  вологих  серветок.  Десь  із  півгодини  він  ретельно  витирав  усі  поверхні  в  салоні,  а  тоді  запхав  серветки  собі  в  кишеню,  вибрався  з  машини  та  попрямував  до  шосе.  Він  крокував  кілька  годин,  доки  йому  зустрілася  колона  автівок,  що  сунула  за  машиною  автодорожньої  служби,  яка  посипала  дорогу  піском  із  сіллю.  Він  побіг  за  нею  підтюпцем,  застрибнув  на  підніжку  тієї  машини  та  запропонував  водію  тисячу  доларів,  якщо  той  кине  роботу  та  підвезе  його  до  найближчого  міста,  де  є  залізниця.  Доки  той  пручався,  а  потім  торгувався,  невідомий  номер  надіслав  чергове  СМС;  Олексій  прочитав,  що  N  померла,  та  зістрибнув  із  підніжки.  Під  вигуки  здивованого  водія,  осяяний  помаранчевими  зблисками  «маячка»,  він  крокував  узбіччям  і  мурмотів  під  ніс  «не  пантера  прыжками…  на  парижский  чердак  загнала…  и  Виргилия  нет  за  плечами…  не  пантера  прыжками…»

N  була  однією  з  його  колишніх,  але  вона  ніколи  не  була  минулим,  ось  тільки  щойно  вона  стала  ним.  Пристрасний  роман  швидко  перетворився  на  ділове  партнерство;  це  був  той  щасливий  випадок,  коли  обидві  сторони  визнають  доцільність  переведення  стосунків  у  іншу  площину,  яку  обидві  високо  цінують  і  тому  ніколи  не  зрадять.  І  партнери  справді  ніколи  не  зраджували  одне  одного;  це  було  завжди  корисно,  а  останнім  часом  надзвичайно  зручно:  рейдери  нічого  не  знали  про  статки  та  бізнес,  які  фактично  належали  Олексію,  а  формально  були  влаcністю  N.  Та  смерть  втрутилася  в  розрахунки;  заповіту  не  існувало,  це  він  знав  напевно,  тож  тепер  відбудеться  «спадкування  за  законом»,  і  за  тим  законом  все  його  майно  та  капітал  перейдуть  у  власність  найближчих  родичів  небіжчиці.  Олексій  навіть  і  думати  не  хотів,  чим  саме  вони  заволодіють;  багато  чим  –  навіть  оте  авто  в  кюветі  тепер  також  належало  їм.  «Разом  із  одним  мертвим  нотаріусом»,  майнуло  Олексієві  в  голові,  але  очікуваної  зловтіхи  він  не  відчув.  Ця  втрата  приголомшила  його;  це  був  фатум  у  чистому  вигляді,  а  людина  проти  нього  виявилася  цілком  безпорадна.  Тільки  тепер  Олексій  збагнув,  як  сильно  забився  при  аварії;  гострий  біль  пронизав  голову,  він  втратив  свідомість  і  впав  край  дороги.

Коли  за  кілька  місяців  Олексій  вийшов  з  лікарні,  все  було  скінчено.  Це  була  цілковита  поразка.  Він  програв  війну  рейдерам,  які  забрали  його  статки,  він  програв  смерті,  яка  забрала  N  і  разом  із  нею  таємну  частину  його  маєтку.  В  нього  не  лишилося  нічого.  Він  спостерігав,  як  блакитним  небом  повільне  пливе  біла  хмаринка,  та  заздрив  їй:  її  ніщо  не  тримало,  і  їй  нічого  було  втрачати,  за  винятком  самої  себе,  таке  самоцільне  та  самоцінне  існування…  Хмаринка  зникла,  а  Олексієві  спала  на  думку  інша,  туго  напнута  хмаринка,  що  сунула  широкою  дніпровою  дугою  туди,  де  жила  дитяча  мрія  про  подорож  яхтою  до  Криму.  В  нього  все  ще  є  той  батьків  спадок,  яхта;  рейдери  могли  погребувати  нею  або  просто  не  знати  про  неї,  адже  по  смерті  батька  він  не  подбав  оформити  спадщину.  І  Олексій  рушив  до  яхт-клубу.

-  Шукай  отам,  -  вахтовий  при  вході  недбало  махнув  рукою  в  дальній  кут  затону,  де  навіть  не  було  причалів.  –  Загнали  подалі,  бо  там  боргів  накопичено…  аж  вище  ватерлінії!  –  зареготав  старенький.  Олексій  кволо  посміхнувся  у  відповідь  і  пошкутильгав  собі  до  яхти,  вдивляючись  у  той  бік,  куди  вказав  вахтовий.    Там  ото  нібито  щогла,  але  чому  під  таким  кутом?  Вона  ж  мали  би  дивитися  просто  в  небо,  а  та  жердина  стримить  кудись  убік.  Коли  Олексій  дістався  до  місця,  він  зрозумів  жарт  вахтового;  яхта  лежала  на  дні,  добре  видима  крізь  жовтувату  дніпрову  воду;  вона  похилилася  на  правий  борт,  тому  щогла,  що  єдина  здіймалася  над  водою,  дивилася  у  бік.  Олексій  сів    на  камінь  при  воді  та  втупився  в  маленький  корабель  під  водою.  Зненацька  йому  пролунав  батьків  голос:  «Все,  від  проектування  та  будівництва  до  навігації,  все  завжди  є  одне:  боротьба  за  живучість  корабля».  Вочевидь,  і  цю  боротьбу  він  програв.  Його  життя  зробило  коло,  і  те  коло  перенесло  його  назад  у  часі;  він  знову  той,  хто  не  мав  нічого,  але  хотів  мати  усе.  «Отже,  все  повернулося  до  свого  початку»,  -  прошепотів  Олексій  сам  до  себе,  а  тоді  кволо  посміхнувся.  Боротьбу  за  живучість  він  програв  не  остаточно:  загинуло  судно,  але  екіпаж  у  повному  складі  вцілів.  Ну,  з  початку  то  з  початку.  Олексій  підвівся  та  прошкутильгав  до  виходу  з  яхт-клубу,  жодного  разу  не  озирнувшись.

[i]грудень  2019  року[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858761
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.12.2019


Любопытная штука. Робинзонада

Любопытная  штука.  В  детстве  я  прочел  две...,  нет,  даже  три  робинзонады:  «Робинзон  Крузо»  Дефо,  «Сорок  первый»  Лавренева  и  еще  одну  историю  незапамятного  автора,  в  которой  дело  происходило  на  Аральском  море,  ныне  усохшем,  а  тогда  еще  четвертым  по  величине  в  мире;  робинзоном  случилась,  кажется,  женщина.  Справедливости  ради  упомяну  и  четвертую  робинзонаду,  написанную  Ильфом,  однако  его  классический  робинзон  усилиями  бдительных  редакторов  превратился  в  советского,  то  есть  окруженного  месткомом  и  профкомом,  вовлеченным  в  общественную  работу  и  уплату  членских  взносов.  Из-за  этого  серьезное  размышление  об  уважаемом  жанре  то  и  дело  прерывается  смехом;  поэтому  оставим  этого  робинзона  в  покое  на  его  профсоюзном  острове.  Все  острова  Дж.  Свифта  вместе  с  «Таинственным  островом»  Ж.  Верна  отбросим  из-за  их  обитаемости,  а  головоломный  остров  капитана  Гранта  –  из-за  незначительной  роли  в  сюжете.  Итак,  три.

Все  эти  истории  следовали  классическому  канону  (или  шаблону)  и  сводились  к  попыткам  вырваться  с  необитаемого  острова.  Наверное,  их  можно  возвести  к  античному  источнику,  вроде  заточения  Одиссея  на  острове  Кирки  (Цирцеи)  или  Калипсо,  а  от  него  –  к  бесчисленным  и  безымянным  робинзонам,  пропадавших  на  островах  доисторического  мира,  у  которых,  в  отличие  от  Одиссея,  приятной  компании  не  было  вовсе.  Но  принцип  остается  неизменным:  робинзон  не  по  своей  воле  оказывается  на  безлюдном  острове  и  очень  хочет  домой  и  к  людям.

Впрочем,  прообраз  Робинзона  Крузо,  гражданин  Селькирк,  скорее  хотел  бы  от  людей  избавиться;  хоть  и  не  по  вполне  по  своей  воле,  но  именно  по  несносности  характера  он  оказался  на  острове,  высаженный  с  корабля.  Когда  он  вернулся  в  Англию  и  благополучно  отдал  Богу  душу,  его  долго  еще  поминали  как  человека  склочного  и  в  общении  невозможного  –  на  необитаемом  острове  такому  самое  место!

Итак,  перечитав  не  единожды  все  доступные  мне  робинзонады,  такое  место  я  представлял  себе  очень  хорошо,  хотя  и  не  совсем  правильно.  Как  ни  роптал  Крузо  на  свою  судьбу,  как  ни  высматривала  Марютка  парус  на  горизонте,  как  ни  мыкалась  советская  студентка  на  островках  стынущего  на  зиму  Арала,  место  это  мне  представлялось  пределом  мечтаний.  Остров,  собственный  остров!  –  владеть  участком  суши,  со  всех  сторон  окруженным  водой,  а  также  всеми  расположенными  на  нем  угодьями,  носить  шкуры,  охотиться,  рыбачить  и  все-все-все  прочее  здесь  можно  в  свое  удовольствие,  вне  родительского  надзора  и  школьного  контроля.  Тяготы,  преодолеваемые  робинзонами,  чтобы  добыть  хоть  какие-то  средства  пропитания,  не  казались  мне  чем-то  ужасным,  потому  что  преодолевались  самым  захватывающим  образом,  а  проблема  одиночества  была  непонятна.  Короче  говоря,  тексты  с  неизменным  хэппи-эндом  хотелось  перенести  в  жизнь,  казалось,  что  и  там,  на  ухабах,  все  получится,  а  главное  –  будет  интересно  и  весело.

И  вот  однажды  Херсону  выпала  снежная  зима,  и  весной  наша  тихая  и  скромная  река  Веревчина  разлилась.  Паводок  затопил  всю  ее  долину,  вплоть  до  первых  многоэтажек  нашего  микрорайона,  у  подъездов  которых  коричневая  вода  стояла  вровень  с  бордюрами.  Теперь-то  Веревчина  усохла,  как  и  Аральское  море,  но  тогда  она  несомненно,  а  иной  раз  и  вот  так  полноводно  протекала  где-то  в  чащах  камышей,  пышно  и  до  сих  пор  обрамляющих  Херсон  с  юго-запада.  И  вот  она  разлилась.  А  долина  реки  представляет  собой  вовсе  не  долину,  а  довольно  сильно  пересеченную  местность,  что  называется  «овражную  систему»;  есть  здесь  и  ровные  участки,  а  между  ними  извиваются  балочки  и  яры,  торчат  какие-то  бугры  и  даже  как  бы  невысокие  холмы  –  короче  говоря,  рай  для  тех,  кто  понимает.  Я  там  не  был,  по  большому  счету,  с  детства,  а  взрослому  человеку  там,  по  большому  счету,  на  болоте,  делать  как  будто  бы  нечего,  а  недавно  приснились  мне  Веревчина  и  ее  долина,  и  было  это  нечто  фантастическое.

Воспоминания  переплелись  с  книжными  и  кинематографическими  реками,  перемешались  со  всеми  остальными  реками  моей  жизни,  с  моими  собственными  сказками,  и  стоял  я  на  краю  широкой,  как  бы  чуть  шевелящейся  поверхности,  затянутой  изумрудной  ряской;  через  нее  тянулась  каменная  кладка,  и  мне  во  что  бы  то  ни  стало  следовало  пройти  по  черным  скользким  камням,  преодолеть  неширокую  полосу  мертвого  камыша,  в  котором  лениво  и  тяжко  пошевеливалось  нечто  серо-зеленое,  взблескивая  чешуями,  а  потом  была  чистая  глубокая  вода,  над  которой  висел  сияющий  стальной  мост,  и  вот  на    том  мосту  мне  непременно  надо  было  быть  никак  не  позднее  6.30,  потому  что  ровно  в  6.30  было  клятвенно  договорено  встретиться  там  прямо  на  бегу,  обменяться  на  бегу  же  приветствиями  и,  не  останавливаясь  ни  на  мгновение,  пересечь  реку,  свернуть  за  мостом  направо,  пробежать  около  километра  по  окаменевшей  грунтовке  и  там,  на  аккуратной  полянке  у  дороги,  обрамленной  маслинами,  прыгать,  размахивать  руками  и  ногами,  издавать  воинственные  кличи,  поражать  невидимого  противника  и  обязательно  повергать  его  и  торжествовать  над  ним  с  тем,  чтобы  ровно  в  7.15  сорваться  с  места  и,  не  останавливаясь  ни  на  мгновение,  бежать  домой  и  оттуда  марш-марш-марш-аллюр-три-креста  в  школу,  потому  что  той  весной  по  странной  прихоти  директора  опоздавших  к  звонку  перестали  впускать  в  школу  вместо  учинения  в  их  неисправных  дневниках  обычной  размашистой  надписи  красными  чернилами…  Нет,  нет  и  нет,  ничего  этого  не  может  теперь  быть,  хотя  когда-то  и  могло  быть,  и  даже  в  полной  мере  было,  но  теперь  уже  нет,  потому  что  тот,  с  кем  мы  неустрашимо  преодолевали  и  скользкую  кладку,  и  полосу  мертвого  камыша,  в  котором  пошевеливалось  и  взрыкивало,  и  розовое  зеркало  рассветной  реки,  и  покрытый  наростами  и  сталактитам  ржавчины  мост,  и  грунтовку,  и  всех  невидимых  противников  и  врагов  на  аккуратной  полянке,  и  много  еще  чего  преодолевали,  нет  его  больше,  лет  уже  десять  как  нет,  потому  один  из  невидимых  врагов,  существовавший  только  в  его  голове,  самый  лютый  и  непобедимый,  именно  там,  в  его  голове,  и  устроил  засаду,  выбрал  время  и  нанес  свой  удар,  удар  единственный,  безупречно  точный  и  неизлечимо  фатальный…

…Когда  паводок  наполнил  долину,  в  ней  образовалось  несколько  островов.  До  самых  крупных  было  не  добраться,  уж  слишком  широкая  и  глубокая  вода  их  окружала;  зрелище  было  из  ряда  вон  для  нашего  южного  края,  потому  что  по  той  воде  плавали  льдины  и  даже  небольшие  айсберги.  Но  где-то  среди  лабиринта  затопленных  и  торчащих  из  воды  участков  должен  быть  один  доступный  –  таково  было  мое  малолетнее  убеждение,  которое,  едва  возникнув,  мгновенно  стало  самой  твердой  верой  того  дня,  и  я  принялся  прыгать  с  кочки  на  кочку,  мостить  какие-то  доски  и  порыжевшие  новогодние  елки,  которых  среди  айсбергов  тоже  плавало  немало,  и  моя  твердая  вера  принесла  свой  плод,  и  я  обрел  свой  остров.  Я  стоял  на  глинистом  островке  и  ощущал  себя  владыкой  мира  –  не  беда,  что  мир  ужался  до  этого  комка  грязи,  едва  торчавшего  из  ледяной  воды,  но  зато  здесь  не  было  других  претендентов  на  мировое  господство  –  да,  наверное,  тогда  взрослое  «личное  пространство»  воспринималось  детской  душой  как  «мировое  господство».  Никак  не  меньше!  Когда  ты  ребенок,  и  в  одной  комнате  у  тебя  диван,  который  твой  только  ночью,  а  в  другой  комнате  у  тебя  стол,  который  твой  только  за  уроками,  а  там  твой  ящик  с  игрушками,  один  среди  подавляющего  множества  без  игрушек,  и  прочая,  и  прочая,  и  прочая  –  крохотный  участок  суверенной  из-за  паводка  грязи  в  двух  шагах  от  дома  кажется  отдельной  планетой,  подчиненной  тебе  одному,  ее  верховному  властителю.  

Я  натаскал  на  свой  островок  тех  самых  рыжих  елок,  досок  и  прочего  хлама,  которого  на  волнах  покачивалось  в  избытке,  и  обустроил  небольшую  платформу,  чтобы  не  проваливаться  в  грязь  по  щиколотку  на  каждом  шагу,  а  на  платформе  устроил  шалаш.  Между  тем  начало  темнеть  и  холодать;  настоящему  робинзону  сейчас  бы  пришлось  туго,  и  к  утру  он  схватил  бы  и  насморк,  и  бронхит,  если  бы  не  окоченел  насмерть,  но  я  вприпрыжку  убежал  домой,  а  в  голове  моей  галдели  и  пересыпались  невероятные  планы  обустройства  моего  необитаемого  острова.  Завтра,  завтра,  уже  завтра  и  как  только  рассветет,  у  меня  начнется  новая  жизнь…

Однако  на  завтра  я  обнаружил  свой  остров  захваченным,  до  тла  разоренным,  а  к  моему  приходу  неведомыми  захватчиком  уже  покинутым.  К  тому  же  вода  начала  спадать,  и  остров  буквально  на  глазах,  полных  слез  безутешного  отчаяния,  превращался  в  полуостров,  а  потом  и  вовсе  сливался  с  остальной  сушей,  обитаемой,  заселенной,  не  оставлявшей  никаких  надежд  на  мировое  господство,  иначе  говоря,  на  личное  пространство…

И  вот  только  теперь,  десятилетия  спустя,  меня  заинтересовали  такие  противоречивые  желания,  детское  попасть  на  остров,  и  взрослое  вырваться  с  острова.  Тяга  к  приключениям  выглядит  убедительным,  но  слишком  банальным  объяснением,  как  и  объяснение  «по  дяде  Федору»:  чтобы  вырваться  с  необитаемого  острова,  надо  сначала  попасть  на  необитаемый  остров,  а  у  нас  все  острова  обитаемые,  да  и  не  острова  вовсе.  Я  ломаю  над  этим  голову,  и  было  бы  неправдой  утверждать,  что  я  нашел  ответ,  который  бы  меня  полностью  удовлетворил.  В  таких  ситуациях  я  обычно  полагаюсь  на  интуицию,  под  которой  понимаю  первую  мысль,  пришедшую  мне  в  голову,  потому  что  все  последующие  мысли  немедленно  обрастают  всякими  «почему»  да  «зачем»,  и  только  первая  мысль,  озарившая  бездну  вопрошения  подобно  молнии,  оставляет  по  себе  легкий  соблазнительный  аромат,  запах  светлой  мысли,  который  щекочет  ноздри,  как  озон,  как  и  полагается  быть  после  вспышки  молнии…

Если  рассматривать  остров  не  как  географический  объект,  а  как  метафору,  то  его  можно  толковать  как  любое  узилище,  начиная  с  тюрьмы,  включая  даже  мирную  бытовую  рутину  и  вплоть  до  последней  неминуемой  темницы.  Так  или  иначе,  но  в  любых  тесных  рамках,  будь  то  береговая  линия  острова,  стены  камеры  или  утроба  могилы,  человеку  не  место.  Как  бы  не  рвался  ребенок  на  свой  «остров»,  чтобы  обрести,  наконец,  личное  пространство,  оно  оказывается  местом,  плохо  приспособленным  для  жизни,  прежде  всего,  для  жизни  духа,  если  не  соприкасается  с  другими  личными  пространствами.  Остров  или,  если  хотите,  «остров»  -  это  что  ли  такая  мера  масштаба  личности,  и  чем  масштаб  больше,  тем  больший  для  личности  требуется  остров/«остров»  -  никак  не  два  аршина  земли,  а  много  больше,  вплоть  до  «весь  мир»,  вопреки  Толстому  и  по  Чехову  (хотя,  думаю,  они  говорили  о  разных  аспектах  «земли»).  Выше  я  называл  этот  остров    «личным  пространством»;  полагаю,  его  следует  понимать  широко,  не  в  терминах  географии  или  в  толстовском  разумении  «земли»;  это  та  «земля»,  которую  подразумевал  Чехов  –  прежде  всего,  сфера  личностной  реализации,  которая  сильно  завязана  на  пребывание  в  обществе  себе  подобных.  Овладевая  навыком,  знанием,  наукой,  ремеслом,  искусством,  человек  как  бы  присваивает  себе  все  большую  долю  этого  нематериального  «острова»,  ощущает  себя  в  нем  уверенней,  приобретая  там  ту  или  иную  степень  «господства».  Вот  они,  острова  для  жизни!

Но  я  не  могу  не  вспомнить  о  тех,  кто  удаляется  от  мира  и  людей,  подобно  мне,  малолетнему,  ищет  свой  необитаемый  остров.  Дауншифтеры  или  монахи,  последователи  Генри  Торо  или  асоциальные  личности,  все  антиробинзоны  –  что-то  есть  и  о  них  такое  мучительное,  что  необходимо  хоть  как-то  сформулировать;  воспринимая  с  детства  жизнь  как  текст,  я  без  правильного  слова  задыхаюсь;  и  пусть  это  слово  кажется  правильным  только  мне,  но  без  него  неправильно  –  всё.  Мне  кажется,  море,  окружавшее  со  всех  сторон  остров  Робинзона  Крузо,  было  столь  же  метафорично,  как  и  остров,  на  котором  он  жил.  Можно  толковать  море  как  смерть,  а  жизнь  и  вправду  со  всех  сторон  окружена  смертью,  как  остров  морем;  а  можно  толковать  море  как  Бога  –  и  тогда  Робинзон  на  острове  посреди  моря  это  человек  рядом  с  Богом,  которого  он  не  может  ни  объять  взглядом,  не  охватить  разумением,  ни  победить  своими  силами,  но  к  силам  которого  прибегает,  даже  не  вполне  их  понимая.  Робинзон,  если  почитать  его  дневник,  все  время  обращался  к  Провидению,  и  Провидение  ему  отвечало  –  если  охватить  весь  28-летний  период  заточения  на  острове,  то  молитвы  Робинзона  были  услышаны  и  удовлетворены,  а  сам  он  выведен  с  острова,  как  евреи  из  египетского  плена,  пусть  не  сразу,  но  решительно,  бесповоротно  и  окончательно.  Но  одно  дело  прочесть  робинзонаду  за  три  дня,  а  другое  дело  взывать  к  Всевышнему  28  лет,  все  это  время  пребывая  на  краю  гибели.  Если  бы  Робинзон  представил  себе,  что  море  и  есть  Бог,  так  сказать,  в  облике  по  обстоятельствам,  полагаю,  он  бы  немедленно  сошел  с  ума;  уж  очень  трудно  отделить  такую  «мелочь»  как  море  даже  от  столь  непостижимой  и,  как  утверждается,  всеблагой  сущности…  Не  берусь  толковать  замысел  во  всей  полноте  и  даже  не  претендую  на  хоть  какую-то  значимость  толкования,  но  дал  же  Творец  помощника  Адаму!  –  а  ведь  Адам,  пребывая  в  своеобразном  заточении  на  необитаемом  острове  Эдема,  пожалуй,  и  был  первым  робинзоном.  И  Творец,  не  питая  никаких  иллюзий  и  заблуждений  ни  относительно  Своей  природы,  ни  относительно  природы  Адама,  не  оставил  его  в  одиночестве  перед  Своим  лицом,  а  дал  ему  подобающую  жену.  Дальнейшая  цепочка  событий  имела  катастрофические  последствия,  но  после  все  устроилось  так,  что  всякий  потомок  Адама,  в  конце  концов,  неизбежно  возвращается  к  Творцу;  иначе  говоря,  чтобы  обрести  Бога,  сначала  приходится  Его  потерять;  другими  словами,  чтобы  вырваться  с  необитаемого  острова,  нужно  сначала  попасть  на  необитаемый  остров.  А  там  –  Бог…

Вот  так  всегда  с  этими  утренними  страницами:  начнешь  о  какой-то  чепуховине,  а  придешь  к  неожиданному  выводу,  что  когда-то  сто  лет  назад,  набравши  полные  сапоги  мутной  ледяной  воды,  ты  искал  на  грязном  островке  Бога,  о  котором  едва  что-то  знал  или  слышал.  И  этот  недоказуемый  вывод  кажется  единственно  верным;  как  и  своей  интуиции,  я  склонен  доверять  и  своему  артикуляционному  мышлению  («пока  объяснял,  сам  понял»).  Да  и  посудите  сами:  разве  каждый  из  нас  не  робинзон  на  островке,  со  всех  сторон  окруженном  Богом?  В  шумном  человеческом  муравейнике  об  этом  как-то  не  думается;  вот  и  тянет  человека  или  даже  человечка  туда,  где  –  один  на  Один…

Любопытная  штука!

12/2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858006
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 15.12.2019


Нельзя, и все

Вот  как  выглядит  пирамида  Маслоу  в  жизни.

Каждому  нужны  имя,  дом,  пища  и  безопасность.

Хорошо,  что  кто-то  заботится  о  коте  -  у  него  есть  звучное  имя,  какой-никакой,  а  все-таки  дом,  пища  и  даже  кое-какая  безопасность,  пусть  и  на  уровне  предупреждающих  и  убеждающих  надписей.  Хорошо,  отлично,  прекрасно.

Я  вам  признаюсь:  Леопольд  не  из  тех,  кто  станет  заклинать  "жить  дружно".  Как-то  он  прогнал  нас  с  собакой  Тоней  из  миниатюрного  скверика,  где  любят  покурить  дамы  из  окрестных  учреждений.  Там  Леопольд  очаровывает  их  своей  харизмой,  зарабатывая  тем  самым  пищу.  Наверное,  надпись  на  стене  сделана  ими  же,  дамами,  на  тот  случай,  если  Леопольд  отлучится  по  делам.  Когда  он  дома,  беспокоиться  не  о  чем.

А  все-таки  печально,  что  на  предмете,  который  столь  очевидно  является  домом,  приходится  делать  такие  надписи.  Дом  -  вещь  сакральная,  даже  пустой,  заброшенный,  ничей.  Рушить  его  имеет  право  только  время  -  ну,  или  тот,  кто  на  его  месте  построит  другой,  лучше.

Наверное,  стоило  бы  особо  учить  детей,  что  нельзя  портить  и  ломать  что-либо,  что  служит  или  может  служить  зверю  или  человеку  домом  -  будь  то  нора,  ящик,  будка,  шалаш,  дом,  лес,  река  или  планета.

Нельзя,  и  все.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857883
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 14.12.2019


Морський збірник

Друзі,  незабаром  у  Видавництві  "Темпора"  вийде  "Морський  збірник"  -  15  кращих  творів  першого  сезону  "Мателот"  -  Конкурсу  української  морської  прози  імені  Юрія  Лисянського.  У  збірці:

Віктор  Губарев,  “Гвінеєць”
Володимир  Каверін,  “СРТР-ок”
Євген  Баль,  “Дика  дивізія”
Максим  Федорченко,  “[b]Брий[/b]”  (це  я,  якщо  що,  не  Брий,  а  дехто  Максим  Федорченко,  хоча...)
Микола  Шмигін,  “Кокеса  з  “Аркаші””
Мирослав  Мамчак,  “Морський  укроп”
Оксана  Дрогомирецька,  “Історія  загубленого  зуба”
Оксана  Самара,  “Дві  лихоманки  і  один  берег”
Олег  Форостюк,  “Останній  лоцман”
Ольга  Мельник,  “Люба”
Покідько  Олексій,  “Гість  з  морських  глибин”
Радій  Радутний,  Той  рік”
Сергій  Акат’єв,  “Фазісі”
Степан  Надломов,  “З  Анталії  на  Кіпр  і  швидко  назад”
Тетяна  Гладиш,  “Любов  усього  життя”

Обкладинку  збірки  обрали  читачі  вільним  демократичним  голосуванням  в  мережі  -  і  ось  така  вона  буде.

Запрошую  всіх,  кого  хвилює  вітер  дальних  морських  подорожей  і  неймовірних  пригод  на  хвилях,  під  і  поруч  із  водами  Світового  океану  слідкувати  за  повідомленнями  видавця  та  моїми  оголошеннями.  Не  пропустіть  шанс  придбати  першу  збірку  першого  сезону  першого  національного  конкурсу  мариністичної  літератури  імені  першого  навколосвітнього  мандрівника  України  -  ніжинця  Юрія  Лисянського.

Представництво  конкурсу  на  ЧИТОМО:  http://www.chytomo.com/special_project/matelot/  

Представництво  конкурсу  на  ФБ:  https://www.facebook.com/matelotUA/  

Володарі  золотих,  срібних  і  будь-якого  іншого  ґатунку  пер  запрошуються  подавати  роботи  на  другий  сезон  Мателот  -  строк  збігає  20  квітня  2020  року  о  23.59  за  Грінвічем.

[i]З  повагою,  Максим  Тарасівський  і  весь  екіпаж  Мателоту[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856727
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2019


Уровень Бога

Бывает,  увидишь  или  прочитаешь  что-то,  и  так  тебя  растревожит,  так  разметает  мысли  и  чувства,  что  просто  приходится  все  бросить,  остановиться  и  пережить  заново  –  то,  свое,  внутри,  что  отозвалось  на  чье-то  слово  или  образ,  поднялось  со  дна,  с  глубин,  и  властно  приказало:  «Пройди  этот  путь  еще  раз».  Бывает  так.

А  бывает  иначе.  Слово  или  образ  привлекает  внимание,  вызывает  интерес  или  просто  –  праздное  любопытство,  или  даже  –  любопытство  тщеславное:  а  ну-ка,  проверю  себя,  верно  ли  мое  предположение  о  том,  что  изобразил/имел  в  виду  автор.  И  всматриваешься,  и  обнаруживаешь,  что  это  –  лишь  кончик  длинной  ниточки;  потянул,  подалось,  пошло,  клубок  начал  разматываться,  быстрее,  быстрее,  быстрее…  Ниточка  тянется  в  какие-то  давно  прошедшие  времена,  в  такие  места,  где  ты  никогда  не  бывал  и,  вероятно,  никогда  не  будешь,  вьется,  прихотливо  извивается,  нанизывает  судьбы  и  события,  а  потом  как-то  возвращается  и  приводит  обратно  к  тебе,  а  потом  уже  ведет  дальше  –  но  уже  как  твоя  собственная  ниточка-судьба,  твоя  личная  история.  И  так  растревожит,  так  разметает  мысли  и  чувства,  что  все  равно  приходится  все  бросать  и  переживать  –  и  чужое,  как  свое,  и  еще  какое-то  свое,  и  еще  нечто,  что  оказывается  и  ни  чужим,  и  ни  своим,  а  каким-то  общим,  тем,  что  превращает  островки  в  материк,  людей  в  человечество,  а  человечество  приобщает  чему-то  еще  большему…

[img]https://66.media.tumblr.com/db2c307ebc810354f9825f3a37311780/tumblr_orn5zte1aa1s5098to1_1280.jpg[/img]

Взгляните.  Это  «Идущий  в  открытое  море»  (Outward  bound),  автор  –  Фредерик  Кейли  Робинсон,  английский  художник  (1862-1927).  Я  не  любитель  такой  бледной  живописи,  но  силуэт  корабля,  покидающего  порт,  слишком  узнаваем.  К  нему  безошибочно  крепится  имя,  которое  обозначает  не  просто  судно,  а  трагедию,  о  которой  в  апреле  1912  года  узнал  и  до  сих  пор  помнит  весь  мир.  «Титаник»,  разумеется,  это  «Титаник»:  четыре  трубы,  массивные  надстройки  на  высоком  корпусе,  колоссальная  фок-мачта.  Проблеск  интереса  был  вполне  тщеславным:  а  ну-ка,  прав  я  или  нет?  Тщеславие  было  удовлетворено:  сличение  картины  и  фотографий  показало,  что  Робинсон  изобразил  именно  «Титаник»,  покидающий  Саутгемптон,  а  не,  скажем,  «Олимпик»,  может  быть,  даже  с  натуры  изобразил.  И  я  посмотрел  на  год,  увидел  «1912»,  покрылся  гусиной  кожей  и  забыл  о  тщеславии.  Художник  или  в  самом  деле  наблюдал  выход  «Титаника»  в  свой  первый  и  последний  рейс,  или  почему-то  именно  так  решил  увековечить  память  «Титаника»  и  полутора  тысяч  погибших…  а  может,  лишь  одного  какого-то  человека?  Но  почему  именно  так?  Ничто,  как  говорится,  не  предвещает;  море  заштилело  намертво  (посмотрите  на  фигуру  в  лодке),  корабль  огромен  и  надежен,  как  Ноев  ковчег,  а  общая  атмосфера  полотна  какая-то  умиротворяющая  –  если,  конечно,  отрешиться  от  того,  что  на  нем  изображен  обреченный  корабль  и  вообще  момент  крайне  напряженный.

Да,  да,  да!  –  это  момент  экзистенциальный;  «в  открытое  море»  обозначает  не  только  направление  движения  судна,  но  знаменует  расставание  с  безопасностью;  в  открытом  море  судно  открыто  не  только  всем  возможностям,  но  и  всем  опасностям.  Я  вспомнил  свое  соприкосновение  с  мореплаванием,  такое,  в  два  касания,  касание  папин  «отход»  и  касание  папин  «приход»,  между  которыми  месяцы  и  месяцы,  и  сердце  несладко  заныло.  Папа,  папа,  как  же  ты  переступал  эту  черту,  раз  за  разом,  много  лет  подряд?

Еще  в  1902  году  Робинсон  впервые  изобразил  уход  корабля  в  море;  натура  тонкая  и  чувствительная,  он  так  проникся  грозным  смыслом  этого  акта,  что  с  тех  пор  уход  в  море  и  возвращение  корабля  стали  одной  из  главных  его  тем.  Не  то  неизвестное,  что  поджидает  в  море,  грозит  моряку;  само  море  и  есть  главная  угроза  и  опасность,  переменчивое,  непредсказуемое,  неукротимое  море.  Потому-то  Робинсон  и  рисовал  уход  в  море  –  это  и  есть  законченный,  совершившийся  акт,  переход  от  безопасности  гавани  в  то,  что  в  праве  именуется  «обстоятельства,  грозящие  смертью»  –  и  длиться  этим  обстоятельствам  до  самого  возвращения  в  порт,  до  «прихода»,  который  художник,  вероятно,  воспринимал,  как  возвращения  Одиссея  из  Аида  в  мир  живых.  Папа,  папа,  папа…

Да,  в  силу  всех  этих  обстоятельств  Робинсон  не  мог  изобразить  гибель  «Титаника»  иначе;  но  теперь  уже,  связав  чужую  картину  и  катастрофу  со  личными  переживаниями,  я  не  мог  остановиться.  Когда  это  нарисовано,  до  или  после  15  апреля  1912  года?  В  этом  уходе  в  море  –  надежда,  которая  ведет  и  поддерживает  моряка,  или  вечное  прощание?  Не  буду  утомлять  вас  рассказом  о  полуночном  гуглении:  это  полотно  создано  в  память,  но  не  «Титаника»  и  десятков  сотен  жертв  катастрофы,  а  всего  лишь  одного  человека.  Он  был  на  «Титанике»,  мало  кто  может  навскидку  назвать  его  имя,  но  знают  о  нем,  пожалуй,  все,  в  том  числе  благодаря  фильму  Кэмэрона  –  даже  если  в  чем-то  режиссер  отступил  от  фактов  ради  вящего  эффекта,  в  этом  случае  такой  нужды  не  было.  Не  будет  преувеличением  сказать,  что  гибель  этого  человека  останется  в  анналах  истории  как  беспримерный  подвиг,  как  героизм  эпического  масштаба.  Звали  его  Уоллас  Генри  Хартли;    когда  его  тело  нашли  в  море  и  привезли  в  Англию,  то  в  последний  путь  его  провожало  до  40  тысяч  человек.  На  его  доме  в  Колне,  Ланкашир,  теперь  висит  «Синяя  табличка»  (такими  Британия  отмечает  исторические  памятки),  есть  там  и  мемориал,  и  не  только  там.  Героизм  его  тем  сильнее  впечатляет,  что  Хартли  был  человеком  искусства,  и  подвиг  свой  совершил  именно  как  человек  искусства.

Уоллас  Генри  Хартли  был  дирижером  оркестра  «Титаника»;  хотя  показания  очевидцев,  газетные  репортажи,  кино,  литературный  фикшн  и  нон-фикшн  расходятся  в  том,  какую  именно  песню  оркестр  Хартли  сыграл  последней,  они  все  сходятся  в  одном:  музыканты  не  пытались  спастись,  они  играли  до  самого  конца,  пытаясь  музыкой  успокоить  пассажиров  и  экипаж.  Неизвестно,  скольким  людям  это  позволило  спастись,  но  я  совершенно  уверен,  что  в  ту  ночь  музыка  не  позволила  панике,  этому  второму  врагу  человека  в  море,  помогать  его  первому  врагу,  самому  морю.  Ни  сам  Хартли,  ни  один  из  его  7  музыкантов  не  спаслись  и  даже  не  пытались  спастись  –  никто,  даже  самый  младший,  20-летний  Роджер  Брикокс.  Сделав  все,  что  мог,  для  спасения  людей,  Хартли  попытался  спасти  свою  скрипку  и  привязал  к  себе  футляр  с  инструментом,  прежде  чем  палуба  ушла  из-под  ног  музыкантов.  Тело  дирижера  было  обнаружено  в  море  через  2  недели  после  катастрофы  и  доставлено  на  родину  вместе  со  скрипкой.  Она  цела  и  звучит  до  сих  пор.

[img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/6/6b/Titanic_orchetra.jpg/800px-Titanic_orchetra.jpg[/img]

Такие  истории  и  безумно  тревожат,  и  вдохновляют,  и  еще  раскрывают  какие-то  необыкновенные  вещи  о  человеке.  Вот  он,  бренный,  смертный,  уязвимый  –  и  смерть  забирает  его,  и  он  ничего  не  может  с  этим  поделать,  кроме  одного:  уйти  так,  чтобы  память  о  нем  победила  смерть.  А  вот  изделие  его  рук  –  огромный  корабль,  казавшийся  непотопляемым,  но  оказавшийся  столь  же  уязвимым  для  моря,  как  и  человек  для  смерти,  и  море  забрало  его  без  остатка,  а  крохотная  скрипка  переживает  эту  катастрофу.  А  вот  плод  души  человека  –  слово,  образ,  звук;  тут  уж  оказываются  бессильны  и  море,  и  сама  смерть;  и  музыке  вечно  звучать,  и  историям  быть  пересказанным  снова  и  снова,  и  даже  этому  кораблю  теперь  уже  вечно  быть  «Идущим  в  открытое  море»;  даже  если  время  источит  эту  картину,  появится  другая,  а  потом  еще  и  еще,  потому  что…

…хотя  бы  потому,  что  Хартли  и  его  музыканты  играли  до  конца,  сохранив  преданность  и  своему  искусству,  и  человечеству.  Прав  был  Джон  Дон,  и  смерть  человека  вправду  умаляет  все  человечество,  умаляет  и  меня,  ибо  я  един  со  всем  человечеством,  но  это  не  вся  правда.  Хартли  своей  смертью  не  дал  смерти  умалить  человечество  еще  больше,  то  есть  он  победил,  «попрал»  её.  А  это,  согласитесь,  и  есть  –  «уровень  Бога».

11.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856097
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.11.2019


Знамение

Литература  -  и  шире  искусство  -  была,  есть  и  будет  чудом,  в  любом  смысле,  какой  только  можно  вложить  в  этот  опасный  термин.  Например,  Дмитрий  Быков  недавно  растолковал  его  как  способ  побега  из  тюрьмы  жизни,  вроде  туннеля,  через  который  который  Энди  Дюфрейн  бежал  из  Шоушенка  (потому-то  вход  в  туннель  всегда  прикрывал  плакат  с  актрисой,  а  не  с  авто  или  бейсболистом;  последней  была,  кажется,  Рита  Хейворд).

А  я  помню  времена,  когда  не  только  литература,  но  и  сама  книга  была  чудом,  причем  не  только  какая-то  там  подцензурная,  тамиздатовская  или  остро  популярный  мейнстрим.  Тот  же  Гайдар  -  в  каждой  библиотеке  найдется,  самый  детский  и  советский,  а  зайди  в  магазин  и  купи  -  так  нет.  Помню,  мама  на  каких-то  курсах  познакомилась  с  дамой  из  сопредельной  республики,  и  через  некоторое  время  мы  получили  от  нее  посылку,  книги,  одна  из  которых  -  монументальный  том  Гайдара,  его  the  best  of  the  best.  Я  помню  обложку  цвета  осеннего,  только  что  вспаханного  суглинка,  как  на  картине  Брахта,  большую  красную  звезду  с  лучами,  как  бы  пробитыми  навылет,  какие-то  золотые  линии,  черным  -  имя...  В  первый  же  школьный  день  я  потащил  книгу  в  школу,  чтобы  читать  на  продленке,  подошел  к  столу  учителя  похвастаться,  учитель  махнул  рукой  -  оставь,  я  занята,  посмотрю  позже,  я  оставил  и  вернулся  на  место,  а  когда  учитель  подняла  глаза  от  классного  журнала,  книги  уже  не  было.  Она  исчезла  прямо  на  глазах  30  человек,  непостижимым  образом,  словно  растворилась  в  воздухе,  пропала  навсегда  и  окончательно,  как  страшная  и  для  меня  очень  болезненная  плата  за  утверждение  той  самой  чудесной  природы  -  литературы  и  книги.

[img]http://images.zeno.org/Kunstwerke/I/big/72y343a.jpg[/img]

А  потом,  лет  через  5-6,  ко  второй  половине  80-х,  когда  привычный  мир  позднего  Союза  еще  казался  вполне  крепким  и  прочным,  появилось  во  всем  вокруг  нечто  едва  уловимое,  еле  заметное,  вроде  легкой,  беспочвенной  тревоги  или  сомнения.  Все  было  прежним  -  и  все  в  свете  этого  тревожного  сомнения  казалось  другим,  а  потом  и  делалось  другим.  Тогда  ведь  все  было  дефицитом,  и  дефицит  меняли  на  дефицит:  сдай  дефицитную  макулатуру  и  получили  дефицитный  пипифакс  или  дефицитную  книгу.  Да,  и  макулатура  была  дефицит,  ее  собирали  все,  от  предприятий  до  пионеров,  и  необходимые  килограммы  приходилось  долго  копить.  А  тут  вдруг  началось  макулатурное  изобилие  -  мои  соседи  разом  завалили  двор  вязанками  газет  и  журналов.  И  в  нашем  районном  приемном  пункте  как  раз  появилось  нечто  совершенно  невозможное,  тоненькая  книжечка  новых  рассказов  Кира  Булычева,  которого  в  книжных  магазинах  было  найти  еще  труднее,  чем  Гайдара.  Более  того,  за  книжку  эту  приемщица  просила  какое-то  смехотворное  количество  макулатуры.  Я  быстренько  притянул  к  пункту  столько  вязанок  газет,  сколько  было  нужно  для  меновой  операции,  и  через  полчаса  стал  обладателем  10  экземпляров  Булычева,  слегка  помятым  в  очереди,  отчасти  вспотевшим  по  весеннему  времени,  но  безмерно  счастливым.  На  следующий  день  я  вручил  9  экземпляров  школьным  приятелям,  которых  считал  достойными  такого  чтения.  Разумеется,  просто  так,  в  подарок,  из  невозможности  не  поделиться  таким  чудом  -  а  иначе  я  всю  эту  туземную  торговлю  не  воспринимал.

Реакция  большинства  оказалась  резким  контрастом  тому,  что  я  считал  чудом;  почти  все  они  принимали  этот  дар,  пожимая  плечами  и  совершенно  не  удивляясь,  а  радуясь  -  чуть.  Разумеется,  я  навязал  им  свои  эстетические  стандарты,  но  тогда  я  еще  об  этом  ничего  не  знал.  А  потом  еще,  наблюдая  это  пожимание  плечами  и  короткий  -  слишком  короткий!  -  блеск  радости  в  их  глазах,  я  вдруг  вспомнил,  что  в  щель  двери  за  спиной  приемщицы  макулатуры  я  заметил  склад,  до  самого  потолка  загроможденный  вязанками  отправленных  в  макулатуру  книг.  Зрение  у  меня  так  себе,  но  не  заметить  беленькие  корешки  с  цветным  КС  на  черной  плашке  было  невозможно.  А  ведь  "Классики  и  современники"  была  прекрасной  серией,  которой,  как  и  Гайдара  с  Булычевым,  так  просто  в  магазинах  было  не  купить.  А  теперь  она  отправлялась  в  утиль  пачками.

Вероятно,  это  было  знамением  новых  времен,  но,  как  прежде  и  всегда,  смысл  его  обнажился,  когда  все  уже  окончательно  произошло.

11/2019

Изображение:  Ойген  Брахт  (Eugen  Bracht),  Пахарь  (Der  Pflüger)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855818
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 25.11.2019


Страшный секрет сэра Артура

Уже  давно  и  с  некоторым  сожалением  заметил,  что  не  могу  дочитывать  истории  о  Шерлоке  Холмсе  и  д-ре  Уотсоне  до  конца.  Я  люблю  А.К.  Дойла,  люблю  перечитывать,  то,  что  люблю,  так  что  мне  приходится  делать  усилие,  чтобы  взяться  за  новую  книгу  вместо  уже  прочитанной  и  даже  где-то  наизусть  заученной.  Но  уж  если  я  перечитываю  -  то  от  корки  до  корки,  с  головой  окунаясь  в  атмосферу,  вновь  переживая  историю,  возвращаясь  во  времена  первого  знакомства  с  текстом  и  т.д.  Но  с  Дойлом  меня  постигает  разочарование:  только  когда-то  очень  давно  про-  и  перечитывались  рассказы  доктора  Уотсона  целиком  и  взахлеб,  а  теперь  -  нет.  В  какой-то  момент  интерес  пропадает  совершенно  -  и  дело  вовсе  не  в  том,  что  я  уже  знаю  имя  убийцы;  но  до  этого  момента  рассказы  читаются  с  неослабевающим  интересом.  Почему?  Пожимая  плечами,  я  ставлю  книгу  обратно  на  полку,  потом  еще  долго  к  ней  не  возвращаюсь,  а  когда,  наконец,  все-таки  возвращаюсь,  все  повторяется,  а  я  вновь  испытываю  некоторое  разочарование.  Почему  так?

А  вчера  мне,  наконец,  открылось,  почему,  причем  разгадка,  как  во  многих  расследованиях  Холмса,  лежала  на  поверхности.  По  сути,  сэр  Артур  изложил  ее  в  нескольких  словах  в  самой  первой  истории  о  Холмсе  и  Уотсоне,  в  "Этюде  в  багровых  тонах".  Но  мне  потребовалось  много  лет,  чтобы  ее  заметить,  а  еще  -  тот  самый  ослабевающий  интерес  к  повествованию,  чтобы,  наконец,  обратить  внимание  на  текст  как  объект  анализа,  а  не  источник  удовольствия.  Зато  теперь  я  знаю  творческий  секрет  Дойла  -  он  раскрыт!

Холмс  объясняет  Уотсону,  закаленному  Афганистаном  бойцу,  видевшему,  как  его  товарищей  рубили  в  куски,  почему  того  так  взволновало  преступление  на  Лористон-Гарденс.  Все  просто:  "В  этом  преступлении  есть  таинственность,  которая  действует  на  воображение;  где  нет  пищи  воображению,  там  нет  и  страха".  Стоило  мне  прочитать  эту  фразу  медленно,  и  я  понял,  почему  не  дочитываю  рассказы  Дойла  до  конца.  Пока  он  рисует  картину  преступления  -  неизменно  таинственную,  дающую  богатую  пищу  воображению,  читать  интересно.  Все  так  странно,  непонятно,  необъяснимо!  -  написанное  кровью  слово  МЕСТЬ,  пять  апельсиновых  зернышек  в  конверте,  пляшущие  человечки,  невероятная  тварь,  преследующая  род  поколение  за  поколением,  переписывание  Британской  энциклопедии!  -  да,  да,  еще,  сообщайте  мне  больше  алогичных,  противоречивых,  бессмысленных  подробностей,  намеренно  умалчивая  обо  всем,  что  указывает  на  преступника  и  его  мотивы!  Пока  этот  паззл  рассыпан  на  столе  без  всякого  порядка,  а  по  нему  бестолково  мечутся  Грегсон  с  Лестрейдом,  за  которыми  следит  туповатый  Уотсон  -  есть  тайна.  Сэр  Артур  скормил  ее  моему  воображению,  как  приманку,  и  оно  заработало,  нагнав  на  меня  того  самого  страху,  который  так  славно  переживать  за  книгой  или  в  кинотеатре,  но  не  в  жизни.

Но  стоит  Холмсу  небрежными  движениями  передвинуть  несколько  деталей,  и  картина  преступления  начинает  складываться,  а  всякая  таинственность  улетучивается.  Да  и  какая  в  преступлении  может  быть  таинственность?  Вот  что  великий  детектив  говорил  Грегсону  там  же,  в  "Этюде":
-  Это  мне  напоминает  обстоятельства  смерти  Ван  Янсена  в  Утрехте,  в  тридцать  четвертом  году.  Помните  это  дело,  Грегсон?
-  Нет,  сэр.
-  Прочтите,  право,  стоит  прочесть.  Да,  ничто  не  ново  под  луной.  Все  уже  бывало  прежде."

А  лет  через  60  братья  Вайнеры  устами  Жеглова  сообщат  Шарапову  примерно  то  же  самое:  "Понимаешь,  Володя,  неслыханных  преступлений  не  бывает:  каждый  раз  что-то  подобное  где-то  когда-то  с  кем-то  уже  было.  На  том  наш  брат  сыщик  и  стоит  -  на  сходности  обстоятельств,  на  одинаковых  мотивах,  на  уловках  одного  покроя..."

Потому-то  Холмс,  внося  порядок  в  иррациональное  зрелище,  убивает  и  тайну,  и  мой  интерес.  Правильное  расположение  лиц,  поступков  и  мотивов  в  его  изложении  ничуть  не  загадочнее,  чем  изучение  моего  собственного  холодильника  с  целью  сочинить  нехитрый  ужин  из  одного,  максимум  -  из  двух  блюд.  Мне  туда  и  смотреть  не  нужно,  я  и  так  уже  все  знаю,  наперед.

И  Дойл  неукоснительно  придерживался  этой  схемы,  испытанной  однажды  в  "Этюде":  таинственное  преступление  -  вспышка  интереса  читателя  -  ошеломительная  простота  разгадки.  Схема  эта  работала  и  100  лет  назад,  работает  она  и  теперь,  потому  что  с  человеческим  воображением  все  обстоит  по-прежнему.  Оно  находит  пищу  в  таинственности,  таинственность  возбуждает  страх,  а  страшное  в  литературе  служит  разрядкой,  убежищем  и  отдохновением  от  страшного  в  жизни.

ноябрь  2019  г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854401
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 12.11.2019


Маргиналии на полях великих. Школа Гайдара

1

Я  часто  перечитываю  полюбившиеся  мне  книги  –  особенно  те,  которые  «зашли»  еще  в  детстве.  Но  годы  идут,  копится  опыт,  собираются  контекстные  сведения  об  авторах  и  текстах,  и  перечитывание  изменяется.  В  школьные  годы  я  брался  в  очередной  раз  за  повесть  Аркадия  Гайдара  «Школа»,  чтобы  вновь  пережить  приключения  главного  героя.  Потом  это  чтение  служило  другой  цели  –  я  не  так  погружался  в  книгу,  как  возвращался  в  другое  время,  на  10,  15,  20  лет  назад,  и  в  тот  свой  возраст.  Потом  я  не  без  помощи  критиков  рассмотрел  гайдаровский  стиль  и  оценил  его  лаконичность,  сжатость,  прозрачность  и  насыщенность.  А  дальше  лежал  еще  один  уровень  перечитывания,  на  котором  текст  сам  собой  увязывается  с  фактами  вне  его.

В  «Школе»  Гайдар  упоминает  свой  «потешный  флот»,  который  состоял  из  садовой  калитки  и  плота-сверхдредноута.  Флотилия  Бориса  Горикова,  Яшки  Цуккерштейна,  Тимки  Штукина  и  Федьки  Башмакова  боролась  за  владычество  над  заросшим  тиной  прудом  с  объединенным  флотом  соседских  мальчишек,  Пантюшкиных  и  Симаковых.  Баталии  разворачивались  нешуточные,  а  еще  противники  предпринимали  диверсии;  однажды  к  Борису  примчался  гонец  с  вестью,  что  враг  пытается  угнать  дредноут.  Мальчишки  кинулись  спасать  свой  флагман;  завидев  их,  вражеский  флот  бросил  свою  затею  и  поспешил  в  свой  порт.  Кратко  посовещавшись,  адмиралы  Борька  и  Федька  организовали  погоню,  чтобы  дать  врагу  решительное  сражение  и  выиграть  войну  за  пруд.  Пока  неповоротливый  дредноут  готовился  к  выходу  в  море,  Борис  и  Тимка  начали  преследование  вражеских  кораблей  на  садовой  калитке;  но  на  калитке  за  быстроходными  «крейсерами»  было  не  угнаться.  Гайдар  пишет:  «Оставалось  только  дать  им  уйти  в  защищенный  порт  или  загородить  дорогу,  рискуя  выдержать  смертельный  бой.  Я  решился  на  последнее.  Сильным  ударом  шеста  я  поставил  свой  плот  поперек  пути.  Первый  вражеский  плот  с  силой  налетел  на  нас,  и  мы  с  Тимкой  разом  очутились  по  горло  в  теплой  заплесневелой  воде.  Однако  от  удара  плот  противника  тоже  остановился».

Не  могу  сосчитать,  сколько  раз  были  перечитаны  мной  этот  и  другие  эпизоды,  но  только  теперь  я  вдруг  понял,  что  Гайдар  в  «Школе»  предсказал  свою  судьбу.  Точнее,  не  предсказал,  а  выбрал  –  в  точности  по  древнему  изречению:  поступок  формирует  привычку,  привычка  создает  характер,  а  характер  определяет  судьбу.  Гайдар  всегда  поступал  именно  так,  как  на  том  пруду,  и  выбор  между  «дать  уйти»  и  «выдержать  смертельный  бой»  неизменно  делал  в  пользу  последнего.  Летом  41-го  он  просился  в  армию,  на  фронт,  но  его,  давно  и  бесповоротно  комиссованного  по  состоянию  здоровья,  не  взяли.  Тогда  Гайдар  корреспондентом  отправился  в  прифронтовой  Киев;  там  он  не  сидел  в  штабе  в  ожидании  новостей,  как  другие  репортеры,  а  ходил  с  бойцами  и  в  атаки,  и  в  разведку.  Однажды  по  Хрещатику  бродил  пьяный  сержант,  размахивая  заряженным  пистолетом;  и  гражданские,  и  военные  разбегались  от  него,  а  Гайдар  не  стал:  он  пошел  прямо  на  хулигана  и  отобрал  у  него  пистолет.  Потом,  когда  Киев  был  взят,  он  из-под  огня  вынес  на  себе  раненного  комбата,  а  тот,  когда  пришел  в  себя,  чуть  не  застрелил  Гайдара,  на  котором  была  немецкая  плащ-палатка.  А  потом,  уже  в  немецком  тылу,  он  в  очередной  и  последний  раз  выбрал  смертельный  бой:  он  шел  во  главе  группы  партизан,  заметил  немцев  за  насыпью,  криком  предупредил  своих,  бросил  гранату  и  получил  пулю  –  прямо  в  сердце.  Товарищи  Гайдара  были  спасены  –  это  с  их  слов  позднее  воссоздали  этот  эпизод,  приведенный  в  книге  Бориса  Камова  «Аркадий  Гайдар.  Мишень  для  газетных  киллеров».

Я  не  хочу  сейчас  вдаваться  в  другие  околицы  его  творчества  и  еще  меньше  –  в  общественно-политические  оценки.  Но  мне  кажется,  что  это  достойный  пример  писательской  честности:  автобиографический  персонаж  ничуть  не  приукрашен,  дан  без  всякой  рисовки  и  кокетства.  Все  по-честному,  все,  как  в  жизни;  нет  здесь  ни  магии  текста,  ни  пророчества,  ни  сглаза  –  просто  это  был  такой  человек,  по-другому  он  поступать  не  мог  и  писал,  как  жил.  Разумеется,  протагонисты  другими  не  бывают,  иначе  какие  же  это  протагонисты?  Но  здесь  мы  имеем  тот  случай,  когда  жизнь  состоялась,  и,  по  Солону,  о  ней  позволительно  судить.  Во  всем  главном  автобиография  Гайдара  ни  на  йоту  не  уклонилась  от  правды  –  как  и  он  сам  от  пули,  которая  поставила  в  ней  финальную  точку.

2

Лешек  Колаковский  сказал  однажды,  что  нет  никакой  морали;  есть  ежедневный,  ежечасный  личный  выбор.  Повесть  «Школа»,  а  точнее,  фон,  на  котором  разворачиваются  ее  события,  -  прекрасное  полотно,  подтверждающее  и  даже  упреждающее  мысль  Колаковского.  Главный  герой  повести,  ученик  Арзамасского  реального  училища  Борис  Гориков,  рассказывает  о  своей  детской  жизни,  а  фоном  ей  –  затянувшаяся  Первая  мировая  война,  февральская,  а  затем  октябрьская  революции  и  гражданская  война.  Тот  же  фон  –  и  в  «Крушении  империи»  М.Козакова,  и  в  «Тихом  Доне»  Шолохова,  и  в  «Марше  Радецкого»  Й.  Рота,  и  в  «Докторе  Живаго»  Пастернака,  и  много  где  еще.  И,  наверное,  всегда  сквозь  эту  страшную  и  грубую  ткань  продернута  та  самая,  сугубо  личная  нить,  которая  в  «Школе»  представлена  очень  последовательно.  Потянули  за  нее  –  и  развалилась  империя,  «в  три  дня  сдулась»,  и  даже  не  одна,  а  сразу  несколько;  личный  выбор  –  вот  что  определило  судьбу  престолов  и  господств,  а  вовсе  ни  какие-нибудь  антагонистические  противоречия  и  прочие  глобальные  вещи.  По  крайней  мере,  такое  у  меня  постепенно  сформировалось  ощущение  –  а  я  «Школу»  перечитываю,  наверное,  раза  два  в  год  с  тех  пор,  как  прочитал  ее  впервые  классе  в  четвертом.  Но  эти  контрапункты  так  мастерски  вплетены  Гайдаром  в  захватывающий  сюжет  и  лаконичный  текст,  что  заметить  их  непросто;  достигнув  конца  главы,  эпизода  или  даже  страницы,  я  восклицал,  как  Иван  Бездомный:  «Умоляю,  дальше!»

Итак,  первый  момент:  отец  Бориса,  солдат  12-го  Сибирского  стрелкового  полка,  присылает  письмо  с  фронта  не  почтой,  а  через  знакомого  солдата;  ведь  отправь  его  почтой,  и  разведка  с  контрразведкой  и  прочими  старательно  вымарают  все  лишнее,  а  писателя,  пожалуй,  и  упекут  куда  подальше.  А  вскоре  отец  и  вовсе  дезертирует  и  тайно  прибывает  домой,  в  Арзамас.  В  смятении  и  суматохе  этого  события  Борис  забыл  дома  тетради,  опоздал  в  школу  и  заслужил  два  дисциплинарных  взыскания,  всего  –  три  часа  после  уроков  на  штрафной  скамье.  Но  время  на  скамье  тянется  ужасно  медленно,  и  он  совершает  едва  ли  не  самый  тяжкий  проступок  –  убегает  со  штрафной  скамьи.  При  этом  он  долго  колеблется,  но,  в  конце  концов,  решается,  потому  что  отец  не  побоялся  дезертировать;  совершая  этот  поступок,  Борис  отмечает,  что  «все  так  странно»  -  то  есть  он  уже  ощутил  свое  новое  состояние,  свой  выход  за  устоявшиеся  рамки  и  готовность  выходить  снова.  Борису  ставят  тройку  по  поведению  –  а  это  значит,  что  при  малейшем  замечании  ему  грозит  исключение  из  училища.  Вскоре  отца  его  арестовали,  осудили  и  казнили,  и  сразу  же  вслед  за  этим  происходит  февральская  революция,  отречение  царя  от  престола  и  наступает  «свобода».  Тут  Гайдар  в  нескольких  ярких  и  кратких  эпизодах  дает  читателю  понять,  что  Борис  –  не  просто  мальчик,  которому  на  голову  свалились  испытания  и  приключения;  он  –  один  из  множества,  вся  страна  отринула  старые  авторитеты  и  установления,  пришла  в  движение,  которое  только  и  можно  назвать  по-ленински:  верхи  не  могут,  низы  не  хотят.

Борис  всегда  носит  с  собой  маленький  маузер,  подаренный  отцом;  когда  классные  активисты  постановили,  что  он  должен  оружие  сдать,  он  отказался,  а  при  попытке  отобрать  у  него  оружие  силой,  выхватил  пистолет,  выстрелил  в  пол,  разогнав  одноклассников,  выпрыгнул  из  окна  и  убежал.  А  далее  события  принимают  неожиданный  оборот,  я  даже  не  сразу  понял,  что  такого  странного  в  этом  ничтожном  эпизоде:  Борис  приходит  домой,  и  мать  предупреждает  его,  что  его  исключат,  если  он  не  сдаст  пистолет  в  милицию.  А  ведь  только  что  ему  грозило  исключение  за  самый  мелкий  проступок  –  а  вот  теперь,  после  стрельбы  из  боевого  пистолета  в  полном  детей  классе,  ему  не  грозит  НИЧЕГО,  достаточно  лишь  сдать  пистолет.  То  есть  под  напором  человека,  по  своему  личному  почину  вышедшего  за  рамки,  система  подалась,  прогнулась!  –  и  Борис,  ощущая  свою  силу,  отказывается  сдать  маузер.

Более  того,  поразмышляв  немного,  он  решает  бросить  школу!  –  и  в  самом  деле,  немыслимо  оставаться  в  социальном  статусе  школьника,  если  ты  только  что  взломал  систему,  носишь  в  кармане  боевой  пистолет  и  даже  готов  его  при  случае  применить.  И  такой  случай  ему  представился  вновь  уже  очень  скоро,  в  куда  более  грозной  ситуации  и  с  куда  более  тяжкими  последствиями.  Борис  убегает  из  дому  и  едет  в  Нижний  к  дяде,  надеясь,  что  тот,  как  и  отец,  большевик;  дядя  как  раз  таковым  не  являлся  и  отправил  мальчика  обратно;  по  дороге  поезд  обстреляли  то  ли  грабители,  то  ли  повстанцы,  он  от  поезда  отстал,  очутился  один  в  лесу,  повстречал  там  незнакомца,  сговорился  идти  с  ним  вместе  в  отряд  товарища  Сиверса,  а  дня  через  два  застрелил  своего  нового  попутчика  –  потому  что  тот  оказался  юнкером,  пробиравшимся  на  Дон  к  своим,  и  Бориса  собирался  убить.  И  вскоре  Борис  оказывается  в  одном  из  красных  отрядов,  и  война  для  него  становится  делом  повседневным.  А  ведь  всего  каких-то  полгода  назад  он  учился  в  школе,  строил  плоты  для  игрушечных  баталий  на  гнилом  пруду,  запускал  воздушных  змеев,  боялся  школьных  учителей  и  инспекторов  и  вообще  –  он  даже  не  мысли  не  допускал,  что  такой  прочный  и  устоявшийся  мир  может  рухнуть  в  одночасье,  а  он  окажется  не  жертвой  под  его  обломками,  а  одним  из  тех,  кто  своим  личным,  ежедневным  и  ежечасным  выбором  привел  к  гибели  одну  империю  и  дал  начало  новой,  светлому  царству  рабочих  и  крестьян…

…пройдет  не  так  уж  много  лет,  и  Гайдар  запишет  в  своем  дневнике,  что  снова  «снились  убитые  мной  на  войне  люди».  Потом  еще,  томимый  мучительным  ожиданием  ареста,  он  зашифрует  в  повести  «Судьба  барабанщика»  весь  ужас  30-х  годов  с  их  бесконечными  и  непредсказуемыми  арестами  «врагов  народа»  и  сиротством  их  никому  не  нужных  детей.  Парадоксально,  но  эта  шифровка  принесет  ему  первый  крупный  успех  и  даже  по-настоящему  большие  деньги;  но  еще  более  парадоксальным  кажется  то,  что  теперь  почему-то  личный  выбор  больше  ничего  не  может  изменить  в  ходе  истории.  Вероятно,  историческая  ситуация  изменилась,  и  теперь  уже  и  верхи  могут,  и  низы  хотят,  а  личный  выбор  до  предела  сужен  или  даже  совсем  упразднен;  да  и  как,  в  самом-то  деле,  восставать  против  того,  что  ты  сам  и  построил?..

А  всего  только  через  несколько  десятилетий  все  повторится,  и  то,  что  вчера  казалось  нерушимым,  распадется  снова,  и  ни  верхи  не  смогут,  ни  низы  не  захотят  удерживать  старый  порядок.  И  об  этом  будут  написаны  новые  книги  –  но  совсем  по-другому,  в  другом  стиле  и  даже  на  другом  языке,  например,  бесподобная  «Московіада»  Андруховича.  Но  суть  от  это  не  изменится  ничуть:  нет  никакой  морали,  есть  только  ежедневный  и  ежечасный  личный  выбор,  а  совпадение  личного  выбора  миллионов  проворачивает  подзастрявшее  колесо  истории.

…все-таки  Гайдар,  советский  или  нет,  прежде  всего  –  хороший  писатель.  А  это  куда  важнее,  чем  советскость  или  язык,  потому  что  настоящая,  хорошая  литература  объясняет,  как  устроена  жизнь,  и  если  когда-нибудь  рухнет  какая-то  империя,  то  именно  так,  как  уже  записано  в  книгах.  Начнется  все  с  единственного  письма,  доставленного  с  оказией  вместо  почты,  а  закончится…  Читайте  у  Гайдара.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853991
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 08.11.2019


"Это - хорошо" уже в Киеве

Друзья  мои,

изданная  этим  летом  в  Минске,  моя  книга,  наконец-то,  добралась  домой,  в  Киев.  Книгу  можно  заказать  прямо  у  меня  с  доставкой  "Новой  почтой".  Цена  книги  100  грн.,  автограф  -  в  подарок.  Доставка  по  Украине  1-3  книг  обходится  в  30  грн.  Оплата  на  карту  Приватбанка.

[img]https://lavka-obitel.ru/media/catalog/product/cache/f05c82f133c2328350da0844b59347b1/_/_/_.__2.jpg[/img]

В  книгу  вошли  мои  эссе,  опубликованные  в  2007-2014  годах  в  журналах  "Отрок.UA"  и  "Фамилия",  а  также  несколько  эссе,  ранее  не  публиковавшихся  в  СМИ.

Посмотреть  на  книгу  и  почитать  отзывы  можно  здесь:

https://lavka-obitel.ru/maksim-fedorchenko-jeto-horosho-trudno-li-byt-chelovekom.html      

Если  кому-то  захочется  иметь  мою  книгу  на  книжной  полке  -  обращайтесь.

С  уважением,  Максим

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852449
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 24.10.2019


Про полеты насекомых, птиц и людей

...Потеплело,  проснулись  уже  впавшие  в  зимнюю  спячку  насекомые,  приободрились  голуби.  Я  работаю  у  окна,  а  сквозь  стекло  вот  уже  час  пытается  выбраться  на  улицу  божья  коровка.  Потычется  в  стекло,  упадет,  побродит  среди  цветочных  горшков  на  подоконнике,  упрямо  ползет  по  стеклу  вверх.  Расправляет  надкрылья,  выпрастывает  дымчатые  крылышки,  два-три  захода  в  стекло  -  и  снова  падение,  за  которым  -  очередное  восхождение  по  невидимой  и  непроницаемой  преграде.

Пока  насекомое  борется  со  стеклом,  голуби  демонстрируют  нечто  -  и  очень  похожее,  и  совсем  непохожее  на  поведение  коровки.  Вон  они,  пять  серых  птиц,  сидят  на  карнизе  старокиевской  пятиэтажки  напротив;  свесив  головы,  они  смотрят  вниз,  все  на  что-то  одно.  Это  выглядит  комично:  отсюда,  с  этого  расстояния,  птицы  кажутся  совершенно  одинаковыми,  а  одна  поза  на  всех  превращает  происходящее  в  шоу.  Ах,  нет,  это  была  инсталляция,  а  шоу  началось  только  теперь:  поддавшись  любопытству,  один  из  голубей  кидается  вниз,  страшно  ускоряясь  и  только  за  метр  до  земли  расправляя  крылья,  мигом  превращая  свободное  падение  в  безопасное  парение,  которое  завершается  изящным,  с  пируэтом,  приземлением  без  подскока.  Следом  за  ним  -  второй,  третий,  четвертый,  пятый  -  словно  серые  камни,  падают  они  с  карниза,  безупречно  повторяя  маневр  первой  птицы:  свободное  падение  -  торможение  -  вираж  -  приземление.  Вот  это  -  шоу,  настоящее  аэрошоу!

Я  снимаю  божью  коровку  со  стекла,  приоткрываю  балконную  дверь  и  выставляю  руку  на  балкон.  Насекомое,  видимо,  за  лето  натренированное  забавой  горожан  с  "полети  на  небо",  кратко  топчется  на  моем  указательном  пальце  и  через  секунду  с  негромким  жужжанием  поднимается  в  воздух.  Оно  вылетает  за  пределы  балкона  и  мгновенно  пропадает  из  виду,  подхваченное  восходящим  потоком.

И  в  самом  деле:  шоу  коровки  и  представление  голубей  и  очень  похожи,  и  совсем  непохожи.  Коровка  не  видит  преграды,  и  потому  в  нее  не  верит,  даже  ударяясь  о  нее  раз  за  разом.  Голуби  тоже  не  видят  воздуха,  но  испытав  его  однажды  как  опору,  смело  падают  с  высоты  пятого  старокиевского  этажа,  всецело  доверяясь  невидимому,  во  что  они  когда-то  поверили.  Исчезни  вдруг  атмосфера  или  потеряй  она  свои  несущие  качества  -  они  все  погибнут,  разбившись  о  землю,  так  же  слепо  следуя  своей  вере,  как  божья  коровка  -  своему  неверию.

Впрочем,  ведь  и  коровка  умеет  летать,  а  значит,  тоже  имеет  веру  в  свойства  невидимого  воздуха;  голуби,  случись  на  их  пути  стекло,  не  заметят  его  так  же,  как  и  коровка  -  я  сам  видел  такие  столкновения.  Вот  потому,  наверное,  выступление  насекомого  и  аэрошоу  птиц  так  похожи;  а  так  непохожи,  потому  что  случилось  быть  рядом  человеку  -  хоть  и  не  обучен  летать,  зато  умеет  напридумать  и  нагородить  обо  всем,  что  видит,  вплетая  свои  этические  и  эстетические  категории  куда  угодно,  даже  туда,  где  царят  одни  лишь  инстинкты  и,  может  быть,  опыт.  И  это,  между  нами,  весьма  сродни  полету;  может,  потому  и  не  летают  люди  -  ни  как  птицы,  ни  как  божьи  коровки.

[i]бабье  лето  2019  года[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851621
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 16.10.2019


МАТЕЛОТ-ІІ запрошує на борт

Радіограма-блискавка  від  конкурсу  МАТЕЛОТ:

Всім,  кого  це  може  стосуватися.
Ми  починаємо  ІІ  сезон  (2019-2020)  конкурсу  морської  прози  ім.Лисянського  "Мателот"!

Цьогорічний  конкурс  проводиться  під  егідою  Херсонської  державної  морської  академії  за  підтримки  компанії  Marlow  Navigation.  І  присвячений  185-літтю  заснування  в  Херсоні  училища  торгового  мореплавства  (1834).

УМОВИ  КОНКУРСУ  2019
-  Мова  творів :  Українська.
-  Обсяг  творів :  Від  10  тис.  знаків  до  50  тис.  знаків.
-  Жанр  творів :  Оповідання,  нарис,  новела,  художні  реалістичні  прозові  твори  невідомих  нам  жанрів,  головне  –  не  просто  необроблені  записи  у  вахтовий  журнал.  Наголос  на  слові  художні.  Хоча  й  репортаж  та  мандрівні  нотатки  такими  можуть  бути.
-  Тематика  творів :  Людина  в  морі,  людина  моря  в  усьому  розмаїтті  можливих  ситуацій.

Однак,  кожен  рік  конкурсу  має  одну  особливу  тему,  яку  досить  просто  якось  згадати  в  тексті,  але  можна  зробити  її  провідною  для  свого  твору.  Цього  року  це  –

БУДУТЬ  З  ХЛОПЦІВ  ЛЮДИ  -

це  фраза  з  листа  Т.Г.Шевченка,  якою  він  пояснює  необхідність  вступу  до  Херсонського  училища  торгового  мореплавства.  Повна  цитата  з  листа  до  брата  Варфоломія  така:
«19  вересня  вранці  приїхав  я  в  Петербург  і  прочитав  твоє  письмо.  Пишеш,  що  тебе  не  було  дома,  що  ти  хлопців  возив  у  Херсон.  Добре  зробив  єси!  Та  тілько  чи  притокмив  ти  їх  у  те  училище  торгового  мореплаванія?  Якщо  притокмив,  то  молися  Богу  та  лягай  спати:  з  хлопців  будуть  люде...  тілько  треба  спать  на  одно  око…».

Тож  ми  ж  пропонуємо  цього  року  поговорити  про  курсантів  та  практикантів  на  флоті.  Перші  рейси,  навчання  в  училищі,  флотські  звичаї  зустрічати  новачків  на  борту  тощо.  (Втім,  це  факультативна  вимога,  швидше  пропозиція  до  авторів,  журі  розгляне  також  твори  іншої  тематики,  аби  вони  були  цікавими  і  переконливими.)

-  Місце  дії:   Весь  глобус  без  обмежень  –  океани,  моря,  затоки,  протоки,  бухти,  фіорди,  гирла,  прогної,  єрики,  конки,  узбережжя,  порти,  лимани,  судноплавні  річки,  озера  тощо.  Просимо  утримуватися  від  альтернативних  реальностей  і  світів,  де  не  діють  закони  фізики  й  гідрометеорології,  користуйтесь  тим  же  глобусом,  що  був  у  Лисянського.
-  Час  дії ;  Без  обмежень.  Минуле.  Теперішнє.  Майбутнє.  Час  –  GMT.
-  Вимоги  до  оформлення  рукопису :  Документ  Word.  Підписаний  іменем  та  прізвищем  автора  та  з  його  контактним  e-mail.  Nazva  failu  –  назва  твору  латиницею.

-  Час  подання  рукопису:   Від  00:00  GMT  15  жовтня  2019  року  до  23:59  GMT  20  квітня  2020  року.
-  Адреса  для  подання:  matelot@meta.ua

-  Робота  журі:  Оцінювання  здійснюється  на  анонімній  основі  з  довгого  списку  творів  за  десятибальною  системою.  Кожен  член  журі  має  один  „екстра”  бал,  який  може  використати  для  свого  улюбленого  твору.  Кожен  член  журі  має  право  вето  на  один  твір,  який  таким  чином  виводиться  з  першої  трійки  через  якісь  суттєві  для  цього  члена  журі  причини.  Право  вето  може  бути  подолане  більшістю  голосів  журі.

-  Довгий  список  формується  рідерами,  єдиним  критерієм  для  яких  є  формальна  відповідність  тексту  умовам  конкурсу  і  його  читабельність. Після  оцінювання  журі  формує  короткий  список  з  15  творів,  які  увійдуть  в  збірку  й  будуть  видані  книжкою.

-  Оголошення  результатів  конкурсу:  20—24  травня  2020  року
-  Грошова  винагорода  переможцям  конкурсу:
1-е  місце:  5000  грн
2-е  місце:  4000  грн
3-є  місце:  3000  грн

СКЛАД  ЖУРІ:
-  Валерій  Петущак,  Київ,  яхтений  капітан,  перший  навколосвітній  мореплавець  незалежної  України
-  Олександр  Шумей,  Херсон,  викладач  морської  академії
-  Леонід  Кирилаш,  Запоріжжя,  старший  радіооператор
-  Андрій  Величко,  Київ,  капітан
-  Олександр  Береза,  Одеса,  капітан
-  Антон  Санченко,  Київ,  начальник  радіостанції"

Сторінка  на  ФБ:  facebook.com/matelotUA
Сторінка  на  Літакцент:  litakcent.com/category/matelot/

З  усіма  питаннями  звертайтеся  до  організаторів  через  ФБ  або  поштою.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851606
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 16.10.2019


Фієста

[i]*публікується  повторно,  з  першою  публікаціє  сталася  якась  невиправна  халепа[/i]

Я  прокинувся  вдосвіта.  Вийшов  на  кухню.  Неквапом  варив  каву,  гортав  сторінки  в  книжці  та  в  мережі,  поглядав  на  небо  за  вікном.  На  сході  вже  ясніло.  Аж  ось  і  птахи  –  спершу  одна,  потім  друга,  а  далі  всі  решта  почали  пронизливо  скрикували  у  деревах.  Ще  година  –  брязкне  брама  у  військових  через  дорогу,  загомонять  солдати,  тоді  враз  замовкнуть,  неголосно  пролунає  наказ,  і  вулицею  загупають  берці.  Рушили  на  пробіжку.  Незабаром  вийдуть  двірники,  горлатимуть  і  човгатимуть  мітлами  хвилин  із  двадцять,  а  за  півгодини  розпочнеться  новий  день.  Але  не  раніше.  Тепер  ще  той  ранок,  коли  ми  з  містом  сам  на  сам.  А  може,  кожен  із  нас  сам  по  собі?  Не  знаю;  дотепер  не  думав  про  таке.  Вранці  я  надто  опікуюся  тим,  аби  встигнути  з  усіма  своїми  справами,  доки  не  прокинулася  родина.  З  усіма  справами,  з  будь-якими,  навіть  із  тими,  яких  немає.  З  оцими  останніми,  врешті-решт,  особливо  ретельно.

Але  нині  справа  є.  І  робота  є,  яка  навряд  чи  гідна  називатися  «справами»,  і  справа,  яка  цілком  гідна  такої  назви.  Треба  принести  кахон,  віддаю  малого  вчитися  .  Кахон  –  це  така  перкусія.  Втім,  кого  я  намагаюся  одурити?  Перкусія?  Справді?  А  що  воно  таке,  та  перкусія?  Напевно  ж  мені  відомо  лише  те,  що  кахон  –  це  такий  лункий,  дріб’язкий,  гомінливий,  гупотнявий,  дробітний  та  ще  на  сто  різновидів  стуку  та  грюку  здатний  дерев’яний  ящик.  По  ньому  стукають,  лупають,  гатять,  його  пестять  і  лоскочуть,  а  він  на  всі  свої  дерев’яні  голоси  відгукується.  Як  ти  до  нього,  так  і  він  до  тебе.  А  ще  до  фламенок,  гітаристів  і  всього  табору  навколо  вогнища  або  у  залі,  коли  як  пощастить.  Так,  кахон  я  зустрічав  на  репетиціях  і  концертах,  а  ті  вершники,  які  його  сідлали  (угу,  на  кахон  сідають  верхи),  -  ті  вершники  давали  йому  такі  шпори,  що  здіймалися  і  курява,  і  тиск,  і  почуття,  і  овації…  Отже,  кахон  –  це  такий  дерев’яний  ящик,  типу  посилкового,  хіба  трохи  більший.

…так,  мамо.  Канікули,  мамо.  Ну,  що  роблять.  Собак  ганяють.  А,  ні,  мала  укулеле  опановує.  Укулеле,  мамо,  то  така  гітара  мацюпусінька.  Так,  мамо,  гітара.  Чотири  струни,  мамо.  Нащо?  Ну,  хоче,  мабуть.  А  малого  на  кахон  віддам.  Що  таке  кахон?  Ну,  це…

Тим  часом  день  розпочався,  родина  прокинулася.  Стрілки  годинника,  який  висить  в  мене  за  спиною,  стрибнули  одразу  на  кілька  годин  вперед.  Час  вирушати  за  кахоном.  Недалеко,  три  зупинки  метро.  Я  вирішив  іти  пішки.  Занадто  багато  останнім  часом  я  сиджу  за  комп’ютером,  а  того  останнього  часу  також  останнім  часом  забагато.  Я  скривився  на  тавтологію,  якої  свідомо  не  зміг  оминути,  та  рушив.    Це  той  випадок,  коли  похід  у  справах  знайомими  вулицями,  на  автопілоті,  є  святом  процесу,  а  не  результату.  Я  насолоджувався  ходою,  яку  поза  очі  вважав  сягнистим  кроком  індіанця  у  нетрях  Амазонії,  милувався  спорожнілим  на  літо  містом,  а  тим  часом  доходив  висновку,  що  нині  зможу  й  результат  відсвяткувати.  Музика  –  це  ж…

…Так,  мамо.  Всі  будуть  чомусь  вчитися.  Так,  я  знаю,  що  ти  ненавиділа  музичну  школу.  Так,  пам’ятаю,  ти  жодного  разу  не  сідала  за  фортепіано  після  школи.  Але  це  не…

Кахон  зовні  –  справжній  посилковий  ящик.  Таких  свого  часу  ми  з  покійним  дідом  розібрали  сотні.  Він  їздив  по  звалищах  свого  індустріального  міста,  збирав  промисловий  мотлох  і  непотріб,  і  видобував  із  нього  все  в  господарстві  цінне  та  необхідне,  а  йому,  механіку  та  майстру  від  Бога,  таким  видавалося  все.  Пригадую  літо,  коли  він  щодня  привозив  посилкові  ящики.  Я  мусив  ті  ящики  розбирати:  фанера  окремо,  планочки  окремо,  гвіздочки  окремо.  Ну,  нехай  фанера,  хоча  й  найдешевша;  але  ж  і  занозиста!  –  дякувати  Богові,  тітонька  моя  була  майстриня  ті  занози  видобувати.  Та  досі  не  розумію,  яка  користь  у  тих  гнутих  гвіздочках,  видобутих  із  ящиків;  але  дід  заперечень  не  терпів  і  винятків  не  робив  –  ніяких  і  ніколи,  а  про  гвіздочки  й  поготів.  Дивлюся  на  кахон,  а  мені  два  почуття  крають  те,  що  вони  зазвичай  крають  у  таких  випадках.  Ми  ніколи  не  знали  наших  небіжчиків  так,  як  їх  знали  інші,  у  їхніх  інших  якостях,  поза  родинними  зв’язками,  поза  їхніми  обов’язками  щодо  нас.  А  здогадуватися  про  незнані  нам  риси  та  сторони  дорогих  мерців  починаємо  вже  потому,  запізно,  коли  хіба  що  каратися  та  згадувати.  А  потім  та  сама  доля  спіткає  наших  –  моїх!  –  нащадків.  Друге  почуття  було  суто  фізичне:  мені  знову,  як  колись  дуже  давно,  коли  я  підробляв  вантажником,  зайшла  під  ніготь  великого  пальця  правиці  довжелезна  сіра  скалка.  Я  страждав  цілий  день,  доки  ми  розвозили  містом  вантаж,  і  кожен  ящик,  який  я  тягнув  із  вантажівки  до  крамниць,  видавався  мені  шматком  розпеченого  заліза,  який  я  чомусь  вперто  носив  голіруч.  А  ввечері  тітка,  моя  мила,  весела,  вродлива  та  співуча  тітка  одним  рухом  звільнила  мене  від  тієї  скалки,  і  наступні  миті  позначилися  таким  блаженством,  якому  й  дотепер  годі  знайти  гідне  порівняння.  Але  до  чого  та  скалка?  Ані  до  фанери,  ані  до  посилкових  ящиків  стосунку  вона  не  мала;  а  от  бачу  ящик,  фанерний  чи  з  дошок,  і  пече  мені  великий  палець  правиці,  і  край.

Все  ж  таки  кахон  не  ящик.  Якби  ви  побачили  його,  зрозуміли  б,  що  це  інструмент,  і  що  він  воліє  або  навіть  і  повеліває  показати  йому  місто.  Сягнистим  кроком  південноамериканського  індіанця  пройти  весь  шлях  до  нової  домівки,  ніде  не  затримуватися,  але  й  не  квапитися,  йти  зі  швидкістю  та  поважністю,  достойними  високого  гостя,  який  хоч  і  прибув  інкогніто,  а  подеколи  буває  й  засідланим,  але  гідності  своєї  ніколи  не  втрачав  і  тепер  не  втратив.  Отже,  ходімо.  І  ми  рушили.

…Так,  мамо.  Звісно,  мамо,  село.  Дід.  Тобто,  твій  дід,  мій  прадід.  О,  так?  Я  не  знав,  що  він  із  своїм  пораненням  і  про  курей  дбав,  і  качани  збирав,  і  сітки  плів,  і...  Я  ж  застав  його  вже  цілковитим  інвалідом.  Так,  мамо,  можу  уявити…
(прадід  шкутильгає  степом  понад  Лиманом,  видивляється  серед  бадилля  та  бур’яну  загублені  комбайном  початки  кукурудзи,  складає  їх  у  мішок,  годувати  курей.  Деякі  з  тих  початків  загубляться  у  курнику,  скам’яніють,  я  знайду  їх  років  через  тридцять  або  сорок  і  почну  варити,  і  варитиму  цілий  день  і  цілісіньку  ніч,  аж  допоки  не  прокинуся  вранці  поруч  із  згаслим  багаттям  і  м’ятим  відром  обвуглених  качанів)
...Так,  мамо,  уявляю.  Так,  оце  саме  несу  кахон.  Що  таке  кахон?  Ну,  це…

Тим  часом  моя  південноамериканська  сягниста  хода  вивела  нас  на  магістраль,  і  кахон  стривожено  загудів.  Вулицею  сунули  машини,  забагато,  як  на  першу  суботу  червня;  кахон  всім  своїм  кутастим  тілом  відчув  цей  рух  і  завібрував  у  відповідь.  А  вібрація  –  це  і  є  звук.  Із  круглого  отвору  у  спині  кахону  полинуло…  Що?  Я  схилився  до  нього.  Наче  військовий  оркестр  на  площі,  і  люди  юрмляться  навколо,  піротехніка,  в  повітря  здіймаються  вогняні  кулі,  багато,  десятки,  сотні  куль,  це  ж  фієста,  заради  неї  не  шкодують  ані  себе,  ані  піротехніки.  На  світлофорі  ввімкнулося  червоне  світло,  і  потік  автівок  зупинився.  Оркестр  завмер.  Вітер  прибив  усі  вогняні  кулі  до  землі.  Спалахнуло  зелене,  і  всі  двигуни  разом  набрали  оберти,  а  крайньою  правою  смугою  із  видовженим  А  промайнула  чорна  тінь,  ревучи  чимось  турбованим,  або  й  бітурбованим.  Кахон  відреагував  миттєво:  бики  мчать  вулицею  до  арени.  Юрма  біжить  щодуху.  Нараз  глядачі  в  один  голос  закричали.  Просунувши  голову  між  дощок,  я  побачив,  як  бики  забігають  з  вулиці  в  довгий  прохід.  Вони  бігли  швидко  й  наздоганяли  юрму.  Вулиця  спорожніла,  кахон  замовк,  наче  й  не  було  щойно  ані  биків,  ані  юрми.  Ми  знову  неспішно  крокували  містом,  роздивляючись  місцеві  пам’ятки  архітектури,  ось,  наприклад,  зверніть  увагу,  перепрошую,  якщо  ваша  ласка,  пане,  ось  це  –  костьол…

[img]https://i.pinimg.com/originals/75/7c/f1/757cf1983ea854b6be7fda813e0df1f8.jpg[/img]

Аж  тут  асфальт  закінчився,  далі  вулиця  була  брукована,  і  нагодилося  десятків  зо  два  автівок,  екскаватор  і  бульдозер.  Кахон  тільки  на  те  й  чекав.  Фієста  сунула  суцільним  потоком.  Музика  на  вулицях  не  вгавала  ні  на  мить.  Гуркотіли  барабани,  завивали  дудки.  В  кафе  чоловіки,  вчепившись  руками  за  край  столу  чи  обнявши  один  одного  за  плечі,  співали  грубими  голосами.  Та  щойно  повз  нас  промайнула  та  закінчилася  навала  моторного  гармидеру,  кахон  перепитав  про  костьол,  а  я  пояснив.

…Так,  мамо,  всього  ж  раз  за  все  життя  людина  ходить  до  школи.  Варто  ходити  в  хорошу,  а  ліпше  в  найкраще.  Не  знаю,  мамо…

Та  відтепер,  коли  наш  шлях  вів  нас  із  кахоном  уздовж  брукованої  вулиці,  події  розгорталися  з  шаленою  швидкістю.  Щойно  до  нас  наближалася  чергова  порція  автівок,  кахон  забував  про  екскурсію  та  повертався  до  свого.  Бик  задер  хвоста,  кинувся,  і  Ромеро,  прикипівши  до  місця  стуленими  ногами,  повів  бика  плащем  навколо  себе.  Вологий,  важкий  від  піску  плащ  розправився,  мов  вітрило,  й  Ромеро  завершив  оберт,  весь  час  тримаючи  його  перед  самою  мордою  бика.  Він  зробив  чотири  оберти-вероніки  й  скінчив  напівобертом  —  завів  бика  собі  за  спину,  а  тоді,  перекинувши  плащ  через  руку  й  узявшись  другою  рукою  під  бік,  рушив  назустріч  оплескам,  а  бик  завмер,  дивлячись  йому  в  спину  —  дивлячись,  як  віддаляється  його  спина.  Публіка  вимагала,  щоб  бика  замінили.  Вона  зчинила  страшенний  галас.

Книгарня,  прошу  пана,  планетарій,  олімпійська  арена…  -  та  найменший  сторонній  звук  повертав  кахон  і  мене  разом  із  ним  до  справи.  О,  так,  це  і  була  справа  цього  дня,  свято  неймовірного  процесу  і  надзвичайного  результату!  І  волів  би  я  знати,  чи  знав  кахон  про  той  процес  і  результат  наперед:  адже  у  вирішальну  мить,  коли  шпага  Ромеро  ввійшла  бику  між  лопаток,  і  то  був  кінець,  і  арена  мала  би  вибухнути  воланнями  і  оплесками  –  саме  в  цю  мить  чорний  «пассат»  наздогнав  червону  «хонду».  Удар  був  такий  потужний,  що  пассатові  фари  повилітали  з  очниць  і  впали  на  асфальті  далеко  попереду  від  місця  зіткнення.  Той  удар  остаточно  вивільнив  приховану  в  кахоні  арену,  і  вона  тепер  шаленіла  на  всі  його…  ні,  всі  свої  різнобарвні  голоси,  гупала  ногами,  свистіла,  кричала,  надривала  горлянки,  напинала  жили  на  скронях  і  шиях,  святкувала  перемогу  та  життя  чи  поразку  та  смерть…

…Так,  мамо.  Я  казав  тобі,  мамо.  Кахон,  мамо,  це  посилковий  ящик,  фанерний.  Тими  ящиками  іспанці  розсилають  світом  фієсту.  Що?  Фієсту!

[i]01-02.06.2019[/i]

*У  тексті  використано  цитати  з  роману  Ернеста  Гемінґвея  "І  сходить  сонце  (Фієста)"  у  незрівнянному  перекладі  Мара  Пінчевського,  який  навчим  мене  любити  Гемінґвея  (за  виданням:  Київ,  в-во  «Вища  школа»,  1985,  знайденим  на  лаві  в  парку)
Малюнок:  Paul  Cox.  Pamplona

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850423
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.10.2019


Куш

Робота  ця  досталася  мені  на  диво  вчасно.  Я  вже  мало  не  півроку  ниділа  без  діла,  всі  мої  заощадження  вичерпалися,  і  я  перебивалася  де  десяткою,  де  двадцяткою,  а  інколи  вже  й  собак  вигулювала.  Собак!  –  я,  професійна,  досвідчена,  компетентна  няня,  друга  Мері  Попінс,  куди  як  привабливіша  за  першу!  Я,  володарка  рекомендацій  від  найповажніших  родин  штатів  Нью-Гемпшир,  Род-Айленд,  Масачусетс,  Нью-Джерсі  і  Меріленд!  Щоправда,  ті  рекомендації  я  виготовила  сама,  та  погодьтеся:  підробки  такого  ґатунку  безперечно  свідчать  про  талант  людини,  що  їх  виготовила.  А  талант  мав  би  винагороджуватися  як  такий,  без  надмірних  зусиль,  така  моя  думка.

Та  попри  всі  мої  таланти  та  ваби  останнім  часом  мені  не  щастило.  Траплялися  виключно  прискіпливі  батьки,  вкрай  підозрілі  слуги  та  невгамовні  вередливі  діти  –  останні,  якщо  чесно,  допікали  мені  найбільше,  всі  вони,  будь-які.  Як  на  мене,  краще  б  їх  зовсім  не  було  –  нащо  ця  халепа  людям,  які  мають  невичерпні  банківські  рахунки,  апартаменти  на  Мангеттені,  заміські  маєтки,  шикарні  авта,  яхти,  літаки  та  загалом  усе,  що  потрібно,  аби  насолоджуватися  життям.  А  їм,  бачте,  дітей  забракло,  а  я  панькайся  з  малими  мерзотниками!  Коли  я  обрала  свій  фах,  я  мала  на  увазі  дещо  інше,  і  до  пори  мені  щастило.  Господарі  та  діти  обожнювали  мене  від  першої  зустрічі,  тож  я  встигала  владнати  свої  справи  й  таємничо  зникнути  з  чимось  коштовним  і  компактним  ще  до  виникнення  першої  підозри.  Та  після  випадку  з  опіумною  настоянкою  мою  удачу  як  відрубало:  я  не  могла  здобути  місця  навіть  у  родинах  середньої  руки  та  вже  міркувала  про  зміну  фаху.  Тож  коли  того  вечора  я  зустріла  міс  Сіммонс  з  агенції,  а  вона  запропонувала  мені  місце  в  заможній  старовинній  родині,  яка  мешкала  в  самих  нетрях  штату  Нью-Йорк,  куди  решта  дівчат  міс  Сіммонс  їхати  відмовилися,  я  не  вагалася.  Я  вчепилася  за  той  лист-запрошення,  наче  потопаючий  за  рятівне  коло,  та  чкурнула  пакувати  валізи,  навіть  не  дослухавши  міс  Сіммонс  і  не  подякувавши  їй.  А  наступного  дня  я  «позичила»  авто  в  дівчини,  з  якою  ділила  помешкання,  та  гайнула  за  дві  сотні  миль  від  Нью-Йорку.  Я  дуже  поспішала,  та  не  через  ту  дурепу,  яка  могла  звернутися  до  поліції  через  свою  роздовбану  таратайку,  а  через  те,  що  до  роботи  слід  було  стати  негайно,  завтра,  у  перший  день  листопаду.  Та  я  вважала  за  краще  бути  там  принаймні  за  день  до  строку  –  воно  з  усіх  боків  краще,  і  господарі  оцінять  мою  завбачливість  і  старанність,  і  я  спокійно  роздивлюся,  що  там  і  як,  і  ніяка  мала  наволоч  мені  не  заважатиме.

«А  може,  й  справді,  взятися  до  роботи,  -  міркувала  я  дорогою,  що  вела  мене  в  глушини  штату  Нью-Йорк.  -  Дбати  про  дітей,  догоджати  їхнім  батькам,  чесно  заробляти  та  жити  спокійно?»    Я  уявила  собі  таке  життя  впродовж  десятиліть,  і  мені  аж  млосно  зробилося:  та  ні  за  що!  Краще  я  ризикуватиму,  гратиму  не  за  правилами,  ходитиму  по  лезу,  та  одного  дня  зірву  такий  куш,  аби  до  кінця  днів  вистачило.  І  я  тиснула  на  педаль  газу,  аби  якнайшвидше  дістатися  до  маєтку  моїх  нових  наймачів.

Тим  часом  яскраво-синє  жовтневе  небо  спохмурніло,  а  за  півгодини  з  півночі  насунула  чорна  хмара,  в  якій  весь  час  зблискувало  та  гриміло.  Хмара  наблизилися  до  хайвею,  який  ниткою  тягнувся  через  безкінечні  ліси,  та  зупинилася,  ніби  поступившись  мені  дорогою;  добрий  знак,  сказала  я  собі  подумки  та  відчула  знайоме  піднесення,  яке  завжди  свідчило,  що  оборудка  буде  вдалою.  Та  щойно  я  повернула  праворуч  на  путівець,  в  тій  хмарі  гримнуло  так,  що  мені  аж  вуха  позакладало,  а  наступної  миті  все  навколо  зникло  за  струменями  дощу.  Довелося  пригальмувати;  за  вказівками  у  люб’язному  листі-запрошенні,  від  хайвею  до  маєтку  миль  п’ять  –  і  ті  п’ять  миль  довелося  повзти  черепашачим  кроком  через  зливу,  яка  шаленіла  та  не  вгамовувалася  ні  на  мить.  Нарешті  черговий  спалах  блискавки  осяяв  велетенські,  навстіж  розчахнуті  ворота,  до  яких  прямувала  дорога.  На  світлині,  яку  я  знайшла  у  конверті  із  запрошенням,  маєток  мав  охайний,  доглянутий  та  елегантний  вигляд,  але  у  примарному  світлі  блискавки  мені  здалося,  що  ворота  ледве  трималися  на  своїх  петлях,  а  ще  їм  бракувало  догляду  садівника.  З  тих  пір,  як  зробили  те  фото  у  конверті,  нероба-садівник  дозволив  якимсь  витким  рослинам  обплести  ті  ворота  аж  до  самого  верху.  Я  заспокоїла  себе  тим,  що  при  такому  освітленні  не  диво  побачити  й  самого  вершника  з  сонного  виярку;  до  того  ж,  за  ці  п’ять  путівцем  і  ще  бозна  скільки  миль  шосе  я  не  зустрічала  інших  автівок;  ворота  відчинено,  отже,  тут  чекають,  і  чекають  саме  на  мене.

І  справді:  щойно  авто  чхнуло  востаннє  перед  дверима  маєтку,  вони  відкрилися.  У  яскравому  світлі,  яке  струменіло  з  будинку,  виникла  чоловіча  постать  із  неосяжною  парасолькою  у  правиці.  Я  спостерігала  за  нею,  не  намагаючись  вийти  з  авто  або  навіть  відчинити  дверцята;  постать  наблизилася  до  автівки,  а  дощ  перестав  періщити  по  її  даху  та  склу  –  таку  велику  парасольку  тримала  постать.  Дверцята  розчахнулися,  мені  запропонували  чудово  доглянуту  чоловічу  руку  з  довжелезними  красивими  пальцями,  а  владний  низький  голос  із  на  диво  виразним  іноземним  акцентом  пророкотав  наді  мною,  наче  ласкава  варіація  того  грому,  що  супроводжував  мене  останні  милі:

-  Вітаю  в  маєтку  ван  Гутенів,  міс  Готторн!  –  і  я  прийняла  ту  прекрасну  руку,  вибралася  з  автівки  та  рушила  до  дверей;  дощ  і  далі  лютував  навколо,  але  жодна  краплина  мене  не  торкнулася.  Мить  –  і  ми  увійшли  до  маєтку,  двері  зачинилися  та  відсікли  і  плескіт  дощу,  і  гуркіт  грому,  який  тепер  лунав  ледь  чутно.  Неосяжний  передпокій  освітлювали  свічки  –  багато,  сотні  свічок  лили  золотаве  світло  на  розкішне  оздоблення  передпокою.  В  таких  палацах  мешкають    справжні  багатії,  подумки  сказала  я  собі,  та  нарешті  роздивилися  того,  хто  мене  зустрів.  Це  мав  бути  сам  господар,  Дерек  ван  Гутен,  який  підписав  запрошення:  неможливо  уявити  собі  слугу  або  навіть  дворецького  з  такою  шляхетністю  в  кожній  рисі  обличчя  та  постаті,    та  ще  й  вбраного  з  бездоганним  смаком  і  надзвичайно  дорого  –  от  вже  на  чому,  а  на  цьому  я  знаюся,  фах  того  вимагає.  І  я  звернулася  до  нього:

-  Дякую,  пане  ван  Гутен,  що  зустріли  мене.  Жахлива  нині  погода.  –  Обличчя  господаря  осяяла  слабка,  майже  примарна  посмішка,  що  вибачилася  за  погоду,  а  його  права  брова  здійснила  один  маленький  рух,  який  підтвердив  мої  припущення  щодо  його  особистості  та  повідомив,  що  про  мої  валізи  подбають.  А  далі  ван  Гутен  запросив  слідувати  за  ним;  ми  піднялися  широкими  мармуровими  сходами,  пройшли  кількома  величезними  кімнатами,  також  яскраво  освітленими  сотнями  свічок,  і  опинилися  у  білій  із  золотом  їдальні,  посеред  якої  стояв  довжелезний,  накритий  на  двох  стіл.  Господар  відсунув  мені  стілець,  я  сіла,  він  вмостився  на  іншому  кінці  столу  та  жестом  запросив  до  вечері.  Я  страшенно  зголодніла  за  день  у  дорозі  та  воліла  би  накинутися  на  їжу,  але  варто  було  себе  стримувати.  Так!  Тут  варто  робити  все  правильно,  терпіти  голод,  холод,  біль  і  все,  що  доведеться.  Здається,  якщо  доля  десь  і  ховає  той  куш,  на  який  я  ставила  все,  то  саме  в  такому  маєтку.  І  я  не  торкнулася  їжі,  а  келих  із  вином  лише  приклала  до  губ,  не  скуштувавши;  втім,  я  відчула  неймовірний  аромат  напою,  який,  мабуть,  сотню  років  зберігався  у  найглибшому  льосі  якогось  заморського  монарха.  О,  такий  трунок  вдихати  та  вдихати,  аж  до  запаморочення,  але  бізнес  є  бізнес,  а  запаморочення  йому  завада,  тож  я  відставила  келих  подалі  та  подякувала  господаря  за  «вечерю».  Він  посміхнувся  у  відповідь  своєю  примарною  посмішкою,  здається,  цілковито  байдужий  до  їжі  та  напоїв,  а  я  запитала:

-  Коли  я  зустрінуся  із  маленькими  панами  і  паннами  ван  Гутен?  –  і  всім  своїм  виглядом  дала  зрозуміти  господареві,  яка  це  для  мене  радість,  відповідальність  і  честь.

-  Своєчасно  зустрінетеся,  маю  сподівання.  Адже  саме  для  цього  ви  тут,  міс  Готторн…  чи  не  так?  -  приязно  прогуркотів  ласкавий  грім  із  іншого  кінця  столу,  а  надворі  в  цю  мить  так  спалахнуло  та  бахнуло,  що  гуркіт  досяг  навіть  цього  затишного  покою,  а  вогники  свічок  затріпотіли.  Ван  Гутен  не  звернув  на  це  жодної  уваги  та  запропонував:

-  Випийте  ще  вина,  міс  Готторн,  випийте  ще,  і  я  покажу  вам  будинок  і  ваш  покій.  –  І  він  чекав,  доки  я  знову  торкнуся  губами  свого  келиха,  а  тоді  підвівся,  відсунув  мій  стілець,  запропонував  мені  правицю  та  жестом  запросив  на  прогулянку  маєтком.

А  маєток  був  неосяжний;  кімната  за  кімнатою,  покій  за  покоєм,  сходи  за  сходами,  анфілада  за  анфіладою  –  ми  подорожували  крізь  фамільний  палац  ван  Гутенів,  який  вони,  покоління  за  поколінням,  дбайливо  розбудовували.  Вони  наповнювали  його  меблями,  килимами,  порцеляною,  картинами,  скульптурами  та,  напевно,  коштовностями,  аби  одного  дня  сюди  потрапив  справжній  поціновувач  розкошів,  поціновувач-хижак,  який  знається  на  тому,  як  ними  заволодіти  та  обернути  на  радості  життя,  які  дехто  вважає  примарними  та  скороминущими,  дехто,  та  тільки  не  я…

Тим  часом  ми  зробили  будинком  коло  та  знову  опинилися  в  передпокої.  Господар  підійшов  до  темного,  майже  чорного  прямокутника  на  стіні  та  пояснив,  що  це  портрет  засновника  маєтку  та  всієї  династії;  вангутенового  пращура  годі  було  роздивитися,  тож  я  дивилася  на  інші,  більш  цікаві  речі  в  передпокої,  яких  тут  було  досхочу.  Ван  Гутен  заходився  розповідати  своєю  дивною,  мало  не  ламаною  англійською,  як  його  невидимий  предок  прибув  сюди  бозна  коли  з  Амстердаму,  здибався  з  місцевими  індіанцями,  через  що  інші  голландці  з  ним  посварилися,  а  згодом  і  вбили  його  як  поганського  чаклуна,  вбили,  до  речі,  у  канун  Дня  Всіх  Святих,  і  цій  прикрій  події  за  якусь  годинку  виповняється  рівно...

Я  слухала  та  запам’ятовувала,  адже  таке  може  знадобитися  для  завоювання  прихильності,  а  надто  довіри  господарів;  аж  раптом  я  помітила  на  полиці  каміну  довгастий  жовтавий  конверт  із  гербом,  таким  же,  як  на  занедбаних  воротах  маєтку,  та  моїм  ім’ям,  виведеним  каліграфічним  письмом.  Непомітно  для  ван  Гутена  я  поцупила  той  конверт  і  сховала  його  в  рукаві.  Коли  той  завершив  розповідь  про  свого  прадіда  та  ефектним  жестом  вказав  на  все  навколо  так,  що  той  жест  охопив  і  маєток,  і  ліси  навколо,  і  мало  не  весь  штат  Нью-Йорк,  я  стримано  зааплодувала,  а  тоді  попросила  вибачити  мене  на  хвилину.  Ван  Гутен  нахилив  голову  так,  аби  я  отримала  і  вибачення,  і  вказівку,  де  шукати  вбиральню,  я  зробила  щось  на  кшталт  кніксену  у  відповідь  та  мало  не  побігла  у  вказаному  ним  напрямку.

«Дорога  міс  Готторн,  вітаю  Вас  у  маєтку  ван  Гутенів.
Я  переконаний,  що  міс  Сіммонс  належним  чином  поінформувала  Вас  про  характер  Вашої  роботи  в  родині  Ван  Гутен  і  всю  відповідальність  покладених  на  Вас  завдань.  Не  маю  жодних  сумнівів,  що  міс  Сіммонс  довела  до  Вашого  відома    абсолютну  та  незаперечну  необхідність  прибути  до  маєтку  за  жодних  обставин  не  раніше  1  листопада.  Наша  родина  з  певних  поважних  причин  щороку  залишає  маєток  у  передостанні  дні  жовтня  та  повертається  опівдні  1  листопаду,  у  День  Всіх  Святих.
Втім,  якщо  Ви  читаєте  цей  лист,  Ви  опинилися  в  маєтку  раніше.  З  огляду  на  бездоганну  репутацію  міс  Сіммонс  та  точність  наданих  їй  інструкцій,  доходжу  висновку,  що  Ви  діяли  або  легковажно,  або  зловмисно.  Будь-яке  моє  припущення  свідчить  про  Вашу  непридатність  до  виконання  роботи  няні  в  родині  ван  Гутенів.  Водночас  доля,  яка  тепер  на  Вас  очікує,  є  такою  страшною,  що  я  відчуваю  до  Вас  виключно  сум  і  бажаю  Вам  лише  одного.  Нехай  Господь  врятує  Вашу  легковажну  або  зловмисну  душу,  яку  Ви  самі  занапастили,  та  дасть  сили  гідно  пройти  ті  страшні  випробування,  які  тепер  на  Вас  очікують  з  Вашої  власної  провини.  Втім,  додам,  що  порятунок  іще  можливий  за  умови,  що  Ви  не  вживали  в  будинку  їжі  та  напоїв,  але  з  огляду  на  Вашу  легковажність  або  зловмисність,  я  виключаю  таку  щасливу  для  Вас  можливість.  Ані  на  моїй  пам’яті,  ані  за  спогадами  моїх  попередників,  такого  щасливого  випадку  ніколи  не  ставалося.  Мені  дуже  шкода,  міс  Готторн.  Прошу  також  належно  оцінити  мою  з  Вами  відвертість,  адже  будь-який  розголос  міг  би  нашкодити  репутації  родини  ван  Гутенів;  тепер  Ви  знаєте,  що  на  Вас  очікує,  а  моя  совість  спокійна.
З  цим  залишаюся  щиро  Ваш,  Дерек  ван  Гутен»

Що  за  маячня?  Невже  мешканці  такого  маєтку  здатні  на  ідіотські  розіграші  а-ля  Геловін?  Невже  би  вони  витрачали  зусилля  на  те,  аби  розіграти  мене,  особу,  не  рівну  їм  в  усіх  сенсах?  Розігрувати,  дурити,  лякати  простолюдинку?  Ні,  таке  годі  собі  уявити,  а  я  добре  знаю:  як  щось  неможливо  уявити,  воно  й  статися  не  може,  особливо,  коли  йдеться  про  всі  ці  суспільні  умовності,  канони  та  решту  дурниць  вищого  світу.  Отже,  справа  тут  в  іншому,  але  в  чому?  Я  ні  на  мить  не  припускала,  що  цей  лист  вартий  довіри,  але  вже  був  час  повернутися.  А  ще  -  з’ясувати,  що  задумав  цей  Дерек,  а  як  це  не  Дерек,  то  хто  це  такий  і  чого  він  хоче;  та  понад  усе  мені  хотілося  забратися  звідси  якнайдалі  –  здається,  доля  все  ще  не  посміхнулася  мені,  а  такий  чудернацький  початок  справи  не  віщує  прибутків.  Але  дамо  долі  ще  один  шанс.  Я  ще  раз  пробігла  очима  лист  і  зупинилася  на  словах  про  їжу  та  напої.  Я  пригадала  дивний  запах  вина,  який  хотілося  вдихати  знову  та  знову  і  мало  не  повірила  в  те,  про  що  йшлося  в  листі.  Та  ні,  це  повна  маячня!  З  іншої  сторони,  я  справді  нічого  в  будинку  не  вживала;  може,  моє  щастя  –  просто  вибратися  з  цієї  халепи?  Я  сховала  лист  у  кишеню  та  повернулася  до  передпокою.

А  передпокою  вже  не  було.  Розкішне,  осяяне  сотнями  свічок  приміщення  перетворилося  на  брудну  смердючу  півтемну  печеру,  посеред  якої  палало  вогнище.  Над  вогнищем  булькотів  казан,  а  навколо  стовбичили  страховиська  всіх  ґатунків  і  різновидів  і  потихеньку  співали  невідомою  мовою;  той,  хто  був  Дереком  ван  Гутеном,  лишився  впізнаваним,  але  вбрався  в  дрантя,  нап’яв  на  голову  якусь  дивацьку  корону  з  пір’я,  намастив  обличчя  та  руки  якоюсь  мерзотою,  що  світилася  в  темряві,  і  тепер  сунув  до  мене,  вигукуючи  казна  що  та  простягаючи  до  мене  сяючі  долоні  з  бридко  довгими  пазуристими  пальцями.  Страховиська  шкандибали  слідом,  а  з  чорних  глибин  печери  лізли  все  нові  й  нові  страшки.

Ні,  це  ж  просто  посміховисько.  Я  мало  не  порснула  сміхом:  в  нас  час  намагатися  лякати  таким  чином  будь-кого,  навіть  і  самотню  дівчину,  навіть  у  загубленому  в  лісі  маєтку  за  дві  сотні  миль  від  Нью-Йорку…  Якщо  це  святкування  Геловіну,  то  ван  Гутени  ставляться  до  свята  аж  надто  серйозно.  Я  не  мала  жодного  бажання  грати  в  ці  ігри,  але  й  вибору  іншого  я  поки  не  бачила.  І  я  твердо  сказала  ван  Гутенові:
-  Я  не  їла  твоєї  їжі  та  не  пила  твого  трунку!

Що  тут  із  ними  сталося!  Страховиська  вили  на  всі  голоси,  рвали  на  собі  чи  то  одяг,  чи  то  шкіру,  падали  долі,  билися  в  судомах  і  вивергали  на  брудну  підлогу  щось  дуже  схоже  на  нутрощі.  З  казана  аж  до  стелі  печери  здійнявся  стовбур  рідини,  що  зеленаво  світилася,  постояв  так  деякий  час,  а  тоді  опав  навсібіч,  окропивши  всю  погань,  що  викаблучувалася  на  підлозі,  і  та  погань  вмить  обернулася  на  пару  та  розвіялася  –  оце  й  справді  було  ефектно,  чистий  Голівуд,  тільки  краще,  і  я  мало  не  зааплодувала  ван  Гутену  і  Ко.  А  він,  до  речі,  закляк  посеред  того  гармидеру,  не  зважав  ні  на  що,  а  тільки  дивився  на  мене  величезними  очима,  що  сяяли,  мов  той  фонтан,  що  здійнявся  з  казана.  Коли  вся  його  свита  згинула,  окроплена  водою  з  фонтану,  він  застогнав  і  розідрав  сорочку  на  грудях  –  і  там,  де  серце,  стирчав  грубий  дерев’яний  кілок.  Та  після  ефектного  розвіювання  сотні  страховиськ  це  було  надто  просто,  і  я  вирішила  припинити  гру:

-  Добраніч,  пане  ван  Гутен!  –  і  тут  він  знову  мене  вразив  акторською  майстерністю,  тому  що  розсипався  на  попіл,  звідкись  повіяло  вітром,  який  закрутив  той  попіл  у  маленьке  охайне  торнадо,  а  те  торнадо  подалося  до  казана,  казан  його  всмоктав  і  провалився  у  вогнище.  А  далі  вогнище  спалахнуло  так  яскраво,  що  засліпило  мене,  і  на  якусь  мить  все  зникло  перед  моїми  очима,  а  потім  на  мене  линуло  зверху  крижаною  водою,  а  над  головою  загуркотіло.

Зір,  мабуть,  повернувся,  але  навколо  була  суцільна  темрява,  тож  користі  від  того  було  ніякої;  періщив  дощ,  завивав  вітер,  зверху  гриміло,  а  під  ногами  чвакало  –  я  стояла  на  розкислій  драглистій  землі  мало  не  по  кісточки  у  холодній  дощовій  воді.  Коли  в  небі  знову  зблиснуло,  я  помітила,  що  стою  за  кілька  кроків  від  своєї  автівки,  та  прожогом  кинулася  до  неї.  Дякувати  Богові,  мотор  загарчав,  щойно  я  повернула  ключ,  і  я  рушила  до  воріт;  у  світлі  фар  і  блискавок  я  помітила  рештки  стін,  але  ніякого  маєтку  вже  не  було.  Не  зупиняючись,  я  торкнулася  кишені:  лист  Дерека  ван  Гутена  був  на  місці.

…Відтоді  минуло  вже  багато  років.  Я  давно  відійшла  від  будь-яких  справ  і  просто  насолоджуюся  життям.  Де  саме,  під  яким  ім’ям  –  моя  головна  таємниця,  про  яку  знає  лише  мій  адвокат  –  або  гадає,  що  знає,  але  це  не  суттєво.  А  суттєво  ось  що:  щороку  в  останній  тиждень  жовтня  він  надсилає  повіреному  у  справах  родини  ван  Гутенів  конверт.  В  тому  конверті  –  фото  маєтку,  що  додавалося  до  запрошення;  то  не  оригінал,  ясна  річ,  а  одна  з  тисяч  копій,  знятих  з  того  фото,  запрошення,  листа  Дерека  та  фото  розтрощеного  маєтку  ван  Гутенів,  яке  я  зробила  ясного  ранку  1  листопада  одна  тисяча  дев’ятсот…  втім,  неважливо  якого  року;  зробила  та  надійно  приховала  по  всьому  світу.  Спершу  на  звороті  фото  писали  слово  «розголос»,  але  за  наполяганням  одного  з  моїх  адвокатів  робити  це  припинили.  Адже  і  без  «розголосу»  ван  Гутени  щороку  виплачують  мені  таку  суму,  яку  я  завжди  називаю  одним  коротким  словом.

«Куш».

[i]жовтень  2019  року[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850226
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.10.2019


Маргиналии на полях великих. А. П. Чехов. Степь

...Все-таки  Чехов  слишком  хорошо  писал,  ну,  слишком  хорошо!  -  и  если  ты  читатель  увлекающийся,  покупающий,  не  торгуясь,  словечки,  метафоры,  сравнения  и  прочие  красоты  в  тексте,  на  которые  Антон  Павлович  был  пребольшой  мастер...  Увы,  не  так-то  просто  тебе  объять  текст  целиком.

Например,  "Степь"  -  прекрасная  повесть,  плавная  в  своем  течении,  как  и  сама  степь,  изобилует  теми  самыми  красотами,  за  которыми,  как  за  деревьями,  не  видно  леса,  то  есть,  пардон,  степи.  Одна  только  ветряная  мельница,  которая  издали  похожа  на  маленького  человечка,  размахивающего  руками,  чего  стоит!  -  этот  образ  потом  еще  долго  стоит  перед  глазами,  как  если  бы  я  сам  ехал  по  бесконечной  степи,  из  родительского  дома  в  гимназию,  навсегда,  поминутно  оглядывался  и  всякий  раз  замечал  на  пригорке  этого  человечка.  И  этот  образ,  а  за  ним  еще,  и  еще,  и  больше,  и  один  другого  точнее  и  ярче!  -  даже  дыхания  не  хватает,  такой  восторг.  И  ведь  читаешь  как  при  нынешней-то  занятости  фейсбуком  и  прочими  важными  делами?  -  урывками,  кусками,  заплатками,  от  мельницы-человечка  до  отары  овец,  а  степь  -  она  так  далеко,  так  неспешно  тянется;  ее  бы  всю,  целиком  объять,  но  видишь  только  от  сих  до  сих,  и  не  далее...

Но  вот  я  "Степь"  прослушал  в  два  с  небольшим  присеста,  и,  наконец,  помимо  красот,  заметил  кое-что  еще.  Если  помните,  главного  героя,  мальчика  Егорушку,  везут  в  учение,  от  маменьки  в  гимназию,  куда-то  далеко,  через  степь.  Жить  он  будет  у  чужих  людей,  а  домой,  к  маменьке,  наверное,  уж  никогда  не  воротится,  а  если  и  воротится,  то,  наверное,  совсем  другим,  и  проявить  себя  прежнего  будет  неуместно,  неудобно,  неприлично,  а  потому  -  невозможно.  И  я  ехал  вместе  с  ним,  и  я  сидел  на  передке,  раскачиваясь,  и  я  скакал  на  одной  ножке  наперегонки  с  кучером  Дениской  -  и  я  плакал  вместе  с  Егорушкой,  повторяя  "мама,  мама",  от  чего  делалось  как-то  легче.

А  потом  я  вспомнил,  что  Лев  Толстой,  а  вслед  за  ним  и  другие  называют  этот  период  жизни,  в  который  везут  Егорушку,  "пустыней  отрочества".  И  тогда  передо  мной  вдруг  развернулась  та  самая  картина,  которую  невозможно  было  объять,  читая  "Степь"  урывками  и  барахтаясь  в  ее  нескончаемых  красотах.  Я  увидел  эту  степь  -  огромную,  жаркую,  временами  грозовую,  по  ночам  страшную  -  я  увидел  ее  всю.  Это  была  она  -  пустыня  отрочества,  по  которой,  в  которую  везут  Егорку  -  из  дому,  из  детства;  несколько  раз  во  время  своего  путешествия  он  начинал  рыдать  без  особых  причин  -  а  теперь  я  понимал,  что  он,  как  и  я  когда-то  давно,  тоже  ощущал  потерю,  которую  невозможно  предупредить,  а  можно  только  оплакать.  Нет,  никогда  больше  не  будет  жизнь  прежней  -  а  оттого,  что  прежняя  была  так  остро  и  невыносимо  хороша,  никак  нельзя  не  заплакать...

Вот  что  такое,  товарищи,  "Степь",  и  вот  что  такое,  дорогие  мои,  отрочество.

09.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849084
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 23.09.2019


Последний день лета

Вчера  весь  день  вскидывался  сам  и  встряхивал  остальных:  ведь  последний  день  лета!  А  еще,  нажимая  кнопку  фотоаппарата,  почти  всякий  раз  ловил  себя  на  том,  что  снимаю  что-то  последнее  этим  летом:  восход,  облако,  озеро…  И  впервые  в  жизни  всё  «последнее  этим  летом»  не  вызывало  обычной,  даже  законной  в  такой  день  щемящей,  перехватывающей  ноздри  тоски,  не  порождало  того  безотчетного  чувства,  в  котором  я  беспомощно  тонул,  как  когда-то  давно  в  море,  сброшенный  с  волнолома  каким-то  самодеятельным  учителем  плавания:  тонешь,  не  размышляя  о  природе  воды  и  её  свойствах.  Вот  так  и  я  тонул  в  том  непонятном  чувстве  –  ежегодно,  сколько  себя  помню,  даже  в  детстве,  когда  жизнь  была,  по  большому  счету,  праздником,  а  лето  –  его  апогеем.

Но  как  раз  в  детстве  это  было  вполне  объяснимо:  именно  в  последний  день  лета  я  пересекал  черту,  отделяющую  один  год  жизни  от  следующего.  Не  в  день  рождения,  ни  в  Новый  год,  ни  в  какой  другой  день,  а  31  августа  заканчивалось  прошлое  и  начиналось  будущее,  с  новыми  статусом,  науками  и  обязанностями.  А  какими  огромными  были  те  годы!  Девять  бесконечных  месяцев  предстояло  привыкать  к  новой  раковине,  прежде  чем  меня  выпускали  обратно  в  лето,  тоже  бесконечное,  –  еще  раз,  и  еще,  и  опять,  и  снова,  и  вот  уже,  как  выяснилось,  в  последний  раз.  В  последний!  –  потому  что  следующее  лето  случится  на  первом  году  взрослой  жизни,  а  в  каждом  таком  году  будет  ровно  12  довольно  коротких  месяцев,  и  никакого  перерыва  на  лето.  Вместо  этого  появится  отпуск,  и  не  обязательно  летний,  –  но  ни  отпуск,  ни  день  рождения,  ни  новый  год,  ни  даже  эпохальная  дата  31  августа  больше  не  означают  ничего.  Время  сделалось  сплошным,  а  все  его  календарные  и  прочие  отрезки  –  чистой  условностью;  теперь  и  здесь,  в  жизни  после  детства,  завершить  прошлое  и  начать  будущее  можно  только  собственным  усилием,  и  больше  ничем.  Сдать  экзамены  и  поступить  в  университет,  найти  работу,  защитить  диссертацию,  продвинуться  по  службе,  написать  книгу,  совершить  подвиг,  родить  и  вырастить  ребенка,  посадить  дерево,  построить  дом  –  теперь  только  такого  рода  дела  служат  чертой,  отделяющей  один  этап  жизни  от  другого.  Да,  теперь  уже  не  год,  а  этап,  потому  что  и  годы,  и  само  время  –  чистая  условность;  и  пусть  черта  эта  заметна  только  для  меня  самого,  она  все-таки  существует,  в  отличие  от  множества  малых  и  больших  черт,  нанесенных  на  циферблаты  и  календари.  Время  больше  не  значит  ничего  и,  по  большому  счету,  кончилось.

А  какие  тризны  по  уходящему  лету  справлял  я  каждый  год!  Как  упоительно  и  мучительно  бывало  прощаться,  снова  и  снова  переживая  тот  детский  ужас  превращения,  перехода  из  уютного  и  привычного  прошлого  в  неведомое  и  непредсказуемое  будущее!  И  я  переживал,  и  каждый  год  под  конец  лета  разражался  душераздирающим  текстом,  и  душа  моя  и  в  самом  деле  была  раздираема  тоской  и  печалью.  Что  скрывать,  это  –  или  почти  такое  же?  –  это  или  почти  такое  же  чувство  владело  мной  и  вчера,  когда  я  напоминал  детям,  что  нынче  последний  день  лета,  когда  фотографировал  последнюю  этим  летом  облачную  башню  в  небесах  и  взбирался  на  крышу  посмотреть  последний  закат  лета.  Почти  совсем  такое  же!  –  но  его  уже  вытесняло  что-то  другое;  не  чувство,  властно  затопляющее  сознание,  не  мощное  непреодолимое  чувство,  о  природе  которого  не  размышляешь,  как  о  свойствах  воды,  в  которой  тонешь;  нет,  это  было  не  чувство.  Я  стоял  на  крыше,  смотрел  на  меркнущее  небо,  на  котором  все  еще  виднелось  несколько  розовых  лучей  канувшего  за  горизонт  солнца,  и  понимал:  завтра  снова  будет  день.  Будь  он  летним  или  уже  осенним,  солнечным  или  дождливым,  продолжай  листва  зеленеть  или  облети  она  завтра  до  последнего  листочка,  –  это  ничего  в  моей  жизни  не  изменит,  да  и  не  может  изменить.  Изменения  в  природе,  пожалуй,  могут  лишь  сообщить,  что  в  моей  жизни  не  случилось  перемен,  –  но  и  только.  Теперь,  как  и  все  эти  годы  после  детства,  теперь,  как  и  навсегда,  завершить  прошлое  и  начать  будущее  можно  только  одним:  собственным  усилием  и  больше  ничем.

…а  с  таким  пониманием  и  последний  день  лета  пережить  –  не  штука.

1/09/2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846755
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 01.09.2019


Мечты и мачты, мачты и мечты

...кстати,  интересно  поразмыслить  о  связи  игры  и  мечты,  игры  и  воображения.  Впрочем,  я  не  мыслитель  и  даже  не  размыслитель,  я  рассказчик.  Вот  послушайте.

Сидел  я  однажды  летом  на  берегу  Лимана;  время  было  -  самый  жаркий  послеполуденный  час,  и  потому  ни  на  Лимане,  ни  в  его  окрестностях  ничего  не  происходило.  И  вдруг  я  заметил  движение  -  от  села  к  воде  двое  мальчишек  лет  пяти-шести  тащили  огромное  оцинкованное  корыто,  так  называемые  «ночвы».  Нет,  не  то  мелкое  прямоугольное  корытце,  в  котором  так  удобно  мешать  цементный  раствор  лопатой  или  мастерком.  Это  было  овальное  и  даже  не  огромное,  а  гигантское,  корыто-мастодонт,  отец,  а  может,  и  дедушка  всех  прочих  корыт,  тазов,  мисок,  а  может,  и  ванн.  Длиной  свыше  двух  метров,  метра  полтора  в  ширину  и  с  высотой  бортов,  наверное,  около  полуметра,  оно  представляло  собой  слишком  тяжелую  ношу  для  слишком  юной  гужевой  тяги.  Но  мальчишки  кряхтели,  пыхтели,  отдувались,  истекали  потом  под  безжалостным  июльским  солнцем,  останавливались  передохнуть,  но  не  сдавались;  казалось,  трудности  их  только  подзадоривали,  потому  что  они,  преодолевая  путь  к  берегу,  все  время  возбужденно  кричали  что-то  друг  другу,  а  остановившись,  размахивали  руками,  указывая  то  на  лиман,  то  на  село,  из-за  чего  я  подумал,  что,  вероятно,  корыто  было  взято  и  унесено  без  спросу,  и  теперь  мальчишкам  нужно  достичь  лимана  прежде,  чем  его  хватятся,  а  то  вся  затея  окажется  напрасной.  И  они,  чуть  отдохнув  и  покричав,  хватались  за  проволочные  ручки  посудины  и  волокли  ее  дальше,  пока,  наконец,  не  добрались  до  воды.

Тут  дело  пошло  живее  и  скорее,  ведь  даже  такая  великанская  емкость  подчиняется  закону  Архимеда  и  обладает  прекрасной  плавучестью!  Даром  что  малолетние,  юные  навигаторы,  кажется,  вполне  это  поняли  о  корыте  еще  дома,  где  оно  хранилось  на  твердой  земле  и  принимало  воду  в  себя,  а  не  наоборот,  как  здесь,  на  лимане,  где  впервые  вода  приняла  корыто.  Корыто  легко  качалось  на  мелкой  волне,  а  стоило  дунуть  самому  слабому  ветерку,  оно  тут  же  приходило  в  движение  и  даже  набирало  скорость,  и  тут  всецело  подчиняясь  еще  одному,  только  что  открытому  мальчишками  закону  парусности.  Потрясенные  открытием  и  скоростью,  которую  так  легко  развивал  тяжкий  предмет,  они  завопили  и  забили  по  воде  ладонями,  а  потом  разом  полезли  в  свой  корабль.

...и  немедленно  познакомились  с  еще  одним  свойством  плавучих  средств,  а  именно  остойчивостью.  Корыто,  только  что  так  великолепно  скользившее  по  поверхности  воды  и  развивавшее  приличную  скорость,  под  весом  двух  загорелых  адмиралов  немедленно  и  опасно  накренилось,  тут  же  наполнилось  водой  и  затонуло.  Над  водой  торчали  две  головы  -  здесь  было  мелко,  но  вода  по  летнему  времени  цвела,  была  зеленой  и  совершенно  непрозрачной.  Отойти  от  места  крушения  корыта  означало  потерять  его  -  и  мальчишки  не  отходили,  ухватившись  за  борта  своего  корабля;  погалдев  и  подергав,  они  довольно  скоро  поняли,  что  вот  так  вот  взять  и  поднять  наполненное  водой  корыто  невозможно,  и  принялись  искать  другой  способ,  который  довольно  скоро  обнаружили;  подтащив  корыто  по  дну  поближе  к  берегу,  они  потихоньку  приподняли  один  его  конец,  корыто  начало  освобождаться  от  воды  и  всплывать,  следуя  всем  известным  и  неизвестным  мальчишкам  законам.

А  дальше  последовала  продолжительная  череда  экспериментов  по  запуску  человека  в  плавание  в  корыте.  И  так,  и  сяк,  и  по  одному,  и  по  двое,  и  одновременно  с  бортов  или  с  кормы  и  с  носа,  юные  покорители  стихий  вскарабкивались  в  норовливое  корыто,  которое  немедленно  выполняло  свой  любимый  маневр:  опасный  крен  и  затопление.  После  долгих  мучений  мальчишки,  казалось,  добились  успеха:  они  частично  вытащили  корыто  на  песок,  один  из  них,  щупленький,  влез  в  корыто,  уселся  на  его  дно  строго  по  центру  и  ухватился  за  борта,  а  второй,  коренастенький,  затолкал  судно  в  Лиман.  Получилось!  -  мальчишка  на  берегу  прыгал  и  размахивал  руками  от  радости  и  хрипло  вопил  от  восторга,  а  второй  тоже  вопил,  но  руками  не  размахивал  и  вообще  не  шевелился  -  он  всем  телом  балансировал,  мелкими  движениями  отвечая  волнам  и  ветру,  которые  потянули  корыто  вдоль  берега...  -  но  стоило  накатить  чуть  более  крупной  волне,  остойчивость  была  потеряна,  все  усилия  пошли  прахом,  и  корыто  снова  затонуло.

В  конце  концов,  один  экспериментатор  сдался  и  улегся  на  песке,  наверное,  размышляя,  как  теперь  тащить  эту  рухлядь  обратно  в  село,  и  что  там  их  ждет.  А  второй,  оставив  попытки  оседлать  непокорную  утварь,  от  игры  не  отказался.  Он  вытащил  «нос»  своего  корабля  на  песок,  оставив  «корму»  в  полосе  прибоя,  который  к  вечеру  прилично  разыгрался,  вооружился  выловленной  в  лимане  доской,  уселся  в  корыто  и  принялся  выкрикивать  «полный  вперед»  и  грести  «веслом»,  очевидно,  направляясь  каким-то  курсом,  ничего  общего  с  возвращением  домой  не  имевшим.  Волны,  кипевшие  у  берега,  создавали  пышный  плюмаж  пены  под  «кормой»  неподвижного  корыта,  словно  оно  шло  по  лиману,  движимое  огромным  винтом,  развивая  загадочную  «крейсерскую»  скорость;  со  стороны  это  выглядело  комично,  однако  мне  было  совершенно  ясно,  что  щуплый  капитан  этого  плавсредства  прекрасно  понимает  все  про  плюмаж,  винт  и  прочие  эффекты,  и  в  его  воображении  увязшее  в  сером  песке  оцинкованное  корыто  действительно  летит  по  лиману  на  всех  парах-парусах...

И  в  следующий  момент  эта  догадка  подтвердилась,  а  вся  картина  приобрела  окончательную  полноту.  Какой-то  человек  в  сапогах  и  брезентовом  комбинезоне  шагал  вдоль  берега,  держась  мокрого  песка;  дошагав  до  корыта,  он  не  остановился,  не  сказал  ничего  и  продолжил  свой  путь,  но  изумленного  взгляда  от  корыта  оторвать  не  смог,  едва  не  свернув  себе  шею.  Капитан  корыта,  размахивая  своим  «веслом»,  крикнул  человеку  весело:
-  Это  мой  дредноут!  -  а  тот  кивнул  в  ответ  и  продолжил  свой  путь.

[img]https://2.bp.blogspot.com/-yob82B6Uo80/Wf4_J2lUCJI/AAAAAAAF9fs/mC1AErgsK-UAYnSja2YYxYXjx15a3HAWgCLcBGAs/s1600/Albert%2BEdelfelt%2Bchildren%2Bplaying%2Bon%2Bthe%2Bshore%2B.jpg[/img]

...  Ну,  разумеется,  дредноут,  что  же  еще?  Игра  и  воображение  превратили  обычное  корыто  в  полноценный  боевой  корабль;  он  сейчас  настолько  реален  в  голове  мальчишки,  что  в  будущем  и  впрямь  может  возникнуть  лимане,  и  его  капитану  не  придется  кричать  с  палубы  прохожему  «это  мой  дредноут!»  А  вот  появится  ли  корабль  или  что-то  еще  –  прекрасное,  новое,  полезное,  нужное  или  просто  занимательное,  что  угодно!  –  появится  ли  это  когда-нибудь,  если  этого  сейчас  нет  в  детском  воображении?  Ведь  так,  наверное,  всё  и  происходит:  каждый  колумб  начинает  с  игрушечного  кораблика  в  луже.

08.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846652
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 31.08.2019


Остров покоя

Славно  теперь  бывает  по  утрам  -  особенно  по  вот  таким,  ласковым,  ясным  и  погожим  утрам,  когда  все  кажется  расположенным  к  первому  наблюдателю.  Особенный  августовский,  нестойкий  и  неровный  ветер,  тянущий  за  собой  целую  штуку  холодного,  будто  только  что  с  ледника  воздуха;  солнце,  внезапно,  урывками  вдруг  проливающее  изнуряющий  зной  посреди  прохладного,  совсем  уже  осеннего  денька;  сухой  и  тревожный  ропот  иссохших  каштановых  листьев  -  ни  Боже  мой,  ничего  этого  нет.  Самый  воздух  светится  нежно  в  истоме  -  за  целую,  теперь  уже  довольно  долгую  ночь  он  не  остыл;  солнце  поднимается  за  облачным  экраном,  пробуя  на  нем  всю  свою  палитру,  но  отчетливо  тяготея  к  пастельным  тонам;  на  этом  экране  виднеется  аккуратный  и  тонкий  мазок  -  перышко  не  перышко,  парус  не  парус  -  одним  словом,  Месяц,  ему  там  виднеться,  пока  не  рассветет  совсем,  и  он,  истончившись  донельзя,  пропадет  -  а  кто  проснулся  чуть  раньше  и  застал  небеса  темными,  тот  видел,  что  в  этой  изящно  изогнутой  вещице  хранилась  жемчужина  не  жемчужина,  а  некая  сфера,  такая  полупрозрачная,  что  она,  пожалуй,  не  видится,  а  мерещится;  полгорода,  обратившись  к  западу,  еще  спит  в  темноте,  а  полгорода,  обратившись  к  востоку,  уже  вовсю  и  ненадолго  розовеет  -  и  всё  серое,  белое,  коричневое,  черное  и  зеркальное  -  всё  сейчас  обнаруживает  розовые  оттенки  в  своих  запыленных  поверхностях.

Славно,  право  слово,  так  славно,  что  верится,  что  вот  сейчас  горожане  проснутся,  выглянут  из  окошек,  залюбуются  коротко  и  разбегутся  по  своим  делам,  но  потом  и  после,  до  самого  неплотного  городского  темна,  они  будут  ходить  как  бы  на  цыпочках,  избегая  лишнего  шума  и  ограничиваясь  только  самым  необходимым...  Может  быть,  все  дело  в  том,  что  они  встают  чуть  позже,  чем  следовало  бы:  проснись  они  одновременно  с  первым,  случайным  и  тихим  наблюдателем,  им  бы  не  пришло  в  голову  разорять  утреннюю  тишину.  А  может,  напротив,  встань  они  пораньше,  и  той  бы,  такой  недолгой,  в  городе  не  осталось?  -  славно,  право  слово,  так  славно,  что  есть  в  сутках  этот  уединенный  остров  покоя,  этот  сумеречный  ранний  час.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846460
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 29.08.2019


Социальный хлеб

Улица  наша,  по  большому  счету,  начинается  от  летописной  речки  Лыбеди,  которой,  по  большому  счету,  давно  уже  нет:  сточная  канава  с  бетонированными  стенками,  вот  и  все.  Но  улица  самая  настоящая,  с  жителями,  домами,  деревьями,  пустырями,  проезжей  частью  и  частью  пешеходной  –  настоящая  киевская  улица.  Разбегаясь  на  пологом  берегу  реки,  улица  очень  скоро  достигает  подошвы  водораздельного  холма  и  упорно  карабкается  на  самый  его  верх,  местами  преодолевая  едва  ли  не  горский  уклон.  Там,  на  самом  верху  холма,  наша  улица  заканчивается,  уступив  свою  законную  часть  длиной  в  добрый  квартал  корпусам  Университета  по  одной  своей  стороне  и  рощам  Ботсада  по  другой.

А  еще  там,  на  самом  ее  верху,  стоит  киоск,  каких  нынче  по  городу  много;  назначение  их  понятно,  а  вот  смысл  и  символизм  можно  толковать  по-разному.  Киоски  эти  массово  установили  года  два  назад  во  исполнение  инициативы  местных  властей:  эти  стеклянные  будки  обещали  горожанам  социальный  хлеб.  Наш  пустовал  около  года,  прежде  чем  в  него  заселились  стеллажи,  витрины,  прилавок,  кофейная  машина,  холодильник  для  напитков  и  мини-печка,  въехали  булки,  батоны,  круасаны,  сандвичи,  слойки  и  парочка  продавщиц  модели  «завтра  увольняюсь».  Есть  в  киоске  и  тот  самый  социальный  хлеб;  занимая  в  ассортименте  весьма  скромное  место,  он,  тем  не  менее,  привлекает  стариков  со  всей  улицы,  цена  его  и  в  самом  деле  доступная.  Настолько  доступная,  что  они  карабкаются  за  этим  хлебом  от  самого  берега  летописной  реки  до  самой  вершины  водораздельного  холма,  преодолевая  и  долгий,  и  местами  крутой  путь;  хорошо  тому,  кто  живет  в  первых  номерах,  у  них  хлеб  круглосуточно  под  боком;  всем  прочим  и  особенно  одиноким  повезло  несколько,  а  то  и  гораздо  меньше.

И  если  бы  только  крутизна  подъема!  –  когда-то  давно  вымощенные  желтым  кирпичом,  а  теперь  асфальтированные  тротуары  человеку  молодому  или  средних  лет  не  покажутся  ничем  примечательным;  другое  дело  старику.  Разроют  очередной  порыв,  залатают  трубу  и  забросают  яму  щебнем  –  и  люди  довольны:  вода  есть,  а  грязи  нет.  А  старикам  и  на  гору  преодолеть  эту  щебнистую  ловушку  непросто,  а  подчас  и  невозможно;  случаются  такие  старички  и  старушечки,  которые  из-за  хворей  и  по  возрасту  не  могут  переставлять  ноги,  как  все  прочие.  Они  вместо  этого  раскачиваются  мелко  из  стороны  в  сторону,  поворачиваясь  всем  телом  вправо-влево:  так  можно  ноги  поочередно  отрывать  от  земли,  переставляя  их  на  шажок  вперед;  не  самый  скорый  способ  передвижения,  особенно  на  склоне,  а  по  щебенке  –  и  вовсе  не  способ.  Но  другого  нет,  и  на  вершину  холма  добраться  нужно  обязательно:  там  и  социальный  хлеб,  там  и  ЖЭК,  и  молоко,  и  вообще  –  жизнь.  Вот  они  и  карабкаются  целый  день  туда  и  обратно,  надолго  застревая  в  ловушках  из  щебня  и  бесполезно  там  раскачиваясь  и  вращаясь  в  потоке  торопливых  горожан.  Счастье,  если  какой-то  пешеход  заметит  забуксовавшую  в  щебенке  пенсионерку,  подхватит  ее  под  локоть  и  вызволит  из  капкана;  дело  секундное,  но  вечно  спешащим  и  погруженным  в  себя  горожанам  бывает  трудно  понять,  что  старушенция  застряла,  а  не  просто  едва  переставляет  ноги.  Или  вот  ямы:  стройки,  дожди,  особенности  асфальта  и  бесполезная  «ливневка»,  в  которую  ливневые  стоки  не  попадают  почти  никогда,  уносят  грунт  из-  под  асфальта  и  создают  поначалу  едва  заметные,  а  после  все  более  глубокие  ямы  на  тротуарах  и  проезжей  части.  Асфальт  –  материал  пластичный,  тягучий;  даже  отвердев,  он  все  равно  эластичен,  и  потому  яма,    все  разрастаясь  и  углубляясь,  остается  формально  целым  асфальтовым  покрытием  и  внимания  дорожных  служб  не  привлекает.  Однако  со  временем  склоны  ее  делаются  настолько  крутыми,  а  глубина  становится  так  велика,  что  старикам  яму  не  преодолеть:  переступить  шага  не  хватает,  а  опустить  ногу  на  дно  ни  с  трудом  сохраняемое  равновесие,  но  скрипучие  колени  не  позволяют.  И  снова  вся  надежда  на  прохожих:  может  быть,  кто-то  протянет  руку,  большего  не  потребуется;  и  такой  прохожий,  надо  сказать,  рано  или  поздно,  но  всегда  находится;  правда,  сам  застрявший  у  ямы  старик  помощи  никогда  не  просит  и  даже,  наверное,  не  ждет,  хотя  утверждать  этого  наверняка  нельзя.

Одну  из  таких  ям,  кстати,  самую  глубокую  и  широкую,  располосовавшую  тротуар  надвое,  недавно  залатали;  дорожные  рабочие  почему-то  приезжали  по  ночам;  они  подолгу  и  шумно  возились  с  фрезами  и  отбойными  молотками,  шумно  грузили  ампутированные  части  тротуара  в  грузовик,  шумно  обсуждали  свои  дела  и  так  же  шумно,  вовсю  мигая  оранжевыми  огнями,  уезжали  латать  следующую  яму.  Этот,  вероятно,  тоже  инициатива  властей,  потому  что  в  каждом  дворе  уже  несколько  месяцев  висят  афишки  о  ремонте  дворовых  проездов,  а  кое-где  этот  ремонт  и  в  самом  деле  идет,  взять  хотя  бы  эту  яму  –  прежде  дня  ни  проходило,  чтобы  там  не  застрял  какой-нибудь  старикан,  а  теперь  –  ничего.  Ковыляют,  как  ни  в  чем  ни  бывало,  по  черному  лоснящемуся  асфальту;  нарушенный  сон  обывателей  того  стоил,  определенно,  хотя,  конечно,  такой  ночной,  чрезвычайный  и  сверхурочный  ремонт  ямы,  благополучно  прожившей  на  нашей  улице  несколько  лет,  выглядит  немного  абсурдно,  а  до  социального  хлеба  старикам  и  старушкам  по-прежнему  приходится  взбираться  на  самую  вершину  холма,  вот  так.  Впрочем,  они  к  этому  приучались  уже  давно;  лет  15  назад  между  нашей  и  соседней,  параллельной  улицей  был  проход,  устроенный  как  нельзя  более  кстати:  он  ответвлялся  от  самой  крутой  точки  нашей  улицы  и  выходил  на  соседнюю  точно  напротив  дверей  гастронома.  А  потом  его  закрыли  в  связи  со  строительством  грандиозного  офисного  центра  –  центра,  правда,  так  и  не  построили,  на  площадке  уже  вырос  приличный  лес,  а  проход  закрыт  по-прежнему  и  даже  открыт  быть  не  может.  Едва  начатая  стройка  свелась  к  разрытию  этого  самого  прохода,  теперь  непроходимого  даже  для  того,  кто  перелезет  через  забор.

Впрочем,  не  о  строителях  и  не  о  властях  речь,  пусть  их,  на  них  есть  гражданское  общество,  активисты,  волонтеры,  выборы,  суд  и  прочие  инструменты,  таки  способные  добиться  и  достучаться.  И  даже  не  о  киевском  рельефе  речь,  на  который,  говорят,  тоже  можно  найти  управу.  Речь  о  другом.  Всякий  человек  в  своей  жизни  сталкивается  с  затруднениями  и  препятствиями,  иной  раз  даже  весьма  значительными,  и  так  или  иначе  с  ними  справляется:  либо  преодолевает,  либо  обходит  стороной.  Но  бывает  такое  затруднение,  которое  ни  преодолеть,  ни  обойти;  это  старость.  И  настигнет  она  каждого,  хотя  иной  раз  люди  ведут  себя  так,  словно  их  сия  чаша  минует,  а  в  роду  у  них  все  сплошь  бессмертные  и  вечно  молодые  долгожители:  закрывают  удобные  для  стариков  проходы  между  улицами,  устраивают  на  тротуарах  непреодолимые  ловушки  для  пенсионеров,  ставят  киоски  социального  хлеба  на  вершинах  крутых  холмов  и  так  бесконечно  далее.  Стоит  об  этом  задуматься,  и  охватывают  одновременно  и  негодование,  и  бессилие:  ничего,  ну  ничего  нельзя  с  этим  поделать  человеку  обычному,  среднестатистическому,  всегда  занятому,  чуть  более  наблюдательному  и  чуть  менее  торопливому!..

А  можно.  Обычно  такие  вещи  показывают  в  социальных  роликах,  и  при  всей  их  трогательности  они  не  способны  полностью  преодолеть  неловкость,  вызываемую  срежессированным  добрым  делом  или  даже  чудом.  Но  это  не  ролик,  это  –  репортаж;  мелочь,  но…  Впрочем,  судите  сами.

Старушка,  очень  худощавая  и  такая  малорослая,  как  ребенок  лет  10  или  хоббит,  преодолев  ямы,  щебни  и  крутизны  нашей  улицы,  добралась  до  социального  хлеба  и  топталась  у  его  входа.  Порожек  слишком  высок,  не  анатомические  15  сантиметров,  а  добрые  25,  а  между  тротуаром  и  порожком  –  пропасть,  неглубокая  и  неширокая  для  соорудителя  киоска,  но  для  этой  старушки  –  Гранд-Каньон.  Многие  пенсионеры  преодолевают  эту  заградительную  полосу  из  порожка  и  пропасти,  ухватившись  за  весьма  для  этого  удобную  ручку  двери  и  перетянув  себя  с  тротуара  на  порожек;  они  при  этом,  правда,  рискуют  быть  отправленными  обратно  на  тротуар  этой  самой  дверью,  так  как  она  открывается  наружу,  а  порожек  слишком  узок,  чтобы  разминуться  на  нем  с  дверью,  если  ты  недостаточно  ловок;  но  они  приспособились,  ведь  социальный  хлеб  того  стоит.  А  вот  этой  старушке  этот  трюк  не  по  силам:  не  дотянуться  ей  до  ручки  двери,  никак,  ростом  не  вышла!  –  и  она  топчется  перед  киоском,  переводя  растерянный  взгляд  с  порожка  на  дверь  и,  вероятно,  вспоминая  годы,  когда  прыгала  она  и  бегала  не  хуже,  а  то  и  получше  того,  кто  устроил  вот  это  вот…  Тут  из  потока  прохожих  к  старушке  свернул  человек  с  рюкзаком;  одной  рукой  он  распахнул  дверь,  вторую  с  полупоклоном  предложил  почтенной  даме,  а  та  с  готовностью  воспользовалась  предложенной  рукой  и  вмиг  оказалась  в  киоске,  откуда  благодарно  кивнула  рюкзаку.  Тот  что-то  говорит  даме,  но  на  улице  шумно,  и  разобрать  можно  только  последнее  слово,  произнесенное  вопросительно-утвердительно:  «…подождать?».

Но  прежде  чем  дама  ответила,  у  киоска  возник  джентльмен  в  белом  и  произнес  два  слова,  прозвучавшие  в  уличном  шуме  негромко,  но  так  чисто  и  отчетливо,  что  ни  один  звук  и  ни  одна  интонация  не  были  потеряны  случайным  наблюдателем.  И  они  того  стоили!  Джентльмен  вложил  в  свою  короткую,  достаточную  и  исчерпывающую  реплику  одновременно  и  непререкаемую  властность,  и  подкупающую  предупредительность,  которые  полностью  разрешили  эту  маленькую  ситуацию  и  даже,  кажется,  ситуацию  большую,  потому  что  дали  ответ  на  негодование  и  бессилие  среднестатистического  горожанина.  Джентльмен  сказал:
–  Я  прослежу,  –  и  принял  у  человека  с  рюкзаком  и  дверную  ручку,  и  руку  старушки  с  видом  полной  за  них  ответственности.

…мне  кажется,  именно  в  этом  состоит  смысл  слова  «социальный»,  которым  обозначен  хлеб  в  этом  киоске,  а  также  в  своей  Конституции  –  наша  держава,  празднующая  сегодня  День  независимости.  С  праздником,  сограждане.  Не  забывайте:  Украина  –  социальное  государство,  и  такой  её  –  по  содержанию,  а  не  по  форме  –  делает  или  не  делает  каждый  из  нас.

24.08.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846015
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 24.08.2019


Дань

Дельфины!  –  вот  что  удерживало  меня;  и  замысел  вызрел  давно,  и  желание  сесть  и  всё  записать  у  меня  тоже  было,  и  времени  сколько  угодно,  но  вот  этого  одного,  последнего,  главного  слова  я  всё  не  находил.  Наверное,  искал  не  там  –  творчество  должно  быть  спонтанным  и  несознательным,  а  я  ломал  голову  вполне  осознанно,  пока  не  получил  привет  от  великого  химика:  мне  приснились  и  слово,  и  образ.

Дельфины!  –  вот  кого  они  мне  напоминали,  не  так  внешним  сходством,  голосом  или  повадкой,  хотя  и  тут  есть  общее,  а  кое-чем  другим,  что  важнее  видимых  признаков.  Дельфины  –  стремительные,  ловкие,  маневренные,  любопытные  и  сообразительные  –  так  не  похожи  почти  на  всех,  кто  делит  с  ними  одну  среду.  А  ведь  форма  –  функция  среды,  но  у  дельфинов  иные  соображения,  чуть  ли  не  эстетического  порядка;  нет,  все  твари  земные  и  морские  прекрасны  по-своему,  но  дельфин  –  а  по  большому  счету  кит  –  и  совсем  другой,  и  самый  прекрасный.  Он  носит  особого  кроя  костюм  из  кожи,  как  тюлень,  но  его  тело  напоминает  скорее  рыбу  и  может  достигать  немыслимых  скоростей.  Плавники  –  в  них  тоже  абсолютная  и  полная  преданность  скорости:  никаких  лучей,  зазубрин  и  прочей  рыбьей  чепухи.  Речь  –  или  то,  что  нам  преподносят  ученые  как  их  речь,  –  вполне  язык,  в  нем  есть  звук,  слог,  слово,  фраза,  абзац  и  контекст,  все  уровни  организации  полноценной  речи,  образец,  по  которому  и  наша  речь  изготовлена.  А  еще…  –  впрочем,  уже  ясно,  что  эти  обитатели  водного  мира  то  ли  не  от  «мира  сего»  в  нём,  то  ли  занимают  в  нём  близкое  к  божественному  положение;  пора  вернуться  к  тем,  о  ком  я  так  давно  хотел  и  все  никак  не  мог  рассказать…  Спасибо,  дельфины!

Признаюсь,  я  чуть  припоздал  с  этим  текстом;  будь  я  расторопнее,  я  бы  предложил  прямо  сейчас,  в  половине  шестого  часа  июньского  или  июльского  утра,  посмотреть  в  небо  и  прислушаться.  Но  сегодня  уже  15  августа,  слишком  поздно.  Стрижи  улетели;  да,  это  о  них  я  хотел  рассказать,  вызвав  образ  дельфина.  Он  весьма  пригодится:  во-первых,  стрижи  своего  рода  дельфины  воздушного  мира,  в  котором  они  то  ли  не  от  «мира  сего»,  то  ли  занимают  близкое  к  божественному  положение,  а  во-вторых,  рассмотреть  стрижа,  даже  если  очень  постараться,  практически  невозможно.  Птица  эта  невелика,  хотя  куда  крупнее  воробья,  форма  и  окрас  которого  известны  всем;  трудность  в  другом:  стриж  слишком  стремительно  и  слишком  высоко  живет.  Только  начинает  светать,  а  стрижи  внезапно  появляются  в  небе  под  самыми  облаками,  как  если  бы  они  не  поднялись  туда,  а,  напротив,  вылетели  оттуда.  Целый  день  они  носятся  в  небе,  оглашая  его  пронзительными,  совсем  дельфиньими  криками,  забирая  иногда  такую  скорость,  что  можно  скрутить  себе  шею,  пытаясь  проследить  за  каким-нибудь  одним.  И  так  до  самых  сумерек,  когда  стрижи  внезапно  исчезают,  то  ли  нырнув  обратно  в  облака,  то  ли  превратившись  в  летучих  мышей,  то  ли  просто  слившись  с  темнеющим  воздухом.  Нет,  невозможно:  стриж  слишком  стремительно  и  слишком  высоко  живет  и  даже,  кажется,  умирает  –  тоже  высоко  и  стремительно.  Впрочем,  начнем  теперь  с  самого  начала.

Впервые  я  понял,  что  над  моей  улицей  летают  вовсе  не  ласточки,  когда  один  из  стрижей  потерпел  катастрофу.  Всей  семьей  –  я,  любимая  и  кот  Арчибальд  –  мы  сидели  на  диване  и  смотрели  какой-то  фильм.  Вдруг  из  кухни  послышался  легкий  шум;  я  кивнул  коту,  мол,  пойди,  разберись  и  доложи.  Арчи  поспешно  спрыгнул  с  дивана  и  потрусил  на  кухню,  прижимаясь  к  полу,  как  если  бы  над  его  головой  свистели  пули.  Поспешность  в  данном  случае  не  имеет  ничего  общего  с  раболепием;  Арчибальду  было  на  самом  деле  любопытно.  Я  же,  зная  его  повадки,  умел  обратиться  к  нему  «с  упреждением»,  потому  выглядело  этот  так,  как  если  бы  он  реагировал  на  мои  слова,  хотя  на  самом  деле  он  следовал  своим  интересам,  а  моим  словам  –  лишь  от  случая  к  случаю.  Итак,  кот  убежал  на  кухню,  мы  вернулись  к  просмотру  и  вспомнили  об  Арчибальде,  когда  по  экрану  поползли  титры.  Теперь  уже  мы  поспешно  спрыгнули  с  дивана  и  побежали  на  кухню.  А  там  у  холодильника  на  полу,  как-то  странно  опираясь  на  раскосые  крылья,  сидела  птица,  а  чуть  поодаль,  на  безопасном  от  нее  расстоянии,  возлежал  кот,  уставившись  на  птицу  своими  огромными  желтыми  глазами  со  зрачками,  сейчас  распахнутыми  во  всю  радужку  от  возбуждения.  Птица  посмотрела  на  меня  –  у  нее,  довольно  некрупной,  оказались  большие  черные  пронзительные  глаза,  упрятанные  под  суровые  кавказские  брови;  ни  дать  ни  взять  орел,  только  очень  маленький.

Это  и  был  стриж;  он,  видимо,  ошибся  в  расчетах  и  влетел  сквозь  балкон  к  нам  в  кухню.  Тогда,  помнится,  я  был  такой  самовлюбленный  болван  (зачеркнуто)  сердобольный  любитель  природы,  что  не  стал  его  долго  рассматривать,  только  понял,  что  птица,  как  ласточка,  взлететь  с  земли  не  может,  но  это  не  ласточка,  а  наверное…  эээ…  кто-то  другой,  ведь  ласточка  намного  меньше  и  с  отливом  синеватым;  её  раздвоенный  хвост  напоминает  фрак  какого-нибудь  оркестранта,  –  и  на  том  я  со  стрижом  и  расстался.  Взял  его  –  а  он  даже  не  пытался  улететь,  только  крикнул  что-то  оглушительно,  словно  скомандовал,  распахнув  неожиданно  огромный  рот,  –  взял  его  и  отпустил  с  балкона  в  небо,  слегка  подтолкнув  вверх,  а  он  моментально  оказался  едва  видимой  точкой  в  облаках,  как  будто  я  запустил  его  туда  мощной  катапультой.  Порывшись  в  Малой  советской  энциклопедии  и  «Жизни  животных»,  мы  с  Арчибальдом  наугад  определили  потерпевшего  катастрофу  как  чёрного  стрижа,  а  потом  еще  долго  вспоминали  тот  случай  –  и  необычный  визит  птицы,  и  достойное  поведение  принимающей  стороны.

Прошло  двадцать  лет.  Чуть  более  осведомленный  о  киевских  обитателях  земли  и  неба,  я  научился  различать  деревья,  насекомых  и  птиц,  а  еще  –  интересоваться.  Теперь  я  уже  жду,  когда  в  небе  появятся  стрижи,  –  мне  примерно  известно  время  их  прилета,  а  если  стрижей  нет  или  прилетает  мало,  я  и  это  замечу.  Если  год  для  них  удачный,  пищи  много,  а  пути  из  Африки  безопасны,  –  я  тоже  буду  об  этом  знать,  оценив  на  глаз,  сколько  их  расчерчивает  небо  над  моей  улицей  самым  невероятным  образом.  Если  бы  я  так  не  припоздал  с  этим  текстом,  вы  бы  сейчас  и  в  любой  момент  светового  дня  тоже  могли  бы  оценить  летные  характеристики  и  тактико-технические  данные  стрижиных  эскадрилий.  Между  прочим,  черный  стриж,  Apus  apus,  -  самая  быстрая  птица  в  небе;  если  соколы  в  свободном  падении  разгоняются  чуть  ли  не  до  300  км/ч,  то  стриж  с  легкостью,  одной  только  силой  крыльев  и  воли  летит  по  прямой  под  120  километров  час!  И  так  он  может  летать  бесконечно  долго,  он  даже  пьёт  в  полете,  зачерпывая  клювом  воду  с  поверхности  водоёмов,  и  пищу  принимает  в  полете  –  это  называется  «воздушное  траление»:  распахнув  свой  действительно  большой  рот,  стриж  пролетает  сквозь  тучи  насекомых,  танцующих  в  воздухе.  Я  не  зря  упомянул  дельфинов,  сиречь  китов:  как  огромные  и  тяжелые  киты  тралят  в  океане  криль,  так  и  стрижи,  маленькие  и  ловкие,  охотятся  в  небе.  При  этом  клюв  стрижа  (а  вытянутые  челюсти  дельфинов  тоже  называют  клювом!)  –  клюв  стрижа  совсем  небольшой;  он  напоминает  оружие  и  выдает  птицу  хищную  и  насекомоядную,  эдакого  орла,  поедателя  жесткокрылых,  но  стриж  им  почти  не  пользуется  для  умерщвления  и  разделки  добычи,  как  например,  сорокопут,  еще  именуемый  «мясником»  (Lanius).  Хищный  по  строению,  как  дельфин,  он  охотится  на  добычу,  как  голубой  кит  и  промысловый  рыбак-человек,  и  для  этого  его  маленький  клюв  устроен  так,  чтобы  распахиваться  неожиданно  широко  –  как  челюсти  кита,  как  трал  человека.

А  как  громко  он  вопит  этим  ртом!  –  да,  прошло  двадцать  лет  с  нашего  знакомства,  и  на  моем  балконе  вновь  оказался  стриж.  Я  высвободил  его  из  тенет  занавески  и  принялся  рассматривать,  а  он  принялся  на  меня  повелительно  орать,  распахивая  рот  так,  как  если  бы  собирался  меня  проглотить.  При  этом  он  пребольно  впился  в  мою  ладонь  когтями  длинных  пальцев  с  такой  силой,  что  я  сразу  понял,  как  это  живущий  по  соседству  стриж  попадает  к  себе  домой.  Он  устроил  гнездо,  а  точнее,  нору,  в  плите,  которая  служит  полом  балкона.  При  этом  вход-выход  норы  смотрит  вниз;  я  несколько  раз  наблюдал,  как  мой  сосед,  бросившись  из-под  облаков  в  изящном  пике,  круто  менял  направление,  поднимался  под  эту  плиту,  тут  же  снижал  скорость  чуть  ли  не  до  нуля  и  переворачивался  вверх  тормашками,  чтобы  моментально  исчезнуть  в  своей  норе  непостижимым  для  меня  образом.  Теперь,  когда  когти  стрижа  прокололи  мне  кожу,  я  понял,  что  стриж,  на  малую  долю  секунды  зависнув  вниз  головой  под  входом  в  свой  дом,  хватался  за  что  придется  когтями  и  лапами  втягивал  себя  в  нору.

Крики  стрижей,  тоже  напоминающие  язык  дельфинов,  только  в  слышимом  для  нас  спектре,  тоже  довольно  непростое  явление.  Это  не  просто  покричать,  это  –  коммуникация,  разговор,  координация.  Я  уже  и  сам  замечал,  что  стрижи  не  только  «воздушно  тралят»,  но  и  устраивают  аэро-шоу,  целыми  группами  имитируя  воздушный  бой,  отчетливо  делясь  на  ведущего  и  ведомого  и  преследуя  другие  такие  же  пары  или  каких-то  пернатых  бедолаг,  оказавшихся  по  недоразумению  на  полигоне  стрижей.  Зрелище  фантастическое  и  довольно  шумное,  даже  заслужившее  научное  название:  «screaming  party»  (буквально  «визжащая  вечеринка»)  я  перевожу  для  себя  как  «вересклива  вечірка»  (дань  восхищения  Виктору  Морозову).  Стрижи  носятся  довольно  крупными  группами,  придерживаясь  исключительно  фигур  высшего  пилотажа,  и  вопят  при  этом,  как  тысяча  самых  скандальных  ведьм  Министерства  магии  (дань  восхищения  Джей  Кей  Роулинг).  Помимо  общения,  это  и  борьба  за  партнеров  для  спаривания  (хотя  до  настоящего  рестлинга  не  доходит),  и  боевая  подготовка:  орнитологи  утверждают,  что  парочка  стрижей  легко  доведет  какого-то  зарвавшегося  голубя  или  другого  крупного  пернатого  до  болезненного  и  даже  травмирующего  крушения  о  подходящую  стену.  Впрочем,  обо  всем  этом  немало  написано  –  Википедия  и  Гугл  в  помощь,  там  есть  и  потрясающие  факты  (стриж  спит  в  полете  со  скоростью  40-60  км/ч),  и  невероятные  теории  (стрижи  и  размножаются  в  полете).  Но  в  целом  птица  остается  малоизученной  и  во  многом  непонятной:  и  высоко,  и  быстро,  и  так  красиво,  что  засмотришься  и  перейдешь  к  любованию  ею  и  к  придумыванию  о  ней  легенд…

Да,  так  вот,  прошло  двадцать  лет.  Арчибальда  давно  уже  нет,  и  все  мои  ботанические  и  зоологические  изыскания  я  провожу  либо  сам,  либо  с  младшим.  И  вот  шли  мы  с  ним  недавно  по  Киеву  и  нашли  стрижа.  Он  был  мертв.  Это  печальное  обстоятельство  дало  мне  возможность  впервые  его  рассмотреть;  стриж  не  рвался  обратно  в  небо  и  не  поторапливал  меня  повелительными  окриками.  Да,  вне  всяких  сомнений,  это  был  потрясающий  летный  снаряд;  маленькая  заостренная  голова  с  небольшим  клювом  –  закрытый,  он  превращается  в  нос  боевого  самолета;  веретенообразное  тело  цельное  и  литое,  как  у  дельфина  (отсылаю  вас  к  Катаеву,  «Разбитая  жизнь,  или  Рог  Оберона»,  глава  «Дельфин»),  оно  все  покрыто  маленькими  аккуратными  перьями,  совсем  непохожими  на  те,  из  которых  состряпаны  облаченья  голубей  и  ворон;  это  скорее  чешуя,  приспособленная  ко  всем  законам  аэродинамики.  Хвост  лишь  слепой  или  равнодушный  может  спутать  с  ласточкиным:  у  той  за  спиной  развеваются  фалды  фрачной  пары,  а  у  стрижа  –  аккуратная  вилочка,  рули  высоты,  никаких  излишеств,  только  управление  полетом.  И  крылья!  –  тут  следует  вспомнить  плавники  дельфина,  а  еще  –  отдать  третью  дань  восхищения,  на  этот  раз  –  украинскому  языку  и  тому  украинскому  Адаму,  который  нарек  стрижа  «серпокрилець».  И  в  самом  деле,  его  крылья  напоминаю  два  серпа;  если  кто-нибудь  держал  в  руках  эти  кованые,  отливающие  синевой  опасные  предметы,  тот  легко  себе  представит  стрижиные  крылья.  А  если  кто  пользовался  серпом,  тот  поймет,  в  какое  оружие  превращается  серп,  закрепленный  на  шесте,  и  как  легко  и  безжалостно  полосуют  и  рассекают  воздух  стрижи,  предаваясь  боевым  занятиям  в  составе  «верескливих  вечірок»  или  «воздушному  тралению»…

Я  смотрел  на  застывшие  серпики  и  мутноватые  полуприкрытые  глаза  и  вспоминал,  как  гневно  и  властно  живые  стрижи  сверлили  меня  взглядом,  как  повелительно  меня  окрикивали.  Больно  было  мне  видеть  эти  глаза  навсегда  померкшими,  но  какое-то  иной  чувство  вытесняло  боль  и  сожаление.  Стриж  лежал  на  асфальте,  он  был  несомненно  мертв;  но  его  крылья,  голова  и  все  его  тельце  застыли  в  положении  полета.  Он  не  разбился  о  землю  при  падении  –  и  все  в  нем  убеждало,  что  стриж  и  рождается,  и  живет,  и  умирает  в  полете,  а  скорбеть  над  тем,  кто  так  живет  и  умирает,  недостойно  его  памяти.  Восхищение  –  вот  какую  дань  он  заслуживает,  живой  или  мертвый…

Восхищение!

15.08.2019

Кому  фотографий,  прошу  сюда:  https://www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/1249809945197673  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845125
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 15.08.2019


Это - хорошо!

В  105  году  нашей  эры  Цай  Лунь  изобрел  бумагу  из  хлопковой  целлюлозы.  Не  прошло  и  двух  тысяч  лет,  как  вышла  моя  настоящая  -  то  есть  восхитительно  старомодная  книга,  отпечатанная  на  бумаге.  Издательство  Свято-Елисаветинского  монастыря,  Минск,  Беларусь,  выпустило  её  под  названием  "Это  -  хорошо"  и  с  подзаголовком  "Трудно  ли  быть  человеком".

[img]https://lavka-obitel.ru/media/catalog/product/cache/b3b166914d87ce343d4dc5ec5117b502/_/_/_.__2.jpg[/img]

В  книгу  вошли  мои  эссе,  опубликованные  в  журналах  "Отрок.UA"  и  "Фамилия",  а  также  тексты,  ранее  не  публиковавшиеся  нигде.  Благодаря  кропотливой  работе  редактора  Александра  Гладкого,  книга  получилась:  эссе  упорядочены  по  темам  и  сведены  в  главы,  устранены  ошибки,  огрехи,  шероховатости,  внесены  необходимые  примечания  и  пояснения.  Это  -  хорошо!

Книга  пока  находится  в  Минске,  а  я  ищу  способ  доставить  ее  сюда.  Надеюсь,  мне  не  придется  ждать  еще  2000  лет,  прежде  чем  книга  окажется  в  Киеве.  Для  самых  нетерпеливых  функционирует  интернет-магазин  издательства  https://lavka-obitel.ru/maksim-fedorchenko-jeto-horosho-trudno-li-byt-chelovekom.html  

Делюсь  с  вами  этой  радостью  и  приглашаю  разделить  ее  со  мной.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844453
рубрика: Анонс, Лирика
дата поступления 08.08.2019


Как мучителен бывал август

…Ух,  как  прежде,  в  прошлом  еще  году  мучителен  бывал  август.  В  груди  что-то  уплотнялось,  разбухало  и  превращалось  в  странно  продолговатую  клумбу.  На  ней  одновременно  зацветали  желтые  метелочки  прощай-лета  и  еще  каких-то  неизвестных  науке,  но  прекрасно  знакомых  человеку  цветов  лето-не-уходи.  И  метелочки  неизменно  побеждали,  осыпая  золотую  пыль  на  поверженные  соцветия  конкурента;  лето  уходило,  а  вместе  с  ним,  казалось,  и  сама  жизнь,  распознавшая,  наконец,  в  продолговатой  клумбе  свое  последнее  пристанище.  А  ведь  так  долго,  так  славно,  так  упоительно  не  происходило  ничего  –  год  достигал  своего  апогея  и  зависал  в  нем;  сама  жизнь  замирала  и  останавливалась.  Солнце  день  за  днем  забиралось  в  зенит  по  прямой,  проложенной  от  условной  точки  «восток»  на  горизонте  до  безусловной  точки  «я»  в  кухне,  на  улице,  на  реке  и  где  угодно  –  и  по  ней  солнце  катилось  весь  бесконечный  день  прямо  ко  мне.  Катилось,  накатывалось,  окатывало  светом  и  теплом;  как  бы  рано  я  ни  проснулся,  а  оно  всегда  просыпалось  раньше,  всегда  в  полной  силе  своей,  словно  я  оказался  в  том  самом  мире  вечного  полдня.  А  потом  наступал  август,  и  солнце,  неизменно  припозднившись  и  косо  выглянув  из-за  горизонта,  обходило  меня  окольной,  все  время  забирающей  куда-то  вправо  и  вдаль  дорогой,  которую  иначе  как  десятой  не  назовешь…  Как  мучителен  бывал  август!

А  теперь  –  ничего,  а  точнее  –  иначе.  Затяжная  сладкая  пауза,  обычно  именуемая  «летом»,  прожита  с  той  же  лихорадочной  поспешностью,  что  и  прежде,  ежегодно,  всегда  после  детства.  Тогда,  в  детстве,  лето  было  слишком  долгим,  чтобы  задуматься  о  грядущем  его  конце;  лето  было  навсегда,  и  наслаждение  им  –  чистое,  беспримесное,  без  горчинки  расставания,  и  потому,  наверное,  неполное.  Когда  же  я,  наконец,  начал  замечать  пределы  сезонов  и  сроков,  лето  утратило  бесконечность,  время  –  неподвижность,  а  я  научился  ждать  вместо  жить,  и  всякое  счастье  теперь  подавалось  с  горчичным  зерном  скорби:  и  это  закончится,  а  иные,  редкие  печали  –  с  крупицей  надежды:  и  это  пройдет.  Вот  и  теперь:  время  стояло,  а  я  метался  в  нем,  горюя  о  скором  и  неизбежном  конце  лета,  как  год,  два,  три  и  без  счета  лет  тому  назад.  Но  все-таки  иначе;  что-то  определенно  изменилось.

Собственно,  вот  это  оно  и  есть  –  изменения,  другими  словами,  поступь  времени.  Пока  ничего  не  изменяется,  она  незаметна,  неразличима.  А  вот  когда  так,  как  в  августе,  изменяется  всё,  поступь  эта  разносится  над  моей  улицей  так  же  отчетливо,  как  бег  солдат,  каждое  утро  выпускаемых  лязгнувшими  воротами  на  пробежку,  –  отчетливо  и  стремительно.  А  может,  это  не  солдаты,  может,  это  и  есть  она  –  поступь  времени?  Впрочем,  я  не  об  этом,  хотя  всё  так  или  иначе,  рано  или  поздно  оказывается  об  этом,  сводится  к  одному,  единому,  целому  и  нераздельному,  каким  оно,  пожалуй,  и  было  от  самого  начала.  Лето  показывало,  август  объяснил.

Признаться,  я  легкомысленно  полагал,  что  это  моё  пристальное  и  настойчивое  наблюдение  за  природой  принесло  плоды.  Вот,  мол,  великие  предшественники-натуралисты  знали,  что  делали:  сосредоточься  на  изменениях  в  природе,  научись  их  различать,  и  так  избудешь  свою  августовскую  скорбь.  Но  не  тут-то  было;  изменения  в  природе  были  замечены  и  рассмотрены  в  деталях,  и  вот  тогда  оказалось,  что  самый  крутой  перелом  приходится  на  летнее  солнцестояние.  До  него  лето  и  вся  природа  прирастает  силой  и  полнотой,  как  бы  хорошеет,  а  после  вдруг  превращается  в  нечто  вроде  полуготового,  недоваренного  борща.  Все  продукты  еще  узнаваемы,  но  уже  утратили  хрустящую,  живую  сочность,  начали  терять  цвета,  их  формы  уже  расплываются,  но  есть  это  еще  нельзя,  слишком  рано;  уже  скоро  в  кастрюле  заворочается  нечто  фантастическое,  неимоверное  по  вкусу,  аромату  и  цвету,  но  сейчас  это  –  нечто:  и  уже  не  то,  и  еще  не  сё…  Август  –  это  другие  изменения;  они  скорее  и  куда  масштабнее  внутри  наблюдателя,  чем  снаружи,  где  все  еще  медленно  докипает  борщ.  Это  предчувствие  расставания  с  летом,  судорожно  сдавившее  горло  предвкушение;  это  то  самое  горчичное  зерно  скорби  по  уходящему  лету  –  меньше  всех  семян,  когда  вырастает,  оно  бывает  больше  всех  злаков  и  становится  деревом.  Уходит,  уходит,  и  вернуть  нельзя,  как  нельзя  остановить  и  обратить  вспять  время,  которое  вот  только  что,  вчера,  позавчера,  месяцы  стояло,  как  оно  стояло  в  Эдеме,  где  царил  вечный  полдень  вечного  лета!..

Так  вот  что  мне  всегда  показывало  лето,  а  объяснил,  наконец,  август.  Бывает  такое  понимание,  которое  озаряет  голову  сразу  всё,  предстает  целиком,  всеохватное  в  своей  полноте  в  один  миг,  одной  скорой  мыслью,  а  одним  словом  его  никак  не  передать.  Я  вдруг  понял,  где  находился  райский  сад,  куда  он  делся  и,  главное,  что  это  за  огненный  меч  у  ангела  при  навсегда  запертой  его  калитке.  А  понял  –  и  сразу  этому  поверил  и  записал  в  личные,  бережно  хранимые  апокрифы,  в  которых  вреда  нет,  а  утешения  много.  Утешение,  знаете  ли,  не  только  в  том,  что  успокаивает  в  горе;  оно  еще  и  в  том,  что  доставляет  радость  –  вот  именно  такое  утешение  мне  выпало.

Когда-то  меня  очень  интересовала  эта  ветхозаветная  география;  я  по  неофитству  своему  полагал,  что  древние  тексты  ждали  моего  внимательного  прочтения,  чтобы  раскрыть,  наконец,  свои  тайны,  и  вот  сейчас  я  их...  В  общем,  знатное  получилось  фиаско.  И  только  когда  я  и  думать  об  этом  забыл,  когда  мой  интерес  остыл  и  угас  настолько,  чтобы  стать  бескорыстным,  мне  открылось.  Год  за  годом,  целые  десятилетия,  всю  жизнь  я  ходил  дорожками  этого  сада,  не  различая  их  скрытой  сути.  Любуясь,  наслаждаясь  и  вдохновляясь,  я  не  понимал,  что  вся  Земля  и  есть  райский  сад.  А  скрыт  он  был  в  самом  надежном  убежище,  какое  только  можно  придумать,  –  в  прошлом;  и  как  славное  прошлое,  исчезнув  и  закончившись,  бросает  светлый  и  заметный  отблеск  на  настоящее,  так  и  сокрытый  в  прошлом  Эдем  отражается  в  нашем  земном,  общедоступном  великолепии  –  смотри  и  виждь.  Мы  и  сейчас  живем  в  Эдеме,  как  каждый  из  нас  живет  в  своем  прошлом,  которое  было,  прошло,  закончилось,  но  никуда  не  делось  и  остается  с  нами  навсегда,  как  и  вся  былая  жизнь,  как  детство.  А  огненный  меч  в  деснице  Эдемского  стража,  –  это  само  время,  самый  незаметный  и  неприступный  барьер  из  всех  возможных…

…Ух,  как  прежде  мучителен  бывал  август!

Рисунок:  Марти  Хастид,  Золотарниковое  поле  (Marty  Husted,  Goldenrod  Field).  Goldenrods  или  solidago  -  это  по-аглицки  "золотарник",  тот  самый  цветок  "прощай-лето",  о  котором  идет  речь  у  Рэя  Брэдбери  в  романе  "Лето,  прощай"

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844409
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 08.08.2019


Записки синоптика. Завтра август

Вы  заметили,  как  теперь  вечереет?  Какой  бы  ни  выдался  день  -  ветренный  или  дождливый  или,  напротив,  солнечный  и  тихий  -  вечер  покрывает  всё.  Небо  меркнет  по-другому  -  не  так,  как  если  бы  темнело  на  одном  его  краю  и  дотлевало  на  другом;  нет,  небо  меркнет  всё  сразу,  как  если  бы  сгущался  воздух.  И  самый  воздух  -  другой:  загустевая,  он  не  подается  больше  ветру,  приобретает  живую  и  неупругую  неподвижность  расплавленного  стекла  и  стоит,  тяжко  залитый  в  сферу  киевских  небес,  подсвеченный  снизу  огоньками  и  как  будто  отражающий  их  в  себе.  А  может,  это  звезды;  при  таком  положении  дел  определенно  сказать  нельзя.  Но  -  неподвижен,  совершенно  определенно  неподвижен!  -  и  если  что  и  может  преодолеть  эту  внезапную,  неожиданную  полупрозрачную  густоту  воздуха,  то  это  звук,  и  звук  тоже  -  определенный.  Сверчки;  как  только  меркнущее  небо  начинает  отражать  городские  огни,  сверчки  подают  голоса.  Их  много,  они  везде,  и  по  звуку  судя,  дышат  они  часто-часто,  издавая  своё  тыррр-тырр-тыррр  на  коротких  выдохах  после  коротких  вдохов;  и  все  это  где-то  там,  сразу  за  окном,  невидимое,  только  слышимое  -  вдох-выдох,  вдох-выдох,  -тыррр-тыррр-тыррр-...  -  словно  небольшие  волны,  волоча  крымские  камешки,  набегают  на  невысокий,  но  крутоватый  берег  и  тут  же  скатываются  назад,  обессиленные,  рассыпая  камешки  по  дороге:  -выдох-тыррр-набежала-вдох-откатилась-выдох-тыррр-...тыррр-тыррр-тыррр...

А  днем  это  воздух  был  так  прозрачен,  почти  разрежен,  так  что  звук  в  нем,  особенно  негромкий,  приобретал  необычайную  силу,  распространяясь  в  нем  и  пронизывая  его  несколько  дальше,  чем  ему  велела  бы  физика,  глядя  в  сосуд  с  идеальным  газом.  Вот  уже  несколько  дней  -  солнечных,  дождливых,  грозовых,  ветреных  -  во  всякий  час  дня  можно  слышать  сухие,  краткие  удары.  И  ведь  очевидно,  что  звук  слаб,  что  издает  его  ничтожная  ерунда  -  а  слышно  далеко,  отчетливо,  как-то  что  ли  адресно,  адресованно?  Раз  за  разом,  регулярно,  дробно  -  словно  топоток.  Это  листья  каштанов,  высохшие  и  свернутые  в  трубки,  бьются  о  тротуар,  а  после  катятся  по  асфальту,  продолжая  ударять  по  нему  сухими  краями:  топ...  топ-топ-топ...  -  так  звучат  их  перебежки.  Я  воображал  поначалу,  что  это  осень  пришла  в  город,  но  присмотревшись  и  прислушавшись,  я  понял,  что  осень  еще  далеко,  это  всего  лишь  её  вверительные  грамоты,  писаные  заблаговременно  на  сухих  каштановых  листьях,  запечатанные  каким-то  таким  необычайным  сургучом,  который  хоть  одну  каплю  урони  на  лист,  хоть  на  гербовый  дубовый,  хоть  на  оберточный  кленовый,  а  все  равно  весь  его  переиначит  на  свой  сургучный  лад,  под  свой  сургучовый  цвет.  Топ...  топ-топ-топ...  топ.

Но  вечерами  воздух  так  уплотняется,  что  их  голоса  больше  не  слышны;  все  утопает  в  молчании  меркнущих  небес,  а  после  -  в  прибое:  тыррр-тыррр-тыррр...

Видимо,  календарь  не  врет.  Завтра  август.  По  всему  -  август.

31  июля  2019  года

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843692
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 01.08.2019


П

...на  моей  улице,  при  самом  ее  истоке  стоит  пожарная  часть.  Содержат  её  в  безупречном  порядке.  Здание,  ворота  со  сводчатыми  окнами,  асфальт  перед  ними  и  машины  внутри,  машины  того  красного  цвета,  который  в  нашей  Вселенной  разрешен  одним  лишь  пожарным  –  всё  это  сверкает  чистотой,  подкрашено,  отремонтировано,  ухожено  и  подтянуто.  Как  некий  идеал  полного  и  недостижимого  совершенства,  часть  возносится  над  милыми  киевскими  беспорядками,  которые  начинаются  сразу  же  там,  где  заканчивается  власть  брандмейстера.

Перед  пожарной  частью,  в  промежутках  между  ее  дюжими  воротами  всегда  росли  какие-то  плодовые  деревья,  разумеется,  неизменно  стриженные  под  полубокс  и  с  образцово  выбеленными  стволами.  Как  только  они  одряхлели  и  начали  бросать  непозволительную  тень  на  молодцеватых  топорников,  их  аккуратно  извлекли  из  грунта,  в  ямы  насыпали  свежей  почвы  и  укоренили  в  ней  тоненькие  саженцы  яблонь.  По  команде  брандмейстера  деревца  разом  вытянулись  на  заданную  высоту  и  раскинулись  на  заданную  ширину,  как  раз  такую,  чтобы  не  мешать  распахивать  ворота,  из  которых  то  и  дело,  звеня,  завывая  и  сверкая,  вываливаются  красные  машины  и  уносят  –  «Предотвратить.  Спасти.  Помочь»  –  бравых  парней,  дай  им  Бог  возвращаться  без  потерь.

Весной  брандмейстер  посмотрел  на  часы  и  скомандовал  «цветение-опыление».  И  яблони  зацвели,  и  над  ними  зажужжали  пчёлы,  хотя  летать  было  холодновато,  но  приказы  не  обсуждают.  Брандмейстер  принял  работу,  одними  глазами  улыбнулся,  скомандовал  всем  «вольно»  и  надолго  ушел  к  своим  баграм,  рукавам  и  каскам.

Лето  шло  своим  чередом.  Вот  уже  июнь  миновал,  и  на  пост  у  пожарных  яблонь  заступил  июль.  Только  он  и  еще  брандмейстер  знали,  что  происходит  в  густых  кронах,  какие  плоды  наливаются  соками  в  бархатистых  лиственных  розетках.  И  вот,  наконец,  они  все  разом  выглянули  из  своих  укрытий.

Не  зеленые,  не  желтые,  не  белые  или  в  полоску  –  яблоки  были  того  красного  цвета,  который  в  нашей  Вселенной  дарован  одним  лишь  пожарным.

П  –  профдеформация.  В  хорошем  смысле.

июль  2019  г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842514
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 20.07.2019


Собака-собака. Озарения и наблюдения

1

Тут  к  нам  собака  приехала  погостить,  так  вот...

"Собака!  –  почти  каждый  ребенок  понимает,  зачем  она  нужна  и  почему  крайне  необходима  для  счастья,  и  почти  всякий  взрослый  знает,  что  и  без  собаки  можно  прекрасно  обойтись"  ("Димкины  хроники.  Чужой")

Давно  мои  тексты  не  радовали  меня  такой  рельефной  правдой.  Именно,  собака  нужна,  крайне  необходима  для  счастья,  и  мысль  эта  сейчас  -  такая  полная  и  уверенная,  что  даже  не  мысль,  а  чувство,  даже  не  чувство,  а  вера.  Та  же,  с  которой  в  детстве  просил  у  родителей  разрешения  завести  собаку.  С  той  лишь  счастливой  разницей,  что  теперь  мне  никто  не  может  запретить  или  отказать,  кроме  меня,  разумеется,  самого.

А  я  себе,  признаться,  долго  запрещал  и  отказывал.  Когда-то  у  меня  был  кот,  прожили  мы  с  ним  13  лет  душа  в  душу,  а  потом  он,  естественно,  умер.  Я  как-то  очень  тяжело  это  пережил,  впредь  зарекся  заводить  животных  и  дома  держал  только  растения,  которые  наверняка  меня  переживут.  И  вот  недавно  наступило  у  меня  просветление.  То  ли  душа  моя  отгоревала  свое  за  котом,  то  ли  Даррелл  меня  убедил,  сопровождая  рассказы  о  жизни  на  Корфу  постоянными  ремарками  "собаки  легли  /  собаки  улеглись  /  собаки  шли  рядом..."  -  но  что-то  перевернуло  в  моей  голове  этот  зарок.  Я  думаю  о  13  годах,  прожитых  бок  о  бок  с  котом,  и  понимаю,  что  его  смерть  отняла  у  меня  куда  меньше,  чем  дала  мне  его  жизнь.  Да  и  смерть,  если  честно,  -  тоже  дала.  Наши  домашние  твари,  я  полагаю,  любят  нас,  по-своему,  по-животному;  быть  до  самого  конца  с  тем,  кто  тебя  любит,  кого  любишь  ты  -  думаю,  это  есть  полнота  такого  рода  любви.

Но  хватит  об  этом!  -  ведь  какую  полноту  приобретает  жизнь,  когда  рядом  любимая  женщина,  дети,  собаки  и  прочее,  чем  уснащает  свою  жизнь  человек!  Правда,  приобретает,  как  нынче  говорят,  доставляет,  доставляет  вовсю!  А  мысль,  что  когда-нибудь  собаки/коты/рыбки...  умрут,  а  я  буду  горевать,  поэтому  не  стоит  их  и  заводить  -  трусливенькое,  убогонькое,  утлое  так  себе  соображеньице.  Так  ведь  и  дом  не  следует  строить,  а  дерево  садить,  ибо  подкапывают  и  крадут,  и  все  может  сгореть  синим  пламенем  и  т.д.  и  т.п.  Как  был  прав  московский  гость!  "А  если  вы  не  живете,  то  вам  и  не  умирать"  -  но  умирать  придется  по-любому,  а  вот  прожить  или  переждать,  перетерпеть  жизнь  -  это  уже  личный  выбор.  Стоит  ли  от  неё  отказываться?  Дело  ведь  не  в  том,  чем  и  когда  она  заканчивается,  а  в  том,  сколько  в  ней  радости...

...черт  побери,  ведь  теперь  именно  я  тот,  кто  решает,  можно  ли  обойтись  без  собаки!  Как  здорово!

2

Провидение  с  мирозданием  наводят  на  некоторые  мысли  исподволь.  Около  месяца  тому  назад  мне  понадобилось  поехать  на  киевскую  Русановку  по  мелкому  бытовому  делу.  Зову  с  собой  Макса,  поехали;  нет,  говорит,  не  хочу.  А  если  покупаемся  потом?  Дааааааааа!  -  мы  его  за  страсть  к  водным  процедурам  и  полнейшее  равнодушие  к  температуре  воды  называем  "тюлень".  Поехали,  дело  сделали,  пошли  на  
пляж.  А  там  среди  отдыхающих  джек  рассел  -  порода,  известная  своей  неуемной  энергичной  непоседливостью.  Он  и  с  хозяевами  купался,  и  с  нами,  и  с  прочими.  Когда  я  наткнулся  на  дне  у  берега  на  тяжеленную,  пропитанную  водой  палку  и  зашвырнул  ее  подальше  от  берега,  он  
немедленно  и  с  огромным  энтузиазмом  принялся  выполнять  так  и  не  прозвучавшую  команду:  стремительно  поплыл  туда,  где  еще  
расходились  круги  от  упавшей  и  вновь  затонувшей  палки,  
покружил  там  и,  не  обнаружив  цели,  ухватил  зубами  стебель  
кувшинки  и  потащил  к  берегу.  Все  шло  прекрасно,  пока  стебель  не  натянулся  -  тогда  пес  ушел  под  воду;  но  и  под  водой  он  боролся  с  упрямым  растением,  пока  не  убедился,  что  оно  ему  не  по  зубам,  а  запас  воздуха  в  легких  не  бесконечен.  Вернувшись  на  берег  и  кратко  отдышавшись,  он  заметил  пару  уток,  кормившихся  у  прибрежных  камышей,  бросился  в  воду  и  поплыл  к  ним  с  выпученными  от  охотничьего  азарта  глазами.  Утки,  заметив  собаку,  бросили  свой  ланч  и  направились  от  греха  подальше;  они  даже  не  развили  свою  крейсерскую  скорость,  так,  держали  пса  в  метре  за  кормой,  но  не  ближе,  а  когда  им  надоела  его  неутомимая  настойчивость,  вдруг  разом  взлетели  и  понеслись  низко  над  водой.  Терьер  попытался  поймать  их  в  прыжке,  однако  выпрыгнуть  из  воды  ему  не  удалось,  нет,  никак  не  возможно  выпрыгивать  из  жидкой  и  податливой  среды!  -  тявкнув  что-то  предельно  отчаянное,  он  вернулся  на  берег,  где  я  старался  запомнить  мельчайшие  детали  этого  происшествия,  еще  не  понимая  его  смысла,  хотя  уже  зная  за  собой  склонность  подгонять  факты  прошлого  под  события  настоящего  и  даже  будущего.

3

Помните,  Шарик  у  Булгакова  сообщает,  что  ошейник  для  собаки  как  портфель  для  человека.  А  посетившая  нас  собака  как  раз  носит  портфель,  тьфу,  ошейник  такого  насыщенного  красного  цвета,  как  подошвы  от  Лабутена.  Понаблюдав  за  псиной,  я  понял,  что  ошейник  в  квартире  ей  ни  к  чему  и  снял  его.  И  тут  меня  посетило  еще  одно  озарение:  ошейник  вовсе  не  аналог  портфеля,  ошейник  для  собаки  -  это  как  трусы  для  человека.  И  теперь  я  ломаю  голову,  что  это:  ошибся  ли  Булгаков,  считал  ли  Шарик  портфель  важнее  трусов  или  это  я  считаю  трусы  важнее  портфеля?  Вопрос  непростой,  очень  непростой!  Можно  предположить,  что  до  жизни  у  профессора  Шарик  людей  в  трусах  и  без  не  видел  (помните,  ремарка  на  приеме  пациентов,  "похабная  квартирка"?),  поэтому  соотносить  значение  галантереи  и  белья  не  мог;  а  Булгаков  видел  и  мог.  Думаю,  что  связка  портфель/ошейник  появилась  не  ошибочно  и  не  случайно.  Во-первых,  уже  упомянутая  неосведомленность  собаки  о  белье;  во-вторых,  слово  "трусы"  стилистический  моветон  (профессор  говорит  пациентам  "Снимайте  штаны",  даже  женщинам);  в-третьих,  собаке  предстоит  превратиться  в  человека,  рвущегося  к  портфелю,  кожанке,  служебному  авто  и  нагану;  в-четвертых,  для  20-х  годов  портфель  был  куда  более  насыщенным  символом;  в-пятых,  это  же  Мастер,  и  должно  быть  именно  так!..  -  приглашаю  желающих  продлевать  этот  ряд  или  опровергать,  а  сам  возвращаюсь  рассматривать  собаку.  Существо  в  высшей  степени  обаятельное,  так  и  называю  ее  породу  -  собака  киевская  обаятельная.

июль  2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842091
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 16.07.2019


Контрасти

[i]нотатки  натураліста[/i]

По  моїй  вулиці  чимало  шовковиці,  якою  ласують  голуби.  Але  гілля  в  шовковиць  таке,  що  голубам  не  всидіти  (а-ля  плакуча  верба),  тому  вони  гуляють  під  деревами  та  чекають,  коли  вітер  і  краще  пристосовані  птахи  натрусять  їм  смаколиків.  Тим  часом  серед  них  опиняється  кіт,  такий,  двокольоровий,  чорно-білий,  а  ця  палітра  ідеально  пасує,  аби  сховатися  серед  білих,  чорних  і  сірих  голубів.  Кіт  артистично  демонструє  стурбованість  долею  врожаю  шовковиці,  а  тим  часом  потроху  наближається  до  голубів,  чудово  «применяясь  к  местности»,  до  всіх  горбочків,  вигинів,  камінців  і  купин  трави.  Останні  сантиметри  до  здобичі  кіт  плазує,  сховавшись  за  бордюром,  з-за  якого  слідкує  за  птаством  кінчиком  вуха,  одним  вусом  і  ледь  помітним  краєм  одного  ока.  Картина  вражає  драматизмом  і  контрастом:  ситі,  спокійні  голуби  легковажно  тупцяють  туди  й  сюди,  а  кіт  випромінює  страшне  напруження,  кожен  його  рух  -  відвертий  замах  на  злочин,  зараз  це  машина  смерті,  яка  невідворотно  наближається  до  своєї  жертви  та  ось-ось  збере  страшний  врожай...

ГУР-ГУР-ГУР!  Оглушливо  заревів  двигун  трактора,  і  картина  розвалилася:  голуби  всі  разом  здійнялися  та  гайнули  десь  подалі,  а  кіт,  миттю  обм’яклий,  втратив  і  вбивчу  напруженість,  і  надію  на  здобич,  проводив  очима  голубів  і  подався  шукати  спокійнішого  місця  для  полювання.

А  за  кількадесят  метрів  від  шовковиці  росте  слива,  під  якою  я  спостерігав  ще  один  контраст,  але  цілковито  іншого  ґатунку.  Молодий,  чистенький,  грайливий,  стрибучий,  як  м’ячик,  наповнений  не  повітрям,  не  газом,  а  чистою  енергію,  кіт  полював  на  зелені  ще  сливки,  які  вітер  і  птахи  позбивали  з  дерева  долі.  Всі  його  рухи  були  яскраво  надмірні,  всі  його  наміри  очевидні,  –  кіт  грав  у  полювання,  а  отже,  він  відверто  «переигрывал».  Скрадався  до  сливки  так,  що  робився  особливо  помітним  і  випромінював  цілим  собою  сигнал:  ЦЕ  Я  ТАК  СКРАДАЮСЯ.  Тоді  наставала  черга  смертельного  кидка  -  і  кіт  стрибав  з  обраної  позиції  на  ту  нещасну,  приречену  сливку,  наче  кінь  через  бар’єр,  чотири  котячі  лапи  підкидали  тіло  в  повітря,  ніби  потужний  вибух.  І  -  ось  вона,  здобич!  Кігті  надійно  тримають  плід,  ікла  прохромлюють  плоть...  –  і  кіт,  мружачи  очі,  форкаючи,  трусячи  головою  («Тьху,  яка  гидота,  така  кислятина,  ну  хіба  ж  так  можна?!»)  –  прожогом  повертається  на  позицію  чатування,  де  все  починається  знову  та  повторюється  в  найменших  дрібницях:  надмірне,  підкреслене,  очевидне  скрадання,  вибухоподібний  кидок  і  неїстівна  здобич  у  кігтях…

Так  грають  всі  коти,  загалом  тварини,  так  бавляться  й  малі  люди,  але  одразу  після  спостереження  за  справжнім  полюванням  –  контраст  вражав.  Ось  вона,  принципова  різниця  між  грою,  «понарошку»,  та  життям.  Грає  завжди  має  усвідомлений  характер  («я  граю»),  а  ще  –  вона  є  безкорисливою.  Якщо,  звісно,  не  вважати  радість  і  насолоду  корисливим  мотивом.

липень  2019  року

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841543
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.07.2019


Что я вижу? Ч. 2

*[i]Публикуется  повторно,  т.к.  первая  публикация  уничтожена  ддос-атакой  на  сайт[/i]

Часть  первая  опубликована  21  мая  2019  года,  см.  папку  "Короткий  метр"

[b]Часть  2.  Уотсон  и  акула[/b]

Казалось  бы,  на  этом  полотне  все  очевидно.  Художник  запечатлел  драматический  момент:  акула  атакует  пловца,  а  люди  в  лодке  пытаются  его  спасти.  Мы  не  знаем,  спасут  ли  несчастного;  возможно,  нет,  потому  что  акула  обла,  озорна,  стозевна  и  лайя,  а  человек  уже  ранен,  истекает  кровью,  и  даже  если  выберется  на  берег,  спасение  не  гарантировано.  Судя  по  одежде  и  кораблям,  на  дворе  середина  17-го  века,  антибиотики  еще  несколько  веков  не  будут  изобретены,  а  акульи  зубы  –  приют  микробов  и  бактерий,  о  которых  лекари  пока  еще  слишком  мало  знают.  Драматизм!  –  его  высшая  точка,  ведь  художник  представил  переломный  момент:  или  –  или.

[img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/a/a3/Watsonandtheshark-original.jpg/1200px-Watsonandtheshark-original.jpg[/img]

А  теперь  поместим  это  полотно  в  контекст.  Джон  Синглтон  Копли  (John  Singleton  Copley  -  American,  1738-1815),  художник-самоучка  из  Бостона,  в  1782  году  приехал  в  Лондон,  где  и  услышал  историю  о  нападении  акулы  на  юнгу  английского  корабля.

Пловец  на  картине  –  реальный  человек.  Это  Брук  Уотсон.  Он  родился  в  Плимуте,  Англия,  в  хорошей  семье  среднего  достатка  и  неплохого  образования.  К  несчастью,  Брук  рано  осиротел  и  чуть  ли  не  ребенком  записался  на  службу  в  королевский  военно-морской  флот.  В  1749  году  его  корабль  стоял  в  гавани  Гаваны,  на  Кубе;  юнге  Уотсону  тогда  было  14  лет.  Он  решил  искупаться  в  гавани,  кишащей  акулами  (видите,  справа  за  лодкой  –  хвост  еще  одной  акулы?).  Как  только  он  прыгнул  в  воду,  огромная  акула  атаковала  его.  По  одной  версии,  в  шлюпке  на  картине  –  матросы  с  его  корабля,  по  другой,  эта  случайная  шлюпка,  перевозившая  капитана  другого  корабля  на  берег.  Чудовище  атаковало  Уотсона  трижды:  первый  раз  оно  откусило  ему  икру,  а  при  второй  атаке  –  ступню  правой  ноги.  Разъяренная  добычей  и  опьяневшая  от  крови,  окрасившей  воды,  акула  широко  разинула  пасть  –  видите,  как  обнажились  ее  клыки?  –  и  устремилась  в  третью  и,  вероятно,  последнюю  и  фатальную  для  Уотсона  атаку.  Люди  в  лодке  пытаются  подхватить  несчастного,  а  один  из  них  сам  атакует  акулу;  но  исход  этой  битвы  не  очевиден,  не  предрешен,  это  тот  самый  переломный  момент,  когда  на  чашах  весов  судьбы  жизнь  и  смерть!

Уотсона  спасли.  На  корабле  ему  ампутировали  правую  ногу  до  колена  и  отправили  на  берег,  в  госпиталь.  Он  провалялся  там  три  месяца,  выжил  и  вышел  оттуда  с  деревянной  ногой.  Инвалид,  Уотсон  продолжил  службу  в  военно-морском  флоте.  Принимал  он  участие  и  в  сухопутных  баталиях,  а  когда  оставил  службу,  стал  купцом,  и  весьма  успешным.  Он  вел  торговые  операции  между  Англией  и  Америкой,  богател,  сделался  одним  из  основателей  страхового  общества  Ллойда,  возглавлял  Банк  Англии,  держал  китобойную  флотилию,  был  олдерменом  (депутатом  горсовета)  Лондона,  а  в  1798  году  стал  мэром  Лондона.

Политические  недруги  рисовали  карикатуры  и  писали  эпиграммы  на  Уотсона,  постоянно  используя  в  них  его  деревянную  ногу  и  тот  случай  в  Гаване.  Мол,  тот  монстр  дал  повод  рабочему  изготовить  лучшую  часть  Уотсона,  деревянную  ногу,  а  вот  если  бы  акула  откусила  ему  голову,  он  бы  сейчас,  с  деревянной  головой,  был  бы  куда  умнее...  Как  видите,  политика  всегда  была  делом  грязным,  а  используемая  в  ней  аргументация  имела  мало  общего  с  какой-либо  действительностью.  Впрочем,  упражнение  в  злословии  –  одна  из  любимых  забав  человека,  даже  такого,  знаете,  вне  политики.

Уотсон  рассказал  свою  драматическую  историю  Копли  и  предложил  нарисовать  соответствующую  картину  –  в  назидание  потомкам.  И  в  самом  деле:  сирота,  вверивший  свою  жизнь  превратностям  морской  службы,  в  14-летнем  возрасте  потерявший  ногу  и  вообще  чудом  выживший,  прослуживший  не  один  десяток  лет  в  действующей  армии,  сколотил  приличное  состояние,  стоял  у  истоков  Ллойда  и  возглавлял  столицу  величайшей  в  мировой  истории  империи,  Британской!  Это  ли  не  вдохновляющий  пример  человека,  который  сделал  себя  сам,  это  ли  не  пример  социального  лифта,  который  возносит  на  вершину  достойных!

Уотсон  выслушал  и  согласился.  И  вот  полотно,  на  котором,  если  честно,  можно  рассмотреть  немало  «заимствований»  у  великих,  начиная  с  позы  пловца,  который  подозрительно  похож  на  Лаокоона,  но  об  этом  как-нибудь  в  другой  раз.  А  свою  главную  роль,  предназначенную  ей  заказчиком  и  художником,  эта  картина  вполне  играет,  если  поместить  ее  в  исторический  контекст  (см.  выше).

Впрочем,  и  без  контекста  виден  и  понятен  непосредственный  призыв  художника  и  его  работы  к  спасению  терпящих  бедствие  –  на  море,  на  суше  и  везде,  куда  заводит  человека  его  беспокойная  судьба.  Искусство,  полагаю,  всегда  несло  этот  призыв,  и  не  исключено,  что  потому  и  не  переводятся  в  мире  добрые  самаритяне.

май  2019  г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840448
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 30.06.2019


От 20 до 150

...а  расскажу  про  сына.  Это  «эмир-динамит»,  человек-взрывчатка  мощностью  от  20  до  150  килотонн  в  тротиловом  эквиваленте,  если  в  физических  терминах,  а  если  в  терминах  литературных,  архетипических  –  это  Ахилл.  Припоминаете  гнев  Ахилла?  Дело  не  в  том,  что  гнев  был  так  страшен,  что  даже  олимпийцы  убоялись  и  отдали  Трою  ахейцам,  чтобы  его  унять.  Дело  в  том,  что  овладевший  Ахиллом  гнев  вытеснил  из  его  души  всё  прочее.  Душа  Ахилла  не  могла  откликнуться  на  патриотические  призывы  или  мольбы  о  помощи.  Она  –  односоставная  и  может  вмещать  только  одно  чувство;  зато  оно  владеет  Ахиллом  полностью  и  ведет  его,  а  остальным  чувствам  просто  нет  места.  Его  душа  могла  полниться  и  другими  чувствами  -  великодушием,  дружбой,  любовью  –  но  всегда  только  каким-нибудь  одним.  Еще  и  еще  наблюдая  сына,  я  вижу  перед  собой  Ахилла,  человека  большой  души,  которая  способна  вмещать  только  одно  чувство  за  раз.  Помимо  всего  прочего,  это  делает  его  неспособным  ко  всяким  фигам  в  кармане  и  камням  за  пазухой:  и  в  кармане,  и  за  пазухой  царит  одно  и  то  же  чувство,  наполняющее  сейчас  его  душу.  Цельный  такой  человек,  настоящий  и  неподдельный,  чуждый  задних  мыслей.  Ахилл!

И  вот  на  этом  буреносном  и  цельном  фоне  иногда  открываются  окошки  иного  свойства,  которые,  наверное,  ставят  под  сомнение  мои  рассуждения  об  односоставной  душе,  а  может,  говорят  о  постепенном  перерастании  Ахилла  в    такого  себе  Гектора,  любимца  Гомера.  Отправлялся  Макс  к  дедушке,  во  Львов,  впервые  сам  в  поезде,  без  сопровождения  и  знакомых  попутчиков.  Волнительное  мероприятие,  ничего  не  скажешь,  и  я  утешал  его  тем,  что  это  путешествие  -  еще  один  важный  шаг  к  новой,  большей  и  лучшей  свободе.  Сделаешь  его  -  и  приобретешь  уверенность  и  способность  осваивать  мир  в  новом  измерении,  новым  способом.  И  вот  мы  стоим  на  перроне,  вокзальный  оракул  предвещает  скорое  прибытие  поезда  и  точно  угадывает  нумерацию  вагонов  (теперь  говорят  не  с  хвоста  или  головы,  а  с  запада  или  востока).  Я  прикидываю  в  уме  вес  "интерсити",  коэффициент  трения,  износ  рельс  и  шпал,  делаю  поправку  на  ветер  и  возможное  волнение  гипотетического  машиниста-стажера  перед  первым  рейсом  и  предлагаю  Максу:
-  Давай  отойдем  на  восток  порядка  15  шагов,  твой  вагон  будет  там.

Он  глядит  на  толпу,  потом  на  совершенно  пустое  место  в  15  шагах  к  востоку,  лицо  его  выражает  некоторое  сомнение,  однако  он  все-таки  кивает  и  соглашается,  и  мы  идем.  Свистит  поезд,  его  широколобое  лицо  с  маленькими  глазками  внезапно  появляется  из-за  изгиба  путей  и  через  мгновение  он  весь  и  целиком  оказывается  у  перрона.  Наше  место  в  15  шагах  к  востоку  -  точно  перед  входной  дверью  правильного  вагона!  -  при  этом  у  его  второй  двери,  в  15  шагах  к  западу,  стоят  все  остальные  пассажиры  и  провожающие,  а  у  этой  мы  одни.  Губы  Макса  трогает  легкая  улыбка,  он  произносит:
-  Элитная  посадка,  -  а  я,  естественно,  переполняюсь  некоторой  гордостью.

Впрочем,  торжество  длилось  недолго.  На  входе  в  вагон  проверяют  билеты  и  документы;  проводник  представлен  единственным  экземпляром;  поэтому  открыта  только  одна  дверь,  а  я  ее  не  угадал.  Если  бы  мы  остались,  где  стояли,  то  оказались  бы  в  очереди  третьими,  максимум  пятыми.  Но  теперь  нам  приходится  занять  позорное  последнее  место  в  длиннющей  очереди,  размахивающей  билетами,  паспортами,  руками  и  панамами,  вскрикивающей,  всхлипывающей,  плачущей  и  напутствующей.  Я  жду  взрыва  Ахиллова  гнева,  того  самого,  от  20  до  150  килотонн,  устрашающего  олимпийцев,  и  лихорадочно  придумываю  эквивалент  Трои:  ее  под  рукой  нет,  чем  бы  его  унять?..

Ахилл  с  достоинством  следует  за  мной  в  хвост  очереди  и  требует  повторных  и  четких  инструкций:  билет,  документы  -  что  показывать,  кому,  что  отдавать,  а  что  ни  за  что  и  никому  не  отдавать.  О  фиаско  "элитной  посадки"  не  сказано  ни  слова.

И  вот  уже  обременены  просьбами  все  Максовы  попутчики,  и  совершилась  некоторая  договоренность  с  проводником,  и  тронулся  поезд,  и  Максов  профиль  в  окне  поплыл  на  запад,  а  я  изобразил  нечто  вроде  торжествующего  на  всех  парах  Чатануга-чу-чу,  а  он  кратким  жестом  прекратил  мой  перформанс.  Поезд,  только  что  целиком  и  весь  застывший  у  перрона,  внезапно  весь  и  целиком  исчезает  за  изгибом  путей...

П.С.

Когда  мне  было  несколько  меньше  лет,  чем  Максу,  мама  отправляла  меня  из  Херсона  вверх  по  Днепру  к  бабушке,  в  Запорожье.  Путь  проделывался  на  СПК  -  судне  на  подводных  крыльях,  такой  как  бы  космической  ракете,  скользящей  над  поверхностью  воды.  Путешествие  было  чрезвычайно  увлекательным,  одно  шлюзование  чего  стоило!  Представьте:  стремительный  бег  судна  внезапно  приводит  его  к  железобетонной  стене,  а  в  ней  -  колоссальные  ворота,  вроде  врат  Мордора.  Они,  разумеется,  заперты,  как  и  полагается  быть  вратам.  Внезапно  они  раскрываются  и  впускают  судно,  оно  проскальзывает  внутрь,  и  ворота  закрываются.  Это  ловушка,  гибельная  ловушка!  Узкая,  глубокая  щель  с  осклизлыми  стенами,  небо  виднеется  узкой  полоской  где-то  безумно  высоко  над  головой,  да  и  то,  если  повезло,  сидишь  у  иллюминатора  и  догадался  поглядеть  вверх,  выворачивая  шею  до  хруста  позвонков.  Жидковатая  тьма,  угрожающие  мощные  звуки  под  ногами,  покачивание  и  дрожание  судна,  жирные  черные  наросты  и  бороды  тины  на  стене  сразу  за  выпуклым  стеклом  -  страшно,  Боже  ты  мой,  как  бывало  страшно  оказаться  там  одному!  По  стенам  медленно  сочится  какая-то  слизь,  и  так  же  медленно  сочится  время,  минута  за  минутой,  и  каждая  из  них  отщипывает  кусочек  от  большого,  еще  совсем  недавно  просто  огромного  хлеба,  упрятанного  в  груди,  -  от  надежды  на  спасение.  И  вот  от  него  уже  почти  ничего  не  осталось,  и  уже  преодолен  стыд  и  я  готов  прижаться  заплаканным  лицом  к  соседу-попутчику,  как  вдруг  что-то  происходит.  Судно  движется!  Оно  движется  вверх!  Не  веря  своим  ощущениям,  которые  все  до  одного  покрыты  гусиной  кожей,  я  рискую  взглянуть  одним  глазом  на  происходящее  за  стеклом.  Да!  Да!  По  движению  едва  видимых  на  черной  стене  примет  я  понимаю:  мы  идет  вверх!  С  каждой  минутой  этого  томительного  вознесения  из  бездны  шлюза  и  моего  отчаяния  в  салоне  светлеет,  и  вот,  наконец,  он  весь  залит  солнцем,  мы  оказываемся  чуть  ли  не  посреди  аккуратного  городка:  фонари,  розовые  клумбы,  солнце,  небо,  жизнь,  надежда,  счастье!  -  и  тут  крохотные,  едва-едва  по  пояс  нашему  СПК  воротца  впереди  раскрываются  и  выпускают  судно  на  какой-то  неслыханный,  утопающий  в  туманных  далях  простор.  Это  Каховское  море.  Судно  рывком  набирает  головокружительную  скорость,  вскакивает  верхом  на  свои  крылья,  вздымается  над  водой  и  летит,  летит,  как  прекрасно  и  вольно  летит!

Мама  препоручала  меня  заботе  матросов.  За  небольшую  мзду  (о  которой  тогда  я  ничего,  разумеется,  не  знал)  я  бывал  потрепываем  по  плечу  или  щеке,  расспрашиваем  о  маршруте  и  жизни  вообще,  развлекаем  матросскими  шутками  и  походами  в  святая  святых,  в  рубку,  где  мне  давали  прикоснуться  к  штурвалу,  очень  похожему  на  руль  ГАЗ  21.  Кажется,  это  чудесно  скрашивало  мое  одиночное  плавание,  и  даже  гораздо  больше:  это  внимание  (пусть  и  купленное  за  деньги,  о  чем  я  даже  не  подозревал)  переполняло  мое  сердце  восхищением  перед  моряками.  Я,  Максим,  чувствовал  себя  Максимкой  из  одноименного  рассказа  Станюковича,  спасенным  матросами  "Забияки"  от  верной  гибели  в  море,  а  после  усыновленным  одним  из  них.  Нет,  положительно,  моряки  -  лучшие  люди  на  свете,  все  они,  и  эти,  на  СПК,  и  папа-капитан,  и  весь  его  неизменно  дружелюбный  ко  мне  экипаж  где-то  там,  в  загадочном  море  ЦВА,  которое  я  не  мог  найти  ни  на  одной  карте...

Да,  так  вот.  Моя  договоренность  с  проводником  никак  не  отразилась  на  Максовом  путешествии.  У  Макса  не  справлялись  о  самочувствии,  настроении,  путешествии  и  жизни  вообще.  Разумеется,  не  водили  в  кабину  машиниста.  Никто  не  осмелился  трепать  его  по  плечу  или  там  не  дай  Бог  щеке.  Поначалу  несколько  этим  озадаченный,  теперь  я  уверился,  что  проводник,  как  это  часто  с  ними  бывает,  оказался  тонким  психологом  или  настоящим  пофигистом.  Эти  градации  иной  раз  невозможно  отличить,  а  иногда  –  и  не  нужно  отличать:  ведь  (не)  делается  именно  то,  что  (не)  нужно,  а  кем,  пофигистом  или  психологом,  это  уж  пофигу.  И  проводник,  кем  бы  он  ни  был,  не  стал  навязывать  дитю  ненужную  ему  заботу,  и  это  стоило  своей  платы.  Да  и  Ахиллы,  знаете  ли,  к  такому  вниманию  относятся  своеобычно:  каааааак  бабахнет  на  все  150  килотонн!

27.06.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840236
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 28.06.2019


Тмин (новая редакция)

...Когда-то  давным-давно  у  самого  Черного  моря  стоял  город  Керчь.  Может,  и  теперь  стоит,  но  я  помню  только  ту  Керчь,  которая  стояла  там  давным-давно.

Та  давным-давно  Керчь  была  городом  портовым,  приходно-отходным,  причально-прощальным,  судоремонтным  и  рыбоконсервным.  В  порту  стояло  без  счета  кораблей  всех  типов  и  размеров,  а  над  ними  возвышались  горы  поржавевшей,  крепко  пахнущей  соли.  Вдоль  причалов  беспрестанно  сооружались,  разрушались  и  вновь  возводились  целые  контейнерные  города,  а  по  их  улицам  день  и  ночь,  словно  трамваи  по  рельсам,  разъезжали  членистоногие  портальные  краны.

А  над  портом  высилась  гостиница,  двери  и  номера  которой  открывались  не  для  всех.  Называлась  она  МДМ  -  Межрейсовый  дом  отдыха  моряков.  Видимо,  предполагалось,  что  между  многомесячными  рейсами  моряку  достаточно  провести  недельку  на  суше  в  таком  доме,  и  можно  обратно,  «по  морям,  по  волнам».  В  самой  этой  аббревиатуре,  случайно  или  умышленно  потерявшей  одну  букву,  мерещился  тот  самый  дом,  крепость  всех  обычных  сухопутных  людей,  а  для  людей  моря  -  пристанище  временное,  зыбкое,  сугубо  межрейсовое.

В  детстве  я  часто  бывал  в  той  давным-давно  Керчи,  а  как  член  семьи  моряка  был  допущен  к  проживанию  в  МДМ.  Хотя  ДОМ  этот  и  стоял  на  твердой  каменистой  почве,  он  все  же  немедленно  отправлял  своих  постояльцев  подальше  от  земли.  Во  всем  тут  ощущалась  связь  с  морем,  словно  кто-то  не  хотел,  чтобы  моряки  привыкали  к  жизни  на  суше:  «И  быть  вам  поскитальцами  вечными,  а  не  постояльцами  временными!».  Стены  МДМ  облицевали  камнем,  в  котором  изобиловали  раковины  моллюсков;  наскальная  живопись  в  холлах  представляла  людей  в  клешах  неимоверной  ширины;  в  столовой,  наряду  с  обычными  для  советского  общепита  вареными  яйцами  и  манной  кашей,  подавали  салатики,  которых  в  прочих  столовых  страны  не  водилось,  -  щупальца  осьминога  под  сметаной.

Впервые  проникая  в  номер,  я  немедленно  принимался  жадно  осматривать  выдвижные  ящики  столов  и  комодов,  шкафы  и  прикроватные  тумбочки,  а  также  шарить  под  кроватями  и  креслами.  Там  всегда  что-нибудь  находилось:  иностранная  монета,  пуговица  с  якорьком,  моряцкая  кокарда  или  еще  что-нибудь,  по  тому  времени  экзотическое  и  вообще  –  невидаль,  мальчишеское  сокровище.

А  еще  все  те  ящики  имели  особый  запах,  с  морем  как  будто  никак  не  связанный,  но  тоже  экзотический.  Они  пахли  тмином;  в  Керчи  тогда  выпекали  черный  хлеб,  корочку  которого  обильно  посыпали  зернами  тмина.  В  моем  родном  Херсоне  хлеба  с  тмином  не  пекли  совсем,  да  и  вообще  не  помню  я  ничего  с  тмином  во  всех  прочих  давным-давно  городах  моего  детства.  Почему-то  моряки  хранили  этот  душистый  хлеб  в  столах,  комодах  и  шкафах;  дернешь  ящик  на  себя,  а  оттуда  наваливается  густой,  настоянный,  пряный,  неожиданный,  дразнящий  и  очень  аппетитный  аромат,  а  черные  зернышки  тмина  врассыпную  бросаются  по  дну  ящика.  А  может,  тмин  в  тумбочки  подкладывали  горничные,  чтобы  отвадить  каких-нибудь  паразитов,  возможно,  тоже  экзотических,  привезенных  моряками  из  дальних  странствий?  Не  знаю.  Надышавшись  вволю  тмином  и  обшарив  все  ящики  и  подкроватные  пространства,  я  отправлялся  гулять  по  коридорам,  этажам  и  черным  лестницам  МДМ.  Вероятно,  там  тоже  обнаруживалось  немало  интересного;  но  ничего,  увы,  ничего  теперь  я  не  помню,  кроме  одного:  всюду  в  гостинице  витал  тот  самый  едва  заметный,  но  узнаваемый  и  стойкий  запах  тмина.

Давно  это  было,  давным-давно.  Не  сохранилось  ничего  из  того,  что  я  находил  в  тех  ящиках,  ни  пуговиц,  ни  монеток,  ни  прочих  мальчишеских  сокровищ.  А  вот  запах  тмина  я  помню  до  сих  пор,  и  помню  так,  как  если  бы  только  что  раздавил  на  зубах  верткое  зернышко.  Он  вспоминается  совершенно  неожиданно,  без  всяких  намеков,  просто  так:  бац!  -  и  навалился,  как  будто  я  только  что  потянул  на  себя  ящик  межрейсового  комода.  А  иной  раз  он  плывет  от  хлебных  стеллажей  в  супермаркете:  где-то  там  возлежит  хлеб  с  тмином!  Хотя,  нет,  скорее  всего,  нет;  скорее  всего,  это  какой-то  торговый  трюк,  чтобы  обезоружить  бдительного  покупателя,  отправить  его  в  наивное  детство  и  заставить  набрать  полную  тележку  ненужных  ему  вещей.

Но  навалится  на  меня  запах  тмина  –  и  я  немедленно  оказываюсь  там,  в  моей  давным-давно  Керчи,  мне  снова  пять  или  шесть,  мы  с  папой  и  мамой  только  что  въехали  в  кое-как  прибранный  номер,    и  я  приступаю  к  досмотру  ящиков  и  шкафов.  Я  еще  ничего  не  знаю  о  связи  запахов  и  воспоминаний,  я  просто  жадно  вдыхаю  аромат  тмина,  которого  больше  нигде  не  услышишь,  а  он,  оказывается,  прямо  сейчас  и  уже  навсегда  запечатлевает  в  моей  памяти  это  мгновение.  Керчь,  лето,  мне  пять  или  шесть,  папа  и  мама  молоды  и  божественно  прекрасны,  как  и  вся  жизнь,  как  и  весь  мир  там,  за  окном,  где  высится  целый  лес  мачт,  одна  из  которых  наверняка  когда-нибудь  станет  моей…  И  потому  теперь,  через  несколько  десятков  лет,  мои  ноздри  ловят  запах  тмина,  ничего  другого  я  не  помню,  только  это.  Керчь,  лето,  МДМ,  молодые  –  о,  Господи,  какие  молодые  голоса  родителей  за  стеной  и  мальчик  в  шортах,  упавший  на  колени  перед  шкафом,  уцепившись  обеими  руками  за  его  распахнутые  дверцы.  Шкаф  и  мальчик  словно  застыли  на  мгновение  перед  тем,  как  заключить  друг  друга  в  объятия,  как  старые  друзья  после  долгой  разлуки…  -  и  вот  туда,  в  этот  миг  всякий  раз  отправляет  меня  запах  тмина.

Противиться  ему  невозможно;  нужно  только  поскорее  спрятать  лицо  за  книгой  или  отвернуться  к  стене,  оклеенной  рекламой.  Потому  что  стою  я,  взрослый  человек  со  скучным  лицом  и  седыми  висками  в  переполненном  вагоне  метро,  и  никому  невдомек,  что  мне  сейчас  лет  пять  или  шесть,  и  что  беззащитен  я  сейчас  и  уязвим,  как  всякий  ребенок  таких  лет.  Дети  ведь  не  добрые  и  не  злые,  они  просто  по-настоящему  беззащитные,  и  потому  острее  прочих  чувствуют  добро  и  зло,  ласку  и  жестокость,  заботу  и  равнодушие.  И  реагируют  –  как  чувствуют,  по  обстоятельствам,  и  тоже  -  острее.

Вот  она,  западня,  просто  в  моей  собственной  голове  устроенная.  Накатил  из  ниоткуда  запах  тмина  -  и  я  провалился  в  мою  былую  детскую  беззащитность.  И  стою  я,  взрослый  человек  в  окружении  взрослых  людей,  и  сделать  со  мной  что  угодно  сейчас  может  всякий,  даже  самый  безобидный  и  незлобивый  человек,  и  спасают  меня  только  скучное  лицо  и  седые  виски.  Это  нелепый  грим,  потешный  камуфляж,  скрывающий  мою  тайну;  только  бы  никто  не  догадался,  только  бы  никто  не  ощутил  тот  самый  запах  из  моего  давным-давно!

А  потом  еще  тот  взрослый  во  мне,  который  на  мгновение  отпрянул  в  сторонку,  вспугнутый  запахом  тмина,  приходит  в  себя  и  вдруг  замечает,  что  жизнь,  по  большому  счету,  уже  прожита  и  состоялась.  Куда  бы  ни  вели  когда-то  давным-давно  дороги  мальчика,  распахнувшего  объятия  шкафу,  одна  из  них  уже  выбрана,  а  точка  невозврата,  скорее  всего,  пройдена.  Так  и  не  стала  моей  одна  из  тех  мачт  на  горизонте…

А  потом  запах  тмина  уходит  так  же  внезапно,  как  и  пришел;  взрослый  решительно  возвращается.  Что?  Кто?  Какой  мальчик?  Тмин?  Шкаф?  Что  за  ерунда?  Какое  там  прожита  и  состоялась?  «Станция  «Арсенальная»…»  –  о,  именно,  «Арсенальная»,  там-то  жизнь  только  и  начинается,  и…  Вагон  глубоко  присел,  качнулся,  замер,  двери  распахнулись,  пассажиры  врассыпную  бросились  на  платформу,  и  следом  бросились  врассыпную  все  взрослые  мысли,  совсем  как…

…совсем  как  зернышки  тмина  по  дну  ящика,  только  что  выдернутому  из  угловатого  стола  нетерпеливой  детской  рукой.  Что?  Кто?  Ах  да,  да:  когда-то,  давным-давно  у  самого  Черного  моря  стоял  город  Керчь...

редакция  06  2019

Рисунок:  Нина  Дьякова,  Вечерний  паром,  1978  г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839718
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 23.06.2019


Теорія риболовлі

Жили  собі  колись  два  хлопці…  втім,  нащо  вигадувати?  Жили  собі  колись  я  малий  та  мій  двоюрідний  брат,  теж  малий,  на  півроку  тільки  старший  від  мене.  Ми  –  містяни,  херсонці,  та  діди-прадіди  наші  походили  з  сіл.  Ми  були  такі  малі,  що  наші  пращури  до  прадідова  коліна  ще  жили,  і  влітку  нами  опікувалися  баба  з  дідом  і  двоє  прадідів,  бабин  тато  та  дідів  тато.  Далі  ми  тоді  не  знали  нашого  родоводу,  який  губився  серед  сіл  Київщини  та  Херсонщини,  як  село  Олександрівка,  де  ми  літували,  губилося  між  ланами  та  лиманом.

Лани  починалися  одразу  за  асфальтом  і  линули  аж  до  обрію,  який  помітно  височів  над  селом  і  впирався  в  біляве,  без  жодної  хмарки  небо,  ген-ген  отам,  куди,  наче  струни  розчахнутого  велетенського  роялю,  протягнулися  незліченні  борозни,  шпалери  винограду,  кукурудзи  та  соняшнику.  По  інший  бік  асфальту,  на  неширокій,  поплямованій  садибами  та  левадами  смузі,  де  глинистий  ґрунт  вже  поступався  солонцю  та  піску,  вмостилося  село,  а  за  ним  і  далі  скрізь  лежав  лиман.  Тим  лиманом,  наче  струни  величезної  арфи,  тягнулися  хвильки:  аж  онде  туди  ліворуч,  де  бовваніли  станіславські  скелі,  та  в  розмиту  спекою  далечінь  праворуч,  де  майоріли  сині  ольвійські  скелі.  У  спеку  обрій  над  тим  лиманом  танув  у  паркому  повітрі,  через  що  влітку  майже  ніколи  не  з’являвся,  а  ми  майже  ніколи  не  з’являлися  на  селі  в  іншу  пору  року;  тому  здавалося  нам,  що  лиман  взагалі  не  має  краю;  принаймні,  мені  саме  так  здавалося,  а  я  тоді  поділяв  наївну  віру,  що  всім  людям  навколо  здається  та  бачиться  завжди  одне  й  саме  те,  що  й  мені.  Мабуть,  всі  вони  помічали  те,  що  помічав  я,  та  милувалися  тим  щоразу,  озираючи  сільські  обрії:  адже  «струни»  ріллі  тягнулися  до  одного  горизонту,  а  «струни»  хвиль  уздовж  іншого,  і  було  в  цьому  щось  таке  велике,  неосяжне,  незрозуміле,  ніяк  не  висловлюване,  але  безсумнівно  прекрасне.  А  ще  воно  лунало;  я  чув  або  уявляв  ту  музику  та  інколи  їй  підспівував,  коли  мене  ніхто,  крім  лиману  або  солончаку,  почути  не  міг.

У  селі  при  воді  всі  та  кожен  рибалки,  а  хлопці  такого  віку,  років  п’яти-шести,  рибалки  навіть  і  тоді,  коли  води  немає.  Час  від  часу  наше  літування  в  Олександрівці  переривалося  через  якісь  дорослі  обставини,  і  ми  поверталися  в  місто.  В  місті  ми  бешкетували  так  само,  як  і  на  селі,  на  повну  потужність  двох  здібних  малолітніх  хуліганів,  але  тут  бабуся  мала  проти  нас  летальну  зброю.  За  наші  провини  вона  піддавала  нас  домашньому  арешту,  ми  не  могли  вийти  ані  на  двір,  ані  в  сусідній  парк.  Знічев’я  ми  починали  нишпорити  величезною  бабусиною  квартирою  в  середмісті  та  шукати,  чим  замінити  наші  міські  розваги  та  нашу  сільську  риболовлю.  Отак  одного  дня  ми  здобули  під  якимось  ліжком  або  на  якійсь  шафі  довгастий  брезентовий  чохол,  в  якому  зберігалася  річ  небачено  вишуканої,  просто  довершеної  форми,  конструкції,  кольору,  оздоблення,  оснащення  та  призначення.  Це  був  спінінг,  навіть  супер-спінінг,  навіть  батько  всіх  спінінгів  і  взагалі  розкішна  річ.  Бамбукове,  леопардового  окрасу  вудлище;  до  вудлища  небесно-блакитними  і  смарагдово-зеленими  нитками,  залитими  надтонким  шаром  бурштинового  лаку,  кріпилися  сталеві  виті  кільця  із  справжніми  керамічними  вставками;  держак  пестив  долоні  натуральною  пробкою;  до  держаку  кільцями  ювелірного  ґатунку  кріпилася  величезна  котушка  аж  із  трьома  перемикачами  та  двома  кнопками,  щось  надскладне,  витвір,  судячи  з  дивних  літер,  німецького  риболовно-механічного  генію;  на  котушці  була  зеленкувата  волосінь,  яка  закінчувалася  металевим  повідцем  і  коштовного  вигляду  рибкою-блесною.  «Трофейний…»  -  благоговійно  видохнули  ми  над  спінінгом  і  забули  про  все;  миттю  потягли  ми  прекрасне  знаряддя  на  балкон,  звідки  й  закидали  маленьку  сріблясту  рибку  на  ближчий  до  нас  платан,  аби  впіймати  коли  листя,  коли  колючого  «їжака»,  а  коли  й  облизня.  Ох,  яка  то  азартна  та  галаслива  була  риболовля!  Закінчилася  вона  очікувано,  як  найбільш  вдалі  наші  розваги:  у  двері  постукав  міліціонер  і  наказав  бабусі  забрати  малих  рибалок  з  балкону,  доки  вони  не  попадали  долі;  так  ми  на  деякий  час  втратили  спінінг  і  свободу.  Втім,  наступного  дня  відбулося  повернення  на  село,  а  разом  із  тим  і  повернення  свободи,  такої,  яка  містянам  і  не  снилася;  щоправда,  спінінг    нам  довірила  бабуся  лише  за  кілька  років,  коли  ми  здобули  достатньо  шкільної  та  риболовної  освіти,  аби  впоратися  із  інерційною  котушкою;  вона  таки  чимало  нервів  і  волосіні  нам  попсувала,  аж  допоки  ми  не  второпали,  що  й  до  чого.  Та  щойно  по  крамницях  з’явилися  котушки  безінерційні,  які  в  криворуких  рибалок  не  утворювали  «борід»  із  волосіні,  я  назавжди  відмовився  від  інерційних  барабанів,  а  брат  ще  довго  рибалив  із  тією  «трофейною»  котушкою.

На  селі  наш  ранок  завжди  починався  з  риболовлі;  зазвичай  ми  ходили  на  лиман,  обираючи  найкоротший  шлях,  навпростець  через  город  і  солончак  до  води.  Вередувати  й  тинятися  берегом  лиману  туди  або  сюди  в  пошуках  кращого  місця  не  було  жодного  сенсу:  лиман  скрізь  однакової  глибини,  із  рівненьким  піщаним  дном,  і  скрізь  повно  бичків,  тільки  тягай,  а  щось  інше  навряд  чи  витягнеш,  і  щодо  того  була  в  мене  спеціальна  теорія.  Звісно,  немає  такого  рибалки,  який  не  шукає  свого  особливого  місця;  таких  місць  у  нас  було  два:  уламки  старого  причалу  на  скелях  і  зрошувальний  канал.  На  скелі  тоді  ми  ходили  зрідка,  бо  далеченько,  доки  дочимчикуєш,  вже  сонце  високо,  спекотно,  риба  пішла  на  глибину  шукати  холодку.  А  канал  приваблював  нас  надзвичайно;  ця  штучна  водойма  також  знайшла  своє  місце  в  моїй  теорії  риболовлі,  яку,  зрозуміло,  поділяли  брат,  всі  олександрівські  рибалки  та  решта  наукового  і  рибальського  світу.

Теорію  мою  найліпше  пояснює  оцей  малюнок.  Як  бачите,  лиман  обіцяв  вірний  шматок  хліба,  тобто  відерце  бичків,  а  канал  пропонував  неймовірний  шанс.  Хай  не  оманює  нікого  наша  ідіотська  риболовля  на  платані;  попри  все  це,  ми  чудово  розуміли  все  про  шанси  та  вірогідність,  і  тому  на  каналі  опинялися  тоді,  коли  на  лимані  зчинявся  шторм,  або  тоді,  коли  жага  пригод  і  нечуваної  здобичі  робилася  непереборною.  У  ту  здобич  ми  з  братом  вірили  свято;  втім,  тепер,  коли  я  вже  зрозумів,  що  більшість  моїх  теорій  та  «здається»  ніхто  або  майже  ніхто  не  поділяє,  я  вже  не  знаю,  у  що  тоді  вірили  «ми»;  але  я  вірив  своїй  теорії,  а  вона  не  лишала  сумнівів:  справжню  рибу  можна  спіймати  лише  в  каналі.  Його  недавнє  штучне  походження  не  заважало  цій  вірі;  їй  не  заважав  навіть  той  факт,  що  риба  потрапляла  в  канал  не  з  рибальського  раю,  де  лускаті  янголи  плекають  для  кожного  вірного  рибину  його  мрії,  а  з  лиману,  через  довжелезну  трубу,  яка  єднала  дві  водойми.

Найцікавіше  з  теоріями  відбувається  тоді,  коли  справа  доходить  до  практики.  Власне,  не  варто  було  оце  все  пригадувати  та  розповідати,  якби  моя  теорія  риболовлі  не  стикнулася  одного  дня  з  практикою  риболовлі.  Це  таки  відбулося,  навіть  двічі,  і  наслідки  виявилися  такими  суперечливими,  що…  втім,  дотримуюся  фактів,  суто  фактів  і  нічого,  крім  фактів.

Одного  неймовірно  спекотного  дня,  коли  ми  зі  своїми  кривими  саморобними  вудками  затрималися  на  лимані  набагато  довше,  ніж  звичайно,  мало  не  до  самої  води  під’їхала  автівка  з  якимось  дивним  номером,  ані  херсонським,  ані  миколаївським  (відчуваєте,  як  все  складається  одне  до  одного  від  початку?).  Це  була  «Нива»,  всюдихід;  колір  її  годі  було  роздивитися,  така  вона  була  брудна  та  замурзана.  З  «Ниви»  виліз  якийсь  незнайомий  черевань;  він  роздягнувся  до  трусів,  нап’яв  на  голову  легковажну  панамку,  видобув  із  багажника  садок  і  складане  вудлище  («Ти  бачив?!  Телескопічне!!!»)  і  рушив  до  води.  Мене  роздирали  суперечливі  почуття:  я  смертельно  заздрив  вудці  череваня  та  водночас  безмежно  зловтішався:  певно,  це  єдиний  на  весь  світ  невіглас,  несвідомий  моєї  теорії  риболовлі,  яка  пророкує  йому  аж  нічого.  За  всіма  постулатами  ловити  йому  бичків,  але  садок  череваня  мав  такі  величезні  вічка,  що  бички  щасливо  повернуться  до  води  та,  хтозна,  потраплять  до  нашого  відерця,  з  якого  їм  один  шлях:  на  бабусину  чавунну  сковорідку,  яка  вміє  смажити  рибу,  яєчню,  картоплю  та  найсмачнішу  в  цілому  світі  їжу  –  коржі  з  риб’ячою  печінкою,  заради  якої,  власне,  ми  й  ниділи  під  безжальним  промінням  олександрівського  полуденного  сонця.

Між  тим  черевань  дошкандибав  до  води,  покривився  на  смарагдові  хвильки  (ага,  лиман  вже  цвів),  зайшов  по  кісточки  у  гарячу  прибережну  зеленкувату  каламуть,  покрутив  у  пальцях  гачок,  тоді  поплював  на  нього  та  закинув  вудку.  Я  вже  мало  не  наважився  розпочати  із  ним  розмову  про  особливості  місцевої  риболовлі  та  мою  теорію,  коли  він  смикнув  вудку,  щось  там  підсік  і  …  О,  Господи!  Він  «виважував»!  Щось  чимале  опинилися  на  дядьковому  гачку,  і  було  воно  таке  велике,  що  просто  так  підняти  з  води  та  кинути  на  пісок  його  було  ніяк:  втратиш  здобич!  Ми  скочили  на  прямі  ноги,  підбігли  до  череваня  та  щось  несамовито  загорлали;  а  черевань  між  тим  вправно  опікувався  вудкою  та  здобиччю,  яка  за  лічені  хвилини  опинилася  на  березі.  Це  був  лящ,  лящ-велет,  такий,  яких  ми  тільки  в  колгоспних  рибалок  бачили,  коли  ті  привозили  нашому  прадіду  дещо  «на  юшку».  Черевань  мугикнув  щось  переможне  під  ніс,  вкинув  рибину  в  багажник,  вбрався  в  міське  та  відбув,  лишивши  по  собі  хмару  куряви,  яка  ще  довго  висіла  над  солончаком  і  тягнулася  аж  до  асфальту,  яким  «Нива»  рушила  в  бік  Миколаєва.  Брат  дивився  їй  услід,  а  я  втупився  в  зрадливий  лиман:  він  щойно  зруйнував  мою  теорію  риболовлі,  відповідно  до  якої  такого  просто  не  могло  статися!  Тому,  мабуть,  люди  так  вперто  тримаються  своїх  переконань,  будь-яких,  найсміховинніших,  тому  що  їхній  крах  або  відмова  від  них  –  надзвичайно  болюча  штука;  почуваєшся  дурнем,  і  соромно  тобі  до  сказу,  а  ще  –  наче  світ  перекинувся  та  впав  тобі  на  голову  та  придавив  своєю  непереборною  вагою  і  тебе,  і  твою  жалюгідну  теорію…

За  кілька  днів  моя  наукова  поразка  дещо  загоїлася,  до  того  ж,  над  Лиманом  тримався  рівний  потужний  вітер,  який  здіймав  хвили  метрової  висоти;  купатися  в  таку  погоду  насолода,  а  от  рибалити  неможливо.  Ні,  я  не  міг  через  того  череваня  та  крах  теорії  відмовитися  від  риболовлі,  адже  це  –  пристрасть,  яка  не  вкладається  в  жодні  теорії,  тому  хай  там  як  воно  працює,  але  не  хочеш,  а  мусиш  брати  вудку  та  кидати  –  хоч  у  воду,  хоч  на  дерево.  І  ми  рушили  на  канал;  а  там  була  така  місцинка,  наше  «особливе  місце»,  яку  просто  обожнював  брат  і,  здається,  решта  місцевих  рибалок;  зазвичай  нам  не  щастило  –  коли  не  прийдемо,  а  там  вже  хтось  і  сидить.  Але  того  разу  все  складалося  напрочуд  щасливо:  і  вечірня  погода  наче  шепотіла  «хлопці,  за  вудки  та  гайда  до  води»,  і  на  каналі  не  було  нікого,  і  навіть  те  особливе  місце  чекало  на  нас,  ще  ніким  не  зайняте  (відчуваєте,  як  все  складається  одне  до  одного  від  початку?).  Канал  –  споруда  штучна,  створена  якимись  потужними  машинами,  які  за  раз  перекидають  десятки  кубометрів  ґрунту,  але  чистої  роботи  не  вміють  робити.  Тому  береги  каналу  були  так  собі  придатні  для  сидіння  або  стояння  з  вудкою:  грубезні  грудки  скам’янілої  землі,  по  яких  зміїлися  білі  смужки  солі,  нагадували  мені  вираз  «марсіянський  ландшафт».  Подекуди  час,  дощ  і  вітер  пом’якшили  той  неземний  краєвид  і  утворили  придатні  для  рибалок  місця.  А  одне  з  них,  те  саме,  наше  друге  особливе  місце,  мало  вигляд  такий  же  чужорідний  каналу,  як  його  решта  –  лиману  та  селу;  це  був  наче  куточок  затишного  земного  ландшафту,  перенесений  на  Марс  якимось  тужливим  космонавтом  родом  з  Олександрівки.

Те  місце  мало  рівненьку,  зарослу  м’якою  травою  поверхню,  а  формою  нагадувало  людську  нижню  губу,  якщо  її  добряче  закопилити.  Береги  каналу  грубими  стрімкими  стінами  височіли  понад  водою  метрів  на  три,  а  та  «губа»  приязно  вигиналася  у  подобу  посмішки  та  низенько  спускалася  до  води.  До  того  ж,  закопилена  «губа»  утворювала  невеличкий  навіс  над  каналом;  до  дірок  зачитане  «Любительське  риболовство»  вчило,  що  під  таким  навісом  у  глибокій  воді  ховається  від  спеки  та  решти  неприємностей  риб’ячого  життя  все  велике  та  цікаве,  про  що  ми  тільки  в  книжках  читали,  а  так,  на  власні  очі,  ніколи  не  бачили.  Головне  ж,  за  моєю  теорію  тут  і  мала  чекати  на  нас  наша  головна  здобич,  рибина  усього  життя.  Щоправда,  всього  лише  кілька  днів  тому  моя  теорія  зазнала  краху,  тому  я  не  плекав  особливих  надій  на  наше  особливе  місце,  яке  нині  так  приязно  і  відверто  чекало  на  нас.

Я  влаштувався  на  травичці  та  заходився  лагодити  вудку,  а  брат  вже  закинув  свою;  він  почепив  черв’яка  на  гачок  ще  дорогою  та  весь  час  прискорював  ходу,  а  я  за  ним,  так  що  до  каналу  ми  вирушили  швидкою  ходою,  прямували  підтюпцем,  а  прибули  туди  вчвал,  спітнілі  та  захекані.  Мабуть,  для  решти  світу  це  мало  доволі  комічний  вигляд:  такі  собі  безлошадні  лицарі  із  довгими  кривими  списами  б’ють  чорними  п’ятами  дорогу,  аж  курява  здіймається,  а  одного  з  них  по  стегну  боляче  стукає  м’яте  відерце  (чи  лицарський  шолом,  пошкоджений  у  битвах?).  Не  знаю,  чого  він  так  поспішав;  я  просто  біг  за  ним;  та  за  хвилину  чи  дві  все  –  погода,  вільне  особливе  місце,  наш  алюр  до  каналу,  братове  лаштування  вудки  на  ходу  –  все  це  склалося  до  купи  та  до  ладу,  а  світ  в  моїх  очах  знову  перекинувся.

Братів  поплавець  нерухомо  стояв  у  воді  метрів  за  два  від  навісу,  утвореного  «губою»,  аж  раптом  той  поплавець  рішучо,  швидко  й  так  потужно,  що  за  ним  аж  хвильки  здійнялися,  рушив  до  краю  навісу  та  й  під  нього.  Брат  підсік  і  вже  простягнув  ліву  руку,  аби  підхопити  здобич,  але  риба  не  піддалася;  вона  лишилася  у  воді  та  навіть  на  поверхні  не  з’явилася.  Щось  вовтузилося  в  глибині,  зблискувало  звідти  довгастим  сріблястим  боком  і  міцно  тримало  гачка.  Я  щось  заволав,  і  брат  завищав  тоненько,  а  чудовисько  тягало  братову  вудку  туди  й  сюди,  скільки  вистачало  волосіні.  Так  тривало  мить  або  хвилину  або  десять,  не  знаю;  тоді  брат  оговтався  та  заходився  «виважувати»  рибину,  точнісінько  як  той  тілистий  добродій  на  замурзаній  «Ниві»  три  дні  тому.  Я  стояв  поруч  і  цитував  уголос  поради  з  «Любительського  риболовства»  та  всі  інші,  за  все  моє  коротеньке  життя  почуті  від  олександрівських  рибалок.

Чи  то  рибина  відчула,  що  має  справу  з  родовими  рибалками,  діди  та  прадіди  яких  споконвіку  ловили  на  лимані  її  дідів  та  прадідів,  чи  то  втомилася,  але  нарешті  вона  лежала  на  травичці,  судомно  хапаючи  повітря  ротом  і  повільно  вигинаючи  дебеле  тіло.  Такої  великої  тарані  ми  ніколи…  та  що  там  такої  великої!  –  ми  знали,  що  в  лимані  живе  тараня,  ми  їли  її,  смажену,  в’ялену,  солону,  але  ніколи  ще  не  ловили.  А  тут…  неймовірна  рибина,  просто  неймовірна:  красива,  велика,  цінна,  дужа,  яка  до  останнього  боролася  за  власне  життя  –  ось  це  і  є  справжня  заповітна  здобич,  яка  сповнює  серце  рибалки  не  так  радістю,  як  гідністю,  адже  риболовля  –  не  про  сантиметри  та  кілограми,  а  про  інше.  Чесне  протистояння  та  перемога  над  гідним  суперником  –  ось  про  що.

Я  тим  часом  заспокоївся  та  збагнув,  що  світ  мені  знову  перекинувся.  Моя  теорія  цілком  підтвердилася  практикою,  вона  спрацювала,  а  ще  –  несподівано  розвинулася,  розрослася  та  вийшла  за  межі,  які  я  сам  їй  визначив.  Я  тоді  це  тільки  відчув,  а  висловлюю  тільки  тепер,  коли  вже  років  із  двадцять  не  тримаю  вудки  в  руках.  На  додачу  до  природних  речей,  як-от  погода,  час,  сезон,  водойма,  рослинність  і  все  решта  ознак,  за  якими  рибалка  визначає  особливе  місце  та  оцінює  свої  шанси,  є  ще  такий  чинник  як  віра.  І  як  та  віра  виводить  рибалку  з  хати  в  жахливу  негоду,  бозна  куди  веде  його,  змушує  мерзнути,  мокнути,  годувати  комарів  і  ґедзів  у  «особливому  місці»,  точнісінько  так  вона  приваблює  туди  здобич.  Віра  веде  її,  і  вона  суне  до  «особливого  місця»,  вперта  та  цілеспрямована,  наче  лосось,  який  прямує  на  нерест,  лине  невідомо  звідки:  з  таємної  ями,  від  іншого  берега,  через  трубу,  що  єднає  лиман  і  канал,  або  й  прямісінько  з  рибальського  раю,  де  лускаті  янголи  плекають  для  кожного  вірного  рибину  його  мрії…

Ось  така  вона  –  теорія  риболовлі!

червень  2019  року

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839099
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.06.2019


Руки его на всех, и руки всех на него

Еще  в  школе,  в  седьмом  классе,  я  даже  точно  помню  момент,  всё,  время,  место,  обстоятельства  –

я  висел  на  поручне  переполненного  троллейбусе,  который  вперевалку  проползал  под  ЖД  мостом  у  площади  Победы,  за  окнами  стоял  херсонский  раскаленный  пыльный  май,  в  автобусе  –  знойный  тропический  август,  на  мне  слева  висела  какая-то  тетка,  а  справа  полная  учебников  сумка,  я  ехал  к  бабушке  за  младшим  братом,  а  еще  читать  монументального  двухтомного  «Дон  Кихота»,  пока  бабушка  собирает  младшего,  -

так  вот  еще  тогда  я  понял,  что  мой  мозг  –  довольно  удобная  машина,  превосходно  приспособленная  для  написания  школьных  сочинений.  Стоило  забросить  в  него  тему  -  и  о  ней  можно  было  не  думать;  к  назначенному  сроку  мозг  выдавал  мне  готовый  текст,  который  я  прилежно  записывал.  Прилежно  -  это  гипербола;  писал  я  довольно  неразборчиво,  оставлял  на  бумаге  кляксы  и  чернильные  отпечатки  пальцев,  черкал  и  правил  чистовики,  а  черновиков  не  признавал  совсем.  Тогда  за  сочинения  ставили  две  оценки:  первую  за  текст,  вторую  за  орфографию  с  пунктуацией.  Мозг  всегда  получал  заслуженную  пятерку;  вторая  оценка,  то  есть  моя  личная,  никогда  не  бывала  выше  4  балов.  Но  Бог  с  ними,  с  оценками;  речь  теперь  о  примечательном  свойстве  мозга  -  и  не  только  моего;  таким  свойством  -  работать  "самому  по  себе",  в  фоновом  режиме,  где-то  там  невидимо,  неслышно,  сверхурочно  и  независимо  от  того,  чем  заняты  руки.  Кроме  того,  что  некая  доля  мозга,  укрывшись  в  темном  углу  черепа,  размышляет  и  сочиняет,  генерирует  идеи,  формулы  и  удачные  фразы,  она  еще  и  успевает  замечать  все,  что  ей  потребуется  для  работы,  когда  я  сяду  записывать  его  продукт.  Цитаты,  картины,  музыку,  обороты  речи  случайных  попутчиков,  внезапно  и  на  мгновение  измененная  игрой  света  реальность  –  ничто  от  него  не  ускользает.  А  если  я  не  поленюсь  хотя  бы  одной  строчкой,  даже  одним  словом  отметить  ее  находку  –  то  и  совершенно  ничего  не  ускользает.

Вот  так  вот  несколько  лет  назад,  когда  затевался  первый  национальный  конкурс  морской  прозы  имени  Юрия  Лисянского  «Мателот»,  я  поручил  мозгу  заняться  изучением  вопроса.  На  самом  деле,  конечно,  немного  раньше;  я  даже  точно  помню  момент,  все,  время,  место,  обстоятельства  –

я  стоял  в  полупустом  вагоне  метро,  который  со  станции  «Днипро»  вползал  в  темный  туннель,  что-то  там  сломалось,  и  в  салоне  не  загорелся  свет,  пассажиры  зашушукались,  завозились  во  мраке,  залившем  вагон,  завозились,  там  и  сям  засветились  экраны  телефонов,  а  потом  и  фонарики  телефонов  вспыхнули,  а  мне  в  этот  момент  пришлось  зажмуриться,  потому  что  в  голове  моей  пронеслось  нечто  вроде  молнии,  одновременно  все  сразу  –  предчувствие,  умысел,  замысел,  сюжет,  его  повороты  и  развороты,  персонажи,  ретардации,  метафоры  и  гиперболы,  пока  еще  сваленные  в  одну  неопрятную  кучу,  но  уже  сообразившие  все  про  свое  место  в  будущем  тексте  о…  ну  конечно,  о  море  и  моряках,  о  чем  же  еще,  разумеется,  только  что  уволенный  с  работы  человек  именно  об  этом  должен  помышлять,  передвигаясь  в  столичном  метро,  Мелвилл  был  прав:  как  только  вы  заметили,  что  начинаете  пристраиваться  к  похоронным  процессиям,  немедленно  бросайте  все  и  отправляйтесь  в  море,  а  нам,  авторам  текстов,  для  этого  не  нужно  ни  вставать  с  любимого  табурета,  ни  даже  покидать  хвост  процессии,  к  который  мы  только  что  незаметно  пристроились,  -  для  этого  достаточно  дать  волю  воображению,  а  если  не  полениться  хотя  бы  строчкой,  хотя  бы  словом  отмечать  курс  нового  путешествия,  то  со  временем  оно  вполне  может  превратиться  в  текст  или  даже  целую  книгу!  -

так  вот  еще  за  некоторое  время  до  «Мателота»  мозг  по  моему  приказу  или  по  моей  прихоти  погрузился  в  морскую  тематику.  «Мателот»  так  и  не  стал  моим  авторским  триумфом,  но  приблизил  меня  к  нему  настолько,  что  я  все  или  почти  все  о  нем  понял,  но  не  суть,  не  в  этом  суть!  –  мозг,  будь  трижды  благословен  вложивший  в  наши  черепные  коробки  это  удивительное  устройство!  –  мозг  начал  свою  творческую  работу  в  новом  направлении.  Оказалось,  что  он  уже  давно  испытывает  пылкий  интерес  к  морю;  что  романтика  путешествий  его  безумно  волнует;  что  все  земные  дали  и  просторы  просто  ничто  по  сравнению  с  теми,  которыми  так  просто  и  щедро  богат  мировой  океан,  и  только  там,  над  волнами,  есть  достаточно  места  для  воображения.  И  много  еще  чего  оказалось,  и  тексты  были  написаны,  и  продолжают  появляться;  мозг  извлекает,  а  я  (не)прилежно  записываю  детские  воспоминания,  фантазии,  впечатления,  какие-то  внезапные  исследования  и  параллели…  -  хорошо  все-таки,  что  теперь  у  меня  полная  свобода  творчества,  и  никакая  вторая  оценка  за  прилежание,  орфографию  и  пунктуацию  не  омрачает  ни  процесса,  ни  плодов  этого  радостного  труда!

Всякий  человек  в  своих  литературных  вкусах  как  бы  следует  историческому  развитию  литературы:  начинает  с  эпоса,  потом  бывает  барокко,  классицизм,  рококо,  романтизм,  реализм  и  так  далее  (не  придирайтесь  к  порядку).  А  может,  он  просто  следует  школьной  программе,  которая  эпос,  например,  «Илиаду»  и  «Одиссею»  предлагает  изучать  первым,  как  наиболее  раннюю  форму  литературы;  так  и  «Дон  Кихот»  попадает  в  разряд  детского  чтения,  и  Рабле,  и  еще  много  чего  –  потому  что  эти  великие  книги  угораздило  появиться  раньше  прочих.  Впрочем,  они  на  то  и  великие,  чтобы  оказаться  по  росту  любому  читателю;  он  растет,  а  Великая  Книга  оказывается  ему  всегда  впору  и  чуть-чуть  на  вырост,  читатель  вытянулся  –  и  снова  она  в  пору  и  чуть-чуть  на  вырост…  Так  вот  вышло  и  с  моей  маринистикой:  эпические  и  романтические  мотивы  в  какой-то  момент  доросли  до  реализма  и  обнаружили  бездну.  Отпрянуть  от  нее  не  получилось  раньше,  чем  я  достаточно  глубоко  ужаснулся,  до  мурашек  и  вздыбленных  на  затылке  волос,  до  момента,  когда  сама  бездна  обратила  на  меня  внимание.  Она  даже  не  посмотрела  в  ответ;  она  как  бы  обозначила,  что  она  всегда  где-то  рядом,  ждет  всех  и  каждого,  никто  ее  не  минует,  ибо  имя  ей  смерть.  Засмотревшись  в  море,  в  талассу,  в  дали  и  просторы,  наполнившись  ими,  я  вдруг  увидел  другую  сторону.  Недаром  Джозеф  Конрад  приходил  в  ярость,  когда  его  называли  певцом  моря.  Самые  захватывающие  приключения,  потрясающие  открытия,  фантастические  виды,  вся  роскошь  и  богатство  моря  на  страницах  конрадовых  книг  не  должны  никого  обмануть.  Речь  идет  прежде  всего  о  человеке  на  самой  границе  жизни  и  смерти;  корабль,  его  палуба,  этот  единственный  клочок  тверди  на  миллионы  квадратных  миль  хлябей,  есть  символ  этой  границы;  а  хлябь,  пучина,  бездна  –  это  никакой  не  символ,  это  и  есть  сама  смерть.

Мой  отец  моряк,  капитан  дальнего  плавания.  Долго,  очень  долго,  до  самого  «Мателота»  и  потом  еще  некоторое  время  я  по  детской  своей  глупости  восхищался  романтикой  его  морских  путешествий.  Но  бездна,  вдруг  явившая  себя  или  осознанная  той  самой  долей  мозга,  занятой  творческим  трудом,  вдруг  начала  ставить  кубики  в  ином  порядке.  Ты  подумай,  шептал  взволнованный  голос,  ты  только  представь:  30  человек  экипажа,  30  человеческих  судеб,  жизней,  опыта,  разные  темпераменты,  склонности  и  свойства;  они  заперты  на  корабле  в  океане,  словно  каторжники  в  остроге;  под  ними  –  бездна;  со  всех  сторон  они  окружены  опасностями,  каждая  из  которых  способна  многажды  погубить  их  корабль;  они  много  и    тяжело  работают;  промашка  одного  может  погубить  всех.  Капитан  над  ними  –  начальник  и  командир,  судья,  полиция,  палач,  нотариус,  душеприказчик,  и  прочая,  прочая,  прочая,  столько  прочая,  что  впору  назвать  его  верховным  божеством.  Хотя  божество  –  не  точное  слово;  это  если  не  ад,  то  его  преддверие;  Дейви  Джонс  и  его  чудовищная  команда  –  это  символ  того,  во  что  может  в  мгновение  ока  превратиться  корабль!

Разумеется,  это  такое  же  романтическое  преувеличение,  как  и  восторг  по  поводу  морских  приключений;  правда  где-то  посредине,  да…  Точно  так  же,  как  корабль  всегда  находится  посредине  пути  над  бездной,  которая  сама  смерть!  Колоссальная  ответственность  лежит  на  плечах  капитана;  нет,  Мелвилл  не  мог  найти  лучшего  имени  для  своего  героя.  Зовите  меня  Измаил  –  неважно,  как  его  взаправду  звали.  Измаил  –  вот  достойное  и  страшное  имя  морскому  скитальцу,  тем  паче  –  капитану.  «Руки  его  на  всех,  и  руки  всех  на  него»  -  вот  потому  зовите  его  Измаил.  Как  поход  в  море  есть  поход  в  просторы  самой  смерти,  так  и  капитан  корабля  есть  человек,  облеченный  властью,  правом  и  обязанностью  дарить  и  отнимать  жизнь,  и  каждый  из  его  экипажа  тоже  получает  право  на  жизнь  капитана  –  потому  вверил  ему  свою.  Вот  что  значит  «Руки  его  на  всех,  и  руки  всех  на  него»!

Страшно  мне  об  этом  думать,  и  мороз  подирает  по  коже,  и  волосы  встают  дыбом  на  затылке.  И  вообще  страшно,  и  за  папу  страшно;  он,  конечно,  счастливо  избежал  всех  опасностей  бездны,  не  дался  ей,  но  она,  однажды  изведанная,  навсегда  с  ним.  По  детству  я  умилялся  его  словам  о  «море  снится»  -  а  теперь  уже  нет.  Теперь  я  понимаю,  что  бездна  продолжает  всматриваться  в  морских  скитальцев,  ускользнувших  от  нее  и  укрывшихся  на  суше,  потому  что  они  нарушили  ее  порядок  вещей.

…Всем  этим  занимался  мозг,  пока  я  занимался  чем-то  еще.  Но  ни  одна  цитата,  ни  одна  картина,  ни  один  штрих,  имеющий  значение,  не  ускользнул  от  него.  Он  вдруг  вспоминал  сто  лет  назад  прочитанные  письма  ван  Гога;  казалось  бы,  художник,  а  вот  поди  ж  ты,  как  точно  сказал  в  письме,  кажется  брату:  «Рыбаки  знают,  что  море  опасно,  а  шторм  страшен,  но  не  считают  эти  опасности  достаточным  основанием  для  того,  чтобы  торчать  на  берегу  и  бездельничать.  Такую  мудрость  они  оставляют  тем,  кому  она  нравится.  Пусть  начинается  шторм,  пусть  спускается  ночь!  Что  хуже  —  опасность  или  ожидание  опасности?  Лично  я  предпочитаю  действительность,  то  есть  опасность...»

Он  подбирал  картины  –  и  пока  я    коллекционировал  лучезарные  рассветы  с  закатами,  окрасившие  паруса  Монтегю  Доусона  в  невиданные  на  суше  цвета,  он  старательно  паковал  свои  гигабайты  другими  картинами.  Вероятно,  Уинслоу  Хомер,  когда  поселился  в  Мейне,  на  берегу  океана,  вплотную  столкнувшись  с  рыбаками,  заметил  то  же  самое,  что  и  я:  людей  на  самой  границе  между  жизнью  и  смертью.  И  потому  1885  год  ознаменован  тремя  картинами,  в  которых  вся  надежда  жизни  и  весь  ужас  смерти:  «Туман  надвигается»  (Fog  Warning),  «Спасательная  команда»  (Life  Brigade)  и  «Потерянные  на  Большой  Банке»  (Lost  On  The  Grand  Banks).  Вы  подумайте,  lost  -  «потерянные»,  это  и  «навсегда  потерянные»,  «погибшие».  Когда  корабль  гибнет  вместе  со  всем  экипажем,  например,  как  парусник  «Копенгаген»,  в  морских  газетах  и  страховых  отчетах  пишут  короткую  фразу:  lost  with  all  hands.  Эти  потерянные  не  найдутся  никогда.

Life  brigade  [img]http://www.sothebys.com/content/dam/stb/lots/N09/N09939/053N09939_9MNPM.jpg[/img]

Fog  Warning  [img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/1/17/Winslow_Homer_-_The_Fog_Warning_-_Google_Art_Project.jpg/1200px-Winslow_Homer_-_The_Fog_Warning_-_Google_Art_Project.jpg[/img]

Lost  On  The  Grand  Banks  [img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/a/a1/Lost_on_the_Grand_Banks_by_Winslow_Homer_1885.jpg[/img]

 Впрочем,  я  пока  точно  не  знаю,  что  затевает  этот  затворник  там,  наверху,  над  моими  плечами,  в  укромной  тьме  черепной  коробки.  Время  покажет;  а  пока  же  остановимся  на  том,  что  литературная  маринистика  –  жанр  богатый,  щедрый,  увлекательный  и  абсолютно  не  нишевой.  Он  просто  не  может  быть  таким:  герои,  поставленные  над  бездной,  живут  на  полную,  раскрывают  все  свои  качества  так,  как  только  могут  они  раскрыться  в  таких  обстоятельствах.  Те  же  Мелвилл  и  Конрад  это  прекрасно  понимали  –  и  как  моряки,  и  как  писатели,  и  оттого  они  создали  Великие  Книги.  Да,  остановимся  на  этом.

…и,  разумеется,  на  том,  что  снова  и  снова  заставляет  мою  кожу  покрываться  мурашками,  а  волосы  шевелиться  на  затылке,  когда  я  звоню  папе  или  встречаю  еще  какого-нибудь  капитана  или  просто  моряка.  «Зовите  меня  Измаил…  Руки  его  на  всех,  и  руки  всех  на  него…»

06/2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839024
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 17.06.2019


На бегу

Я,  как  вы  уже  знаете,  натуралист-любитель,  наблюдатель  за  всякой  живностью  и  растительностью.  В  этом  году,  правда,  наблюдать  приходится  все  больше  из  окна  или  на  бегу,  в  пути  по  рутинным  делам,  но  даже  такой  формат  позволяет  кое-что  заметить.  Наблюдать  за  жизнью  не  только  любопытно  и  интересно,  но  и  радостно;  впрочем,  каждому  свое,  а  любимое  занятие,  призвание  или  просто  хобби  для  того  и  нужно  человеку  –  чтобы  радоваться.  Сейчас  слушаю  книгу  Джеральда  Даррелла  «Моя  семьи  другие  звери»  и  в  некоторых  эпизодах  ощущаю  с  автором  настоящее  родство,  вплоть  до  полного  отождествления.  Вот  Джерри  отправляется  на  прогулку  с  собакой,  ему  попадается  лужа,  а  в  луже,  Бог  ты  мой!  –  дафнии,  пиявки,  личинки  стрекоз  и  еще  какие-то  существа.  Джерри  радуется  возможность  их  наблюдать,  узнавать  их  имена,  примечательные  подробности  образа  жизни  –  ему  это  прежде  всего  в  радость,  и  во  всякой  твари  он  не  видит  ни  опасного,  ни  мерзкого,  ни  противного.  Вот  так  и  я,  далеко  уже  не  10-летний  мальчик,  замираю  у  лужи  или  дерева  или  еще  какого-то  островка  жизни  по  пути  в  супермаркет  или  на  почту.  И,  совсем  как  Джерри,  я  обнаруживаю  в  само  незначительном  островке  жизни  широкое  поле  для  наблюдений  и  щедрый  источник  радости.

Вот  недавно  сидел  я  на  кухне,  погруженный  в  обширную,  но  не  слишком  интересную  задачу.  А  за  окном  время  от  времени  раздавался  птичий  скандал.  Хотя  задача  передо  мной  стояла  малоувлекательная,  но  сроки  поджимали,  и  я  удерживал  себя  за  работой,  а  на  скандал  посмотреть  не  выходил.  Тем  временем  краткие  пронзительные  возгласы  скандалистов  раздавались  то  прямо  под  моим  окном,  потом  удалялись,  ни  на  секунду  не  умолкая,  таяли  в  городском  шуме,  потом  снова  возникали  в  нем,  приближаясь  как  бы  скачками:  тихо  –  громче  –  намного  громче  –  очень  громко  и  совсем  близко  –  тише  и  дальше  –  еще  тише  –  и  так  без  конца.  Голоса  скандалистов  я  уже  узнал:  так  кричит  большая  синица,  самая  у  нас  распространенная.  Наконец,  я  не  выдержал  и  вышел  на  балкон  полюбопытствовать:  о  чем  спор.

Я  ошибся,  причем  самым  радостным  образом  ошибся.  Кричали  голубые  синицы  –  вид  куда  более  редкий  и  осторожный,  чем  синица  большая.  С  десяток  синиц  прыгало  туда  и  сюда  по  веткам  каштана  под  мои  балконом,  издавая  те  самые  пронзительные  вскрики.  Хотя  их  движение  среди  ветвей  и  листьев  напоминало  броуновское,  можно  было  заметить,  что  стайка  следует  за  одной  синицей,  которая,  попрыгав  по  каштану,  перелетела  на  робинию,  куда  следом  упорхнули  остальные.  Пометавшись  и  помитинговав  на  робинии,  синицы  были  увлечены  своим  вожаком  на  каштан  через  дорогу,  потом  на  соседнюю  грушу,  далее  на  липу,  на  клен  и  так  далее,  пока  они  не  исчезли,  а  их  крики  не  растворились  в  уличном  гаме.  Я  вернулся  к  работе,  но  уже  очень  скоро  крики  раздались  вновь,  и  снова  в  той  же  манере:  все  ближе  и  все  громче.  Я  вышел  на  балкон  с  фотоаппаратом  –  все-таки  его  10-кратное  увеличение  будет  получше  моего  самого  мужественного  прищура.  В  объектив  я  рассмотрел,  что  в  стайке  одна  взрослая  синица,  а  все  остальные  –  совсем  еще  юные  птицы,  слетки,  сеголетки,  птенцы-подростки.  Взрослая  птица,  вероятно,  обучала  их  полету,  которые  начались  для  них  совсем  недавно.  Несколько  лет  назад  примерно  в  это  же  время,  в  начале  июня,  мы  с  младшим  нашли  птенца  большой  синицы  под  липой;  он  выпал  из  гнезда,  и  теперь  затаился  в  траве,  пока  его  родитель  требовательными  свистами  призывал  его  немедленно  вернуться  в  гнездо.  Но  птенец  еще  не  умел  летать,  а  попыток  взобраться  на  дерево  почему-то  не  предпринимал,  хотя  лапы  синиц  превосходно  устроены  для  того,  чтобы  удерживаться  за  что  угодно  и  повисать  над  чем  угодно,  чем  можно  поживиться.  Я  поднял  птенца  с  земли,  и  он  крепко  уцепился  своими  коготками-крючьями  за  мой  палец;  родитель  на  дереве  в  ужасе  или  в  ожидании  замолчал.  Я  как  только  мог  высоко  поднял  птенца  над  головой  и  поставил  его  на  ствол  дерева;  он  послушно  уцепился  за  кору  и  полез  вверх,  как  заправский  альпинист.  Родитель  подбадривал  его  криками  сверху,  мы  с  сыном  –  криками  снизу,  и  так  он  добрался  до  родной  ветки  и  оказался  в  гнезде.  А  эти  скандалисты,  очевидно,  уже  научились  летать,  и  теперь  взрослый  обучает  их  искусству  высшего  пилотажа.  Я  порылся  в  «Жизни  животных»,  чтобы  сверить  сроки;  да,  так  и  есть:  синица  выводит  птенцов  в  конце  апреля,  к  середине  мая  они  выходят  из  яичек,  а  через  три  недели  –  из  гнезда.  Я  стал  свидетелем  этого  исхода  и  освоения  воздушных  пространств  Киева  новым  поколениям  птиц,  которые  так  оживляют  и  расцвечивают  наш  город,  особенно  зимой,  когда  все  так  монотонно  бесцветно  и  уныло.

Наблюдая  за  синицами,  я  заметил  и  леденящий  кровь  номер,  выполненный  стрижом;  вообще  стрижи  носятся  над  моей  улицей  весь  бесконечный  световой  день,  от  самого  восхода  солнца,  преследуя  насекомых,  гоняясь  друг  за  другом  и  совершая  в  небе  потрясающие  трюки.  Птицы  эти  развивают  очень  приличную  скорость,  при  этом  демонстрируя  великолепную  точность  и  безупречный  расчет.  На  моих  глазах  стриж,  который  только  что  был  едва  заметной  точкой  в  небе,  спикировал  на  уровень  пятого  этажа,  совершив  нечто  вроде  «горки»:  начиналась  она  в  поднебесье,  а  закончилась  в  тончайшей  щели  над  окном  соседнего  дома,  где  у  стрижа,  наверное,  гнездо  и  семья.  У  меня  на  миг  остановилось  сердце  –  мне  показалось,  что  он  разобьется,  однако  птица  юркнула  в  эту  неприметную  щель  так,  как  я,  находясь  в  здравом  уме  и  твердой  памяти,  вошел  бы  в  самую  широко  распахнутую  дверь.  Впрочем,  ведь  даже  в  таком  состоянии  можно  задеть  косяк;  вот  так  и  стрижи  ошибаются.  Однажды  мы  услышали  на  кухне  шум;  шум  был  незначительным,  смотреть  было  лень,  но  все-таки  любопытно;  я  отрядил  на  кухню  кота.  Арчибальд,  даром  что  кот,  служил  у  меня  скорее  собакой,  охотничьей  и  сторожевой,  и  вообще  отличался  от  котов,  обладая  вполне  человеческими  качествами  и  свойствами.  Он  достоин  отдельного  рассказа;  здесь  я  ограничусь  только  одним  эпизодом  его  долгой  жизни  и  карьеры.  Так  вот,  я  попросил  Арчибальда  проверить,  что  за  происшествие  на  кухне;  он  поднялся  и  убежал.  А  мы  как  раз  смотрели  какой-то  остросюжетный  фильм,  и  потому  о  шуме  на  кухне  и  о  коте  забыли  почти  на  час,  пока  на  экране  не  появилось  КОНЕЦ.  Тут  мы  заметили,  что  кот  с  кухни  не  вернулся  и  о  происшествии  не  доложил;  отправившись  следом  за  ним,  мы  обнаружили,  что  на  полу  кухни  напротив  балконной  двери  лежит  стриж,  а  поодаль,  на  некотором  от  птицы  расстоянии,  устроился  кот.  Неподвижные,  как  маленькие  изваяния,  птица  и  кот  уставились  друг  на  друга,  поддерживая  постоянный  визуальный  контакт,  как  бы  даже  поединок;  две  пары  глаз  -  черные  блестящие  бусинки  и  светящиеся  янтарные  –  напряженно  всматривались  одна  в  другую:  ведь  такая  встреча  по  всем  природным  законам  для  одного  из  дуэлянтов  может  закончиться  фатально.  Я  похвалил  Арчибальда  за  деликатность  и  осмотрительность,  поднял  стрижа  и  осмотрел  его;  кажется,  все  его  механизмы  были  совершенно  исправны,  он  просто  ошибся,  увлекся  и  промахнулся  мимо  своей  цели,  зато  попал  в  наш  балкон  и  оттуда  –  на  кухню.  Взлететь  с  пола  он  не  мог  –  ка  и  у  ласточки,  лапы  стрижа  не  приспособлены  для  прыжков,  с  которых  у  более  крупных  птиц,  например,  у  ворон,  и  начинается  полет.  Он  пикирует  с  высоты  и  летит;  вверх  он  взлететь  не  может.  Я  вынес  стрижа  на  балкон,  вытянул  руку,  раскрыл  ладонь  и  стриж  немедленно  улетел,  провалившись  сначала  куда-то  вниз,  а  потом  внезапно,  свечкой,  взмыв  к  небесам.  Арчибальд  проводил  его  красноречивым  взглядом:  тоже  мне,  летчик…

Сейчас  в  жизни  многих  птиц  именно  такой  период  –  освоения  неба.  Птенцы  выходят  из  гнезд  и  встают  на  крыло;  взрослые  их  учат  и  опекают.  В  прошлом  году  я  наблюдал,  как  два  ворона-слетка  под  присмотром  взрослого  изучали  газон  и  все,  что  на  нем  произрастает,  валяется  и  может  быть  употреблено  в  пищу  или  для  игры  (см.«День  підлітків»).  А  вчера  мы  с  сыном  заметили,  как  пара  серых  ворон  учит  своего  птенца  летать.  Вначале  все  три  птицы  сидели  на  одной  ветке;  птенец  совсем  не  намного  меньше  взрослой  птицы,  однако  вид  у  него  все  равно  детский:  и  движения,  и  занятия,  и  оперение,  еще  как  бы  новое  и  чуть-чуть  ненастоящее,  только  очень  похожее  на  оперение  взрослой  птицы,  как  бы  игрушечное  –  все  выдавало  в  нем  ребенка.  Взрослые  вороны  синхронно  снялись  с  ветки,  пролетели  по  грациозной  широкой  дуге  и  с  безупречной  синхронностью  приземлились  на  дерево  метрах  в  ста.  Там  они  сложили  крылья  и  уставились  на  своего  отпрыска  с  очевидным  призывом:  птица,  а  ну,  лети  сюда.  А  тот,  оставшись  один,  проследил  полет  и  приземление  родителей,  потом  заходил  туда  и  сюда  по  ветке,  встряхивая  крылья,  крутя  головой  и  что-то  поклевывая.  Взрослые  все  так  же  призывно  на  него  смотрели.  А  ему  не  очень  хотелось  лететь;  он  даже  отвернулся  от  них,  потом  неловко  перепрыгнул  на  другую  ветку,  но  упорный  взгляд  родителей  возвращал  его  к  занятиям:  птица,  а  ну-ка,  лети  сюда.  Потрясая  крыльями,  поднимая  плечи  и  пряча  в  них  голову  от  страха,  птенец  отважился  перелететь  на  ближайшую  ветку,  произведя  при  этом  такой  шум  и  треск,  как  будто  эта  ветка  сломалась.  Один  из  родителей  вернулся  к  нему,  что-то  пробормотал,  почистил  клюв  –  чище  работай  крыльями,  чище!  -  и  улетел  к  супругу.  Птенец  еще  некоторое  время  топтался,  вскаркивал,  крутил  головой,  а  потом,  когда,  казалось  бы,  он  уже  раздумал  лететь,  прыгнул  вниз  и  вовсю  заработал  крыльями  –  и  полетел!  Правда,  совсем  не  туда,  не  к  папе  с  мамой,  а  в  самую  гущу  деревьев,  куда  следом  за  ним  мгновенно  ринулись  родители.  Урок  состоялся.

…все  это  я  заметил  на  бегу,  между  делом,  но  радость  от  этого  моя  ничуть  не  меньше.  Она  настоящая,  подлинная;  это  то,  что  любит  мое  сердце,  в  чем  находит  источник  красоты  и  восхищения  устройством  мира.  А  сколько  места  этот  источник  занимает  в  жизни,  устраивается  ли  он  между  делами  или  вытесняет  их  и  сам  на  какое-то  время  или  навсегда  становится  делом,  -  это,  между  нами,  не  так  уж  важно.  Важно  –  его  найти;  и  тогда  черпать  из  него  можно  бесконечно,  и  черпать  ее  –  радость.  А  радость  она  и  на  бегу  –  радость.

07.06.2019

Фото  автора  -  та  самая  голубая  синица,  летчик-инструктор

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837945
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 07.06.2019


Фієста

Я  прокинув

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837314
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.06.2019


Будет или не будет

Помните...  Да  нет,  откуда  вам.  Хотя...  Ладно,  приступим.  Я  -  локальный  патриот,  люблю  места,  в  которых  живу  или  жил.  Гидом,  конечно,  ни  по  Херсону,  ни  по  Киеву,  ни  по  Александровке  мне  не  стать;  для  этого  я  слишком  восторжен  и  не  слишком  осведомлен.  Люблю,  и  все;  осведомленности  для  этого  не  требуется,  а  восторженности  вполне  достаточно.  Но  какие-то  отдельные  аспекты  родимых  пепелищ  все-таки  проникают  даже  в  мое  ленивое  сознание.  Например,  литературные.  Херсон,  среди  прочего,  вотчина  поэта  Александра  Кабанова  (снимаю  шляпу,  низко  кланяюсь)  и  Бориса  Лавренева.  Музея  Кабанова  там  по  недосмотру  властей  пока  еще  нет,  а  музей  Лавренева  уже  есть.  Мой  локальный  патриотизм  подвигнул  меня  еще  в  раннем  детстве  полюбить  Лавренева,  книжка  которого  как  нельзя  кстати  нашлась  в  домашней  библиотеке  и  пришлась  мне  впору.  Хорошо,  что  я  тогда  был  так  мал;  не  уверен,  что  сегодня  эти  рассказы  уж  так  бы  мне  понравились  (такая  как  бы  переоценка  случилась  и  с  Новиковым-Прибоем,  и  с  другими,  но  не  суть).

Был  в  той  книжке  рассказ  "Срочный  фрахт"  -  он  так  поразил  меня,  шестилетнего,  так,  что  через  несколько  десятилетий  я  вставил  его  уже  в  свой  рассказ,  вероятно,  один  из  немногих  по-настоящему  неплохих,  -  "Контейнер".  Суть  в  чем:  мальчишки  в  одесском  порту  чистят  дымовые  трубы  судовых  котлов.  Взрослый  туда  не  пролезет;  не  чистить  нельзя,  иначе  можно  взорвать  пароход,  а  он  чертовски  дорого  стоит.  Но  трубы  узкие,  не  всякий  ребенок  пролезет,  а  иногда  он  там  может  и  застрять.  И  мальчик  по  прозвищу  Крыса,  которое  он  получил  за  свою  пронырливость  в  тех  самых  трубах,  таки  застрял.  Извлечь  его  не  вышло.  А  фрахт  срочный.  Капитан  разводит  пары  и  выходит  в  море...

История  жуткая,  но  я  ее  воспринимал  как  литературный  вымысел.  А  вот  вчера,  аккурат  в  канун  дня  защиты  детей,  попались  мне  фоточки.  Это  -  те  самые  мальчишки,  только  английские,  и  трубы  они  чистили  не  на  пароходах,  а  в  домах.  Причина  одна:  сажа  может  загореться,  а  с  ней  и  весь  дом,  который  чертовски  дорого  стоит.  И  несчастные  случаи  с  мальчишками  происходили  именно  такие,  как  с  Крысой  из  рассказа  Бориса  Лавренева.  В  документальном  фильме,  недавно  снятом  об  этих  мальчиках,  приводят  слова  из  какой-то  хроники.  Случалось,  маленький  трубочист  застревал  в  дымоходе,  и  его  не  могли  вытащить  или  попросту  о  нем  забывали  и  разводили  очаг  -  ведь  дом  нужно  отапливать.  Вместе  с  дымом  из  трубы  неслись  крики  погибающих  в  огне  и  чаду  детей  -  их  бывало  слышно  за  2  мили.

Это,  конечно,  было,  но  было  целых  сто  лет  тому  назад,  и  с  тех  пор  человечество,  конечно,  предприняло  много  усилий,  чтобы  "никогда  снова",  но...  Но  и  по  сей  день  дети  остаются  самым  уязвимым  народом  планеты.  И  дело  тут  не  столько  в  равных  правах,  которые  закрепляют  за  ними  и  им  гарантируют  на  самом  высоком  уровне,  и  не  в  государстве,  которое  начнет  бдить  у  изголовья  каждой  детской  кроватки.  Дело  -  прежде  всего  в  отношении  взрослого  к  ребенку.

Как  в  свое  время  меня  поразила  история  Сеньки-Крысы,  рассказанная  Лавреневым,  как  я  надолго  замолчал,  разглядывая  фото  этих  английских  мальчишек,  так  и  вот  эта  маленькая  подробность  из  немецкого  быта  впечатлила  меня,  но  впечатлила  иначе,  по-хорошему.  Утверждают,  что  немецкий  взрослый  с  немецким  ребенком  никогда  не  побежит  через  автобан  в  неположенном  месте  и  на  желтый  свет  тоже  дорогу  переходить  не  станет.  Более  того:  этого  не  сделает  ни  один  взрослый,  оказавшийся  рядом,  потому  что  каждый  немецкий  взрослый  ощущает  ответственность  за  будущее  этого  немецкого  карапуза.  Ведь  он  сейчас  как  раз  в  том  возрасте,  когда  впитывает  пример  богов  -  нас  с  вами,  взрослых  идиотов!  -  и  впитывает  как  пример  абсолютный.  Сейчас  решается,  будет  ли  он  бегать  через  дорогу  в  неположенном  месте  или  не  будет.  Будет  или  не  будет?  -  вот  в  чем  вопрос,  понимаете,  Шекспировского,  Гамлетовского  масштаба  вопрос  стоит  перед  взрослым,  подающим  такой  или  любой  другой  пример  ребенку.  Неправильный  ответ,  между  прочим,  чертовски  дорого  стоит!

...Будет  или  не  будет?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837246
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 01.06.2019


Все Димкины Хроники в одном файле

Всю  книгу  "Димкины  хроники"  в  формате  ПДФ  можно  скачать  здесь:

https://drive.google.com/open?id=11HBfuETAPPGFs1kMfYQCK-4bWw6HBTih  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836685
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 27.05.2019


Что я вижу? Ч. 1

Помните  сцену  в  "Титанике"  Дж.  Кэмэрона,  когда  Кейт  Уинслет  прощается  с  Леонардо  Ди  Каприо?  Она  лежит  на  обломке  деревянной  обшивки  салона,  у  нее  минимальные  шансы  выжить.  Леонардо  находится  в  ледяной  воде,  придерживаясь  за  обломок,  и  шанса  выжить  у  него  нет  ни  одного.  Он  замерзает,  и  в  конце  концов  Кейт  приходится  его  отпустить,  и  он  медленно  исчезает  в  бездне.

Сцена,  конечно,  сильная,  даже  вырванная  из  контекста  невообразимой  катастрофы  и  только  что  зародившейся  страсти,  моментально  достигнувшей  своего  пика  и  на  этом  пике  раз  и  навсегда  безнадежно  оборванной.

У  меня  есть  к  ней  некоторые  снобисткие  претензии.  Она  слишком  декоративная,  от  слова  "декорация".  Кейт  и  Леонардо  в  океане  под  42-ым  градусом  северной  широты  больше  всего  напоминают  Джека  Николсона  и  Мишель  Пфайффер  в  бассейне  дома  Леннокса  ("Иствикские  ведьмы").  Им  не  хватает  только  парочки  надувных  фламинго,  таких  плавучих  подставок  для  коктейлей.  Океан  безмятежен,  как  вода  в  ванне.  Не  верится,  что  он  вот  такой  даже  в  самый  мертвый  штиль.

Разумеется,  кино  -  это  сплошная  условность:  дети,  представьте  себе,  что...  -  и  мы  послушно  представляем  место,  время,  обстоятельства  и  т.д.,  в  меру  нашей  осведомленности  и  фантазии,  а  если  режиссер  хорош  -  а  Кэмэрон  хорош  -  то  и  отождествляем  себя  с  персонажами.  Дело  в  шляпе!  -  выдумка  режиссера  становится  художественной,  а  со  временем  и  исторической  правдой:  одно  дело  знать,  что  катастрофа  "Титаника"  унесла  полторы  тысячи  жизней,  а  другое  дело  испытать  эмоциональное  потрясение,  наблюдая  за  Кейт  и  Леонардо  в  этой  душераздирающей  сцене.  Запомнится  именно  она,  и  сделается  сначала  "я  так  помню,  а  потом  "так  все  и  было",  причем  едва  ли  не  со  мной  было:  это  ведь  я  встретил  свою  единственную  и  невозможную  любовь,  пережил  мало  с  чем  сравнимое  счастье  разделенной  влюбленности,  пожертвовал  собой,  замерзал  с  надеждой,  что  моя  смерть  спасет  любимую,  это  я  исчез  в  ледяной  бездне,  это  все  было  со  мной...  Ну,  какие  же  тут  могут  быть  претензии?  Радуйся,  что  с  таким  опытом  -  и  жив!

А  Кейт  на  краю  гибели,  буквально,  на  самом  краешке  над  бездной,  которая  уже  распахнула  свой  алчущий  зев  и  готова  поглотить  прекрасную  влюбленную  женщину?  Есть,  есть  много  правды  в  том,  что  смерть  красавицы  -  прекрасное  зрелище,  а  такой,  как  Уинслет  -  и  самое  прекрасное.  Ну,  какие  тут  в  принципе  могут  быть  претензии?

А  вот  к  этой  картине  у  меня  претензий  нет  как-то  сразу,  без  рассуждений,  нравится  вне  всякого  трогательного  и  нагнетающего  контекста,  который,  впрочем,  довольно  скоро  подтягивается,  если  смотреть  внимательно  или  предпринять  небольшое  исследование.  Сейчас  объясню.

[img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/9/90/Alfred_Guillou_-_Adieu%2C_1892%2C_Mus%C3%A9e_des_beaux-arts_de_Quimper.jpg[/img]

Полотно  создано  лет  на  100  раньше  фильма  и  за  20  лет  до  гибели  "Титаника",  в  1892  году,  французским  художником-академиком  Альфредом  Гиу  (Alfred  Guillou,  1844  -  1926).  Сюжет,  как  видите,  тот  же,  что  и  у  сцены  в  "Титанике":  прощание  навсегда  через  смерть  в  море,  называется,  естественно,  "Прощай"  (Adieu).  Мне  нравится  все.  Я  чувствую  эту  сцену,  отождествляю  себя  и  т.д.,  претензий  не  имею.  Впрочем,  нет,  имею!  -  многочисленные  копии  картины,  на  бумаге,  шелке,  пластике  и  прочих  подручных  материалах  втюхивают  чувствительным  любителям  искусства  как  сцену  прощания  влюбленных.

Вглядитесь!  -  судя  по  прическе,  это  сама  Жанна  д’Арк.  Нет,  она  погибла  на  500  лет  раньше,  и  не  в  воде,  а  как  раз  наоборот.  Мертвое  тело  должно  принадлежать  и  явно  принадлежит  юноше,  а  мужчина,  переживший  крушение,  по  своему  возрасту  вполне  может  быть  отцом  мальчика,  скорее  всего,  он  им  и  является,  судя  по  поцелую,  которым  он  как  бы  пытается  вдохнуть  жизнь  в  погибшего.  Гиу  был  родом  из  Бретани,  из  Конкарно,  родился  в  семье  рыбака  и  рос  среди  рыбаков.  А  для  этой  среды  гибель  в  море  -  не  сюжет  искусства,  а  житейская  ситуация,  профриск.  Как  говорил  другой  художник,  Винсент  ван  Гог,  рыбаки  знают,  что  море  опасно,  а  шторм  ужасен,  однако  эти  опасности  никогда  не  считались  ими  достаточным  основанием  для  того,  чтобы  оставаться  на  берегу.  И  они  не  оставались,  и  некоторые  из  них  погибали.

Но  Гиу  художник,  и  эту  жизненную  правду  он  превратил  в  художественную.  А  она  этот  драматический  аспект  жизни  никому  неизвестных  людей  в  Богом  забытой  деревушке  донесла  до  многих  -  и  людей,  и  поколений,  и  через  эмоциональное  потрясение  сделал  его  фактом,  то  есть  правдой  жизни.  Обратите  внимание  -  на  корме  лодке  написано  "Конкарно",  название  родной  деревушки  Гиу;  художник  нанес  свою  маленькую  родину  на  карту  мира.

Взгляните  еще  раз  -  теперь  уже  на  глобус.  Суша  со  всех  сторон  окружена  водой,  как  жизнь  окружена  смертью.  Поэтому  гибель  в  море  -  это  извечный  сюжет,  и  не  так  уж  важно,  жизни  или  искусства:  они  переплетаются  самым  тесным  образом.  Но  как  бы  там  ни  было,  это  никогда  не  считалось  достаточным  основанием  для  того,  чтобы  оставаться  на  берегу.

Но  что  еще  важно  или  даже  очень  важно  для  всех,  кто  воспринимает  жизненную  правду  через  призму  правды  художественной.  Назовем  это  контекст  или  осведомленность  или  элементарное  здоровое  любопытство,  точнее,  интерес:  что  мне  показывают,  что  я  вижу?  Достоверность  этого  видения  и  понимания,  я  полагаю,  должна  если  не  усилить  впечатление,  то  сделать  его  полным,  насыщенным,  достоверным,  поместив  в  правильный  отдел  нашего  личного  эмоционального  и  фактического  багажа.  Возьмем  "Прощай!"  -  неправильное  описание  полотна  как  "гибель  влюбленных  в  волнах"  вызвало  у  меня  в  памяти  "Титаник"  и  ту  самую  сцену.  Я  даже  подумал,  как  вторичен  фильм.  Но  после,  изучив  детали,  я  понял  картину  иначе,  и  на  меня  навалился  мой  личный  контекст.

Однажды  мы  с  детьми  пришли  на  пляж,  и  нас  тут  же  вместе  со  всеми  прочими  изгнали  из  воды  спасатели:  пропала  девочка.  Помню,  жара  была  страшная,  и  мы  решили  уйти,  потому  что  оставаться  на  берегу  не  было  никакой  возможности.  Но  просто  взять  и  уйти  тоже  не  было  никакой  возможности.  Я  вертел  головой,  пакуя  маленькие  рюкзачки,  все  надеясь  увидеть  среди  людей  девочку  лет  десяти,  озирающуюся  в  поисках  матери,  которую  врачи  тем  временем  накачали  транквилизаторами.  Но  девочки  не  было;  она  не  появилась,  пока  я  собирал  пляжный  инвентарь,  не  было  ее  и  на  дорожках  парка,  примыкавшего  к  пляжу,  хотя  я  готов  был  увидеть  ее  во  всякой  встречной  девочке,  у  меня  так  и  вертелось  на  кончике  языка:  «Беги  туда,  там  твоя  мама».  В  хронике  происшествий  в  местных  газетах  тоже  не  появилось  никакой  информации  о  девочке  -  я  еще  недели  две  просматривал  эти  короткие  грустные  новости,  но  в  них  о  девочке  не  было  ни  слова.  И  я,  отягощенный  своим  невольным  и  неполным  знанием  о  ней,  видел  в  отсутствии  новостей  добрый  знак.  Может  быть,  она  все-таки  обнаружилась,  цела  и  невредима,  вышла  из-за  деревьев,  и  мать,  не  в  силах  из-за  лекарств  радоваться  или  кричать,  взяла  ее  за  руку  и  отвела  домой,  может  быть,  их  отвезли  домой  на  машине  "скорой  помощи",  и  там  они  обнялись  и  еще  долго  сидели,  молча  и  не  зажигая  света,  снова  и  снова  переживая  ужас  и  радость,  отчаяние  и  надежду,  вину  и  невиновность...

...контекст  имеет  значение.  И  в  искусстве,  и  в  жизни:  самое  маленькое  исследование,  простите  за  невольный  каламбур,  делает  картину  полной.

Вот  еще  пример...  -  впрочем,  нет.  Эта  короткая  заметка  уже  откровенно  длинновата,  если  не  безжалостно  длинна.  Наши  игры  на  воде,  то  есть  с  контекстом  продолжим  завтра.  Приходите  в  это  же  время,  будет  нечто  весьма  любопытное.

май  2019  года

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836188
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 21.05.2019


Первое и последующие впечатления

"Сего  дня  мая  месяца  года  одна  тысяча  четыреста  девяносто  восьмого  от  Рождества  Христова  португальский  мореплаватель  Васко  да  Гама  милостью  Божией  первым  из  европейцев  прибыл  в  Индию  морским  путем".

Вот  что  значит  первое  впечатление!  -  в  далеком  уже  теперь  детстве  я  прочитал  у  Каверина:  "Васко  Нуньес  Бальбоа  -  в  панцире  и  в  латах,  в  шлеме  с  пером,  по  колено  в  воде.  Мне  казалось,  что  это  какой-то  наш
русский  Васька,  дорвавшийся  до  Тихого  океана."  -  Так  вот  и  мне  Васко  да  Гама  казался  Васькой,  дорвавшимся  до  океана  Индийского.  И  мне  тоже  хотелось  дорваться  до  какого-нибудь  из  этих  океанов,  до  любого  из  них,  чтобы  в  панцире  и  латах,  в  шлеме  с  пером,  стоять  по  колено  в  океане.  В  океане!

Надо  сказать,  что  этот  португальский  Васька  на  своей  португальской  шкуре  испытал  силу  первого  впечатления.  Его,  а  равно  всех  остальных  европейцев  индийцы  приняли  за...  китайцев.  Все  западное  побережье  Индии  знало  легенду  о  светлокожих  людях,  появившихся  из-за  горизонта  на  невозможно  гигантских  парусниках.  Васко  да  Гама  ломал  голову,  кто  были  те  люди  и  почему  в  Европе  о  них  ничего  неизвестно.

А  то  и  вправду  были  китайцы.  В  самом-самом  начале  XV  века  адмирал  Чжэн  Хэ  привел  свой  огромный  флот  -  до  250  судов!  -  к  малабарскому  побережью  Индии,  туда  же,  куда  через  почти  100  лет  спустя  приплыли  оголодавшие  португальцы  на  3  маленьких  корабликах.  Именно  маленьких  -  китайские  "корабли-сокровищницы"  размерами,  водоизмещением  и  вообще  всем  в  разы  превосходили  португальские  нао  и  каравеллы.  Европейцы  начнут  строить  нечто  сопоставимое  только  через  века.  А  адмирал  Чжэн  Хэ  к  30-м  годам  XV  века  уже  обшарил  все  воды  и  острова  Индийского  океана,  то  есть  за  100  лет  до  "открытия"  их  европейцами.  Он  совершил  7  длительных  и  масштабных  морских  путешествий,  которые  носили  познавательный,  научный,  дипломатический  и  торговый  характер.

Васко  да  Гама,  принятый  в  Индии  с  распростертыми  объятиями  в  силу  хорошего  первого  впечатления,  оставленного  китайцами,  оставил  у  индийцев  новое  первое  впечатление,  теперь  уже  о  европейцах,  которое  оказалось  гораздо  хуже.  Индийцы  полагали,  что  к  ним  вернулись  церемонные  и  в  целом  миролюбивые  мореплаватели  Минской  династии,  ан  нет.  Португалец  и  выглядел  пиратом,  и  вел  себя,  как  пират,  и,  по  большому  счету,  был  им.  Захватывал  корабли,  брал  людей  в  плен  и  обращал  их  в  рабство,  делал  высокомерные  скандальные  заявления,  отвергал  подарки  и  почетный  караул.  Европейская  экспансия  не  была  мирной,  как,  впрочем,  и  соседство  народов  и  государств  тогда  трудно  было  назвать  добрососедством.  Что  в  общем-то,  согласитесь,  странно,  даже  очень  странно  при  том  глобально  обнаруживаемом  представлении  о  золотом  веке,  в  котором  неизменно  царит  мир.  Мир!

Знаете,  с  какой  ерундой  в  моей  глупой  голове  связывается  золотой  век,  да  Гама,  Чжэн  Хэ  и  всеобщий  мир?  У  нас  в  доме  появился  новый  жилец,  съемщик.  И  вот  он  курит  на  лестнице  в  подъезде.  Выходишь,  а  там  такой  штын,  не  знаю,  может,  он  начитался  про  гражданскую  войну  и  курит  какой-то  сушеный  кизяк,  воняет,  простите,  дерьмом.  То  есть  появился  новый  сосед,  и  стало  хуже.  Я  заметил  это  и  даже  как-то  переосмыслил  песенку  про  "замечательного  соседа"  с  трубой.  Он  появился  -  и  стало  лучше.

А  мы  же  все  соседи  -  люди,  народы,  государства.  Когда-то  мы  были  незнакомы,  а  потом  жизнь  свела  нас,  столкнула,  мы  познакомились,  осознали  свое  соседство,  и  оно  как  бы  возникло,  стало,  сделалось.  И  вот  тут  нашим  новым  соседям  становится  ясно,  кто  мы,  по  тому,  лучше  стало  или  хуже  при  таком  соседстве.  Первое  впечатление  решает  многое.  Я  готовлюсь  к  объяснению  с  курильщиком,  заклиная  себе  goosefraba  по  примеру  "Управления  гневом":  конфликт  у  нас  уже  есть,  даже  при  том,  что  мы  еще  не  встречались,  но  обострение  ни  к  чему  не  приведет.  К  моему  первому  впечатлению  добавится  его.  А  первое  впечатление,  даже  размытое  вторым  и  всеми  последующими,  запоминается  навсегда.  У  меня  нежнейшие  отношения  с  одним  из  соседей,  мы  ходим  вместе  на  концерты  и  на  яхте,  помогаем  друг  другу.  Но  когда-то,  20  лет  назад,  я  появился  в  доме  и  что-то  там  посверлил  в  неурочный  час.  Он  пришел  мне  сообщить,  что  в  доме  так  не  принято,  а  я  дал  ему  какую-то  хамскую  отповедь.  Теперь-то  мы  друзья,  шипмейтс  и  собутыльники,  но  тот  наш  разговор  он  помнит  до  сих  пор.  А  посмотрите  на  Индию.  Забыли  они  пиратские  выходки  да  Гамы?

Не  знаю,  как  вам,  а  мне  почему-то  нравится  эта  концепция:  ты  где-то  появился,  и  люди  заметили,  что  с  твоим  появлением  стало  лучше.  По  жизни,  конечно,  явишься  как  явишься,  как  получится,  не  задумываясь  о  последствиях  и  мнениях;  но  когда  заметишь  сам,  как  с  появлением  нового  соседа  стало  хуже/лучше,  как-то  напяливаешь  на  себя  эту  ситуацию.  И  задумываешься,  и  спрашиваешь  себя:  а  когда  я  появился,  как  стало?  Что  же  я  сразу  не  подумал...

Это,  наверное,  снобизм.  Ну  и  черт  с  ним.  Пусть  мой  сосед  НЕ  КУРИТ  на  лестнице  из  соображений  снобизма  или  плюса  в  карму  или  в  силу  закона,  воспрещающего  такое  курение.  Если  мне  лучше  или  хотя  бы  не  хуже  от  соседства  -  это  уже  достижение,  а  чем  он  руководствуется  -  мне  все  равно.  Главное  -  он  мне  добрый  сосед.

Мне  кажется,  это  очень  неплохая  идея  для  человека  в  обществе:  становиться  добрым  соседом  другим  людям.  Ты  пришел  -  и  стало  лучше  (или  хотя  бы  не  сделалось  хуже).  И  начинать  лучше  всего  (нужно)  с  первого  впечатления:  оно  самое  сильное,  запоминается  навсегда,  и  даже  потом,  когда  все  разбитые  горшки  склеены,  и  прошли  годы,  ты  все  равно  не  отделаешься  от  него.  Васко  Нуньес  Бальбоя,  Васко  да  Гама  -  это  Васька,  дорвавшийся  до  океана.  А,  имярек,  который  ставил  машину  на  два  места  во  дворе?  А,  имярек,  тот  самый,  который  воюет  со  всеми  городскими  службами,  добиваясь  от  них  должного  для  всего  дома?  А,  этот  тот  мuд@к,  который  курит  в  лифте?  А,  это  тот  чудак  с  третьего  этажа,  который  всегда  убирает  снег  во  дворе?  -  если  это  всё  об  одном  и  том  же  человеке,  это  будет  накладываться  на  первое  впечатление,  которое,  ка  ни  крути,  самое  сильное.

...впрочем,  что  я  о  таких  глупостях.  Дата  же  какая  на  дворе!  "Сего  дня  мая  месяца  года  одна  тысяча  четыреста  девяносто  восьмого  от  Рождества  Христова  португальский  мореплаватель  Васко  да  Гама  милостью  Божией  первым  из  европейцев  прибыл  в  Индию  морским  путем".

20  vfz  2019  ujlf

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836102
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 20.05.2019


На бордюр

Я  наблюдал  эту  или  подобную  картину  не  раз,  да  и  вы  тоже.  По  сути,  мы  видим  это  постоянно,  просто  не  вполне  понимаем,  что  видим.  А  вот  недавно  я  это  наблюдал  снова,  и  некоторые  минимальные  знания  помогли  мне  понять,  что  же,  собственно,  я  вижу,  а  еще  -  восхититься  этим,  впервые  и  по-настоящему.

Шел  я  куда-то  по  своим  рутинным  делам,  как  все  мы  ходим.  Вижу,  на  другой  стороне  малопроезжей  дороги  папа  довольно  юных  лет  держит  за  руки  малыша  лет  еще  совершенно  и  бесподобно  юных.  Настолько  юных,  что  условно  вертикальное  положение  тела,  а  уж  тем  более  прямохождение  без  папиной  поддержки  невозможны.  И  малыш,  надежно  удерживаемый  папой,  раз  за  разом  совершал  одно  и  то  же  несложное  действие.  Давалось  оно  ему  очень  нелегко,  просто  огромными  трудами,  а  то  и  вовсе  не  давалось.  Но  он  снова  и  снова  пытался  совершить  это  действие,  а  папа,  слава  Богу,  терпеливо  его  поддерживал.  Была  ранняя  весна,  и  малыш  по  такому  поводу  был  одет  в  довольно  теплый  комбинезончик;  из-за  этого,  а  также  из-за  очевидной  и  комичной  его  непривычки  к  земной  силе  тяжести,  малыш  казался  мне  космонавтом  на  чужой  планете  или  даже  пришельцем  на  нашей,  я-то  ощущал  себя  вполне  комфортно,  а  его  еще  как  мотало  из  стороны  в  сторону.  Да  ведь  он  и  есть  тут  пришелец,  думал  я,  еще  не  вполне  обжившийся,  не  совсем  адаптированный,  еще  преодолевающий  все  привычные  нам  условия  земного  быта,  в  первую  очередь  -  эту  отвратительную,  необоримую,  распластывающую  ниц  силу  тяжести!

Но  малыш,  как  и  все  малыши  его  возраста  и  обстоятельств,  не  обращал  ровным  счетом  никакого  внимания  на  препоны.  Он  настойчиво  пытался  и  даже  иногда  совершал  это  свое  заветное  действие,  раз  за  разом,  снова  и  снова,  попытка  за  попыткой,  чередуя  удачи  и  провалы,  и,  слава  Богу,  неизменно  поддерживаемый  папиными  руками.  А  совершал  он  вот  что:  спускался  с  тротуара  на  проезжую  часть,  тут  же  делал  разворот  и  карабкался  обратно.  Если  спуск  ему  давался  более-менее  уверенно  -  чего  там,  это  же  просто  падение,  но  страховка  надежна,  папа  не  подкачает!  -  и  разворот  тоже  выходил  вполне  сносным,  хотя  ноги  и  заплетались,  то  вот  последняя  часть  подвига,  его  гранд-финал  и  апофеоз  -  вскарабкивание  на  бордюрный  камень  высотой  15  см  -  была  делом  невероятно  трудным.  Малыш  хотел  туда  всем  своим  упакованным  в  скафандр  телом,  он  себя  просто  швырял  на  этот  невысокий  бордюр,  но  ноги  шли  вразнос  и  становились  куда  попало,  так  что  приходилось  поворачивать  весь  корпус  туда  или  сюда,  чтобы  направить  непослушную  конечность  в  сторону  бордюра.  Будучи  заброшенной,  затолканной,  впихнутой,  взбрыкнутой  на  бордюр,  нога  продолжала  жить  самостоятельной  жизнь,  оглядывалась  по  сторонам  и  хозяина  за  собой  не  увлекала,  не  служила  ему  опорой  и  как  будто  даже  не  подозревала  о  наличии  парной  ноги  и  хозяина  как  такового.

Но  усилия  прикладывались  неимоверные,  а  главное  -  неутомимые.  Так  и  сяк,  как  угодно,  но  маленький  отважный  человек  взбирался,  точнее,  вздирался  на  проклятый  бордюр,  чтобы  тут  же,  без  остановки  и  передышки,  развернуться  и  рухнуть  с  него  вниз,  на  дорогу,  еще  раз  развернуться  и  снова,  не  теряя  надежды  и  самообладания,  заставлять  непослушные,  словно  чужие  ноги  выносить  его  на  высоту  бордюра.  Раз  за  разом,  снова,  опять,  одно  и  тоже  -  еще  понятно,  когда  дитя  лепечет  условное  "еще",  подбрасывааемое  или  щекочимое  или  там  развлекаемое  песней,  пляской  и  фокусом  в  исполнении  отца.  Но  вот  этот  каторжный,  натурально  Сизифов  труд...  -  я  пронаблюдал  раундов  20-30,  сначала  умиляясь,  а  потом  внезапно  восхитившись  и  преисполнившись  уважения  к  этому  зрелищу.

Этот  маленький  человек  занимался  архиважным  делом.  Он  строил  в  мозгу  связь  между  нейронами.  Действие  -  любое,  всякое  -  активизирует  в  мозгу  определенный  набор  нейронов.  Повторение  действия  создает  между  ними  устойчивую  связь,  которая  с  каждым  повторением  укрепляется,  от  чего  действие  исполняется  все  четче  и  быстрее,  формируется  память  (ну,  вот  как  вы  могли  бы,  например,  выучить  стишок,  повторив  его  несколько  раз).  Без  повторения  не  будет  связи,  а  без  этой  связи  ничего  не  выйдет.  Чтобы  весь  огромный  набор  крохотных  мышц  и  тончайших  сухожилий  переставил  две  маленькие  ножки  с  дороги  на  бордюр,  раз-два,  малышу  надо  соорудить  в  голову  соответствующую  нейронную  связь.  Пока  ее  нет,  ноги  не  слушаются,  тело  тоже  ведет  себя  как  ему  заблагорассудится,  и  одна  только  его  несгибаемая  воля  не  теряет  концентрации:  Иду  на  вы!  -  и  гоняет  малыш  своевольное  тельце  на  смехотворном  препятствии  покруче  космонавта  на  центрифуге.  Он  не  на  бордюр  взбирается,  он  строит  свой  мозг,  превращает  его  в  супер-компьютер,  способный  построить  супер-компьютер  или  написать  текст,  нарисовать  картину,  улететь  к  звездам  и  так  далее  по  бесконечному  списку  человеческой  изобретательности.  Маленький  шаг  для  человечества,  огромный  прыжок  для  человека...

Я  наблюдал  это  чудо,  сначала  умиляясь,  а  потом  внезапно  восхитившись  и  преисполнившись  уважения  к  зрелищу.  Потом  я  рассказал  об  увиденном  нескольким  друзьям,  а  теперь  вот  рассказывают  вам.  Увидите  в  следующий  раз  такого  трудяжку  -  понаблюдайте,  восхититесь,  пожелайте  ему  успеха,  а  еще  -  возьмите  пример.  У  нас  с  вами  в  головах  -  точно  такой  же  прибор,  который  обучается  всю  жизнь.  Просто  бордюры  меняются.

05.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835976
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 19.05.2019


Эдем

Для  себя  и  для  всех  желающих  законспектировал  лекцию  Е.В.  Жаринова  о  Гесиоде  и  пользе  чтения  (вот  они,  школьные  уроки  стенографии*,  наконец-то  пригодились!).

[img]https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/3/36/Pseudo-Seneca_BM_GR1962.8-24.1.jpg/266px-Pseudo-Seneca_BM_GR1962.8-24.1.jpg[/img]

Здесь,  среди  прочего,  кратко  и  почти  исчерпывающе  о  том,  зачем  я  написал  Хроники,  о  чем  они.  А  еще  –  именно  то  чувство  влито  в  слова,  которое  наполняло  меня  над  каждой  Хроникой.  Уверен,  все  подобные  тексты  –  Катаева,  Паустовского,  Каверина,  Толстого,  Горького...  –  они  все  об  этом.  О  личном  Эдеме,  познанном  в  детстве,  который  человек  несет  сквозь  хаос  бытия,  к  которому,  я  надеюсь,  возвращается,  в  конце  концов.  Особенно  остро  это  чувство  воплотилось  в  Хронике  «Крылья  Родины»**,  я  полагаю,  недаром  моя  мама  плакала  над  ней.  Или  надо  мной?  Или  над  собой?  Или  над  всеми  нами,  покинувшими  Эдем  ради  призрачных  прелестей  взрослого  мира?

Прочтите  конспект,  послушайте  лекцию  в  сети.  Почитайте  Гесиода.  Если  вы  почитаете  Гесиода,  можете  Хроникам  "лайк"***  не  ставить,  я  прощу!  Хотя  нет.  Я  не  прощу.  Авторы  –  даже  если  они  не  писатели,  и  даже  не  литераторы,  а  всего  лишь  фейсбучьи  блогеры  –  они  крайне  ревнивы  к  своему  труду.  Я  не  исключение.  Я  ведь  чуть  себе  все  пальцы  не  вывихнул,  конспектируя  эти  пронзительные  слова!  Мне  это  казалось  куда  более  важным,  чем  делать  работу,  за  которую  мне  платят  деньги.  И  я  ее  отложил,  чтобы  записать  это  и  выложить  в  сеть.  Так  что  можете  поставить  "лайк"  Хроникам  хотя  бы  за  мои  стенографические  труды  :)

А  если  вас  пронимают  эти  слова,  приходите  на  страницу  «Димкиных  хроник»***  и  читайте.  Возвращайтесь  в  свой  Эдем,  черпайте  в  нем  силы,  вдохновение,  несите  порядок  в  окружающий  нас  хаос.

Итак,  вот  эта  стенограмма:


«…Ребенок  бессмертен...  в  своем  субъективном  мироощущении  он  бессмертен...  поэтому  он  смерти  не  боится...  она  для  него  не  существует...  он  находится  в  самом  светлом  периоде  своей  жизни...  самом  счастливом...  самом  радостном...  О  чем  пишет  Гесиод  в  своей  "Теогонии".  Он  говорит  о  детстве  всего  человечества...  о  том,  как  все  зарождалось...  о  том,  из  чего  все  появилось...  когда  он  это  написал...  в  восьмом  веке  до  нашей  эры...  он  современник  Гомера...  зачем  нам  это  интересно?  Затем,  вообще-то  говоря,  чтобы  задуматься,  а  кто  мы  такие?  И  как  эти  порядок  и  хаос  связаны  между  собой?  Вот  это  и  есть  та  самая  сила,  которая  скрывается  за  каждодневной  жизнью  ионийского  крестьянина:  он  землю  пашет,  а  за  его  спиной  происходит  вот  эта  диалектика  -  порядок  и  хаос.  Великая  философия...  Ну,  а  после  детства  что  происходит?  Хаос.  А  чем  порожден  этот  хаос?  Эросом.  Любой  психолог  скажет  вам,  что  это  то,  что  мы  называем  половым  созреванием.  Пубертатный  период,  который  испытывает  каждый  подросток.  Это  не  только  прыщи  на  теле.  Это  вдруг  какое-то  болезненное  отношение  к  своему  внешнему  виду.  И  в  вас  вселяется  демон  под  названием  Эрос.  И  вы  ничего  с  этим  поделать  не  можете.  И  вы  начинаете  ненавидеть  своих  родителей.  вы  вступаете  с  ними  в  конфликт.  Вы  выбираете  случайный  предмет  ,  потому  что  как  известно  Эрос  слеп.  Это  хаос.  Одна  из  мощнейших  причин  суицида.  А  смерть  это  реальное  воплощение  хаоса.  А  дальше  что?  А  дальше  из  этой  беспорядочности  вашего  подросткового  пубертатного  периода  вы  опять  хотите  прийти  к  порядку.  И  так  вся  жизнь  у  вас:  хаос  и  порядок.  Порядок  и  хаос.  Пока  все  не  закончится  смертью.  И  на  протяжении  всей  своей  жизни,  если  у  вас  было  прекрасное  детство,  вы  будете  вспоминать  детство,  и  чем  старше  вы  будете,  тем  ярче  его  будете  вспоминать.  Почему?  А  это  рай.  Эдем.  Это  порядок.  И  поэтому  любой  психолог  скажет  вам,  что  все  ваши  проблемы  взрослой  жизни,  все  ваши  преступления,  все  ваши  грехи  определены  вашим  детством.  Самые  лучшие  преступники  вырастают  из  плохого  детства.  Им  зацепиться  не  за  что.  У  них  порядка  никогда  не  было.  У  них  не  было  Эдема.  И  поэтому  они  всю  жизнь  жили  в  хаосе.  В  аду.  И  свою  жизнь  превращают  в  ад.  И  жизнь  других…»

13.05.2019

*Об  уроках  стенографии:  "Приготовились-пишем"  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780710
**Хроника  "Крылья  Родины":  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499104
***Страница  Хроник  на  ФБ:  facebook.com/egobelletristika

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835487
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 14.05.2019


Поэзия в словах и картинках

*[i]Публикуется  повторно  после  таинственного  исчезновения  первой  публикации[/i]

Есть  материи  настолько  тонкие,  что  их  уловить  крайне  затруднительно:  воспринимаемые  каким-то  неизвестным  науке  чувством,  они  определенно  существуют,  однако  ткнуть  пальцем,  схватить  за  краешек  и  вытянуть  на  свет  Божий  всё  то,  что  заставило  трепетать  то  самое  чувство,  почти  невозможно.  Помните  достославного  Магнуса  Редькина,  который  собрал  огромную  коллекцию  определений  счастья  и  тосковал  над  ними,  потому  что:  «юной  девушки  услышать  пенье  вне  моего  пути,  но  вслед  за  тем,  как  у  меня  дорогу  разузнала»*  -  это  же  не  алгоритмизируется.  Но  чувство  не  обманешь:  если  случится  оно,  неалгоритмизируемое  счастье,  то  чувство  возликует,  возрадуется,  вострепещет,  возгонит  эндорфины,  и  непонятное,  необъяснимое,  нематериальное  сделается  пусть  недолговременным,  нестойкими  и  глупым,  но  вполне  реальным  состоянием.

Вот  из  таких  же  тонких  материй  шьют  поэзию.  Читаешь  текст  –  и  чувство,  которое  умеет  воспринимать  счастье,  вновь  подсказывает:  вот  она,  здесь,  не  останавливайся  только,  прочитай  еще  раз,  пусть  воздух  наполняется  поэзией  хотя  бы  еще  30  секунд…  Но  что  именно  этот  набор…  звуков?  слов?  строк?  катренов?  образов?  рифм?...  –  что  именно  делает  эту  адскую  смесь  поэзией,  объяснить  затруднительно,  а  те,  кто  понимает  или  берется  объяснять,  подчас  только  запутывают  дело  и  уводят  куда-то  в  сторону.

Однако  бывают  и  удачные  объяснения,  пусть  не  всего,  пусть  только  одного  аспекта,  но  все  же.  В  меня  всегда,  что  называется,  попадала  мысль  Юрия  Андруховича,  что  поэзия  случается  тогда,  когда  слова  встречаются  впервые.  Вероятно,  эта  мысль  оказалась  «моей»  потому,  что  я  люблю  стихи  Александра  Кабанова  –  у  Маэстро  что  ни  строчка,  то  первая  встреча  слов,  таких  непохожих,  таких  разных,  таких  несочетаемых,  так  долго  водимых  иными  по  разным  книгам,  и,  наконец,  сведенных  воедино  Мастером.  И  невозможное  вдруг  оказывается  единственно  возможным,  несовместимое  –  идеально  гармоничным,  и  только  так,  кажется,  делается  поэзия,  и  уж  теперь,  кажется,  других  вариантов  быть  не  может  и  не  будет…  Будет!  –  ободряюще  подмигивает  Мастер  и,  действительно,  вскоре  выкладывает  в  сеть  новую  комбинацию  знакомых  слов,  над  которой  только  и  остается,  что  плакать  глупыми  счастливыми  слезами…

Один  из  моих  любимых  прозаиков,  Вениамин  Каверин,  с  юношеских  лет  считал  себя  поэтом  и  писал  стихи.  Люди  с  развитым  и  умным  поэтическим  чувством,  которые  умели  не  только  рассмотреть  поэзию,  но  и  объяснить,  настойчиво  советовали  ему  бросить  это  занятие  и  сосредоточиться  на  прозе.  Юрий  Тынянов,  например,  объяснял,  и  Андрей  Белый  растолковывал,  но,  увы,  тщетно.  А  как  же  иначе:  кто  пишет  стихи,  знает,  что  поэзия  соблазнительна,  как  Пандора,  и  неумолима,  как  Мойра.  Наконец,  Каверин  пришел  к  Осипу  Мандельштаму,  и  тот  нашел  очень  точные  слова:

«…поэзия  не  существует  сама  по  себе  и  что  если  она  не  стремиться  запечатлеть  внутренний  мир  поэта,  никому  не  нужен  даже  самый  искусный  набор  рифмованных  или  белых  строк.  Тут  не  было  места  для  иронии.  Ему  было  важно,  чтобы  я  перестал  писать  стихи,  и  то,  что  он  говорил,  было  защитой  поэзии  от  меня  и  тех  десятков  и  сотен  юношей  и  девушек,  которые  занимаются  игрой  в  слова…»  –  и  Каверин  в  тот  же  день  сжег  свои  тетрадки  со  стихами  и  больше  никогда  к  ним  не  возвращался.

Позднее  Мандельштам  разложил  это  по  полочкам  в  коротком  и  беспощадном  эссе  «Армия  поэтов»;  сочинение  трудное,  даже  обидное,  с  пощечинами  и  оплеухами  типа  «вы  сами  себя  слышите?»,  но  обязательное  к  прочтению  и  перечитыванию.  Я  сейчас  обращаюсь  в  значительной  мере  к  себе  самому;  как  и  Каверин,  я  детства  что-то  рифмовал,  но,  к  счастью,  в  какой-то  момент  начал  понимать  кое-что  о  поэзии  вообще  и  о  своих  играх  в  слова  в  частности.  Самое  время  было  остановиться  и  бросить  это  занятие,  но  я  все  тянул,  не  решался,  потому  что  каждое  утро  начиналось  с  какой-то  новой,  многообещающей  строки,  к  которой  словно  сами  собой  цеплялись  следующие  строки,  в  них  было  столько  поэзии  «по  Андруховичу»  и  даже  как  будто  чуть-чуть  «по  Кабанову»…  Как  отказаться  от  эдакого  счастья?  А  как  же  человечество  –  оно  же  ждет  от  нас  очередного  стихотворного  подвига!  И  тогда  гора  поперла  на  упрямого  в  своей  упрямой  тупости  Магомета:  меня  уволили  с  работы,  и  от  переживаний  мне  начисто  отшибло  способность,  а  главное  желание  терзать  поэтическую  лиру.  И  слава  Богу!  –  я  же  прозаик,  всегда  им  был,  остаюсь  и,  надеюсь,  останусь  впредь.

В  идеале,  конечно,  вовсе  не  требуется  эксцессов,  аутодафе  и  прочих  жертвоприношений.  Игра  в  слова  –  одно  из  самых  достойных  хобби,  возможно,  самое  достойное.  Но  есть  в  ней  и  немало  того,  что  требует  держать  это  хобби  как  можно  дольше  под  спудом,  при  себе.  Стихи  –  это  нечто  вроде  интимного  дневника;  и  то,  что  там  сказано,  и  то,  как  это  сказано,  обнажают  тот  самый  внутренний  мир,  выставляют  его  на  всеобщий  показ,  настолько  откровенный,  что  это  напоминает  анатомический  театр.  И  если  мир  этот  скуден,  если  кричит  он  убогим  языком,  если  слова  в  нем  не  встречаются  впервые…

…Недавно  я  нашел  иллюстрацию  к  словам  Юрия  Андруховича.  Это  113В,  работа  современного  нидерландского  живописца  из  Утрехта  Reinier  Lensink.

[img]https://static1.squarespace.com/static/547de0e3e4b0db17dfd83d3a/548e0256e4b023e5238faf14/548e041be4b062b18d62a708/1420200680432/Dive09_Preview.jpg?format=1000w[/img]

Поразительно!  –  один  смог  сформулировать  то,  что  «не  алгоритмизируется»,  а  другой  –  нарисовать.  113В  -  чтобы  ни  значило  это  сочетание,  по-моему,  это  именно  то,  о  чем  говорил  Андрухович,  и  очень  похоже  на  то,  как  пишет  Александр  Кабанов.

апрель  2019  г.
 
*Магнус  Редькин,  герой  повести  "Понедельник  начинается  в  субботу",  цитирует  стихи  Кристофера  Лога
*Эссе  "Армия  поэтов"  Осипа  Мандельштама  https://www.avtoram.com/osip-mandelshtam-armiya-poetov/  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833842
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 28.04.2019


Самая глупая птица на свете

С  детства  врезалась  мне  в  память  фраза  «глупая  ты  птица…»  -  а  дальше,  нет,  не  помню.  Я  даже  вижу  картинку,  вероятно,  из  детской  книжки  или  мультфильма,  на  которой  рассмотреть  могу  лишь  общий  колорит,  камышинку,  лужу  или  пруд,  а  собеседников  мне  не  видно.  Кто  глупая  птица,  кто  ей  об  этом  сообщает,  в  связи  чем,  в  каком,  так  сказать,  контексте?  Несложный  поиск  в  сети  находит  ответ:  умничает  журавль,  глупая  птица  –  гусь,  а  сама  фраза  из  назидательной  сказки  Ушинского.  Впрочем,  интернет-сообщество  рьяно  соревнуется  в  поисках  самых  глупых  и  даже  тупых  птиц,  раздавая  пальмы  такого  сомнительного  первенства  курам,  перепелкам,  голубям  и  страусам;  тут  же  предложены  и  кандидаты  на  недюжинный  интеллект,  среди  которых  тот  самый  журавль  не  упоминается.  Вероятно,  Ушинский  выставил  гусем  дурака,  не  слишком  заботясь  о  соответствии  свойств  человека  и  животного,  тем  самым  выставив  дураком  и  самого  гуся.  Но  ведь  всякий  знает,  что  гусь  птица  далеко  не  глупая,  к  тому  же,  довольно  бесстрашная,  если  не  сказать  страшная;  пара  гусей  превращается  в  этакие  шипучие  …  «гусачки»,  от  которых  некоторым  приходится  бежать  без  оглядки.  Будь  Ушинский  не  сказочник,  ведомый  педагогическими  идеями,  а,  к  примеру,  биолог,  охотовед  или  такой  же,  как  я,  праздношатающийся,  его  сказка  была  бы  совсем  другой.  Например,  такой.

Я  давно  заприметил  эту  пару  серых  ворон.  Они  свили  гнездо  на  голубой  ели,  которая  когда-то  росла  под  моим  балконом,  потом  поднялась  вровень  с  ним,  а  теперь  уже  возвышается  над  ним.  Гнездо  устроено  в  самом  густом  сплетении  ветвей,  так  что  заметить  его  довольно  трудно.  Птицы  территориальные  и  отвратительно  голосистые,  вороны  никогда  не  подают  голоса  не  то  что  из  гнезда,  но  даже  и  с  ближайших  к  нему  деревьев;  для  этого  они  взлетают  на  крышу  дома  напротив  и  вот  уже  оттуда,  примерно  с  5  утра,  начинают  равномерную  акустическую  разметку  воздушного  пространства  и  перекличку  с  сопредельными  парами.  Глухим  или  наглым  чужакам  достается  немедленно  и  безжалостно;  я  не  раз  наблюдал  воздушные  бои  моих  соседей  с  сороками,  другими  воронами,  а  однажды  даже  с  какими-то  хищными  птицами,  которых  нелегкая  занесла  в  центр  Киева.  Со  своими  соплеменниками,  черными  воронами,  они  обращаются  чуть  более  терпимо;  было  бы  смелостью  предполагать  наличие  у  них  видовых  сантиментов,  скорее  всего,  они  прекрасно  осознают  свое  интеллектуальное  и  физическое  верховенство,  с  которым  не  справляется  ни  численное  превосходство,  ни  стайный  образ  жизни  ворон  черных.  Да  и  в  городе  они  появляются  только  перезимовать  и  убираются  обратно  в  поля  к  тому  времени,  когда  серые  вороны  выводят  птенцов  и  совершенно  не  терпят  по  соседству  никаких  угроз,  ни  крылатых,  ни  двуногих,  ни  четвероногих.  А  так-то  черным  до  серых  далеко;  я  не  раз  наблюдал,  как  одна  серая  без  труда  поколачивала  двух-трех  черных,  а  прошлой  осенью  я  окончательно  убедился,  что  серые  терпят  черных  из  снисходительности.

Мы  с  сыном  прогуливались  по  Пейзажной  аллее,  и  наши  карманы  разбухли  от  орехов:  мы  припасли  их  для  белок,  а  белки,  как  на  зло,  убрались  куда-то  по  своим  беличьим  делам.  Тогда  мы  решили  скормить  орехи  воронам  –  на  лужке  под  аллеей  прогуливалось  небольшое  стадо  недавно  прибывших  на  зимовку  черных  ворон.  Я  швырнул  орех,  и  сын  швырнул  орех;  вороны  с  граем  снялись  с  лужка  и  расселись  по  деревьям,  с  которых  к  нашим  орехам  тут  же  слетели  две  серые  вороны.  Они  выудили  их  из  травы  и  улетели;  через  какое-то  время  черные  вороны  вернулись  на  лужок,  и  мы  снова  швырнули  по  ореху.  Представление  повторилось,  и  повторялось  еще  несколько  раз,  пока  черные  вороны  сообразили,  что  вряд  ли  их  серые  коллеги  питаются  камнями;  теперь  они  уже  не  улетали  после  наших  бросков,  а  просто  отскакивали  в  сторону,  после  чего  начинали  опасливо  приближаться  к  месту  падения  ореха.  Только  соображать  в  городе  нужно  быстрее;  пока  черные  приезжие  отскакивали  и  опасливо  приближались,  серые  горожанки  пикировали  из  ветвей,  хватали  орехи  и  были  таковы.  Самая  ловкая  из  серых  отобрала  мой  последний  орех  у  самой  храброй  из  черных  самым  издевательским  образом:  она  выхватила  его  у  той  из-под  самого  клюва  на  лету,  даже  не  приземлившись,  совершив  какой-то  невообразимый  кульбит!

Физическая  ловкость,  конечно,  достоинство,  а  в  животном  мире  конкурентное  и  даже  эволюционное  преимущество,  однако  уважать  моих  серых  ворон  я  начал  за  нечто  другое.  Мои  пернатые  соседи,  ловкие  летуны,  отважные  бойцы,  изобретательные  охотники  и  удачливые  собиратели,  оказались  ответственными,  талантливыми  и  любящими  родителями.  Признаюсь,  что  эту  сторону  их  жизни  я  рассмотрел  только  тогда,  когда  и  сам  стал  родителем;  это,  наверное,  что-то  такое  человеческое:  замечать  в  мире  то,  что  сначала  заметишь  в  себе.  Признаюсь  и  в  том,  что  родительские  инстинкты  ворон  оказались  куда  симпатичнее  моего  «осознанного  родительства»;  к  счастью  для  воронят,  в  головы  их  родителей  заложены  только  неустанная  забота  и  ненавязчивое  воспитание,  а  вот  любое  раздражение  и  прочие  педагогические  излишества  отсутствуют  напрочь.  Мои  соседи  ежегодно  высиживали  своего  вороненка,  как  можно  незаметнее  для  потенциальных  врагов  выкармливая  его  до  взрослых  размеров;  из  гнезда  слеток  появлялся  уже  как  бы  совсем  зрелой  птицей.  Я  говорю  «как  бы»,  потому  что  он  не  уступал  родителям  только  размахом  крыльев  и  весом;  он,  как  и  всякий  ребенок,  еще  ничего  не  умел,  ему  только  предстояло  научиться  ходить,  прыгать,  летать,  искать  и  добывать  корм,  создавать  пару,  выводить  и  воспитывать  свое  потомство.  А  сейчас  эта  крупная  птица  беззащитна,  трогательно  неуклюжа  и  довольно  наивна;  если  в  глазах  взрослой  вороны  светится  ум  и  почти  всегда  –  настороженная  подозрительность,  то  глаза  воронят  полны  любопытства:  кто  ты,  незнакомец?  Папа  с  мамой  про  незнакомцев  знают  все;  они  видели,  как  слетка  с  клена  у  2-го  номера  по  нашей  улице  схватили  и  унесли  домой  двуногие  увальни.  Они  видели,  как  над  головами  увальней  с  отчаянными  криками  носились  обезумевшие  родители;  они  уже  знают,  кто  он  –  незнакомец…

Поэтому  вороненок  всегда  под  ненавязчивым  присмотром:  папа  либо  мама,  но  кто-нибудь  всегда  рядом  и  следит  не  так  за  птенцом,  как  за  незнакомцами.  А  он  тем  временем  разгуливает  под  мои  балконом  среди  голубей;  я  бросаю  птицам  кусочки  хлеба.  Взрослая  ворона  заметила  меня,  как  только  я  вышел  на  балкон,  и  моментально  оценила:  угрозы  не  представляет.  Вороненок  уже  научился  довольно  быстро  бегать;  поле  его  зрения  так  широко,  что  он  замечает  падающий  хлеб  еще  в  воздухе,  даже  не  поднимая  головы.  Поэтому  он  стремительно  удирает,  ведомый  инстинктом,  но  тут  же  возвращается:  ведь  мама  не  подала  сигнала,  голуби  не  улетели,  а,  напротив,  принялись  драться  за  хлеб.  Вороненок  неловко  оттесняет  голубей  и  принимается  хватать  кусочки  хлеба:  один,  два,  три,  четыре…  -  пока  все  это  богатство  не  вывалится  у  него  из  клюва.  И  тогда  опять:  один,  два,  три,  четыре…  -  вороненок  набивает  хлебом  клюв,  неприспособленный  для  набивания;  вероятно,  и  у  ворон  есть  какой-то  свой  ушинский,  в  сказках  которого  выведены  люди  без  особой  заботы  о  соответствии  черт  животного  и  человека…  Наконец,  мама  показывает  птенцу:  надо  клевать  по  одному  кусочку,  а  не  набивать  клюв;  с  какой-то  попытки  он  понимает  и  впредь,  появляясь  под  моим  балконом,  уже  никогда  не  повторяет  этой  глупой  детской  ошибки…

Случалось  мне  наблюдать  и  вот  что:  на  соседней  улице  слетку  отчасти  повезло,  он  вывалился  из  гнезда  в  густые  заросли  травы  среди  кустарника.  Но  везение  таки  было  «отчасти»:  до  самых  нижних  ветвей  на  родном  дереве  никак  ему  не  добраться.  Желторотую  синицу,  например,  можно  подсадить  на  ствол  дерева,  и  она  вполне  доберется  до  гнезда,  хватаясь  коготками  за  кору;  с  вороной  так  не  получается,  она  слишком  велика.  Но  интеллект  на  то  и  нужен,  чтобы  выжить  в  мире,  где  одни  только  физические  данные  не  спасут;  родители  походили  вокруг  птенца,  что-то  негромко  побормотали  и  улетели;  он  затаился.  Я  проведывал  его  несколько  дней;  если  бы  я  не  знал,  что  в  тех  зарослях  припрятана  целая  ворона,  я  бы  никогда  этого  не  заподозрил:  он  сидел  молча,  не  высовывался,  а  родители  устраивали  гвалт  не  соседнем  газоне,  к  птенцу  подбираясь  незаметно  и  бесшумно.  Так  они  его  и  выкормили  там,  в  траве,  как  некую  нелетающую  птицу;  научили  немного  летать  и  забрали  домой.  Мне  повезло  наблюдать  это  возращение  блудного  сына;  тельца  вороны  не  резали,  да  и  вообще  никак  своей  радости  не  проявили;  за  них  порадовался  я.

Как  я  уже  говорил,  вороны  –  птицы  территориальные,  то  есть  у  моего  дома  их  проживает  двое;  это  пара,  в  чьи  владения  вторгаться  не  смеет  никто.  И  вот  года  два  тому  назад  я  заметил  в  этих  владениях  третью  ворону;  она  живёт  в  соседнем  доме,  в  квартире  во  втором  этаже,  и  почти  всегда  сидит  на  балконе.  Когда  бы  я  ни  шел  вверх  или  вниз  по  моей  улице,  посмотрю  –  она  там,  сидит  неподвижно,  точь-в-точь,  как  мои  давние  соседи  сидят  на  трубе  и  на  коньке  крыши  дома  напротив,  озирая  окрестности  и  высматривая  незнакомцев  и  пришельцев.  Помнится,  я  позавидовал:  ворона  –  прекрасное  домашнее  животное,  умное,  занимательное,  а  при  некотором  старании  –  даже  своего  рода  собеседник.  Наблюдать  за  воронами  в  их  естественной  среде  увлекательно,  а  уж  в  доме  и  подавно,  можно  только  догадываться,  для  каких  игр  они  приспособят  человеческое  жилье,  да  только  все  равно  не  догадаешься,  уж  так  они  изобретательны.  Моя  зависть  –  а  зависть  очень  сильное  чувство!  –  простиралась  так  далеко,  что  в  прошлом  году  я  едва  не  схватил  в  парке  слетка,  которого  ветер  словно  специально  швырнул  мне  в  руки.  Я  бы  и  схватил,  если  бы  не  видел,  как  метались  обезумевшие  вороны  над  головами  бессердечных  увальней  из  2-го  дома,  унесших  птенца;  схватил  бы,  если  бы  сам  не  был  отцом  и  не  метался,  как  безумный,  в  поисках  пропавших  детей:  они  же,  детеныши  наши,  обладают  фантастической  способностью  мгновенно  исчезать  без  следа,  завернув  за  угол,  спрятавшись  за  прохожего  или  выйдя  из  магазина  внутри  другого  магазина…  А  вон  и  родители  слетка  –  и  я  поставил  его  на  траву,  и  он  тут  же  помчался  навстречу  своим,  семья  воссоединилась  и  убралась  подобру-поздорову  подальше  от  незнакомца…

В  общем,  ворону  я  не  завел,  а  обитателям  квартиры  во  втором  этаже  соседнего  дома  завидовал,  пока  сознание  мое…  Да,  на  всякий  случай:  вот  именно  здесь  начинается  рассказ  о  самой  глупой  птице  на  свете.  Я  завидовал  владельцам  вороны,  пока  сознание  мое  не  истолковало  картинку  перед  моими  глазами,  которой  я  то  ли  не  видел,  то  ли  не  придумал  раньше.  Вот  она,  ворона  на  балконе;  она  сидит  в  особой,  хорошо  мне  знакомой  позе:  как  бы  втянув  голову  в  плечи  и  задрав  клюв,  словно  смотрит  на  кого-то  повыше  ростом  или  положением;  так  воронята  смотрят  на  родителей;  почти  всегда  я  вижу  ее  именно  в  этой  позе.  Зависть  моя  –  о,  это  сильное  чувство!  –  нечто  вроде  фокуса:  вижу  только  то,  что  ее  вызывает;  вся  улица  исчезает,  и  гора  на  горизонте,  и  каштан  через  дорогу,  остается  только  балкон  и  ворона…  Пардон,  тысяча  извинений!  –  я  делаю  шаг  в  сторону,  едва  не  столкнувшись  с  дамой  средних  лет,  которую  я  не  заметил,  засмотревшись  на  балкон;  мой  взгляд  описывает  небольшую  дугу,  стремясь  вернуться  к  предмету  моей  зависти,  но  вместо  этого  утыкается  в  двух  серых  ворон.  Они  сидят  на  ветках  акации  над  тем  самым  балконом,  свесив  головы  вниз,  к  балкону,  безмолвные,  неподвижные;  оттуда,  втянув  голову  в  плечи  и  задрав  клюв  к  небу,  на  них  смотрит  комнатная  ворона,  безмолвная,  неподвижная…

Зависть  моя  испарилась,  как  только  сознание  истолковало  эту  картинку.  Оно  тут  же  припомнило,  что  наблюдало  ее  много  раз,  просто  как  бы  случайно,  вне  контекста,  не  истолковывая,  не  фиксируя,  мимоходом,  вскользь.  Другого  объяснения  быть  не  могло  или  моему  немедленно  взгоревавшему  и  теперь  уже  навсегда  безутешному  сознанию  не  требовалось.  Ворона  на  балконе  –  птенец  моих  соседей,  видимо,  выпавший  пару  лет  назад  из  гнезда,  подобранный  и  принесенный  в  дом.  Так  он  и  вырос  на  балконе,  воспитанный  незнакомцами,  под  неусыпным  присмотром  –  сквозь  стекло  и  москитную  сетку  –  ответственных,  талантливых,  любящих,  отчаянных  и  совершенно  беспомощных  родителей…

…самая  глупая  птица  на  свете.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831039
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 30.03.2019


Генералы и доктора. Частина 2. Доктора

[b]Генералы  и  доктора[/b].  Частина  перша:  тут  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795738  

ЧАСТИНА  ДРУГА.  [b]ДОКТОРА[/b]

…роздивлявся  в  мережі  чорно-біле  фото  Палацу  культури  текстильників,  і  раптом  пригадався  мені  один-єдиний  раз,  коли  я  відвідав  той  Палац,  а  ще  я,  здається,  дещо  збагнув.

Що  далі  живу,  то  частіше  озираюся  назад,  та  вже  не  за  спину,  як  хтозна-коли,  малим,  сахаючись  жахіть,  які  малювала  дитяча  уява.  Ніт,  озираюся  я  нині  в  дитинство,  тому  що,  здається,  саме  там  і  тоді,  саме  ті  жахіття  та  радощі  вплинули,  визначили  та  вирішили  щось  або  дещо,  але  на  все  майбутнє  життя.  Ясна  річ  тепер,  що  зробитися  доктором  в  мене  жодних  шансів  не  було,  просто  ніяких,  ніяковісіньких,  а  книжка  літньої  дачниці  навряд  чи  могла  на  мою  долю  вплинути,  або  ж  перетнуло  їй  шлях  дещо  набагато  потужніше.  Ось  як  все  це  сталося  або  могло  статися,  адже  будівництво  та  реконструкція  гіпотетичних  шляхів  долі,  хоч  у  майбутньому,  хоч  у  минулому,  галузь  науки  вкрай  неточна,  аж  до  повного  її  невизнання  іншими  галузями,  що  пишаються  саме  цим:  точністю  та  беззастережністю.

Я  зростав  у  благословенному  місті  Херсон  у  благословенний  час,  та  навряд  чи  те  благословення  усвідомлював.  Не  усвідомлював  я  його  навіть  тоді,  коли  про  нього  згадували  дорослі,  наприклад,  моя  запорізька  бабуся,  яка  на  власні  очі  бачила  голод,  війну  та  знову  голод,  а  тому,  мабуть,  про  Херсон  казала,  що  «снабженіє  хороше».  Діти  загалом  не  порівнюють;  навіть  якщо  вони  помічають  різницю  між  Херсоном  і  Запоріжжям  або  між  Херсоном  і  Керчю,  то  просто  її  фіксують:  отам  отак,  а  там  так,  а  питання  «чому»  не  постає.  Навпаки,  це  ж  неабияк  весело:  півроку-рік  чекати  нагоди  потрапити  до  Керчі,  аби  поласувати  там  житнім  хлібом  із  кмином  і  французькими  калачами.  О,  ті  керченські  калачі,  незаймано-білі  всередині  та  з  ніжно-рожевою  засмагою  на  тоненькій  скоринці!  –  скільки  не  візьми  їх,  хоч  цілий  оберемок,  а  додому  хіба  один  дотягнеш,  та  й  той  напевно  дожуєш,  доки  мама  відчинить…  Для  дитини  це  не  хороше  постачання,  а  фішка,  фіча,  місцева  пам’ятка!  Дотепер  згадую  це  саме  так,  не  порівнюю,  а  радію  відмінностям.

А  от  про  час  я  таки  збагнув,  згодом,  але  повною  мірою.  Дитинство!  –  це  справді  благословенний  час:  в  ньому  ми  заробляємо  травми,  що  нагадуватимуть  про  себе  ціле  життя,  але,  на  превелике  щастя  або  нещастя,  травмування  довго  ще  не  усвідомлюємо.  Доросле  невідання  –  блаженство,  а  дитяча  несвідомість  –  наркоз:  тобі  відтинатимуть  кінцівки,  голову,  серце,  можливості,  перспективи,  а  тобі  хоч  би  хни.  «Оце  вам  відірвало  з  м’ясом  і  кістками  ще  у  віці  п’яти  років!»  -  вигукне  дуже  згодом  бадьорий  рожевий  психоаналітик,  а  клієнт  раптом  засмикається,  схопиться  правицею  за  неголене  викривлене  обличчя,  а  лівицею  сягне  по…  о,  дякувати  тобі,  Боже,  і  вам,  лікарю,  за  серветки!  А  він  же  останні  кілька  сеансів  розважав  себе  думкою  про  нікчемність  серветок  в  цьому  веселому  кабінеті,  а  може,  і  самого  веселого  кабінету  разом  із  його  рожевим  бадьорим  господарем,  ба  ні:  серветки  таки  потрібні.  Адже  людина,  якій  відтяли  кінцівку  чи  голову,  серце  чи  можливості,  має  всі  підстави  плакати  та  навіть  ридати,  і  байдуже,  що  травма  сталася  років  40  тому…

Отже,  час  був  тоді  благословенний  і  через  мій  дитячий  несвідомий  вік,  і  через  деякі  об’єктивні  обставини.  Гуртків,  студій,  секцій  і  клубів  тоді  було  повно,  на  будь-який  смак,  мистецьких,  технічних,  спортивних,  безплатних  і  майже  безплатних.  Знову  таки,  повно  було  часу,  аби  їх  відвідувати,  адже  міській  дитині  не  доводилося  ані  працювати,  ані  поратися  у  присадибному  господарстві,  тому  час  її  був  довгий  і  повільний,  і  він  у  неї  завжди  був,  весь  майже  належав  їй.  Можна  було  навчитися  мало  не  чому  завгодно  майже  задарма,  виплекати  в  собі  вміння  або  навіть  талант,  який  робить  людину  бажаним  членом  будь-якого  товариства,  допомагає  зі  смаком  вбивати  час  або  просто  –  годує.  Я  навіть  відвідував  деякі  з  них:  секції  боксу,  баскетболу  та  спортивної  гімнастики,  уроки  гри  на  гітарі  та  у  шахи,  а  ще  гурток  судномоделювання.  Останній  спокушав  школярів  обіцянками  навігації  Дніпром  на  справжньому,  закріпленому  за  гуртком  і  нібито  безпосередньо  дітлахам  належному  судні;  втім,  за  чотири  тижні,  присвячені  будівництву  гарматної  башточки  для  дерев’яного  сторожового  катера,  я  до  судномоделювання  збайдужів  і  гурток  кинув.  Важко  було  сповідувати  віру  у  справжню  навігацію  на  справжньому  судні  посеред  підвального  приміщення,  заваленого  до  склепіння  недобудованими  несправжніми  кораблями,  де  ти  сам  будуєш  відверто  несправжній  корабель,  який,  по  суті,  суцільний  шматок  деревини,  якому  лише  надана  форма  «сторожовика»...  А  може,  мені  бракувало  наполегливості?  Дехто  з  інших  моделістів  потім  хизувався  флотським  вбранням,  справжніми  гюйсами,  тільниками  та  безкозирками;  не  в  підвал  же  вони  так  вбиралися!  Так  чи  ні,  але  історії  усіх  моїх  позашкільних  занять  мали  швидкий  та  незмінний  фінал:  кинув.  А  коли  дуже  згодом  мені  закортіло  чомусь  такому  повчитися,  виявилося,  що  більшість  гуртків,  секцій,  студій  і  клубів  зникла,  а  ті,  що  подекуди  лишилися  або  й  відкрилися  нові,  суто  платні,  а  ще  і,  певно,  головне,  –  час  втратив  колишнє  благословення,  зробився  бентежним,  коротким  і  швидким,  просто  блискавично  минає  тепер  між  такими  ж  короткими  і  такими  же  бентежними  нічними  відпочинками…

А  проте,  якось  же  мої  однолітки  до  тих  клубів  потрапляли  та  в  них  на  тривалий  або  принаймні  достатній  час  лишалися.  Я  навіть  здогадуюсь  як.  Діти  –  наймудріший  та  водночас  найдурніший  вид  роду  «люди»:  попри  утаємниченість  у  головний  секрет  життя  –  бути  незатьмарено  і  безпідставно  щасливими  цілодобово  –  вони  геть  нічого  не  знають  про  дорослі,  прагматичні  та  важкі  різновиди  щастя.  Саме  тому  потрібні  батьки,  вчителі  та  наставники;  колись  благословенний  час  мине,  вичерпається  притаманне  йому  безжурне  безпідставне  щастя,  а  натомість  постане  нагальне  питання  більш-менш  комфортного  існування  в  іншому  часі,  який  для  щастя  вимагає  твердих  підстав.  А  серед  них  не  останнє  місце  посідають  усі  ті  гуртки,  студії,  секції  та  клуби,  які  я  не  відвідував.  Отже,  любі  дорослі,  кому  випала  доля  плекати  діток,  майте  на  увазі:  добре,  якщо  маля  знає,  хоче,  пнеться,  прагне,  а  як  ні  –  виросте  та  красненько  подякує  за  байдужість  і  неуважність.  І  це,  мабуть,  не  гірший  варіант:  адже  та  байдужість,  неуважність  або  не  приведи  Господи  знецінення  можуть  відтяти  разом  із  невикористаними  та  назавжди  недоступними  можливостями  й  саму  здатність  цінувати  ті  можливості  та  воліти  ними  користатися,  аби  стати  найдосконалішим  видом  роду  «люди»  –  людиною  щасливою…

Отже,  я  звинувачую!  –  дорослі  мали  би  дбати  про  відвідування  гуртків  і  секцій,  принаймні,  до  того  часу,  доки  би  я  захопився,  досяг  чогось,  закріпився  у  колективі  та  обраній  царині.  Але  життя  спершу  складається  певним  чином,  а  вже  згодом  починається  усвідомлення,  яким  саме  і  чому.  Отже,  тепер  я  розумію,  що  моє  дитяче,  а  згодом  і  доросле  життя  визначилося  тим,  що  батько  мій  був  моряк  і  вдома  ми  його  бачили  вкрай  мало,  а  ще  тим,  що  маму  мою  її  батьки  змусили  закінчити  музичну  школу  всупереч  її  бажанню  або  схильності,  через  що  мама  жодного  разу  не  торкалася  фортепіано  після  закінчення  тієї  школи.  Отже,  батько  не  міг,  а  мама  не  хотіла  змушувати  мене  до  якихось  позашкільних  занять;  а  сам  я  через  все  викладене  вище  про  те  ще  довго,  аж  донині  не  думав.  На  щастя  або  навпаки,  я  мав  багату,  постійно  розбурхану  уяву  та  природний  потяг  до  книжок;  тому  деяку  здатність  я  в  собі  розвинути  спромігся;  зауважу,  що  не  без  участі  дорослої  людини.  Знову  таки,  лише  через  багато  років  я  зрозумів,  кому  маю  завдячувати  своїй  пристрасті  вже  не  до  читання,  а  до  красного  письменства.

В  шостому  класі  до  нас  прийшла  нова  вчителька,  викладала  нам  російську  мову  та  літературу.  На  додачу  до  молодості  та  вроди,  які  самі  по  собі  завоювали  моє  серце,  вона  виявилася  великим  шанувальником  літератури  та  мудрим  педагогом,  слово  якого  важило  для  мене  більше,  ніж  усі  слова  решти  вчителів.  Отже,  якось  вона  задала  класу  написати  переказ  будь-якої  книжки  з  програмного  або  позакласного  читання;  а  я  тоді  вже  відчув  поклик  нонконформізму,  любив  викаблучуватися,  блазнювати  та  зневажати  правила,  ото  й  написав  переказ  за  книжкою,  якої  в  жодному  списку  не  було.  Рафаель  Сабатіні,  «Одісея  капітана  Блада»,  ще  й  українською  прочитана!  –  я  дотепер  відчуваю  насолоду,  з  якою  я  читав  і  перечитував  «Одісею».  По-перше,  книжка  була  ще  татова,  старезна,  жовкла,  з  палітуркою  від  підручника  з  «Нової  історії»  для  восьмого  класу,  до  якої  я  сам  примантачив  корінець  із  незграбно  виведеними  іменем  автора  та  назвою  роману;  он  вона,  на  полиці,  я  забрав  її  з  собою  спершу  з  Херсону  до  Запоріжжя,  а  потім  із  Запоріжжя  до  Києва,  де  й  мешкає  вона  дотепер,  як  і  я.  На  той  час  я  майже  не  читав  українською,  тому  що  погано  її  знав,  а  шкільна  програма  не  дуже  заохочувала.  Але  випадковий  подарунок  на  23  лютого,  «Пригоди  Уленшпігеля»,  а  потім  ще  «Чотири  танкісти  і  пес»,  «Мандри  Гуллівера»,  а  згодом  і  капітан  Блад  закохали  мене  в  українську  тією  ж  мірою,  якою  я  вже  кохався  в  російській.  По-друге,  Сабатіні  написав  чудовий  роман,  а  Павло  Мовчан  його  фантастично  переклав,  і  читати  «Одісею»  було  святом.  Отже,  жодних  варіантів  чи  компромісів:  я  написав  переказ  за  Сабатіні,  і  дотепер  пам’ятаю  ні  з  чим  не  порівнюване  відчуття  польоту,  що  супроводжувало  мене  до  останньої  крапочки  та  ще  деякий  час  потому.  Таке  було  зі  мною  вперше  та  всупереч,  так  би  мовити,  обставинам:  писав  я  такою  собі  ручкою,  із  завеликою  кулькою,  яка  опиралася  писанню  та  лишала  масні  липкі  краплі  густезної  пасти  на  цупкуватому  шкільному  папері.  Моя  вчителька  проявила  педагогічну  та  людську  мудрість,  на  яку  наші  затуркані,  засмикані,  завалені  зошитами  та  звітами  вчителі  часто-густо  не  мають  ані  сил,  ані  натхнення.  Вона  відкинула  власні  формальні  вимоги  та  оцінила  твір  за  його  чеснотами  –  а  ті  чесноти  таки  були:  коли  пишеш  із  відчуттям  польоту,  навіть  шкільний  твір  або  переказ  виходять  дуже  добре.  Наталя  Дмитрівна  роздала  зошити,  а  потім  запросила  мене  вийти  до  вчительського  столу  та  оголосила:
-  А  тепер  Федорченко  прочитає  свій  переказ.  Це  краща  робота  за  всю  мою  кар’єру,  нехай  і  нетривалу.  А  ти,  Максиме,  якщо  й  надалі  так  працюватимеш,  станеш  дуже  хорошим  журналістом  або  й  письменником.  Подумай  про  це.  -  Я  читав,  червонів  і  знову  відчував  те  саме  –  політ;  ким  ще  після  того  я  міг  прагнути  стати,  навіть  ще  не  усвідомивши  свій  вибір  і  свою  долю?  Головне,  вони  вже  мене  усвідомили,  і  відтоді  так  чи  інакше,  але  вели  до  себе.

Але  ж  чому  я  не  доктор?  Хіба  письменник  не  може  бути  доктором,  як  Антон  Чехов  або  Борис  Херсонський?  Навпаки,  ще  й  як  може:  лікарі,  як  і  священники,  слідчі  та  психотерапевти,  отримують  від  свого  фаху  унікальний  багатий  матеріал  для  літературних  вправ.  Але  мені  не  судилося,  і  тепер  я  розумію  через  що.  Дорослі  дають  дітям  життя,  а  тоді  ще  два  різновиди  мотивації:  заохочувальну  та  знеохочувальну;  перший  різновид  я  тільки  що  з’ясував,  а  другий,  здається,  намацав,  ось  тепер,  а  може,  ще  тоді,  коли  радів  серветкам  психоаналітика.  Ось  він  (чи  вони).

[img]https://scontent.fiev12-1.fna.fbcdn.net/v/t1.0-9/38085678_295127721246362_1485586130639257600_n.jpg?_nc_cat=110&_nc_ht=scontent.fiev12-1.fna&oh=40ac109ea090e693dd6706d070f94644&oe=5D164273[/img]

Одного  чудового  дня  –  а  час  тоді  був  благословенний,  тому  інших  днів  не  траплялося  –  одного  чудового  дня  мама  відвела  нас  із  двоюрідним  братом  до  Палацу  культури  текстильників.  У  просторому  холі  стояло  кілька  стільців,  на  них  –  бобінний  магнітофон  і  чималі  колонки.  Поруч  із  цією  спорудою  тупцяло  зо  два  десятки  дітлахів,  а  також  височіло  двоє  дорослих  із  дивнуватою  поставою  та  ходою.  Так  зазвичай  вигиналися  та  походжали  особи  королівської  крові  у  кіноказках.  Дорослі  показали  нам  кілька  чудернацьких  рухів;  вони  називали  їх  «па»,  ніби  зверталися  до  якогось  невидимого  тата  або,  хтозна,  фамільярно  згадували  присутнього  тут  же  свого  бога,  якогось,  наприклад,  Аполлона;  тоді  вони  звеліли  нам  повторювати  ті  «па»  під  музику  і  ввімкнули  свій  магнітофон.  Ми  почали  стрибати,  вимахувати  руками  та  ногами,  а  вони  уважно  нас  роздивлялися,  щось  одне  одному  нечутно  казали  та  робили  якісь  позначки  в  блокнотиках.  Поступово  я  захопився  рухом,  відчув  ритм  і  стрибав  із  дедалі  більшим  натхненням  і  задоволенням,  вже  навіть  не  намагаючись  відтворити  ті  «па»,  а  імпровізуючи  –  так  я  пояснюю  свої  судоми  тепер.  Аж  тут,  щойно  я  досяг  піку  імпровізації,  музику  вимкнули,  коротко  подякували,  дітей  відпустили,  а  батьків  покликали.  Доки  ми  з  братом  носилися  майданом  перед  Палацом,  з’ясувалося,  що  брат  має  талант  до  бальних  танців,  а  я  не  маю.  Не  знаю,  як  саме  жерці  Аполлона  висловили  свій  діагноз,  але  мама  переказала  його  так:  «У  нього  таки  добре  виходило,  а  ти  стрибав  як  слон»  –  ну  й  що,  та  й  загалом,  що  це  означало,  хіба  слони  стрибають?  Можливо,  на  увазі  малося,  що  я  надто  кремезний  для  таких  вишуканих  танців  як  джайв  і  пасадобль;  а  я  й  справді  був  мало  не  вдвічі  ширший  за  свого  стрункішого  брата,  до  того  ж,  не  без  зайвої  ваги.  Так  чи  не  так,  але  відтоді  ніякі  «па»  в  будь-яких  шкільних  і  позашкільних    постановках  мені  не  давалися;  пам’ятаю  якусь  кадриль,  в  яку  мене  взяли  через  брак  хлопців;  жодне  моє  «па»  не  було  виконане  під  музику,  правильно  та  синхронно  із  усіма  іншими  танцюристами.  Вони  сценою  ліворуч  –  я  праворуч,  вони  щось  там  правицею,  а  я  вимахую  лівою  –  кадриль!

Ну  і  от.  Брат  мій  навчився  тих  бальних  танців,  пасадоблів  і  решті  ча-ча-ча,  демонстрував  їх  у  величезній  бабусиній  вітальні  під  схвальні  оплески  дорослих,  а  потім  ще  блискучо  закінчив  медичний  інститут,  захистив  спершу  кандидатську,  а  невдовзі  й  докторську  дисертацію.  Всім  докторам  доктор!  –  не  те,  що  я,  жодного  разу  не  доктор.

Не  виключено,  що  свою  роль  у  цьому  зіграли  природні  здібності,  темперамент,  працелюбність,  без  цього  ж  куди.  А  може,  мало  значення  те,  що  домашні  завдання  з  братом  завжди  робив  дідусь,  людина  високої  культури,  вишуканої  природної  інтелігентності,  надзвичайно  здібний  до  розуміння  та  пояснення  будь-яких  шкільних  наук.  Вони  мешкали  разом,  а  я  –  на  іншому  кінці  міста;  тому  дідусь  не  міг  ані  уроків  зі  мною  робити,  ані  водити  до  студій  і  секцій,  як  він  водив  брата,  доки  той  був  малий.  Хтозна,  може,  ще  якась  дурня  вплинула,  що  навіть  у  благословенному  часі  мене  обурювала.  От  уявіть:  я  жайворонок,  а  брат  мій  –  сова;  тож  влітку,  коли  канікули,  я  приїздив  до  бабусиної  оселі,  де  він  мешкав,  десь  о  восьмій  ранку;  він  ще  спав,  а  бабуся  неодмінно  зустрічала  мене  зі  сміттєвим  відром.  Те  чимале  поліетиленове  відро,  жовтувато-сіре,  подряпане,  із  зеленою  ручкою,  досі  стоїть  мені  перед  очима.  П’ять  височезних  сходів  униз,  далі  через  неосяжний  двір  до  двірницької,  зусібіч  оточеної  м’ятими  та  влітку  нестерпно  смердючими  помийними  баками,  які,  здавалося,  ворушилися  –  стільки  на  них  збиралося  мухви…  і  знову  –  через  двір  і  ще  п’ять  сходів  нагору.  Можливо,  коли  відчуваєш  приниження,  не  варто  його  терпіти,  а  терпіти  та  голосно  обурюватися  –  марно;  краще  б  я  те  відро  мовчки  повертав  бабусі  або  лишав  за  дверима,  доки  брат  прокинеться  та  винесе  сміття  сам:  не  за  ніч  же  назбиралося  те  відро,  отже,  це  він  його  ввечері  не  виніс.  Але  я  відчував  приниження,  голосно  обурювався,  та  все  одно  біг  із  тим  відром  туди  й  назад;  понад  усе  я  тоді  волів,  аби  мій  дорогий  брат  скоріше  прокинувся,  і  ми  розпочали  ще  один  довжелезний,  просто  неймовірно  тривалий  літній  день,  сповнений  пригод,  небезпек,  відкрить  і  бешкету…  Ну  що  те  відро  поруч  із  цим?  –  не  через  сміття,  через  себе  заради  цього  переступиш!  А  може,  доктором  ніколи  не  може  стати  той,  чию  танцювальну  імпровізацію  порівнюють  із  стрибками  слона,  якому  потім  не  світить  танцювати  хоча  б  у  темряві,  бодай  для  себе?  Суцільні  гіпотези,  одна  з  яких  чи  всі  вони  разом  і  є  правдою  про  те,  як  все  це  сталося.  Або  як  могло  статися,  наприклад,  через  те,  що  одного  чудового  дня  я  відвідав  Палац  культури  текстильників  разом  із  мамою  та  двоюрідним  братом,  один-єдиний  раз...

…про  який  я  згадав  і  дещо  збагнув,  коли  роздивлявся  в  мережі  чорно-біле  фото  Палацу  культури  текстильників.

07.03.2019

Фото:  Палац  культури  текстильників,  м.Херсон,  1973  рік,  оприлюднено  в  групі  ФБ  "Старий  Херсон"  учасником  Olya  Olya

Старий  Херсон:  https://www.facebook.com/groups/oldkherson/  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828173
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2019


Правдивая история, или Охрана рыбных запасов

В  детстве  я  очень  любил  рыбачить,  но  еще  больше  –  читать  о  рыбалке.  Потом  я  бросил  и  рыбу  ловить,  и  читать  об  этом,  а  после  даже  начал  писать  сам,  но  о  рыбалке  –  почти  никогда.  Возможно,  потому,  что  потерял  интерес  к  рыбной  ловле,  а  может,  из-за  того,  что  похвалиться  как  рыбаку  мне  было  нечем.  Да  и  вообще:  что  за  тема  для  писателя  –  рыбалка?  Это  же  вообще  не  литература,  а  так,  байки.  Но  теперь  я  подозреваю,  что  с  рыбалкой  всё  так  же  непросто,  как  и  с  писательством.  Но  потребовалось  некоторое  время,  чтобы  осознать  смысл  этих  занятий  и  свое  в  них  место;  это  осознание  пришло  ко  мне  только  теперь,  когда  я  уже  лет  30  как  не  рыбачу  и  лет  20  –  как  пишу.

Но  тогда,  в  детстве,  мне  очень  нравился  Астафьев,  и  я  мечтал  когда-нибудь  обязательно  доехать  с  удочкой  до  сибирских  речек,  в  которых  хариус,  таймень  и  стерлядь.  Сцены  ужения  были  превосходны  и  у  Чехова,  но  за  них  я  в  душе  осуждал  любимого  писателя:  разве  можно  так  потешаться  над  святым  –  рыбалкой!  То  ли  дело  серьезный,  основательный,  естественнонаучный  и  трепетно-благоговейный  подход  Сабанеева.

Впервые  я  услышал  эту  фамилию  от  отца,  наблюдавшего  за  моими  неловкими  приготовлениями  к  очередному  фиаско  у  воды:  есть,  мол,  одна  книга…  даже  не  книга,  а  энциклопедия…  и  вот  в  ней  о  рыбе  –  вся  правда,  а  о  рыбалке  и  снастях  –  все  тайны;  Сабанеев  написал.  Но  тогда,  в  начале  80-х,    Сабанеева,  как  и  других  книг  о  рыбалке  и  вообще  хороших  книг,  было  не  достать;  всю  премудрость  рыбной  ловли  я  черпал  из  потрепанного  «Любительского  рыболовства»  издательства  «Урожай».  Но  в  книжке  не  хватало,  во-первых,  страниц  (наверное,  именно  тех,  с  правдой  и  тайнами),  а  во-вторых,  живого  чувства  и  художественности.  Написана  она  была  языком  руководства  по  эксплуатации,  сухим,  как  пыль,  который  вызывал  желание  чихнуть,  а  не  рвануть  на  раннюю  зорьку.  А  может,  это  и  в  самом  деле  была  пыль,  набившаяся  в  тряпичный  переплет:  книге  было  лет  десять,  и  запах  она  источала  пронзительно-щемящий...  Я  уж  молчу  о  том,  что  речь  в  «Рыболовстве»  шла  о  каких-то  типовых  водоемах,  без  привязки  к  местности  и  климату,  а  снаряжение  упоминалось  исключительно  промышленного  производства,  то  есть  ребенку  не  по  карману.

Потом  я  случайно  взглянул  на  последнюю  страницу  книги  и  обомлел;  там  «Урожай»,  известный  посвященным  как  специалист  по  рыбацкой  литературе,  хвастался  очередным  изданием  того  самого  Сабанеева,  да  еще  и  выдавал  все  свои  явки  –  адреса  магазинов,  в  которых  можно  приобрести  книги  издательства.  Был  там  и  адресок  в  родном  Херсоне;  ну  мало  ли  что  тот  Сабанеев  вышел  чуть  ли  не  20  лет  назад!  –  и  менее  чем  через  час  я  уже  стоял  в  укромном  книжном  неподалеку  от  вокзала.    В  помещении  царил  прохладный  полумрак,  потому  что  фирменный  херсонский  свет  –  ослепительный  и  знойный  –  пробивался  туда  сквозь  густейшие  кроны  акаций,  а  еще  –  сквозь  толстые  и  мутные  стекла  витрины,  увенчанной  неброской  вывеской.  Моя  душа  радостно  встрепенулась:  само  собой,  а  как  же  иначе,  это  же  своего  рода  Сезам,  пещера  Али-Бабы,  тут  и  должны  быть  тусклый  свет,  прохлада,  гулкие  капли  воды  с  потолка,  паутина  и  вообще  все  атрибуты  тайной  сокровищницы.  А  вот  мой  потребительский  опыт  подсказывал:  Сабанеева  тут  нет  и  никогда  не  было,  а  если  и  было,  то  теперь  он  уже  давно  и  безнадежно  раскуплен.  Но  ритуал  есть  ритуал:  пришел  на  явку  –  назови  пароль;  я  назвал,  а  в  ответ  седой  продавец  вскинулся,  словно  его  ударили,  и  посмотрел  на  меня  с  ожесточением;  и  в  самом  деле,  кем  надо  быть  –  наглецом  или  невежей  –  чтобы  надеяться  на  такое:  Сабанеев  есть?!  Разумеется,  его  в  магазине  не  было.

Но  с  книжными  сокровищами  дело  обстоит  примерно  так  же,  как  с  ценными  рыбами:  они  водятся  не  там,  где  удобно  рыбаку,  и  не  там,  где  их  станет  искать  несведущий.  Сабанеева  я,  в  конце  концов,  обнаружил  и  даже  смог  почитать;  он  хранился  в  приватной  библиотеке  в  доме,  где  не  было  ни  одного  рыбака,  и  даже  сама  рыбалка  почиталась  занятием  пустым;  сабанеевские  «Жизнь  и  ловля  пресноводных  рыб»  здесь  ценили  как  библиографическую  редкость.

Но…  но  черт  возьми!  –  только  многие  годы  спустя  мне  стало  кое-что  понятно.  А  тогда  –  нет,  не  стало;  потому  я  с  восхищением  и  недоверием  смотрел  на  моего  соседа,  который  регулярно  погружался  в  огромные,  выше  моего  человеческого  роста  болотные  сапоги,  укутывался  в  необъятный  брезентовый  плащ,  вешал  на  спину  рюкзак  размером  с  наш  телевизор  «Электрон»  и  отправлялся  на  ближайшее  болото.  Оттуда  он  возвращался  на  следующий  день  с  уловом,  с  невероятными  сазанами  и  карпами,  как  раз  с  такими,  о  которых  Сабанеев  обычно  поминал  так:  «…имел  55  кг.  Этот  гигант,  по  свидетельству  Н.С.  Алфераки,  был  пойман  на  крючья,  в  80  километрах  от  Таганрога,  на  Кривой  косе…»  Или  другой  сосед,  по  даче:  с  утра  до  вечера  пьянствуя,  он  не  забывал  поглядывать  на  реку,  на  небо  и  на  барометр;  потом  вдруг  трезвел,  мрачнел,  прыгал  в  лодку    и  уходил  куда-то  далеко  по  Днепру.  Появлялся  через  пару  суток,    почерневший,  исхудавший,  голодный  и  вновь  принимался  за  старое,  а  в  лодке  лежал  сом  –  и  тоже  такой,  сабанеевский:  «из  всех  наших  пресноводных  рыб  первое  место  по  величине  принадлежит,  бесспорно,  сому».

Но  зачем  нам  соседи?  –  вот  же  бабушка;  дочь  лиманского  рыбака,  она  на  моей  памяти  удочку  или  другую  снасть  брала  в  руки  нечасто,  а  если  брала,  то  рыба,  насколько  я  помню,  крупная,  немедленно  и  сама  собой  оказывалась  в  садке;  кажется,  бабушка  понимала  о  ней  никак  не  меньше  Сабанеева.  Когда  мои  рыбацкие  упражнения  были  перенесены  с  Лимана  на  Днепр,  бабушка  только  плечами  пожимала:  ты,  говорила,  не  туда  правишь,  там,  может  быть,  ловить  удобней,  только  ловить  –  нечего,  попробуй  там  –  и  указывала,  где.  Я  недоверчиво  хмыкал  и  цитировал  что-то  из  «Любительского  рыболовства»;  она  толкала  в  плечо  уснувшего  за  столом  сомовьего  специалиста,  а  тот,  не  поднимая  головы,  подтверждал  невнятно:  «Слушай  бабушку!»

Однажды  я  таки  послушал;  снарядил  надувную  лодку  и  отправился  в  указанном  направлении,  на  Ольховый  Днепр,  куда  обычно  не  ходил,  потому  что  на  веслах  далековато.  Мама  дорогая!  –  а  это  не  только  далеко;  течение  такое,  что  самодельный  якорь  –  мешок  с  кирпичами  –  лодку  не  держит;  вижу,  пока  я  со  снастями  разберусь,  меня  утащит  вниз  по  реке,  я  и  к  вечеру  домой  не  вернусь.  Но  все-таки  один  раз  забросил  свою  снасть;  она,  как  и  якорь,  тоже  оказалась  для  стремнины  негодной;  течение  играло  слишком  легким  грузилом  и  не  позволяло  наживке  опуститься  в  глубину,  где,  как  я  полагал,  и  живет  моя  царь-рыба.  А  тем  временем  мою  лодку  тащило  все  дальше;  взрослые  рыбаки  на  моторных  и  даже  при  таком  течении  неподвижных  лодках  провожали  меня  равнодушными  взглядами;  берега  Большого  Потемкинского  острова  проносились  мимо  стремительно  и  даже  –  все  быстрее  и  быстрее.  Я  выбрал  снасть  и  решил,  пока  не  поздно,  вернуться  домой  и  впредь  бабушкиных  советов  не  слу…  Но  что  это?!  На  конце  лески  –  рыба!  Ого,  да  она  пребольшая,  а  главное  –  никогда  раньше  не  виденная:  вытянутое  рыло,  широченная  темно-зеленая  спина,  веретенообразное  серебристое  тело,  ярко-оранжевые  плавники…  Сырть?!  Бабушка  кивнула:  сырть,  или,  по-нашему,  рыбец;  а  я  и  не  думал,  что  он  до  сих  пор  попадется  в  Днепре…

Или  –  папа;  капитан  дальнего  плавания,  дипломированный  Ллойдом  навигатор,  океанический  промысловик  и  рыбный  разведчик,  он  как-то  не  словами,  а  всем  своим  видом  и  поведением  транслировал  мне  и  прочим  свое  рыбацкое  вероисповедание,  то  самое,  которое  я  начал  понимать  гораздо  позже.  «Рыболовство»  только  звучит  похоже  на  «баловство»,  но  ничего  общего  с  ним  не  имеет;  эпитет  «любительское»  –  не  более  чем  уловка  настоящих  рыбаков  для  смущения  ненастоящих;  нелюбительским,  то  есть  не  на  любви  проросшем,  оно  не  бывает.  Рыбалка  –  не  хобби,  не  отдых  и  не  развлечение;  это,  как  и  всякое  стоящее  дело,  всепоглощающая  страсть,  помноженная  на  опыт,  знания,  умения,  интуицию  и  пренебрежение  удобствами,  комфортом  и  личной  безопасностью;  не  имеет  значения,  ловишь  ли  ты  тралом  в  океане  с  огромного  траулера  или  удочкой  в  луже.  Но  это  послание  доходило  до  меня  с  трудом,  пробиваясь  ко  мне,  как  солнечный  свет  –  в  херсонскую  явку  «Урожая»;    уже  добившись  свидания  с  Сабанеевым,  я  зависал  на  описаниях  рыб  раблезианских  размеров  и  патриарших  возрастов,  совершенно  упуская  из  виду,  какими  трудами  и  ухищрениями  они  доставались  рыбакам.  Но  бывало,  бывало!  –  и  мое  лентяйское  воображение  уступало  место  отцовским,  бабушкиным,  дядиным  и  сабанеевским  наставлениям,  и  я…  я  ставил  на  карту  все!

Помню,  гостил  я  в  Запорожье  и  увидел,  каких  ничего  себе  карасей  приносят  со  ставка,  который  лежит  километрах  в  трех  от  дедова  дома.  Я  на  скорую  руку  соорудил  удочку,  одолжил  у  сестры  велик  и  поехал  на  ставок  –  но  куда  там:  после  недавнего  ливня  все  тропки  превратились  в  непролазную  топь.  Вопреки  обыкновению,  я  взялся  через  топь  пролазить  и  таки  ее  преодолел;  к  воде  я  добрался,  пошатываясь  под  весом  грязи,  который  облипли  мы  оба  –  я  с  головы  до  ног  и  велик  от  колес  до  рогатого  руля.  Выбрав  живописное  место  под  плакучей  вербой,  я  закинул  удочку;  солнце  уже  стояло  высоко,  грязь  на  мне  подсыхала,  а  подсохнув,  вызывала  зуд;  одной  рукой  я  держал  снасть,  другой  чесался,  не  сводя  глаз  с  поплавка;  постепенно  вся  грязь  на  мне  высохла,  и  я  превратился  в  подобие  Голема,  глиняного  чудовища,  вышедшего  на  Лтаву  порыбачить.  Прошло  часа  два,  а  я  все  еще  ничего  не  поймал;  и  снова  вопреки  обыкновению,  я  полез  с  удочкой  в  заросли  камышей,  в  которых  только  что  тяжко  ударила  хвостом  какая-то  крупная  рыба;  исцарапавшись  и  исколов  ноги,  я  добрался  до  места,  откуда,  казалось,  можно  закинуть  снасть,  но  увы:  высокий  камыш  обступил  меня  со  всех  сторон,  здесь  удочку  можно  только  запутать,  и  все.  И  тогда  я  просто  опустил  наживку  в  воду  прямо  перед  собой,  тут  же  ощутил  волнительный  удар  и  рывок,  поднял  снасть  –  и  передо  мной  оказалась  довольно  крупная  рыба,  которую  я  видел  однажды  в  книге,  а  вспоминал  часто  –  в  школе,  потому  что  одна  из  наших  учительниц  была  до  смешного  похожа  на  нее,  даже  до  очень  смешного,  потому  что  носила  фамилию  Ершова.  Да,  это  был  ёрш,  и  не  просто  ёрш,  а  ёрш-носарь!

Или  вот  еще  история:  другой  мой  сосед-дачани  вылавливал  довольно  крупных  карасей  у  самого  берега;  ни  я,  ни  кто  другой  из  дачных  мальчишек  никогда  не  ловили  там  ничего  крупнее  «каленика»,  жалкой  подделки  под  красноперку,  во  всем  на  нее  похожую,  но  не  более  5-6  см  длиной.  А  тот  мужик  приходил,  садился  на  свою  табуреточку  –  и  одну  за  другой  тащил  из  воды  полукилограммовых  рыб.  Как?!  –  до  сих  пор  не  знаю,  как  это  делал  он,  а  я  сделал  так.  Приехал  на  дачу  специально  в  будний  день,  когда  на  острове  никого,  и  высыпал  с  мостика  в  реку  целый  казан  каши,  а  до  вечера  на  берегу  не  появлялся;  вечером,  когда  на  солнце  уже  можно  было  смотреть,  не  щурясь,  на  цыпочках  прошел  на  мостик,  не  дыша  и  без  всплеска  опустил  в  реку  удочку,  на  цыпочках  вернулся  на  берег  и  спрятался  за  кустом,  оттуда  зорко  наблюдая  за  поплавком.  Когда  поплавок  очень-очень-очень  медленно  погрузился,  каким-то  балетным  широким  и  скользящим  шагом  я  вылетел  на  мостик  уже  с  подсакой  наготове,  подсек  и  по  особым  упругим  рывкам  и  ударам  по  удилищу  понял,  что  добыча  достойная  и  уже  вряд  ли  уйдет…  Вот  так  и  был  пойман  единственный  в  моей  рыбацкой  биографии  золотой  карась.  Он  был  настолько  роскошен,  что  я  не  мог  его  есть,  а  когда  бабушка  взялась  карася  чистить,  разделывать  и  жарить,  я  ушел  на  берег,  взобрался  на  дерево  и  снова,  еще  и  еще  переживал  это  приключение  и  думал,  что  рыболовство  –  это  не  между  рыбаком  и  рыбой,  это  что-то  больше,  между  человеком  и  природой  или  еще  как-то…

Потом  еще  был  эксперимент  с  окунями:  там  же,  у  дачного  причала,  окунь  водился  во  множестве;  на  утренней  зорьке  я  видел,  как  он  гоняет  мелкую  рыбешку,  выпрыгивая  из  воды  и  пролетая  над  волнами  метр-полтора,  широко  разевая  зубастый  рот.  А  возле  моей  дачи  окуней  не  было  совсем;  и  вот  однажды,  наловив  с  десяток  «полосатиков»  у  причала,  я  доставил  их  живыми  на  свой  мостик  и  отпустил.  К  вечеру  я  заметил  с  мостика,  что  трое  моих  подопытных  лежат  на  дне,  растопырив  белые  жабры,  а  к  ним  подбираются  мелкие  любители  падали.  Зато  через  пару  лет  окуни  у  моего  мостика  расплодились  неимоверно:  стоило  забросить  удочку,  и  первым  на  крючке  оказывался  окунь.  А  еще  через  год  там  же,  у  мостика,  мне  достался…  О,  нет,  не  достался,  а  я  его  добыл!  –  по  всей  науке,  ночью,  на  выносливого  живца,  заброшенного  на  крепкой  и  неприметной  снасти  в  самые  безнадежные  дебри  водорослей,  с  аккуратным,  на  измор  вываживанием!  –  вот  так  я  добыл  трофей,  достойный  Сабанеева.  Тот  окунь-гигант,  горбатый,  как  зубр,  потянул  на  невозможные  1500  граммов!

А  моя  самая  крупная  добыча  как  нельзя  лучше  завершает  рассказ  мальчика,  который  в  рыболовных  пособиях  искал  художественности.  Пошел  я  как-то  по  воду;  колонка  располагалась  у  дачного  причала,  а  причал  малолетние  островитяне  считали  местом  едва  ли  не  самым  рыбным  на  всем  Большом  Потемкинском  острове.  Разумеется,  я  прихватил  и  снасть,  закидушку;  вы  бы  ее  видели!  –  темно-зеленая  леса  миллиметровой  толщины,  грузило  в  полкирпича,  коротюсенькие  поводцы  и  огромные  «крючья».  Эта  снасть,  помнится,  осталась  у  меня  из  Керчи,  где  подобные  снаряды  продавали  на  рынке  отдыхающим  –  для  ловли  черноморского  бычка  они  подходили  как  нельзя  лучше;  но  днепровскую,  уже  редкую,  изрядно  пуганую  и  вообще  балованную  чешуйчатую  дичь  таким  вряд  ли  можно  было  соблазнить.  Оставив  ведро  у  колонки,  я  выбежал  на  причал,  а  там  как  раз  никого;  быстренько  размотал  леску,  наживил  что  попало,  даже  не  забыл  наступить  на  мотовило,  чтобы  оно  не  улетело,  как  уже  не  раз  случалось,  раскрутил  над  головой  –  вууух-вууух-вуух!  -  устрашающий  кусок  свинца,  и  к-а-а-а-а-к  запустил  все  это  в  Днепр.  Но  дальше  началось  странное:  как  только  грузило  шлепнуло  по  воде,  лесу  потащило  у  меня  из  рук,  но  не  в  глубину,  как  обычно,  а  куда-то  в  сторону!  Я  дернул  его  к  себе  –  вдруг  я  попал  им  в  какой-то  плавучий  предмет?  –  но  какой  там!  Казалось,  грузило  приобрело  плавучесть  и  цель:  оно  упрямо  двигалось  по  поверхности  воды  в  сторону  фарватера;  я  дернул  еще  раз,  и  теперь  какая-то  тяжесть  надавила  в  ответ,  а  над  водой  там,  где  толстая  зеленая  леса  с  ней  соприкасалась,  показалась  крутобокая  черная  спина…

На  берегу  раздались  какие-то  крики,  а  я,  совершенно  ошалев,  изо  всех  сил  потянул  рыбу  к  себе;  та,  видимо,  страдая  от  боли,  послушалась,  и  через  несколько  мгновений  на  поверхности  воды  у  причала  лежал  на  боку  гигантский,  просто  невообразимо  огромный  лещ.  Рыба  формой  напоминала  широкий  овал,  почти  круг;  ее  чешуи  были  много  крупнее  советского  пятака,  а  горели  они  червонным  золотом.  Лещ  пошевеливал  плавниками  и  косил  на  меня  здоровенным  глазом,  и  в  моей  голове  вдруг  пролетела  строка  из  детского  стишка:  «Что  видит  рыба  из  воды»…  Теперь  же,  когда  я  это  вам  рассказываю,  мне  тот  глаз  кажется  таким  же,  как…  нет,  не  таким  же,  а  тем  самым  глазом,  которым  на  Иону  смотрел  Левиафан,  а  на  капитана  Ахава  –  Моби  Дик.  Я  остолбенел.

[img]https://proza.ru/pics/2019/02/03/901.jpg?3768[/img]

Вдруг  у  меня  за  спиной  загрохотали  по  железу  причала  тяжелые  шаги,  кто-то  крикнул:
–  Пацан,  не  дергай!  –  и  я,  разумеется,  дернул;  леса  взлетела  над  водой,  а  рыба  шевельнула  хвостом  и  медленно  ушла  в  зеленую  глубину,  на  прощание  одарив  меня  золотым  сполохом...

Но  полное  осознание  сути  рыболовства  и  моего  в  нём  места  не  наступило  даже  в  седьмом  классе,  когда  произошло  самое  знаковое  событие  моей  рыбацкой  карьеры.  На  последнем  звонке  директор  вдруг  вызвал  меня  на  трибуну,  где  человек  в  униформе  с  погонами  вручил  мне  обширную  и  тяжелую  коробку.  В  коробке  оказался  набор  для  пинг-понга;  им  наша  рыбинспекция  премировала  меня  за  «успехи  в  деле  охраны  рыбных  запасов  Днепра».  Я  сначала  очень  удивился,  потом  очень  обрадовался,  но  так  ничего  и  не  понял,  зато  все  лето  иступленно  играл  в  пинг-понг,  совершенно  забыв  о  рыбалке…

А  яркий  символизм  той  награды  («охрана  рыбных  запасов»  –  вот  что  значило  мое  вечное  «не  клюет»!)  –  этот  иронический  символизм  дошел  до  меня  много  лет  спустя  и  не  раньше,  чем  я  окончательно  забросил  рыбалку  и  выяснил,  что  из  всех  занятий  и  ремесел  мне  милей  всего  вот  это  –  писательство.  Оно  вообще  помогает  многое  осмыслить,  понять  и  разобраться;  а  если  этого  не  происходит,  то  заставляет  –  придумать  осмысление,  кое  о  чем  умолчать,  досочинить  недостающие  элементы  и  свести  разрозненные  факты  и  обстоятельства  в  целостную  историю.  И  потому  не  всё  в  такой  истории  –  правда  и  происходило  на  самом  деле,  но  зато  вся  целиком  –  она  правдива  от  первого  и  до  последнего  слова.

Как  и  вот  эта  история.

2019

Фото:  официальный  постер  фильма  In  The  Heart  Of  The  Sea

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824579
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 08.02.2019


Крестики-нолики

Помните,  в  блокбастере  "Смешарики"  Ежик  на  очередное  изобретение  Кролика  (крестики-нолики,  а  до  того  были  велосипед  и  танго),  вздохнул:

-  Не  знаю,  Крош,  чему  больше  удивляться:  твоей  изобретательности  или  твоей  неосведомленности?

И  в  самом  деле,  иные  изобретения  и  открытия  случаются  от  неосведомленности,  а  новое  оказывается  хорошо  "забытым"  старым.  Досада  и  разочарование  -  вот  награда  "изобретателя"  в  этом  случае.

Однако  есть  еще  и  такая  тонкая  вещь  как  нюанс.  Буквально  "едва  заметный",  он,  тем  не  менее,  может  ситуацию  исправить,  и  открытие  -  при  всей  неосведомленности  его  автора  -  останется  открытием.

А  теперь  -  к  сути.  Речь  идет  о  тайне  воспитания  Поттера  -  помните,  а  если  не  помните,  то  я  напомню:  Гарри  -  сирота;  по  сути,  его  первые  11  лет  прошли  впроголодь,  в  обносках,  в  каморке  под  лестницей,  сдобренные  постоянными  придирками,  упреками,  оскорблениями,  унижением  от  тетки  с  дядей  и  старым  добрым  буллингом  от  братца.  И  Гарри  в  таких  травмирующих  условиях  вырос  ничего  себе  человеком  и  огого  себе  волшебником.  А  его  братец  Дадли,  получая  все  то,  чего  лишен  Гарри,  теми  же  теткой  с  дядей  залюблен  и  разбалован  до  полного  развращения.

И  я  задался  вопросом:  как  это  Роулинг  допустила,  чтобы  ее  главный  герой  получился  таким,  каким  ни  по  идее,  ни  по  Фрейду,  ни  по  всем  прочим  раскладам  получится  не  мог?  И  я  объяснил  это  чудом  max-fedorchenko.livejournal.com/136569.html

Но  есть  и  еще  одно  объяснение,  и  связано  оно  с  тем,  с  его  я  начал,  -  с  неосведомленностью.  Дело  в  том,  что  у  Поттерианы  были  предшественники.  О  воспроизведении  в  ней  евангельского  сюжета  уже  сказано  достаточно;  но  был  предшественник  гораздо  более  близкий.  Диккенс,  Чарльз  Диккенс  -  вот  кто  оставил  целую  библиотеку  романов,  именуемых  "роман  воспитания".

Если  бы  еще  я  не  назвал  имя  "Диккенс",  вы  могли  бы  подумать,  что  речь  идет  о  Поттере:  "...ребенок,  брошенный  на  произвол  судьбы  нерадивыми  или  попавшими  в  тяжелые  обстоятельства  родителями,  преследуемый  родственниками,  которые  незаконно  хотят  воспользоваться  его  наследством,  благодаря  странному,  романтическому  по  своей  природе  стечению  обстоятельств,  выкарабкивается  из  «бездны  нищеты  и  тьмы»:  неожиданно  получает  состояние,  а  вместе  с  ним  и  соответствующее  положение  в  обществе.  Важным  композиционным  элементом  такой  структуры  является  мотив  «тайны».  Разрешение,  разгадка  ее  вносит  в  повествование  сенсационный,  детективно-драматический  элемент...""  (Е.Ю.  Гениева.  Диккенс.  История  всемирной  литературы.  -  Т.  1.  -  М,  1989.  -  С.  120-130).

Эта  схема  была  доведена  Диккенсом  до  совершенства  и  с  успехом  реализована  и  в  "Оливере  Твисте",  и  в  "Николасе  Никльби",  и  даже  в  неконченной  детективной  "Тайне  Эдвина  Друда".  И  Роулинг,  плоть  от  плоти  и  кровь  от  крови  британской  литературы,  не  стала  предавать  ее  традиций  и  вообще  -  изобретать  крестики-нолики,  велосипед  и  танго.  Роман  воспитания  -  еще  одна  классификация  Поттерианы,  наряду  с  "евангелием".

А  в  этой  схеме,  разумеется,  вопрос  воспитания  -  ключевой  и  неизбежно  решается  Диккенсом  одинаково:  "Вопреки  доводам  логики  и  художественному  правдоподобию,  Оливер  (несмотря  на  пагубное  влияние  воровской  шайки  Фейджина)  и  Николас  Никльби  (выросший  в  нужде,  выдержавший  тяжкие  условия  в  школе  Сквирза)  остаются  столь  же  чистыми  и  возвышенными,  как  сама  идея  добра"  (Гениева,  там  же).  Да,  Диккенс  верит  в  идею  добра,  верит  настолько,  что  противоречит  логике,  правдободобию  и  неизменно  приводит  к  светлому  и  всегда  избыточному  торжеству  и  идею,  и  ее  носителей.

Вот  этим  -  "вопреки  доводам  логики  и  художественному  правдободобию"  -  грешит  и  Роулинг.  Однако  читатель  осведомленный  и  прагматичный  сразу  же  ткнет  пальцем  в  традицию  и  законы  жанра  "роман  воспитания"  и  пожмет  плечами:  матрица!  -  а  там  и  для  Диккенса  найдет  такое  же  простое  объяснение.  Никакого  чуда  с  Поттером  не  случилось,  просто  ...  Диккенс  так  придумал.  А  имярек  -  до  него.  И  так  далее.

Полагаю,  что  это  объяснение  -  вполне  логичное  и  обоснованное  -  все-таки  имеет  один  изъян.  Оно  как  бы  выбрасывает  их  схемы  самого  автора,  а  вместе  с  ним  -  и  все  yевидимое,  неосязаемое,  необъяснимое,  всю  метафизику,  всё,  во  что  автор  верит  и  во  что  хочет  заставить  верить  читателя.  Для  Роулинг  я  определил  это  как  "чудо";  а  как  оно  прекрасно  укладывается  в  формулу  "вопреки  логике  и  художественному  правдободобию"!

В  случае  Диккенса  "чудо"  -  тоже  вполне  приемлемый  ответ.  Отличие  -  нюанс!  -  между  чудесами  Диккенса  и  Роулинг,  вероятно,  состоит  лишь  в  контексте,  который  определил  формы  их  чудес.  Диккенс  -  исполненный  радости  сказочник-христианин,  исповедующий  традиционные  формы  и  метафоры;  Роулинг  -  такой  же  сказочник-христианин,  но  в  чуточку  более  разочарованном  мире,  которому  нужны  новые  метафоры  для  старых  чудес  (например,  воскресение  после  авада-кедавры).  А  источник  чудес  Диккенса  и  Роулинг,  пожалуй,  один  и  тот  же,  лежит  вне  чувственного  восприятия,  не  может  быть  рационально  объяснен  и  определяется  одним  коротким  словом...

-  Так  в  чем  же  нюанс?  -  спросил  Ёжик.  -  К  чему  ты  клонишь?

-  Понимаешь,  Ёжик,  чудо  -  как  радуга:  сколь  бы  ни  видел,  а  восхитишься.  Будешь  восторженно  мычать  и  тыкать  пальцем  в  небо,  фотографировать,  выкладывать  фоточки  в  Инстаграмм  и  на  Фейсбук,  как  если  бы  радуги  ни  ты,  ни  кто  другой  никогда  не  видел  или  не  увидит  (ага,  последняя  радуга  в  жизни!).  А  радуга  -  штука  буквально  ветхозаветная.  Вот  так  и  чудо:  сколько  би  ни  случалось,  а  всегда,  как  впервые.  Ведь  вопреки  же  логике  и  правдоподобию,  ведь  -  чудо  же!

А  тут  их  даже  два,  второе  -  литературное  (или  шире  -  чудо  искусства).  У  всякого  художника,  поработавшего  со  старыми  "крестиками-ноликами"  (с  архетипическим  сюжетом),  и  у  Роулинг  тоже,  получаются  свои  крестики-нолики,  воспринимаемые  нами  как  новые,  другие  и  даже  вовсе  -  не  крестики-нолики.  Чудо!

-  Даже  не  знаю,  чему  больше  удивляться,  -  сокрушенно  пожимает  плечами  Ёжик,  -  твоей  изобретательности  или  твоей  неосведомленности!

2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822535
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 24.01.2019


Кино и немцы

С  выдающимся  произведением  искусства  -  будь  то  книга,  картина  или  игра  на  сцене  -  всегда  бывает  связано  одно  мощное  переживание,  которое,  полагаю,  разделяют  люди  по  обе  стороны  рампы.  Это  особый  страх:  а  удастся  ли  повторить  достижение?  Ведь  только  что  установлена  новая  планка,  а  там,  в  темном  зале,  невидимые  со  сцены,  но  зоркие  и  проницательные,  чудовищно  чувствительные  ко  всякой  фальши  и  слабине.  И  вот  они  там,  в  зале,  не  забудут  и  не  простят;  они  исповедуют  странную  веру  в  одностороннее  -  восходящее!  -  движение  таланта,  а  еще  твердят,  что  лучший  не  тот,  кто  создал  много  хорошего,  а  тот,  кто  создал  мало  плохого.  Например,  Юрий  Олеша:  по  большому  счету,  написал  всего  две  книги,  и  обе  хорошие,  да  еще  и  успешные,  вознесшие  на  все  доступные  Олимпы  и  т.д.  А  ведь  он  не  из  прагматизма  замолчал:  просто  он  сумел  сказать  сразу  все  о  [i]zeitgeist[/i],  и  ему  хватило  ума  и  -  главное!  -  силы  воли  замолчать  о  прочем,  на  фоне  духа  времени  -  незначительном.

Так  вот  я  после  "Молодого  папы"  испытывал  сильное  беспокойство  и  тот  самый  страх:  сумеет  ли  Джуд  Ло  вновь  преодолеть  им  самим  вознесенную  планку?  Правда,  этот  мой  страх  был  довольно  малодушен:  я  видел  несколько  интервью  с  актером  и  убедился,  что  перед  камерой  -  натура  цельная,  богатая  и  неподдельная;  такой  натуре  по  силам  преодолевать  и  страх,  и  вершины.  И  -  да!  "Гений"  не  разочаровал,  и  оправдал,  и  доставил.  Томас  Вулф...  впрочем,  вы  наверняка  видели,  а  если  нет,  то  увидите.  Помните  те  огромные  ящики  исписанной  бумаги,  книги  Вулфа,  из  которых  редактор  Перкинс  выбрасывал  сотни  страниц  ("Я  просил  тебя  написать  одну  строку,  чтобы  связать  абзацы,  а  ты  принес  50  страниц  про  доктора!")?  Очарованный  образом  Вулфа,  пронзенный  жалостью  и  -  чего  скрывать  -  хлюпающий  носом  над  его  судьбой,  вновь  покоренный  игрой  Джуда,  я  побрел  в  свою  библиотеку:  нет  ли  Вулфа  во  Всемирке?  Представьте  себе,  нет  (упущение,  я  считаю,  даже  -  ганьба!);  зато  есть  в  Библиотеке  литературы  США  (выходила  и  такая  серия  на  закате  СССР).

700-страничный  фолиантище  1940  года  "Домой  возврата  нет"  -  вот  что  я  обнаружил;  напомню,  что  Вулф  умер  в  1938,  стало  быть,  текст  собрали  без  него  (то  есть  страниц  там  было  много,  много  больше).  Движимый  многими  чувствами,  я  засел  за  чтение  и...  Ну  что  можно  сказать,  сталкиваясь  с  гением?  Да,  его  заслуженно  называли  американским  Гомером:  рассказывая  о  себе,  своем  окружении  и  ближайших  окрестностях,  Вулф  создает  поистине  эпическое  полотно.  Не  автор  со  своими  переживаниями  и  скелетами  в  шкафу  вздымается  с  этих  700  страниц  -  нет!  Обе  стороны  Атлантики  предстали  передо  мной:  обезумевшая  Америка,  сваливающаяся  в  бездну  Великой  депрессии,  и  обезумевшая  Германия,  проваливающаяся  в  нацизм,  -  еще  не  прорвавшие,  но  уже  вскрытые  Вулфом  нарывы.  И  -  о  да!  -  сам  автор,  Джордж  Веббер,  "Обезьян",  безумно  симпатичный,  конечно  же,  с  голосом  и  лицом  Джуда  Ло...  (украдкой  вытирает  скупую  мужскую  слезу).  Полотно  вышло  широким  и  многослойным;  и  в  то  же  время  в  этой  книге  все  еще  намного  больше  потенциальной  энергии,  чем  кинетической:  поживи  Вулф  хотя  бы  чуть  больше,  чем  38  лет...  Уверен,  списки  лауреатов  самых  престижных  литературных  премий  были  бы  другими.  Да  что  списки!  -  мы,  читатели,  были  бы  -  могли  бы  быть  -  другими.

Кстати,  Вулфа  я  читал  сразу  же  после  Мелвиллового  "Моби  Дика";  можно  по-разному  относиться  и  к  китобойному  промыслу,  и  к  роману  о  ките,  но  одного  отнять  у  них  нельзя:  масштаб.  Так  вот  после  Мелвилла  с  чтением  "Домой  возврата  нет"  никаких  проблем  не  возникло,  потому  что  масштаб  у  них  -  один:  эпический.  Я  это,  правда,  осознал  чуть  позже,  когда  одновременно  перечитывал  "Уленшпигеля"  и  читал  "Случайную  вакансию"  Роулинг;  первая  книга  -  великая,  а  вторая  -  просто  (очень)  хорошая.  Такие  нельзя  читать  параллельно  -  хотя  бы  из  уважения  к  достойному  автору,  который  заслуживает  полного  внимания,  не  искаженного  масштабом  другого  произведения.

...в  общем,  мой  страх  не  оправдался:  Джуд  Ло  справился,  снова  преодолел  свою  планку  и  опять  установил  ее  повыше.  Я  спокоен  за  него...  до  следующего  раза,  до  нового  фильма.

У  меня  пока  все.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822019
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 20.01.2019


Субстанция

Как-то  раз  Муми-тролль  проснулся  посреди  зимы,  когда  всем  порядочным  муми-троллям  полагается  крепко  спать,  а  не  спать  полагается  только  тем  диковинным  существам,  с  которыми  муми-тролли  никогда  не  встречаются.  Как  существо  интеллигентное,  Муми-тролль  не  мог  избежать  онтологических  выводов  и  наблюдений.  Он  заключил,  что  не  принадлежит  больше  к  тем,  кто  спит,  а  к  тем,  кто  не  спит,  тоже  нет.  Согласитесь,  состояние  удивительное,  пограничное,  открывающее  некоторые  новые  возможности  и  неопознанные  горизонты.  В  нашем  с  вами  человеческом  распорядке  дня  -  это  некий  сектор  циферблата,  когда  все  остальные  уже  легли  или  еще  не  проснулись.  Отпав  от  своих  и  не  припав  к  чужим,  можно...  Да,  вот  именно:  можно!

...Все  же  странная  субстанция  -  снег.

То,  из  чего  она  состоит,  -  снежинки  -  "еще  не  снег,  еще  не  снег".  А  когда  "уже  снег"?

По-мартовски  завалит  город  по  самые  подоконники  -  ага,  снег.  Но  пока  не  завалит  и  -  сколько,  десять,  сто  тысяч,  миллион?  -  тонн  вихрятся  над  землей,  как  будто  ничего,  он  "идёт",  но  еще  не  пришёл.  По  колено  и  даже  по  пояс  в  своем  разобранном,  разбавленном  ветром,  взвешенном  в  небе  виде  -  "еще  не  снег".  То,  что  нельзя  убрать  метлой,  лопатой  или  снегоочистительной  машиной,  -  все  еще  не  снег.  Пока  виднеется  сквозь  него  земля  -  черная,  серая,  коричневая,  с  жухлой  или  зеленой  над  тепловыми  сетями  травой  -  это  еще  не  снег.

Снежинка  к  снежинке  -  и  вот  уже  исчезли  цвета,  кроме  белого.  Остаются  формы  -  снег  не  имеет  своей  и  принимает  форму  того,  что  прячет.  Но  и  формы  из-за  однообразия  цвета  теперь  уже  различимы  с  трудом,  а  со  временем  -  снежинка  к  снежинке  -  они  теряют  резкость  и  глубину,  пока  не  исчезнут  совсем.  Снег  -  великий  выравниватель:  под  ним  может  быть  разбитый  вдребезги  тротуар,  яма,  бугор,  колея,  куст,  скамейка,  дерево,  дом,  лес,  гора  -  всё  это  (снежинка  к  снежинке)  будет  сведено  к  одному  цвету  и  одной  форме.  Снег  в  этом  смысле  как  песок;  одна  песчинка  еще  не  пустыня,  но  сколько-то  -  уже  да.  Снег  -  это  мираж  великой  песчаной  пустыни,  Сахары  или  Гоби,  посетившей  нас.

Снег,  пожалуй,  куда  более  практичный  материал  для  всемирного  потопа:  вода  всё  куда-то  бежит,  течет,  прячется,  стремится,  спешит,  повинуясь  гравитации  и  рельефу,  ей  на  потоп  требуется  40  суток,  да  еще  и  с  разверзанием  источников  бездн.  А  снег  остается  там,  куда  пришел;  из-под  земли  союзников  не  ищет;  при  всей  мимолетности  и  мнимолегкости  способен  -  снежинка  к  снежинке  -  покрыть  и  скрыть  собой  всё,  включая  все  ковчеги.  "Белое  безмолвие"  -  это  не  только  финал  всемирного  потопа  в  формате  "снег",  но  и  предостережение:  достаточно  звука,  чтобы  произошло  движение,  стремительное,  сокрушительное  и  фатальное.

С  метафорической  точки  зрения,  мне  кажется  неточной  строка  о  таких  больших  снегах,  укрывших  память  разведчика.  Снег  -  это  и  есть  память;  там,  под  ним,  -  черная  земля,  факты;  искаженная,  сглаженная,  обесцвеченная  поверхность  снега  -  память  о  них.  А  когда  памяти  становится  слишком  много,  факты  надежно  скрываются  под  ней,  вероятно,  навсегда,  оставаясь  потомкам  лишь  как  суждение,  мнение  о  них.  До  поры  до  времени  еще  не  снег,  еще  не  снег,  а  потом,  в  какой-то  неразличимый  момент  бац!  -  и  такими  большими  снегами.

А  что  память?  Память  представляется  мне  ничем  иным  как  временем.  Пока  нет  воспоминаний,  нет  и  времени;  появляются  воспоминания,  возникает  время,  а  время  уничтожает  все.  "Пожирает  всё  кругом:  зверя,  птицу,  лес  и  дом.  Сталь  сгрызёт,  железо  сгложет,  крепкий  камень  уничтожит,  власть  его  всего  сильней,  даже  власти  королей".

...да,  странная  субстанция  -  снег.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820807
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 10.01.2019


Вперті речі

...все  ж  таки  естетичні  вподобання  -  вперті  речі.  Саме  тому  через  них  не  сперечаються;  саме  тому  я  не  сперечаюся,  не  переконую,  а  просто  -  висловлюю  думку,  яка  може  не  співпадати  з.

Отже,  і  до  моїх  вух,  нарешті,  долинули  чутки  про  нову  різдвяну  стрічку  від  Netflix,  яка  (майже)  зробилася  Різдвяною  класикою,  щойно  монтажер  останній  раз  клацнув  ножицями.  А  як  же!  -  сам  великий  і  жахливий  Курт  Рассел  в  головній  ролі,  це  вже  90%  успіху.  Та  у  випадку  "Різдвяних  хронік"  -  це  100%.  Тому  що  більш  нічого  вартого  уваги,  за  винятком  Курта,  я  в  стрічці  не  помітив;  Рассел  вправно  виконав  усе,  що  йому  звелів  режисер;  він  абсолютно  потрапив  у  пропоновану  естетику,  але...  Але  естетичні  вподобання  -  вперті  речі,  впертіші  за  етичні.  Що  це  означає?  -  а  ось  що.

Пригадуєте,  в  "Поттеріані",  а  пізніще  в  "Злочинах  Гріндевальда"  в  учбовому  процесі  практикувалася  боротьба  з  ховчиком?  Це  така  магічна  істота,  що  перетворюється  на  твій  головний  страх;  як  на  мене,  є  абсолютно  неетичним  публічне  викриття  страхів  людей,  нехай  і  дітей.  Адже  повідомити  решту  про  головний  страх  людини  означає  брутально  й  непристойно  оголити  душу  тієї  людини,  а  ще  -  дати  іншим  зброю  проти  неї,  зброю,  заборонену  усіма  етичними  конвенціями.  Але  естетично  ці  сцени  зроблені  бездоганно  -  тому  ними  не  дуже-то  й  дорікаєш  митцям.  А  тепер  назад  до  Хронік.

Хроніки  зроблено  як  мультфільм  на  кшталт  "Стражів  легенд",  але  без  майстерного  натяку  на  "нєвсамдєлішність"  або  влучного  перетину  з  мультяшністю  (як,  наприклад,  у  "Хто  підставив  кролика  Роджера"  чи  "Прохолодний  світ").  Через  те  геть  усе  видалося  мені  штучним  -  вирізані  з  картону  поліцейські,  ватяний  сніг,  карусельні  олені,  перевдягнутий  Санта,  надувне  Різдво.

Не  знаю,  в  чому  справа.  Можливо,  все  через  вік  -  адже  11-річному  Максу  Хроніки  сподобалися.  Можливо,  Хроніки  втрачають  через  нарочиту  й  надмірну  постановочність  -  вона,  як  на  мене,  відверто  розрахована  на  непритомну  малечу.  Загалом  у  стрічці  забракло  мені  справжності  -  адже  кіно  мистецтво  буквальне;  коли  мені  показують  героїв,  які  щойно  шкереберть  гепнулися  з-під  хмар,  а  вони  мають  такий  самий  вигляд,  як  новесенькі  ляльки  Барбі  та  Кен  на  полиці  іграшкової  крамниці,  -  я  бачу  ляльок  Барбі  та  Кена,  і  це  все.

Все  відбувається  доволі  стандартно:  треба  здолати  негаразди,  аби  врятувати  Різдво.  Завдання  нескладне,  адже  постановочним  негараздам  будь-якого  ґатунку  та  розмаху  вірити  набагато  легше,  ніж  постановочним  гараздам,  а  кіношне  Різдво  не  вимагає  зусиль  віри  та  знімальної  еквілібристики.  От  просто  зараз  скажіть  собі  подумки  "Різдво",  і  у  ваших  вухах  неодмінно  задзвенять  дзвоники  та  колядки,  а  вуста  самі  собою  складуться  в  посмішку.  В  цій  частині  постарався  кращий  Режисер  усіх  часів  -  все  вже  зроблене  до  нас.  Через  те,  мабуть,  на  Різдво  стаються  дива  -  дива  справжні,  про  які  янголи,  спостерігаючи  з  хмарки  за  метушнею  людства  внизу,  тільки  крилами  знизують  та  нарікають:

-  Ет,  знову  вони  самі  впоралися!  -  здається,  навіть  у  мегасуперпуперпостановочному  "Один  вдома"  все  сталося  саме  так.  Через  те  "Один  вдома"  -  класика,  а  Хронікам  це  не  світить,  а  якщо  світить  -  мені  дуже  шкода,  я  був  кращої  думки  про.

Зізнаюся:  коли  читаю  відгуки  про  Хроніки  зі  словом  WOW,  пригадую  зовсім  не  Курта,  який  таки  WOW-заспівав  у  стерильній  буцегарні.  Пригадую  WOW-католицизм  з  іншої  стрічки  -  з  "Догми".  Я  не  богослов,  але  на  мою  думку,  Різдво  та  Санта  з  тих  речей,  які  не  знають  змін  і  не  відчувають  плину  часу  та  віянь  моди;  вони  просто  лежать  в  основі  світу,  і  світ  завдяки  цьому  існує  та  може  дозволити  собі  будь-які  дивацтва  -  тому  що  в  основі  його  зберігаються  непорушними  та  незмінними  старі  добрі  старомодні  архаїчні  вінтажні  класичні  дива.  А  коли  дива  перетворюють  на  дивацтва...  -  тут  обурюються  мої  не  тільки  естетичні,  а  й  етичні  переконання.

...чим  лікувався?  -  Мене  зцілили  Чеві  Чейз  із  "Різдвяними  канікулами"  та  Містер  Бін  із  своїми  Різдвяними  негараздами.  Люблю,  знаєте,  старі  добрі  дива  -  дива  справжні,  про  які  янголи,  спостерігаючи  з  якоїсь  хмарки  за  метушнею  людства  внизу,  тільки  крилами  знизують  та  нарікають:

-  Ет,  знову  вони  самі  впоралися!  -  і  через  те  жодних  сумнівів:  ті  крила  нині  таки  добряче  попрацювали...

Веселого  Різдва!

25.XII.2018

Foto:  IMBD

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818879
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.12.2018


Мама знает

...Сумку  я  нагрузил  неудачно:  и  тяжелая,  и  неудобная,  со  всех  сторон  выпирает  и  торчит.  Хорошо,  нести  недалеко,  вот  сейчас  обойду  эти  мусорные  баки,  пересеку  двор,  школьный  стадион,  потом  крутой,  но  короткий  подъем  -  и  дома.

Но  тут  из-за  баков  бодро  выкатилось,  преградило  мне  путь  и  остановилось  транспортное  средство.  Это  была  двухместная  детская  колясочка  -  из  тех,  в  которых  пассажиры  сидят  бок  о  бок,  а  не  друг  за  дружкой.  Пассажиры  так  и  сидели  в  ней,  бок  о  бок,  укутанные  по  случаю  холодов  так,  что  снаружи  остались  только  брови,  глаза  и  носы,  очень  похожие,  даже  одинаковые.  Носики,  если  быть  точным,  глазки  и  бровки  -  ведь  пассажиры  были  еще  очень  малы.  Сейчас  две  пары  голубых  глаз  были  заведены  вверх  и  чуть  в  сторону  -  именно  в  ту  сторону,  откуда  слышался  голос  женщины,  управлявшей  коляской.  Она  что-то  втолковывала  пассажирам,  а  они  проявляли  свое  внимание  единственным  доступным  им  способом  -  направив  серьезные  и  внимательные  взгляды  на  ее  -  мамин?  -  голос,  словно  слушая  глазами.

Я  тоже  остановился,  потому  что  коляска  встала  прямо  на  моем  пути,  а  сумка  лишила  меня  маневренности.  Женщина,  продолжая  говорить,  добыла  какой-то  пакет  из  недр  коляски  и  вышла  из-за  ее,  а  две  пары  глаз  описали  небольшую  дугу,  так  что  теперь  малыши  глядели  на  маму.  А  она  подняла  правую  руку  с  пакетом  (глаза  переведены  на  пакет),  сообщила,  что  "вот  сейчас  мы  вынесем  мусор  и  пойдем"  и  принялась  раскачивать  свою  ношу,  чтобы  забросить  ее  в  бак.  При  этом  глаза  малышей,  теперь  наведенных  на  пакет  и  следивших  за  ним,  совершали  синхронные  движения  туда-сюда,  как  в  мультяшных  ходиках  с  котом,  глаза  которого  -  тик-так!  -  повторяют  движения  маятника.  Потом  глаза  -  вжух!  -  описали  дугу,  проследив  полет  пакета,  канувшего  в  бак,  и  замерли,  как  бы  ожидая  продолжения.

Это  было  очень  смешно,  и  я  не  сдержался  и  прыснул,  а  две  пары  встревоженных  глаз  под  нахмуренными  бровками  были  моментально  наведены  на  меня.  Женщина  коротко  взглянула  в  мою  сторону  и  пошла  обратно,  за  штурвал  коляски;  по  пути  она  продолжала  сообщать  пассажирам  дальнейший  маршрут.  Она  прекрасно  знала,  чему  я  смеялся,  и  тоже  улыбнулась,  и  по  голосу  это  было  слышно  и  мне,  и  малышам.  Их  бровки  разгладились,  тревога  упорхнула  из  глаз,  и  появился  в  них  легкий  интерес,  но  был  он  недолгим;  глаза  вернулись  в  прежнее  положение  -  чуть  вверх  и  влево  -  на  мамин  голос,  словно  слушая  ее  глазами.  Ведь  мама  не  стала  бы  говорить,  если  бы  не  знала  наверняка,  что  эти  глаза  всегда  обращены  туда,  на  ее  голос.  Мама  знает,  мама  все  знает.

Коляска  двинулась  по  объявленному  маршруту,  я  посторонился  и  пропустил  ее  мимо.  Эх,  сумку  я  нагрузил  неудачно...

20.xi.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815483
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.11.2018


Синець

Якось  восени…  Та  ні,  трапилося  це  не  восени,  напевно  не  восени.  Сталося  це  влітку,  але  дні  тоді  стояли  прохолодні,  і  вітер  з  Лиману  задував  пронизливий,  і  відбувалося  все  рано-вранці.  Тому  запам’яталося  мені,  що  якось  восени  пішли  ми  з  братом  і  бабусею  рибалити  «на  Скелі».

Зазвичай  рибалити  ми,  шестирічні  та  на  нашу  думку  дорослі,  ходили  удвох,  без  бабусі,  і  зазвичай  ходили  просто  «на  Лиман».  Для  цього  достатньо  було  перетнути  город,  переступити  (або  перестрибнути)  дротяний  тин  і  далі  йти  солончаком,  нікуди  не  звертаючи.  Метрів  за  сто  п’ятдесят  солончак  впирався  в  низенький  піщаний  вал,  зарослий  колючими  та  дряпучими  рослинами,  а  одразу  за  ним  лежав  Лиман.  Тепер  тільки  насаджуй  черв’яка  та  закидай  вудку  –  і  головасті  бички  не  змусять  на  себе  чекати.  Бідончик  швидко  наповнювався  сірими  та  плямистими  напівпрозорими  рибками,  всі  –  одна  до  одної:  тіло  вміщалося  в  кулаку,  з  якого  з  одного  боку  стирчав  широкий  хвіст,  а  з  іншого  –  голова  з  банькатими  очима.

Але  коли-не-коли  ми  вибиралися  «на  Скелі»;  для  цього  за  городом  треба  було  повернути  ліворуч,  у  бік  Станіслава,  дійти  до  Каналу,  що  заступав  пряму  путь,  стежкою  уздовж  Каналу  дістатися  Лиману  та  вузьким  перешийком  обійти  Канал,  а  потім  пройти  ще  зо  два  кілометри,  втопаючи  по  кісточки  в  сірому,  перемішаному  із  битими  черепашками  піску.  А  там  пласка  долина,  в  якій  лежали  Олександрівка  та  солончак,  починала  випинатися,  горбитися  та  здійматися,  а  далі  аж  до  самісінького  Станіслава,  а  можливо,  й  далі,  над  Лиманом  нависали  доволі  високі  та  стрімкі  глинисті  урвища  –  Скелі.

Там,  де  починалися  Скелі,  коцюрбилася  халупа.  Під  халупою  лежав  дюралевий  човен,  колись  дуже  давно  пофарбований  зеленим;  в  халупі  панував  страшенний  безлад,  а  ще  інколи  траплявся  чоловічок  із  яскраво-рожевим  одутлим  обличчям.  Він  завжди,  у  будь-який  час  доби  мав  такий  вигляд,  ніби  його  щойно  розбудили,  і  він  кумедно  кліпав  сліпучо-блакитними  очицями.  Розмовляв  той  чоловічок  чи  то  нерозбірливо,  чи  то  незрозуміло,  тому  розмов  із  ним  ми  уникали.  Пригадую,  одного  разу  в  нас  закінчилися  черв’яки,  і  ми  запитали,  чи  немає,  бува,  в  нього  черв’яків;  він  тричі  й  без  жодного  успіху  повідомив  щось,  а  потім  знесилено  кивнув  на  банку  на  підвіконні.  Знявши  з  неї  кришку,  ми  негайно  кинули  банку  та  прожогом  вилетіли  з  халупи;  у  банці,  дійсно,  колись  жили  черв’яки,  але  деякий  час  тому  вони  померли  та  наразі  видавали  такий  міцний  сморід,  що  він  аж  витискав  із  очей  сльози  і  паморочив  голову.

Та  найважливіша  принада  риболовлі  «на  Скелях»  полягала  ось  у  чому:  на  березі  та  у  воді  напроти  халупи  валялися  уламки  залізобетонних  плит  і  блоків,  мабуть,  руїни  причалу.  Тому  тут  ми,  що  через  відсутність  у  нашому  хлопчачому  господарстві  човна  завжди  рибалили  з  берега,  отримували  шанс  порибалити  майже  по-справжньому.  Ми  залізали  на  ті  уламки  та,  відповідно,  вже  не  були  на  березі;  хоча  риба  «на  Скелях»  ловилася  точнісінько  така,  як  і  при  ловах  з  берега,  нас  не  полишало  передчуття,  що  ось  саме  тут  і  можна  зловити  щось  таке  неабияке.

І  якось  бабуся  кинула  свої  господарські  справи  та  рушила  з  нами  рибалити  «на  Скелі».  Ранок  був  ясний,  але  прохолодний,  і  ми  нап’яли  на  себе  прадідові  піджаки,  шапки  та  черевики.  Черевики  були  нам  завеликі,  а  ходити  в  них  по  піску  було  майже  неможливо;  тому  до  Скель  ми  дісталися  босоніж,  а  там  негайно  взулися,  видерлися  на  бетонні  уламки  якнайдалі  від  берега,  закинули  вудки  та  втупилися  в  поплавці.

Однак  той  похід  видався  якийсь  надзвичайний  –  бички,  які  часто-густо  заковтували  навіть  голий  гачок,  клювали  мляво,  і  незабаром  риболовля  нам  набридла.  Ми  заходилися  крутити  головами  в  пошуках  більш  цікавої  розваги,  аж  тут  нашу  увагу  привернули  потужні  сплески.

Метрів  за  двадцять  від  нас  на  поверхню  води  вистрибувала  якась  чимала  рибина;  вдаривши  по  воді  всім  тілом,  вона  деякий  час  лежала  на  хвильках,  ворушила  плавцями,  а  потім  повільно  зникала  в  глибині,  аби  за  хвилину  або  дві  знову  вистрибнути,  вдарити  та  прилягти.  Ми  з  братом  витріщилися  на  рибину:  овва,  вона  ж  величезна,  і  ось,  просто  так  лежить,  підходь  і  бери,  але  як?

Відповідь,  як  і  рибина,  лежала  на  поверхні.  Бабуся  одною  рукою  підібрала  поділ,  другою  міцно  схопила  вудку  та  без  вагань  почимчикувала  водою  до  сплесків.  Діставшись  до  них  (а  глибини  там  було  до  грудей),  вона  дочекалася  рибини,  вперіщила  її  вудлищем,  підхопила  з  води  та  повернулася  зі  здобиччю  до  нас.

-  Синець,  -  повідомила  вона,  і  мене  миттю  причарувало  те  слово.  Рибина  насправді  сяяла  такою  розкішною  та  яскравою  синню,  що  інакше  її  назвати  було  абсолютно  неможливо.  Бабуся  заходилася  щось  пояснювати,  проте  милування  та  зачарування  так  поглинули  мене,  що  всі  її  слова  пройшли  повз  мої  вуха.  Нині  я  припускаю,  що  вона  пояснювала  нам,  що  влітку  риба  на  Лимані  страждає  від  паразитів,  які  й  змушують  її  вистрибувати  з  води;  але  що  вона  дійсно  казала,  мені  невідомо.

Непевно,  нібито  з  чужих  слів,  я  пригадую,  що  того  дня  бабуся  не  так  рибалила,  як  щось  розповідала;  вона  загалом  щоразу,  коли  ми  бували  десь  разом,  пояснювала,  розтлумачувала,  пригадували,  переповідала…  Але  що?  –  я  майже  нічого  не  пам’ятаю.  Проте  я  пам’ятаю  кожну  луску  ошелешеної  рибини,  її  глибоку  та  повільно  згасаючу  синяву,  що  ніби  вицвітала;  кожнісіньку,  схожу  на  крихітний  кубик  піщинку,  прилиплу  до  риб’ячого  хвоста;  судомні  рухи  зовсім  жерстяних,  із  веселковими  відливами  зябер;  колір  води  в  Лимані,  неба  та  Скель  над  ним;  щербинки  та  черепашки  в  бетонній  плиті;  гладкість  плямистого  бамбукового  вудлища…  Я  сушив  голову,  чому  в  моїх  дитячих  спогадах,  таких  яскравих  і  насичених,  особливо  про  літа  на  Лимані  та  в  Олександрівці,  дорослі  німі  або  майже  німі.  Це  загалом  не  дуже  схоже  на  дорослих,  і  геть  несхоже  на  бабусю:  потім,  у  роки  отроцтва  та  юності,  я  переконався,  що  вона  –  оповідач  невтомний  і  майстерний.  Але  тоді,  в  ті  чарівні  літа  на  Лимані…  -  ні,  майже  нічого  не  пригадаю.

А  потім  в  мене  виникла  гіпотеза;  мама  переказала  мені  епізод  з  мого  раннього  дитинства,  якого  сам  я  не  пам’ятаю  зовсім.  Нібито  колись  у  сильний  вітер  я  повідомив  рідним,  що  в  мене  «голова  гойдається  під  вітром,  як  маківка».  Гадаю,  в  ранньому  дитинстві  мене  поглинув  пошук  і  підбір  слів,  які  би  влучно,  з  кінематографічною  достовірністю  відтворили  те,  що  бачили  мої  очі.  Тому  все  бачене  таке  яскраве  в  моїй  пам’яті;  тому  спогади  так  наполегливо  просяться  на  папір;  тому  я  так  мало  пам’ятаю  з  тих  давніх  розповідей  бабусі,  а  слово  «синець»  вихопив  моментально  –  адже  краще  годі  вигадати…

…Шкода.  Тоді  та  ще  довго  потому  мені  не  спадало  на  думку,  що  коли-небудь  цей  оповідач  змовкне  назавжди,  а  мені  з  того  дня  залишиться  тільки  одне  його  слово.  «Синець».

XI.2018
Малюнок:  Л.П.  Сабанеев.  Жизнь  и  ловля  пресноводных  рыб.  –  К.:  Урожай,  1965

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814558
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2018


Синец

Как-то  осенью…  нет,  это  случилось  не  осенью,  совершенно  точно  не  осенью.  Случилось  это  летом,  но  дни  тогда  стояли  прохладные,  и  ветер  с  Лимана  потягивал  свежий,  и  дело  было  ранним  прохладным  утром.  Поэтому  запомнилось  мне,  что  как-то  осенью  отправились  мы  с  братом  и  бабушкой  рыбачить  «на  Скели».

Обычно  на  рыбалку  мы,  шестилетние  и  по  нашему  понятию  взрослые,  ходили  вдвоем,  без  бабушки,  и  обычно  ходили  просто  «на  Лиман».  Для  этого  достаточно  было  пересечь  огород,  переступить  (или  перепрыгнуть)  через  проволочный  тын  и  потом  идти  солончаком,  никуда  не  сворачивая.  Метров  через  сто  пятьдесят  солончак  упирался  в  невысокий  песчаный  вал,  поросший  колющими  и  режущими  растениями,  а  сразу  за  ним  лежал  Лиман.  Теперь  только  наживляй  червяка  и  забрасывай  удочку  –  и  головастые  бычки  не  заставят  себя  ждать.  Бидончик  быстро  наполнялся  серыми  и  пятнистыми  полупрозрачными  рыбками,  все  –  одна  в  одну:  тело  помещалось  в  кулаке,  из  которого  с  одной  стороны  торчал  широкий  хвост,  а  с  другой  –  пучеглазая  голова.

Но  иной  раз  мы  выбирались  «на  Скели»;  для  этого  нужно  было  за  огородом  свернуть  налево  в  сторону  Станислава,  дойти  до  Канала,  преграждавшего  прямой  путь,  тропкой  вдоль  Канала  добраться  до  Лимана  и  по  узкому  перешейку  обойти  Канал,  а  потом  прошагать  еще  пару  километров,  увязая  по  щиколотку  в  сером,  перемешанном  с  ракушками  песке.  Постепенно  плоская  долина,  в  которой  лежали  Александровка  и  солончак,  начинала  бугриться,  горбиться  и  вздыматься,  и  потом  уже  до  самого  Станислава,  а  может,  и  дальше,  над  Лиманом  нависали  довольно  высокие  и  крутые  глинистые  обрывы  –  Скели.

В  том  месте,  где  начинались  Скели,  стояла  хибара.  Возле  хибары  на  земле  обычно  лежала  дюралевая  лодка,  когда-то  давно  крашеная  зеленым;  в  хибаре  всегда  царил  страшный  беспорядок,  а  еще  иногда  обнаруживался  человек  с  ярко-розовым  одутловатым  лицом.  У  этого  человека  неизменно,  в  любое  время  суток  был  такой  вид,  словно  его  только  что  разбудили,  и  он  презабавно  хлопал  ослепительно-голубыми  глазами.  Говорил  он  то  ли  невнятно,  то  ли  непонятно,  поэтому  разговоров  с  ним  мы  избегали.  Помнится,  однажды  у  нас  закончились  черви,  и  мы  спросили,  нет  ли  червей  у  него;  он  трижды  и  совершенно  безуспешно  что-то  нам  сообщил,  а  потом  обессиленно  указал  пальцем  на  банку  на  подоконнике.  Приоткрыв  крышку,  мы  тут  же  бросили  банку  на  пол  и  опрометью  выбежали  из  хибары;  в  банке,  действительно,  когда-то  были  черви,  но  они  некоторое  время  назад  умерли  и  теперь  издавали  такой  крепкий  дух,  что  из  глаз  брызгали  слезы,  и  даже  кружилась  голова.

Но  главная  прелесть  рыбалки  «на  Скелях»  состояла  в  следующем:  на  берегу  и  в  воде  напротив  хибары  валялись  обломки  железобетонных  плит  и  блоков,  наверное,  руины  причала.  Поэтому  нам,  за  отсутствием  в  нашем  мальчишеском  хозяйстве  лодки  всегда  рыбачившим  с  берега,  представлялся  шанс  порыбачить  почти  по-настоящему.  Мы  забирались  на  те  бетонные  обломки  и,  таким  образом,  уже  не  находились  на  берегу;  хотя  рыба  «на  Скелях»  ловилась  совершенно  такая  же,  как  «на  Лимане»,  то  есть  при  рыбалке  с  берега,  нас  не  оставляло  предчувствие,  что  вот  здесь-то  как  раз  и  можно  поймать  что-нибудь  ого-го  какое.

И  вот  как-то  бабушка  отвлеклась  от  своих  дел  по  хозяйству  и  огороду  и  пошла  с  нами  рыбачить  «на  Скели».  Утро  выдалось  погожее,  но  прохладное,  и  мы  с  братом  напялили  на  себя  прадедовы  пиджаки,  шапки  и  ботинки.  Ботинки  были  нам  велики,  а  по  песку  ходить  в  них  было  почти  невозможно;  поэтому  до  Скель  мы  добрели  босиком,  а  там  немедленно  обулись,  забрались  на  бетонные  обломки  как  можно  дальше  от  берега,  забросили  удочки  и  уставились  на  поплавки.

Однако  тот  поход  был  просто  из  ряда  вон  –  бычки,  обычно  глотавшие  даже  голый  крючок,  клевали  неохотно,  и  рыбалка  нам  быстро  наскучила.  Мы  принялись  озираться  по  сторонам  в  поисках  занятия  поинтереснее,  и  тут  наше  внимание  было  привлечено  громкими  всплесками.

Метрах  в  двадцати  от  нас  на  поверхность  воды  выпрыгивала  какая-то  крупная  серебристая  рыба;  ударив  по  воде  всем  телом,  она  некоторое  время  лежала  на  волнах,  пошевеливая  плавниками,  потом  вяло  уходила  вниз,  чтобы  через  минуту-другую  вновь  выпрыгнуть,  ударить  и  прилечь.  Мы  с  братом  уставились  на  рыбу:  шутка  ли,  она  же  огромная,  и  вот,  просто  так  лежит,  подходи  и  бери,  только  как?

Ответ,  как  и  рыба,  лежал  на  поверхности.  Бабушка  одной  рукой  подобрала  подол,  другой  крепко  схватила  свою  удочку  и  решительно  побрела  по  воде  в  сторону  всплесков.  Добравшись  до  места  (глубины  там  было  примерно  по  грудь),  она  дождалась  рыбы,  огрела  её  удилищем,  подхватила  из  воды  и  вернулась  с  добычей  к  нам.

-  Синец,  -  сообщила  она,  и  я  немедленно  пришел  в  восхищение  от  этого  слова.  Рыба  и  в  самом  деле  отливала  такой  роскошной  и  яркой  синевой,  что  иначе  назвать  её  было  совершенно  невозможно.  Бабушка  продолжала  что-то  объяснять,  однако  я  был  так  поглощен  разглядыванием  и  восхищением,  что  все  её  слова  пропустил  мимо  ушей.  Теперь-то  я  думаю,  что  она  объясняла  нам,  что  летом  рыба  в  Лимане  страдает  от  паразитов,  которые  и  заставляют  ее  выпрыгивать  из  воды;  но  что  она  говорила  на  самом  деле,  мне  неизвестно.

Смутно,  как  будто  с  чужих  слов,  я  припоминаю,  что  в  тот  день  бабушка  не  столько  рыбачила,  сколько  что-то  рассказывала;  она  вообще  всякий  раз,  когда  мы  бывали  где-нибудь  вместе,  что-то  объясняла,  втолковывала,  вспоминала,  пересказывала…  -  Но  что?  –  я  почти  ничего  не  помню.  Но  зато  я  помню  каждую  чешуйку  оглушенной  рыбы,  её  глубокую  и  постепенно  меркнущую,  как  бы  выцветающую  синеву;  каждую,  похожую  на  крохотный  кубик  песчинку,  прилипшую  к  рыбьему  хвосту;  судорожные  хлопки  совсем  жестяных,  с  радужным  отливом  жабр;  цвет  воды  в  Лимане,  неба  и  Скель  над  ним;  щербинки  и  раковинки  на  бетонной  плите;  гладкость  пятнистого  бамбукового  удилища…  Я  все  ломал  голову,  почему  в  моих  детских  воспоминаниях,  таких  ярких  и  насыщенных,  особенно  воспоминаниях  о  годах  на  Лимане  и  в  Александровке,  взрослые  как  бы  немы  или  почти  немы.  Это,  в  общем-то,  на  взрослых  не  очень  похоже,  и  это  вовсе  не  похоже  на  бабушку:  потом,  в  отрочестве  и  юности,  я  убедился,  что  она  –  рассказчик  неисчерпаемый  и  искусный.  Но  тогда,  в  те  волшебные  годы  на  Лимане…  -  нет,  почти  ничего  не  помню.

А  потом  у  меня  появилась  гипотеза;  мама  мне  пересказала  эпизод  из  моего  раннего  детства,  которого  сам  я  не  помню  вообще.  Якобы  однажды  в  сильный  ветер  я  сообщил  родным  и  близким,  что  «у  меня  голова  качается  на  ветру,  как  маковка».  Полагаю,  в  раннем  детстве  я  был  всегда  поглощен  поиском  и  подбором  слов,  которые  могли  бы  самым  точным  и  достоверным,  кинематографическим  образом  передать  то,  что  видели  мои  глаза.  Поэтому  всё  увиденное  так  ярко  в  моей  памяти,  поэтому  воспоминания  так  настойчиво  просятся  на  бумагу;  поэтому  я  так  мало  помню  из  тех  давних  рассказов  бабушки,  а  слово  «синец»  ухватил  моментально  –  ведь  лучше  не  придумаешь...

…Увы.  Тогда  и  еще  долго  после  мне  не  приходило  в  голову,  что  когда-нибудь  этот  рассказчик  умолкнет  навсегда,  и  мне  из  того  дня  останется  только  одно  его  слово.  «Синец».

2018
Рисунок:  Л.П.  Сабанеев.  Жизнь  и  ловля  пресноводных  рыб.  –  К.:  Урожай,  1965

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814278
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 18.11.2018


Фрісбі

Сварка,  що  вже  давно  назрівала  в  компанії,  нарешті  спалахнула.  Вона  тривала  весь  ранок,  супроводжувала  вмивання-вбирання,  чаділа  за  кавою  та  все  ще  не  вщухла  остаточно,  коли  вийшли  їхати  на  пляж.  Сталося  все,  як  часто  буває  в  таких  випадках,  через  дрібничку,  і  як  зазвичай  через  дрібничку,  сказано  було  чимало.  Тому  всю  подорож  до  пляжу,  що  тривала  майже  годину,  в  автівці  висіла  напружена  мовчанка.

Кермував  невисокий  сухорлявий  блондин  із  різкими  рисами  вилицюватого  обличчя,  які  після  сварки  загострилися  так,  що  тепер  ними  можна  було  врізатися.  Трафік  того  дня  був  щільний  і  якийсь  дурнуватий,  і  невитрачене  в  сварці  роздратування  блондин  вихлюпував  у  ризикованих  маневрах  і  презирливих  гримасах,  адресованих  чи  то  іншим  водіям,  чи  то  його  супутникам.  На  сидінні  поруч  із  ним,  закинувши  ногу  на  ногу  та  схрестивши  руки  на  грудях,  вмостилася  мініатюрна  засмагла  брюнетка;  величезні  чорні  окуляри  приховували  мало  не  все  її  обличчя,  а  на  її  губах  застигла  легка  посмішка,  така  ввічлива  й  відсторонена,  ніби  дівчина  в  цьому  автомобілі  та  в  цій  компанії  опинилася  вперше.  Та  молодику  в  окулярах,  який  сидів  за  нею,  було  зрозуміло,  що  вона  також  роздратована  та  навіть  обурена  блондином:  інакше  б  її  ліва  рука,  за  звичаєм,  пестила  його  стегно.  І  молодик  в  окулярах,  також  усупереч  звичаю,  сидів  мовчки,  не  захоплювався  сам  і  не  закликав  інших  захоплюватися  Середземноморськими  видами;  він  забився  в  куток  і  звідти  оглядав  компаньйонів,  нервово  покусуючи  нижню  губу.  Четвертим  був  кремезний  і  високий,  маківкою  аж  до  стелі  авта,  та  вже  доволі  пузатий  чоловік  років  тридцяти  п’яти;  його  чоло  вкрилося  великими  краплями  поту,  з-під  пахв  яскравою  червоною  сорочкою  розповзалися  темні  плями,  а  на  обличчі  закарбувалися  образа  та  надзвичайна  впертість.  Черевань  страждав  від  спеки,  він  увесь  час  обмахувався  бейсболкою,  проте  не  просив  блондина  увімкнути  кондиціонер,  а  той  сам  не  пропонував.

Нарешті,  авто  зупинилося,  блондин  заглушив  двигун  і  гукнув  зухвалим  голосом  розбитного  провідника:
-  Синельникове!  –  і  зареготав.  Всі  вибралися  з  автомобіля  та,  розминаючи  ноги,  задивилися  на  пляж.  Він  тягнувся  від  одного  зубчастого  обрію  ліворуч  до  іншого  зубчастого  обрію  праворуч,  широкою  сліпучо-білою  смугою  пролягав  між  прибережним  шосе,  за  яким  стирчали  пальми  та  шпилі,  і  морем.  Море  линуло  кудись  в  безкраю  далечінь,  обрію  в  якій  не  було  зовсім.

 -  Ходім  абощо?  –  кинув  супутникам  блондин  і  першим  ступив  на  пісок,  де  й  зав’яз  одразу  аж  по  кісточки.  Брюнетка  порснула  сміхом,  а  черевань  хмикнув;  блондин  вилаявся  та  повернувся  на  асфальт.  Всі  познімали  взуття,  сховали  його  в  багажник  і  до  моря  пішли  босоніж.

Скрізь  на  пляжі  стовбичили  шезлонги,  парасольки,  тенти  та  невеличкі  білі  шатра,  що  напиналися  під  свіжим  вітром,  наче  вітрила.  Людей  майже  не  було.  Компанія  розташувалася  у  вільному  шатрі,  в  якому  стояв  лише  один  шезлонг;  блондин  миттю  гепнувся  на  нього  із  задоволеним  вигуком,  але  брюнетка  зігнала  його  та  влаштувалася  на  шезлонгу  сама.  Чоловіки  роздивилися  навколо  та,  не  сказавши  одне  одному  й  слова,  притягли  ще  три  шезлонги,  познімали  сорочки  та  шорти  і  лишилися  в  плавках.  Блондин  всівся  на  свій  шезлонг  і  втупився  в  телефон;  молодик  в  окулярах  і  черевань  нерішуче  рушили  до  води,  та  зупинилися.  Вони  стояли  коло  шатра,  поглядали  одне  на  одного,  на  море,  своїх  супутників  і  людей  на  пляжі.

Зненацька  черевань  зсунув  сонячні  окуляри  на  чоло,  підібрався  так,  що  аж  весь  його  живіт  пішов  у  груди,  що  неабияк  роздалися,  та  витріщився  у  бік  шосе.  Потім  він  присвиснув,  ляснув  себе  долонями  по  стегнах,  поворушив  щелепою,  сплюнув  на  пісок,  кашлянув,  тицьнув  кудись  вказівним  пальцем  і  хрипко  вимовив:
-  От  кому  я  б  допоміг  перевдягнутися.

До  них  непоспішливою,  аж  ніби  лінькуватою,  та  водночас  пружною  й  сягнистою  ходою  наближалася  росла  дівчина  в  просторому  білому  балахоні  завбільшки  з  їхнє  шатро.  Під  вітром  балахон  напинався,  і  у  його  розрізах  мигтіли  засмаглі  спокусливі  контури.  Дівчина  зупинилася  під  парасолькою  метрів  за  десять  від  шатра,  потягнула  якусь  мотузочку,  і  балахон  впав,  оголивши  округлі  плечі,  неймовірного  розміру  груди  та  широкі  стегна,  ледь  прикриті  купальником.  Молодик  в  окулярах  ляснув  долонями  та  широко  посміхнувся;  брюнетка  сперлася  на  лікоть,  підняла  пальчиком  свої  велетенські  окуляри,  уважно  оглянула  дівчину  та  поблажливо  усміхнулася  в  бік  череваня.

Блондин,  нарешті,  відірвався  від  свого  телефону.  Він  зиркнув  на  дівчину,  яка  прямувала  до  води  під  вигуки  та  свист,  що  линули  звідусіль,  і  склав  губи  в  неприємну,  якусь  зміїну  посмішку.  Потім  він  перевів  погляд  на  череваня,  який  вже  налаштувався  слідом  за  дівчиною;  обличчям  блондина  майнув  вкрай  презирливий  вираз,  і  він  голосно  клацнув  язиком.  Черевань  зупинився  на  півкроці,  наче  його  вдарили,  рвучко  обернувся  та  сердито  втупився  в  блондина.  На  лиці  брюнетки  відбилося  невдоволення,  а  ще  –  втома;  вона  млосно  закотила  карі  очі  під  лоба  та  впустила  окуляри  на  перенісся,  знову  сховавши  за  ними  майже  все  обличчя,  і  збайдужіло  відкинулася  на  шезлонг.  Проте  блондин  всього  лише  повідомив  напучувальним  тоном:

-  Груди  повинні  бути  античними!  –  і  занурився  в  телефон,  цілком  від  усіх  і  всього  відсторонений.  Черевань  ще  деякий  час  оскаженіло  витріщався  на  біляву  маківку,  а  тоді  махнув  рукою  та  обернувся  до  дівчини.  Але  та  вже  увійшла  у  воду,  і  роздивитися  її  голову  серед  десятків  інших,  що  стрибали  серед  піни  та  хвиль,  наче  чорні  м’ячики,  було  неможливо.  Нещасний  черевань  поплентався  до  шезлонгу,  влігся,  повернув  окуляри  на  товстий  короткий  ніс  і  завмер.  Молодик  в  окулярах  присів  на  свій  шезлонг,  видобув  із  наплічника  фотокамеру  та  зробив  кілька  знімків;  проте  ані  на  пляжі,  ані  на  морі  не  відбувалося  нічого  особливого,  і  він  сховав  камеру,  оглянув  супутників,  зітхнув  і  пішов  тинятися  навколо  шатра,  риючи  ногами  пісок,  ніби  сподіваючись  щось  там  знайти.

За  деякий  час  він  повернувся  до  шатра,  присів  на  шезлонг  блондина  та  простягнув  тому  яскраво-синій  предмет.  Це  був  літаючий  диск,  або  фрісбі,  яким  зазвичай  розважаються  на  пляжі  та  час  від  часу  гублять,  як,  мабуть,  загубили  оцей.  Блондин  схопив  предмет,  оглянув,  знайшов  тріщину,  показав  на  неї  пальцем,  каркнув:
-  Паламате!  –  і  відкинув.

Проте  «паламате»  не  впало  на  пісок,  а  полетіло,  як  новеньке.  Обертаючись  і  описавши  вишукану  дугу,  диск  здолав  відстань  до  сусіднього  шатра,  в  якому  сиділа  самотня  постать,  до  жагуче-чорних  очей  оповита  пеленами  та  шалями.  Диск  ледь  не  влучив  їй  в  обличчя;  постать  відсахнулася  з  переляканим  зойком,  проте  побачивши,  що  її  потурбувало,  підняла  диск  і  жбурнула  його  назад.  Описавши  плавну  дугу,  він  гепнувся  просто  на  коліна  блондинові,  а  постать  з  шатра  помахала  йому  рукою  та  щось  гортанно  сказала.  Блондин  коротко  розтягнув  губи  в  посмішці  у  відповідь  і  знову  втупився  в  екран  телефона,  а  диск,  не  дивлячись,  тицьнув  молодикові  в  окулярах.

-  Пограємо?  –  запропонував  той,  але  йому  ніхто  не  відповів.  Він  підвівся,  відійшов  від  шатра  та  почав  сам  запускати  диск.  Хвилин  за  десять  до  нього  приєднався  черевань;  вони  перейшли  ближче  до  води,  на  вологий  від  прибою  та  більш  щільний  пісок,  і  тепер  диск  літав  вище  та  швидше,  підхоплений  свіжим  вітром  з  моря.

Незабаром  гравці  вимахували  руками,  стрибали  та  горлали,  як  хлопчаки.  Крок  за  кроком  вони  опинилися  у  воді,  грати  в  якій  було  навіть  цікавіше,  тому  що  диск  треба  було  неодмінно  спіймати,  інакше  він  міг  потонути.  До  них  долучилася  брюнетка;  вона  майстерно  запускала  фрісбі,  а  коли  партнери  в  кидках  і  стрибках  гепалися  у  воду,  здіймаючи  бризки,  заливчасто  реготала,  виблискуючі  бездоганними  зубами.  Згодом  і  блондин  пришкандибав  до  води  та  з  кислою  міною  слідкував  за  грою;  його  кликали  приєднатися,  проте  він  відвернувся.  В  гру  він  вступив  лише  тоді,  коли  брюнетка  влучним  кидком  поцілила  диском  йому  в  спину.

Тепер  гравців  охопив  справжній  азарт;  кричав  на  все  горло  та  щиро  реготав  навіть  блондин,  і  навіть  риси  його  обличчя  втратили  гостроту  і  жорсткість,  пом’якшилися.  Диск  літав  над  водою,  смагляві  тіла  раз  у  раз  кидалися  у  хвилі;  сміх,  зойки,  схвальні  вигуки  та  розчаровані  стогони  мішалися  зі  скриками  чайок  і  плескотом  прибою.  Гравці  вже  були  в  коліно  у  воді,  а  згодом  і  до  поясу;  тут  рухатися  було  важче,  але  тим  цікавіша  зробилася  гра;  і  вона  тривала  з  дедалі  пристраснішою  наснагою.

Черевань  був  у  компанії  найвищий,  і  тому  стояв  далі  всіх  од  берега.  Ось  блондин  випадково  запустив  фрісбі  в  бік  моря  й  далеко  від  товстуна;  той  з  відчайдушним  лементом  кинувся  за  диском  –  і  наздогнав.  Однак  вода  сягала  йому  тепер  майже  до  грудей;  коли  диск  знов  опинився  у  блондина,  обличчям  того  промайнув  якийсь  новий  інтерес,  і  він  швиргонув  диск  у  море  і  знов  –  якнайдалі  від  товстуна.  Той  був  змушений  дістатися  до  фрісбі  уплав  і  пірнати  за  ним;  проте  він  виринув  з  моря  щасливий,  високо  здійнявши  руку  з  диском,  і  потужним  кидком  повернув  його  брюнетці.  Але  блондин  і  наступного  разу  запустив  снаряд  якнайдалі  в  море.

Після  ще  кількох  таких  кидків  вони  вже  не  змогли  знайти  фрісбі,  скільки  б  не  пірнали;  диск  потонув.  Розлючені  гравці,  здавалося,  були  ладні  втопити  слідом  і  блондина,  але  той  зник.  Доки  вони  рятували  диск,  він  прийняв  душ,  вбрався  в  сухе  й  тепер  сидів  у  автівці,  з  нетерпінням  барабанячи  пальцями  по  шкіряному  оздобленню  керма  та  поглядаючи  на  супутників  з  неприємною  посмішкою.
-  Потяг  відправляється!  Наступна  станція  Хацапєтівка!  –  дзвінко  вигукнув  він,  запустив  двигун  і  підняв  скло.

Весь  зворотний  шлях  блондин  наспівував  без  слів,  а  всі  решта  зберігали  мовчання,  втомлене  та  безнадійне.

15-17.ХІ.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814134
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2018


Уродини, або Київ під ногами

Дзвінок,  завжди  мелодійний  і  делікатний,  гримнув  так,  що  всі  аж  підскочили.
-  Вони!  –  зойкнула  дружина.
-  Вони!  –  заверещали  діти.

Андрій  стримано  посміхнувся  і  подумки  вилаявся.  Поправив  краватку  та  попрямував  до  дверей.  Він  йшов  і  рахував  кроки:  один,  два,  три…  -  а  насправді  секунди.  Одна,  дві,  три…  -  секунд  тиші  та  спокою  до  миті,  коли  двері  розчахнуться  і…

-  Здоровенькі  були!  Доброго  здоров’я!  Добридень  усім!  Здрастуйте  вашій  хаті!  –  загуло  під  стелею,  і  Андрію  здалося,  що  в  квартиру  вдерлося  кількадесят  нетверезих  колядників.  Насправді  на  порозі  стовбичили  двоє:  опецькуватий  гостроокий  дідок  і  худа,  мов  кочерга,  тітка  із  зібраним  у  риску  ротиком  і  ворожим  виразом  на  обличчі.  Втім,  іншими  їх  Андрій  не  бачив,  а  спостерігав  їх  вже  понад  20  років:  тітка  завжди  була  невдоволена  і  ворожа,  а  дідок  кричав  і  без  упину  робив  дошкульні  зауваження.

Це  були  жінчині  батьки,  Андрієві  тесть  із  тещею;  вчора  пізненько  ввечері  зателефонували,  мовляв,  прийдемо  вітати  ювіляра.  Гіршого  подарунку  на  уродини  Андрій  собі  уявити  не  міг;  він  сподівався  провести  цей  день,  як  звичайний,  а  святкування  пересунути  на  суботу  та  відбути  його  тихо-мирно,  у  вузькому  родинному  колі,  необтяжливо  для  кишені  та  шлунку…  Та  всі  плани  полетіли  шкереберть;  дружина  з  важким  стогоном  –  адже  робочий  день  позаду!  –  заходилася  прибирати,  нагримавши  на  дітей,  аби  ті  дали  лад  своїм  іграшкам.  Андрій  помчав  до  супермаркету,  де  й  проштовхався  мало  не  дві  години  між  полиць;  не  так  догодити  гостям  хотів,  як  уникнути  кпин  і  дорікань.  Та  віддавши  купу  грошей  та  змучено  посміхнувшись  гарненькій  касирці,  він  мало  не  ляснув  собі  по  лобі:  марно!  –  зроби  в  хаті  Лувр,  пусти  з  холодного  крану  шампанське,  а  з  гарячого  коньяк,  влаштуйся  на  найкращу  роботу,  здобудь  якусь  поважну  премію  чи  відзнаку,  народи  чудовий  дітей  абощо,  а  буде  тобі  одне:  кпини  за  основну  страву  та  за  десерт  –  глазуроване  глузування…

Теща  вешталася  квартирою,  гидливо  кривила  смужечку  губ  і  крутила  носом,  наче  їй  смерділо.  Тесть  галасував,  вигулькував  одночасно  скрізь  і  скрізь  робив  зауваження:  які  криві  руки  оце  зробили,  який  же  бовдур  оте  придумав,  а  що  за  телепень  оте  зробив…  Андрій  ходив  слідом,  кривився,  як  від  зубного  болю,  та  сподівався,  що  ці  гримаси  бодай  трохи  схожі  на  усмішку.  Він  –  за  усіма  мірками  повнолітній;  сьогодні  йому  сорок,  він  провідний  фахівець  у  своїй  царині,  його  поважають,  і  за  кордоном  також,  він  уже  давно  та  за  будь-яких  обставин  почувається  незалежним  і  впевненим,  але  поруч  із  цими…  -  ні,  нічого  поруч  із  ними  він  не  міг  ані  сказати,  ані  вдіяти  всупереч:  відчував,  що  добра  з  того  не  буде,  а  от  лиха  –  досхочу,  донесхочу  наїсися.  Отаке  придане!  –  втім,  за  таку  чарівну  дружину  можна  й  десяток  таких  батьків  стерпіти;  але  чому  саме  сьогодні?  Він  подумки  схопився  за  голову,  а  тоді  рішучо  налив  собі  по  вінця  коньяку  та  вихилив  одним  духом,  а  наступної  миті  мало  тим  духом  не  вдавився,  тому  що  у  вухо  оглушливо  бухнуло:
-  Не  годиться,  ювіляр  наодинці  п’є!  Рідні  прийшли,  а  він,  порося,  не  цінує!  –  і  тесть  також  вихилив  чарку,  налив  по  другій  собі  та  Андрію,  і  вони  випили  вдвох,  а  тоді  ще  по  одній  всі  разом.

За  кілька  хвилин  подіяло;  голос  тестя  лунав  тепер  десь  здалеку,  а  його  кпини,  доки  долітали  до  Андрія,  перепліталися  по-новому  та  вже  не  дорікали.  Теща  також  змінилася:  вона  ніби  помолодшала,  погарнішала,  вже  не  видавалася  ані  хворобливо  худою,  ані  ворожою,  а  її  губи  набубнявіли  і  зарожевіли;  вона  вдивлялася  в  Андрія,  але  не  зневажливо  та  з  осудом,  а  уважно  та  з  розумінням.

-  А  все  ж  таки  в  хорошому  місці  ви  оселилися!  –  раптом  почув  Андрій  і  мало  не  протверезів:  адже  зараз  йому  вкотре  втовкмачать,  що  жили  б  вони,  як  голодранці,  в  якійсь  халупі  бозна  де,  якби  не...  Але  Андрієва  душа,  розм’якла  від  алкоголю,  діяла  швидше  за  його  розум  і  швидше  за  тестевого  язика;  вона  штовхнула  Андрія,  він  підскочив  з  канапи,  дзеленькнув  ножом  по  чарці,  і  всі  замовкли.

-    Давно  хотів  про  це  сказати,  маю  нагоду  тепер  таку,  що  можна  зловжити,  я  сорок  років  чекав.  Це  може  здаватися  смішним  або  навіть  і  дурнуватим,  але  для  мене  це  важливо.  Це  те,  що  я  відчуваю,  а  відчуття  річ  неспростовна.  Знаєте,  яке  відчуття  переслідує  мене  в  Києві?  Що  Київ  стоїть  на  тонесенькій,  наче  шкаралупа  яйця,  оболонці;  під  ним,  просто  в  нас  під  ногами,  -  порожнина,  а  там  –  весь  древній,  древніший  за  історію,  легендарний,  казковий,  билинний,  міфічний…  справжній  Київ.  Той  Київ,  вершечок  якого  показав  нам  Гоголь,  той,  де  вулицями  вештався  Хома  Брут,  а  на  базарах  бачили  Червону  свитку;  той,  де  просто  в  середмісті  панувала  така  глушина  та  дичавина,  що  до  Чернігова  або  Переяслава  було  дістатися  скоріше,  ніж  з  Хрещатого  яру  до  Печерська.  В  околицях  того  Києва  і  Вій,  і  вся  його  мерзенна  прислуга,  і  сотникова  дочка,  прекрасна  й  нечиста  паночка,  вічно  чатує  на  бурсаків,  псарів  і  будь-кого,  хто  їй  приглянеться.  Там  немає  жодного  прямої  дороги  –  вони  розповзаються,  як  висипані  з  мішка  раки;  скрізь  і  на  кожному  кроці  такі  кручі  та  урвища,  такі  діброви  та  болота,  що  будь-куди  годі  доїхати  або  дійти,  тому  що  в  такому  краї  людина  –  гість!  А  розкидані  де-не-де  хутори  –  наче  острівці  в  безкрайому  морі;  мандрівнику,  який  серед  ночі  помітить  вогник  у  самотньому  віконечку,  годі  знати,  що  там  і  хто:  козаки  гуляють  або  ж  Басаврюк  ворожить…  Там  досі  панують  і  надлюдські,  і  долюдські  сили;  о,  як  шкодую  я,  що  Гоголь  так  мало  встиг  розповісти  нам  про  той  Київ,  адже..

Андрій  помітив  рух  і  зробив  жест,  який  всі  зрозуміли  та  дружно  проковтнули  свій  коньяк.  Ще  не  стукнула  об  стіл  Андрієва  чарка,  а  розумниця-красуня  дружина  вже  одною  рукою  налила  всім  до  країв,  а  другою  наскладала  на  дві  тарілки  купи  тістечок  і  цукерок  і  відіслала  дітей  із  тими  тарілками  до  їхньої  кімнати.  І  діти,  які  вже  кілька  разів  чули  про  «Київ  під  ногами»,  охоче  вшилися  та  зачинили  за  собою  двері,  з-за  яких  одразу  ж  почулися  знайомі  анімаційні  голоси.

-  І  знаєте,  що  головне?  –  вів  далі  Андрій,  відчуваючи  чи  то  хмільне  запаморочення,  чи  то  поетичне  натхнення.  –  Головне  ось  що:  я  переконаний,  що  як  тупнути  ногою  отак!  –  і  Андрій  показав,  а  посуд  зі  столу  коротко  й  дзвінко  відлунив,  -  якщо  тупнути  в  потрібному  місці,  можна  проломити  ту  тоненьку  шкаралупку,  якою  метушиться  сучасність,  і  потрапити  у  старий,  вічний,  справжній  Київ!  А  від  того  кожен  крок  Києвом…  я  наче  падаю  в  прірву,  такий  захолод  рухливий  у  животі!  Їй-бо,  клянуся,  є  такі  місця,  де  я  просто  не  наважуся  тупнути.  Варто  таке  зробити  –  і  земля  розсядеться  з  шурхотом,  і  летітимеш  –  спершу  крізь  коріння  трави  і  дерев,  тоді  крізь  порожню  темряву,  а  потім  темрява  зробиться  прозорою;  є  в  ній  і  небо,  і  хмари,  і  земля,  і  ставки,  і  русалки  в  ставках  зблискують  сріблом  хвостів  і  ваблять  молочною  білизною  грудей,  і  діброви  з  буйнокосими  дикозорими  мавками,  і  все  те  видно  в  темряві,  як  удень!  На  пагорбі  церква  стоїть,  а  в  її  вікні  смикається  якесь  чортеня,  що  не  встигло  до  третіх  півнів;  і  хутори,  хутори!  –  там,  там,  отам;  а  між  ними  діброви  такі,  що  тепер  і  не  намалює  ніхто;  а  там  віз  величезний,  який  тягне  достатня  кількість  коней;  він  повільно  суне  урвищами  та  кручами,  і  гойдаються  в  ньому  на  доброму  підпитку  козаки,  і  спить  Хома,  на  якого  вже  чекає  його  страшна  доля,  і  плаче  над  ним  сивовусий  запорожець,  який  жаліє  і  любить  усіх,  як  рідних  братів,  бо  сам  сирота,  а  особливо  коли  п’є  горілку  або  чує  пісню,  а  надто  коли  чує  та  п’є;  і  там  за  пагорбами  виблискують  бані  того  Києва,  про  який  писав  Микола  Васильович,  про  який  марю  і  мрію  я…

Андрій  раптом  обірвав  свою  промову.  Доки  він  співав  осанну  своїй  уяві,  в  кімнаті  щось  сталося.  Овва,  і  не  просто  щось!  –  кімнати  не  стало.  Андрій  стояв  посеред  ледве  освітленої  каганцем  корчми;  каганець  вихопив  з  пітьми  стіл  з  грубезних  дощок,  глиняні  полумиски,  глечики  та  зелені  штофи,  а  через  стіл  –  сиву  голову  корчмаря.  І  яку  голову!  На  столі  лежали  щоки  та  неосяжне  червоне  підборіддя;  через  стіл  до  Андрія  тягнулося  довгасте  кабаняче  рило,  обабіч  якого  мало  не  до  стелі  випиналися  ікла;  вкриті  сивою  щетиною  вуха  сторожко  прислухалися;  в  Андрія  втупилося  двійко  маленьких  оченят.  І  ця  потвора,  цілком  кабан,  хоч  який  і  страхітливий,  водночас  скидався  на  Андрієва  тестя;  та  годі  там!  –  він  і  був  Андрієвим  тестем  у  кабанячій  подобі!

Аж  тут  із  темряви  до  закляклого  Андрія  підступила  й  корчмарка.  Святий  Боже!  То  була  теща!  Але  ж  погляньте  на  неї:  дебела  баба,  страхітливо  дебела,  неможливо  дебела;  це  ж  яка  сила  в  отих  руках  завтовшки  з  дубову  колоду!  А    які  в  неї  зуби,  нащо  вона  посміхається,  хай  би  краще  тримала  його  в  смужці,  як  завжди;  кожен  її  зуб,  наче  шматок  рафінаду  з  дитинства,  що  тепер  перевівся;  а  яке  намисто  на  грудях  –  з  десяток  коліс  від  того  возу,  яким  козаки  везли  Хому;  а  очіпок!  –  пекучого  полум’яного  кольору,  аж  світиться,  очі  виїдає  в  темряві,  а  його  кінчики,  у  вузол  на  маківці  зібрані,  ворушаться,  як  справжнє  полум’я…  а  воно  і  є  справжнє!  Палає  тещина  голова,  пекельним  вогнем  горить!

Аж  тут  кабан  розтулив  рота,  і  з  нього  потяглася  цівка  мутної  слини,  під  яку  теща  спритно  підставила  кухоль.  І  кабан  повільно  промовив  таким  низьким  голосом,  що  не  звук  його  сприймався,  а  вібрація,  яку  він  викликав  у  кістках:

-  Не  тупай,  ***  сину…  Не  патякай,  ворожа  душа…  Як  дізнався?..  Кажи!  –  і  за  цими  словами  по  темних  кутках  заворушилося,  завовтузилося,  зазвивалося,  зашаруділо,  застогнало,  завищало  та  попнулося  до  столу  щось  сіре,  невиразне.  І  не  роздивишся  його,  а  страх  аж  пробирає,  душить  горлянку,  з  якої  вже  мав  би  зірватися  крик  і  розбудити,  перервати  це  жахіття.

Та  де  там!  –  закляк  Андрій,  ворухнутися  не  може.  Аж  тут  теща  тицьнула  йому  під  носа  кухля,  в  який  збиралася  слина  з  кабанячого  рота:

-  Пий!  –  вискнула  уїдливо.  –  Пий!  –  пронили  кістки  Андрія,  коли  кабан-корчмар  повторив  наказ.

Андрій  скосив  очі  в  кружку,  а  там  було  по  вінця  темряви,  що  стояла  нерухомо,  як  шматок  чорної  криги.  А  тоді  нею  побігли  легенькі  хвильки;  в  глибині  промайнули  швидкі  звивисті  постаті;  постаті  перепліталися,  складаючи  вінок;  той  вінок  почав  обертатися,  швидше,  швидше;  від  того  обертання  на  поверхні  темряви  здійнявся  цілий  шторм;  нізвідки  серед  хвиль  і  вітру  виникла  козацька  чайка;  нею  правив  молодий  чорновусий  козак,  до  його  грудей  притискалася  русява  красуня,  а  до  ніг  тулилося  двійко  дітей;  козак  вправно  долав  хвилі,  і  човен  майже  перетнув  кухоль;  аж  тут  вінок,  який  скажено  обертався  в  глибині,  здіймаючи  хвилі,  вискочив  на  поверхню,  спалахнув  тим  же  вогнем,  яким  палахкотіла  голова  корчмарки,  покотився  хвилями,  наче  колесо,  до  човна  і  став  перед  ним,  а  козак  з  веслом  розгублено  почухав  потилицю.  Шлях  далі  лежав  крізь  палаюче  коло  –  і  шляху  далі  не  було;  і  назад  не  було  шляху,  зрозумів  Андрій,  –  ні  човну,  ні  козаку  з  козачкою  й  дітьми,  ні  самому  Андрію…

Аж  тут  рипнуло  щось,  і  в  корчмі  з’явилася  Андрієва  дружина.  Чи  це  не  вона?  Андрій,  голову  якого  дужою  рукою  схиляла  до  кружки  корчмарка,  засмикався,  але  скинути  невидимі  пута,  що  тримали  його,  не  зміг.  Корчмарка  натиснула  ще,  корчмар-кабан  іклом  штовхнув  кружку  ближче  до  Андрієвого  лиця,  і  той  відчув  пекельний  жар,  що  линув  від  палаючого  колеса,  що  ось-ось  проковтне  човен.  Губ  торкнулося  холодне  –  то  кухоль.  Пий  –  і  кінець  тобі…

–  кукуріку…  кукуріку…  –  смішне,  механічне,  повільне,  тихе  півняче  кукурікання,  кукурікання-шепіт  почулося  в  корчмі.  Спалахнуло  сліпуче  світло,  і  в  тому  світлі  Андрій  на  нестерпно  коротку  і  невимовно  прекрасну  мить  побачив  свою  дружину.  Розкішні  шати  огортали  струнку  красуню  та  спадали  долі,  наче  водограй,  і  розтікалися  навсібіч;  коралі  краплями  крові  лежали  на  високих  грудях;  русе  волосся  здіймалося  над  і  за  нею,  і  з  того  волосся  складалися  крила;  очі  її  розвиднювали  пітьму  в  корчмі…  -  ті  очі  розвиднювали  всю  пітьму,  скільки  її  не  є  світі!  А  в  правиці  красуня  тримала  маленького  механічного  півника;  діти  давно  закинули  його,  тому  що  батарейка  сіла,  а  в  Андрія  ніколи  не  ставало  часу  замінити.  На  останніх  крихтах  енергії  півник  вичавив  з  клювика  «кукуріку»  –  і  замовк.

Але  того  було  досить.  Корчмарка  заверещала  та  щосили  натиснула  Андрієві  на  потилицю;  корчмар  гарчав  та  іклом  кресав  іскри  з  кухля,  штовхаючи  його  до  Андрієвих  губ,  але  марно.  Ікло  з  мерзенним  хрустом  тріснуло  та  переламалося  навпіл,  кабан-корчмар  завищав  від  болю,  схопився  ратицями  за  бридке  рило  і  зник  разом  із  дебелою  корчмаркою.  Андрієва  голова  упала  на  груди,  а  сам  він  на  канапу,  де  його  спіткав  міцний  сон.  Йому  видилося,  що  він  простує  Подолом  до  Лаври  разом  із  іншими  бурсаками;  сліпуче  сонце  сяяло  в  небі,  і  його  відбитки  на  широкому  Дніпрі  та  незчислених  банях  Києва  сяяли  ще  яскравіше.  Звідусіль  линуло  гудіння,  бамкання  та  бемкання  дзвонів  і  голоси  люду,  що  метушився  вуличками.  Київ!  –  видихнув  Андрій  та  широко  посміхнувся  всьому  навколо  разом.  Зненацька  дужі  руки  схопили  його  за  плечі,  підняли  в  повітря,  струсонули  добряче,  а  тоді  повернули  та  поставили  перед  кремезним  сивовусим  запорожцем,  який  жаліє  і  любить  усіх,  як  рідних  братів,  коли  п’є  горілку  або  чує  пісню,  а  надто  коли  чує  та  п’є.  Але  зараз  був  козак  тверезий,  похмурий  і  нікого  не  любив;  він  трусив  Андрія,  як  грушу:
-  А  хто  буде  над  дочкою  ясного  пана  сотника  в  церкві  читати?!  –  і  знову  безжально  трусив  Андрія.

-  Відпустіть!  –  заволав  Андрій  і  прокинувся.  На  якусь  мить  промайнула  перед  ним  струнка  красуня  в  багатих  шатах,  криваві  коралі  на  високих  грудях  і  ясні  очі,  а  тоді  дружина  поцілувала  його  і  лагідно  промовила:
-  З  днем  народження,  коханий,  з  ювілеєм!

Андрій  вмить  усе  забув  і  згадав  одночасно,  щасливо  посміхнувся  та  одразу  скривився:
-  Це  ж  сьогодні  батьки  до  нас?
-  Вони  не  прийдуть.  Тато  занедужали…  зуба  вони,  от  біда,  десь  зламали,  -  відповіла  дружина,  і  Андрій  потягнувся  до  неї,  і  хвиля  її  русявого  волосся  оповила  його,  оповила  їх  обох  і  піднесла  та  понесла  кудись,  наче  крила…

Відсвяткували  уродини,  як  і  хотів  Андрій:  у  вузькому  родинному  колі,  необтяжливо  для  кишені  та  шлунку.  А  після  гуляли  Андріївським  узвозом,  і  Андрій  з  неабияким  натхненням  розповідав  про  Київ  під  ногами,  раз  у  раз  тупаючи  ногою.  Діти  охоче  слухали  та  й  собі  завзято  тупали  та  кричали:  «Мамо,  і  ти!»  –  але  вона  не  тупала.  Вона  йшла  Узвозом  мовчки  та  загадково  посміхалася.

XI.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812901
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018


Бонсай

Всі  мої  птахи  відлетіли,  і  мій  бонсай  спорожнів  і  онімів.  Коли  за  обрієм  згас  останній  прощальний  скрик  лелек,  з  усіх  моїх  дерев  одночасно  впало  на  землю  листя.  Бонсай  зробився  прозорим  і  стоятиме  такий  -  мовчазний,  нерухомий,  зачаєний  -  до  повернення  птахів,  весни  та  життя.

А  тоді  в  моєму  бонсай-лісі  помітили  срібну  жабку.  Вона  -  надзвичайний  і  повноважнний  посол  ясновельможної  зими,  яка  вже  йде  слідом.  Торкнеться  срібна  жаб'яча  лапка  моїх  бонсай-вод,  і  вони  миттю  вкриються  кригою  та  спатимуть  -  до  повернення  птахів,  весни  та  життя.

Якщо  буде  божа  ласка.  Якщо  вистачить  сил  не  забути.  Якщо...

І  я  сказав  моєму  бонсай-народові:

-  Йдіть  у  ліс,  зберіть  листя,  вкладіть  межі  сторінок  священних  книг.  І  щоразу,  коли  читаєте  священні  книги,  аби  не  забути,  які  є  ваші  боги,  дивіться  на  те  листя,  аби  не  забути,  яке  є  життя.  Зима  пануватиме  не  вічно:  вона  -  високій  гість  у  нашім  бонсаї,  поводьтеся  з  нею  гідно,  і  вона  щадитиме  та  милуватиме.

І  мій  народ  вчинив,  як  я  сказав.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812630
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2018


А завтра підемо?

Розклад.  Розпорядок.  Порядок  денний.  Денний-буденний.  Буденність.  Дні  минають  за  тими  розкладами  однакові,  наче  ґудзики  на  пальті.  Робота  –  хатні  справи,  робота  –  хатні  справи;  і  ще  добре,  коли  є  робота;  хатніх  справ  скільки  не  перероби,  а  вони  все  одне  є.  Щодня  ті  самі,  що  вже  були  перероблені  вчора  та  позавчора,  у  будь-яке,  на  свідомий  чи  рандомний  вибір  «вчора».

А  саме  це  найбільше  втомлює;  не  праця,  а  одноманітність.  Це  навіть  не  зовсім  втома;  та  буває  важка  й  сонна  або  щаслива,  більше  схожа  на  винагороду,  в  залежності  від  роботи  та,  скажімо  так,  досягнень:  коли  щось  зробив  так,  що  тільки  цьом  та  в  люлю,  хіба  втомлюєшся?  А  одноманітність  висотує  не  сили,  а  душу;  вона  знецікавлює,  знеструмлює,  знебарвлює  життя.  І  тоді  все  здається  тягарем  –  і  робота  також:  без  неї  ніяк,  але  це  такий  важезний  тягар…
-  Тату,  пограємо  у  м’ячика?
-  Мені  ще  стільки  треба  зробити,  а  я  вже  втомився...  Може,  на  вихідних?

Але  вихідні  були  колись,  в  дитинстві.  Дорослі  марнують  їх  на  те  саме,  на  що  витрачають  решту  життя.  Або  ось  це:  відіспатися.  Сон  –  не  гірша  схованка  від  буденності.  Щоправда,  вісім  годин  пересічного  землянина  –  то  мрія;  комусь  щастить  лише  годин  на  чотири  впасти  в  темряву  без  турбот  і  думок  про  турботи.  А  відіспатися…  -  важко  уявити,  як  можна  спати  довше,  ніж  людина  звикла  за  десятиліття;  втім,  комусь  таки  щастить.  Але  все  відносно:  проспати  літо  –  хіба  то  щастя?

Ну  й  що,  що  літо?  Навіть  і  воно,  колись  пора  дивовижна  та  чарівна,  не  порушує  буденності.  Робота  –  хатні  справи,  авжеж.  Це  коло,  за  межі  якого  дорослій  людині  –  зась.  Але  все  ж  таки  добре,  коли  є  робота;  без  неї  буденність  остаточно…
-  Тато!  Ходім  у  м’ячика  пограємо?
-  М’ячика…  Ти  знаєш,  в  мене  нині  одна  пристойна  пара  взуття.  Якщо  в  ній  пограти  в  м’ячика…

За  тією  буденністю  літо  промайнуло,  наче  лист  за  вікном.  А  за  вікном  і  справді  –  одне  за  одним,  зграйка  за  зграйкою  пролітає  кленове,  каштанове  та  ще  бозна  яке  листя.  Та  все  воно  однакове:  жовкле,  всохле,  зів’яле;  літо  змарноване,  починаємо  марнувати  осінь.  Втім,  є  підстава  для  оптимізму  або  для  іронії,  це  вже  хто  що  вбачає.  Урізноманітнення  буденності,  ось  що,  не  абищо.  До  хатніх  справ  додаються  справи  шкільні:  незвично  ранні  сніданки;  пакування  дитячого  їдла  «з  собою»;  раптовий  і  терміновий  ремонт  одягу;  нічні  походи  по  24/7  супермаркетах  по  зошити  та  інший  шкільний  реманент;  силування  над  математикою  для  п’ятого  або  хімією  для  дев’ятого;  все  решта  –  і  отак  щодня,  знову  й  знову,  по  колу,  аж  до…  до  уодноманітнення.  Ну,  й  звичайно,  робота.  Аби  не  вона…  -  так  би  й  човгати  восени  в  тих  самих  черевиках,  збережених  влітку,  власне,  вже  друге  літо  поспіль  збережених,  хоча  й  з...  «втратою  товарного  вигляду».  А  так,  дякувати  роботі,  –  новенькі:  і  собі,  і  дітям,  і  жінці.  Знов  підстава  –  кому  для  оптимізму,  коли  для  іронії.

Час,  кажуть,  лікує;  можливо,  коли  болить,  так  і  є;  а  якщо  навпаки?  Починається  з  любові,  через  кохання  –  а  згодом,  коли  мине  достатньо  часу,  виявляється,  що  і  любов,  і  кохання  мають  зворотній  бік,  який  суть  обов’язок.  І  є  в  тому  обов’язку  та  сама  одноманітність,  що  в  усьому,  що  й  в  тому  замкненому  колі,  яким  тепер  обертається  світ:  робота  –  хатні  справи.  Буденність…  Час  лікує  біль.  Все  решту  час  вбиває.

Втім,  буденність  можна  сприймати  інакше,  дивитися  не  критичним  і  спраглим  оком,  а  філософським  і  розважливим.  За  кількадесят  років  сформувався  певний  спосіб  життя;  спробувати  порушити  його,  висмикнути  будь-яку  ланку  –  отоді  начувайся,  чоловіче,  бо  це,  кажуть,  катастрофа.  Найбільші  світові  потуги  боронять  свій  «спосіб  життя»  -  а  що  вже  казати  про  потуги  в  світі  найменші,  про  одну-одненьку  людину,  якій  сенс  життя  цілком  неочевидний,  а  от  спосіб  його  –  цілком  і  остаточно  очевидний,  помітний,  знаний,  звичний  і  загалом  –  стерпний  і  комфортний?..
-  Тату.  В  тебе  ж  тепер  є  нова  пара…  І  канікули.  Ходімо  в  м’ячика  пограємо?

Справді,  канікули  –  отже,  спортивний  майданчик  у  школі  за  рогом  вільний.  Взуття  є.  Погоди  цієї  ще  не  до  денця  змарнованої  осені  –  наче  навмисно:  ходи  та  грай.  Робота…  Ну,  так,  робота.
-  Синку,  мені  ще  півгодинки,  добре?

На  спортивному  майданчику  справді  нікого.  Половина  майданчика  засипана  листям  –  через  паркан  хиляться  ясені  та  шовковиці,  а  з  них  повільно  та  безперестанку  на  сірий  асфальт  злітає  листя  чистого  лимонного  кольору.  Повітря  доволі  тепле;  треба  добряче  побігати,  аби  дихання  нарешті  перетворювалося  на  ледве  помітну  хмарку  пари,  що  миттєво  тане.  М’яч  не  слухається;  він  важко  гупає  по  щиту,  іноді  навіть  б’є  сталеве  кільце  корзини,  але  в  корзину  не  влучає,  зате  час  від  часу  летить  за  край  майданчика.  Тоді  гравці  видають  стогін:  за  тим  краєм  щось  на  кшталт  прірви,  якою  м’яч  стрімко  котиться  аж  до  дитячого  садку,  що  має  спільний  паркан  зі  школою.  Якщо  не  зупинити  м’яч  під  тим  парканом,  він  котитиметься  уздовж  школи  аж  до  вулиці,  а  там  воріт  немає;  викотиться  на  вулицю,  що  біжить  стрімким  пагорбом  –  і  бувай.

За  годину  гра  зупиняється.  Гравці  йдуть  додому;  вони  розпашілі  та  захекані,  та  не  так  від  гри,  як  від  походів  по  м’яч,  який  раз  у  раз  опинявся  під  парканом  дитячого  садка.  Дорослий  шкутильгає:  не  варто  бити  баскетбольний  м’яч  ногою,  тим  більш  такою,  давно  вже  не  тренованою,  а  колись  же...  А  колись  же  ходив  до  баскетбольної  секції!
-  А  завтра  підемо?
-  Так…  А  давай,  може,  щодня?
-  Добре.

Ніби  в  світі  хтось  знав  про  ту  маленьку  домовленість:  роботи  прислали  купу!  Мабуть,  гра  в  м’яч  є  занадто  великим  порушенням  способу  життя,  який  є  таким  помітним  і  важливим,  що  боронять  його  найбільші  арсенали  світу,  та  й  найменші  –  також  боронять.  Ну,  нема  на  то  ради,  сідай  та  працюй.
-  Тату,  так  ми  підемо?
-  Синку,  мені  треба  працювати,  сьогодні  не…  Добре,  ще  півгодинки?

Гравці  під  кільцем  схожі  на  двійко  «одноруких  бандитів»:  важкувато  бігають,  важкувато  підстрибують,  важкувато  та  невлучно  кидають  м’яч.  Якщо  снаряд  коли-не-коли  влучає  в  корзину,  то  напевно  з  власних  міркувань,  а  не  через  зусилля  гравців.  А  вони  щоразу  вигукують  щось  тріумфаторське,  ляскають  одне  одному  долоні  та  загалом  поводяться  так,  наче  здобули  якийсь  поважний  трофей.  Коли  ж  на  майданчику  з’являються  люди  –  а  майданчик  прохідний,  це  єдиний  на  три  квартали  прохід  між  вулицями  –  гравці  набувають  такого  байдужого  і  зверхнього  вигляду,  наче  влучити  в  кільце  для  них  справа  найбуденніша.
-  Тату,  завтра..?
-  Так,  авжеж.
-  І  щодня?
-  Так.

Несподівана  перешкода  майже  руйнує  гру.  Майданчик  засипаний  листям,  а  листя  забризкане  дощем.  На  такому  покритті  можна  грати  в  хокей  або  змагатися  у  фігурному  ковзанні,  а  от  баскетбол  перетворюється  на  справу  ризиковану.  Але  домовленість  є  домовленість,  а  гра  є  гра;  і  гравці  не  йдуть  додому,  доки  дощ  не  посилюється  так,  що  слизьким  майданчиком  неможливо  пересуватися,  не  впавши.  Власне,  падати  без  травми  –  гра  не  менш  азартна,  ніж  баскетбол.
-  А  завтра?
-  Так.

Дощу  вчора  ніби  й  не  було.  Майданчик  сухий  та  чистий,  тому  що  вночі  вітер  згорнув  усе  листя  під  один  край  баскетбольного  поля.  Там  воно  й  лежить  –  довжелезна  лимонно-жовта  смуга  уздовж  муру.  Зараз  краща  нагода  його  прибрати  –  все  в  купі;  це  тобі  не  змахувати  віником  по  одному  листочку,  як  колись,  на  бабусиному  просторому  ґанку.  Восени  той  щоранку  треба  було  замести  –  бо  над  ним  височів  неймовірного  розмаху  горіх,  з  якого  щохвилини  повільно  спадало  листя  -    лапате,  смугасте,  з  гіркуватим  смачним  запахом.  Його  було  стільки,  що  воно  встеляло  подвір’я  мало  не  цілий  жовтень;  а  ще  виноград,  який  обплітав  всенький  простір  над  ґанком,  -  і  цей  також  розкидав  своє  криваво-червоне  листя  усім  подвір’ям.  То  була  щоденна  ранкова  робота,  півгодини  махати  віником,  інакше…  інакше  буде  від  діда  сто  чортів  і  ще  багато  чого,  от  хто  вмів  дошкулити…  Ет,  тоді  лаявся  та  бідкався,  а  тепер  –  де  б  узяти  той  віник,  те  листя,  той  ґанок  і  горіх  над  ним?
-  Я  би  волів,  аби  тут  була  мітла.  Зібрати  листя.

М’яч  гупає,  щит  гуде,  кільце  дзвенить,  понад  майданчиком  лунають  тріумфаторські  вигуки.  Гравці  зупинилися  перепочити.  Нізвідки  виникає  чоловічок  у  комунальній  уніформі;  він  такого  маленького  зросту  та  несе  на  обличчі  такий  поважний  вираз,  що  дивитися  на  нього  без  сміху  неможливо.  Він  тягне  неосяжний  чорний  пластиковий  мішок,  величезну  зелену  корзину  для  білизни  та  мітлу  з  держаком,  який  щонайменше  вдвічі  довший  за  чоловічка.  Кинувши  весь  свій  вантаж  на  краю  майданчика,  чоловічок  вбирається  в  рукавички  та  починає  збирати  листя  в  корзину.
-  Можна,  я  мітлу...  листя…  допоможу  вам?

Чоловічок  кивнув  із  таким  виразом,  ніби  сидів  на  троні,  а  до  нього  на  колінах  приповз  переможений  сусіда-монарх  і  благав  про  капітуляцію  на  всіх  умовах  переможця.  Мітла  новенька  та  на  диво  зручна;  довжелезний  валик  лимонно-жовтого  листя,  ще  трохи  вологого  після  вчорашнього  дощу,  швидко  нею  зібраний  у  три  купи.  Чоловічок  миттю  позапихав  ті  купи  у  свої  пакети-корзини,  все  те  й  мітлу  забрав  і  навантажений,  як  мул,  зник  за  рогом.  Гра  поновлюється.

Рух,  біль  у  м’язах,  запах  листя,  хмарки  пари  від  дихання,  гупання  м’яча,  гудіння  щита,  дзвін  кільця,  вигуки,  плескання  долоні  об  долоню,  сміх,  пробіжка  за  м’ячем,  який  знову  втік  у  прірву  до  дитсадочкового  паркану.  Чи  ж  не  так  ганяли  колись  у  баскетбольній  секції?  А  тренер  казав,  що  є  данні,  є,  тільки  працюй…  Перехожі  перетинають  майданчик  по  дузі  –  вони  не  бажають  переривати  таку  веселу  гру,  приязно  посміхають  до  гравців  і  зупиняють  для  них  біглого  м’яча.  З  ясенів  облітає  лимонного  кольору  листя;  на  сірому  асфальті  кожен  листок  здається  мистецькою  мініатюрою,  а  найменші  листки  –  ювелірними  виробами,  вишуканими  прикрасами,  щойно  загубленими  якоюсь  супер-моделлю  або  казковою  принцесою.  А  це  ж  ідея  –  зібрати  такий  собі  мікрогербарій  з  найменшого  листя,  це  вау-ідея,  що  скажеш,  малий?..

…  -  Тату,  а  завтра  підемо?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812374
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2018


Страховище

Маленьким  я  часто  опинявся  в  бабусиній  оселі.  Власне,  в  тій  квартирі  на  тих  же  правах  щодо  майна  та  мене,  малого,  мешкав  і  мій  дідусь,  а  бабусин  чоловік.  Але  я  чомусь,  як,  певно,  і  більшість  дітлахів,  ходив  «до  бабусі».  Її  оселя  була  в  усьому  несхожою  на  нашу  –  мою,  мамину  й  татову,  і  кожні  відвідини  бабусі  перетворювалися  на  пригоду  першовідкривача.  Стільки  вже  в  тій  величезній  квартирі  було  незнайомого,  незрозумілого,  дивного  та  цікавого!

А  ще  там  була  одна  річ,  яка  й  дотепер  здається  мені  найстрашнішою  та  водночас  –  найпривабливішою;  адже  страшне,  на  відміну  від  жахливого,  полонить  уяву.  Ти  здригаєшся,  полотнієш,  вкриваєшся  гусячою  шкірою,  волосся  стає  дибки,  зіниці  розширюються  та  звужуються,  ноги  мимоволі  та  безпорадно  смикаються  тікати  якнайдалі  –  все  із  тим  страшним,  як  із  жахливим.  Але  нікуди  ти  не  втечеш;  заклякнеш  і  стоятимеш,  напівмертвий  від  нестерпного  і  водночас  необорно  принадливого  відчуття:  лячно!

Отак  і  я;  поблукавши  бабусиною  квартирою  та  позаглядавши  в  різні  кутки  та  закапелки,  неодмінно  опинявся  біля  тієї  штуки  та  заклякав  надовго.  Іноді  й  не  підходив;  варто  було  звідкись  зачепитися  за  неї  поглядом,  і  все:  світ  зникав,  тому  що  я  цілком,  весь  вкритий  пухирцями,  з  наїжаченими  патлами,  опинявся  деінде.

Власне,  те  моє  «деінде»  було  завжди  в  усіх  перед  очима:  воно  було  намальовано  на  невеличкій  темних  кольорів  картині.  Та  картина  висіла  у  вітальні,  між  шафою  та  вікном;  кут  шафи  затуляв  її  від  того,  хто  щойно  увійшов  у  кімнату,  тому  картину  помічав  лише  той,  хто  вже  був  на  середині  чималої  кімнати  або  вмостився  на  дивані  під  протилежною  стіною.  Так  чи  так,  але  картину  бачив  лише  той,  для  кого  рятівні  двері  до  коридору  та  на  двір  вже  були  занадто  далеко;  авжеж,  дійсно  страшне  ретельно  лаштує  свої  пастки,  а  те,  чого  уникнути  просто,  вважається  нікчемою  в  світі  страхіть.

Втім,  припускаю,  що  не  всі,  хто  бачив  картину,  відчували  те  саме,  що  переживав  біля  неї  я.  Пригадую,  що  спочатку  картинка  видавалася  мені  дитячою  та  милою.  От  уявіть:  фон  картини  темний:  якісь  розмиті  пагорби,  вкриті  лісом,  понад  ними  –  важкі  передгрозові  хмари;  здається,  в  ті  пагорби  та  ліси  веде  звивиста  стежина.  На  передньому  плані  –  паркан  з  грубих  жердин;  на  паркані  сидить  хлопчик  років  п’яти,  вдягнений  у  охайного  кожушка,  чорні  штанці  та  гостроноси  чоботи;  на  голові  в  нього  смішний  капелюх;  дитина  підносить  до  пухлих  губ  сопілку.  Праворуч  –  дерево,  здається,  сосна;  на  гілці  сосни  сидить  чорний  розпатланий  ворон;  його  дзьоб  розкритий,  ніби  птах  щось  говорить  хлопчику,  який  підвів  на  нього  очі  та  уважно  слухає,  забувши  про  свою  сопілку,  торбинку,  дім,  батьків  і,  здається,  про  все  на  світі...

Я  деякий  час  силувався  зрозуміти,  до  якої  казки  це  ілюстрація;  я  навіть  запитував  дорослих,  але  відповідь  була  коротка  та  незадовільна:  «Це  просто  картинка».  Ой,  не  просто!  –  подивився  раз,  глянув  другий,  підійшов  утретє  –  і  збагнув,  що  дуже  не  просто.  Вочевидь  той,  хто  це  малював,  добре  знав  усю  історію,  яка  почалася  на  тому  паркані;  так!  –  на  тій  картинці  напевно  була  ціла  історія,  але  невідомий  художник  вирішив  показати  тільки  її  початок.

Наче  зачарований,  я  щоразу  заклякав  перед  картинкою  та  намагався  її  «прочитати».  Куди  йшов  той  хлопчик?  Он,  у  нього  ж  і  торбинка  на  плечі  висить,  мабуть,  кудись  далеченько  прямує;  поруч  ніякого  житла,  ніде  поміж  дерев  ані  даху,  ані  диму,  отже…  Та  потім  я  збагнув:  житло  там,  де  я,  тобто  художник;  адже  дитина  сидить  на  паркані,  на  огорожі  подвір’я,  а  художник  і  глядач  дивляться  на  нього  ніби  з  віконечка.  Заохочений  цим  відкриттям,  я  занурився  у  картину  так,  що  мене  годі  було  докликатися  йти  додому;  мамі  довелося  взяти  мене  на  руки  та  нести.  Здається,  я  заснув;  отоді  мені  й  наснилося  розуміння  –  і  таке,  що  прокинувся  я  з  криком  і  в  сльозах.

Коли  я  опинився  в  бабусиній  оселі  наступного  разу,  довго  не  наважувався  підійти  до  картини.  Я  вже  знав  її  владу  над  моєю  уявою,  а  тепер,  коли  я,  здається,  вгадав  прихований  у  картині  зміст,  вона  мене  лякала.  Але  здогадка  –  ще  не  відповідь,  а  таємниця  –  така  ж  зваблива  річ,  як  і  все  страшне.  І  картина  вабила,  манила,  кликала  мене  до  себе,  де  б  я  не  був;  тож  коли  я  опинився  поруч  із  нею,  опиратися  не  зміг  і  підійшов  перевірити  свою  здогадку  та  розгадати,  нарешті,  таємницю.

Ясна  річ,  що  доладно  розповісти  все  те  може  тільки  людина  доросла.  Але  діти,  навіть  такі  малі,  яким  був  тоді  я,  відчувають  не  гірше  за  дорослого,  який  вже  навчився  стільком  словам,  що  аж  заплутатися  в  них  може  сам  і  заплутати  інших.  На  щастя  (чи  навпаки),  слова  ще  не  замулювали  мою  дитячу  уяву;  тому  я  не  назвав  би  те,  що  побачив;  зате  я  все  відчув  і  пережив  так,  наче  сам  сидів  на  паркані  з  грубих  жердин.  На  голові  в  мене  був  смішний  капелюх,  на  плечі  висіла  важкувата  торбинка;  охайний  кожушок  приємно  зігрівав;  я  щойно  видобув  із  торбинки  сопілку,  аби  заграти.  Аж  раптом  ворон,  який  вже  довгенько  кружляв  над  нашою  стріхою,  опустився  просто  переді  мною  та  вмостився  на  гілці  сосни.  Він  був  так  близько,  що  я  бачив  найменшу  його  пір’їнку,  лискучу,  чорну  з  бузковим  відливом;  і  він  також  бачив  мене,  он  в  нього  які  гострі  очі,  і  ними  він  втупився  в  мої…

В  отих  очах  було  все;  власне,  все  страхіття  тієї  картини  ховалося  в  очах.  Дитячі  очі  були  такі  наївні,  дивилися  так  безхитрісно  та  довірливо,  що  навіть  пташка  розуміла:  це  дитя  чисте,  невинне,  незіпсоване,  незваблене  світом,  обласкане  батьківською  любов’ю.  І  в  очах  ворона  світилося  розуміння,  а  ще  –  намір:  хижацький,  холодний,  несхибний  намір  скористатися  цією  дитиною  для  власної  вигоди  без  жодних  сентиментів  і  жалів,  спожити  дитя.  А  ота  стежина,  що  звивалася  між  пагорбами  та  губилася  в  похмурому  лісі  –  то  був  відвертий  натяк  на  найближче  та  невідворотнє  майбутнє.

Ось  яку  мить  зобразив  художник  на  тій  «просто»  картинці.  Це  була  остання  мить  перед  фатальним  кроком;  мить,  коли  злочинний  намір  перетворюється  на  злочин;  мить  перед  втратою  рівноваги  цілим  світом,  який  ось  просто  тепер  балансує  на  вістрі,  як  цей  хлопчик  –  на  жердині;  власне,  зараз  цей  хлопчик  і  уособлює  собою  –  весь  світ,  який  ось-ось  рухне.  А  я  все  те  бачив;  все  відчував;  але  нічого  не  міг  пояснити  або  вдіяти,  аби  зупинити  чи  запобігти.  Все,  на  що  я  був  здатен,  це  підійти  до  картини  або  знайти  її  поглядом,  вкотре  все  збагнути  та  бути  з  тим  хлопчиком…  бути  ним  в  ту  останню  мить  мого  безтурботного  та  щасливого  життя,  за  якою  поведе  мене  в  життя  цілком  інше  ота  звивиста  стежина…

…Скільки  я  потім  прочитав  і  побачив  того,  що  пропонувалося  як  «страховище»,  але  такого  страху,  якого  зазнавав  під  тією  картинкою,  я  й  дотепер  не  відаю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812021
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2018


Гномове вугля

Жив  колись  дуже-дуже  давно  один  вугляр  в  селищі  Грумар,  що  неподалік  Ейнесунду.  Грумарці  кликали  того  вугляра  просто  Замазура,  тому  що  вугільний  порох  і  сажа  повсякчас  вкривали  його  з  голови  до  п’ят.  Ще  б  пак!  –  адже  йому  доводилося  з  ранку  до  ночі  перепалювати  в  лісі  стовбури  дерев  на  вугілля,  аби  заробити  бодай  на  шматок  хліба.

Вдосвіта  вугляр  поспішав  до  лісу,  а  ввечері  повертався  до  Грумару,  штовхаючи  поперед  себе  возика  зі  своїм  товаром  і  вигукуючи:  «А  кому  вугілля!  Вугілля!»  Продавалося  паливо  добре,  та  платили  за  нього  крихти,  а  ще  й  Замазурою  прозвали.  Вугляр  силувався  вибитися  зі  злиднів,  однак  нічого  з  того  не  виходило.  І  вирішив  тоді  він  кинути  свою  справу,  Грумар  і  грумарців  та  піти  шукати  кращої  долі  в  іншому  місці,  де  люди  не  зватимуть  його  Замазурою  та,  врешті-решт,  запам’ятають  його  справжнє  ім’я,  -  Брок.

Вугляр  взяв  свою  халупу  на  величезний  іржавий  замок,  ключ  закинув  у  зарості  ожини,  що  звідусіль  оточували  його  оселю,  та  й  подався  стежкою,  що  прямувала  на  південь.  Нею  грумарці  ніколи  не  ходили  –  казали,  ніби  веде  вона  чи  то  в  болото  бездонне,  чи  то  в  нетрі  непрохідні,  чи  то  взагалі  нікуди  не  веде.  Коли  ж  сусіди  побачили,  куди  крокує  Брок,  вони  закричали  до  нього:
-  Гей,  Замазуро,  згинеш,  пропадеш,  вертай  домів!  –  однак  Брок  лише  прискорив  ходу.

І  отак  за  деякий  час  дістався  вугляр  таких  місць,  де  ніколи  ані  він  сам,  ані  хто  інший  з  грумарців  не  бував.  Ліс  там  стояв  предковічний,  незайманий,  здичавілий,  праліс,  а  не  ліс!  –похмурі  дерева  так  високо  здіймалися  над  землею  й  так  щільно  обступали  стежину,  що  Брок  навіть  неба  не  бачив.  З  сосон  і  ялин  клапотями  й  кавалками  звисав  мох  –  такий  сивий  і  сплутаний,  наче  борода  якогось  старезного  лісового  велетня.  Десь  угорі  ширяв  вітер  і  щосили  розгойдував  верховіття,  сповнюючи  ліс  зловісним  шумом.  Та  Брок  за  своє  життя  досить  бачив  лісів,  і  ніякі  сосни,  ялини,  мох  і  вітер  не  могли  його  налякати.  Тому  він  вперто  прямував  далі  на  південь,  зберігаючи  добрий  гумор  і  щось  тихенько  наспівуючи.

Раптом  Брок  помітив,  що  стежина  зникла,  і  тепер  в  нього  під  ногами  були  самі  лише  хвоя,  мох,  гриби  і  шишки;  дерева  оточили  його  звідусіль,  аж  засутеніло.  «Овва,  це  я  зі  стежки  зійшов!»  -  бадьоро  сказав  собі  вугляр,  зупинився  та  –  раз,  два!  –  розвернувся  на  північ,  аби  відшукати  зниклу  стежину.  Та  не  так  сталося,  як  гадалося:  куди  не  потикався  Брок,  як  не  звіряв  напрям  на  південь  та  на  північ  за  всіма  лісовими  прикметами,  -  марно!  Стежка  пропала.

Брок  занепав  духом:  заблукати  в  незнайомому  лісі,  де  собі  ради  не  даси  з  півднем-північчю  –  тільки  цього  йому  бракувало,  ніби  мало  горя  на  його  голову  звалилося!  Він  вже  шкодував,  що  пішов  з  Грумару  в  гонитві  за  якоюсь  кращою  долею;  адже  вдома  він  мав  хай  маленьке,  хай  тяжке,  нужденне  та  замурзане,  а  все  ж  таки  щастя.  Він  завжди  знав,  куди  йти,  що  робити,  та  які  справи  очікують  на  нього  завтра.  Та  щойно  Брок  про  це  замислився,  як  помітив  стежку  прямісінько  в  себе  під  ногами.  Зрадівши  та  відчуваючи  приплив  сил,  вугляр  сміливо  рушив  стежиною  далі  –  вперед,  вперед,  назустріч  новому  щастю!

І  незабаром  Брок  вийшов  з  лісу  та  опинився  біля  невисокої  гори,  а  в  її  схилі  помітив  штольню.  Укріплене  товстелезними  дубовими  брусами  склепіння  копальні  вело  під  гору,  в  її  кам’яні  надра.  Однак  вхід  у  підземелля  був  занизький  –  такий,  що  людина  туди  могла  потрапила  хіба  що  навколішки,  поповзом.  І  Брок  зметикував,  що  належала  та  шахта  не  людям,  а  якомусь  іншому  лісовому  або  гірському  народові,  тролям  або  гномам.  Казок  і  легенд  про  них  розповідали  чимало,  але  скільки  Брок  лісами-горами  не  ходив,  жодного  разу  не  бачив  ані  гнома,  ані  троля  та  взагалі  віри  не  йняв,  що  вони  справді  існують.  Та  щойно  уздрів  штольню,  одразу  переконався  в  правдивості  легенд,  а  також  пригадав,  що  всі  вони  стверджували  одне:  гномам  й  тролям  відомі  та  досяжні  всі  скарби  й  багатства,  приховані  під  землею.  І  Брок  вирішив  причаїтися  поруч  із  штольнею  та  випробувати  своє  щастя:  чи  не  тут  воно  на  вугляра  очікує?

Сховався  він  неподалік  від  входу  до  підземелля  та  на  всі  очі  виглядав  якогось  неуважного  гнома  чи  троля,  аби  полонити  та  здерти  відкуп  за  звільнення.  «Золота,  тільки  золота  вимагатиму,  жодних  чарівних  витребеньок!»  -  промовляв  сам  до  себе  Брок,  потираючи  руки.  І  справді,  за  деякий  час  поруч  із  копальнею  з’явилася  невеличка  постать:  істота  ледь  сягала  колін  людини,  а  виглядом  своїм  нагадувала  старезний  замшілий  пень.  Вугляр  дочекався,  доки  той  «пень»  зник  у  штольні,  -  хапати  його  зараз  не  варто.  Нехай  вже  спуститься  під  гору,  наб’є  кишені  скарбами,  а  на  зворотному  шляху  Брок  його  не  проґавить!

Аж  ось  «пень»  виринув  з-під  землі  –  тепер  у  вкритих  корою  сучкуватих  руцях  він  тримав  шкіряну  торбинку,  туго  чимось  набиту-напхану.  Брок  схопив  істоту  та  добрячи  шарпонув;  налякана,  вона  впустила  свою  торбинку  вугляреві  під  ноги.

-  Нумо,  пане  гноме  або  тролю,  або  хто  ти  там  такий,  якщо  бажаєш  отримати  свободу,  доведеться  поділитися  зі  мною  багатствами  цієї  штольні!  –  переможно  вигукнув  Брок  й  одразу  ж  з  надією  запитав:  –  Це  ж  в  тебе  скарби  в  торбі,  еге  ж?

Істота  смикнулася,  намагаючись  звільнитися,  але  Брок  тримав  її  міцно.  Тоді  вона  підвела  на  вугляра  зелені  очі,  що  яскраво  світилися,  та  промовила  хрипкуватим  голосом:

-  Хто  є  ти  таке,  як  є  тебе  зватиму,  чого  є  тобі  хочеш?  –  істота  розмовляла  у  незвичний  спосіб  і  дивно  вимовляла  слова,  але  Брок  її  зрозумів.

-  Я  людина  на  ім’я  Брок,  колись  був  вуглярем  в  Грумарі  та  зранку  до  ночі  перепалював  дерева  на  вугілля,  однак  заробив  цим  лише  мозолі  на  руках  та  прізвисько  Замазура.  А  тепер  я  шукаю  собі  кращої  долі  в  іншому  місці,  де  люди  запам’ятають  моє  власне  ім’я.  І  здається  мені,  що  своє  нове-новеньке  щастя  я  прямо  зараз  тримаю  власними  руками!  –  і  Брок  знову  шарпнув  істоту.

-  Людина  вугляр  на  ім’я  Брок,  я  також  є  вугляр  на  ім’я  Валум,  а  Валум  є  гном.  Я  не  палю  дерева,  я  видобуваю  вугілля  під  землею,  в  штольні.  Так,  вугіль,  інших  скарбів  нема,  ані  в  штольні,  ані  в  моїй  оселі.  Я  –  такий  же  бідак,  як  і  ти,  людина  на  ім’я  Брок;  ти  ж  не  занадто  забагатів  зі  свого  ремесла?

 Брок  зазнав  такого  розчарування,  що  опустив  Валума  на  землю,  сів  поруч  із  гномом  та  мало  не  розплакався:
-  Що  ж  це  таке?!  Вугілля  не  принесло  мені  щастя,  я  пішов  світ  за  очі  кращої  долі  шукати-здобувати,  та  знайшов  вугілля!  Знову  вуголь!  А  на  додачу  ще  й  в  лісі  заблукав!

Валум  скоса  глянув  на  Брока,  блимнув-спалахнув  зеленим  оком  та  повільно  вимовив:
-  Якщо  хочеш,  покажу  тобі  дорогу  додому.  Ти  повернешся,  знову  будеш  вуглярем,  і  будь-хто  зватиме  тебе  Замазурою,  зате  біди  з  тобою  не  станеться…  Ти  проживеш  усе  своє  життя  в  Грумарі  простим  вуглярем,  і  щодня  знатимеш,  куди  тобі  йти  та  що  робити,  та  які  справи  очікують  на  тебе  завтра,  тому  що  й  завтра  ти  перепалюватимеш  дерева  на  вугіль  та  розвозитимеш  його  по  сусідах,  гукаючи:  «А  кому  вугілля?  Вугілля!»

Брок  аж  підскочив,  тоді  схопив  Валума  обома  руками,  затрусив,  аж  тріски  з  гнома  посипалися,  та  знавісніло  заволав:
-  Нізащо!  Я  так  жити  більше  не  хочу  й  не  буду!  Що  ти  знаєш  про  моє  життя  та  мої  злидні!  -  Він  ніби  забув,  що  гном  також  був  простим  вуглярем-бідакою.  –  Хочеш  отримати  свободу  –  тягни  золото!

Валум  насупився  та  відповів:
-  Людино,  в  моїй  копальні  нема  золота,  саме  вугілля.  Я  є  вугляр,  знаходжу  та  добуваю  вугіль  для  інших  гномів,  ось  і  все.

І  Брок,  який  нещодавно  зарікався  брати  в  гнома  будь-що,  крім  золота,  сказав  Валуму:
-  Слухай-но,  гноме,  або  ти  знайдеш  в  своїй  шахті  щось  дорогоцінне  та  отримаєш  свободу,  або  я  посаджу  тебе  в  оцю  твою  торбу,  зав’яжу  її  міцненько  та  закину  височенько,  онде,  на  оту  ялину.

Гном  відповів:
-  Нічого  з  того  не  вийде:  якщо  ти  мене  закинеш  на  ялину,  ти  не  знайдеш  дороги  додому,  ходитимеш  навколо  моєї  гори,  доки  не  помреш  від  голоду  й  спраги  або  доки  тебе  не  розірвуть  дикі  звірі.  Місто  це  зачароване!

А  Брок  не  злякався  та  напосів  на  впертого  гнома:
-  Тоді  нам  обом  кінець!  Краще  поміркуй,  як  нам  обом  вижити  та  ще  й  зиск  мати!

І  тоді  Валум  розповів  ось  що:
-  Гаразд…  Є  в  моїй  копальні  дещо  незвичайне  –  гно́мове  ву́гля.  Якщо  в  піч  вкинути  хоча  б  одну  таку  вуглину,  вогнище  не  згасне  впродовж  місяця.  Воно  аж  місяць  поспіль  зігріватиме  та  освітлюватиме  хату…  Щоправда,  мої  предки,  гноми-вуглярі  сивої  прадавнини  заповідали  триматися  якнайдалі  від  того  вугля  та  навіть  не  розповідати  про  нього  нікому  –  інакше  лихо  станеться!  Та  нині  біда  може  трапитися  зі  мною,  прямо  тут  і  просто  зараз.  Краще  вже  невідоме  лихо  від  гномового  вугля,  ніж  смерть  в  шкіряній  торбі  на  ялині!

Брок  миттєво  забув  про  нове  щастя,  якого  шукав  на  південь  від  Грумара:  авжеж,  він  же  вугляр,  ось  йому  й  трапилося  саме  таке,  вугільне-вуглярське,  щастя!  Він  пропустив  повз  вуха  слова  Гнома  про  можливе  лихо  та  звелів:
-  Тягни  мені  мерщій  те  своє  вугля!  Та  швидше,  та  побільше!

Валум,  якого  Брок  тим  часом  вже  повернув  на  землю  та  підштовхував  до  входу  в  підземелля,  відповів:
-    Швидше  навряд  чи  вийде:  гномове  вугля  приховане  глибоко  під  горою,  в  найвіддаленішому  штреку,  а  туди  вже  років  із  п’ятсот  ніхто  не  заглядав…  І  побільше  також  не  буде:  гномове  вугля  важче  за  звичайне,  добре,  якщо  третину  своєї  торбини  зможу  притягти.  Чекай,  людино,  завтра,  як  смеркне,  повернуся.  –  І  Валум  зник  під  землею.

Брок  влаштував  собі  лігвище  з  ялинових  гілок,  розпалив  багаття  та  й  заходився  чекати.  Він  проспав  біля  вогню  всю  ніч  та  майже  весь  наступний  день,  підводячись  лише  для  того,  аби  підкинути  дров  у  багаття.  Коли  смеркло,  Брок  нерепляче  забігав  туди-сюди  перед  входом  у  копальню:  що  як  обдурив  його  гном!  Однак  Валум  слово  тримав:  коли  сонце  зникло  за  горою,  а  між  деревами  загусла  темрява,  він  вийшов  з  шахти.

Хоча  гном  був  схожий  на  старий  замшілий  пень,  навіть  на  тому  пні  відбивалися  втома  та  виснаження.  Валум  впустив  свою  торбинку  на  землю  та  сам  важко  гепнувся  поруч.  Він  зітхнув,  трохи  відпочив,  а  тоді  сказав  ледь  чутно:
-  Ось  твоє  гномове  вугля...  Добути  його  та  витягти  на  поверхню  ой  як  важко…  Може,  саме  тому  мої  предки  ніколи  його  не  торкалися  та  іншим  таке  заповідали.  Бери  та  йди  собі.  Зараз  я  покажу,  куди  прямувати,  сам  ти  дороги  не  знайдеш,  не  збагну,  як  ти  взагалі  сюди  потрапив.  Певно,  доля  привела.  –  І  з  цими  словами  гном  почав  роззиратися  довкола,  поглядати  на  дерева  та  на  небо,  прислухатися,  нюхати  повітря  та  мацати  траву.  Аж  раптом  він  вигукнув:
-  Онде!  Стежина!  Поспішай!  -  і  тицьнув  кудись  кривим  пальцем,  вимащеним  у  чорний  вугільний  порох.

Брок  глянув  туди,  куди  вказав  Валум,  та  справді  побачив  стежку.  Він  підхопив  торбинку  –  а  вона  дійсно  важила  чимало!  –  та  й  побіг  чимдуж.  Просто  крокувати  стежиною  було  неможливо  –  вона  зникала,  варто  було  зупинитися  чи  пригальмувати  крок,  однак  і  бігти  з  торбою  чарівного  вуглю  було  надзвичайно  важко.  І  Брок,  вмиваючись  потом,  біг  –  і  отак  він  біг  та  біг,  не  озираюсь  назад,  доки  стежка  не  привела  його  до  рідного  Грумару.

Вугляр  відшукав  серед  кущів  ожини  ключ  від  своєї  халупи  та  одразу  розпалив  вогонь  у  печі.  Коли  ж  полум’я  весело  застрибало  по  колодах,  він  розв’язав  торбинку  Валума  та  витяг  звідти  вуглинку.  Чорний  лискучий  камінчик  розміром  з  ніготь  важив  не  менше,  ніж  добрячий  булижник,  яких    і  донині  чимало  розкидано  по  лісах  довкола  Грумара.  Брок  подивився  на  нього,  подивився,  та  й  кинув  у  вогнище.  Полум’я  не  змінилося:  вогонь  собі  й  далі  весело  стрибав  по  дровах,  однак  в  халупі  одразу  розвиднилося,  стало  тепло  та  якось  дуже  затишно.  Вугляр  довго  просидів  біля  печі,  спостерігаючи  за  вогнем  –  а  той  собі  й  далі  палав  так  само  жарко  та  яскраво,  а  хатина  лишалася  приємно  освітленою,  зігрітою  та  затишною.  І  Брок  вирішив  просто  зранку  розпочати  в  Грумарі  нову  справу.  Та  що  той  Грумар!  –  тепер  він  зможе  розвернутися  по-справжньому.  Ось  вона,  нова  краща  доля  вугляра  Брока,  ось  його  нове  щастя!

І  наступного  ранку  Брок  став  до  нової  роботи:  вдосвіта  рушив  до  лісу,  цілий  день  невтомно  перепалював  дерева  на  вугілля,  а  ввечері  повернувся  та  заходився  розвозити  свій  товар  по  сусідах.  Зсипаючи  вугілля  покупцям,  він  непомітно  підкидав  гномову  вуглинку  в  деревне  вугілля,  приказуючи  таке:
-  Я  винайшов  новий  спосіб  перепалювати  вугілля.  Тепер  у  вашій  хаті  буде  ясно,  тепло  і  затишно  щонайменше  два  тижні.  Якщо  сподобається  нове  вугілля  Брока  –  приходьте  ще.  –  Брок  навмисно  казав  про  два  тижні,  аби  не  чекати  на  покупців  занадто  довго.  

Грумарці  недовірливо  хмикали  –  вони  загалом  були  люди  недовірливі!  –  а  коли  Брок  пішов,  штовхаючи  поперед  себе  візок  та  вигукуючи  «А  ось  кому  вугілля!  Вугілля!»,  заходилися  знизувати  плечами  та  крутити  пальцями  біля  скроні.  «Ясна  річ,  з  глузду  з’їхав  наш  Замазура,  блукаючи  лісами  та  перепалюючи  вугілля  зранку  до  ночі  на  самоті,  видно,  й  справді  не  можна  людині  довго  бути  одній!  Одружитися  йому  треба,  діток  народити,  а  там  і  вигадувати-винаходити  нічого  не  доведеться!»  -  ось  які  розмови  точилися  того  вечора  в  усіх  грумарських  оселях.

Однак  вже  наступного  дня  грумарці  подивилися  на  свого  земляка  іншими  очима  та  навіть  згадали,  що  звуть  його  не  Замазура,  а  Брок.  Звістка  миттєво  розлетілася  околицями,  і  вже  скоро  Брокові  спокою  не  стало  від  покупців:  кожен  волів  мати  вугілля,  від  якого  хата  аж  два  тижні  освітлена  та  зігріта.  А  ще  й  затишок  на  додачу!

За  деякий  час  Брок  зміг  найняти  робітників.  Тепер  він  вже  нічого  не  робив  сам  –  всю  роботу  виконували  його  наймити,  а  він  лише  торгував,  не  забуваючи  підкидати  кожному  покупцеві  гномове  вугля.  Торгівля  йшла  чудово,  і  тому  торбинка  Валума  швидко  спорожніла;  а  Брокові  ой  як  не  хотілося  повертатися  до  старого  ремесла  та  цілими  днями  перепалювати  колоди  на  вугілля,  аби  заробити  якийсь  шеляг!  І  він  вирішив  ще  раз  випробувати  свою  долю  й  здобути  своє  щастя  –  та  не  нове,  а  вже  відоме,  те,  що  одного  разу  трапилося  йому  попід  гномовою  копальнею,  на  південь  від  Грумару.  Отже,  зранку    Брок  знову  рушив  стежиною,  що  прямувала  на  південь.

Як  і  минулого  разу,  стежка  зникла  з-під  ніг  вугляра,  він  заходився  її  шукати  та  блукав  лісом,  аж  доки  не  вийшов  до  штольні  Валума.  І  все  повторилося:  Брок  спіймав  гнома  та  змусив  того  видобувати  гномове  вугля.  Цього  разу  Валум  зник  під  горою  аж  на  три  дні  –  а  коли  повернувся,  ледве  дихав  та  рухався.  В  торбинці,  яку  гном  витяг  на  поверхню,  вугля  була  жменька  –  більше  він  просто  не  зміг  підняти.  Сам  гном  мав  жалюгідний  вигляд,  зробився  схожим  на  трухлявий  пеньок:  торкнися,  він  і  розсиплеться  на  порох.

Однак  Брока  здоров’я  Валума  не  обходило:  він  дочекався,  доки  гном  вказав  йому  напрям  на  Грумар,  підхопив  мішок  і  помчав  стежиною.  Важко  йому  було,  він  задихався  та  заливався  потом,  однак  серце  його  тьохкало  й  співало  від  радості:  ось  вона,  нова,  краща  доля  вугляра  Брока!

І  отак  він  ще  кілька  разів  навідувався  до  гори  Валума  та  силував  того  приносити  гномове  вугля  з-під  гори.  З  кожним  разом  гном  барився  під  землею  дедалі  довше,  а  вугля  приносив  дедалі  менше,  і  Брокові  доводилося  щораз  частіше  вирушати  до  шахти  Валума.  Між  тим  гномові  справи  були  кепські  –  з  кожним  рухом  від  нього  відпадали  тріски,  а  за  два-три  кроки  він  сідав  перепочити  та  миттю  засинав,  і  Брок  ледь  міг  його  розбуркати.  Тепер  Валум  вже  не  сперечався,  тільки  мовчки  виконував  накази,  ось  і  все.

І  одного  дня  Брок  укотре  схопив  гнома  та  відправив  у  штольню    -  «якщо  не  хочеш  висіти  на  ялині  в  мішку».  Валум  глянув  на  вугляра  зеленими  очицями  –  а  вони  вже  не  світилися,  зробилися  тьмяними,  аж  помертвіли,  –  та  мовчки  рушив  під  землю.  Брок  влаштувався  чекати  біля  багаття,  нарікаючи,  що  Валум  геть  спрацювався,  та  метикуючи,  де  б  йому  вполювати  двійко  жвавіших  гномів  та  примусити  видобувати  гномове  вугля  замість  ледащого  нероби  Валума.

День  минав  за  днем,  ніч  за  ніччю,  а  гном  не  повертався.  Брок  сердився,  лаяв  Валума  та  гукав  його,  схилившись  до  копальні,  але  марно.  А  в  Грумарі  ж  покупці  на  гномове  вугля  чекають!  Та  коли  Брок,  врешті-решт,  збагнув,  що  Валум  пішов  у  штольню  востаннє  та  вже  напевно  не  повернеться,  він  захвилювався  про  інше:  шлях  додому  міг  вказати  йому  лише  гном!  Потинявшись  довкола  гори  ще  днів  зо  три,  Брок  остаточно  переконався,  що  Валум  пропав,  та  заходився  шукати  дороги  на  Грумар  самотужки.

Він  ходив  туди  й  сюди  від  гномової  гори,  однак  щоразу  повертався  до  неї.  Таки  правду  казав  Валум,  місце  те  було  зачароване:  пошуки  кращої  долі  привели  Брока  до  штольні,  та  шлях  назад,  додому,  до  старого  щастя,  без  гномової  допомоги  було  не  віднайти.  Однак  вугляр  попри  все  намагався  потрапити  в  Грумар;  можливо,  він  кінець  кінцем  і  вирвався  з  зачарованого  місця,  однак  до  Грумару  так  і  не  повернувся,  і  ніхто  там  більше  про  Брока  ніколи  нічого  не  чув.

Грумарці  вирішили,  що  Брок  заблукав  у  південних  лісах  –  туди  прямувала  стежина,  про  яку  здавна  розповідали,  що  веде  вона  чи  то  в  болота  бездонні,  чи  то  в  хащі  дикі,  чи  то  взагалі  нікуди  не  веде.  Наймити  Брокові  розбіглися,  лишився  один,  на  ім’я  Крайд,  який  зробився  грумарським  вуглярем  замість  зниклого  Брока.

За  якийсь  час  у  грумарців  вийшли  всі  запаси  чарівного  вугілля,  і  довелося  їм  знову  обігрівати  свої  хати  звичайним,  деревним.  Та  їм  пощастило:  адже  мешкає  в  Грумарі  працьовитий  та  веселий  вугляр  на  ім’я  Крайд,  який  щодня  вдосвіта  вирушає  до  лісу,  аби  ввечері  прокотити  селом  свій  чорний  возик,  вигукуючи:  «А  кому  вугілля!  Вугілля!»

Крайд  з  часом  також  здобув  у  Грумарі  прізвисько  Замазура,  однак  він  на  те  не  зважав  і  тим  не  побивався.  Будь-кому,  хто  так  до  нього  звертався,  він  весело  відповідав:
-  Нема  на  то  ради!  -    я  вугляр,  таке  в  мене  ремесло!

А  про  вугляра  Брока  та  його  дивовижне  вугілля  в  Грумарі  тепер  згадують  лише  тоді,  коли  застерігають  дітей  або  прибульців  від  прогулянок  і  подорожей  стежинкою,  що  прямує  на  південь.  Адже  веде  вона  чи  то  в  хащі  непролазні,  чи  то  в  болота  гнилі,  чи  то  взагалі  нікуди  не  веде!  –  а  вугляр  Брок,  який  колись  дуже-дуже  давно  нею  помандрував,  пропав  відтоді  назавжди.  І  тому  ніхто  з  місцевих  ніколи  не  ходить  тією  стежкою,  однак  вона  існує  до  сьогодні  –  будь-хто  в  Грумарі  її  знає.

Як  завітаєте  до  Грумару  –  розпитайте,  вам  ту  стежину  неодмінно  покажуть,  та  ще  й  розповідатимуть  різні  байки  та  плітки  про  вугляра  Брока  на  прізвисько  Замазура.  Та  ви  вже  знаєте  правдиву  історію  про  Брока,  гнома  Валума  та  гномове  вугля;  тільки  благаю:  не  розповідайте  її  нікому  в  Грумарі.  Вам  все  одно  ніхто  не  повірить,  адже  грумарці  –  народ  недовірливий!

2015-2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811747
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2018


Голос!

Оркестр  грянул  и  смолк,  и  солнце  полыхнуло  на  бессчетных  медных  трубах  и  тарелках.  Огромные  стяги  величественно  реяли  над  трибуной,  а  оттуда  на  несметную  толпу  лились  радостные  слова:

-  Свершилось!  Сограждане,  братья  и  сестры,  друзья!  Сегодня  свершилось  то,  за  что  мы  с  вами  так  долго,  тяжело  и  самоотверженно  боролись!  Сегодня  с  лица  человечества  смыто  позорное  пятно!  Уничтожена  самая  гадкая  и  унизительная  форма  дискриминации!  Впервые  с  начала  времен  все  земляне  без  исключений  могут  обняться,  как  равный  с  равным!  Сегодня  среди  нас  нет  ни  старших,  ни  младших,  ни  больших,  ни  меньших  -  нет  и  не  будет,  сегодня  и  навсегда!

-  АААААААААААААААААА!  -  пронеслось  над  площадью,    и  эх  запрыгало  по  кварталам  огромного  города.  Оратор  дождался,  пока  эхо  стихло,  и  продолжил:

-  Не  важно,  что  эта  победа  досталась  только  нашей  стране!  Главное  -  принцип!  Мы  -  первопроходцы!  Мы  указали  путь  всей  планете!  За  нами  пойдут  миллиарды  и  миллиарды!  Мы  ведем  этот  марш  к  светлому,  чистому,  прекрасному  будущему,  которое  в  нашей  стране  уже  началось!  Да,  светлое  будущее  настало  -  и  настало  благодаря  вам!

-  ААААААААААААААААА!  -  грянуло  над  площадью.

-  Это  ваши  голоса,  это  ваш  единый,  мощный  и  непреодолимый  голос  воззвал  к  будущему  -  и  она  наступило!

-  ААААААААААААААААА!  -  возликовала  толпа  на  площади.

-  Это  ваш  голос  решил  исход  этих  исторических  выборов!  И  теперь  -  ему,  нашему  новому  президенту,  истинно  новому  президенту,  главе  первой  страны  светлого  будущего  -  слово!

Оратор  канул  за  трибуну,  и  над  ней  появился  президент.

-  ААААААААААААААААА!!!!  -  толпа  уже  не  ликовала,  а  бесновалась.  Но  вот  последние  взрывы  восторга  улеглись,  и  толпа  обратилась  вслух.

Но  Президент  молчал.  Минута  шла  за  минутой,  а  с  трибуны  не  слышалось  ни  слова.  В  толпе  зародилось  движение,  а  потом  и  тихий  ропот.  За  трибуной  замелькали  головы  и  воздетые  плечи.  Гул  в  толпе  нарастал.

Вдруг  из-за  трибуны  вынырнул  давешний  оратор,  быстро  сложил  ладони  рупором,  прижал  их  ко  рту  и  звонким  шепотом  крикнул:

-  Голос!  -  и  тотчас  с  трибуны  полилось  звонкое  и  радостное:      

-  Гав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав-ав...!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811133
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.10.2018


Останній штрих

-  Що  ви  сказали,  містере  Гіббс?!

-  Витягнуті  на  берег,  сер!  Витягнуті  на  берег  кораблі  є  найбезпечнішими,  сер!

-  Що  за  дурня?  За  все  життя  не  чув  більшої  нісенітниці.  Це  вас,  бува,  не  папуга  містера  Коттона  напоумив?  –  і  капітан  Джек  Горобець  глянув  на  бідолашного  містера  Гіббса  із  неприхованим  сарказмом,  а  той  ніби  зменшився  під  його  поглядом.

-  Та  ні,  сер.  Це  в  книжці,  сер.  Якийсь…  Анахарсис.  А  книжка  була  в  каюті  капітана  того  торгівця,  якого  ми  відпустили  на  ночівлю  до  Дейві  Джонса,  сер.

-  Хіба  доля  того  капітана  не  переконує,  що  він  читав  неправильні  книжки?  Ви  дурень,  містере  Гіббс!  Чи  ж  вам  не  знати,  що  витягнутий  на  берег  корабель  –  найНЕбезпечніший,  тому  що  беззахисний,  і  будь-який  йолоп  –  хоч  із  Джеком,  хоч  із  Роджером  на  щоглі  –  за  п’ять  хвилин  рознесе  такий  корабель  на  друзки  навіть  зі  сліпими  канонірами!  Ви  дурень,  містере  Гіббс,  як  і  той  Анахарсис!  –  і  капітан  безпорадно  сплеснув  руками.

Адже  він  шпетив  свого  старпома,  стоячи  не  на  палубі  «Чорної  перлини»,  а  в  тіні,  яку  відкидав  корпус  його  корабля,  що  тепер  безпорадно  лежав  на  борту,  загрузнувши  в  піску  та  нахиливши  щогли  до  землі.  Кілювання  –  вкрай  необхідна  процедура  в  карибських  водах;  підводна  частина  судна  так  швидко  обростає  водоростями  та  молюсками,  що  за  кілька  місяців  корабель  робиться  важким  і  повільним.  А  для  пірата  це  –  смерть;  тому  надважливо  знайти  якесь  тихе,  нікому  невідоме  місце  з  піщаним  берегом,  підійти  до  нього  у  найвищий  приплив  і  дочекатися  відпливу,  аби  корабель  м’яко  ліг  на  берег.  Тоді  треба  якомога  швидше  очистити  корпус  від  всієї  тієї  наволочі  та  вшиватися,  доки  на  обрії  не  замайорів  якійсь  прапор…

-  Ви  дурень,  містере  Гіббс!  –  знову  вигукнув  Джек  Горобець,  спостерігаючи,  як  повільно  працюють  матроси.  –  Краще  підіть  і  роздайте  тим  неробам  свіжих  стусанів,  часу  обмаль!

Так,  панове  королівський  флот,  ви  безнадійно  запізнилися!  Ваш  щасливий  день  був  учора.  Тому  що  саме  вчора  капітан  піратської  яхти,  під  орудою  якого  я  маю  честь  підкорювати  київську  акваторію,  вирішив  витягнути  її  на  берег  для  кілювання,  та  й  взагалі  –  на  зимівлю.  Вчора  наш  славний  корабель  на  якісь  дві  години  зробився  цілком  беззахисним,  адже  опинився  на  березі,  і  весь,  від  клотику  на  верхівці  щогли  до  оброслого  молюсками  чорного  шверту  (висувного  кілю),  був  цілком  нерухомий,  і  його  міг  рознести  з  гармат  будь-який  йолоп  навіть  при  сліпих  канонірах  …  Ви  змарнували  свій  шанс,  панове!  Тому  що  за  дві  години  ми  перетворили  наш  корабель  на  такий  охайний  пакуночок,  що  тепер  вже  ніхто  не  вгадає  в  ньому  піратського  судна.  Як  це?  А  розповім;  тут  є  про  що  розповісти.

На  дворі  жовтень,  панове,  а  в  цих  широтах  це  середина  осені,  нагадую  тим  із  вас,  хто  все  ще  живе  за  розкладами  Карибського  моря.  А  жовтень,  панове,  в  цих  благословенних  широтах  –  місяць  другого  цвітіння;  все,  що  вчора  було  зеленавим,  зеленкавим,  зеленуватим,  смарагдовим  або  будь-якого  іншого  відтінку  зеленого,  раптом  спалахує  такими  фарбами  та  кольорами,  що  не  те  що  діти,  а  й  дорослі  не  втримаються,  що  б  не  набрати  повні  руки  того  листя.  Лимонне,  жовте,  помаранчеве,  рожеве,  червоне,  багряне,  пурпурне,  мідяне,  медове,  іржаве…  -  і  слів  не  вистачить  у  словнику,  аби  перелічити  всі  ті  кольори!  Щирий  захват,  німе  споглядання,  ненаситне  насичення  ока  перед  довгою  –  о,  Боже  мій,  якою  ж  несамовито  довгою  зимою,  що  трапляється  щороку  в  цих  благословенних  широтах,  на  цих  святих  пагорбах,  по  яких  розлігся,  розсівся,  розкидався  та  що  тільки  не  зробив  древній  Київ!

А  там,  де  від  ворожих  поглядів  ховається  наш  корабель,  ця  пора  має  свої  особливі  риси  та  принади.  Тут,  у  затишній  гавані,  що  звивисто  врізається  в  берег  на  кшталт  норвезького  фіорду,  є  те,  що  обізнані  звуть  «урочищем»:  тут  зустрічаються  стихії  землі  та  води.  І  об  цій  порі  тут  є  чим  почастувати  око,  яке  за  останні  тижні  вже  почало  звикати  до  буяння  жовтневих  барв;  ходімо  до  води,  ближче,  не  боїмося,  вона  нині  тиха,  немов  у  чашці,  –  а  тепер  дивіться.  Онде,  бачите?  –  вода  уздовж  берега  має  такий  вигляд,  ніби  йде  дощ:  скрізь  над  водою  здіймаються  коротенькі  товстенькі  стрижні,  точнісінько  такі,  як  оті  сплески,  що  на  долю  секунди  здіймаються  над  поверхнею  води,  коли  в  неї  падає  крупна  дощова  краплина;  тільки  ці  сплески  –  застиглі.  Адже  останні  два  тижні  стояла  спека,  щира  як  на  жовтень  спека;  і  листя  не  просто  спалахнуло  новим  кольором,  не  просто  висохло,  воно  аж  покрутилося  від  тієї  неочікуваної  спеки;  і  те  покручене  листя,  коли  падає  у  воду,  вистромлює  звідти  свої  черешки  –  це  і  є  ті  застиглі  сплески;  а  висохло  те  покручене  листя  так,  що  годинами  гойдається  на  хвилях,  яким  треба  чимало  часу,  аби  зволожити  листя  так,  аби  відправити  його…  гм,  туди,  куди  ми  відправили  того  дурня,  що  читав  Анахарсиса!

Враження,  що  йде  дощ,  підсилене  звуком  дощу;  а  це,  погодьтеся,  чарівно,  тому  що  ніякого  дощу  немає;  з  атмосферних  явищ,  панове,  нині,  20  жовтня  2018  року,  пропонується  тільки  туман.  Він  висить  одразу  за  виходом  з  гавані;  він  нещільний,  півпрозорий;  крізь  нього  видно  острів,  міст,  а  найбільш  гострозорі  роздивляться  й  правий  високий  берег  Дніпра  та  вежі  на  ньому,  а  далі  вже  ніхто  й  орлиним  оком  не  побачить  –  там  усе  потонуло  в  тумані.  Та  звук  же,  я  згадав  звук  дощу!  –  його  видає  листя;  літо  наплодило  його  стільки,  що  безупинний  падолист,  якій  під  поривами  вітру  перетворюється  на  листяні  лавини,  ніяк  не  обчухрає  дерева;  і  листя  падає  долі,  постійно,  неспинно,  повільно  кружляє,  гойдається,  вальсує,  а  торкаючись  землі  та  човнів,  вже  вкритих  листям,  видає  той  самий  властивий  дощу  звук.

А  на  деякі  дерева  взагалі  не  можна  дивитися  –  гіпнотизують!  Над  водою  хиляться  верби;  від  жовтневого  тепла  їхнє  видовжене  вузеньке  листя  поскручувалося  в  серпантин;  коли  це  листя  відривається  від  гілля  та  летить  до  землі,  починається  зачарування,  запаморочення,  гіпнотичний  транс.  Тому  що  листя  такої  серпантинової  форми  не  падає  крізь  повітря,  а  вгвинчується  в  нього,  мов  штопор,  і  робить  це  одночасно  і  дуже  швидко,  і  вкрай  повільно:  швидко  обертається  навколо  себе  та  дуже  повільно  наближається  до  землі;  безліч  коротеньких  стрічок  серпантину,  які  дуже  повільно,  без  жодного  прискорення,  всупереч  законам  фізики  та  поведінці  решти  листя,  рухаються  від  крони  до  землі,  -  це  буквально  неймовірне  видовище;  задивишся  –  і  пропав;  заклякнеш,  застигнеш,  і  хіба  що  думка  якась  млява  ворушитиметься  в  голові:  верби  не  облітають,  вони  опливають,  як  свічки…

Та  не  можна  заклякати,  не  можна;  часу  обмаль,  а  кляті  королівські  мисливці  за  чесними  піратами  можуть  нагодитися  будь-якої  миті!

-  Заради  Бога,  містере  Гіббс,  відірвіть  очі  від  тієї  верби  та  ставайте  до  роботи!

-  Так,  сер!  Перепрошую,  сер!  Але  в  ж  цих,  як  ви  кажете,  благословенних  широтах  не  трапляється  ані  припливу,  ані  відпливу,  сер.

-  Ви  дурень,  містере  Гіббс,  навіть  дивно,  як  ви  дослужилися  до  старпома.

Справді,  приплив  і  відплив  у  нашому  яхт-клубі  ,  перепрошую,  панове,  в  нашій  таємній  піратській  базі  цілком  підкорюється  розуму  та  волі.  Яхту  обережно  підводять  до  берега,  який  тут  заглиблюється  в  прозору,  плямовану  листям  воду  під  невеличким  кутом;  назустріч  яхті  з  берега  спускаються  конструкцію,  що  найбільше  нагадує  автомобільний  причіп,  тому  що  по  суті  ним  і  є:  чіпляється  до  автівки  та  може  доставити  яхту  будь-де  (яким  там  волоком,  ми  вже  давно  не  волочимо  наші  кораблі  сушею!).  Отже,  заганяємо  наш  причіп  у  воду;  праворуч  і  ліворуч  на  ньому  –  довжелезні  міцні  дошки;  яхта  повільно  заходить  між  ті  дошки,  доки  не  лягає  на  них  днищем,  точнісінько  як  королівські  фрегати  лягають  у  доки,  коли  їх  добряче  поскубе  якийсь  завзятий  корсар;  а  далі  вже  робота  механізму  –  потужної  лебідки,  яка  гарчить  метрів  за  тридцять  від  води  та  повільно  –  о  Боже  мій  милий,  як  несамовито  повільно  тягне  яхту  на  берег.

Крок  за  кроком  наш  корабель  здіймається  над  водою  дедалі  вище;  ось  причіп  вже  цілком  на  березі,  і  яхта  тепер  височіє  над  землею;  команда  метушиться  під  нею  зі  щітками  –  треба  добряче  пошкребти  днище,  вкрите  слизом,  наростами  водорості  та  дрібними  молюсками.  Лебідка  гарує,  намотує  товстенький  металевий  трос  на  барабан;  через  те  з  кожним  обертом  діаметр  барабану  збільшується,  і  рух  яхти  незначно,  але  все  ж  таки  помітно  прискорюється;  ось  вона  майже  дісталася  дороги,  якою  ми  покотимо  причіп  до  зимової  схованки  нашого  корабля.  Так,  зима,  панове,  зима  вже  поруч!  –  хоча  деякі  шибайголови  просто  зараз  вирушають  на  другу  чи  вже  навіть  третю  регату  «На  добрий  спомин»,  аби  закрити  сезон,  всі  вони  незабаром  також  повитягають  свої  кораблі  на  сушу;  крига  –  річ  проста  й  безжальна;  їй  не  по  зубах  лише  кілька  місцевих  яхт,  отих,  залізобетонних;  вони  буквально  мають  залізобетонні  корпуси,  тому  зимуватимуть  на  воді,  тобто  в  льоді.

Ми  злагоджено  і  швидко  працюємо,  тому  що  роботи  в  нас  ще  багацько,  а  субота  ж,  вдома  чекають  родини  та  хатні  справи  (так,  отакі  ми  кепські  пірати,  втім,  і  запорожці  мали  десь  поза  Січчю  і  господарство,  і  жінок,  і  дітей,  і  все  таке  решту).  Та  мої  очі  постійно  тікають  –  то  до  води,  на  поверхні  якої  посохле  листя  створило  застиглий  дощ;  то  до  верби,  що  чарівно  зневажає  гравітацію;  то  до  дерев  на  острові,  що  хизуються  неймовірними  барвами;  то  вітрил,  які  перед  стартом  регати  так  щільно  юрмляться  в  нашому  вузькому  фіорді,  наче  над  водою  натягнули  трос  і  розвісили  на  просушку  білосніжні  простирадла  всього  Києва,  які  тепер  шматує  веселий  дніпровський  вітер.  Ось  лебідка  дотягла  яхту  до  дороги;  її  вимкнено,  трос  звільнено;  ліземо  вдвох  на  палубу,  складаємо  щоглу  –  так,  вона  тримається  на  одному  болті!  –  відкрути  гайку,  відпусти  ванти,  і  все,  щогла  лягає  на  палубу.  Дивина,  та  й  годі!  –  адже  вітер  чинить  на  вітрила  шалений  тиск,  буває,  такий,  що  ламає  щоглу;  як  же  ж  це  вона  тримається  на  тому  одному  болті,  пропущеному  крізь  доволі  таки  тендітний  фланець,  який  просто  чотирма  шурупами  прикручений  до  пластикового  корпусу?  –  взагалі,  зовні  яхта  створює  таке  враження,  що  вона  побудована,  як  невеличкий  автомобіль  з  «несучим  корпусом»:  тобто  все,  що  не  є,  прикріплено  до  корпусу,  який  все  те  «несе».  Але  варто  зазирнути  всередину  яхти:  просто  під  тим  тендітним  фланцем  –  дебела  труба,  вісь,  що  пронизує  все  судно  та  єднається  зі  щоглою;  вісь!  –  ось  що  несе  головне  навантаження  вітру;  тепер  мені  здається,  що  все,  і  корпус  також,  ціла  яхта  побудована  навколо  тієї  осі;  в  моїй  голові  корабель  тепер  набуває  рис  автомобіля  «рамної  конструкції».  Але  геть  всі  ті  технічні  деталі!  -  до  роботи,  містере  Гіббс,  до  роботи,  і  роздайте  тим  неробам  на  палубі  подвійну  порцію  стусанів!

Причіп  із  яхтою  перекочений  до  свого  місця  між  іншими  піратськими  кораблями,  які  видерлися  на  берег  і  вляглися  на  зимовий  спочинок  раніше;  ось  тут  наш  корабель  і  чекатиме  на  весну.  Тепер  яхту  треба  сповити,  як  сповивають  малу  дитину;  інакше  взимку  в  неї  наб’ється  повно  снігу,  який  у  відлигу  розтане,  потім  замерзне  та  перетворить  яхту  на  айсберг,  який  розтаватиме  до  кінця  травня.  І  ми  сповиваємо;  чохли,  мотузки,  чохли,  мотузки  –  накинути,  натягнути,  закріпити...

-  Щільніше,  містере  Гіббс,  міцніше!  Той  клятий  вітер  взимку  тріпатиме  все,  що  можна;  якщо  залишити  йому  бодай  кінчик,  він  розпатлає  все,  наче  так  і  було,  матимемо  клопіт,  а  ви,  містере  Гіббс,  стягнення!

-  Змія!!!  Сер,  там  змія!!!  –  бідолашний  містер  Гіббс  з  мотузкою  в  зубах  навколішки  заліз  під  яхту,  а  за  мить  вистрибнув  звідти  так,  як  підстрибують  коти,  коли  налякані  або  граються,  -  одразу  на  всіх  чотирьох  прямих  лапах,  вигнувши  спину  та  наїжачивши  шерсть.

-  На  Бога,  містере  Гіббс,  то  шматок  капронового  тросу!

Бідкаючись  та  раз  у  раз  боязко  озираючись  на  підступний  капрон,  містер  Гіббс  лізе  під  яхту  та  протягує  під  нею  мотузки  –  ще,  ще,  ще,  міцніше,  щільніше,  її  треба  сповити,  як  малу  дитину…  Нарешті,  справу  зроблено;  корабель  сповито,  тепер  навіть  і  не  здогадатися,  що  це  –  судно;  це  довгастий  опасистий  блакитний  згорток  нагадує…  Що?  Що  це?  Думка  мерехтить,  а  руки  працюють;  залишився  останній  штрих  –  треба  розвантажити  переднє  колесо  причепа,  така  вже  в  нього  конструкція,  що  не  варто  залишати  його  на  тривалий  час  під  такою  вагою.  І  цей  останній  штрих  довершує  моє  мерехтливе  враження  –  переднє  колесо  причепа  дуже  схоже  на  переднє  шасі  невеличкого  літака;  коли  його  розвантажити,  те  шасі  відривається  від  землі  та  повисає  в  повітрі;  тепер  вся  ця  споруда  –  довгастий  опасистий  блакитний  згорток,  що  спирається  ззаду  на  два  великі  колеса,  які  міцно  стоять  на  землі,  а  третє  маленьке  колесо  здійняв  у  повітря,  наче  літак  на  злеті,  -  тепер  вся  ця  споруда  розповіла  мені  про  себе  все.  Цепелін!  Дирижабль!  –  ось  що  нагадує  наша  сповита  яхта;  щільне  сповивання,  аби  вітер  не  розчухрав,  –  то  байка,  яку  самі  ж  яхти  поширили  серед  яхтсменів;  насправді  щільність  і  міцність  потрібні  для  іншого:  зимовий  вітер  туго  напинає  чохол,  і  яхти  здіймаються  у  повітря;  довгими  зимовими  ночами  вони  літають  над  містом,  над  застиглою  рікою,  понад  святими  пагорбами,  по  яких  розлігся,  розсівся,  розкидався  та  що  тільки  не  зробив  древній  Київ!

-  Роботу  закінчено,  містере  Гіббс.  Видайте  тим  неробам  по  чарці  рому,  а  собі  не  лийте;  хай  вас  той…  Анахарсис  частує.  Іншим  разом  будете  розбірливі  у  читанні.  Це  ж  треба:  містер  Гіббс,  друг  капітана  Джека  Горобця,  старпом  «Чорної  перлини»,  і  тішиться  думкою,  що  витягнутий  на  берег  корабель  –  найбезпечніший!..  Ви  дурень,  містере  Гіббс!

Прощавай,  корабель,  прощавай  до  весни,  хай  тобі  добре  спиться  і  солодко  літається…  Ми  закидаємо  наплічники  за  спини  та  крокуємо  до  виходу  з  яхт-клубу.  В  повітрі  невпинно  кружляє,  гойдається,  крутиться,  вальсує  листя;  звідусіль  чути  його  шерех,  схожий  на  голос  дощу;  під  берегом  втомлено  зітхає  вода.  Ми  мовчки  крокуємо  крізь  повільний  рух  і  тихий  звук;  ось  за  нами  закрилися  ворота  клубу,  ще  десять  кроків  -  і  все  розчинилося  в  стрімкому  русі  та  гучному  ревінні  автостради.

21  жовтня  2018  року

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810774
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018


LA-LA-LA-LA-LA-LA-LA

«…шляхом  встановлення  ІТП…  на  рівні  будинків…»  I  am  a  passenger…  «ІТП  на  рівні…»  and  I  ride  and  I  ride…  «ІТП…»  and  everything  looks  good  tonight…  la-la-la-la-la-la-la-la!

Врешті-решт,  кидаю  остогидлий  текст,  зістрибую  –  а  насправді  повільно  та  з  нечутним,  але  відчутним  скреготом  і  хрускотом  відриваю  заклякле  тіло  від  стільця,  тупцяю  не  в  ритм  ногами,  не  в  ритм  же  розмахую  руками,  зате  на  все  горло  підспівую  ют’юбовому  Іггі:  ЛАЛАЛА  ЛАЛАЛА  ЛАЛА!

Зараз  і  розімнуся,  і  цієї  мари  позбавлюся,  перемкну  канал  і  буду,  як  годиться,  перекладати  про  ІТП  під  якусь  ненав’язливу  інструменталочку.  Та  руки-ноги  розім’яті,  горлянка  прочищена,  Іггі  доспівав  і  зник  з  екрану,  куди  миттю  вилізла  якась  горласта  дівка,  а  я  не  можу  повернутися  до  роботи.  Ба  більше!  –  зганяю  ту  дівку  з  екрану  та  повертаю  туди  Іггі.  I  am  a  passenger…  and  I  ride  and  I  ride…  -  раз  у  раз  лунає  з  компа,  а  я  скоцюрбився  перед  монітором,  втупився  в  усміхненого  Іггі  та  ніяк  не  можу  второпати,  що  зі  мною  коїться.

Ні,  не  задерикуватий  приспів  полонив  мою  увагу,  такого  добра  просторами  інтернету  хоч  греблю  гати.  А  що?  Ця  світлина  Іггі,  мабуть,  того  ж  часу,  якого  пісня  і  мій  день  народження,  середина  70-х;  я  дивлюся  на  неї,  а  в  голові  моїй  повільно  розгортаються  дві  думки.  Перша  цілком  могла  бути  навіяна  піснею  –  я  чомусь  згадав,  що  перших  років  два  у  власній  автівці  поводився,  як  той  самий  пасажир,  про  якого  співає  Іггі.  Справді,  все  –  і  манера  керування,  і  хлопання  дверцятами,  і  всі  решта  взаємодій  із  залізякою  були  би  до  лиця  людині  сторонній,  а  не  власнику:  обережно,  не  дай  Боже  що  не  так…  А  друга  думка  була  геть  до  першої  недотична,  хоча  з  Іггі  безпосередньо  пов’язана:  я  чомусь  згадав,  що  саме  в  70-ті  роки,  на  які  припав  розквіт  його  слави  і  реліз  Passenger,  Іггі  мешкав  у  Берліні,  де  разом  із  Девідом  Боуї  лікувався  шампанським  від  героїнової  залежності.

Голова  –  наче  стара  скриня;  всього  в  ній  повно,  панує  там  суцільний  безлад,  але  безліч  речей,  абияк  вкинутих  у  ту  скриню,  рухається;  я  часом  уявляю  собі  нутрощі  тієї  скрині  –  це  типу  космос,  в  якому  там  і  там  і  там  і  скрізь  сяють  зірки.  Та  на  відміну  від  зірок  справжніх,  яким  зась  у  довільному  напрямку  або  поза  чергою,  зірки  зі  скрині  –  думки  та  образи  –  підкорюються  законам  Броунівського  руху,  які  суть  непередбачуваність.  А  я  тепер  ніби  відкинув  ляду  свої  скрині,  а  переді  мною,  понад  усім  тим  «космосом»  на  споді,  пропливали  одне  за  одним:  обличчя  Іггі,  I  am  a  passenger,  моє  пасажирство  у  власній  автівці  та  шампанське  лікування  в  Берліні.

А  ще  в  тій  скрині  (принаймні  в  моїй  так)  не  визнаються  випадкові  збіги;  це  мені  добре  відомо,  тому,  хоч  терміни  з  ІТП  мені  вже  тисли  гірше  за  малі  черевики,  я  заходився  шукати  закономірність.  І  моя  свідомість  –  чи  що  воно  таке?  –  оте  «я»,  що  іноді  запускаю  понишпорити  в  скрині?  –  оте  щось  застрибало,  мов  білка,  між  думками  та  образами,  занурилося  в  спогади  аж  до  дитинства,  десь  пропало  на  деяких  час,  а  повернулося  із  гіпотезами,  які  гордовито  проголосило  «відповідями  на  сутнісні  питання».

Отже,  перші  два  роки  я  кермував  своїм  авто  так,  ніби  то  не  я,  дорослий  чоловік  у  власному  «форді»,  і  навіть  не  мій  чемний  сусіда,  якого  я  підкидав  до  роботи,  доки  він  намагався  не  дихати,  не  чіпати  і  не  торкатися.  Ні;  я  був  той  хлопчик,  який  сидить  в  батьковій  машині,  яка  складається  з  десяти  тисяч  деталей  та  ста  тисяч  заборон;  це  було  абсолютно  безглуздо,  адже  машина  та  вже  давно  розсипалася  на  порох,  а  батько  вже  давно  мені  нічого  не  може  ані  заборонити,  ані  наказати.  Таке  ставлення  до  автівки  не  мало  жодного  сенсу,  а  ще  –  вбивало  всю  насолоду,  якою  є  кермування  навіть  по  наших  дорогах;  але  збагнув  я  ту  безглуздість  і  дізнався  про  насолоду  не  раніше,  ніж  почав  поводитися  в  тій  машині,  як  у  своїй;  я  припинив  бути  пасажиром,  я  перетворився  на  власника,  володаря  всіх  прав,  водія,  кермового,  навіть  крутіше  –  на  керманича.  Це  не  зірвало  мій  дах,  як  можна  було  очікувати;  навпаки,  відчуття  повновладного  панування  над  80  бадьорими  кониками  та  півторатонним  шматком  заліза  сповнило  мене  виваженої  відповідальності.  Тому  що  якось  воно  так  в  моїй  скрині  виходило,  що  власність  на  авто  і  влада  над  його  долею  передбачали  ставлення  до  автівки  як  до  своєї,  а  таке  ставлення  означало  ось  що:  за  все,  що  трапиться  зі  мною,  з  авто  та  з  пасажирами,  відповідаю  тільки  я.  А  недарма  кажуть  у  нашому  народі  «чий  клопіт,  того  й  гроші»,  а  в  ненашому  «the  winner  takes  it  all»;  чия  відповідальність,  тому  і  все  решта.  Не  тато  відповідав  за  мене  –  і  навіть  тоді,  коли  я  поводився,  як  хлопчак  у  татовій  машині;  щойно  це  уявлення  склалося  докупи,  всі  ті  сто  тисяч  заборон  розчинилися  в  повітрі,  моє  водійське  життя  змінилося  на  краще,  а  в  машинки  під  капотом  затупцяло  з  40  додаткових  коників.

А  до  чого  тут  шампанське,  героїн,  Берлін,  Іггі?  –  а  до  того  ж.  Коли  я  бачив  усміхнене  обличчя  співака  та  згадував  про  те  лікування,  десь  в  мені  наче  стіна  якась  зводилася,  щось  на  кшталт  Берлінського  муру,  тільки  вище  та  міцніше;  я  сидів  на  тій  стіні,  звісивши  ноги,  бовтав  ними  у  повітрі  та  горлав  слідом  за  Іггі:  la-la-la-la-la-la-la-la!  Не  знаю,  скільки  приспівів  знадобилося,  аби  збагнути:  той  мур  –  сто  тисяч  перша  заборона,  табу  на  вживання  наркотиків,  міцніше  та  вище  за  Берлінський  мур.  Ясна  річ,  це  батькове  табу  –  в  широкому  сенсі  батькове:  від  діда-баби,  мами-тата,  школи,  церкви,  суспільства,  держави,  професії…  Я  навіть  уявити  собі  не  міг,  щоб  опинитися  з  якимсь  товаришем  у  Берліні,  аби  лікувати  наркотичну  залежність  шампанським;  це  виключено.  І,  мабуть,  отоді  вперше,  прогорлавши  купу-купенну  la-la-la-la-la-la-la-la,  я  відчув  у  собі  той  мур.  Він  не  був  мною;  я  його  не  зводив;  мені  його  звели.

Ясна  річ,  що  не  будь-який  мур,  який  звів  не  ти  сам,  варто  руйнувати;  але  всі  ті  табу,  заборони,  обмеження,  перестороги  мають  властивість,  про  яку  варто  пам’ятати.  Вони  формують  звичку,  як  наркотик  –  залежність;  вони  спрацьовують  на  випередження,  пропонуючи  певний  комфорт  передбачуваності  та  прогнозованості  наслідків  (згадаємо  мою  стару  скриню  з  Броунівським  рухом  в  її  космічних  далях,  глибинах  і  нетрях).  Так,  вони  втримують  людину  від  дурниць;  але  вони  ж  мало  не  все,  чого  сягає  думка,  мрія  і  фантазія,  поспішають  оголосити  недозволеним,  небажаним,  невартим,  соромним,  хворобливим,  непристойним,  незаконним,  врешті-решт  –  неможливим.  І  нога,  що  вже  смикнулася  зробити  крок,  зупиняється;  очі  гаснуть;  думка  ледарює;  почуття  –  спить;  починається  комфортне  і  конформне  існування,  безкінечний  марш  уздовж  глухого  муру,  за  яким  –  суцільні  небезпеки.  Біда  в  одному:  за  точнісінько  таким  же  муром  мешкають  і  можливості;  хто  не  має  сміливості  зазирнути  через  нього,  той  про  них  навіть  не  дізнається.  Як  і  про  відповідальність  за  наслідки  і  решту  принад  замур’я.

А  до  чого  тут  Іггі  зі  своїм  героїном?  І  він  до  того,  і  він  до  ладу;  справа  не  в  героїні.  Наркотик  в  даному  випадку  –  побічний  ефект  сміливості  зазирнути  за  мур,  ефект,  якого  цілком  можна  уникнути  (на  те  он  яка  гарна  скриня!).  Непобічний  її  ефект,  ефект,  на  який  сміливість  спрямована,  –  це  той  самий  хіт  Passenger  і  решта  творчого  доробку  Іггі,  цілий  його  вплив  на  сучасну  поп-культуру,  загалом,  вся  та  шалена  енергія,  якою  сповнив  наш  світ  цей  нині  вже  дід,  а  колись  –  хлопчак  у  батьковій  машині,  яка  складалася  з  десяти  тисяч  деталей  і  ста  тисяч  заборон.

Ось  і  вся  «фішка»,  ось  про  що  був  збіг  Іггі,  пісні,  мого  водійського  досвіду  та  шампанського  в  Берліні:  не  бути  пасажиром  у  власному  житті,  ставитися  до  нього  як  до  свого.  Із  всією  відповідальністю  за  наслідки  та  –  ну,  авжеж  –  із  всією  насолодою.

А  тепер  усі  разом:  la-la-la-la-la-la-la-la!

[youtube]https://youtu.be/hLhN__oEHaw?list=RDhLhN__oEHaw[/youtube]

19.10.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810655
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018


Копиці

Йшов  я  нещодавно  ввечері  рідною  вулицею;  сутеніло,  скрізь  залягали  чорні  й  сірі  тіні,  а  денні  форми  та  кольори  зникали,  перетворювалися  на  власних  нічних  двійників.  Міський  гамір  також  змінився  або  пішов  деінде,  а  по  собі  лишив  тільки  глухуватий  в’язкий  відгомін.  Я  йшов  собі,  спостерігаючи  щоденне  перетворення  світла  на  темряву,  гомону  на  тишу,  дня  –  на  ніч;  мені  було  затишно,  спокій  огортав  душу,  а  мої  смутки…  втім,  не  було  в  мене  того  вечора  жодних  смутків.  Як  щось  і  бентежило  мене,  то  хіба  маленькі,  на  боязких  мишей  схожі  страхи,  успадковані  від  власного  дитинства:  темряви,  незнайомців,  нічних  голосів  і  шерехів,  які  дорослому  буває  так  втішно  згадати.

Темрява  загусала,  наче  дим  без  запаху  і  смаку,  а  повітря  лишалося  теплим:  тоді  стояли  саме  ті  дні,  яких  в  жовтні  трапляється  з  тиждень,  ледве  більше.  По  обіді  сонце  так  розігрівало  Київ,  що  той  аж  забувався  і  забував  –  і  про  календар,  і  про  крижані  ранки,  і  про  стиглі    холодні  вечори,  забував  і  легковажно  прогулювався  собою  в  сорочках  і  футболках.  Такі  розпашілі  пообіддя  іноді  затягувалися  аж  до  перших  сутінок  –  і  тоді  траплявся  саме  такий  вечір,  коли  темрява  вже  впала  на  місто,  а  її  звичайна  жовтнева  супутниця,  вистигла  прохолода,  десь  забарилася.  Тому  холодний  блиск  місяця,  який  несподівано  пролився  вулицею  десь  з-за  спини,  видався  мені  зайвим  і  недоречним:  нащо  він  показав  свої  роги  тепер,  коли  все  –  щире  тепло,  незасмучений  затишок  і  не  потребує  такого  яскравого  гострого  світла?  Аж  тут  і  другий,  і  третій,  і  четвертий  місяці  спалахнули  понад  вулицею  –  то  були  ліхтарі,  яким  саме  настав  час  вмикатися;  вони  вихлюпували  олов’яне  проміння  з  видовжених  олов’яних  полумисків,  розвішаних  на  дротах  і  стовпах  поміж  деревами,  а  подекуди  –  і  прямісінько  в  листвяній  гущині  лип  і  каштанів.

Іноді  мені  здається,  що  призначення  людства,  його  колективний  сенс  буття  –  ув  освітленні  планети:  де  б  не  постало  людське  житло,  неодмінно  з’являється  і  штучне  світло:  аби  видко  було  навіть  тоді,  коли  всі  сплять;  аби  ніч  перетворилася  на  день;  аби  принишкли  маленькі,  на  боязких  мишей  схожі  страхи:  темряви,  незнайомців,  нічних  голосів  і  шерехів…  І  мої  власні  дитячі  страхи  слухняно  порозтікалися  навсібіч,  наче  миші,  налякані  раптовим  спалахом  світла;  ліхтарі  нецнотливо  вихоплювали  з-під  ковдри  сутінків  денні  предмети,  які  вже  повкладалися  спати,  а  тепер  змушено  поставали  –  налякані,  розгублені,  беззахисні,  наче  оголені,  сором’язні  та  присоромлені.  Вечір  було  зруйновано,  він  розвалився  на  складові,  а  очі  мої  застрибали  між  ними,  поспіхом  занотовуючи  їхні  риси  та  мої  враження  на  майбутнє;  і  отоді  серед  уламків  зруйнованого  вечора  я  помітив  дещо,  що  мене  спантеличило.  Я  зупинився,  намагаючись  зрозуміти,  що  сталося;  але  очі  бачили,  а  думка  мовчала,  розгублена,  а  радше  –  вражена  (можливо,  ніколи  не  баченим)  видовищем  і  його  (сподіваюся,  тимчасовою)  незбагненністю.

Шаную  ваш  час  і  увагу;  варто  було  попередити  заздалегідь,  але  роблю  це  тільки  тепер:  за  кілька  днів  я  з  усім  розібрався  і  нічого  надзвичайного  не  знайшов.  Але  для  того  мені  довелося  написати  цей  текст  і  разів  із  кілька  його  переписати;  пригадую,  в  школі  я  витрачав  на  твори  хвилин    двадцять,  інколи  півгодини;  власне,  вони  писалися  самі,  варто  було  вчителю  закинути  в  мою  голову  тему,  і  за  тиждень,  а  то  й  раніше  твір  «виписувався»:  сідай  та  занотовуй.  Але  над  кількома  реченнями,  які  містили  важливий  для  решти  твору  опис  (або  –  нечасто,  іноді,  але  все  ж  таки  –  його  основну  думку),  –  над  цим  доводилося  попрацювати  кілька  годин,  і  не  поспіль.  День  у  день  просиджував  я  над  зошитом  у  «лінію»  та  уявляв  те,  про  що  хотів  сказати,  аби  воно  постало  перед  очима  так,  наче  я  це  насправді  бачу  та  відчуваю  на  дотик,  смак,  запах  і  рух;  це  було  не  так  вже  й  складно,  та  й  нічого  складного  я  тоді  не  уявляв;  карколомний  трюк  виконувався  далі,  коли  уява  виплекала  з  нічого  клапоть  реальності,  який  хотілося  описати  так,  аби  читач  побачив  і  відчув  саме  те,  що  бачив  і  відчував  я.  «Зображувальна  сила»  –  тоді  я  не  знав  таких  слів,  а  якби  знав,  не  второпав  би,  що  б’юся  саме  над  нею,  і  що  вона  –  чи  не  вища  чеснота  художнього  тексту…  А  тепер  –  прошу  назад,  на  мою  вулицю,  яку  з  першого  солодкого  сну  щойно  висмикнули  нечутливі  ліхтарі.  

Ми  з  вами  стоїмо  у  найтемнішому  місці  –  у  чорній  тіні,  що  простягнулася  від  величезного  меблевого  фургону  мало  не  на  квартал.  А  в  тій  тіні  сховалося  від  ліхтарів  кілька  дерев  –  липи,  в’язи,  клен;  в  чорноті  вони  неяскраво,  мерехтливо,  ледь  помітно,  але  напевно  –  світяться,  а  точніше  -  м’яко  сяють,  висвітлюють  і  показують  у  темряві  тільки  самих  себе,  своє  листя  і  більш  нічого.  Ці  кілька  дерев  –  просто  жовтаві  плями  на  чорному  оксамитовому  тлі,  аплікація;  це  вона  мене  чимось  спантеличила.  Мій  погляд  вільно  проходить  крізь  ці  купи  листя,  наче  крізь  скло;  навіть  бездоганне  і  щойно  ретельно  вимите,  скло  залишається  помітним,  хоча  й  не  заважає  бачити.  Ось  так  і  ці  дерева.

Здається,  лише  вчора  крони  цих  лип  і  в'язів  були  такі  рясні,  що  аж  непроникні  для  світла  ліхтарів  і  сонячного  проміння.  Вони  нагадували  копиці,  складені  зі  свіжої,  щойно  скошеної  та  ще  незів’ялої  трави,  хоч,  ясна  річ,  ніхто  таку  траву  в  копиці  не  складає,  але  вигляд  вони  мали  саме  такий.  А  якісь  небачені  й  невидимі  велети  здійняли  ті  копиці  над  вулицею,  піднесли  їх  аж  до  дахів  і  тримали  так  на  вилах  із  товстелезними  пошерхлими  держаками-стовбурами.  Тримали  щонайменше  від  квітня;  ані  вітри,  ані  зливи  не  обчухрали  тих  копиць,  і  спека  їх  не  змарнувала.  Навіть  серпневий  буревій,  що  потрощив  чимало  найміцніших  дерев,  не  змігся  на  щось  про  ті  копиці;  теліпав  їх,  бив,  рвав,  гнув,  продував  наскрізь,  рвав  і  м’яв,  бгав,  трусив,  смикав,  тягнув  щосили,  щодуху,  а  марно.  Встояли;  аж  від  квітня  та  майже  дотепер  було  так:  ступиш  крок  під  ту  зелену  рухливу  гору  –  і  зник  із  міського  літа:  метушливого,  задушливого,  гамірного,  пропахтілого  бензином,  шаурмою,  парфумами  та  салонами  маршруток.  Це  ж  треба:  тисячі  маршруток  у  місті,  а  тхнуть  всі  однаково;  ані  тролейбуси,  ані  трамваї,  ані  старші  їхні  брати,  трьохосні  муніципальні  автобуси,  -  ні,  так  не  смердять.  Від  того  духу  починає  нудити  ще  на  зупинці,  щойно  розчахнуться  жовті  дверцята,  і  перший  його  подув  вдарить  натовп;  а  всередині  маршруткового  лобастого  корпусу  жодних  сумнівів  не  лишається:  в  цих  жовтих  чортопхайках  нудило  мільйони  киян  і  гостей  столиці,  власне,  це  і  є  запах  маршрутки  -  нудота  всіх  її  пасажирів...

Здається,  лише  вчора  я  робив  той  один  крок  під  липу  чи  в’яз  і  опинявся  так  далеко,  як  декого  не  завела  би  і  тисяча  кроків;  ногами  на  тому  ж  битому  міському  асфальті,  рукою  до  держака-стовбура,  головою  під  зелену  копицю,  непроникну  для  всіх  видів  освітлення.  Чуєте?  –  вона  дихає,  точить,  цідить,  ллє  –  дібровами,  галявинами,  узліссями,  байраками,  ярами,  балками,  прибалочками  та  іншими  урочищами  –  всіма  тими  сховками,  де  природа  тримає  свою  живу  тишу  та  НЗ  повітря  –  найвищої  проби,  незайманої  чистоти,  недосяжної  прозорості.  Там,  в  серцевині  копиці  –  стигла,  настояна,  витримана,  загусла  тиша,  зміцнена  зеленкуватими  сутінками,  що  й  у  полудень  юрмляться  та  вирують  в  копиці;  галас,  гамір,  задуха,  сморід  –  звідси  за  той  один  крок,  який  сягнистіший  за  тисячу.

А  що  тепер?  –  Бліда  жовтувата  півпрозорість,  а  радше  –  змарнілість;  так,  листя  світиться,  сяє,  являє  собою  певне  диво,  адже  воно  видиме  у  темряві,  хоч  і  не  випромінює  власного  світла,  не  відбиває  чужого.  Це  вже  не  копиці;  ті  небачені  й  невидимі  велети,  що  влітку  тримали  над  вулицею  цілі  гори  соковитої  важкої  зелені,  пішли  десь,  кинувши  вила  без  догляду  –  онде  їхні  держаки,  онде  їхні  довгасті  ікла;  а  до  тих  ікл  почеплялися  хмарки  жовтуватого  диму  або  туману.  Що  ж  змарнувало  ці  крони,  ще,  здається,  вчора  непроникні  ані  для  світла,  штучного  або  натурального,  ані  для  гомону  будь-якого  та  решти  міських  впливів  і  непринад?  І  що  мені  в  тому  таке  особливе  –  чи  ж  раніше  я  не  спостерігав  щось  подібне,  навіть  тотожне,  абсолютно  таке  ж  –  щороку,  щоосені,  щожовтня?

Коротка  відповідь:  час.  Це  час  зробив  те,  на  що  не  спромоглися  ані  спека,  ані  злива,  ані  буревій;  це  він  обчухрав  мої  копиці,  це  він  висотав  соки  з  листя,  це  він  змусив  його  палати  неіснуючим  коротким  вогнем,  це  він  невдовзі  оберне  щось  –  на  ніщо.

Трохи  довша  відповідь:  всьому  є  свій  час.  Що  не  робити,  яких  зусиль  не  докладати,  а  все  в  цьому  світі  відбувається  не  раніше,  ніж  вчасно,  і  не  пізніше,  ніж  вчасно,  а  як  невчасно,  то  просто  враження,  помилка  через  брак  інформації;  той  брак,  який  і  заповнює  ця  довша  відповідь:  всьому  є  свій  час.

І  що  мені  в  тому  такого?  І  про  час,  і  про  вчасність  –  хіба  не  знаю?  Авжеж,  так;  але  нас,  землян  виду  хомо  сапієнс,  бентежать  і  вражають  не  знання  як  таке;  гадаю,  в  школі  діти  часто-густо  сумують,  тому  що  їм  пропонується  сухе,  голе,  обчухране  живого  досвіду  знання.  А  воно  наче  гербарій,  зібраний  якимось  старанним  учнем  сто  год  тому  як;  просякнутий  пилюкою,  він  являє  собою  передостанню  мить  листя  –  за  крок  від  «щось»  до  «ніщо».  На  цих  сторінках  жодної  згадки  про  всі  попередні  миті;  про  бруньки  –  ті  щільні  коричневі  долоньки,  з  яких  навесні  наче  вибухом  повикидало  щось  зім’яте,  невпізнаване,  тендітне;  про  стрімке  дивовижне  перетворення  тих  зеленкуватих  кавалків  на  мініатюрні  ювелірно  точні  копії  дорослого  листя  –  а  вони  розгортаються  як  крила  метелика,  з  «ніщо»,  такого  непоказного,  перетворюються  на  «щось»,  і  неабияке  «щось»;  про  цвіт  –  яблуневий,  вишневий,  абрикосовий,  каштановий,  липовий,  кленовий,  бузковий…  –  про  найвишуканішу  прикрасу  будь-якого  нашого  міста  –  жодного  натяку  про  цвіт!  Всі  ці  численні  кроки  від  «ніщо»  –  не  згадані;  натомість  представлена  в  підручниках-гербаріях  ота  жалюгідна  передостання  мить  –  за  крок  від  «щось»  до  «ніщо».

А  мої  змарнілі  «копиці»  тим  і  вразили  мене,  тим  і  спантеличили,  збентежили  та  причарували,  що  показали  та  дозволили  побачити,  відчути  на  дотик,  смак,  запах  і  рух  те  знання,  перетворити  його  на  живий  і  пульсуючий  особистий  досвід,  такий  же  відчутний,  як  листя  влітку.  А  ще  –  змусили  раз  у  раз  переписувати  цей  текст  про  загальновідомі  речі,  шукати  вже  відомі  відповіді  на  прості  питання,  радіти  їм,  наче  знайденим  уперше.

…А  доки  я  шукав  ті  відомі  відповіді  на  прості  питання,  мені  й  на  думку  не  спадало  пошукати  чогось  важливішого,  наприклад,  сенсу  життя.  Бо  невтраченого  –  не  шукають.

2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810351
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2018


Три відкриття Христофора Колумба

-  ЗЕЕЕМЛЯЯЯ!  -  заволав  спостерігач  із  "воронячого  гнізда"  на  верхівці  щогли,  десь  аж  з-під  хмар.  Виснаженим,  зневіреним,  наляканим,  озлобленим  людям  на  палубі  здалося,  що  то  був  не  голос  матроса,  а  глас  Божий,  який  приніс  їм  добру  звістку,  першу  добру  звістку  за  весь  цей  безкінечний  рейс  невідомими  водами,  за  всю  цю  безглузду  подорож  за  вітрами,  які  ніколи  не  дмуть  в  бік  дому,  до  берегів  рідної  Іспанії.

"Земля!"  -  лунало  з-під  хмар,  і  надія  зігрівала  серця,  страх  полишав  душі,  очі  світлішали,  а  вітрила  наче  самі  собою  напиналися  та  несли  каравелу  до  щойно  відкритого  Нового  Світу...

Втім,  Колумбовим  спостерігачам  варто  було  би  сповістити  про  відкриття  ще  з  місяць  тому;  ба  більше!  -  про  те  відкриття  вони  мали  би  повідомляти  щодня,  і  в  особливий  спосіб,  доволі  несподіваний.  Знаєте,  як?

-  ВОООДААА!  -  ось  що  варто  було  би  горлати  матросам  Колумба.

Адже  раніше  за  нову  землю  Колумб  відкрив  нову...  воду.  Вода  посеред  води!  -  чи  таке  можливо?

Так!  -  перша  подорож  Колумба  зачепила  краєчок  велетенського,  у  сім  мільйонів  квадратних  кілометрів  водного  масиву  в  екваторіальній  зоні  Атлантики.  Це  -  море  посеред  океану,  "море  без  берегів",  те  саме  горезвісне  Саргасове  море.  Воно  отримало  свою  назву  завдяки  саргасам,  водоростям,  яких  під  Північну  Америку  зносять  потужні  повільні  течії,  що  є  своєрідними  берегами  цього  унікального  моря.  Тут  океан  деінде  більше  нагадує  зелені  луки  Кастилії,  ніж  води  Атлантики,  -  стільки  тут  трави  серед  хвиль!  -  та  тут  і  хвиль  немає,  адже  це  -  чи  не  найспокійніша  ділянка  Світового  океану,  так  звані  "кінські  широти".  Через  особливий  збіг  природних  умов  у  цих  широтах  панують  погоди,  чудові  для  погойдування  на  надувному  матраці,  але  вкрай  несприятливі  для  вітрильного  флоту.  Ну  геть  немає  вітру!  -  через  те  подорожі  затягуються,  а  провіант  і  вода  вичерпуються;  і  першими  жертвами  цієї  райської  погоди  стають  коні;  їх,  вивезених  з  Європи  в  якості  сухопутного  транспорту  та  бойових  машин  для  підкорення  Нового  Світу,  викидали  за  борт  як  найпожадливіших  споживачів  води...  Тому  ці  широти  отримали  назву  "кінські";  в  цій  назві  закарбована  страшна  доля  коней  на  відміну  від  "ревучих  сорокових",  "шалених  п'ятдесятих"  і  "пронизливих  шістдесятих"  по  той  бік  екватору,  названих  на  честь  лейтмотиву  вітрів  у  тих  широтах.

Та  Саргасове  море  є  прикро  відомим  не  стільки  через  нещасних  коней,  скільки  через...  байки.  Навігація  завжди  мала  характер  змагання  та  навіть  битви,  тому  що  морська  торгівля  давала  неабиякий  зиск,  а  подорожі  морем  у  порівнянні  із  подорожами  сушею  відбувалися  швидше;  водночас  море  було  набагато  менше  відомо  людству,  ніж  суша.  Тому,  аби  полегшити  судноплавство,  ще  з  часів  найдавнішої  Античності,  аж  із  VI  ст.  до  н.е.,  мореплавці  складали  лоції,  в  яких  наводили  описи  своїх  подорожей.  Такий  опис  –  «періпл»  (від  грецького  periplous,  «плити  навколо»)  –  містив  вказівки  на  порти  та  відстані  між  ними,  небезпеки,  орієнтири  та  прикмети,  розташування  безпечних  гаваней  і  зручних  якірних  стоянок,  можливості  поповнення  запасів  води  та  провіанту.  Завдяки  періплу,  складеному  одним  мореплавцем,  тисячі  інших  могли  безпечно  вирушати  у  подорожі  новими  для  них  водами  та  маршрутами.

Та  згадаємо  про  змагання  та  конкуренцію;  тому  іноді  в  періпли  вносили  описи  чудовиськ  і  вигаданих  небезпек,  аби  відсахати  конкурентів  від  багатств  і  можливостей,  які  пропонувала  морська  торгівля  та  відкриття  нових  берегів.  Так,  карфагенський  моряк  V  ст.  до  н.е.  Гімількон  склав  опис  своєї  мандрівки  уздовж  атлантичного  узбережжя  Європи  –  а  він  дістався  аж  до  Ірландії  та  Англії;  за  переказами,  в  його  періплі  містилися  численні  попередження  про  океанських  монстрів  і  скарги  на  водорості,  що  нібито  заважають  рухові  судна.  Ясна  річ,  що  про  ті  небезпеки  Гімількон  писав  суто  про  грецьке  око  –  аби  відсахати  еллінів  від  берегів,  де  ті  могли  здибати  олово,  необхідне  для  виробництва  бронзи,  а  з  неї  –  зброї  (а  заліза  світ  ще  не  знав,  хіба  що  у  вигляді  уламків  метеоритів).  Так  чи  ні,  але  думка  про  здатність  водної  рослинності  перешкоджати  рухові  суден  виникла  аж  он  як  давно.

Та  повернемося  до  Колумба.  В  його  щоденнику  постійно  згадуються  водорості  в  морі,  а  також  містяться  скарги  на  повільне  просування  до  "Індії".  Млявість  руху,  ясна  річ,  зумовлювалася  тихою  погодою,  але  загальновідомою  причиною  цього  стали  саргаси.  Вони,  мовляв,  не  просто  затримують  корабель,  вони  його  тримають,  судно  в'язне  в  клятій  траві,  не  рухається  зовсім!  -  Хто-хто,  а  Колумб  і  всі  пізніші  мандрівники  до  Америки  напевно  знали,  що  то  -  маячня  та  суцільні  байки,  але  спростовувати  їх  не  поспішали:  а  нехай  конкуренти  не  лізуть!

Нагадаю,  на  дворі  -  1492  рік,  на  мапі  повно  білих  плям,  а  в  уяві  людей  -  чудовиськ  і  химер,  які  мешкають  в  невідомих  частинах  світу;  щойно  до  тих  химер  додалася  ще  одна  -  саргаси.  І  прикра  репутація  Саргасова  моря  протрималася  на  диво  довго  -  через  400  років  Жюль  Верн,  романи  якого  по  суті  є  цікавенними  підручниками  з  географії,  і  той  не  минув  пастки  саргасів.  А  може,  навпаки,  це  Верн  створив  ту  пастку  для  нашої  уяви,  навмисно  зобразив  саргаси  куди  страшнішими,  ніж  вони  є?  Так  чи  ні,  але  в  романі  "20000  л'є  під  водою"  вони  постають  вагомою  перешкодою  для  судноплавства:

"...кораблі  відважного  дослідника  [Колумба]  заглибилися  в  Саргасове  море,  водорості  й  трави  затримували  їхній  рух,  наводячи  жах  на  команди,  а  плавання  затягнулося  на  три  довгих  тижні.
Таким  було  місце,  яке  тепер  пропливав  «Наутілус».  Це  була  справжня  прерія,  вкрита  килимом  водоростей,  натанових  фукусів,  тропічного  винограду,  причому  килим  був  такий  щільний  і  густий,  що  ніс  судна  лише  з  великим  зусиллям  розрізав  його.  Тому  капітан  Немо,  боячись  пошкодити  гвинт  заростями,  тримався  на  відстані  кількох  метрів  нижче  поверхні  води."  (Частина  Друга,  розділ  ХІ).  –  Ха,  зарості!  -  нагадаю,  що  в  іншому  розділі  «Наутілус»  впорався  з  цілим  стадом  кашалотів,  яких  просто  пошматував  своїм  гострим  носом.

І  пізніше  ці  уявлення  про  нездоланність  хащ  Саргасова  моря  ще  довго  спливали  на  поверхню;  так,  вже  у  20-х  роках  ХХ  ст.  вийшов  роман  о.  Бєляєва  "Острів  загиблих  кораблів".  Автор  розташував  свій  острів  у  самісінькому  серці  Саргасова  моря,  куди  потрапити  можуть  тільки  загиблі  кораблі,  а  вибратися  звідти  -  взагалі  ніхто.  Мабуть,  таких  прикладів  художнього  втілення  античних  побрехеньок  можна  знайти  сотні,  а  то  й  тисячі.

А  насправді  Саргасове  море  -  це  доволі  безпечна  для  судноплавства  ділянка  Атлантики,  яка  відзначається  перш  за  все  фантастичним  кольором  води  (тут  вона  насичено  блакитна),  а  ще  -  її  надзвичайною  прозорістю,  яка  дозволяє  бачити  під  водою  на  відстані  понад  60  метрів.

На  жаль,  нині  природні  умови  Саргасова  моря  грають  із  ним  злий  жарт;  його  "береги",  тобто  потужні  течії,  що  оточують  це  море  звідусіль,  стягують  до  нього  все,  що  кидає  в  Атлантику  недбале  людство.  Завдяки  цьому  в  унікальному  морі  посеред  моря  утворився  велетенський  острів  зі  сміття.  І  якби  Колумб  рушив  відкривати  Новий  світ  тепер,  2018  року,  то  відкрив  би  першими  не  воду  і  не  землю,  а  з  верхівки  щогли  його  "Санта-Марії"  пролунав  би  крик,  який  ніхто  на  палубі  не  сплутав  би  з  гласом  Божим:

-  С-М-І-І-І-І-Т-Т-Я-Я-Я-Я!


12  жовтня*  2018  року
12  жовтня  святкують  як  день  відкриття  Нового  світу
Мапа  Саргасова  моря  -  з  сайту  англомовної  Вікіпедії

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809742
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2018


Кому відеорецензію?

Критик  Сергій  Шолар  започаткував  влог  (відеоблог)  і  закликає  авторів  пропонувати  свої  твори    для  відеорецензування.

Пощастило  мені  чи  навпаки,  але  мій  текст  було  обрано  як  перший  об'єкт  рецензування.  Ось  що  розповів  Сергій  Шолар  про  мій  "Етюд  в  чорно-білих  тонах"

[youtube]https://youtu.be/CsPo7h-lV2A[/youtube]  

Рецензований  текст  отут:  https://uamodna.com/articles/etyud-u-chorno-bilyh-tonah/  

У  коментарі  Сергій  Шолар  стверджує:  "Якщо  комусь  те  потрібне,  то  тут,  у  коментарях,  можна  запропонувати  свої  твори  для  моєї  наступної  відеорецензії".

Записуйтеся  на  прийом!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809505
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018


Що тепер тут буде

День  був  сонце-сяйний,  лагідно-теплий,  несліпучо-яскравий,  і  клени  майоріли  щирим  золотом,  і  каштани  чорним  гіллям  впиналися  в  новеньке  небо,  а  небо  дихало  повільно,  широко,  задумливо:  чи  не  бабине  літо  мене  спіткало?  А  за  таким  днем  і  вечір  настав  тихий,  димчасто-прозорий,  ще  не  той  стигло-холодний  вечір,  цілі  череди  яких  вже  причаїлися  десь  неподалік;  ні,  вечір  був  -  відпочинок,  заспокоєння,  споглядання.  Здавалося,  місто  уважно  прислухається  до  чогось;  зосередишся  -  і  собі  почнеш  прислухатися:  щось  напевно  лунає,  але  так  тендітно,  так  ненав'язливо,  так,  що  найуважніший  слухач  знатиме:  щось  лунає,  але  що,  як,  звідки  -  ні,  цього  не  знатиме.  Відпочинок,  заспокоєння,  споглядання...

В  такому  настрої  завітали  з  малими  до  книгарні  на  розі  Льва  Толстого  та  Володимирської,  до  тієї,  що  нині  в  прикрому  стані  повного  розпродажу.  Поблукали  принишклими  залами  та  спустилися  до  підвалу,  де  й  відбувається  той  розпродаж.  У  купах  книжок  ще  можна  видобути  дещо  цікаве  або  несподіване  -  мені  трапився  ...  ні,  не  має  значення.  Справді  ці  сумні  відвідини  книгарні  в  останні  тижні  були  не  заради  книжок;  раптом  я  це  зрозумів,  і  запитання,  що  бентежило  мене,  несподівано  вихопилося  в  мене,  коли  передав  відібрані  книжки  привітній  дівчині  на  касі:
-  Що  тепер  тут  буде?!

А  вона  так,  ніби  я  до  неї  звертався,  зробила  один  рух  бровою  -

-  навіть  соромно  про  таке  казати  в  такий  вечір  коли  все  навколо  відпочинок  заспокоєння  споглядання  коли  ліхтарі  сором'язливо  проглядають  крізь  жовте  листя  коли  все  місто  ніби  прислухається  до  чогось  що  неможливо  розчути  соромно  про  таке  казати  в  цьому  вже  приреченому  спорожнілому  домі  в  якому  мешкало  стільки  чудових  книжок  яким  судилося  бути  виданими  чи  то  не  тієї  доби  чи  то  не  в  тій  країні  чи  то  виданими  взагалі  втім  що  лишає  по  собі  кожна  доба  як  не  книжки  чи  не  єдиний  витвір  людської  уяви  безкінечне  відтворення  якого  не  відбивається  на  їхній  первинності  завдяки  чому  й  тисячна  копія  все  одно  є  оригіналом  і  дихає  так  як  сьогодні  дихало  небо  повільно  широко  задумливо  втім  що  я  знаю  що  ми  всі  знаємо  про  нашу  власну  добу  про  будь-яку  добу  мабуть  будь-коли  будь-що  зарано  казати  про  будь-яку  добу  адже  ми  ніколи  нічого  не  знаємо  напевно  хіба  що  те  скільки  та  яких  книжок  написано  скільки  та  яких  книжок  видано  хіба  що  те  що  в  цьому  приреченому  спорожнілому  будинку  відтепер  буде  -

і  промовила:
-  Як  ви  гадаєте  що?  Звичайно,  ресторан!

...О,  відпочинок,  заспокоєння,  споглядання,  де  ви  тепер?  Ваше  місце  заступають  збентеження,  сум'яття,  неспокій  і  всі  ті  речі,  які  чуєш  навіть  тоді,  коли  не  прислухаєшся  або  намагаєшся  не  чути  нічого.  Втім,  що  я  знаю,  що  ми  всі  знаємо  про  нашу  власну  добу,  про  будь-яку  добу?  Мабуть,  будь-коли  будь-що  зарано  казати  про  будь-яку  добу,  адже  ми  ніколи  нічого  не  знаємо  напевно,  хіба  що  те,  скільки  та  яких  книжок  написано,  скільки  та  яких  книжок  видано,  і  те,  що  в  приреченому  спорожнілому  будинку  книги  відтепер  буде  ресторан.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809441
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2018


Маргиналии на полях великих, или почему семь

Правил  я  недавно  гранки,  и  перечитал  кое-что  из  давнего...  тсссс!  Об  этом  рано  пока.  Давайте  иначе.

Меня  только  что  осенило,  и  я  с  вами  делюсь.

Мелочь,  конечно,  так,  безделица,  всего-то-навсего-то  еще  одно  прочтение  "Гарри  Поттера  и...(иже  с  ним)".

Казалось  бы,  такая  успешная  франшиза!  -  если  семь  томиков  заработали  миллиард  для  их  автора,  то  каждый  последующий  том,  с  учетом  всех  игрушек-погремушек-кинушек  и  т.д.  пополнял  бы  счет  Роулинг  еще  миллионов  на  150  как  минимум.  Почему  же  только  семь?  Почему  нет  продолжения?

А  потому  что  детство  кончилось.  Гарри  и  Ко  выросли,  им  надоели  их  детские  игры.  Началась  скучная  взрослая  жизнь.  Точно  так  же  выросли  читатели:  взяв  в  руки  первый  том  в  10-  или  11-летнем  возрасте,  к  финалу  семикнижья  они  уже  -  взрослые.  А  через  какое-то  время  они  предложат  Поттериану  своим  детям.

А  все  заклятия,  волшебные  палочки,  драконы,  зелья  и  прочие  магические  аксессуары  были  всего  лишь  фантазиями,  играми  детского  воображения,  точно  так  же  как  Карлсон  был  воображаемым  другом  Малыша.

Как  известно,  все,  что  можно  вообразить,  -  реально.  Поэтому  мир  Хогвартса  и  Поттера  вполне  реален,  но  только  для  детей,  воображение  которых  пока  еще  не  рисует  тоскливых  чудес  взрослого  мира.

Полагаю,  это  в  литературных  (и  в  детских)  мирах  своего  рода  закон.  Припомните  Нарнию  -  сестрам  и  братьям  Певенси  дорога  туда  была  заказана,  когда  они  выросли.  Им  остались  одни  только  воспоминания;  впрочем,  у  кого  хорошие  отношения  со  своим  "внутренним  ребенком",  тот  и  повзрослев  ощущает  себя  как  дома,  как  в  реале,  как  в  Нарнии  или  в  Хогвартсе  или  кто  что  придумал  -  в  своих  детских  воспоминаниях.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809247
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.10.2018


Вітер вгору

У  запорізьких  металургів  є  такий  вираз:  вітер  вгору.  Насправді  ніякого  вітру  немає;  це  особливий  стан  нерухомої  атмосфери,  рідкісний  збіг  тиску,  вологості,  технології  та  змаху  крилець  метелика  в  Айові;  ті  щасливі  для  металургів  зміни,  коли  вони  в  своїх  розжарених  цехах  не  задихаються  від  диму  та  копоті  -  вся  ця  гидота  через  височенні  труби  летить  мало  не  в  космос.  Звісно,  не  летить  вона  в  космос,  а  утворює  таку  собі  парадоксальну  парасолю,  яка  собою  від  себе  захищає;  ніжка  її  -  димові  труби  заводів,  а  купол  -  викиди  тих  труб.  Під  куполом  -  величенький  обсяг  відносно  чистого  повітря,  яким  із  насолодою  дихають  металурги;  але  краї  куполу  поволі  посипають  решту  містян  тим,  від  чого  люди,  тварини  й  рослини  чхають,  кашляють  і  хворіють;  той  купол  видно  за  кількадесят  кілометрів  від  міста  -  рожевувато-сіра  півпрозора  нерухома  споруда...  Вітер  вгору!

Я  не  металург,  і  навколо  мого  обійстя  немає  жодної  домни  або  мартену  чи  бодай  чогось  подібного,  але  вітер  вгору  трапляється  і  на  моїй  вулиці.  Саме  зараз  він  дме,  а  радше  "недме":  це  вітер,  якого  немає,  рідкісний  збіг  тиску,  нерухомої  атмосфери,  вологості,  сезону,  напряму  мого  погляду,  згадки  про  "вітер  вгору"  і  стану  каштанового  листя,.  Так,  саме  каштанове  листя  позначає  собою  той  щасливий  випадок  "вітру  вгору":  воно  вже  заїржавіло  та  всохло,  величезні  зелені  ромби  зіщулилися  в  такі  собі  старечі  жменькі,  благально  простягнуті  до  перехожих  і  дерев-сусідів  з  обчухраних  крон:  пооодааайтеее...  Та  щойно  трапиться  отакий  день,  щойно  за-недме  вітер  вгору,  ті  жменьки  переживають  дивовижне  перетворення.  Так,  о,  так!  -  сліпий  і  глухий  і  дурний  побачив  старечі  долоні  в  цих  вигнутих  човниках  кольору  щирої  міді!  І  ці  човни  -  літають:  вітер  вгору,  і  вгору  здіймаються  зграї,  ні,  флотилії,  ні,  ескадріл'ї,  ні,  ескадри  каштанових  мідних  човнів!  Хвиля  за  хвилею,  хвиля  за  хвилею  йдуть  вони  до  небес;  вони  вже  так  високо,  що  ані  форми,  ані  кольору  їхнього  не  розібрати  у  сліпучій  жовтневій  синяві  -  вони  прямують  у  вирій,  відлітають  вони  сьогодні,  бо  вітер  нині  -  попутний,  вгору  нині  вітер!..

Атмосфера  -  дама  непостійна,  вередлива;  з  каштанів  іще  здіймаються  човники,  а  вітер  вже  дме  не-вгору.  Ескадра,  яка  щойно  велично  та  неухильно  прямувала  навкіс  -  вверх  і  на  південь,  зупинилася;  а  зупинка  в  небі  -  найнебезпечніший  з  усіх  маневрів  каштанового  флоту,  фактично  -  смертельно  небезпечний  маневр.  І  завмерлий  рух  догори  миттю  обертається  на  рух  униз,  до  землі,  назад,  в  зиму;  мідні  човники  просто  очей  перетворюються  на  зморшкувати  старечі  долоньки  в  синюватих  жилах  і  сіруватих  плямах;  вони  благально  гойдаються  в  повітрі  навсибіч:  пооодааайтеее...  -  і  лягають  на  асфальт,  землю,  автівки,  парасольки,  підвіконня,  сон,  зиму,  смерть...

Це  вишукана  і  людині  зайнятій  непомітна  краса,  і  той  злет  до  небес,  і  падолист  нізвідки,  високо  з-понад  верховіття  найбільших  дерев.  Мабуть,  той  падолист  вражає  потужніше  за  злет,  адже  листя  осипається  з  неба,  а  не  з  дерев,  падає  згори  на  крони,  а  не  з  крон  долі.  Та  найбільше  вражає  не  бачене,  а  небачене  -  і  закладаюся...  ні,  присягаюся!  -  деяке  листя,  нехай  лише  один-єдиний  каштановий  човник  з  того  злету  не  повертається;  він  жадав  цього  найбільше,  він  чекав  на  вітер  вгору  найдовше,  він  поставив  усе  на  цю  карту  -  і  досяг  тих  висхідних  потоків,  які  прямують  у  вирій  та  несуть  із  собою  кожного,  хто  прагне  небес,  туди,  де  завжди  і  назавжди  -  вітер  вгору.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808840
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018


Знелітнений час, або Якщо нам пощастить

Час  іще  літній,  не  зимовий,  та  вже  знелітнений.

Та  якщо  нам  пощастить,  ще  буде  літа  -  тиждень,  а  може,  і  всі  два;  нас  ще  грітиме,  ще  сліпитиме;  найстійкіші  дерева  ще  зеленітимуть  нам  крізь  спалахи  жовтого  та  червоного.  Ілюзія  час  від  часу  буде  повною;  та  водночас  скрізь  і  всюди  і  повсякчас  буде  ще  більше  натяків.

Літо  зносилося,  мов  крила  бабки:  вона  ще  літає,  але  руйнування  вже  почалося,  і  кожен  подув  вітру,  кожен  новий  злет-посадка  вириває  з  крил  ще  один  сегмент,  а  може,  і  два.  І  кожен  листок,  що  опадає  з  дерева,  і  кожна  крапля  дощу,  що  падає  з  неба,  і  стебло  трави,  що  хилиться  долі  та  вже  не  підводиться,  -  це  все  сегменти,  які  час  вибиває  з  літа.  Мов  крила  бабки,  літо  зносилося.

Та  виплекало  воно  -  тривале,  щедре,  спекотне,  запашне,  нерозважливе,  легковажне,  задушливе,  зливове,  блискавкове,  аномальне,  кому-яке-випало,  хто-яке-побачив,  хто-що-відчув  -  виплекало  воно  стільки  нових  крил,  що  стане  йому  сили  відлетіти  у  вирій  і  повернутися  вчасно,  а  якщо  нам  пощастить,  -  і  раніше,  ніж  вчасно.

А  ще  це  літо  наплекало  нам  жовтень  -  час  меланхолійних  роздумів,  підбиття  підсумків,  будування  планів,  зародження  мрій  та  сюжетів  -  коли  нового  життя,  а  коли  нових  книжок.  А  щойно  літо  верне  в  наші  краї,  будуть  для  того  всього  й  нові  крила:  стрімкі,  прозорі,  легкі  -  як  в  бабки.

...якщо  нам  пощастить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808788
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2018


Мастрід. Мої серед чужих

Кажуть,  нема  більшої  різниці,  ніж  різниця  між  аматором  і  професіоналом;  та  між  професіоналом  і  професіоналом  різниця  також  чимала.  Олександр  Бойченко  з  тих  профі,  які  вкрай  серьйозно  ставляться  до  своєї  справи  і  вкрай  несерьйзно  -  до  себе.  Або,  в  звичних  термінах,  шанують  мистецтво  в  собі,  а  не  себе  в  мистецтві.  А  в  тому  мистецтві,  яким  опікується  Бойченко,  в  літературознавстві,  це  дає  надзвичайно  звабливий  результат:  автор  ділиться  думкою,  але  не  нав'язує  її;  тому  вона  не  стільки  сприймається  як  переконлива  (а  вона  така  завдяки  афорістичності  та  вишуканому  гумору),  скільки  продукує  в  читача  власні  думки  та  змушує  гуглити  та  навіть  бігти  до  крамниці  по  книжки,  згадані  автором.

Як  літературний  критик,  Бойченко  звільнився  від  відповідальності  за  суспільство,  яка  зазвичай  будує  громіздкі,  патосні  та  нежиттєздатні  конструкції  -  ними  катують  дітей  у  школі,  аби  тим  більш  ніколи  не  спадало  на  думку  братися  за  українську  літературу.  Не  такі  критичні  есеї  Бойченка;  він  не  вкладає  письменників  і  філософів  у  труну  заздалегідь  визначеної  парадігми,  він  дозволяє  їм  бути  собою,  слудувати  їхнім  власним  парадігмам,  які  варто  досліджувати  "без  гніву  та  упередження"  або,  за  формулою  самого  Бойченка,  "з  повагою  і  любов'ю".  Невипадково  ця  книжка  названа  "Мої  серед  чужих"  -  саме  про  своїх,  про  тих,  кого  любить  і  поважає  автор,  йдеться  в  цих  73  есе.

Це  зроблено  дуже  добре;  читати  це  -  насолода.  Рекомендую  всім  закоханим  у  літературу  друзям:  Олександр  Бойченко.  Мої  серед  чужих.  -  Чернівці:  Видавництво  "Книги  ХХІ",  2017.  Замовити  можна  у  видавця  або  деінде.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808541
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2018


Справи небесні

Вчора  на  вечір  щось  дивовижне  відбувалося  в  небі,  але  спершу  про  інше.  Небо,  безхмарне  небо,  який  би  великий  шмат  чи  обсяг  його  не  бачити,  видається  таким  же  цільним  і  єдиним,  як  і  саме  слово  "небо".  Дивишься  на  неосяжну  височінь  і  широчінь  -  або,  навпаки,  на  якусь  щілину  між  будинками,  в  якій  опинилося  воно,  затиснуте  прямими,  ламаними  та  кутами,  -  і  подумки  шепочеш:  "небо",  і  в  те  "небо"  вкладається  вся  його  неосяжність,  вся  його  висота,  вся  блакить  і  прозорість,  навіть  і  та,  яку  не  бачить  око,  але  про  яку  тобі  просто  відомо  або  ти  її  можеш  уявити.  Але  більше  про  небо  починаєш  розуміти,  щойно  на  ньому  з'являються  хмари,  а  вчора  на  вечір  був  саме  такий  день,  і  саме  такі  хмари,  які  дещо  пояснюють  про  небесні  справи.

Перш  за  все,  десь  високо,  десь  так  високо,  що  міській  шиї,  звиклій  схилятися  над  комп'ютером,  борщем  і  чаркою,  аж  до  хрусту  боляче  повертати  голову  горілиць,  -  туди,  де  тепер  розкидане  від  небокраю  до  небокраю  мереживо  маленьких,  охайних,  тоненькими  ниточками  з'єднаних  хмарок.  Вони  злетіли  так  високо,  що  і  тепер,  у  час  вечірній,  все  ще  сяють  проти  денного  сонця  -  і  колір  їхній  ніжно-перлистий,  вони  легенько  світяться,  наче  чомусь  радіють.  А  ще  -  вони  висять  у  тій  свой  височині  нерухомо,  так,  ніби  не  висять,  а  лежать!  -  наче  й  справді  хтось  накинув  на  скляний  стіл  біле  чепурне  мереживо,  а  тоді  той  стіл  перевернули  -  а  мереживо  якимось  дивом  залишилося  лежати  на  ньому,  хоча  все,  що  лишилося  від  шкільної  фізики  в  міській,  втомленій  комп'ютером,  борщем  і  чаркою  голові,  непевно  стверджує,  що  це  неможливо,  а  від  того  в  тій  голові  паморочиться,  і  шкільна  фізика  остаточно  її  залишає,  звільнивши  місце  для  більш  знайомих,  мало  не  до  професійного  рівня  опанованих  естетичних  канонів,  які  безапеляційно  стверджують,  що  картина  перед  очима  -  прекрасна.

Але  це  ще  не  все.  Раптом  з-за  дахів,  десь  із  північного  сходу  вилітає  тоненька  прозора  білява  хмарна  вуаль,  радше  хустка,  підхоплена  грайливим  вітром  із  якоїсь  неміської,  нетутешньої,  а  цілком  олімпійської  голови.  Щойно  біла,  хустка  раптом  спалахує  помаранчевим  вогнем  і  летить  далі  небом,  наче  протуберанець,  якимсь  дивом  відірваний  від  сонячної  корони  та  докинутий  попутною  кометою  аж  до  нашої  домашньої  атмосфери.  Ця  хмарка  летить  низько  -  і  через  те  всотує  проміння  призахідне,  густе,  миттю  аж  бурштинове,  та  спалахує  тими  кольороами,  якими  нині  виграває  вічернє  сонце;  ця  хмарка  летить  швидко  -  і  через  те  і  видно,  і  відчутно,  і  дивно,  як  же  ж  високо  та  нерухомо,  абсолютно,  довершено  нерухомо  висить  над  головою  біле  хмарне  мереживо.

А  ще  тепер  зрозуміло  дещо  про  небесні  справи  -  складні  та  непрості;  адже  там,  у  тому  цільному  та  єдиному,  як  саме  слово  "небо",  є  рух  і  нерухомість,  є  різні  форми,  кольори  та  напрямки,  є  течії  та  вири,  є...

...а  небо,  а  власне  небо,  а  "небо"  -  воно  ще  вище,  воно  -  недоркане,  недосяжне,  незворушне,  незмінне,  не...

Так,  мало  не  забув.  Вчора  на  вечір  щось  дивовижне  відбувалося  в  небі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808430
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2018


…це свобода

Коли  зручно  сидиш  на  розлогому  плюшевому  сідалищі  в  якомусь  сучасному  кінотеатрі,  або  незручно  вмостився  на  сідалищі  нерозлогому  в  кінотеатрі  геть  несучасному,  або  довільно  лежиш  вдома  на  рідному  дивані  перед  пласким  або  дещо  опуклим  екраном,  або  скоцюрбишся  деінде  на  ослінчику,  втупивши  втомлені  очі  в  монітор  або  затиснувши  у  втомленій  руці  телефон,  а  на  тому  екрані  –  неосяжному,  осяжному,  зовсім  помірному  або  навіть  бюджетно  поміркованому  –  а  на  тому  екрані  тільки  море,  небо  та  чорні  пошматовані  вітрила,  тобі  все  ніяк  невтямки,  що  саме  так  бентежить.  І  дивишся  знов  –  і  стрічку,  і  сіквел,  і  пріквел,  і  трейлер,  і  казна-що  ще  дивишся,  а  все  одно  –  бентежно  та  незрозуміло!

І  так  ти  страждав  від  своєї  незбагненної  бентеги,  що  зглянувся  над  тобою  піратський  ватажок  на  ім’я  Джек  Горобець  –  «Капітан  Джек  Горобець!»  –  а  за  сумісництвом  найпопулярніший  індіанець  всіх  часів  і  народів,  і  прямим  текстом  у  супроводі  відповідного  відеоряду  повідомив  суть:  «Попливемо,  куди  очі  світять,  –  ось  що  таке  корабель.  Це  не  просто  киль,  палуба,  вітрила…  Просто  корабель  –  «Чорна  перлина»  –  це  свобода»  –  а  тобі  все  одне  невтямки.

І  тільки  там  –  на  хвилях,  долаючи  опір  власного  невігластва  та  якоїсь  неслухняної  мотузки,  що  має  чарівну  назву  «стаксель-шкот»  і  вже  добряче  пошматувала  тобі  долоні,  шанобливо  схиляючи  голову  перед  його  величністю  гіком,  який  раз-у-раз  пролітає  майже  впритул  до  твоєї  маківки  та  час  від  часу  таки  її  поціляє,  виконуючи  накази  капітана,  ще  вчора,  ще  вранці  твого  інтелігентного  приятеля-сусіда,  а  нині  лютого  морського  вовка  з  неочікуваним  рявканням  у    горлянці,  -  тільки  там  раптом  спадають  тобі  на  думку  пояснення  пірата,  на  диво  влучні,  прості  та  зрозумілі,  такі  зрозумілі,  наче  твої  власні  щиросердні  переконання,  і  вони  ворушать  твій  язик  і  штовхають  твої  губи,  і  ти  перехиляєшся  до  малого  –  і  він  тут,  еге  ж,  –  і  вигукуєш:  «Корабель  –  це  свобода!»

Тут  все  про  це.  Дивишся  на  старезну,  латану-перелатану,  фарбовану-перефарбовану  посудину,  на  якій  юрмиться  народ,  що  спокусився  обіцянками  прогулянки  на  кораблику,  а  натомість  опинився  на  та  в  калоші  –  і  безгучно  ворушиш  пошерхлими  губами:  «…свобода».  Летиш  –  а  яхта  таки  летить  під  цим  легеньким  вітерцем  курсом…  ммм…  галфвінд!  –  летиш  повз  береги  Дніпра,  на  яких  теж  юрмляться  люди,  зігнані  сюди  хто  спекотною  як  на  вересень  погодою,  хто  риболовною  хіттю,  щільно,  голова  до  голови,  нога  до  ноги,  товпляться  на  вузенькій  смужці  між  деревами  та  водою,  наче  в  метро  в  будень  день,  -  і  подумки  видихаєш:  «…свобода».  Огинаєш  острови,  проходиш  під  мостами,  вітаєш  інші  яхти,  перетинаєш  Дніпро,  «уваливаешься»  або  «приводишься»,  знаходиш  безлюдний  берег,  кидаєш  якір,  купаєшся  там,  де  ти  ніколи  або  ніхто  ніколи  не  купався,  бачиш  Київ  так,  як  ще  ніколи  не  бачив,  дивишся  за  рукою  капітана  на  хмари,  що  слідом  за  капітаном  обіцяють  різку  зміну  погоди,  розумієш,  нарешті,  бодай  щось  про  той  стаксель-шкот,  несподівано  доходиш  висновку,  що  вітрило  такий  же  епохальний  винахід,  як  і  колесо,  й  сам  собі  миттю  заперечуєш:  ба  ні,  крутіше…  –  «Крутіше  до  вітру!»  –  вітрило  напевно  крутіше  за  колесо,  Земля  на  три  четверті  вкрита  водою,  а  та  єдина  чверть  здебільшого  для  коліс  непридатна,  і  знову  «уваливаешься»  або  «приводишься»,  мружиш  очі  на  сліпуче  золото,  розлите  по  хвилях,  і  дихаєш,  весь  час  тим  одним  дихаєш:  «…це  свобода».

І  вже  наступним  ранком,  похмурим  і  холодним,  скоцюрбився  на  рідному  ослінчику  в  рідній  кухні  на  твердому  ґрунті  рідного  середмістя,  сьорбаєш  каву,  дзьобаєш  неслухняні  клавіші  рідного  компа,  а  тобі  й  досі  наспівує  вчорашній  вітер,  а  тобі  й  досі  палають  долоні  від  усіх  тих  шкотів,  фалів  і  кінців,  а  тебе  й  досі  гойдають  вчорашні  хвилі  –  ти  навіть  хапаєшся  за  хиткий  стіл!  –  а  тобі  й  досі  дихається  одним:
–  Корабель  –  це  не  просто  киль,  палуба,  вітрила…  це  свобода!

 2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807583
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2018


Нотатки непритомного батька

Як  вихователь-аматор,  я  схильний  до  іронії  та  глузування,  хоча  жінка  моя  стверджує,  що  найбільше  я  полюбляю  виголошувати  "мораль".

Це  твердження  мене  дивує:  коли  виголошуєш  "мораль",  очі  об'єкта  швидко  робляться  порожніми,  а  вигляд  -  відсутнім,  і  мораліст-декламатор  страждає.  Він  починає  шукати  дошкульніших  слів,  вдається  до  красномовніших  риторичних  прийомів  і  промовистіших  жестів,  але  все  марно:  очі  об'єкта  остаточно  порожніють;  паніка  охоплює  мораліста  -  "МИ  ЙОГО  ВТРАЧАЄМО!"  -  і  чергові  відчайдушні  спроби  врятувати  об'єкт  завершуються  черговою  безнадійною  поразкою.  Знесилений,  зневірений  і  зневоднений  мораліст  видушує  крізь  порепані  губи:  "О,  яка  мука  виховувати  дітей…"  -  Та  ні,  ні,  ні,  це  не  про  мене!  Ну,  хто  б  оце  при  здоровому  глузді  полюбляв  такі  екзерсиси?

Інша  справа  -  іронія  та  глуз;  ці  штуки  поціляють  об'єкт  несхибно;  до  того  ж,  будемо  відверті,  об'єкту  років  10,  а  на  іронізатора  він  дивиться  як  на  рідного  батечка;  він  уже  відчуває  приховану  в  кпинах  отруту,  але  йому  ще  не  втямки,  що  тут  і  до  чого,  як  саме  над  ним  познущалися,  тому  й  захист  спорудити  не  в  змозі,  та  й  як  його  боронитися  від  рідного  батечка?...  Отут  вже  об'єкт  випромінює  страждання,  а  іронізатор  не  мучиться  марністю  зусиль,  спрямованих  на  благу  справу:  направити  малого  на  путь  істинну,  врятувати  від  погибелі,  виплекати  з  нього  людину...

Бр.  Бр!  Брррр!  Отой  дурний  язик  зазвичай  біжить  поперед  розуму;  не  дивиться,  що  й  кому  ляпає;  але  неправильні  вчинки  (і  не  те  що