| Сторінки (10/971): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Петро почув запах з порогу й одразу чкурнув до столу – а там вже парував велетенський таріль. Борщ.
Петро кивнув дружині, а вона посміхнулася та мовчки лишила його наодинці зі стравою. Для нього борщ – ліпший смаколик, хліб насущний.
Петро вмостився на стільці, схопив ложку, набрав повнісіньку та повільно прийняв у себе рідину. Наче лава, сунула вона горлянкою, а Петро вже був деінде. Він лежав на м’якесенькій смарагдовій траві під віковою вишнею, небо ультрамарином спалахувало крізь щільне листя, все довкола оповив золотавий туман. Аж від сонця линула пісня – навіть не пісня, одна щемлива нота, і душа Петрова солодко нею мліла, заколисана чи не до смерті, ба навіть далі. Петро помер, воскрес і тепер був у раю…
Тоді сьорбнув удруге. Вишня обернулася Чумацьким шляхом, а Петро сунув тим шляхом у неосяжному просторі. Ні, не Петро – то його щаслива душа набула форми сузір’я Возничого, правила душею нідебічного возу, а того тягнула душа Єдинорога. Ех, далекий шлях!..
Петро сьорбнув утретє, і геть все полетіло шкереберть. Чорний слиз тягнув його все глибше, кров у венах стигла кригою, гіркота стала сенсом буття, яке ось-ось мало закінчитися в цьому всесвітньому багнищі… Петро силоміць плюнув, в очах його заясніло, він побачив перед собою таріль, в якому пінилася й ворушилася смердюча смарагдова рідина. Борщ укис.
Петро глянув на годинника – так він вже тут третю добу досиджує! Він рвучко підвівся й кинувся – сходи-сходи-сходи, вулиці-вулиці-вулиці – Петро летів, втративши глузд і дихання, а за ним линула, його переслідувала та сама щемлива нота, яку він почув після першої ложки. Тільки от тепер це був суцільний жах.
Лікар оглянув Петра, а тоді сказав йому пошепки, боязко озираючись на вікно:
- Це залежність.
- Від… борщу? – також пошепки запитав Петро. Лікар кивнув, і Петро впав перед ним долілиць, охопив брудні чоботи лікаря обома руками й заволав:
- Лікуйте мене!
- Невиліковне, - відрізав лікар. А тоді відштовхнув ногою руки Петра, підвівся, пішов у куток і за мить повернувся. Він щось втовкмачував в Петрову правицю, той глянув – дерев’яний кілок.
- Дружина твоя – відьма. Ось твій порятунок. Йди, зроби все, як слід! – і лікар випхав Петра з кабінету.
…Петро почув запах з порогу. Він зазирнув у кухню – а там на столі вже парував велетенський таріль. Борщ.
Петро відчув, що волю його ось-ось буде зламано, смикнувся, а ну ж-бо, де мій кілок. Аж тут і дружина; посміхнулася йому, і кілок випав з обм’яклої руки долі. Петро знесилено бухнувся на стілець, тремтячою рукою взяв ложку, черпнув нею з таріля та потягнув до рота, розплескавши дорогою чи не половину. Червоні плямки на скатертині розповзалися, рухалися, розквітали маками, півоніями, трояндами, бриніли кольорами, здіймалися в повітря, кружляли півпрозорими тривимірними, в нашому світі небаченими рослинами та істотами.
Петро заплющив очі та прийняв у себе палаючу рідину, і вже за мить знову опинився на м’якенький смарагдовій траві під віковою вишнею, пливучи в ясне безхмарне небо одною щасливою нотою:
- Б-о-о-о-о-о-о-р-р-р-щ…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709262
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2016
Чуть раньше сегодня я рассказал немного об авторе песни "Реве та стогне Дніпр широкий" (Откуда есть пошла песня http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709085), а теперь немного отсебятины.
Лет 30 назад бегало в низовья Днепра небольшое плавсредство под гордым именем ПТ212. Пропорциями судно напоминало легендарные линкоры "Тирпиц" и "Бисмарк" - поперек себя шире; зато плоскодонный ПТ мог привалить ко всякому пляжу, и любое прибрежное мелководье было ему нипочем.
Ослепительный никель, геральдическая тяжкая медь и прочие морские украшения – нет, этого всего не досталось ПТ212. Более всего кораблик напоминал несколько сараев, один за другим установленных на баржу, борта которой, впрочем, едва возвышались над водой. Окрашены сараи были в небесно-голубой цвет, что, безусловно, выделяло судно среди прочих, обычно - белоснежных.
Двигатель ПТ212 - вероятно, нечто музейное, - говорил голосом нашей дачно-кооперативной водокачки; тах-тах-тах - неторопливо разносилось над Днепром, когда ПТ212 тащился вдоль берега, до предела загруженный дачниками, детьми, корзинами и стройматериалами.
Как-то вечером мы на этом ПТ212 шли с дачи на острове в Херсон. День был ясный, но к вечеру небо налилось чернотой, а следом помрачнел и Днепр. Сверху задул ровный ветер, и вода послушно принялась волноваться. Наш кораблик, немного поупиравшись, все-таки подчинился ветру и воде: немощный двигатель не мог преодолеть силу волн, а его неуклюжие надстройки оказались прекрасным, но совершенно неуправляемым парусом.
Вот тут-то Днепр себя и показал. Как только река развернула ПТ бортом к воде и ветру, пассажиры принялись охать и вскрикивать. Крен, глухие удары в корпус, дрожь всего голубого тела ПТ вселяли в людей настоящий ужас. Я бурно ликовал: ШТОРМ!
С каждой минутой кораблик уносило все дальше от Херсона; вот мы уже и наш дачный остров миновали, теперь едва видимый за порывами воздуха, загустевшего от воды, сорванной ветром с верхушек волн, которые теперь ходили горами - а между ними разверзались ямы и провалы. Немногие пассажиры видели эту красоту - ведь иллюминаторов в надстройках ПТ было не больше, чем незаколоченных окон в доме помещика Коробочки: два, одно из которых было заклеено синей сахарной бумагой.
Наш седой капитан, сохраняя полную невозмутимость и презрительно поглядывая на пассажиров и шторм, что-то неслышно гаркнул рулевому, и тот вовсю закрутил штурвал. Вот когда пригодилась плоскодонность ПТ! - судно уткнулось носом в камыши у берега и остановилось, теперь уже только содрогаясь от ударов волн и ветра.
Через час из Херсона примчался другой дачный корабль, поновее и помощнее, подхватил нашу посудину на буксир и мигом отволок в порт. Мы были спасены.
Лет через 30, наблюдая внезапный шторм на Днепре против Киева, я вспомнил тот давний рейс на смешном допотопном ПТ и записал в блокноте:
на старом русле, взрезанном луной,
c водобоязнью бешеной собаки
трясется бакен, careless ковбой,
и свист нехарактерный, свист такой,
как будто всех наверх свистают раки,
собравшись в круг над Лысою горой,
и кружевами пенится вода,
рычит глубин невидимое горло,
и вовсе безо всякого труда
самой себе до самого до дна
водоворотов яростные сверла
река вгоняет с воплем "ерунда!"
Но, безусловно, "Реве та стогне Дніпр широкий" Крыжановского на стихи Шевченко гораздо лучше отображает наш старик Днепр, да и то мое давнее приключение на реке - тоже. Сегодня - 160 лет со дня рождения композитора.
[youtube]https://youtu.be/rE8_5ugH5Jc[/youtube]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709098
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 29.12.2016
Хто не знає пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»? А хто знає, що народилася вона в Одесі?
Піснею вірш Тараса Григоровича Шевченка зробив Данило Якович Крижанівський (29.12.1856 – 26.02.1894, н.с.) – український композитор і педагог. Він прожив лише 37 років, але лишив по собі безцінну для українців спадщину – пісню-символ, пісню-гімн.
Данило Якович народився на Херсонщині, навчався в Одеській семінарії, потім – в Одеському університеті. Якось він приїхав у Київ, аби організувати видання збірки своїх хорових творів, і тоді вперше в житті побачив Дніпро. Він був глибоко вражений. О, ми не можемо собі уявити, яким тоді був наш древній Дніпр Борисфенович! – ані дамби, ані водосховища на той час ще не змінили потужну, норовливу ріку, не перетворили її на безкінечне, через усю країну розтягнуте озеро з ледь помітною течією…
Ось як змалював розбурханий Дніпро Микола Васильович Гоголь:
«Нет ничего в мире, что бы могло прикрыть Днепр… Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат и молния, изламываясь между туч, разом осветит целый мир — страшен тогда Днепр! Водяные холмы гремят, ударяясь о горы, и с блеском и стоном отбегают назад, и плачут, и заливаются вдали… Дико чернеют промеж ратующими волнами обгорелые пни и камни на выдавшемся берегу. И бьется об берег, подымаясь вверх и опускаясь вниз, пристающая лодка. Кто из козаков осмелился гулять в челне в то время, когда рассердился старый Днепр? Видно, ему не ведомо, что он глотает, как мух, людей.»
Цей текст датується 1831 роком, а 1837 Тарас Григорович Шевченко написав свої безсмертні рядки, що коротко та напрочуд влучно втілюють непересічну міць, страхітливу потужність і непоборну чарівність Дніпра:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
Данило Якович повернувся до Одеси, де працював викладачем, і написав музику до Шевченкового вірша. Він присвятив пісню своєму другу, драматургу Марку Лукичу Кропивницькому; невдовзі трупа Кропивницького прибула до Одеси, і Данило Якович вручив Кропивницькому свій подарунок. Той сів за фортепіано, зіграв пісню за щойно отриманими нотами, а тоді міцно обійняв Крижанівського та назвав пісню – шедевром, що обессмертить Кобзаря і самого Крижанівського.
Марко Кропивницький власним коштом видав пісню (у збірці), але перші два наклади, 1884 і 886 року, конфіскувала поліція; лише з третьої спроби, у 1886 році пісню було оприлюднено, вона стало доступна широкому загалу.
Тим же Марком Кропивницьким пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» було вперше виконано публічно – під час вистави в Одесі, під марні намагання поліцейського наглядача зупинити спів, а потім – приборкати схвильований, розбурханий зал.
Ось така вийшла звивиста історія: Шевченко написав текст у Петербурзі; Крижанівський відчув його повною мірою над Дніпром у Києві; музика народилася в Одесі; в Одесі ж відбулася прем’єра – і відтоді пісня стала народною, в повному значенні цього слова. Саме так: є автор тексту, є автор музики – а пісня народна: належить народу, втілює його дух, характер, символи.
Добре відоме виконання пісні хором імені Верьовки; та ми пропонуємо почути «Реве та стогне Дніпр широкий» через океан, з іншого континенту – чоловічий хор «Гуслі», Вінніпег. Зверніть увагу – коли залунала пісня, зал підвівся, стоячи й аплодували. Кажуть, що саме так одесити зустріли перше виконання пісні Марком Кропивницьким [youtube]https://youtu.be/rE8_5ugH5Jc[/youtube]
Вшануймо пам'ять Данила Яковича Крижановського - сьогодні 160 річниця від дня його народження.
29 грудня 2016 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709085
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2016
[i]...нам не лише садочки милі,
і на батьківським небосхилі
були, і є, і будуть вічно -
зірки - митці непересічні...[/i]
Сьогодні б виповнилося 89 років Олегу Каравайчуку (28.12.1927, Київ – 13.06.2016, СПб)
Олег Каравайчук - з тих митців, яким доводиться померти, аби світ, нарешті, збагнув, визнав і офіційно проголосив їхню геніальність. За життя він також мав славу – але певну. Адже вирізнявся він екстравагантністю, ексцентричністю, провокативністю – і поведінки, і одягу, і мови; музична геніальність так не б’є в очі, як дивацькі капелюх, окуляри або зачіска.
Перехожі, які бачили його щодня на Васил’євському острові в Ленінграді, вважали чоловіка божевільним, деякі – навіть божевільним композитором. Але далеко не всі усвідомлювали, що саме цей дивак написав чудову музику до їхніх улюблених кінострічок.
Каравайчук – автор музики до щонайменше 150 художніх і документальних фільмів, в тому числі: «Алёша Птицын вырабатывает характер», «Два капитана», «Солдаты», «Под стук колёс», «Город зажигает огни», «День первый», «Поднятая целина», «Люблю тебя, жизнь!», «Никогда», «Город мастеров», «Короткие встречи», «Мама вышла замуж», «Люди земли и неба», «Внимание, цунами!», «Городской романс», «Секундомер», «Долгие проводы», «Чужие письма», «Шурочка», «Нога» і багатьох інших.
Олег Каравайчук також був піаністом-віртуозом і надзвичайно сміливим імпровізатором; кажуть, на іспиті в консерваторії він видав власну імпровізацію за твір Баха. Але як піаніст він був практично невідомий дуже довго: його перший публічний виступ на початку 60-х закінчився скандалом, і наступного разу він з’явився на сцені лише 1989 року.
Довго, надзвичайно довго Каравайчук жив відлюдником в центрі мегаполісу, ніби наслідуючи слова іншого видатного ленінградця: "Не выходи из комнаты, не совершай ошибку". Підстави були.
Пам’ятаєте, Бендер казав Кісі: «Жить в Советской России с такими ультрафиолетовыми волосами не рекомендуется»? - життя в СРСР таких диваків як Олег Каравайчук, мабуть, найкращим чином можна було позначити саме оцим: «не рекомендується» - і не заборона, і не дозвіл, таке собі, «оставлен в подозрении», як зазначали у виправдувальних вироках суди Російської імперії.
Каравайчук і був на підозрі – та підозрювати його в будь-чому, крім геніальності, мабуть, було справою марною. Так чи ні, але творчість Каравайчука понад три десятиліття не мала іншого шляху до публіки, крім кінематографа. – Це, справді, якась маячня, тим більш нелогічна, що творчий шлях Каравайчука розпочався своєрідним тріумфом перед головним слухачем-читачем-глядачем СРСР.
У віці 7 років Олег грав на концерті для самого Сталіна та вразив його так, що диктатор подарував дитині рояль. А може, саме сталінська ласка так вплинула на життя Каравайчука? Нагадаємо, що 1929 року, коли Олегові було 2 роки, його батька, київського скрипаля, заарештували, як це траплялося тоді з багатьма без жодних підстав.
Втім, в СРСР з пересічними та непересічними громадянами траплялися й набагато гірші та трагічніші випадки, ніж з Каравайчуком, - за дивним збігом обставин, якими так полюбляє рясніти історія, саме цього дня, 28 грудня, тільки 1973 року, в Парижі друком вийшла книга Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ". Звісно, Каравайчук міг творити, але... Хто може оцінити повною мірою чиїсь страждання? Тому просто приймемо на віру: якщо митцю завдавало мук відлучення від сцени - так воно і є, над ним - знущалися, можливо, у найбільш болючий для нього спосіб. Сам Каравайчук неодноразово стверджував, що музика для кіно - єдиний спосіб творчого існування, який йому дозволило КДБ.
...Так, дивак, скандаліст, провокатор, людина-епатаж, непередбачуваний, непересічний, геть не середньостатистичний, грає на концерті з торбинкою або наволочкою на голові – ну й що? Талант йому було відпущено такою мірою, що виправдовує всі ці загалом невинні дивацтва…
Олегу Каравайчуку присвятив оці рядки видатний сучасний поет України Александр Кабанов:
ПОД НАВОЛОЧКОЙ
Каравайчук проветривал рояль,
похожий на отрезанное ухо,
а за окном потрескивала сухо
неоновая вывеска «Халяль»,
он думал: «Что такое – валасухо,
зачем слова сливаются в печаль?»
Каравайчук, не поднимая век:
пил медленную водку из фужера,
и воздух, захмелевший от кошера,
вдыхал совсем другой – Каравайгек,
как Навои, лишенный Алишера,
и все таки, по прежнему, узбек.
Который аксакал и старожил,
а был ли мальчик киевский на свете,
отчалил в Питер, где побыть решил
волшебницей, старушкою в берете?
Он снял берет, он наволочку сшил,
надел ее на голову планете.
И я узрел ненадобность вещей,
и отзвучал фальшивый блеск эмали,
…а помнишь мы ходили без ушей,
и стекловату к ранам прижимали?
Послухайте музику Олега Каравайчука до стрічки «Короткие встречи» (режисер Кіра Муратова, Одеська кіностудія, 1967) – чудовий розвиток джазового стандарту When The Saints Go Marching In [youtube]https://youtu.be/N4YXrn-nihY[/youtube]
28/12/2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708929
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2016
Ім’я родини Алчевських увічнене не тільки в монументах та на пам’ятних монетах, а й на мапі України – на честь голови родини, Олексія Алчевського, було перейменоване місто Юріївка, нинішній Алчевськ. Успішний банкір, промисловець-металург, меценат, голова Харківської «Громади», він був яскравим представником нової генерації підприємців Російської імперії. Його дружина Христина – активний діяч народної просвіти, педагог, освітянин і письменниця.
27 грудня 1876 року – 140 років тому – в родині Алчевських народився син Іван – надзвичайно музично талановитий і обдарований, він мав абсолютний слух та, як згодом виявилося, унікальну музичну пам’ять та особливий голос. Голос Івана Алчевського - м’який ліричний тенор – вирізнявся дуже широким діапазоном, що дозволяло йому виконувати навіть баритональні партії.
Первинну музичну освіту Іван отримав від батьків і брата Григорія; далі вже навчався співу в Брюсселі та Парижі, паралельно навчався в Харківському університеті. 1901 рік виявився важким і для економіки, і для родини Алчевських: в Росії почалася економічна криза. Підприємства Алчевського опинилися на межі банкрутства, але уряд відмовив Олексію Алчевському в дозволі на випуск облігацій та не дав державних замовлень; 7 травня 1901 року підприємець покінчив життя самогубством, а його активи перейшли до торгового дому Рябушинських.
Того ж 1901 року Іван закінчив навчання в університеті та розпочав кар’єру співака. Він дебютував з арією Індійського гостя на сцені Маріїнського театру – найпрестижнішого театру імперії. Про обдарованість Алчевського та широту його виконавських можливостей свідчить той факт, що за 1901-1905 роки він опанував понад 20 оперних партій, водночас продовжуючи навчання та удосконалення майстерності. Всього ж у творчому доробку Івана Алчевського – понад 50 оперних партій, які він опанував за дуже коротке творче життя, що тривало всього лише 16 років.
Вже 1905 року Алчевський почав гастролювати Європою та США, співав, серед іншого, в Ковент-Гардені, Лондон, та в Манхеттен-опера в Нью-Йорку.
Йому випала честь – а радше він її був гідний, виборов сумлінною працею – стати солістом провідних театрів Європи. У 1908-1910 та у 1912-1914 Іван Алчевський - соліст Гранд-опера в Парижі; у сезони 1910-1912 і 1914-1917 – соліст Великого театру (Москва) і Маріїнського театру (Санкт-Петербург).
Кажуть, 1910 року в Гранд-опера на виставу «Самсон і Даліла» завітав сам автор опери Каміль Сен-Санс – і він був глибоко вражений виконанням Алчевського.
Батьки прищепили Івану не тільки музичний смак; 1909 року Алчевський заснував в Москві драматичне товариство «Кобзар», що об’єднувало українських митців, які на той час діяли в метрополії, та пропагувало українське мистецтво. Іван Олексійович очолював товариство до 1912 року. Під час концертів та гастрольних турів Іван Алчевський завжди виконував українські народні пісні.
Іван Алчевський багато гастролював і навіть помер під час гастролей, у Баку, у віці всього лише 41 року. Він захворів на менінгіт, на той час невиліковну хворобу, і 26 квітня (9 травня н.с.) 1917 року співака не стало.
Зрозуміло, що на той час фонографічна індустрія ще тільки зароджувалася, але 8 арій у виконанні Івана Алчевського таки вийшли на грамофонних платівках.
На Youtube доступні одиничні виконання Алчевського. Зокрема – арія Індійського гостя з опери «Садко» Римського-Корсакова, з якою Іван Алчевський свого часу дебютував [youtube]https://youtu.be/GmOgD9lcMlM[/youtube] - це й справді особливий голос.
27/12/2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708784
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016
время - эрзац из пакета и врио
времени "Ч", ну, и мы
снова листаем-глотаем период
полураспада зимы:
вот половина, еще половина
меньшая прежней, не суть -
где-то приветили Божьего Сына,
встретим и мы как-нибудь.
помнишь, тепло привозила из Крыма
Сцилла Харибдовна Жизнь? -
мы покупали - нитраты, вестимо,
как же без них обойтись...
нынче не купишь! Холодное трио,
нет, не отпустит взаймы,
снова листаем-глотаем период
полураспада зимы:
белое, серое, черное - краски
из допотопных ТиВи,
бронхи деревья купают по-царски
в полупрозрачной крови...
помнишь, весна возникала из пыли,
раньше, еще до войны,
может, тогда плодороднее были
пыли родной стороны?
надо терпеть - нам прописано крио,
выжгут пусть напрочь... Но мы -
не распадемся! - поставит период
то"Ч"ку в распаде зимы!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708768
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.12.2016
Любопытные копятся в голове моей параллели и перпендикуляры. Делюсь.
Последние дни, как, впрочем, и предпоследние, и еще более давние, по утрам слушаю лекции Дмитрия Быкова. Совпало, но три дня подряд выбирал рассказы о Гоголе.
Среди прочего, Быков сообщил вот что: страшные истории Николая Васильевича - все на украинском материале. А вот "Мертвые души" на нашем материале, скорее всего, были бы невозможны.
Быков объяснил это так: хоррор (почти) невозможен в России, потому что для хоррора нужна некая норма. В России же страшное оборачивается либо глупым, либо смешным, а нормы нет. В Украине - все наоборот, есть представление о нормальном, общем, "так робыться / так не робыться".
"Мертвые души" - это одиссея, и по сути, и по замыслу - ведь Гоголь создавал ее как своего рода пародию, подсмеиваясь над Жуковским, который как раз затеял перевод "Одиссеи" на русский язык (дескать, Гоголю как украинцу во что бы то ни стало нужно доказать, что он ничуть не хуже любых прочих). В Украине же Гоголь не смог бы написать одиссею, для этого нужна была Россия, и вот почему.
Украина - однородна, как колбаса, где ни отрежь - и все колбаса, всюду хорошо; всякий город ее - это Миргород, всякое село - это Диканька. Россия - другая, разнородная, бесконечно протяженная, ехать можно всю жизнь, всю историю, а приехать - некуда (поэтому нет второго тома, некуда было Чичикову прибыть домой, неизвестно, что там вообще должно быть - в точке прибытия). Ну, допустим, но звучит убедительно.
А потом довелось мне пообщаться с одним инженером и предпринимателем, старше меня годами лет на 25. Он был полон самого черного оптимизма: будет, будет хуже! Все, все пропало!
Беседуя с ним, вспомнил лекции Быкова и другого инженера и предпринимателя, младше меня годами лет на 15, основателя украинского стартапа Ugears, изделия которого нынче продаются по всему миру. Так вот этот гражданин с упоением утверждал на своей лекции, что страна наша - лучшее место для производства чего угодно. Все тут есть - что хочешь можно организовать, добиться успеха, а потом - и делать успех всей страны в целом. Каждый на своей грядке делает общий успех.
Так что Украина - это та еще колбаса: надо знать, как правильно резать, где искать отличия. Не по широте или долготе она принципиально отличается от себя самой, а по другому измерению.
Время! - вот в чем секрет. Одно поколение сменяет другое, и там, где человеку постарше "все пропало", там человеку еще молодому, хоть годами, хоть сердцем, - огромные неосвоенные возможности, потенциал, который только тронь - и будут плоды. И вот там, на правильном срезе - там уже другие люди, другая страна, пусть по-прежнему цельная, как колбаса, или как мыло, которое "остается мылом до последнего клочка пены", но - другая.
И разница-то какая вышла символичная! - как раз 40 лет между двумя моими знакомцами. А это - не просто так разница: Египет, фараон, Моисей, евреи, let my people go, Исход, 40 лет по пустыне, земля обетованная.
Ну, допустим, я чуточку поиграл с возрастами и датами; но ведь "не история лепилась по прецедентам, а прецеденты черпались в ней".
...Не знаю, как кого, а меня это очень обнадеживает и вдохновляет.
26/12/2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708570
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 26.12.2016
...Фазиль Искандер утверждал: "Чтобы овладеть хорошим юмором, надо дойти до крайнего пессимизма, заглянуть в мрачную бездну, убедиться в том, что там ничего нет, и потихоньку возвращаться обратно. След, оставленный этим обратным путём, и будет настоящим юмором."
И скажите, что это не так.
25 декабря 1933 года в Харькове был арестован Павел Михайлович Губенко, более известный как Остап Вишня. Обвинили его в контр-революционной деятельности и в подготовке покушения на Постышева - одного из главарей сталинских репрессий (расстрелян в 1939 году, без участия Вишни, есссно).
Остапа Вишню приговорили к расстрелу, но в 1934 году заменили высшую меру на 10 лет лагерей. В 1944 Вишня вышел на свободу и даже вернулся к работе в журнале "Перець", однако полностью был реабилитирован только в 1955, после смерти Сталина.
Как и тот же Постышев, кстати сказать, - ведь его расстреляли вовсе не за достижения в репрессиях, а за какую-то не вполне доставлявшую речь на пленуме ЦК. За речь он тут же извинился перед товарищами, но товарищи были из тех, которым лучший друг - серый хищник из-под Тамбова. Так что реабилитация вышла так себе, без рефлексии и хотя бы намека на справедливость - и жертвам, и палачам одной мерой.
После реабилитации Остап Вишня прожил всего год, и в 1956 году умер от сердечной недостаточности, в возрасте 67 лет.
"...заглянуть в мрачную бездну, убедиться в том, что там ничего нет, и потихоньку возвращаться обратно. След, оставленный этим обратным путём, и будет настоящим юмором."
25/12/2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708504
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 25.12.2016
110 років тому, ввечері 24 грудня 1906 року, відбулася перша в історії людства передача музики по радіо. Дякувати за це маємо американському винахіднику Реджинальду Фессендену (1866-1932).
Що такого? – нині нікого не здивує радіо як таке або музична радіотрансляція. Але 100 років тому радіо все ще було новиною; щойно винайдене, радіо ще навіть не розкрило усіх своїх можливостей, а самі винахідники, інженери та користувачі достеменно не знали усіх його властивостей.
Отже, все, що можна було почути в перші десятиліття Ери радіо – крапка-тире, азбука Морзе. Метод передачі сигналу не дозволяв робити нічого іншого – лише передавати крапки й тире на дууууууже широкій частоті; «морзянку» від одного передатчика чули усі приймачі в радіусі його досяжності. Ані голосу, ані музики – тільки . . . – – – . . .
Багато речей вважалися неймовірними, аж допоки не з’являвся хтось, хто вірив – у можливість неймовірного, у власні сили, у доцільність пошуку. Трою рахували казкою – а Шліман повірив у її реальне існування та, зрештою, знайшов це легендарне місто. Фессендер повірив у можливість іншого радіо – яке передаватиме звук, голоси та музику.
Отак Фессендер заходився вдосконалювати радіо. І 23 грудня 1900 року він здійснив, певно, першу в світі передачу голосу на радіохвилі – тоді всього лише на дистанцію в 1,6 км. Наступні досягнення забрали чимало зусиль і роки виснажливої роботи, але Фессенден таки переміг! – У січні 1906 року він здійснив першу трансатлантичну двобічну радіопередачу (все ще кодом Морзе), а 24 грудня 1906 року, у Святвечір, передавач Фессендена вийшов в ефір із першою в історії музичною трансляцією.
Зрозуміло, що Фессенден з’явився в ефір без будь-яких попереджень; слухачі його не чекали, вони навіть ще не знали, що ось-ось буде передача та розпочнеться нова ера. Проте радисти на суднах уздовж Східного узбережжя США працювали в штатному режимі – вони й почули ту першу передачу. Цього разу трансляція Фессендена сягнула дистанції в кількасот миль!
Спочатку Фессенден коротко звернувся до слухачів з проханням повідомляти йому про якість прийому та привітав усіх зі Святвечором. А тоді в радіоефірі з’явилася музика – це був фонографічний запис арії Ombra mai fu з опери «Ксеркс» Генделя (про роль Едісона та його фонографа в історії музики ми вже розповідали). О, іронія долі! - Варто згадати, що ця опера Генделя 1738 року понад століття вважалася цілковитим провалом, а визнання та любов публіки здобула лише у XIX ст. – саме «Ксеркс» є нині одним з найпопулярніших творів композитора. А ще – першим твором, що пролунав в радіоефірі.
Достеменно невідомо, чиє виконання арії використав Фессенден; у своїх щоденниках він про це не згадав. Володимир Абарінов, оглядач «Радіо «Свобода», у романі «Разные «голоса»» припускає, що арію виконував Карузо – він саме гастролював у США. Вікіпедія дещо непевно стверджує, що на записі лунав голос Клари Батт. Так чи не так, але і Карузо, і Батт цю арію дійсно виконували, збереглися записи – щоправда, зроблені дещо пізніше.
Після Ombra mai fu в ефірі виступив сам Фессенден – от же ж була талановита людина! Він зіграв на скрипці Різдвяну пісню Адольфа Адамса Oh Holy Night, а тоді проспівав Різдвяний гімн Шарля Гуно на вірші де Сегюра Le ciel a visité la terre і завершив трансляцію рядком з Біблії (2:14 від Луки):
Glory to God in the highest and on earth peace to men of good will! - тобто
Слава у вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління!
Мимоволі та, мабуть, не уявляючи, що відбувається, Фессенден також опинився в ролі першого в історії диск-жокея.
Ось так все й почалося. Символічно чи ні, але музичне радіо народилося у Святвечір – і від 24 грудня 1906 року лишається в ефірі.
На вшанування пам’яті видатного інженера та винахідника Реджинальда Фессендена послухаємо Різдвяну пісню, яку Фессенден зіграв в тому епохальному ефірі 24 грудня 1906 року https://youtu.be/-Q0fdmWsYF4
24 грудня 2016 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708205
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2016
Новый год теперь не тот -
Странная причуда,
Елку купишь - не берет,
И не купишь - худо
Режешь в тазики салат -
Сам себе дивишься:
Видно, износилась, брат,
Праздничная мышца
То да се, вагон хлопот,
На душе - уныло,
Было ж все наоборот,
Помню, раньше было!
Что за новость? Возрастной
Ценз превышен, что ли?
Было ж радостно зимой
И без алкоголя
Да и он - не тот теперь,
Все распались звенья -
Не спасает от потерь
Злоупотребленье...
Все. Толпимся у стола,
Звякают часища...
И внезапно ожила
Радостная мышца
И ответ она дает,
Все до боли просто:
Очень разный Новый год
У детей и взрослых
Ты же взрослый! Но не суть,
Плакать - мало толку,
Лучше спрячь-ка что-нибудь
Для себя под елку...
...Новый год теперь не тот,
Но и так не худо:
От трудов да от забот
Можно сделать чудо!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708099
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 23.12.2016
Тихо. Морозно. Воздух окрашен
В тоны стыдливой зари,
Колокол звякнул - кинулись с башни
В розовый дым сизари.
И поменяли долю-пластинку
Пусть ненадолго, но вот:
Кружатся птицы цвета фламинго
Вне надлежащих широт.
Чудо не чудо, так ли уж важно? -
Вот и ушли звонари,
Обняли снова желтую башню
Черным кольцом сизари.
22/12/2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707918
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.12.2016
...Ее сценический псевдоним буквально означал «воробушек» и указывал как на воробьиный рост – всего 142 сантиметра – так и на образ жизни. Воробьи скачут по мостовым, отыскивая корм; так и она находила свой кусок хлеба на улицах. Она пела на площадях Парижа, хотя, пожалуй, обстоятельства вели ее к несколько иному занятию на Пляс Пигаль.
Родилась она в разгар Первой мировой. Мать оставила ее почти сразу после рождения; девочку воспитывала бабушка, а бабушка содержала бордель. Мадам и десяток проституток – вот такая семья. В три года ребенок ослеп; когда девочке исполнилось семь лет, девицы собрали денег и повезли ее к Святой Терезе в Лизьё; неизвестно, доехали ли паломницы до Святой, но зрение к девочке вернулось. До последнего своего дня она верила, что исцеление было чудом; вполне может быть, но чудо это получилось совсем по французской поговорке: "Помогай себе сам, и Бог тебе поможет".
После Первой мировой войны отец девочки пришел с фронта и занялся своей довоенной профессией – он был уличным акробатом. В 1929 года он забрал дочь от бабушки – ей жилось там не то чтобы плохо, но родители из благочестивых семейств не хотели видеть в школе ребенка из борделя, учиться она не могла. Вот так и началась ее воробьиная карьера – пение на парижских улицах и площадях.
Там ее и заметили – она, наконец, оказалась, на настоящей сцене, ее выступления в парижских кабаре принесли ей славу и успех. Дальше жизнь певицы шла словно по тексту пьесы Бернарда Шоу «Пигмалион»: судьба то и дело сталкивала ее с теми, кто учил ее музыке, пению, а также манерам, правильной речи, грамоте, искусству создания сценического образа.
Прожила она совсем недолго, 47 лет, но каких лет! - целых две мировых войны выпали на ее долю. Имя певицы – Эдит – это память о Первой мировой; по некоторым данным, так ее назвали в честь французской медсестры Эдит Клавель, расстрелянной немцами за то, что помогала французским солдатам бежать из плена. «Воробушек» походила на эту героиню не только именем; во время Второй мировой Эдит выступала перед военнопленными в немецких концлагерях, а также охотно фотографировалась с немецкими офицерами на фоне пленных. Потом с помощью этих фотографий Сопротивление производило фальшивые документы для французских солдат, бежавших из немецкого плена. Этот ее подвиг стал известен не сразу; после освобождения Франции Эдит объявили предателем-коллаборационистом, однако члены французского сопротивления вступились и обнародовали факты ее участия в спасении пленных. Эдит была полностью оправдана, а ее карьера продолжилась.
Но и после войны жизнь певицы не уставала испытывать ее на прочность. Несчастья и болезни сыпались на нее со всех сторон, а слава – теперь уже мировая – никак не могла ее защитить от этих бедствий. Ее песни звучали по всему миру и взбирались на высшие позиции хит-парадов, но тело ее постепенно сдавалось. Она все чаще попадала в госпитали и проводила там долгие недели; как только Эдит чувствовала себя лучше, она возвращалась на сцену.
19 декабря 2016 года - 101 день рождения Эдит Пиаф. Одна из самых ее известных песен – «Я ни о чем не жалею»; в свое время она стала гимном французского Иностранного легиона. Пожалуй, песня эта может служить и девизом ее жизни. Ни беды прошлого, ни горести настоящего, ни страх будущего не заставили ее утонуть и раствориться в горечи и самооплакивании; в немногочисленных, кратких, мимолетных радостях «здесь и сейчас» черпала она силы, чтобы жить и петь – и дарила эти силы другим.
Послушайте - Edit Piaf Non, je ne regrette rien / «Я ни о чем не жалею» / https://youtu.be/Q3Kvu6Kgp88
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707853
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.12.2016
Сидели двое, пили в кабаке,
Свет за окном давно уже иссяк,
Но разговор зашел о пустяке,
И требует внимания пустяк.
- Мне кажется, тебя пугает жизнь,
Она вперед - ты пятишься, как рак,
Но жизнь сильней. Рискни хоть раз, не жмись,
Не бойся сделать что-нибудь не так!
- Я не боюсь, что выйдет ерунда,
Но страшно мне до дрожи, до икот,
Что прежней жизнь не будет никогда,
Лишь стоит шаг ступить за поворот.
И замолчал, глядел в пустой бокал,
Потом вздохнул и выдал на-гора:
- Как жизнь сберечь такой, какую знал,
Такой, как прежде, ранее, вчера?
Второй ладони в кулаки сложил
И предложил: - А ну, в каком, секи? -
И первый выбрал. А второй раскрыл
И предъявил пустые кулаки.
И первый дрогнул, угадав ответ,
Под спудом где-то лопнула игла,
И сам сказал в подсохший винегрет:
- А жизнь "такой" и прежде не была.
...Сидели двое, пили в кабаке,
Дремала ночь под одеялом штор,
Вполуха слушая о пустяке
Привычный-прежний-вечный разговор.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707772
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.12.2016
Мабуть, багато дорослих пам’ятають з дитинства книгу Драгунського «Денискины рассказы».
В одному з оповідань – «Слава Івана Козловського» - хлопчик Деніс на уроці музики намагається вразити вчителя співом, мистецтво якого, на думку хлопця, полягає в тому, аби співати якомога гучніше. Він вкладав стільки сил у спів (радше крик), що аж увесь спітнів, в нього трусилися ноги. У вчителя від сміху трусилися плечі, він мало не ліг на рояль, аби приховати від хлопця свою реакцію.
«Ну как?», запитує Деніс. «Чудовищно! – похвалил Борис Сергеевич». Однак мамі хлопця вчитель повідомив, що тому слави Івана Козловського ніколи не здобути.
Оповідання закінчується питанням, що ятрить хлопчину: «Невже Козловський співав гучніше за мене?»
Насправді ж співати голосніше за Івана Козловського (11(24).03.1900-21.12.1993), пам’ять якого ми згадуємо сьогодні, не так вже й складно. Його голос не позначався гучністю, але мав те, що вирізняє голос серед інших, те, що дозволяє виокремити звук певного інструменту в оркестрі за мілісекунди. Це – особливий тембр, як казали сучасники, світлий сріблястий, дивовижно чистий та вільний.
Втім, розповідати про тембр марно, його треба слухати. Це ми й пропонуємо зробити, лише наведемо кілька фактів про Івана Козловського.
Народився в селищі Мар’янка поблизу Василькова на Київщині, навчався музиці в Київському музично-драматичному інституті. Кар’єру виконавця розпочав у театрах Харкова та Полтави, дуже швидко опинився в Москві, 1926 року був прийнятий до трупи Великого театру СРСР. Козловський майстерно виконував оперні партії – крім чудового голосу, він мав великий акторський хист, вирізнявся уїдливим гумором, і характерні ролі у виконанні Івана Козловського перетворювалися на шедеври.
Іван Козловський прожив більшу частину життя в Москві, помер і похований там, але ніколи не забував батьківщину. Він виконував українські пісні та романси, грав у постановках творів Лисенка, Гулака-Артемовського, Аркаса, Степового, а ще – створив в рідній Мар’янівці дитячий симфонічний оркестр, власним коштом забезпечив його інструментами, нотами, організував навчання дітей.
Талант Козловського отримав не тільки любов слухачів, але й визнання на офіційному рівні. Дві сталінські премії, державна премія УРСР імені Шевченка, п’ять орденів Леніна, золота зірка Героя соціалістичної праці, звання народного артиста СРСР та України.
Ім’я Івана Козловського нині носять вулиця в Києві, музична школа в Москві, Художньо-концертний центр на Хрещатику, його профіль увічнений в пам’ятниках у Києві та рідній Мар’янівці, на поштовій марці та пам’ятній монеті України. В Мар’янівці діє меморіальна садиба-музей Івана Козловського.
А тепер – пісня. Пронизливо-ліричне, дещо незвичайне (без супроводу хору) виконання Іваном Козловським пісні на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» https://youtu.be/t2R3JUiQDEY
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707742
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2016
"датская" публикация
20 декабря 1946 года в США состоялась премьера фильма Фрэнка Капры «Эта прекрасная жизнь» (It's a Wonderful Life). Наверняка ленту видели многие и помнят ее сюжет: в канун Рождества некто Джордж Бейли собирается совершить самоубийство – уж так плохи его дела, а банк вот-вот отнимет у него дом. Однако вместо того, чтобы прыгнуть с моста, он спасает другого самоубийцу. Тот, естественно, не просто так самоубийца-неудачник, он – ангел-хранитель Джорджа. Ангел показывает Джорджу, насколько тот – добрый, самоотверженный, отзывчивый и честный – изменил жизнь многих людей в своем городке. Все заканчивается хорошо.
Фильм основан на романе Филиппа Стерна «Величайший дар»; кажется, история эта имеет характер хрестоматийной и даже архетипической. Она повсюду; теперь всходы ее проросли и на английской почве – это то, что можно припомнить сразу, - например, блестящий роман «Случайная вакансия» самой Джоан Роулинг и одноименный мини-сериал по его мотивам. Суть примерно та же: жизнь целого городка держится на одном по-настоящему хорошем человеке (ему же, как правило, приходится ой как несладко). А начало этого сюжета следует, очевидно, искать в Ветхом Завете: когда Господь решил уничтожить Содом, Авраам просил пощадить город (там ведь жил его родич Лот), и Господь согласился помиловать горожан, если отыщется среди них 50 праведников. Содом был известен довольно грубыми нравами, и Авраам понимал, что 50 – это совершенно невозможно, поэтому он уговорил Бога помиловать городишко, если найдется там 10 праведников... Что и говорить! – сюжет прочно внедрился в наше сознание, самый недавний его всход, который приходит на память, – отличная песня "10 праведників" от "Жадан і Собаки".
Но вернемся в Америку и к ленте «Эта прекрасная жизнь». Первоначально полный кассовый провал (съемки обошлись слишком дорого), со временем фильм отработал затраты и даже принес прибыль, а еще - превратился в общепризнанный шедевр американской кино-классики, обязательный пункт Рождественской ТВ-программы всех американских (и не только) каналов, получил 5 номинаций на Оскара, а также попал на 11 позицию в списке 100 лучших фильмов всех времен по версии Американского института киноискусства – как «наиболее вдохновляющий».
А причем тут Полтава и полтавчанин? Музыку для фильма написал Дмитрий Зиновьевич Тёмкин (1894-1979) – уроженец города Кременчук Полтавской губернии, тогда – Российская империя, ныне – Украина. До 1905 года семья Тёмкиных проживала в Кременчуке и Полтаве, потом переехала в Петербург, где Дмитрий поступил в консерваторию и получил музыкальное образование. Однако основы музыкальной грамоты и культуры вложила в него мать – Мария Тартаковская, талантливая пианистка и педагог.
В 1921 году Дмитрий Тёмкин оказался в Берлине, а в 1925 переехал в США – его пригласили как пианиста-виртуоза с концертами. Биржевой крах 1929 года положил конец исполнительской карьере Тёмкина, однако подтолкнул к переезду в Голливуд и сотрудничеству с кино-индустрией в качестве композитора. Предполагал ли маленький Дима, сидя за роялем в сонном Кременчуке, что через каких-то немного лет окажется в самом сердце американского шоу-бизнеса и станет одной из самых заметных его фигур того времени?
Первой его работой в кино стал фильм все того же Фрэнка Капры «Lost Horizon» (1937) – Тёмкин немедленно получил признание в Голливуде и вскоре – американское гражданство. А дальше кино уже не могло обходиться без Дмитрия Зиновьевича, как он не мог обходиться без музыки.
К началу 50-х он стал самым высокооплачиваемым композитором Голливуда, оставался в этом приятном статусе все 50-е, создавая музыкальные темы в среднем к 1 фильму в месяц (!!!) – с 1948 по 1958 он написал музыку к 57 фильмам. Все 60-е Тёмкин все еще оставался наиболее прославленным композитором Голливуда, к тому же у него скопилось уже порядочно наград, и последующие годы приносили ему все новые и новые – музыку, фильмы, номинации и награды. Влияние Тёмкина было столь велико, что фильмы, для которых он писал музыку, часто получали название по его темам! – это явление даже породило в Голливуде особый термин, грубо говоря, «имя-песне-мания» (title song mania).
Влияние Тёмкина простиралось далеко за пределы кино. Так, в 1957 году он написал музыку для песни Нэда Вашингтона «Wild Is The Wind»; оригинально записанная Джонни Матисом, в исполнении Нины Симон песня превратилась в джазовый стандарт. В 1976 году Дэвид Боуи – да-да, сам Боуи! – записал кавер этой песни, а его краткая версия 1981 года пробилась на вершину британского хит-парада.
Да что говорить! – Дмитрий Зиновьевич Тёмкин – единственный выходец с просторов бывшей Российской империи, который делал музыку для Голливуда! Единственный – и, пожалуй, неповторимый – если мы посмотрим на его регалии. А вот они:
17 номинаций от Киноакадемии США (Оскар)
4 Оскара
7 Золотых Глобусов
10-ая позиция в списке Величайшей музыки для кино по версии Американского института киноискусства (музыка к фильму «Ровно в полдень» - High Noon, 1952)
Два ордена Почетного легиона (Франция)
Крест кавалера ордена Изабеллы Католической
В 1999 году почтовая служба США выпустила марку с изображением Дмитрия Тёмкина в серии «Легенды американской музыки» - а серия эта, между прочим, началась в 1993 с самого Короля, Элвиса Пресли.
Если верить Википедии, то малая родина также хранит память Дмитрия Зиновьевича Тёмкина – в феврале 2016 года переулок Крупской в Кременчуке переименован в его честь.
Музыка Тёмкина вне плагиата и в рамках официального приглашения попала и в советский фильм («Чайковский», Мосфильм, 1970).
…Думается, теперь американская классика «It's a wonderful life» - а ведь скоро Рождество, и фильм нам обязательно покажут! – будет смотреться чуточку иначе и с новыми, еще более теплыми чувствами.
Тема из кинофильма "Эта прекрасная жизнь" https://youtu.be/6664CbKvfiA
20.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707532
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2016
Рассказ в 6 слов - это старина Хэм. For sale: baby shoes, never worn. Есть иные версии авторства, но традиция любит корениться в древности или произрастать из достойного имени. Хэм - достойное имя.
Брендо-имена (наверняка есть правильное название) - это наш гениальный Александр Кабанов (https://www.facebook.com/kabanovsho): гель для бритья Брейгель, электрокамин Дориан Грей... - навскидку помню эти.
Мало знаю творческих радостей, равных по силе приобщению к традиции.
Мои 6 слов: - Я прилягу? - спросил путник. Прокруст кивнул.
Мое брендо-имя: шагомер Шагал.
Пожалуй, большей радостью может быть только создание новой традиции.
Моя традиция (или не моя, но обнаруженная целиком и полностью независимо от ее создателя) - перевертыши, прямые и не совсем, со значением и без.
Сахарный тростник - тростниковый сахар (а также sugar cane - cane sugar, цукрова тростина - тростинний цукор, со свеклой - та же история), сандаловое дерево - деревянные сандали, волога підлога - підла волога, молотая корица – колотая мокрица.
Мелочишка, конечно, забава. Ну, я все еще оптимист, все мое лучшее - впереди, все еще. Это тоже - и традиция, и радость.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707528
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.12.2016
Стерлись даты, притупились слух и зрение? -
Ешь пилюли, вот, надень очки, изволь,
Чтоб в словах не перепутать ударение,
Краток будь - не ошибешься в слове "соль":
Соль земли. Приправа. Нота. Деньги. Химия.
Суть. Река. На хвост и раны... - знает жизнь
Столько всякого под этим звонким именем,
Можно ль с "солью", как без соли, обойтись?
Да спроси у наших хоть у коммунальщиков,
Соль, особенно зимой, почти нетле...
........................................
Соль? Какая?! Лучше глянь-ка: тонким пальчиком
Пассажир озябшего трамвайчика
Вывел ЯБЕТ ЮЛБЮЛ на стекле.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707435
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.12.2016
…Вчора в Трубі - так кияни звуть розгалужений підземний перехід під Майданом – сидів собі хлопчина, грав на бандурі та співав. Сильний, пристрасний голос розносив метушливим підземеллям добре знані пісні – пролунали й «Я люблю тільки тебе», й «Холодно». Під… скільки: 55? 58? 65 струн? – не порахувати під швидкими пальцями кобзаря! – під дзвінкі, співучі струни бандури знайомі пісні звучали по-новому. Перехожі, причаровані бандурою та співом, забували свої справи, призупинялися, стояли під стінами Труби, слухали кобзаря – так, як століттями слухали кобзарів їхні предки, але куди як вільніше, ніж це було зовсім нещодавно, кілька десятиліть тому…
Пам’ятаєте, Ільф і Петров у романі «Дванадцять стільців» стверджували, що радянська статистика знає все, крім одного: скільки в СРСР стільців? - З огляду на архів на дому дрібного злодія Коробєйнікова, на музей меблів, на ордери, що дали змогу Бендеру розшукати гарнітур мадам Пєтуховой, а отцю Федору – гарнітур генеральши Попової, геніальні письменники помилися. Статистика справді знала все, в тому числі – скільки засобів для сидіння в СРСР загалом, на душу населення, в розрізі губерній, республік, тощо.
Та рахували не тільки стільці, й не тільки рахували. 96 років тому, 18 грудня 1920 року Рада Народник Комісарів УРСР видала постанову «Про облік та розподіл музичних інструментів». Цей акт увійшов в цілу низку документів, які суто бюрократичними засобами виймали традиційні музичні інструменти, бандури та кобзи, з рік кобзарів та лірників, й передавали їх у різноманітні відділи освіти та музичні заклади. Можна робити припущення, що керували законотворчою думкою тодішніх народних комісарів якісь корисні ідеї; та на тлі анти-кобзарської кампанії в радянських ЗМІ, на тлі закликів покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психiку народу» дуже важко вірити у «благі наміри». Особливо, коли згадати, що кобзарі та лірники століттями виконували роль хранителів, носіїв та розповсюджувачів історичної пам’яті, народної музичної культури – що мало особливе значення з огляду на відсутність технічних можливостей для запису дум, балад і пісень.
Так чи інакше, але репресії проти бандури та кобзарів починалися невинно-бюрократично, під виглядом впорядкування, обліку, перерозподілу. Спочатку були й згаданий акт, й постанови «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО», а далі – жирна кривава крапка: фізичне знищення сотень кобзарів після «з’їзду» у Харкові, яке й донині обплутане міфами, вигадками, напівбрехнею та напівправдою.
Ні, не вільно було й тоді, та й ще дуже довго ходити з бандурою вулицями та співати бодай щось, як це робив учора невідомий молодик у Трубі. Постанову РНК УРСР від 18 грудня 1920 року «Про облік та розподіл музичних інструментів» скасували тільки 22 серпня 1950 року. Бандура на той час практично зникла з вулиць і навіть зовнішньо змінилася, перетворившись на важкий складний і недешевий концертний інструмент, навчитися грати на якому можна було в музичних школах. Так, бандура вже вийшла на офіційну сцену, але майже зникла з приватного, неврегульованого, недоторканого державою життя.
До речі, українська бандура завдяки тим, хто втік закордон, отримала гідне визнання. Так, Василь Ємець, бандурист-віртуоз, якого звали «кобзарем у фраку», свого часу опинився в США, а там його майстерність, його талант та непересічний голос бандури вивели його на сцену Карнегі-Холу, яка завжди вважалася найпрестижнішою в США та одною з найпочесніших у цілому світі.
Але головне інше. Ані час, ані злочини, ані звиви нашої історії та політичні катаклізми – ніщо не змогло вбити прекрасний інструмент бандуру та дивовижне мистецтво кобзарів. Не пережиток, не артефакт минулого, не реліктовий непотріб, не музейний експонат – це прадавнє мистецтво, що крокує в майбутнє.
Послухайте, як бандура збагачує сучасний мега-хіт. Тетяна Мазур (бандура), Сергій Шамрай (баян) – Metallica – Nothing Else Matters https://youtu.be/MudExagtqD8
18 грудня 2016 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707187
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2016
*[i]оновлена редакція казки 2014 року[/i]
[b]Ж[/b]ив собі колись один хлопчик на ім'я Петрик. Звичайний хлопчик: дві руки, дві ноги, хитруваті очі, повна запитань голова.
Та було в Петрика одне горе. Весь рік він чекав на подарунки від Святого Миколая, але ніколи тих подарунків не отримував. Петрик не був більшим неслухом, аніж усі інші хлопчаки його віку, робив не більше шкоди, ніж робили вони. Траплялося, звісно, що й він батьків не слухав або «забував» виконати домашнє завдання; проте всі інші хлопці в Петриковому дворі, в його будинку та його школі подарунки від Святого Миколая отримували, а Петрик – ніколи...
Фрагмент. Повний текст видалено автором за умовами видавничого договору
2014, редакція 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707017
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2016
Від 15 грудня до 2016 року жюрі міжнародної літературної премії "Золота Роза" прийматиме роботи українською, білоруською та російською мовами.
Деталі: http://bookhouse.kiev.ua/index.php/premia.html
Не цураймося, не вагаймося, беремо участь!
П.С. Поетична частина конкурсу почнеться в квітні наступного 2017 року - ще є час, швиденько складаємо нєтлєнку в течки та несемо організаторам!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706676
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2016
...сквозь два стекла, сквозь рамы две
и между серых сонных зданий -
вкатиться ясной голове
и дать вопросов и заданий
на день-деньской, на ночь-полночь,
на сутки-прочь, по трафарету
лучами бестолочь толочь
сегодня, как вчера точь-в-точь,
без пафоса и пиетета:
туда не пустит, здесь не жмет,
у каждого - свои орбиты,
и "орбит" бестолочь жует
со вкусом солнца-кукурбиты.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706482
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.12.2016
Кровельное что-то. Памятник. Трусы.
Распродажа редкой птицы-колбасы.
Обменяем пятый на восьмой айфон.
Мы спасаем душу. Мы растим газон.
Курсы бели-дансинг. Снимем порчу с вас.
Выдадим наличных и очки для глаз.
Не плати кредиты - мы расскажем как!
Едет к нам Каррерас! Иванов - дурак...
Расхерачат мысли, распалят нутро
Надписи в вагонах в киевском метро,
Были бы мне гайки, был бы мне финал -
Я их не читаю... Сроду не читал!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705411
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 08.12.2016
А вот и месяц... Ты кому, не мне ли
Так белозубо в черном небе рад
Или попал случайно, наугад
В окно едва начавшейся недели?
Каким колосьям падать, обезножев,
Под звонкий серп декабрьской луны
Или поборник стылой тишины,
Ты сам себя не извлекал из ножен?
Он молча был над темной частью мира
И вдруг, ныряя в стаю облаков,
Явился весь - гляди! - и был таков
Хитрец и плут, котяра из Чешира!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705028
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 06.12.2016
Чому солдати такі скромні?
...Молодик у статутному однострої підійшов до кіоску, зазирнув - а там вже каво-тютюно-хлібо-молоко-залежні юрмляться. Тож він лишився на вулиці чекати, доки хтось вийде. Між тим цивільні гулькали повз солдата в кіоск, зойкуючи та жваво працюючи ліктями. Солдат подивився-подивився, та й пішов собі.
...Може, солдати й не скромні; може, це здобутий екзістенціальний досвід змушує їх цінувати милі умовності цивільного життя, які нам, штафіркам, вже ніц не варті?
Сьогодні - День Збройних сил України. Низький уклін вам, хлопці та дівчата, повертайтеся живими. І дай нам, Боже, бути вас гідними.
Коли вони повернуться, прийдуть,
Гартовані кривавими сльозами,
Ціловані убивчими жнивами
І проводжанням ув останню путь,
Коли вони повернуться, прийдуть,
Зневірою насичені по вінця,
Сторо́жкі до свого і до чужинця,
І до того, що суть або не суть,
Коли вони повернуться, прийдуть,
Врятовані від смерті випадково,
Невільні часу діячі лихого,
Ті, хто його притамували лють,
Їм дивно виглядатимуть, мабу́ть,
Терпіння і сумирення Господні,
Незмінність рис минулого в сьогодні -
Коли вони повернуться, прийдуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705027
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2016
"Мороз и солнце!.." - коммунальщик
Не хочет снега убирать,
Седой старик - он, словно мальчик,
В снежки хотел бы поиграть,
Но коммунальщиков начальник -
Администратор, частью тать -
Перст указующий, не пальчик,
Достал и начал указать...
Метет бедняга-коммунальщик
И продолжает бормотать:
"Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит;
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит..."
А коммунальщиков начальник,
Администратор, частью тать,
Лицо запрятав за журнальчик,
И про себя (не услыхать)
Переживает нагоняйчик:
Народом избранная знать
Его пинала, словно мячик,
Перемежая с грозным -ять...
Приказы отдает начальник
И продолжает бормотать:
"Вечор, ты помнишь, вьюга злилась,
На мутном небе мгла носилась;
Луна, как бледное пятно,
Сквозь тучи мрачные желтела,
И ты печальная сидела -
А нынче..... погляди в окно..."
Шагами мерит жаркий зальчик
Народом избранная знать,
Все собрались: водоканальчик,
И тот, который свет давать,
Банкир (бестрепетный обнальщик) -
И ну о чем-то совещать!
И сквозь такой базар-вокзальчик
Народом избранная знать
Шагами мерит жаркий зальчик
И продолжает бормотать:
"Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим поля пустые,
Леса, недавно столь густые,
И берег, милый для меня..."
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703803
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 30.11.2016
...Как сейчас помню: какие-то ранние 80-е прошлого века. Мы с братом укрылись под старинным роялем в дедушкиной комнате, строим супер-бомбу из краденого у дедушки же пороха.
Кто-то входит в комнату - мы затаились. Порох тонкой струйкой бесшумно сыплется в корпус бомбы. Шаги, на рояль - БАУУУМ! - ставят нечто тяжелое. Смутно знакомый голос спрашивает:
- Как дела, хрящи?
"Хрящи" молчат, черная тонкая струя пороха беззвучно продолжает свой путь. Голос узнан, это наш дядя, которого мы не видели целый год - моряцкая судьба забросила его в Сингапур. Мягкий щелчок - и нам показалось, что наша супер-бомба взорвалась.
Сквозь рояль, вызывая стоны и колокольный звон его благородных струн, на нас обрушивается музыка. Бомба забыта - мы вернемся к ней не раньше, чем дослушаем поставленную дядей кассету.
Вот так мы и полюбили Queen, Bohemian Rapsody и другие замечательные вещи от Freddie Mercury.
Сегодня - 25 лет, как Фредди нет с нами, но шоу продолжается, как Фредди и завещал всеми своими невообразимыми 4-мя октавами:
Show must go on!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702578
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.11.2016
Посолили землю, посолили травы,
Или это белой порошок отравы,
Или это перхоть ангельского чина,
Или это сахар мимо капучино,
Или это "или" между двух возможных?
Вы (на всякий случай) будьте осторожны,
Как, седлая лошадь, молвила Годива:
"У всего на свете есть альтернатива".
Закрывали ставни люди-горожане,
Оскорбить Годиву не хотели зане,
Некий Том, напротив, выглянул некстати,
Наготу увидел - зрение утратил.
Проезжая мимо, молвила Годива:
"У всего на свете есть альтернатива".
2016
Образ: Леди Годива (Джон Кольер, 1898)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702363
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.11.2016
между прилавков на рынке лежалая тьма,
а на прилавках хурма-мандарины-хурма,
круглое, желтое, верно, на взводе зима -
и мандарины-хурма-мандарины-хурма...
елочки-шарики-саночки... спит камбала
в черном, азовском и прочих морях до тепла,
снится ей разное: сети-рыбацкий-попла...
древний-знакомый-с-подобием-в-пасти-весла...
рыбный-инспектор-холодный-на-рынке-прила...
а на прилавке - зимабезпросветазима,
крепкая, белая, видно, на взводе хурма,
терпкая-ширится-терпкая-шарится-тьма -
и безпросветазимабезпросветазима...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702200
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.11.2016
Трапилось так, як траплялося щодня: сонце сховалося за обрій, засутеніло, настала ніч. В дуплі старого дуба заворушився Кажан, що весь день проспав там, звисаючи головою долі. Кажан потягнувся, розправив крила, понюхав повітря, відчув непоборний голод - і миттю вилетів з дупла полювати.
Кажан ласував комахами, стрімко літав між деревами, заради розваги виконував надскладні фігури вищого пілотажу - насолоджувався життям. "Жити - хочеться!" - вигукував Кажан, тільки ніхто його не чув: весь ліс спочивав. Аж тут Кажан помітив під кущем Кроля. Той міцно спав, аж похропував.
Кажан вчепився за гілку куща на Кролем та заверещав у Кроляче вухо своїм тоненьким голосом:
- Що ти спиш? Життя минає, диви, яка ніч! Гайда жити!
Кріль тільки вухом смикнув, але не прокинувся. Кажан плюнув з досади - це ж треба таким тюхтієм бути, звести своє життя на пси - на сон під кущем. Життя ж прекрасне, ним треба насолоджуватися! - і Кажан знову поринув у нічне небо, де й ширяв до самого ранку, а тоді знову сховався в дуплі й заснув. Йому снився Кріль, який врешті-решт заснув так міцно, що вже не міг прокинутися, і так проспав до самої смерті.
Аж тут нагодилася Білка. Вона від сходу сонця стрибала по гілках дерев у пошуках горіхів; вона й харчувалася, й розважалося одночасно: ризиковані вправи, поживні горіхи, сильне гнучке й слухняне тіло - чого ще треба? Оце воно і є - життя, насолода, та й годі! Раптом вона помітила в дуплі Кажана, той міцно спав. Вона смикнула Кажана за крило:
- Що ти спиш? Життя минає, диви, день який! Гайда жити!
Але Кажан не прокинувся - тільки щільніше загорнувся у свої шкіряні крила. Білка пострибала геть, шкодуючи Кажана, який занапастив своє життя на таку дурницю як сон. А життя прекрасне! - якщо не спиш, звісно, не гаєш шансу насолоджуватися ним.
Тут Білка помітила знайомого Кроля, який весело стрибав у соковитій траві разом з іншими кролями. Вона привіталася та розповіла товаришу про Кажана, і вони вдвох побідкалися, яке нецікаве, беззмістовне та позбавлене сенсу життя веде Кажан.
Отак вони й жили в тому лісі: Кажан, Білка та Кріль. Кажан журився про Кроля та кроляче сонне нецікаве життя, якому бракувало сенсу й насолоди. Кріль та Білка журилися про Кажана, який своє життя бездарно проспав і ніколи не відчував, що таке "жити".
А всі разом вони журилися про Крота: той, бачте, себе живцем поховав!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701639
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2016
В тумане зашатались фонари,
Он их пьянит, как лучшая Ольмека, -
Шатаясь, не теряют до зари
Надежды обнаружить человека.
А человек глядит: туман, фонарь,
Тоска-печаль: он никому не нужен,
И праздников не должен календарь...
Остался дома и - не обнаружен.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700916
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.11.2016
"...всю мою жизнь я испытывал мешавшую мне жить заботу именно о том, что вот что-то надо сделать и тогда я буду жить спокойно. Эта забота рядилась в разные личины: то я предполагал, что это «что-то» – это роман, который надо написать, то это хорошая квартира, то очередное получение паспорта, то примирение с кем-либо, – на самом же деле это важное, что надо было преодолеть, чтобы жить спокойно, была сама жизнь. Таким образом, можно свести это к парадоксу, что самым трудным, что было в жизни, была сама жизнь – подождите, вот умру, и тогда уж буду жить."
Юрий Олеша. Ни дня без строчки
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700823
рубрика: Інше, Лирика любви
дата поступления 16.11.2016
потемнела, не спит, вслушиваясь, река,
тишина над водой нынче звенит: по-ком, по-ком...
тишина - это колокол без языка,
а язык - это пленный с развязанным языком
наблюдает река, сдерживая слова:
не плывут ли хлебы, ну, может, хотя бы один?
хлеб - всему, утверждается, он голова,
голова - это пища любимая гильотин
будет день, будет пища; отлично, река,
испокону известно, что требуют их вдвоем;
посмотри, снова взяли, ведут языка,
тишина над водою, наверно, звенит по нем
он идет, ко всему равнодушный извне,
словно по хер ему возможный в затылок затык,
ну, а мы остаемся с рекой в тишине,
тишина - это лучший их всех возможных язык
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700485
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.11.2016
Шекспир был отчасти прав: вся жизнь театр, да только не все люди в нем актеры. Я - актер, и знаю, что говорю. Большинство людей - публика; а когда я выхожу на сцену, публика ждет от меня одного. Поверить.
Поверить! - мне, в меня, публика этого жаждет, она к этому готова. Но я и мои герои - это две огромные разницы. Тут, знаете, мало выйти на сцену и назваться груздем. Надо стать груздем, до мельчайших деталей превратиться в этот гриб - вот тогда страстное желание верить превращается в веру - и не менее страстную. Только это вознаграждается. О, как это славно вознаграждается!
Ничего нет общего между мной и моими героями. Поэтому вжиться, влезть в их шкуру, превратиться в них - вот что главное. Это очень непросто, но я - вживаюсь, изменяя себя до неузнаваемости, и, конечно же, гримируюсь, не без этого. И вот тогда - провал исключен, успех гарантирован.
Публика, моя верная, наивная, доверчивая, щедрая публика - я снова иду к тебе. Ты ждешь встречи со мной не меньше, чем я с тобой, я даже не знаю, кто из нас кому больше нужен. Я снова готов; я развоплотился из себя закулисного и воплотился в сценического иного, до последнего штриха иного. Мне, в меня - теперь нельзя не поверить. И ведь поверят. Поверят, я знаю!
Итак, мой выход. Занавес... Реплика.
- Подайте, ради Христа, на пропитание!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699912
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 11.11.2016
На краю людного тротуара стоит рослый бородатый человек в засаленной зеленой куртке, грязно-голубых джинсах и когда-то давно белых монументальных кроссовках с незавязанными шнурками. Вид у него по-утреннему сонный, возможно - похмельный, но в любом случае - совершенно праздный, словно это не человек, а костюм человека в какой-то гримерной. Дела никакого у него нет и не предвидится. Он лениво переступает с ноги на ногу, оглядывая горожан, бегущих по своим делам. И куда бегут?
Мимо решительно шагает коренастый милиционер. Зеленая куртка едва уловимо подтягивается и с ироническим видом козыряет. Милиционер на ходу бросает:
- А где Андрюха? - и стремительно удаляется, не дожидаясь ответа, которого, впрочем, и не последовало.
Человек принимается покручивать головой во все стороны, при этом не теряя своего праздного вида.
Внезапно он прекращает крутить головой и упирается взглядом в кого-то, кто приближается, пересекая в неположенном месте оживленную магистраль. У пешехода облик примерно такой же: одеяние не первой несвежести, будничная хмурая праздность на лице. Он идет, как бы влекомый ею, то есть без всякой цели, как если бы его нес ветер, к целям которого переносимые им предметы не имеют никакого личного отношения.
Бородач сообщает:
- Андрюха, тебя Толик искал.
- Какой Толик?
- Ментяра.
У Андрюхи делается озабоченное лицо, он с недоверием спрашивает:
- А зачем? Что хотел?
- Не знаю, искал тебя. Он вооон там, иди спроси.
- Не гони, Валера, я там проходил две минуты назад, там никого нет.
- Ну, ты пойди, спроси, он тебя искал.
Андрюха сутулится и, скроив жалобную и виноватую рожу, нехотя убредает в указанном направлении, постоянно оглядываясь на Валеру. Тот откровенно злорадствует, провожая Андрюху взглядом. Через пару минут Андрюха поспешно возвращается. Плечи его гордо расправлены, вся его фигура излучает крайнее удовлетворение. Он произносит с едва скрытым торжеством в голосе:
- Теперь тебе передача, Валера.
У Валеры делается встревоженное лицо. Он берет паузу: погружает руки в карманы, сплевывает, пожимает плечами и спрашивает с неубедительным равнодушием:
- И какая передача?
- А пошел ты на хер!
Тревога совсем исчезает с лица Валеры. Он изымает руки из карманов и с удовлетворением произносит:
- Порядок!
Вид у обоих самый довольный.
Похоже, Анатолий свою службу знает туго и в уличной психологии - дока.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699689
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 10.11.2016
Господи, какая чепуха!
А гляди - уже вострятся лыжи,
Да и жизнь совсем не так плоха,
Как и все, написанное ниже
Хищник-осень спряталась под снег,
А на утро прыг! - и снова в дамках,
Рассыпают пожелтевший смех
Тополя в заношенных панамках
Чуть лазури, чуть с утра звезды -
И забыл про вечную усталость,
Над рекой висящие мосты
Увязали все, что не вязалось
А потом... Какая чепуха!
На душе скребут не кошки - мыши...
Впрочем, жизнь совсем не так плоха,
Как и все, написанное выше.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698441
рубрика: Поезія,
дата поступления 03.11.2016
Снегопад рванул и на полкорпуса
Обошел гнедую Листопад -
Чем не тема сетевого опуса,
Сеть и не такими теребят.
Думал постоять чуток у финиша,
Созерцая стройность череды?
Ни черта - ни нужного, ни лишнего,
Ничего за лень и за труды.
Все пропало, брошены билетики,
Парки* и экспрессы* сожжены.
До весны мы люди-эпилептики
Под замком у белой тишины.
*Парка, экспресс - разновидности ставок на скачках.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698139
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.11.2016
зима наступает, и первые снЕги,
по слухам, на днях замелькают в сетях,
и мысль отсайниться, как мысль о побеге,
чертовски успешном внезапном побеге
от снЕгов инета на сверхскоростях
уже затесалась в мыслишки о главном,
над ними заносит свою булаву.
ох, чую: потерпит в сраженьи неравном,
как главное терпит в сраженьи неравном,
и вовсе покинет мою галавУ
и жму так решительно зябкой рукою
я кнопку "на выход" в приборной доске,
и сразу навстречу от снЕгов покою,
как снЕги глубокому мега-покою
бочком и бычком по бартОвской доске
шагаю-вздыхаю, ведь знаю же, знаю,
что шорох пространства совсем не винил,
но я бы винил - я почти обвиняю,
за снЕги того я почти обвиняю,
кто в снЕги меня до весны засайнил
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697015
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.10.2016
износилось, что шилось почти наугад,
режет-прячется летнее время "под кат",
заголовок, строка, много две или три,
дальше будут абзацы с концовкой на -бри,
и не хочется думать, но думка дум-дум
разрывная разносит, несет наобум,
вот бы, лишь бы, ах если б, кабы и опять
все, что поздно уже, но хоть чуточку вспять,
хоть на пять, хоть на шесть, на любое число,
ведь число маскирует число, а не зло,
а незло, как назло, из тех самых из птиц,
что могли получиться из битых яиц,
и тоскуя над белой скорлупкою, вдруг
понимаешь, что пройден еще один круг,
замолчишь и засмотришься: падает снег,
замыкая себя на себя, как #хештэг
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695503
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.10.2016
Туман ходив понад рікою
Повільні хвилі рахував,
Ріка холодною рукою
Ховалась в зношений рукав.
Понад водою місто, люди,
Мости, автівки, плин подій
Від "те, що є" до "те, що буде"
У звичній праці копіткій.
А на воді - лиш колір білий,
Непевний слід, мінливе тло -
Туман чи дивом уцілілий
Того відбиток, "що було".
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694926
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2016
[i]Автор висловлює щиру вдячність Вікторії Т за допомогу в перекладі та редагуванні цього тексту.[/i]
Юрко стояв на тротуарі та дивився через дорогу на житловий будинок. Йому було дев’ять років; він тремтів від холоду, в черевиках хлюпала вода, але хлопець не зважав.
Сіра штукатурка на стінах будинку всотала рясну весняну вологу, і рвані темні плями надавали й без того похмурій будівлі вигляд геть невеселий, навіть дещо зловісний. Увесь міський пейзаж навколо також був сірім і безрадісним. Брудна, розбита вулиця, сіро-коричневі калюжі, багнисті палісадники, кучугури чорного ніздрюватого снігу, тьмяні вітрини за тріснутим склом. До під’їздів тулилися м’яті сміттєві баки, на них граційно балансували обідрані коти. Ворони чорним лахміттям висіли на оголених деревах. Зима нібито закінчилася, проте весна все ще розмірковувала, чи варто сюди приходити.
Цей район міста межував із річковим портом. Порт в Юрка зазвичай викликав відчуття радості, захват і легку, святкову ностальгію – та чи можна відчувати щось інше, споглядаючи кораблі, прапори, чайок і зелені хвилі? Але тут, всього лише за кількасот метрів від порту, ніщо не нагадувало про білі пароплави, легкокрилих чайок і сирени, що кличуть у незвідану, проте несвідомо прекрасну далечінь.
Будинок, з якого Юрко не спускав очей, стояв трохи навкіс до вулиці та сусідніх будинків, і тому здавалося, що він тут чужий, сторонній. Хлопцеві цей будинок видався б особливим і відмінним від усіх інших, навіть якщо б стояв він так, як усі інші, та нічим не відрізнявся від інших багатоповерхівок. Другого такого не було ані в місті, ані в цілому світі. Адже тут жила вона! А це осявало ніжним помаранчевим світлом, помітним лиш Юркові, все довкола: замріяну вулицю, замислені дерева, шляхетних тварин і величавих птахів. Всі предмети на цій вулиці і насамперед поруч із цим будинком видавалися значущими, сповненими відчуття таємної співпричетності до її буття.
Юрко знав тільки номер будинку, а от номер квартири було безповоротно втрачено, як і той кутик конверту, на якому було написано адресу. Конверт стільки разів викрадали чиїсь безцеремонні руки, а Юрко стільки разів виривав його з тих безцеремонних рук, що нині прочитати адресу було неможливо. Але хлопець її пам’ятав і часто твердив, наче молитву, дивлячись на вже геть зношений ветхий конверт.
У конверті зберігався лист, коротенький, у кілька рядочків. Почерк був дитячий, дещо непевний, і рядки, перший з яких йшов строго паралельно верхньому краю аркуша, поступово втрачали цю паралельність, їх правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, його постскриптум, перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Юрко перечитав цей лист не менше тисячі разів і міг би повторити його навіть уві сні, але в голові його постійно кружляв, виспівував і пританцьовував ось цей останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».
Юрко не замислювався над тим, скільки різноманітних «якщо» слід було скласти докупи, в належний час і в певний спосіб, аби сьогодні він опинився тут, на припортовій вуличці рідного міста, з листом, який закінчувався смішним дитячим зізнанням. Для нього лиш те зізнання, дещо винувате та від того пронизливо-зворушливе, мало зміст і значення; йому навіть здавалося, що те зізнання відтяло все його попереднє життя, все, що трапилося з ним за дев’ять минулих років, і відтепер він живе іншим, новим життям.
Впродовж кількох місяців, що минули з часу отримання листа і до цього весняного ранку, Юрко дійсно прожив ціле життя. Коли він згодом пригадував цю історію, він розумів, що все почалося дещо раніше, з найбуденніших подій, що не віщували нічого визначного.
…Лікар похитав великою кудлатою головою, подивився на Юрка крізь окуляри у роговій оправі, ще раз натиснув сильною теплою долонею хлопцеві на живіт і промовив: «У санаторій. Би. Слід поїхати. У гори. Би. Водички попити. Фізкультура. Грязелікування. Дієта. І все, – він знов натиснув долонею Юркові на живіт, – мине».
І Юрко поїхав. Не сам, звісно, - з татом. Спочатку вони цілу ніч їхали поїздом. А зранку опинилися у якомусь казковому, невиданому місті. Юркові такі міста траплялися лише у фільмах про мушкетерів. Але ті кіношні міста, замки, фортеці та палаци були декораціями й виглядали, мов декорації. А ось це, таке схоже на декорацію місто було справжнім. Юрко вийшов вранці з вагону, побачив шпилі, башти, статуї та бані та аж рота роззявив від подиву. Так він і прогуляв із розкритим ротом увесь день, без упину крутячи головою та роздивляючись це дивовижне місто, доки вони з батьком не всілися в інший потяг, менший, який і повіз їх у гори.
Цей другий потяг – електричка – був набитий битком, йшов повільно й часто зупинявся на маленьких станціях з незвичними назвами. Юрко почувався розчарованим: коли вони з батьком, нарешті, зійшли на станції, що мала дивнувату пташину назву, жодних гір довкола не виявилося. Гори він побачив лише одного разу; ясного дня, коли їх групу повели до джерел лікувальної води, на обрії між двома пагорбами несподівано й ненадовго засяяв блідий трикутний, ледь помітний на тлі вицвілого сіро-блакитного неба. Трикутник був такий символічний, такий схожий на малюночок на етикетці напою «Байкал», що Юрко навіть засумнівався, чи дійсно він бачив той трикутник, і чи були то ті самі гори.
Тато привіз Юрка в санаторій і поїхав. А Юрко залишився. На місяць. Він намагався не думати про те, що цілий місяць йому доведеться бути так далеко від дому. Раніше він ніколи не бував у санаторіях або літніх таборах, і тому не уявляв, до чого це може бути подібним. В цьому, однак, віднайшлася перевага: був би Юрко більш досвідченим у таких справах, його б і дивувало, і дратувало те, яким чином у тому санаторії все було влаштоване. А так санаторій приєднався до всього іншого, що безтурботні дорослі вже пред’явили Юркові як «норму», хоча від норми це перебувало на деякій відстані.
Курйозів тут виявилося кілька. Перш за все, величезним парком навколо санаторію гуляв олень на прізвисько Рудик. Коли Юрко довідався про це, він був у захваті: це ж казка, справжня казка, - ОЛЕНЬ! Та олень і гадки не мав про свою казковість. Він був величезний, мов кінь, і злий, як собака. Спостерігаючи крізь вікно Рудика, який знищував чергову клумбу, жбурляючи довкола грудки землі та вирвані з коренем рослини, Юрко розумів, що бездомні пси, яких він побоювався вдома, ніщо у порівнянні із цією твариною, що мала зовсім не лагідний норов, страхітливі роги і гострі копита.
Іншою дивною рисою санаторію було те, що він не опалювався. Вже стояла пізня осінь, і вранці на траві, палому листі та нечисленних вцілілих клумбах мороз лишав свої білі мереживні сліди. Коли дітей відводили до джерел цілющих вод, понад їх рухливими галасливими колонами здіймалася пара від гарячого дитячого дихання. Тому навіть два дні, відведені щотижня для шкільних занять, були марними зусиллями місцевих педагогів. Маленькі мешканці санаторію здобували застуду одразу за прибуттям і позбувалися неї безпосередньо перед від’їздом. Не обходилося, звісно, без хитрощів; якщо кашель і нежить були справжніми, то стабільні «37 і 2» викликалися легким і непомітним для медичного персоналу постукуванням пальця по верхівці градусника. Юрко швидко засвоїв це мистецтво й щасливо пропускав «школу» разом із іншими дітлахами.
Гарячої води у санаторію теж не було. Юркові спало на думку, що саме так здійснюється згадане кудлатим лікарем «грязелікування». Він навіть встиг скласти теорію, що бруд, що накопичується на тілі, слугує певним медичним або виховним цілям: чи то лікують від чогось, чи то прищеплюють потяг до гігієни... Та невдовзі з цією теорію довелося розпрощатися: почалося справжнє грязелікування. Однак роль, яку в санаторному курсі відігравала не лікувальна грязь, а звичайнісінький леп, так і лишилася для Юрка загадкою.
Дітей у санаторії назбиралося чи не стільки ж, скільки в усій Юрковій школі. Втім, хоча дорослих тут виявилося набагато менше, ладу було якось більше. Мабуть, це пояснювалося тим, що усі діти були зайняті на різних процедурах від підйому і до відбою. А відверто нездорових дітей, яких би від бешкету втримала саме хвороба, а не денний розклад, в санаторію Юрко взагалі не зустрів. Себе самого хлопець недужим не відчував, тому вся ця справа з санаторієм залишалася для нього дещо незрозумілою. Якби не тривалі нудні процедури, холод у корпусах і злий олень у парку, цю подорож можна було б вважати додатковими канікулами.
Тоді Юрко ще не знав, до якого фіналу прямувала ця історія. Лише через кілька років він звернув увагу, як усі події того місяця поступово та влучно поєдналися та привели його, замерзлого й ледь притомного від хвилювання, до сірого будинку на припортовій вуличці. Чи могло все це або принаймні щось скластися інакше? Ні, відчував Юрко, аж ніяк не могло.
За примхою опалювальної системи санаторію, деякі батареї у коридорі Юркового корпусу іноді нагрівалися, - вночі, години через півтори після відбою. З’ясувавши це, Юрко з товаришами почали потихеньку вибиратися з холодних, пронизливо-вогких палат, аби погрітися поруч із батареями та потеревенити у темряві. Справа ця вимагала обережності та конспірації: ніхто не мав сумніву, що чергові вихователі, аби довідалися про ті посиденьки, негайно б розігнали опівнічні збіговиська та (хто знає?), можливо, домоглися б і в коридорі такої ж вічної мерзлоти, як та, що панувала в палатах. Хай там як, але дітей вабило, приваблює й завжди вабитиме будь-що, бодай цілком невинне й навіть схвальне, що відбувається потай від дорослих.
Крім таємниці та секретності, ці нічні бесіди принаджували ще дечим. Вночі біля батарей можна було зустрічатися та по-людські спілкуватися з дівчатами. При цьому обидві сторони поводилися цілком природньо й нічим не виявляли того, що вдень зносилися виключно мовою дражнилок, образливої міміки та смикання за коси.
Отак Юрко познайомився з Іриною. Вони довго розмовляли, перш ніж з’ясували імена одне одного, а також довідалися, що прибули у санаторій з одного міста. Здебільшого говорив Юрко, як правило, натхненно брехав-плів щось про події свого міського шкільного або сільського канікулярного життя. Іра уважно слухала, іноді теж щось коротеньке розповідала про себе. Удень вони ніколи не розмовляли та навіть не наближалися одне до одного; це було неможливо й не вимагало жодних домовленостей. Тому трохи короткозорий Юрко слабенько уявляв, яка вона на вигляд. Він чітко пам’ятав тільки обрис її голови та плечей на тлі вікна, коли далеко за північ вони прощалися й розходилися по своїх палатах.
Вони зустрічалися в темряві біля батарей разів чотири – п’ять, не більше; скоро дівчина поїхала. Юрко навіть трохи посумував: йому не вистачало її уваги, адже хлопці ніколи не слухають одне одного та завжди перебивають своїм «А ось я! А ось у мене!». Журився він за Іриною днів зо три й вже почав навіть її забувати, коли дівчина несподівано сама нагадала про себе. Та ще й як нагадала! Трапилося те, що відразу змінило його стосунки з іншими дітлахами, плин часу в санаторії та рух часу взагалі, а може, й ціле його життя.
Юрко марнував ранок у палаті, добиваючись від свого ліжка тієї армійської охайності, якої від нього та всіх інших вимагали вихователі. Тут він почув у коридорі своє ім’я; хтось на все горло його гукав і нерозбірливо волав щось про лист. Юрко кинув ковдру на ліжко й побіг до вихователя, який зазвичай роздавав пошту. Там на Юрка вже чекали; навколо вихователя скупчилася ледь не вся його група. Діти пожадливо роздивлялися конверт і збуджено перешіптувалися. Юрко зупинився на порозі кімнати та відчув, як серце раптом важко й болісно, з розмаху, закалатало в грудну клітину, ніби намагалося проломити ребра та вирватися назовні. Хтось вигукнув дивним, звинувачувальним тоном: «Тобі лист від Павла та Іри!»
Юрко зрадів і негайно заспокоївся. Лист від Павла, його улюбленого дядька, та Іри, дядькової дружини, «від Павла та Іри», це ж добре. Він зітхнув із полегшенням, але за мить знову насторожився, а серце знову гупнуло у ребра. Чому цей невинний лист викликав такий ажіотаж?
Юрко тремтячою рукою взяв конверт і прочитав зворотну адресу. «Павлатій Ірині…». Ось в чому справа. Він повернувся на підборах і у супроводі жадібних зацікавлених поглядів, що буквально штовхали його в спину, пішов у палату читати лист.
Лист був зовсім коротенький, у кілька рядків, виведених дитячим, дещо непевним почерком. Рядки, перший з яких йшов строго паралельно верхньому краю аркуша, поступово втрачали цю паралельність, їх правий край неухильно загинався донизу, так що останній рядок листа, його постскриптум, перетинав жовтуватий аркуш ледь не по діагоналі. Хоча Юрко прочитав всього листа, в його пам’яті закарбувався лише той останній рядок, виведений непевною рукою навкіс: «Вибач, я тебе кохаю».
З ледь чутним шерехом усе навколо згорнулося в тоненький рулон, який негайно зник у непомітній щілині між дошками підлоги. Виникла безбарвна, позбавлена звуків порожнеча, що за мить спалахнула, засяяла, заіскрилася кольорами й барвами, незнаними в сонячному спектрі, забриніла голосами й нотами, дотепер ще не чуваними в світі. Хлопцеві голова пішла обертом; він не упізнавав нічого, він не упізнавав себе, він нічого не знав про ту величезну та щасливу людину, яка стояла тепер у вируванні новонародженого всесвіту, стискаючи клаптик паперу в руці.
Та все це відбувалося виключно з Юрком. Ніхто не помітив, що з палати вийшла нова, величезна та щаслива людина, що Юрка, хлопчика дев’яти років, більше не існувало. Ніхто не помітив жодних змін, і перші, жадібні та жалюгідні спонукання його нещодавніх однолітків – адже всього лише хвилину тому вони були ровесниками та навчалися в одному класі – негайно втілилися. Лист було викрадено з Юркової шафки, прочитано й переказано сотнями схвильованих дитячих голосів, обмацано тисячами пальців, зім’ято й кинуто недбало під його ліжко.
Можливо, якби Юрко разом з усіма посміявся над дурненьким дівчиськом, яке несподівано надіслало йому своє зізнання, він залишився б разом з усіма, на їх території, одним із них. Може бути, вони б спільно започаткували інтригуюче листування з нею, аби потім, залягаючись від сміху, читати щоночі її листи уголос, зігріваючись ганебністю такого читання, співучастю в ньому та теплом батарей у коридорі.
Але Юрко не посміявся. Він несподівано відчув на собі важезне, холодне й незручне вбрання; звідусіль давило, тиснуло та різало. У перенісся вп’явся зазубрений метал, руку відтягувало щось важке та довге. Тепер він був лицарем, у повному лицарському обладунку, який постав на захист дами свого серця, власної гідності та її честі. Він відчував себе стражем кохання як такого; бодай що кохання необхідно захистити від глуму, нечистої цікавості й пліток.
На тій стороні, де стояв тепер Юрко, тримаючи в руці меч, не виявилося більш нікого, крім наївного дівчати десь далеко-далеко, в сірому будинку на припортовій вуличці. На іншому боці опинилися всі його однолітки, хлопці й дівчата, які ще вчора спілкувалися одне з одним виключно мовою дражнилок, а нині згуртувалися проти хлопця, його кохання та кохання як такого…
Усю нескінченну зиму Юрко мріяв вибратися до її домівки. Але батьки не помітили, що з санаторію повернулася нова, величезна та щаслива людина, тому дев’ятирічного Юрка ніяк не відпускали в самостійну подорож до річкового порту. І тільки тепер, навесні, він дістався сюди сам, потай від батьків. Він стояв за кілька кроків від її будинку й відчував, що далі йому, мабуть, йти не слід, і щасливіше, ніж тепер, стоячи на брудному тротуарі у повних води черевиках, він вже не буде.
Він пригадував тихий голос уночі, обрис її голови і плечей на тлі вікна, винувате зізнання у коханні, перше в його житті та, мабуть, у житті дівчини. Юрко дивився на плямистий, ледь осяяний помаранчевим світлом будинок, і відчував, що це не маленька дівчинка з’явилася ненадовго в його житті, а саме кохання ввійшло в його серце та раз і назавжди оселилося в ньому. Він ще не вмів цього пояснити, але дуже добре відчував у собі цю нову, незнайому, болісну й пожадливу здатність – здатність любити когось, крім себе, любити до самозречення й самозабуття…
І добре, що він не знає номеру її квартири. Юрко зітхнув, ще раз поглянув на шляхетних тварин і величавих птахів при будинку та попрямував у порт.
2012-2016
*Оповідання "Кохання" входить до збірки "Юркові хроніки". Раніше з цієї збірки біли оприлюднені оповідання "Дискобол", "Скарб", "Сила мистецтва" та "Репатріація ложки".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694652
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2016
Сходова клітка багатоквартирного будинку.
- Добридень. Це що, собака?
- Це кіт.
- А чому без намордника? І шворку б не завадило, все ж таки собака.
- Це кіт.
- А цей ваш собака, він від сказу щеплений? Це що – сторожовий пес?
- Та це ж кіт!
- Що ви репетуєте, ви нервуєте собаку, дивіться, ще кинеться на мене.
- Це кіт. І він спить.
- Ти що, цькувати мене будеш своїм собакою? Та це ж все одно, що холодна зброя! Це тюрма!
- Це кіт, кіт, кіт!
- Алло, поліція, мене сусід собакою цькує! Поліція, вбивають, рятуйте!
З’являється поліцейський.
- Громадяни, зберігайте спокій. Хто викликав поліцію, де собака?
- Я викликав, а ось цей мене собакою цькує!
- Це кіт.
- Громадяни, розберемося. Де собака?
- Це кіт. Він спить. Собаки нема.
- Собака зараз і вас кусатиме, поліція ви чи не поліція, вбийте вже цього скаженого пса!
- Громадянин, заспокойтеся. До собака?
- Це кіт. Собаки нема.
- Він же мене на ваших очах жере, поїдом їсть! ААА! Це посадовий злочин! Ви злочинець! Рятуйте!
- Громадянин, тут нема собаки, заспокойтеся. Алло, "швидка", потрібна допомога, виїжджайте.
- А! Рятуйте! Мене цькують собакою!
- Це кіт. Він спить.
- Громадянине, ви як почуваєтесь? Давайте підемо до відділку, складемо протокол, вас огляне лікар, винних покараємо, постраждалим допоможемо, все за законом.
- Сусіди! Люди! Вбивають! Допоможіть! ААААААА! Собака!
З’являється лікар «швидкої».
- Громадянин, ось лікар, покажіть йому ваші рани.
- Пане, де травма?
- Ось же, ось, руки, ноги – все погриз, клятий собака, оцей на мене його нацькував. Поліція, вбийте ж її! Благаю!
- Громадянин, це кіт.
- Пане, я не бачу жодних укусів. І собаки не бачу. Давайте вийдемо на вулицю, подихаємо повітрям, заспокоїмось?
- Ні, не вийдемо… я вже не можу йти… я стікаю кров’ю, допоможіть, де ноші?!.. (всі швидко спускаються сходами, виходять на вулицю)
- Громадяни, люди, не зупиняйтеся! Мене цькують собакою, поліція не діє, лікар не надає мені допомоги! Людоньки, рятуйте! Заберіть від мене цього собаку!
- Це кіт.
- ААААААААААААААААА!
Утворюється невеличкий натовп з перехожих.
- Що, комусь зле? Що трапилось?
- Мене покусав собака!
- Це кіт. І він спить.
- На тобі! Сволота! Мерзотник! Ти мене завжди ненавидів! І тобі – на! Теж мені поліція! Продався! Лікарю – ось і тобі на! На! На! На! Всі продалися! Та я вас врятую. І собаку цього вб’ю, і продажну поліцію вб’ю, і продажну медицину вб’ю, і сволоту цю, що людей скаженим собакою цькує, і вас, байдужі перехожі, я вас усіх вб’ю! На тобі, і тобі, і ти тримай! Сволота! Всіх вбити! Собачники! Продажні тварі!
- Ти руки при собі тримай, шановний, кликав на допомогу, а тепер кидаєшся на людей.
- Сволота, сволота! Всіх уб’ю!
- Громадяни, відійдіть, це може бути небезпечно. Лікарю, я його потримаю, швиденько йому щось заспокійливе... Дякую.
- ААА! Собака! Собака!!! Собака… Соба… Со…
- Добре, лікарю, забирайте його. Громадяни, не розходьтеся, будете свідками, складемо протокол. Дякую всім за сприяння та допомогу.
«Постраждалого» забирає «швидка».
- А як щодо собаки?
- Це кіт.
- Але собака був? Той, що покусав?
- Це кіт. І він спить.
- Поліція, ви собаку все ж таки пошукайте. Тут люди ходять, дітки бігають, а вона, може, сказилася. Якби чого не трапилося.
- Громадянине, заспокойтеся, розберемося.
- Що значить «заспокойтеся», а якщо він на мене нападе? Шукай собаку!!!
- Громадянине, собаки нема. Є кіт, і він спить. Громадянин, якого забрала «швидка», мабуть, хворий. Свідки, залишайтеся, інші всі вільні. Прошу, розходьтеся.
- Ми у вільній країні живемо, слава Богу, що значить «розходьтеся»?! Якщо його «швидка» забрала, його собака таки покусав! Саботажник! Шукай собаку!
- Громадянине, прошу зберігати спокій. Я, оперативний уповноважений, прибув на місце пригоди за викликом постраждалого. Також на місце пригоди мною було запрошено лікаря. Собаки на місці пригоди не виявлено. Виявлено кота, він спить. Лікар на тілі постраждалого травм, укусів, подряпин не виявив. Кілька випадкових свідків, я та лікар отримали легкі тілесні ушкодження. Постраждалого доправлено до лікарні для обстеження та надання допомоги. Заяв від тих, хто отримав легкі тілесні ушкодження, поки що не надходило. Будете писати заяви?
- Ні, ми вже пішли.
- Але постраждалий таки був? Отже, і собака є! Ти мені тут не забивай баки, страж порядку, знаю я таких, не просто так його до лікарні забрали! Кришуєш собачника, суко?!
- Громадянине, я при виконанні, за образу будете відповідати. Заспокойтеся, собаки нема, очевидно, що й не було.
- А! Суки! Розвели собак! Купили поліцію! Я вас усіх на чисту воду виведу!
- Громадянине, закликаю вас зберігати спокій…
- До біса спокій! Дивіться, ось він, той собака! Заберіть його від мене! ААА!!! Ой!!!
- Це кіт.
- Він кидається, він же скажений, рятуйте! АААААА!!!
- Це кіт, і він спить.
- Громадянине, тут нема собаки... Алло, «швидка»? Бригаду, будь ласка, так, знову, та ж адреса. Так, ще один буйний.
- Аааа, рятуйте, люди, рятуйте, мене собакою цькують! Допоможіть, благаю, тут скажений пес! Продажна поліція! ААААА! Ой! Боляче! Тримайте її!
- Громадянине, зараз приїде лікар, ми вам допоможемо, розійдіться, це може бути небезпечно.
З’являється лікар «швидкої».
- Ось і лікар. Прошу, лікарю, ще один клієнт для вас, будь ласка, швиденько, заспокійливе, і везіть його туди ж, до першого, я приїду пізніше.
- Гадюко, в КДБ тренувався, фашист! В таборах людей катував! Кат! Собака! АААА! Собака! Рятуйте! Ря...
- Це кіт, і він спить.
- Вкололи? Забирайте його.
«Постраждалого» забирає «швидка».
- А що це тут відбувається?
- Громадяни, панове, вже нічого не відбувається, все в порядку, розходьтеся.
- А все ж таки? Серед білого дня поліція, крики, ґвалт, «швидка» вже другий раз поспіль, все може бути… А це що, собака? Чому без намордника та шворки?! Поліція, ви куди дивитеся, де ваші очі?!
- Це кіт.
- Так отут змова?! Ти, падлюко, людей цькуєш під прикриттям поліції, а постраждалих одразу в лікарню доправляють?! Ні фіга собі розваги!!! Людожер! Мерзота!!!... Та заберіть від мене цього собаку!!!
2014, переклад українською 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694088
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2016
Моросит, мельтешит, стекает по линзам,
Завывает, летает, свистит из дверей -
Что-то въехало в город нищим и принцем,
Что-то общее от всех былых октябрей,
Октябрей, октябрее - некуда дальше,
Дальше, больше, сильнее, тоскливее тож...
- Вот ноябрь придет, затоскуешь, мой мальчик! -
И на плечи роняет мне свой макиндождь,
Макинтош-макиндождь и хлещет, и свищет,
Но, согрет от щедрот, я подумал о нем:
"Прослоняется в жизни принцем и нищим,
А помрет - честь по чести - вполне королем."
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693795
рубрика: Поезія, Городская (урбанистическая) поезия
дата поступления 11.10.2016
у газона томится листвы грабитель -
коммунальный сотрудник ЖКХ Савелий:
потерялся (похищен?) рук удлинитель,
инструмент достижения высоких целей
ни метлой, ни совком таких не добиться
показателей славных - накроется бонус,
и не сможет Савелий собой гордиться,
повышая свой жизненный статус и тонус
и надергав волокон из желтой пакли,
заклинает Савелий: "бумс, крибле да крабле!" -
и выдавливает из себя по капле -
не раба, не слезу, а - кап! - новые грабли
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693023
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.10.2016
не договаривай, не дописывай, ставь три точки,
в них ложатся навечно самые точные строчки,
не продолжай, не спеши, не пиши, лучше не надо
дергать слова из себя, как листья из листопада,
пей раствор - тот, из виноградного синего дыма,
помнишь, такой же ты привозил когда-то из Крыма,
и на донце сосуда сидели, черны, молчания почки,
на стакан - ведро тишины и те самые точки,
им позволь помолчать - такие у них разговоры,
слушай молча, гляди в недоступную глубь раствора,
тише едешь - доедешь, вовсе не двинувшись с места -
ездят так седоки из самого прочного теста,
из седла их не выбьешь ни палицей, ни заточкой,
потому что знают они: все на свете - ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692353
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 04.10.2016
Как по-разному ведут себя каштаны осенью.
Одни деревья уже совсем без листьев; трехмерные модели неведомых галактик и звездных систем - вот чем стали их обнаженные кроны, увешанные тяжелыми звездами-плодами с толстыми короткими лучиками. Вид у них если не академический, то школьный: дети, вот это - созвездие Лебедя, это альфа, бета... Сидоров, не трогай Лебедя! - Но как же не трогать, когда созвездие так откровенно ненатурально; мало того что лебедя в нем увидеть нельзя, а если и можно, то не лебедя, а совсем черт знает что такое, так еще и звезда каждая висит на толстенькой коричневой проволоке. Фальшь! Не верю! Скука!
Другие каштаны - таких совсем мало - уже сбросили листву и зачем-то цветут. Это - вымученная, неурочная, неуместная, бедная, нет - нищая, нет - нищенская свадьба. Денег у молодых, которые совсем немолоды, хватило только на самую дешевую, короткую, сероватую фату и несколько тощеньких оплывших свечек. От неловкости, которую испытывают случайные свидетели этого печального торжества, спасает только одно: это все ненадолго и скоро закончится, главное сейчас - перетерпеть, а после - не вспоминать никогда...
Третьи каштаны листвы пока не лишились. Но почти все их проржавевшие листья завернулись в твердые сухие трубочки; под порывами ветра эти трубочки сталкиваются друг с другом и ветками и негромко и часто звучат - точь-в-точь змея-гремучник в какой-нибудь Неваде. Снова порыв ветра и этот негромкий опасный звук. Змеи нигде не видно, но она предупреждает: ты на ее территории, еще миг - и они атакует. Как обострилось зрение, как истончился внезапно слух! Надо уходить, бежать, сейчас, немедленно, но куда? где она? куда - нельзя?! тррррр... эта проклятая невидимая змея - везде! стоять - нельзя! идти - нельзя!.. тррррр... Сердце утопает в панике и толкает тебя бежать вслепую - куда угодно! - но липкая приливная волна ужаса даже не может сдвинуть тебя с места, потому что ноги твои до самых колен увязли в зыбучем песке Невады, внезапно раскинувшейся во всю ширь посреди Киева, поглотив его, тебя, каштаны, какую-то убогую ненужную свадьбу, модели галактик и Сидорова, висящего на хвосте Лебедя и все прочее... тррррр... И - наконец-то! - мелькнувшее тело, толстое, свернутое кольцами тело, пружинисто и медленно вылетевшее из ниоткуда и на лету аккуратно расправляющее одно за одним свои чешуйчатые кольца и неспешно распахивающее на вытянутом к тебе конце пасть - розовую, воронкой, как бы исподволь всасывающую тебя пасть! - И только это тянущееся к тебе тело заставляет, наконец, сбросить оцепенение, тряхнуть головой и чудесным образом спастись, снова оказаться в Киеве, на тротуаре под октябрьскими каштанами, твердые мертвые листья которых падают на тротуары с коротким сухим стуком...
...Смотри-ка, вон тот зацвел... А это уже голый, но весь в плодах, забавно. А эти - послушай-ка: гремят, точь-в-точь как...
...нет, все-таки как по-разному ведут себя осенью каштаны.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692058
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.10.2016
Так тепло. Так знесилено. Так тихо.
Чи відлетять сьогодні журавлі?
Чи на Покрову перше зимне лихо
Посвятить сон спочилої землі?
Чи буде осінь трепетно-вразливо
Вагатися в останньому кидку?
Чи явить нам своє холодне диво
І барви світу змінить на швидку?..
І все мовчить. За височінь-тополю
Вчепилась хмарка, дивиться в Дніпро...
Чекає все на невідому долю,
А сподіває лише на добро.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691725
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2016
"– «Все море – как жемчужное зерцало, – читал Федоров, держа в руках открытую книгу, но не глядя в нее; читал своим красивым, несколько актерским тенорком, дрожащим от неподдельного восхищения. – Сирень с отливом млечно-золотым. И как тепло перед закатом стало, и как душист над саклей тонкий дым! Вон чайка села в бухточке скалистой… – Тут Федоров, повернув свою небольшую скульптурную голову, посмотрел в окно, в черноморскую даль, слегка прищурившись, с таким вниманием, словно и впрямь видел кавказское побережье с саклей, эту самую скалистую бухточку и чайку, сидевшую в ней. – Вон чайка села в бухточке скалистой, как поплавок… Взлетает иногда – и видно, как струею серебристой сбегает с лапок розовых вода».
Я был поражен. Передо мной вдруг открылась совсем простая тайна поэзии, которая до сих пор так упорно ускользала от меня, приводя в отчаяние.
Я уже давно – хотя и смутно – понимал, что уметь составлять стихи еще не значит быть поэтом. Легкость версификации уже перестала обманывать меня. Внешний вид стихотворений, так отличавшийся от прозы, со своими отдельными четверостишиями, особым щегольством типографской верстки, с тремя звездочками, многоточиями и другими общеизвестными ухищрениями хотя и продолжал оказывать на меня гипнотическое действие, но временами уже начинал раздражать. У меня даже зародилась глупейшая мысль, что можно в маленькую ученическую тетрадку «для слов» записать попарно все существующие рифмы, затем вызубрить, как таблицу умножения, все существующие стихотворные размеры – ямбы, хорей, амфибрахии, – что, в общем, не составляло большого труда, – и дело в шляпе! Что же касается самого содержания, то оно общеизвестно и вполне доступно: мечты, грезы, печаль, тоска, любовь, сад, луна, река, свиданье, страсть, цветы, осень, весна, зима, реже лето, поцелуй, ночь, утро, вечер, реже полдень, измена, горькая судьбина… Мало ли чего! Разумеется, в большом количестве море, волны, заливы, бури, чайки, – но все это вообще . Даже очень может быть бухта. Но бухта вообще. Не подлинная, а книжная. Не вызывающая никаких особенно ясных представлений.
Но тут была, во-первых, не бухта, а бухточка и, во-вторых, не вообще бухточка, а скалистая, то есть такая, какую я много раз видел где-нибудь в Аркадии или на Малом Фонтане и любовался ею, никак не предполагая, что именно она и есть предмет поэзии.
Чайка была тоже не абстрактная чайка книжных виньеток и концовок, а вполне реальная черноморская чайка – подруга больше-фонтанс-кого маяка, – в данном случае севшая в скалистой бухточке, как поплавок, – сравнение, буквально сразившее меня своей простотой и почти научной точностью: уж я ли не знал, как плавает в морской воде двухцветный, наполовину красный и наполовину синий, пробковый поплавок – такой легкий, устойчиво покачивающийся на прибрежной волне, с торчащим кончиком гусиного пера.
Бунин открыл мне глаза на физическое явление поплавка, имеющего – по-видимому! – такой же удельный вес, как и чайка со своими полыми костями и плотным, но чрезвычайно легким, просаленным, непромокаемым опереньем, как бы пропитанным воздухом.
Вода, серебристой струею сбегающая с розовых, тоже непромокаемых лапок, была так достоверна, – теперь бы я сказал: стереоскопична, – словно я издали смотрел на нее в хороший морской бинокль, увеличивающий раз в пятнадцать.
Я увидел чудо подлинной поэзии: передо мной открылся новый мир..."
Валентин Катаев. Трава забвения
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691677
рубрика: Інше, Лирика любви
дата поступления 30.09.2016
Прогноз сулит возвраты лета,
Тепло и, черт возьми, жары,
Потоки ультрафиолета
И звон ожившей мошкары
Мне обмануться - все резоны,
Надеть коротенький пиджак
И в трещине демисезонной
Опять сойти на летний шаг
На летний бег! - я мимо рынка:
Дышать, как воздух, виноград,
Дышать, как лето, по старинке,
Медовый яблочный субстрат
Дышать! долой пиджак кургузый!
Но оступился, сник, потух:
Над пирамидами арбузов
Уже витает кислый дух...
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691486
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.09.2016
В школу я пошел в самом начале 80-х (точнее, меня выгнали в школу из садика; правда это или нет, неизвестно, но так гласит семейное предание). Однако слабость к канцелярскому делу, с которым по-настоящему сталкиваешься только в школе, и всем его артефактам - ручкам, карандашам, блокнотам - была у меня еще раньше, кажется, я с нею и родился. Вполне возможно, унаследовав ее от отца: у папы всегда были изящные чернильные ручки, шикарные блокноты и стильный почерк.
Надо сказать, что полки почти всех магазинов в те времена были пустоваты; не то, чтобы пусты, но заняты - сверху донизу и справа на лево - каким-то одним товаров. Как справедливо заметил один из героев Довлатова, "знаю я нашу бл@дскую промышленность! Сначала она двадцать лет кочумает, а потом вдруг — раз! И все магазины забиты какой-нибудь одной хреновиной."
Вот и канцтовары не отличались разнообразием. Шариковые ручки, главное кайло для добычи научного гранита, во всех магазинах Херсона были представлены одним видом, который по не вполне понятным причинам победил в эволюционной гонке и стал доминирующим и вообще - единственным видом.
Толстенькое граненое тело белого цвета венчал полиэтиленовый отвинчивающийся колпачок; с другой стороны ручку украшал второй колпачок, прикрывавший кончик стержня и снабженный ломким зажимом. В этом втором колпачке, в его глухом конце, тогда еще не имелось никаких отверстий - их начали проделывать только в 1991 году, чтобы мелкие любители тянуть все в рот не рисковали жизнью, подавившись колпачком. Стоило это счастье, если не ошибаюсь, 35 советских копеек или, по официальному курсу, чуть ли не пол-доллара. Называю эту ручку единственным видом прежде всего из-за ее цены - потому что разного рода полу- и полностью автоматические существовали, но стоили запредельно дорого - счет шел уже на рубли.
Ну, ручка и ручка; однако все познается в сравнении, а лучшее враг хорошего. Во-первых, ручка была толстовата для начальной школы, а ее рубчатые бока довольно сильно натружали пальцы. Во-вторых, отвинчивающийся колпачок был так соблазнительно мягок, что не грызть его было невозможно (тем более что у первоклассника, согнувшегося над тетрадью, этот самый колпачок оказывался соблазнительно близко ко рту и словно сам туда просился). Возможно, грызение колпачка было символическим действием, обозначавшим вгрызание в камень науки; так или не так, но изгрызался колпачок быстро, и стержень из ручки вываливался; если в пенале не находилось обломков другой ручки, следовало раздобыть 35 копеек и отправиться в магазин за новым прибором.
Но самым главным достоинством, пожалуй, был стержень ручки и его содержимое; шарик был слишком крупным, и ручка писала довольно толстыми линиями, собирая на одной стороне шарика комки жирных, маслянистых чернил. То-то в наших тетрадках того времени были промокашки! - замешкался, не вытер этот комок о промокашку, форму или парту, пиши пропало: повиснет этот комок на твоей строке, и если ты заденешь его, не дав ему высохнуть - а та паста сохла довольно долго - не видать тебе хорошей оценки, потому что грязь в тетради. До сих пор помню эти синие разводы, украшавшие мои классные и домашние работы: формой они напоминали иногда однотонную радугу, но чаще - хвост метеора. И перед соблазном пририсовать к этому хвосту метеор устоять удавалось не всегда... Измазывалась в собственные чернила и сама ручка - и отмыть ее было иной раз невозможно. Чернила чаще всего мне попадались темно-фиолетовые, значительно реже - красивые синие. Водились, конечно, в наших канцелярских джунглях и стержни красного, зеленого и черного цветов; ходили также слухи о ручках, снабженных тремя, пятью и даже двенадцатью стержнями разных цветов. Обладание такой ручкой было чем-то сродни орденоносности.
А потом вдруг наступило канцелярское изобилие. В магазинах появились бело-синие немецкие ручки, тонкие, для пальцев куда как удобнее наших 35-копеечных. Они были одноразовыми (хотя мы умудрялись заправлять их чернилами), зато на них стояло 5000 м - вот такой длины линию можно было провести их шариком. И шарик был меньше отечественного, ручка писала тоньше, чернила быстро сохли и отличались довольно приятным цветом. А потом, как из рога изобилия, на прилавках запестрели все новые и новые марки, сорта и рода канцелярских войск, в которых постепенно место доминирующего вида заняли ручки BiC. А наша старая знакомая ручка в магазинах вымерла, сохранившись, наверное, только в виде обломков в самых дальних углах самых долгих ящиков самых старых письменных столов. Справедливости ради отмечу, что отечественной ручкой было написано немало удивительный вещей; вполне возможно, процитированная выше фраза Довлатова - тоже ею. Других-то - не было.
Да, ручки BiC вытеснили не только советскую 35-копеечную ручку - они вообще самые массовые ручки в мире. Гражданин Биш, хозяин этой конторы, в свое время приобрел лицензию на изготовление шариковых ручек у их изобретателя, венгра по пачпорту, Ласло Биро.
Братья Биро (Ласло, журналист, и Георгий, химик) впервые запатентовал свое изобретение в Венгрии в 1938 году; спасаясь от нацистов (Биро были евреями), они бежали в Аргентину. Там они тоже запатентовали свою ручку. В 1945 году ручки "Биро" поступили в массовую продажу, и почти сразу привлекли внимание француза Биша. Он чуть изменил продукт Биро, уменьшил шарик, добился почти полной "непроливаемости" ручки, запатентовал ее в США - и та шариковая ручка, которую сегодня знают все - это уже детище Биша и фирмы BiC.
Собственно, к чему это все? 29 сентября - день рождения Ласло Биро; хотя дата и не круглая - 117 - Гугл подготовил соответствующий дудл (вот он https://www.google.com.ua/logos/doodles/2016/ladislao-jose-biros-117th-birthday-5067428201496576-hp.gif ). Все-таки шариковая ручка оказалась весьма неплохим приложением к другому изобретению - древнему, но до сих пор актуальному - к письменности.
Кое-где такую ручку до сих пор иногда называют по фамилии изобретателя - биро. Наверное, поэтому можно смело и вполне обоснованно утверждать: что написано биром, не вырубишь топором. Ведь перьями мы уже давно не пишем. В том числе - благодаря братьям Биро.
29/09/2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691415
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 29.09.2016
Явления бывают необъяснимые, бывают - необъясненные. Последние, получив истолкование, могут оказаться чем-то типа "узнал и не понравилось", а могут и обнажить (именно обнажить, и дальше вы поймете почему) - а могут и обнажить такие свои стороны и свойства, которые обогатят чувства или воображение пытливого и настойчивого.
А бывают такие явления, которые прекрасны сами по себе и без всяких объяснений.
Прошедшим летом я настолько увлекся историей и культурой Античности, что в конце концов вообразил себя неким древним эллином и принялся даже вести древнюю эллинскую жизнь. Рабов, правда, у меня не было, на агору я не ходил, между островами Архипелага не плавал, в рощах оливковых и на винограднике за неимением оных не трудился и не возлежал. Зато читал исключительно античных поэтов, историков и мыслителей, пил разбавленное водой вино, а по утрам измождал тело подобием атлетики. Последнее занятие давалось труднее всего, в то время как первые два - легко и с наслаждением.
Сами понимаете, если предстоит тебе что-то не совсем приятное, лучше покончить с этим поскорее и перейти к занятиям, которые радуют и веселят душу. Поэтому атлетикой я занимался с утра пораньше - благо, встаю я с рассветом; таким образом, в седьмом часу утра - с той стороны этого часа, который намного ближе к шести, чем к семи, - я выходил из дому и через парк Шевченко шагал к укромной спортплощадке, где и поканчивал как можно скорее со своими физическими упражнениями.
Кто бывал в парке Шевченко, тот знает, что на южной его оконечности, выходящей к улице Льва Толстого, расположено подобие "Клуба Четырех Коней" - там установлены гранитные столики и гранитные же лавки, за которыми собираются шахматисты.
Надо признать, что шахматисты из парка Шевченко ведут себя достаточно шумно, и потому редко удается там наблюдать картину, описанную Ильфом и Петровым: "В каждом его зале, в каждой комнате и даже в проносящихся пулей лифтах сидели вдумчивые люди и играли в шахматы на инкрустированных малахитом досках." Сидеть-то они сидят, но "вдумчивые" - это последнее слово, которое приходит в голову тому, кто за ними наблюдает.
Кипят за гранитными столиками нешуточные страсти, и тамошние состязания более напоминают рыцарские турниры, чем интеллектуальные игры. Если присмотреться, можно заметить, что страсти подогреваются не только темпераментом игроков, но и содержимым бутылочек, припрятанных в пакетах под столами и ногами шахматистов. Иной раз стороны хватают друг друга за грудки и даже удаляются в ближайшие подворотни для силового выяснения тонкостей испанской партии или защиты Филидора. Все эти грубые штуки мне отнюдь не близки, поэтому я, как правило, мимо склонных к горячительным напиткам и насилию шахматистов прохожу, не задерживаясь.
Но на рассвете за этими столиками никого не бывает, и тем утром, о событиях которого я сейчас расскажу, ускорять шаг меня заставляло не стремление миновать буйное клетчатое сообщество, а одно лишь желание побыстрее выполнить атлетическую часть моей античной программы и вернуться к иным, дорогим сердцу ее частям.
Вокруг одного из шахматных столиков скопилось человек десять; это было само по себе странно, я чуть замедлил шаги, а потом, приглядевшись, и вовсе остановился.
Мужчины стояли вокруг столика молча, даже молча и стиснув зубы, совершенно неподвижно и в несколько напряженных позах: кто-то скрестил руки на груди, кто-то сцепил их за спиной, кто-то упрятал в карманы - но все они замерли, словно запечатленные на фото или как если бы это были не люди, а манекены (именно манекены, увидеть сходство со статуями мешала одежда). Ветерок чуть пошевеливал их шевелюры (а ШЕВЕЛюре, по всему, положено быть именно "поШЕВЕЛиваемой", нет?), а никакого другого движения они не производили.
Эти неподвижные напряженные люди обступили полукругом один из столиков; благодаря тому, что разрыв полукруга был обращен в мою сторону, я мог рассмотреть, что же там происходило.
На столике стояли шахматные фигуры - увы, кроме того, что были они черными и белыми, больше ничего я в силу слабой шахматной осведомленности сообщить не могу. За столиком лицом ко мне сидел мощный старикан и пристально всматривался в фигуры - так пристально, словно пытался разгадать их тайные намерения.
А по другую сторону и, соответственно, спиной ко мне стояла девушка. Ее поза была совершенно, даже идеально свободна; в шее, плечах, бедрах, коленях не наблюдалось никакой напряженности, даже напротив - вся ее фигура излучала спокойствие и расслабленную готовность: ей ничего не стоило в следующий миг совершить рекордный прыжок в любом направлении или рвануть стометровку наравне с каким-нибудь Усейном Болтом, но сейчас ни в ее мыслях, ни в ее мышцах не было ни малейшего напряжения. Она стояла, чуть склонив голову, ее руки свободно свисали вдоль тела, кончики пальцев слегка опирались на шахматную доску, одна нога была чуть согнута в колене так, что пятка только самую малость оторвалась от земли - по античному канону 5-го века до н., естественно, э. Девушка, как ее застывший соперник и зрители, оцепеневшие в своем полукруге, была неподвижна. А еще она...
Она была обнаженной.
Совершенно, недвусмысленно, безупречно обнаженной. Настолько безупречно, что ее обнаженность была последним, на что я обратил внимание.
Наверное, так могла бы выглядеть некая шахматная муза - возможно, именно ею девушка и являлась. Но это уже античные наслоения, культурный слой, информационный фон.
Впрочем, как я уже сказал выше, некоторые явления прекрасны сами по себе и без всяких объяснений.
Вот именно таким это явление и было. Уж поверьте.
...Да, когда минут через сорок я возвращался со своих турников-тренажеров, вокруг столиков уже никого не было. С отвращением к физкультуре мне удавалось справляться еще дней десять, но ни на следующий день, ни после возле шахматных столиков мне больше никто не встречался.
Все-таки прекрасные явления не происходят ежедневно.
И это тоже - прекрасно.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690467
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 24.09.2016
Есть такое солидное выражение "на века". В смысле, надежно, прочно, добротно. В принципе, хорошо.
Особенно легко припечатать оборотом "на века" нечто архитектурное, монументальное. Парфенон вот построили 2000 лет назад - на века. Пирамиды 4000 лет назад - на века. Всякие пантеоны и колизеи. Хорошо построили - на века, и вообще - хорошо! Красиво.
Но в последнее время видится мне в этом "на века" новая тональность. И даже две. Одна угрожающая, вторая - предостерегающая. Это последнее время, мне кажется, совпало с ежедневной необходимостью посещать Левый берег Киева.
Ччччерт, на века же вот это вот все. Серые многомногоглазые бетонные коробки, составленные в чудовищную гармошку вдоль улицы - на века. Приземистые, окутанные застиранным бельем "хрущевки", даром что гарантия у них лет 50 - на века. Гостиница, воплощающая 32-кратную зубную боль, - на века. Горбатый, кривой, изъеденный проказой и поперек себя уложенный тротуар - на века. Руины МАФов - и те, кажется, на века, потому что строил хозяин, а ломали руки-крюки.
Можно, конечно, обратить взор в себя и сотредоточить внимание на архитектуре внутри. Что Парфенон! - мелочь. Ведь там, внутрь меня, там... бездны красоты и смысла.
Но.
Шел я как-то на работу по той самой изукрашенной на века местности. Впереди шагала молодая женщина с колясочкой - классная такая коляска, из легких и удобных. Поравнявшись с ними, я загляну в детский транспорт. А там такая сидит квиточка. Дети маленькие в принципе хорошенькие и миловидные, а эта вообще как-то особенно хороша.
Туфельки, колготки, платьице, шляпочка - все такое славное, чистенькое, в цветочках-бантиках. В руке - устройство с блестящим пропеллером, бодрым жужжанием реагирующее на ветер. А девчоночка улыбается розовым пухлым ротиком, смотрит вокруг сияющими ясными глазками, хорошо эдак смотрит: со смыслом, видна в ее глазах мысль, пусть маленькая, пусть детская, пусть наивная какая-то и смешная - но мысль. На прохожих глядит, на маму оборачивается, на меня посмотрела и улыбнулась, на дорогу, на дома, на тротуар, на машины - глядь-поглядь.
А тротуар-то - тот самый, на века сооруженный с самыми злыми намерениями или вовсе безо всяких намерений, которые к дорожному и строительному делу прилагались зодчими Парфенона, Колизея и прочих дурацких чудес света, большей частью, слава Богу, вовремя снесенных.
Колясочные колеса слишком изящны для этой трижды пересеченной местности, почему-то обозначаемой словом "тротуар". Они в ней вязнут, они в нее проваливаются, они не могут по ней катить, как предполагалось строителями колясочки, - мама то и дело приподнимает передние колеса, чтобы преодолеть очередное препятствие: яму, колдобину, злокачественную опухоль асфальта, бордюр... Квиточка в коляске всякий раз заваливается назад - нет, не удержаться ей ровно, глядя на мир сияющими глазенками, ведь под колесами - киевский тротуар. А, вот, сообразила детка, ухватилась за колясочный поручень, держится, а что поделаешь - такова жизнь.
Ну, и все прочее наше вековечное перед этими сияющими глазами тоже проходит. И в уши вливается наше вековечное (но сейчас не об этом).
И вот едет эта квиточка в своем экипаже - сама по себе красота, одетая красиво, в красивую коляску усаженная, с улыбкой, происходящей просто так, изнутри. А вокруг - то самое. Если цензурно выразиться - контрастное по отношению к девочке. И смотрит квиточка на все вокруг, смотрит, запоминает, впитывает. Пока выводов не делает. Да и потом не сделает - потому что сегодня посмотрит, через год привыкнет, а через 10 лет замечать перестанет, а через 20 сама покатит по проклятой местности коляску, равнодушно поглядывая вокруг...
И вот так вот все это, мертводушными придуманное, криворукими построенное, утвердится на те самые века - и на местности, ими изуродованной, и в голове этой квиточки, ими воспитанной.
На века. Ччччерт, это звучит страшно!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690318
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.09.2016
Жив собі колись у одному місті каштан – великий, дужий, із широкою кроною, що високо здіймалася над дахами будинків та над іншими деревами, що мешкали на тій же вулиці та за рогом у парку. Щовесни каштан рясно вкривався біло-червоними пірамідками суцвіть. Потім квіти перетворювалися на м’якенькі зелені кульки, які впродовж літа наливалися соками, їжачилися голками та підростали, а у вересні з них виходили каштанові діти – блискуче важке насіння. Лусь! Торох! Грюк! – так насіння гатило по бруківці, дахах та автівках, що рухалися вулицею.
Фрагмент. Повний текст видалено автором за умовами видавничого договору
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690300
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2016
Достигало літо і достигло,
Промайнуло. Десь у далечінь
Вирушає літечко-невіглас,
Безтурботне літо-відпочинь.
Безтурботне, мрійливе, грайливе,
Нас лишило їжею - кому?
Мама-літо! Мачухою злива
Напинає сіру бахрому,
Запинає очі, б'є байдужа.
Літечко, вертайся! Далечінь -
То нестерпна відстань. Із відчужень
Викликаєм літо-тугу-кинь
Хоч на день! - такий, щоби стерпіти
Безвість сіро-бляклої біди,
Щоб наснаги стало сиротіти
Зимний час. А можеш - то не йди...
Достигало літо і достигло,
Промайнуло. Десь у далечінь
Відлетіло літечко-невіглас,
Безтурботне літо-відпочинь.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689957
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2016
[i]Автор висловлює щиру вдячність Вікторії Т за допомогу в редагуванні цього тексту.[/i]
Коли Юркові було чотири роки, світ складався з частин, ледь пов’язаних між собою, і нагадував викрійку: просторе біле поле, на якому різнобарвними лініями позначені деталі якогось одягу, а між тими деталями – порожнеча. Юрків дім і двір, оселі бабусь-дідусів, село на березі Лиману, Дніпро, ліс за Дніпром, татове пароплавство на далекому південному півострові, парк, кінотеатр – всі ці місця ще не були частинами цілого. Єдине, що їх об’єднувало, - це він сам, Юрко, коли відвідував ті місця. Юркові навіть іноді снилася та викрійка, схожа на ті, які він бачив в маминих журналах, присвячених шиттю, кухарству та іншим побутовим мистецтвам. Мабуть, в ті часи центральне місце на тій викрійці посідали Юрків двір та простір «за домом».
Юрків двір був величезним, квадратної форми, з усіх сторін його оточували сіро-білі панельні «дев’ятиповерхівки» новенького мікрорайону. Стики панелей будинків регулярно підфарбовували вохрою, від чого будинки нагадували неохайні картаті скатертини. Двір безладно загромаджували будівлі та конструкції: дитячий садок та спортивний майданчик за огорожами з іржавої «рабиці», поламані гойдалки, закіптявіла котельня, трансформаторна підстанція, що гула, наче вулик, назавжди окуповані доміношниками монументальні «грибки» з бетону та сталі, якісь незрозумілі буди та сараї. Час від часу в дворі виникали котловани та розпочиналися нові будівництва. Подекуди стирчали знесилені кліматом, ґрунтом і дітьми малорослі дерева. Поруч із під’їздами виднілися примітивні лави без спинок – два бетонні блоки, три дошки, ось і вся лава. На тих лавах у будь-яку годину доби можна було побачити пенсіонерок, що вели жваві розмови.
Простір з іншого боку Юркового будинку звався «за домом» і рішуче відрізнявся від двору. Він ніби впритул прилягав до сучасного мікрорайону, але мав з ним мало спільного. Тут, як у давні часи, - околиця, передмістя, раніше віддалене від Старого міста. Але тепер місто щільно притиснулося своїми промисловими та житловими зонами до цієї місцевості, з її одноповерховими будиночками, величезними робініями*, занедбаними й захаращеними садами та городами, мереживом стежин, що як заманеться єднали хати, криниці, городи, сараї та льохи. Однак межу «між містом і селом» остаточно знищити не вдалося. Символом цієї межі могла слугувати глибока, мов яр, звивиста канава, що тягнулася від вулиці вздовж Юркового будинку та зникала в болотистій, зарослій очеретами річці на образливе прізвисько «Вонючка». Справжнього гарного імені річки – Веревчина – вже майже ніхто не пам’ятав. Після потужних злив канавою вирувала здичавіла каламутна вода; якщо б ґрунт «за домом» не був таким глинистим і щільним, ті потоки давно б вже розмили канаву до розмірів Гранд-Каньйону. В періоди посухи канава лежала похмура, розпечена, мертва, а грудки глини на її схилах ставали твердими, мов камінь. Прочитавши десь про Долину Смерті, Юрко довго уявляв її саме такою. Ось за тією канавою й розкинулась місцевість під назвою «за домом».
Те, що двір і «за домом» були самостійними, не пов’язаними, не зшитими в одне просторами не лише в Юрковій уяві, але й в реальності, підтверджувалося відмінностями в населенні цих просторів. Постійними мешканцями двору були пенсіонери та малюки, а також діти старшого віку, але з полохливих. «За домом» геть не траплялося малюків, а тамтешні старші діти на сусідніх територіях мали славу шибеників і навіть хуліганів.
Малий Юрко був стихійним бунтарем. Якщо його зараховували до зразкових дітей, він починав бешкетувати, а якщо до хуліганів, він поводився, наче лорд-хранитель печаті на прийомі в англійської королеви. Тому Юрко погулював і в дворі, і «за домом», а також підтримував дипломатичні стосунки з мешканцями обох берегів канави. Інакше було неможливо; якщо такі відносини не встановлювалися з володарями місцевості «за домом», вважалося, що сторони перебувають у стані війни. У дворі ж це загрожувало мовчазною ізоляцією та повним виключенням з колективних розваг.
Одним з постійних мешканців простору «за домом», з яким Юрко встановив приятельські стосунки, був Володька. Насправді ж до чорноти смаглявий, чорноволосий і кароокий Володька був Юрковим сусідом і мешкав в одному з ним під'зді, але був на півтора роки старшим, на голову вищим та без жодних сумнівів належав до клану хуліганів і, здається, навіть цим пишався.
Якось літнім вечором, коли сонце вже сховалося за верхівками дерев, Юрко подався гуляти «за домом». Кілька днів тому пройшов рясний дощ, але нині канава вже висохла, і Юрко сподівався знайти на її дні щось цікаве чи корисне, принесене дощовою водою.
Юрко чимчикував уздовж канави та уважно оглядав її схили та дно в пошуках того, що дорослі вважали б сміттям, а хлопчина чотирьох років – скарбом. Нічого вартісного йому не трапилося; а вже за кілька кроків він збагнув, чому. На дні канави стояв Володька та роздивлявся щось під ногами; він задоволено всміхався, а кишені його вимащених глиною шортів туго випиналися двома півсферами. Отже, він вже зібрав у канаві все, що могло становити бодай якийсь інтерес. Юрко махнув рукою Володьці та пішов швидше, сподіваючись, що той ще не ходив канавою далі. Але Володька, мабуть, вирішив подражнити Юрка та похвалитися своїми знахідками; він гукнув Юркові зачекати та почав видряпуватися з канави. Юрко слухняно зупинився. Етикет є етикет.
- Диви, що знайшов! – сказав Володька, зробивши при цьому великі очі та щосили тягнучи щось з кишені. Та кишені були так щільно набиті знахідками, що Володька ніяк не міг видобути звідти потрібну річ. Від нетерпіння він притупував ногою по краю канави, зазубреному, мов стара пилка. Коли ж таємнича знахідка, нарешті, почала піддаватися та вже визирнула з кишені, сталася катастрофа.
Мабуть, глина ще не встигла остаточно висохнути після нещодавнього дощу і не досягла своєї звичайної кам’яної твердості. Володька ще раз тупнув ногою, і край канави обвалився, з шерехом потягнувши за собою Володьку. За мить він опинився на дні канави, вкритий рудим порохом та присипаний грудками глини. Хлопець верещав від болю та тримався руками за праву кісточку. Юрко стояв наверху, роззявивши рота від подиву та несподіванки.
Володька поверещав ще трохи, а тоді втупився в Юрка злими, повними сліз очима. Певно, він вирішив, що Юрко від заздрощів зіштовхнув його в канаву. «Дурень!» - вигукнув Володька ридаючим голосом. Він підхопив із землі ту штуку, яку роздивлявся, коли його помітив Юрко; це був іржавий металевий диск діаметром сантиметрів із двадцять. Володька скочив на ноги, щось промурмотів, якимось хитрим чином крутнувся, махнув тим диском та жбурнув його в Юрка.
Через багато років, коли Юрко вже покинув секцію боксу та на деякий час захопився штовханням ядра та метанням диску, тренер саме так навчав його метати диск. Юркові той кидок довго не давався, а Володька опанував його з першої ж спроби та без жодного тренування. Володька метнув свою зброю помсти ідеально, у спосіб, що гарантував дальність і влучність кидка. Можливо, те сталося випадково; а може, хлопець мав вроджений хист, талант до цього спорту.
Сонце, що вже сховалося за деревами, раптом знову засяяло просто в Юркове обличчя на повну силу. Його несподіваний блиск був таким яскравим, що хлопчику заболіло в лобі, скронях та очах. Іноді від болю люди кричать та стрибають, вимахують руками, сичать та лаються. А Юрко від того болю, навпаки, заслаб, ноги його підломилися, і він осів та скоцюрбився на краю канави. Тоді сонце знов сховалося за деревами та, здалося, зникло за обрієм. У сповненій гудіння та гупання півтемряві Юрко спостерігав, як Володька, шкутильгаючи на поранену ногу, тікав дном канави.
Юркові стало надзвичайно сумно, його охопило пронизливе бажання опинитися вдома, на маминих руках, просто зараз, негайно; та він не міг навіть підвестися. Руки й ноги стали якимись ватяними, чужими, вони безладно стирчали навсібіч з тулуба та геть не слухалися.
Поступово сонце знову визирнуло з-за обрію, в Юркових очах проясніло. Від цієї миті його спогади стали уривчастими. Він пригадував, як підвівся та пошкандибав уздовж канави додому. Якесь неслухняне щільне пасмо волосся весь час падало йому на очі, щось липке текло й крапало з того пасма на обличчя й руки. Він згадував пенсіонерок, які разом підскочили з лав з беззвучно роззявленими ротами, вибалушеними очима та піднесеними вгору руками, немов уболівальники футбольної команди, яка щойно забила гол. Пам’ятав гудіння й гупання в голові та незнайомий присмак у роті. Дерматинову поверхню власних дверей, в які ледь зміг постукати слабкими руками. Потім, через деякий непевний проміжок, кахляні стіни, людину з марлевою пов’язкою на обличчі та вікна, зафарбовані білим до половини…
Минув деякий час, і Юркові спогади знов набули безперервності та насиченості, але Володька з’являвся в них епізодично, мов пунктиром. Будь-які стосунки між хлопцями перервалися, хоча Юрко й досі гуляв і в дворі, і «за домом». Тепер його лоба прикрашав довгий білий шрам, перекреслений коротенькими вертикальними дефісами швів, що робило шрам схожим на колючий дріт – саме таким дротом були огороджені сади й городи «за домом».
Юрко ріс, і світ у його уяві поступово складався в цілісну картину. Прогалини між окремим, давно й напевно знайомими просторами та місцями заповнювалися новими просторами та місцями, припущеннями або й знаннями про них. А світ і надалі розширювався, розростався, якісь дивовижні, неймовірні простори відкривалися Юрковим очам, а ще дивовижніші – його уяві. Юрко дорослішав, але дитинство ніяк не відпускало його, лишалося з ним завжди, а Юрко й не бажав його відпускати. Бо такі то вже були чудові часи!
Володька також став епізодом Юркового дитинства, таким же невіддільним від Юрка, як і шрам на його лобі, залишений іржавим диском. Володька також підростав, він перетворився на підлітка, далі – на юнака, високого та плечистого, потім зник на два роки – служив у війську. В армії Володька ніби ще підріс; він входив до під’їзду, низько схиляючи голову та трохи боком, аби двері пропустили його широчезні плечі.
А потім Володька ніби почав рости в зворотному напрямку. Юрко бачив його зрідка, може, двічі-тричі на рік, і йому той злоякісний розвиток був дуже помітним. Володька худнув, бліднув, його зріст зменшувався, плечі вужчали, він зсихався, зіщулювався, займав все менше простору та ніби губився в ньому. Він став наркоманом. Невідомо звідки занесена гидота не знала жодних кордонів і відмінностей; тоді, в останнє десятиліття двадцятого сторіччя, вона вабила та вбивала й тих, хто колись належав двору, й тих, хто панував «за домом». Тоді ті простори помітно знелюдніли та занепали: від під’їздів зникли лави разом з пенсіонерками; пропали огорожі з «рабиці» довкола дитячого садка та спортивного майданчика; долину Веревчини скопали під городи та пошматували парканами з колючого дроту, а сама Веревчина майже висохла; хащі бур’янів оточили хирляві дерева в дворі; стики між панелями «дев’ятиповерхівок» почали фарбувати чорним – ніби в колір тих часів. І якось Володька, як і багато інших, зник. Він помер від передозування в підвалі власного будинку.
А шрам в Юрка лишився на все життя.
2012-2016
ПРИМІТКИ: Робінія - правильна назва рослини, яку зазвичай помилково називають "біла акація"
Оповідання "Дискобол" відкриває збірку "Юркові хроніки". Раніше з цієї збірки біли оприлюднені оповідання "Скарб", "Сила мистецтва" та "Репатріація ложки".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689411
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2016
*[i]Вибачайте за повторну публікацію, твір зник під час проведення якихось робіт на сайті, з незалежних від мене причин.[/i]
У клопотах день промайнув непомітно. Щойно був сіренький ранок, і тиша прислухалася до настінного годинника, і круки на даху навпроти мовчки крутили головами та розправляли сонні крила, і довгий липневий день збирався початися ще годин за дві-три – аж ось і нема того дня. Промайнув.
Лише надвечір день схаменувся і пригальмував, наче зрозумів: ще кілька годин - і його не стане, він остаточно відбудеться, відійде і більше ніколи не повториться. Вирізнений з-поміж інших хіба що датою, він перетвориться на цю дату, яка ось-ось стане минулим, позначеним в календарі двома рисками навхрест.
Приреченість - нестерпна. І день пригальмував, а я миттю випав з невиразної метушні та опинився на лаві під височезним зеленим будинком з білими вікнами. Я сидів, відчував уповільнення часу та дивився на фасад зеленого будинку. Фасад високо здіймався над моєю головою та над тополею перед будинком, а ця тополя була найвищою серед дерев на тій вулиці. Я знав це напевно, адже то була моя вулиця; зелений будинок - ні, не мій.
Коли цей день минав на своїй повній швидкості, мій погляд також був дуже швидким - він ковзав по предметах і людях, не розрізняючи їх рис, ледь торкаючись поверхонь і встигаючи одночасно бути скрізь - і ніде.
Та день пригальмував, і мій погляд уповільнився разом із ним - і ось тепер мої очі неквапливо досліджували зелений будинок, із захватом, увагою до щонайменшої деталі, тріщинки, плями. Ця неквапливість утворювала щільний, відчутний зв'язок між спостерігачем і об'єктом спостережень: здавалося, що я не поглядом вивчаю будинок, а пучками пальців торкаюся зелених цеглин, білих модульонів і прозорого скла, а вони торкаються моїх пальців у відповідь. Це було приємно.
І ось мої очі подолали останній поверх і - о, диво. Високий горішній карниз будинку загинався і нависав над вулицею, наче морська хвиля: і вигин, і зелений колір, і важка сила - все в ньому було від морської хвилі. Хвиля нерухомо висіла над вулицею на висоті семи дореволюційних поверхів, а її застиглість якнайкраще відповідала тому, що нині вчинив день. Він - зупинився.
Тоді я помітив вулицю - радше, її стан. Застиглість і нерухомість; листя дерев, повітря, яскрава вантажівка на узбіччі - все набуло повного й незворушного спокою. Ніхто не крокував тротуаром. Тиша - ідеальна: нітелень, нічичирк. Отже, вулиця слідом за днем також зупинилася.
Поруч зі мною сиділа кохана та щось таке цікаве розповідала, а я слухав: не чув, не розумів, проте схвально (ствердно, питально, з сумнівом) мугикав і кивав. Переді мною, за кілька метрів, стояв невисокий мур; хлопчина - мій малий - дряпався тим муром нагору, а я його підбадьорював. Або й не підбадьорював - тепер, коли день зупинився, а за ним і все решта: зелена хвиля над вулицею, вулиця, мій погляд, - в цьому не було найменшої потреби: я не бачив, не слухав, не дотикався, не розмовляв - я відчував.
Я не почув слів коханої, але повною мірою сприйняв її саму. Я не вигукнув ані слова, щоб підбадьорити малого, проте він відчував мою підтримку - не міг не відчувати, бо це я нині дряпався на той мур і... ось і видряпався. Ет, коліно забив. Ще мить - і все довкола й деінде, а найголовніше, я (а може, тільки й того, що я), остаточно опинилося на належних місцях.
Стан був щонайменше чудовий. Гармонія - так, тут було доволі гармонії, коли все довкола й деінде, різне, інакше, суперечливе, постало в стрункій єдності, яка до того ж включила і мене. Краса - еге ж. Космос - чому б ні? Що не назви - всього тут було співмірно і достатньо; і мене, мені, мною, в мені - також, співмірно й достатньо. А я та всі мої мене, мені, мною, в мені, з'єднавшись із усім, нарешті виокремилися з-поміж усього, не пориваючи зв'язків, але й не втративши себе. Моє "я" чи не вперше відчувало себе не через протиставлення "я - не-я" і вбоге заперечення різноманітних "не-я", а через щасливе ствердження: "я - я".
Стан той навряд чи тривав довго; відчуття часу зникло, коли день зупинився, але я бачив, що малий, за моєї підтримки здолавши мур, зробив на його верхівці всього лише один крок, доки я переживав той чудовий стан.
Хай мить, - але я в ній ніби прожив стільки життя, скільки не відчував за роки. Ось це воно і є - життя; це не час, не події, не речі, не досягнення й втрати, це - відчуття: живу. Відчув: живу! - а в тому "живу" просто тут і зараз: і щастя, і біль, і кохання, і страх, і радість, і горе, і знання, і незнаність, і гармонія разом із красою та космосом і ... і все решта. Це...
- Повнота, - підказала кохана. Так, розумнице моя, ти також розділила зі мною оце чудо! Так, саме це – повнота, повнота життя, повнота...
- Повнота, повнота не його, тре йому інші кеди взяти, - додала кохана, розглядаючи малого, який присів на верхівці муру, звісивши ноги, зняв один яскраво-червоний кед і тепер намагався чи то розтягнути, чи то розідрати його. Ну, так: кеди мотлох, на смітник.
...День миттєво покінчив із усіма своїми ваганнями, набрав звичайной швидкості й поринув - у вечір.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688167
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2016
Одной из черт советской и пост-советских государственных машин является, пожалуй, бесчеловечность. Отличие между сопредельными машинами только в том, что ее генерирует.
Представим себе границу между нашим государством и соседним как некий символ беспристрастности, который можно оседлать, чтобы обозреть одновременно обе стороны. Оттуда, мне кажется, будет весьма заметно, что к северо-востоку бесчеловечность возведена в принцип, в то время как на юго-западе она носит в значительной степени случайный характер и является следствием того, что человечность попросту не возведена в принцип, тоже случайно и без всякого умысла. Здесь государственные люди сторонятся любых общих принципов и действуют ситуативно - так, как если бы они заправляли какой-то одной (своей) фермой, а не заботились по должности обо всех фермах Отечества.
Бесчеловечность как принцип является, наверное, плодом коллективизма и общинного уклада; растворенные в массе индивиды поневоле начинают исповедовать абстракции, единственным смыслом существования которых являются сами эти абстракции. То есть порядок ради порядка; система, ориентированная на одно: сохранять себя от любых изменений. Такая система в определенном смысле весьма эффективна, потому что устойчива; но устойчивость - это все, на что она способна. Если внешние раздражители исчерпают ее ресурс стойкости, она рухнет; но там, под собственными обломками, она немедленно начнет возрождаться, потому что ее исток - угнездившаяся в национальном бессознательном общинность - никуда не делся. И система восстает из своих обломков, но не как Феникс из пепла, а как Вавилонская башня, которую разноязыкие, непонимающие друг друга строители начинают возводить, как только она разрушится, по одной лишь причине: башня - это все, что их объединяет. "Спасти насяльника", если хотите. Эдакий стройный абсурд - с точки зрения, конечно, внесистемного наблюдателя. Изнутри это должно выглядеть иначе.
Юго-западная, невозведенная в принцип человечность, пожалуй, неизбежно встречается там, где торжествует индивидуализм. Система здесь вообще не складывается - она рассыпается на частности, связи между которыми устанавливаются и разрываются по обстоятельствам. Перемены "для всеобщего блага" крайне затруднительны, если вообще возможны: изменять нечего, нет объекта реформирования; перемены случаются только на индивидуальном уровне, в лучшем случае - в обществе, вне всякой связи с тем, что выдает себя за "систему". Это динамичный, упругий хаос, упорядочивание которого поневоле скатывается к бесконечной и заведомо безрезультатной деятельности, вроде протирания домашней мебели от пыли: очень скоро пыли столько же, сколько ее было до уборки, а стоит замешкаться, и она начинает, кажется, воспроизводить сама себя. Однако производители ветоши и различных средств для уборки, похоже, не жалуются, а "потребителям" все так же мало дела до общей картины: надо хлопотать на своем хуторе, даже если теперь он стоит в квартире 42 дома 7 по Вновьновопереименованной улице, а не на берегу Хорол-речки. И если "всеобщее благо" в таких условиях остается почти недостижимым, то благо индивидуальное, как и личная свобода, - вполне достижимы, хотя им и приходится мириться с непредсказуемостью поведения и заведомой непредопределенностью результатов работы государственной машины.
Пожалуй, единственным относительно успешным и осязаемым направлением реформ на индивидуалистическом юго-западе является изживание коллективистских начал, привнесенных с северо-востока за века досоветской и десятилетия советской власти. И если на северо-востоке снова возводят Вавилонскую башню, то на юго-западе эту башню разрушают, и по обе стороны границы наблюдаются значительные успехи.
Сегодня обнаружил у Бродского пассаж, который отчасти подтвердил мои гипотезы и наблюдения, по крайней мере, в отношении северо-востока. Вот он, этот пассаж:
"...система сверху донизу не позволяла себе ни одного сбоя. Как система, она может гордиться собой. И потом, бесчеловечность всегда проще организовать, чем что-либо другое. Для этих дел Россия не нуждается в импорте технологий. Можно сказать, что единственный для страны способ разбогатеть - это наладить их экспорт" ("Полторы комнаты").
Как видим, речь идет об "организованной бесчеловечности" - и если сравнивать ее с бесчеловечностью нашей, неорганизованной, стихийной, то выбор в пользу первой или второй представляет собой чисто тактический ход. Потому что плоды бесчеловечия по разные стороны границы созревают с разной скоростью, но они - одинаковы.
Закон требует признать умышленное убийство более тяжким преступлением, чем неумышленное. И, конечно же, будь я на месте неосторожного злодея - я бы умолял о снисхождении: я же ненарочно. Будь я на месте судьи - я бы снизошел.
Но будь я жертвой.... Да будь я проклят, если готов скостить срок преступнику, который лишил меня жизни по неосторожности!
Вот как-то так.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687976
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.09.2016
…А вот на этом фото я уже встал на ноги. Говорю «я» – но о том, что это я, никак нельзя догадаться, и только место этой фотографии, в пакете со всеми прочими, на которых вне всяких сомнений я, да уверения мамы, - вот все, что позволяет допустить, что это все-таки «я».
Человек, которого с некоторым основанием можно считать мной, стоит у деревянного штакетного забора. На человеке – боты с помпончиками, белые облегающие гамаши и белая же курточка. Сам я такую курточку ни за что не надел бы: она коротенькая, до пояса, и, кажется, ворсистая, как плюшевая подушка, а венчает ее (и голову человека) остроконечный капюшон, напоминающий крышу-луковицу мультипликационных «палат белокаменных». Эта курточка, как мне кажется, представляет собой нечто, в чем могла бы щеголять на сцене разбитная «снежинка» из провинциального кордебалета.
Человек ухватился рукой за одну из штакетин, чей верхний заостренный конец находится примерно на уровне его глаз; мне преграда в виде такого забора была бы не выше колена. Другая рука человека прижата к его подбородку, ее кисть собрана в кулак, из которого торчит указательный палец; то, на что смотрят широко раскрытые глаза и указывает – от подбородка – крохотный палец, находится за забором и вне границ фотокарточки, каковые по тогдашней моде обозначены фигурно обрезанными краями.
Изумление – вот суть всей этой картины; округлившиеся глаза человека, его поза, жест, вытянутые в трубочку губы, положение ног, втянутая в плечи голова и даже, кажется, остроконечный капюшон курточки - все это застыло не только в силу технологии фотографической памяти; все это замерло в изумлении. Это весьма красноречивая немая сцена.
Немотствует эта сцена об одном: о том, что вызвало изумление человека. Непосвященный мог бы подумать, что его удивляет положение штакетного забора. Положение это самое обыкновенное, почти безупречно вертикальное, именно такое, которое заборам и полагается иметь. Однако чрезвычайное сходство забора с рельсами, которые, отбросив предрассудки, вдруг встали на свое зубчатое, образованное шпалами ребро, предлагая поездам перемещаться в иной, перпендикулярной поверхности земли плоскости, придает штакетнику вид комический и, пожалуй, достойный удивления. Но человек, который сейчас своей лапкой ухватился за деревянную штакетину, пожалуй, еще слишком мал, чтобы заметить это сходство, да и вряд ли он бы такому сходству удивился. Чтобы поразиться противоречию между нормальным и видимым, нужно все-таки иметь некоторые представления о норме; у детей же их нет. Новые объекты удивляют их (если вообще удивляют) как таковые, вне контекста и безо всякой связи с должным или нормальным. Да и смотрит человек вовсе не на забор.
Мама говорит, что тот я, который на фото, увидел кошку – это на нее он указывает напряженным пальцем. В это, как и во все прочее из моей черно-белой фрагментарной фото-памяти о раннем детстве, поверить трудно и даже еще труднее. Ведь зверя, вызвавшего такое изумление, даже нет в кадре; я, разглядывающий фото, уже обременен некоторым опытом и прекрасно понимаю, что та кошка – если она вообще существовала – была самой обыкновенной, серой в полоску дворовой кошкой, без крыльев, хобота и членораздельной речи: просто кошка. Опыт – страшная вещь: теперь меня простой кошкой не удивишь; а уж вот так, до изумления, как человека на фотографии, меня теперь, наверное, не удивишь ничем. А тут – всего-то: забор, малыш, нелепая одежда, немая сцена, невидимая кошка…
Хотя - если кошка невидимая, я все еще смогу удивиться по-настоящему, пожалуй, даже не меньше, чем этот крохотный чудак в нелепой курточке с капюшоном-луковицей. Я еще раз смотрю на фотографию – и действительно изумляюсь. Способность к удивлению изменилась, но все-таки мной сохранена – вопреки возрасту, опыту и некоторому загрублению восприятия.
…Черт возьми! – невидимая кошка!
2016
*Невидимая кошка - эпизод из Главы "Фотографическая память" пока еще ненаписанной книги
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687735
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.09.2016
Шторм лютував тиждень.
Таке траплялося лише восени. Влітку ж Лиман був незмінно тихим і спокійним. Ані вода, ані повітря над нею не обтяжували себе навіть найменшим рухом. Іноді на Лимані відгомоном далекого морського шторму виникала рівна потужна мертва хвиля. Зелені вали розмірено били в сірий піщаний берег при повному безвітрі. Але восени вода в Лимані та повітря над ним бували надзвичайно сердитими.
Хоча осінній Лиман кипів і вирував на деякій відстані від села, його настрій відчувався скрізь, у кожному куточку. Такими днями Юрко сумував. Він відчував якусь незрозумілу тривогу, волів укритися де-небудь, де ніхто б його не знайшов, і там заплакати, сховавши обличчя в долонях. Плакати йому хотілося за літом, що минало, але більше – ще за чимось невідомим; несумне, воно було таким прекрасним, що судомило серце, а на очах самі собою з’являлися сльози. Це прекрасне невідоме також минало, ніби разом із літом, але Юрко відчував, що воно йде назавжди й ніколи не повернеться.
Коли шторм на Лимані вгамовувався, Юрко брав візок, лопату та йшов до води. Це був його господарський обов’язок – після шторму зібрати викинуту на берег рибу та закопати її під деревами в саду. Риби зазвичай було небагато або не було зовсім; проте врожаї завжди виявлялися багатими. Мабуть, родючість місцевих ґрунтів не потребувала Юркових зусиль, і вигадана бабусею робота мала суто виховні цілі.
Юрко ж вбачав головну цінність цих походів у знахідках, але не в тих, яких очікували від нього дорослі. Шматки сіток та уламки човнів, стовбури дерев і старі рятівні кола, пляшки та ящики – шторм виносив на низький сірий берег усе, що кинули або впустили в море люди.
Звичайно, Юрко, вдивляючись у смугу прибою, сподівався знайти щось по-справжньому цікаве. Наприклад, яку-небудь скриню – не валізу, не ящик, а саме скриню. Нехай вже й без скарбів; нехай таку, вміст якої ощасливив Робінзона Крузо на безлюдному острові, - з інструментами. В цих пошуках Юрко почувався саме Робінзоном Крузо, і тому над золотими монетами він, можливо, також посміявся би: «Нікчемний мотлох! – Навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, аби підняти тебе з землі». А от пилці або сокирі він би щиро зрадів. Проте ані монет, ані інструментів хвилі Лиману ніколи не приносили.
Доросла людина вже б давно втратила будь-яку надію знайти на березі щось вартісне. Але для дитини очікування якого-небудь простенького чуда ніяк не пов’язане з постійною невиправданістю очікування. І Юрко не втрачав надії та надалі вірив у набуття довгоочікуваного скарбу. Можливо, саме тому дорослі помічають дедалі менше чудес, що починають занадто швидко й легко розчаровуватися, не дочікуються, коли їх віра та надія справдяться? – Через багато років дорослий Юрко остаточно переконався, що все саме так і є.
Того дня Юркові пошуки йшли за звичайним сценарієм. Порожній берег, пустинні хвилі; низьке сіре небо з маленькими блакитними віконцями де-не-де. Юрко повільно крокував берегом, штовхаючи поперед себе дерев’яний візок, намагаючись роздивитися на сірому піску бодай щось, що кольором або формою нагадувало скарб або просто знахідку. Юрко вже пройшов увесь свій традиційний маршрут, але не знайшов нічого цікавого, крім старих вилинялих поплавків від рибальських сіток. Риби на березі також не виявилося.
Він вже повернув назад і плентався тим самим шляхом, яким пройшов якусь годину тому, проте все одно примружувався, тер очі та напружено вдивлявся в смугу прибою та вузький пляж. Очікування та передчуття знахідки не полишали його; тоді, в ті щасливі роки, це відчуття саме по собі мало неабияку цінність і не залишало по собі ані смутку, ані розчарування, навіть якщо ніякої знахідки не траплялося.
Юрко повернув з пляжу до путівця, що вів через солончак до села. Між піщаним берегом і солончаком вузькою смугою розташувалися очерет і осока, що переходили в рожевувато-бузкову солончакову рослинність. Юрко зупинився, кинув візок і зайшов у зарості осоки, щоб очистити ноги від піску. Він уважно дивився під ноги, аби не втрапити в коров’ячий послід – адже на солончаку все село випасало корів.
В темно-зеленій осоці неподалік від путівця виднілося щось світле. Заінтригований, Юрко рушив просто до світлого предмету й негайно обома ногами опинився в коров’ячому «млинці» аж по кісточки. Зойкнувши з досади, він побіг назад до Лиману, аби піском і водою змити наслідки коров’ячої діяльності та власної необережності.
Повернувшись, Юрко підняв з осоки загадковий предмет. Це був чималий уламок глиняної судини. Видно, цей посуд розбився так давно, що морські хвилі та пісок встигли закруглити та загладити всі гострі краї. Зрідка на Лимані траплялися такі шторми, що хвилі перекочувалися через пляж та заливали солончак. Мабуть, останній шторм виявився саме таким, і хвилі закинули предмет у осоку. Юрко крутив у руках уламок і міркував, що цей, колись дуже давно невідомо ким розбитий посуд був геть не схожий на глечики та макітри, розвішані по сільських тинах і парканах. У той же час ця дивнувата форма здавалася йому знайомою…
«Амфора!» - ледь не заволав Юрко на весь солончак. У міському краєзнавчому музеї амфорами називали такі або дуже схожої форми глиняні судини, розміром від зовсім маленьких, завбільшки з долоню, і аж до величезних, вищих за самого Юрка. В отаких судинах торгівці Древньої Еллади перевозили вино, оливкову олію та зерно. Юрко аж затанцював від хвилювання. Справжнісінька давньогрецька амфора! Скарб! Та їй може бути вірні дві тисячі років! Не розбираючи дороги, покинувши тачку та лопату, Юрко чимдуж побіг додому.
Але тріумфу не вийшло. Щойно амфора опинилася в руках у дорослих, Юрко відчув себе зайвим і навіть дещо стороннім. Дорослі розпочали якусь тривалу й незрозумілу розмову; хвилюючий факт Юркової знахідки в ній одразу загубився та надалі взагалі не згадувався. Хлопець швидко втратив інтерес до тієї розмови, занудився та ледь не заснув. Тоді він згадав покинутий на березі візок. Ет, слід піти забрати, а то знадобиться, а нема…
І якось так трапилося, що амфори Юрко більше ніколи не бачив. Іноді він навіть думав, що вся та пригода йому наснилася. Та чим старшим він ставав, тим яснішим і яскравішим був спогад про ту знахідку. Саме про знахідку – світлий предмет у темно-зеленій осоці на березі Лиману. Цей спогад був подібним до дитячої Юркової мрії про море, що включала лише ту мить, коли матрос на верхівці щогли ось-ось вигукне «Земля!», а мапа буде стверджувати, що довкола на тисячі миль – ані клаптика суші. А спогад про те, що амфора зникла, поступово потьмянів та взагалі втратив будь-яке значення…
Через багато років Юрко зрозумів, що в ті штормові осінні дні плакати йому хотілося не так за літом, як за своїм дитинством, що минало. Але якби тепер він міг заплакати – а дорослим це іноді буває так складно! – Юрко плакати не став би. Дитинство пішло, зникло, розчинилося в нудних дорослих справах і розмовах. Але крізь усі дорослі справи та розмови, усі негаразди й нещастя, що валяться на голови людей, які розпрощалися з віком безтурботності та чистоти, щось і надалі тепло та ніжно світилося – чи то древня амфора, знайдена в темно-зеленій осоці на березі Лиману, чи то саме Юркове дитинство.
2012, 2015; переклад автора 2016
[b]ПРИМІТКИ[/b]:
Оповідання "Скарб" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії - оповідання "Амфора" зі збірки "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської.
Оригінал російською: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491523
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687116
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2016
...пам'ятаєш, яким був цей вітер у липні? Наче то не повітря, а води рухалися потужними хвилями за вікном. Дмухне пружно - а за мить листя злито, соковито, потужно видихне у відповідь, - стільки вологи, стільки живої насиченої сили назбиралося в ньому. Вітер - листя, шшшуххх - шааа, вітер - хвиля, шшшуххх - шааа - і ціле місто гойдається на тих неозорих хвилях, наче айсберг. Заколисує, підхоплює, несе тим липневим океаном: шшшуххх - шааа, шшшуххх - шааа...
А послухай нині. Ні, не дихай. Тиша. Тоді - десь іздалеку з'являється звук. Сухий, високий, змарнілий, він наближається поволі, непевно, хитаючись, застигаючи час від часу, ніби втратив силу. А як наблизиться - розпадається на часточки. Наче з дріботіння мураших ніжок склав хтось той звук. Що воно? Каміння? Дерево? Жерсть? Сухе листя?
Знову тиша. Нарешті, спромоглося повітря, ворухнулося, і звук виник знову. Торохкотить - часто, хирляво, дрібненько, наче... Наче хто вулицею розвісив дрібнісінькі сухі кісточки, рясно-рясно, а подув вітру такий кволий, що самі лишень оті кісточки йому відгукуються. Хааа - тррр... Хааа - тррр... Тиша.
Ось і все, що нині лишилося від липневого океану. Змілів, всох, випарувався; спрагле його дно розірвали тріщини-вулиці завглибшки з Маріанську западину. Долини, колись занурені в зелене, соковите й солодке, встелила сірувата гірка сіль. Хирлявий суховій так-сяк в'є з неї хиткі, непевні, півп'яні вихори-крутні, що за крок-два розсипаються сірими порохнявими хмарками: хааа - тррр... шшш... хааа - тррр... шшш...
Чим рятуюсь? Аж ось він - мій прихисток. Слухай. Ні, не дихай. Чуєш?
...шшшуххх... шааа... шшшуххх... шааа... вітер... листя... вітер... хвиля... океан... липень... шшшуххх... шааа... мушшш... ляаа...
серпень 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685171
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2016
Сверчок-смерчок, смеркается,
Катит луна в окно,
Никак не получается
Залечь-упасть на дно
Тоски, тоски, тощищи -
Все дна не увидать,
Что дном казалось - днище,
Пробил, сверлишь опять!
Сверчок-смычок, смыкается,
Темнеет свод небес,
Все мыкает - не кается
Прогулов вовсе без
Тоски, тоски, тощищи, -
Лишь месяц, августов,
Свои ножи-ножищи
Таскает меж кустов,
Сверчок-сморчок, сморкается,
Морочит допоздна,
Никак не получается
Сверчку достигнуть дна
Тоски, тоски, тощищи -
Все дна не увидать,
Что дном казалось - днище,
Пробил, сверлишь опять!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682867
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.08.2016
Разговоры шли об этом весь год, готовились мы к этому весь год, даже сны об этом нам иногда снились, а когда это, наконец, пришло, оказалось, что говорили мы не о том, и готовились не к тому, и ждали не того, и снилось вовсе не то, что пришло.
Школа закончилась, вот-вот должна была начаться вступительная кампания, к которой мы готовились весь год, а мы вот только сейчас, сидя в тесной кухоньке за крохотным шатким столом, поняли, что с нами случилось.
Символом этого служила бутылка водки – ее утвердил на шатком столе старший брат одного из нас, который все это уже проходил и точно знал, как и что будет дальше. А вот мы – нет, мы еще ничего этого не знали, и только теперь, оказавшись лицом к лицу с той голубоватой бутылкой, мы вдруг это осознали.
Грубый, краткий, емкостью в пол-литра символ словно бы подвел черту, которой нам до последнего момента не было видно, и вдруг со всей отчетливостью, на которую способно человеческое воображение только в самые решительные моменты, мы увидели, что детство наше закончилось, и с минуты на минуту начнется какая-то другая, новая жизнь.
Водка, которую теперь нам вдруг стало можно, и символизировала «можно» - решительное и безоговорочное «можно» на разнообразные решительные и строгие «нельзя», которые до этого - в детстве, еще вчера - перед нами воздвигала жизнь. Теперь – можно!
Но водки не хотелось. Если бы не авторитет старшего брата одного из нас, если бы не желание – какое-то жалкое и совсем уж глупое желание – показать друг другу и ему, взрослому, что мы таки да, достойны и «можно», и водки, и всего того, что прилагается к этому символу, - нет, не стали бы мы ее пить, лихо опрокидывая в безусые рты прозрачную противную жидкость, со стуком возвращая стопки на шаткий стол и куражась над вчерашним нашим детством. Потому что больше всего нам хотелось не пить водку и не куражиться над детством, а плакать, плакать и плакать по нему. Потому что еще вчера мы были вполне детьми, у которых было какое-то взрослое будущее, а теперь будущее наступило и тут же исчезло, и оказалось, что будущее – обман, нет никакого будущего.
А вот прошлое – есть, и мы только что пересекли черту, которая отделяла нас от прошлого, от вчера, от детства. Мы ничего еще не приобрели и, по всему видно, уже не приобретем, но зато уже кое-что потеряли, и это кое-что еще было рядом с нами, да только ни прикоснуться к нему, ни вернуть его было уже нельзя.
Выпитая водка, хотя и символизировала наш переход во взрослую жизнь, наоборот, настроила нас на совершенно иной лад. Нам стало страшно – мы, наконец, осознали свою потерю, и теперь сидели, пригорюнившись и робко поглядывая друг на друга, как бы в надежде: а вдруг все это – понарошку, не взаправду, игра такая?
Но так же, как водка обнажила весь масштаб нашей утраты, она показала нам кое-что еще. Словно сквозь увеличительное стекло, мы вдруг увидали свою жизнь, пока еще коротенькую, но уже размеченную какими-то событиями и планами, а в ней – мы, четверо вчерашних школьников, завтрашние студенты, будущие солидные дядьки, отцы, деды-прадеды – и мы шли по каким-то неведомым дорогам, и преследовало нас разное, и мы преследовали различные цели, и терялись мы то и дело, но всегда находились, обретая друг друга и друг в друге - все то, что мы только что потеряли.
Вот и все, что нам осталось из только что приобретенного прошлого и потерянного будущего. Вот и все, что мы возьмем с собой, вот что нам оставило в наследство наше только что канувшее в Лету последнее лето детства. Вот! – и мы заключили друг друга в объятия, и кто-то, не стыдясь, заплакал, а кто-то молчал сурово, а кто-то пытался шутить, а кто-то стоял и смотрел, словно чужой. Мы еще помнили, мы еще верили, мы еще надеялись, мы еще стояли в тесной кухоньке голова к голове, а новая жизнь уже начала разводить нас в разные стороны.
И развела, и разбросала, и камня на камне не оставила от всего того, что водка, такая же обманщица, как и наше никогда не существовавшее будущее, посулила нам и показала, словно сквозь увеличительное стекло. Нет, ничего нельзя было взять с собой и перенести через черту, которая в тот день пролегла через тесную кухоньку, шаткий стол и наши маленькие детские жизни. Кончено! – все было кончено еще тогда, много лет назад, но мы не верили, мы не знали, мы не предполагали, что это будет так.
Тогда, голова к голове, плечо к плечу, обнявшись и всхлипывая, мы еще ничего этого не знали, а рассказал бы нам всю правду старший брат одного из нас, мы бы не поверили, мы бы затопали на него ногами, замахали кулаками и завопили в один голос «Нет! Ни за что! Не хочу!». Но старший брат молчал, и мы впервые в жизни испытали настоящее, еще не замутненное опытом и знаниями религиозное чувство. Да и как назвать иначе это чувство теперь, через двадцать лет, когда мысли и чувства уже смущены опытом и омрачены знанием? – Мы, четверо, испытывали небывалое, нефизическое единение, святое братство, и между нами четверыми словно бы находился пятый, который был и с нами, и посреди нас, и в нас.
Как та символическая водка подвела черту под первым, самым коротким отрезком жизни, так наше святое и недолговечное единение поставило точку в конце этого отрезка. Возможно, это был последний подарок нашего детства и первый опыт новой, взрослой жизни в будущем, где будущего больше не было. Едва родившись, наше братство достигло своего пика, единение накалилось до максимальных своих значений, мы испытали невозможное, экстатическое счастье – и вот тут жизнь уже взялась за нас, и судьба нашего братства была предрешена. Наше святое, на миг обретенное братство разрушилось, а мы, еще не осознав смерть этого невидимого пятого, уже испытали то невыразимо прекрасное своей горечью и полнотой пронзительное чувство, которое сопровождает умирание самых лучших на свете вещей. Нет, никогда и никак иначе не бывают в такой совершенной мере прекрасны самые лучшие вещи на свете, как только в момент своей смерти и ухода от нас, - вот какой урок преподала нам наша новая взрослая жизнь, как бы подготавливая: вот какими противоречиями вы будете жить дальше, забудьте все свои школьные «из пункта А в пункт Б», в реальном мире вовсе необязательно попадешь в пункт Б, выйдя из пункта А.
Нет, мы все живы, относительно здоровы, у нас есть адреса и телефоны друг друга, нам ничего не стоит собраться вместе в любой момент в какой-то тесной кухоньке за шатким столом и выпить водки, теперь уже не за расставание, а за встречу, но… Да черт его знает совсем что «но»!
Уж не знаю, кому и как это видится, но мне то самое взрослое увеличительное стекло кое-что показывает, и, насмотревшись туда, я не горю желанием поднять трубку и набрать номера, которые затвердил наизусть и помню на память с самого детства. С детства – которое, как теперь оказалось, случилось у нас одновременно и прошло рядом, да только у каждого из нас четверых оно было своим, непохожим на детство остальных, пусть и самых близких и родных тогда людей. Все, что было у нас общего, все-таки закончилось, а все, что было у каждого из нас своего и личного, - навсегда осталось со своим то ли хозяином, то ли слугой, то ли как у кого получится…
…Разговоры шли об этом весь год, готовились мы к этому весь год, даже сны об этом иногда снились, а когда это, наконец, пришло, оказалось, что говорили не о том, и готовились не к тому, и ждали не того, и снилось вовсе не то, что пришло.
2016
Фото: http://freetopwallpaper.com/wp-content/gallery/glass-design/glass-design-wallpaper-hd-100.jpg
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681925
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.08.2016
Ой, серпень-терпень, ой, лишенько, ой, літо-літечко...
Летіло, линуло, текло, тягнулося це літо, наче один нескінченний день, день стиглий, витриманий, настояний, суцільний, без розривів, провалів і шпаринок, одночасно і швидкоплинний, і завмерлий, застиглий, такий, як сам час, який ніколи не зупиняється, а все ніби стоїть, час і час, ранок, день, вечір, ніч - а все це час. І літо було таким - куди не кинь оком, чого не торкнися - все літо, в усьому літо, і ти сам - літо. А зупинись, озирнись назад - і наче не було його. Подивись вперед - і нема його. А завмри-застигни - і ти по вуха в літі, як в часі, ти закляк у ньому раз і назавжди, ти - вже не ти, ти вийшов із лялечки, в якій, як щойно з'ясувалося й миттєво забулося, ти прожив усю довгу-довжелезну зиму. Ти - тепер вже справжній ти, прадавня комаха в бурштиновій краплі, твій власний забутий предок. І живеш-не-живеш ти не вздовж, а впоперек часу: для тебе вже ніщо і ніколи не зміниться, і у твоїх сітчастих очах - завжди й назавжди літо.
І незчулася комаха, як літо добігло серпня, мабуть, саме тому, що цей рух-плин-течія відчувалася, мов повна і безбентежна нерухомість, вводила тебе в оману, чарувала, обманювала, і доки ти вдивлявся своїми комашими очима на світ крізь сонячний бурштин свого вічно-літнього прихистку, літо-літо-літечко вислизнуло, мов верблюд крізь голкове вушко, і опинився ти разом із ним в іншому світі, іншому часі, в іншому собі.
Долетіло, долинуло, дотекло, добігло. Ні, ще не до кінця - літо увійшло у свою знервовану, втомлену, лихоманкову пору. Ні, це не кінець, якби ж це був кінець! - це набагато гірше кінця, тому що фінал вже ось, вже поруч, його вже видно, вже чутно, вже відчувається його гіркавий аромат, вже де-не-де й торкнешся навіть його, як ногою торкаєшся риби у воді, а жити ж іще довжелезний місяць, і вдивлятися у неминучий фінал, наче у прірву, - ніби ще довше. Ось це й є - найстрашніше, тому що раптом у твоєму щасливому комашиному житті, яке завмерло-пливло впоперек часу, виявилися гострі краї - минуле й майбутнє, а ті краї, як відомо усім комахам, відділяють смертних від безсмертних. Це серпень.
І сум, і жаль, і вбивча насолода, і погляд твоїх сітчастих очей - тільки назад, у незворотнє, неворітке, майже втрачене, що водою нині дніпровою, піском дніпровим тече між пальці, не вхопити, не втримати, не пригорнути.
І мерехтить думка в комашому твоєму мозку, наче вогник, блимає та думонька, ворушиться, грає-гріє надією, що літо прийде знову, звісно, прийде, вже наступного року, неодмінно, як завжди, а ти дивишся на нього, ніби бачиш останній раз. А він і є останній - адже вмерти тобі, щойно безсмертній комашці, до наступного літа, і бути тобі мертвою, нехай навіть в образі й подобі - страшно вимовити! - людини, але мертвою, неживою, відумерлою комашкою, схованою в лялечці, що вважає себе особою, особистістю і взагалі - людиною, бути-днювати-ночувати тобі в тій людині-лялечці, всередині цілком чужого і ворожого тобі буття. Ні, це не втрачене літнє щастя у бурштиновій краплі, що застигла-пливе впоперек часу, ні, панове, навіть не порівнюйте... Тому-то для тебе, комашисько, кожне літо - перше, і кожне літо - останнє, і між ними - сама смерть без краю, і не перетнути тобі цей безкраїй простір без того, щоб не вмерти, і тому серпень для тебе - агонія, передвістя кінця, судоми, біль, за якими - кінець, фінал, крах!
Ой, літо-літечко, ой, серпень-терпень, ой, лишенько...
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2016
Вдень квітневе небо було таким прозорим, що колір в ньому ледь помічався, а на вечір воно насичувалося відтінками бузкового і фіолетового. Івась стояв у вузькому дворику-колодязі, яких ще чимало збереглося в Старому місті, та дивився на це небо, і воно в сіро-блакитних сутінках здавалося йому аплікацією з оксамитового паперу. Коли Івась був малим, він полюбляв робити аплікації з такого паперу, і його аплікаційне небо завжди було саме таким – фіолетовим і бархатистим. Ще Івась наклеював на нього малесенькі зірочки, так-сяк вирізані з фольги, а от на цьому квітневому небі ніяких зірок не було.
Жодної зірочки! Івась зітхнув. Такі дивні були ці дні, гарні, ясні, проте дивні. Його цими днями невідступно щось бентежило, і тому зітхав він часто. Він і сам не міг збагнути, що саме його непокоїть. Якесь незрозуміле, тьмяне, неспокійне почуття накочувалося, сповнювало його так, що він ледь не плакав, - так йому ставало тоскно і тривожно. А за хвилину те саме почуття накочувалося на нього ніби з іншої сторони, і тоді Івасеві хотілося всіх обійняти і розцілувати, і в кожному зустрічному йому ввижалася то його доля, непомічена, але ще не занапащена, то давно втрачений і безугавно оплакуваний друг. Почуття це було водночас і надзвичайно печальним, і невимовно прекрасним, та Івась нічого не міг із ним вдіяти, він просто здавався йому, навіть не намагаючись протистояти або хоч якось його назвати, визначити та зрозуміти. А ще Івасеві здавалося, що більше ніхто навколо не знає такого почуття, і від того в ці дивні ясні дні, повсякчас перебуваючи серед людей, він гостро відчував свою самотність. Тож Івась знову й знову зітхав про щось невимовно прекрасне і надзвичайно сумне.
Знову подивившись на небо, Івась перевів очі на будинки, стіни яких утворювали цей двір-колодязь. Тут поціновувачу архітектури було на що подивитися. Кожна з чотирьох стін «колодязя» представляла іншу епоху та власний стиль, але Івась волів дивитися лише на одну стіну. Гладенька, блідо-жовта, стіна підносила над Івасем п’ять своїх поверхів з рядами вузьких високих вікон. Івасеві марилося в цій стіні та в цих вікнах щось італійське або навіть суто римське, навіть давньоримське, хоча понад стіною на брандмауері світилося якесь недоступне Івасеві слово явно французького походження. Праворуч і ліворуч до цієї жовтої стіни тулилися нефарбовані та нештукатурені, місцями смарагдово-зеленкуваті від моху цегляні мури. Вони лиш підкреслювали ясність, чистоту та виразність ліній жовтої стіни та її вікон. «Чому я не архітектор?», питав себе Івась і чудово знав, чому. І від того, що знав, він віднаходив ще більше краси та чарівності в цій стіні; фахівець, певно, міг би цю стіну і розкритикувати, і дощенту розбити Івасеві римські асоціації. А так у Івася в Старому Місті був власний куточок Риму, де Івась та Місто були нібито не сповна собою, проте один відчував себе повною мірою архітектором і навіть почасти давнім римлянином, а другий… - хто знав, чим відчував себе той загадковий і давній другий, але Івась великодушно дозволяв йому уявляти себе в цьому дворику чим завгодно.
Якщо ж Івасем з якогось дива заволодівав скептицизм, і він починав прискіпуватися до своєї римської стіни, йому достатньо було озирнутися. Римська стіна епохи Відродження дивилася на невиразний фасад епохи Застою, облицьований миршавими кахлями, колір яких Івась називав «припадочним». І Рим знову повертався в цей двір та в Івасеву розбурхану душу.
Та сьогодні, в цей бузковий вечір, Івась бачив свою стіну інакше. Він приплентався в цей двір-колодязь, аби знову зануритися в атмосферу свого уявного Риму, сподіваючись, що вона змиє його незрозуміле томління й самоту, вилікує сум та приборкає радість, які смикали Івася між собою та сповнювали його очі то гіркими, то щасливими сльозами. А трапилося все геть не так, ніби Івась опинився в дешевій, знущальній карикатурі на свій таємний притулок. Небо над стіною дивилося на Івася недолугою дитячою аплікацією з бархатного паперу, а сама стіна раптом холодно та неприязно поцікавилася в Івася, чого це на ній – якщо вона таки римська – геть не знайти славнозвісної римської патини, бо вкрита вона лише жовтою фасадною фарбою, мерзенно сучасною. Івась, захоловши від жаху, дивився на свою римську стіну, та пригадував, що легенда пов’язувала загибель Риму з очищенням усіх його мурів від патини. І тепер із усім відчаєм, на який був здатен лише корінний, закоханий у Вічне Місто древній римлянин, його творець, архітектор та імператор, Івась і розумів, і відчував, що Рим щойно пав, загинув назавжди, безповоротно та остаточно, і крізь усі його брами, тріумфальні арки та через пагорби перекочуються хвилі жадібних, брутальних варварів…
Сльози бризнули з Івасевих очей, він був розчавлений цієї страшною катастрофою, яка перевершила всі його колишні печалі та виявилася останньою, вирішальною катастрофою. Мертві мури, мертві вікна, мертві століття слави і краси застигли довкола Івася, засипані попелом і сплюндровані руками варварів. І він заридав ридма, заплакав із дитячим схлипуванням і собачим скавучанням, не маючи сили втриматися чи зупинитися. Ось що означали ці дивні квітневі дні, ось що сповнювало Івася та катувало його. Передчуття біди, передвістя катастрофи, герольди кінця ходили за ним по п’ятах, а він не зрозумів, а він не помітив, а він не врятував своє Вічне Місто…
Десь угорі з’явилося світло і потяглося, поплило кудись. Івась, все ще здригаючись і схлипуючи, підвів очі й устиг побачити в темному небі яскравий хрест, що ніс перед собою короткі промені світла. Літак заходив на посадку, осяяний усіма своїми вогнями та осяваючи ними небо навколо себе, від чого воно здавалося вже не бузковим і фіолетовим, а темно-синім і передгрозовим. Івась бачив літак не більше кількох секунд, той зник за ламаною лінією даху, і небо, втративши цей швидкий і яскравий світоч, м’яко засвітилося своїм власним присмерковим світлом, знову стало схожим на оксамитовий папір, тільки тепер на ньому подекуди з’явилися яскраві крапки – перші зірки цього квітневого вечора. Зірки лагідно дивилися на Івася, і сльози починали висихати на його обличчі, а в душі його рухалося щось нове, ще не усвідомлене, чому ще не було імені, але що вже зовсім скоро обіцяло прокинутися – чи то десь усередині Івася, чи то в якихось недосяжних для нього світах – іншим Вічним Містом, якому не загрожуватимуть ані варвари, ані час, ані катастрофи.
2013, редакція і переклад українською 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681528
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2016
Давным-давно, во тьме веков,
Когда, не знаю сам,
Стада слонов по сто голов
Бродили тут и там.
Свобода, пища, все для них,
Весь мир слонам открыт,
Слоны в условиях таких
Цветущий были вид.
Но годы шли - в какой-то век
Из веток и кустов
Вдруг появился человек
И начал есть слонов.
Слоны в испуге: как же так,
Господство наше где?
Не вольно стало сделать шаг
Ни к пище, ни к воде!
Кругом охотник, яма, кол,
Косматый троглодит
Уже почти со свету свел
Слоновий славный вид!
Но слон - мыслитель. Так-то он
Во избежанье мук
Себя, как зверь-хамелеон,
За серый спрятал бук.
И в самом деле: серый слон
Из виду пропадал
Когда средь буковых колонн
Недвижимо стоял.
Слоновья кожа - что кора
На буковых стволах,
И слон негромкое "ура"
Вскричал, утратив страх.
А по ночам, как смотрит сон
Косматый троглодит,
По лесу ходит серый слон
И шепотом трубит.
Вот так, избегнув жадных рук,
В лесу, как ряд колонн,
Живут - слоноподобный бук
И буковидный слон!
2016
Фото: http://img7.arrivo.ru/cfcd/c3/3915/1/thinkstockphotos.com_-_iStockphoto2.jpg
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681239
рубрика: Поезія, Сказки, детские стихи
дата поступления 01.08.2016
У сиву давнину в містечку Гротборг жили два хлопчики, брати-близнюки Авіс і Навіс.
Гротборг – містечко стародавнє, але таке маленьке, що був там один-єдиний ліхтар. Висів той ліхтар на високому кам'яному стовпі посеред ринкової площі. Щовечора ліхтар засвітлював і щоранку гасив старий-престарий Пан Ліхтарник.
А ще в тому містечку був такий звичай. Будь-яка мати неодмінно наказувала дитині, яка виходила на вулицю, а з настанням сутінок – і наказувала, і нагадувала двічі навздогін:
- Спиною до ліхтаря не обертаються!
ФРАГМЕНТ
За умовами видавничого договору книга казок [b]СВАНТЕ СВАНТЕСОНА "Сказки прежних времен"[/b] видалена зі сторінки.
Казки Господин Фонарщик (Пан Ліхтарник), Гномий угль, Куриный Бог Эггелунда, Крамб из Эйнесунда, Отшельник из Бьернвика, Русалки Никельброка, Замок у Старого моста, Лесной Король відтепер доступні як електронна книга.
Збірку казок СВАНТЕ СВАНТЕСОНА (російською, формати EPUB, FB2, PDF) можна знайти в магазині [b]ANDRONUM Мультимедійного видавництва Стрельбицького[b][/b][/b]
Посилання: https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/
За цим посиланням можна придбати книгу, а також повністю та безкоштовно ознайомитися з текстами казок "Пан Ліхтарник" та "Курчячий бог Еґ[u]ґ[u][/u][/u]елунду"
Офіційна сторінка книги на Фейсбуці: https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680595
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2016
…Не тепер і не тут, але було, було. Точно пам’ятаю, що було, але коли, де – ні, цього пам’ять моя не знає. Та й що та пам’ять? – події, слова, рухи, знаки, символи, запахи, кольори, форми. А почуття? Це теж пам’ять? Не певен; про все, що вона зберігає, я ніби в книжці читав – мертві, вкриті порохом і пліснявою факти. А от почуття – інші.
Якщо видобути їх з невідомо де прихованого закапелка – вони живі, пульсуючі, справжні, теплі, ніби не там-тоді, а тут-тепер. Вони – мої, відтоді, як вперше пізнав, і дотепер, як (…пригадав?), і назавжди, доки... пам’ятатиму? житиму? Чи житиму, доки пам’ятатиму?
Було, було… Колись і десь, але ранок зростав над річкою. Сонце плавало в небі, наче жовток в молоці. Тиша стояла надзвичайна. Хоча ні: звичайна тиша, природна, ранкова німота. Навколо листя - зелене, кручене, гладке, різьблене, з темно-бузковими і червоними жилками, віти серед листя – й тиша, анічичирк, аніруш, аніщо.
І раптом – гуп!.. А тоді ще: гуп… гуп… Наче три важкі, проте обережні, стримані кроки, наче хтось великий і невидимий серед листя і ранкової німоти скрадається, намагаючись жодним зайвим рухом не видати своєї величезної, до вирішального часу втаєної присутності.
Тамую подих. О, тамування подиху – це мистецтво, що я добре опанував, тут я майстер... І знову - майже нечутно - гуп… Невідомий і величезний наблизився ще на один крок. Серце закалатало, опираючись придушеному в горлі подиху, що рветься з темно-червоної темряви легеневих глибин.
Гуп…
Час минає – повільно, обережно, як невідомий невидимий серед листя. Серце рве груди, гатить у скроні: кисню! Кисню мені! Кис…
Гуп…
Це серце чи крок? Хто скрадається, хто тут?! А може, це і є – час?
Гуп… - кінець тамуванню подиху! Хай там що, аби скоріше!
І події слухняно і миттєво прискорюються, невідомий і величезний більше не ховається за непроникною стіною листя. Десь угорі - шшшшурх! – погляд метнувся на звук, та одночасно долі – гуп! – і щось ніжно торкається ноги.
Яблуко. З гілки – шшшшурх! – воно пролетіло коротку відстань до сірого, ще холодного піску, і не зустрівши на своєму шляху нічиєї геніальної голови, - гуп! – вдарило землю, залишило охайну круглу виїмку і покотилося, доки не торкнулося моєї ноги. Яблуко. Ні, нічого я не збагнув, ніякого нового закону не відкрив. Хіба що…
Гуп... - нема відповідей, нема зарозумілої міської впевненості, нема знань, нічого нема - тільки глухе гупання яблук в ранковій тиші, тільки сонце, що плаває в небі, наче жовток в молоці, тільки пронизливе, всеохоплююче почуття…
Гуп!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680034
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2016
каким бы ни был ясным горизонт,
он может затянуться облаками,
и скрыться, как лицо за кулаками,
за атмосферный украи́нский фронт
и потемнеть способное, небес
темнеет темя, морщится грозою
такой, что и не снилась мезозою
(про мезозой молчу, тут не ликбез)
и бьет наотмашь по своим басам,
и молнией швыряется слепящей,
как будто бы грозы для славы вящей
недоставало тихим небесам,
и вот когда, усилившись в разы,
гроза достигнет пика - осторожность
отбрось совсем, осваивай возможность
хранить лицо перед лицом грозы
зачем же риск? - отвечу на вопрос,
тут смысл присутствует: эффект глобальный,
который гонит градус аномальный,
сулит нам только усиленье гроз
да вот еще: в крушении начал,
кто не поддался панике и страху,
тот посылает все невзгоды ... к праху,
тот сам себе - и лодка, и причал!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679146
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.07.2016
Юркові було зле.
Його вже водили до лікаря, і лікар сказав, що за два-три дні «саме минеться», та Юрко все ще нездужав, «саме» не миналося. Хлопцеві навіть ставало дедалі гірше.
Все трапилося, як це зазвичай і буває, несподівано. Квітень добігав кінця, і літо вже було зовсім поруч. Уроки фізкультури в Юрковому класі перенесли на вулицю, а там трималася така чарівна погода, що ті заняття перетворювалися на прогулянки, і остання чверть учбового року здавалася короткою передмовою до літніх канікул.
На одному з таких уроків Юрко й отримав свою травму. Грали у футбол, як завжди, пристрасно і затято, намагаючись за будь-яку ціну вирвати перемогу в «супротивника» і довести свою перевагу. Удар по воротах Юркової команди – захисник Юрко і нападник суперників здіймаються у повітря, м’яч пролітає над ними, вони проводжають його очима і зіштовхуються головами. А далі в Юркових спогадах утворилося невеличке провалля, тому що нападник врізався головою прямо в Юрків ніс.
Кров юшила з носу довго, а в голові гуло ще довше. Коли після уроків Юрко плентався додому, було йому якось по-нехорошому байдуже, він почувався кволим і хворим. Ввечері мама відвела його до травмпункту, і ось там лікар і пообіцяв, що «саме мине».
Наступного дня Юркові стало важко дихати, а найлегший дотик до розпухлого гарячого носу викликав біль і кровотечу. Удень Юрко хоча б міг читати, хапаючи повітря ротом, як риба на березі, а от вночі йому довелося скрутно. Мама відібрала книгу і вимкнула світло, а Юрко ніяк не міг заснути. Час тягнувся повільно, Юрко лежав без сну, прислухався до ударів пульсу в носі та розмірковував, чому раніше він ніколи не відчував пульсу в цій частині тіла, адже пульс напевно є скрізь, де тече кров. Йому здавалося, що годинник на стіні відраховував секунди то тихіше, то голосніше, а іноді взагалі зупинявся. Тоді лік часу вів лише пульс в Юрковому носі. Це було боляче і чомусь образливо.
Змучений Юрко підвівся з дивану і підійшов до вікна. Він відсунув фіранку і подивився на вулицю, однак там нічого не відбувалося. Мутний жовто-червоний місяць повільно виповзав з-за дахів, та небо лишалося темним. Десь невисоко і зовсім беззвучно пролітав літак. Юрко бачив лише бортові вогні літака, що спалахували через рівні проміжки часу. Між спалахами літак встигав переміститися, наступний спалах блимав на новому місці, і тому здавалося, що літак рухається стрибками.
Болісний пульс у зламаному носі, примхливий годинник на стіні, стрибучий літак у небі – все це видавалося Юркові надзвичайно важливим. Якби він тільки зумів збагнути, здогадатися, що ж це все означає, йому б напевно стало легше; можливо, він зовсім би одужав і знову пішов до школи. Та здогадатися було зовсім не складно; на ранок Юрка з високою температурою забрали в лікарню, де невідкладно прооперували. «Ще трохи, і було б запізно», - сказав хірург.
Палата була величезною. Юрко лежав горілиць, роздивляючись височенну стелю, і час від часу його починало нудити, тому що стеля несподівано робилася невидимою і нетривкою, мов туман. Дихалося Юркові тепер легше, але пульс у носі не вщухав.
Коли за вікнами засутеніло, удари пульсу почали завдавати такого болю, що Юрко засумував за примхливим домашнім годинником. Якщо б той рахував хоча б деякі з секунд, які тепер на його носі вибивав пульс, йому було б набагато легше. Однак у палаті годинника не було, а електричний годинник в коридорі виявився німим; зелені цифри «23:23» дивилися на Юрка холодно і байдуже.
Коли цифри на табло змінилися на «23:24», Юрко повернувся в палату і ліг. Він заплющив очі й знову побачив мутний жовто-червоний місяць, беззоряне темне небо і спалахи бортових вогнів. Тепер літаків було кілька, вони стрибками мчали навколо місяця, від чого здавалося, що то зірки почали рухатися, назавжди змінюючи карту небесних сфер, закони навігації та розрахунки астрологів. Юрка лихоманило.
Минуло три дні. Юркові робили численні ін’єкції та якісь болісні «маніпуляції», але уночі температура все одно зростала, змушуючи жовто-червоний місяць і бортові вогні невидимих літаків кружляти перед Юрковими очима у виснажливому танку, темп якого задавав Юрків пульс. Вранці, коли мама завітала провідати Юрка по дорозі на роботу, він попросив принести йому книгу: «Оту, чорну, про партизанів, пам’ятаєш, тато мені подарував».
Наступного дня мама принесла книгу. Загалом Юрко цю книгу вже читав, і навіть не один раз. Він любив перечитувати книжки, які йому подобалися, а свої улюблені знав ледь не напам’ять, однак все одно перечитував їх час від часу. Вага книги, її запах, шелест сторінок – все це надавало реальності Юрковим враженням, дозволяло йому поринути у створений автором світ, перетворитися на одного з його персонажів. А нині йому хотілося саме цього: втекти від болю, від лихоманки, відволіктися від лікарняної атмосфери, втомитися від читання так, аби пульс, мутний місяць і набридливі літаки залишили його, нарешті, у спокої й не турбували вночі.
І книга виправдала Юркові сподівання. Дуже швидко важливим стало лише одне: чи обдурять відважні і благородні партизани хитрого і підступного фон Бока. Хлопець весь зосередився на подіях минулої війни. І лихоманка відступила; літаки і місяць вже не могли пробитися в Юрків сон, в якому летіли під укіс ешелони, розвідники пробиралися засніженим лісом, а Ставка передавала партизанам чергове завдання. Юрко одужував.
Лише через багато років та цілком випадково Юрко довідався, що захоплюючі воєнні пригоди вигадала людина, яка довгі роки очолювала службу контррозвідки СРСР. Незадовго перед тим, як Юрко зі своїм носом потрапив у лікарню, людина та важко захворіла та в муках покінчила життя самогубством.
Книга привернула увагу Юркового сусіди по палаті, флегматичного чолов’яги років п’ятдесяти, чорнявого, з великим червоним носом. Помітивши ім’я автора на обкладинці, він пожвавішав і попросив у Юрка дозволу читати книгу, доки Юрко спатиме, відбуватиме «маніпуляції» або відпочиватиме. Юрко дозволив, але скоро про це пожалкував. Сусіда так захопився читанням, що Юркові було непросто отримати назад свою книгу. «Зараз-зараз», - казав чолов’яга, прикриваючись від Юрка ліктем і гортаючи сторінку за сторінкою. А потім він взагалі почав виходити з книгою у скверик при лікарні, і Юрко з образою і обуренням спостерігав за ним крізь вікно.
Мабуть, книга допомогла і безцеремонному Юрковому сусіді. Перш ніж він дочитав роман до середини, його виписали з лікарні. Він прийшов у палату прощатися; потиснувши руки по черзі усім хворим, він підійшов до Юрка і сказав: «Дай мені дочитати свою книгу. Будь ласка. Через три дні я принесу її тобі сюди, в лікарню, а якщо тебе тут вже не буде, я доставлю її тобі додому. Давай адресу.» Юрко зібрав усю свою волю в кулак. Скільки його дражнили жадібним і завидливим, але ж ні - він не такий. Тремтячим голосом Юрко продиктував свою адресу. Віддавати книгу було нестерпно.
Відтоді Юркові дні минали інакше. До п’ятої вечора час ледь рухався, раз у раз зупиняючись, а від п’ятої до сьомої, коли лікарняні правила дозволяли відвідування хворих, час несподівано пускався навскач. Юркові здавалося, що зелені цифри на табло електричного годинника в коридорі змінювалися з «17:00» на «18:00», а тоді на «19:00» миттєво, без відліку хвилин. Та сусіда так і не з’явився.
Через кілька днів Юрка також виписали з лікарні. Травень вже перевалив за свою середину, і літо, справжнє літо запанувало в місті. Юрко завжди любив цю пору, коли сонце вже бувало гарячим, але ще не стало нещадним. Але тепер Юрка погода не обходила. Він вже зрозумів, що книгу йому не повернуть, та все ще краяв себе надією.
Почалися канікули, і Юрка відправили на село. Там він майже забув про свою книгу, та восени знову згадав про неї. Тепер він мало не переконав себе, що влітку сусіда по палаті приходив і приносив книгу, але не застав нікого вдома, і Юркові тепер було ніяково.
А ще через деякий час Юрко забув і свою травму, і непорядного сусіду, та лише зрідка шкодував за втраченою книгою.
[i]2016 (переклад з російської)[/i]
Оригінальний твір російською: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495022
Світлина: https://metrouk2.files.wordpress.com/2014/10/ad148224866a-plane-flies-be.jpg?quality=80&strip=all
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679047
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2016
Плыл по небу крокодил
И на землю слезы лил, -
Крокодил своей слезой
Замышлял в июльский зной
Обмануть и заманить
И без счета проглотить
Пешеходов и собак,
Птиц, котов и просто так
Без названия зверей:
- Эй, вылазьте поскорей,
Потанцуйте под дождем,
В одиночку и вдвоем,
Надоел вам этот зной?
Время встретиться со мной!
Ну, а сам-то пасть раскрыл
В небе, даром что бескрыл,
Потирает пары рук
Или ног (поймешь не вдруг).
Но когда на мокрый двор,
Ливнем вымытый в упор,
Из укрытий выходил
Танцевать, что было сил,
Кто-кого-и-в-чем-родил, -
Крокодила след простыл.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678730
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 18.07.2016
Запинаясь о ветер, качаясь от зноя,
Пробирается в город бродяга Июль,
И сквозь окна ныряет под крышки кастрюль,
Превращая в варенье борщи и жаркое,
И уводит усталых, бредущих на службу,
Мимо службы-недружбы на солнечный пляж,
Загоняет в волну, как машину в гараж
На покой-перестой; торопиться не нужно,
Нужно прыть поумерить и жить в полувздохе,
В полувзмахе руки, среди ласковых волн
Беззаботно качаясь, как маленький челн,
Несозвучно совсем суетливой эпохе,
Но созвучно бродяге - доверьтесь Июлю,
Он не тащит, как в омут, в бессмысленный труд,
Пусть тем временем где-то и сеют, и жнут, -
Принимайте Июль, трижды в день, как пилюлю,
Как насущный хлебец, окуная в разливы
Облаков, испятнавших лазоревый стол,
Как мельчайшее из наименьших из зол,
Принимайте скорей! - И июльте счастливо.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676617
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.07.2016
Пізнім вечором актор Семен Чіграков прожогом вискочив зі службового виходу театру в тьмяно освітлений провулок, швидко дістався площі перед театром і підтюпцем її перетнув, а тоді стрімко попрямував кудись темним сквером. Він йшов, не розбираючи шляху, аби лиш опинитися якнайдалі від театру.
Нудна, передбачувана п’єса йому одразу не сподобалася, а під час репетиції він переконався, що постановка – цілком провальна. Втім, Семен давно вже втратив будь-які ілюзії: в їхньому театрі, певно, завдяки якомусь злому і наполегливому диву, збиралися виключно невдахи, позбавлені таланту та уяви, але не амбіцій. Тому інших постановок майже ніколи не траплялося, і атмосфера за лаштунками завжди була нервовою, напруженою, різко та кисло тхнула чи то застарілою чварою, чи то прикрим борщем з дешевенької їдальні за рогом.
Проте колись його сповнювали надії, він геть не сумнівався у власному таланті і твердо вірував у своє акторське і людське щастя. Куди все це зникло? Може, колись, у якийсь забутий момент своєї біографії він ухвалив неправильне рішення, зробив помилковий вибір? Адже рішення доводилося ухвалювати часто, і вибір робити – ще частіше. Коли ж, якого разу він схибив?
Чігракову було вкрай неприємно, що його міркування про себе самого і власну долю виявилися пов’язаними з нікчемною п’єскою безславного писаки. Все в тій п’єсі викликало в Чігракова не вигук, а лемент: «не вірю!». Сюжет як такий, персонажі, репліки – все тхнуло фальшем, а помилки – історичні, фактичні та орфографічні – громадилися одна на одну, готові будь-якої миті завалитися і поховати під собою не лише невдаху-драматурга і безталанного режисера, а й самого Чігракова. «Ляпсус-Трубєцкой, - мурмотів Семен, крокуючи в темряві, - шакал… у вигляді змії…»
Та був у п’єсі момент, який при усій своїй драматургічній немочі з невідомих причин змусив Чігракова замислитися. Семен так загруз у власних роздумах, що геть випав з репетиції.
Дія п’єси розгорталася в окупованій фашистами Франції. Окупанти і колабораціоністи лютують, бійці Спротиву героїчно протистоять. Персонажа Чігракова – парижанина Етьєна – хапають есесівці і тягнуть на допит. Причини арешту Етьєна незрозумілі, питання йому ставлять найрізноманітніші, то про Спротив, то про Західний фронт, то про Східний. Кінець кінцем, Етьєну пропонують вибір: або співпрацювати і видавати макі (і це в Парижі, де їх взагалі ніколи не було!), або розстріл. Часу на роздуми – година. І тоді Етьєна відсилають поміркувати у внутрішній двір тюрми.
І саме в цей момент Чіграков ясно, до найдрібніших деталей і дрібниць уявив собі усе.
Конвой виводить його з крихітного, просмерділого потом і цигарковим димом кабінету.
Вони йдуть вузькими темними коридорами без вікон.
За спиною важко гупають солдатські чоботи.
Відчиняються двері, його штовхають у спину, двері з лязкотом зачиняються.
Перед ним – вимощений бруківкою двір. Жовто-сірі стіни. Заґратовані вікна. Небо також заґратоване.
Вже сутеніє, накрапує дощ.
Етьєн зробив крок і зупинився. По дорозі з кабінету в його голові промайнули лише дві думки. Спочатку від подумав: як можна видавати на вірну смерть людей, нехай зовсім тобі незнайомих, навіть невідомих, яких ти ніколи не бачив і напевно більше не побачиш? А тоді: як можна видавати на смерть себе?
І більше Етьєн про свій вибір не міркував. Він дивився на горбкувату поверхню двору, де кожен камінь йому виднівся, наче освітлений полуденним сонцем. Уся увага Етьєна зосередилася на тій бруківці, він дивився на неї, ніби то було не звичайне каміння, а смарагди та алмази.
Поміж бруківки де-не-де проглядали вузенькі смужки землі з втоптаними в неї недопалками та гільзами. Чомусь Етьєну здавалося, що тепер дуже важливо – важливіше за геть усе на світі – знайти хоча б одну травинку поміж каміння. І він розпочав походжати двором, глибоко сховавши руки в кишенях піджаку і низько схиливши голову, і все вишукував зелене серед бруківки. І він знайшов, навіть не одну стеблинку, а ціле пасмо трави, в західному куті тюремного двору, між бруківкою і стіною. Етьєн дивився на цю зів’ялу траву, якої вже торкнулася осінь, наче на справжнє диво.
Потім він помітив павука, який сплітав свою павутину в заґратованому вентиляційному отворі. Рух повітря коливав павутину, вона гойдалася, гойдався павук, але роботи своєї не кидав, перебирав лапками, ніби перевіряючи павутину на міцність. Етьєн слідкував за павуком, витягнувши шию і затамувавши подих, намагаючись не злякати його і не завадити його роботі.
Нині все це – чорне каміння між жовто-сірих стін, смужки землі та розтоптані гільзи, пасмо трави під стіною, павук і його павутина – заслонило від Етьєна все решту, витиснуло все зайве та дріб’язкове, натомість сповнивши світ спокоєм і тишею. Він дивився на все це невідривно, так, ніби в тому камінні, стеблинках і павутині приховувалася найбільша таємниця, від розгадки якої тепер залежало все. Якщо б Етьєн тільки зрозумів, розгадав раптом ту таємницю, якщо б він зміг хоч на мить замислитися над нею… - але він не міг, вражений простотою речей, яким була довірена така важлива – найважливіша – таємниця. Каміння, трава, павутина… так просто…
Він все ще стояв у західному куті двору, коли за ним прийшли. Солдати потягли його в крихітний кабінет, просмерділий потом і цигарковим димом. Етьєн стояв перед офіцером, який щось промовляв наказовим тоном, та не чув жодного слова. Його губ торкалася ледь помітна посмішка, легка і водночас тріумфальна: каміння, трава, павутина – так просто. Найбільша таємниця всесвіту не просто була довірена цим прекрасним речам – вони і були цією таємницею.
Тиша, що повільно і велично, мов туман, опустилася на Етьєна ще у дворі, зійшла на нього, не відбираючи звуки, а відкриваючи суть звуків і предметів. Офіцер махнув рукою і щось вигукнув, світло відбилося в його окулярах. Етьєн знову нічого не почув. Він цілком віддався відчуттям скла, в якому заломлюється світло, і світла, що заломлюється в склі.
Солдати потягли Етьєна на двір і поставили біля західної стіни. Вже смеркло, але Етьєн все так же ясно, як годину тому, бачив каміння, траву, павука, а ще краще – таємницю, приховану ними, приховану від усіх, крім нього, Етьєна.
Етьєн знову посміхнувся, офіцер щось викрикнув, спалахнув вогонь, в якому билися і перепліталися райдуги, тяжко навалився і негайно відступив біль, ніч почала світлішати, витончуватися, танути, і ось вже довкола було саме лише світло…
Потім в тому світлі згустилися і виокремилися контури, фігури та рух. Чіграков побачив якогось типа, який стрибав перед сценою, розкидав навсібіч аркуші паперу та беззвучно роззявляв рота. Семен упізнав режисера, а через мить почув і його голос, зірваний та істеричний. Режисер волав:
- Твоя репліка, Семен! Семен, репліка! Ну, «я згоден»! «Згоден»!!! Та розбудіть вже того йолопа, хто-небудь!
Семен обвів поглядом сцену, помітив перед собою стіл, біля якого стояв чоловік у сіро-зеленій формі. Чоловік вичікувально та з роздратуванням дивився на Семена, виблискуючи окулярами. Семен знову відчув – ледь-ледь – як світло заломлюється у склі, зітхнув і покрутив головою.
- Ні, - вимовив Семен і побачив, як брови режисера поповзли догори, збираючи його лоба багровими зморшками, розділеними тонкими білими лініями.
– Ні, - твердо повторив Чіграков. – Я цього не роби… не гратиму! – а тоді повернувся й швидко зник за лаштунками.
[i]2012, переклад українською 2016[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675486
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2016
Сідало сонце тихо. Дріт
Навкіс захід перетинав.
І ластівки швидкий політ,
І верховіття живопліт,
І спокій піднебесних справ -
Усе той дріт перетинав.
"Щось є у тому. Цілий світ, -
Так потай дріт собі гадав, -
Розпався, зник. Звичайний дріт
Без війн, змагань, бейсбольних біт
Розсік, мов гребля тихий став,
Той світ! - і цілий світ пропав.
Ось це є велич!" - Та захід
На дріт ніскільки не зважав.
І ластівки швидкий політ,
І верховіття живопліт,
І спокій піднебесних справ -
Ніхто на дріт той не зважав:
Ну що той дріт? - і поготів,
Чимало тягнется дротів!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673914
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 22.06.2016
…Брати були схожі і водночас різні, як дерева, посаджені дідусем при народженні онуків. Ті два каштани у палісаднику росли поруч: один з них виструнчувався, тягнувся угору, шукав світла поміж крон старших дерев, а другий висот не прагнув, кремезнів щороку і випростував гілля навсібіч – та завше невисоко над землею.
Отак і брати: старший ріс худорлявим, тонким і гнучким, а думками і мріями своїми сягав як не космічних, то щонайменше генеральських справ, хоча й ділився ними нечасто. Молодший – балакучий товстун – цікавився лише тим, що ближче до землі: рослинами, тваринами і мінералами, а пізніше – подорожами і географічними відкриттями. Однак будь-хто одразу розпізнав би в хлопчаках братів: не риси обличчя, не статура, а невловима, у кров занурена близькість проглядала з їх очей, проявлялася в рухах і голосах.
У травні обидва каштани рясно зацвітали, хоча цвіт їх щораз опинявся все далі і далі один від одного: біло-рожеві свічки старшого губилися десь у зеленавій височині, а суцвіття молодшого плуталися з вітами бузків і шовковиць. Дідусь, який вже давно помітив дивну тотожність вдачі братів і дерев, із втіхою споглядав цвітіння каштанів; йому видавалося добрим знаком, що обидва дерева цвітуть, нехай і знайшли вони свій життєвий простір на різних рівнях. Дідусь вірив, що його «хлопці-моло́дці» - так він їх називав – у свій час також являть щирі плоди своєї вдачі і своїх мрій і нахилів, бодай і в різних галузях. Та допоки майбутнє лишалося майбутнім, брати проводили разом весь час, а відмінності їх натури лиш урізноманітнювали хлопчачі розваги, ігри та забави.
Брати мешкали у старовинному будинку у середмісті; щоправда, лише вони вважали його старовинним. Усім дорослим пожильцям було добре відомо, що будинок – повоєнної доби; однак хлопці до часу тішилися думками, що їх оселя пам’ятала казкові, навіть легендарні епохи, а в її ще не досліджених закапелках приховувалися таємниці. Он, взяти сучасні конструкції; ну що, питали одне одного брати, зранку визираючи у вікно і плануючи новий день, що цікавого могло бути в тих шпаківнях? Нічого, одностайно вирішували вони і раділи, що їх дім, який вони досліджували вже кілька років, все ще не розкрив їм усіх своїх принад.
По-перше, підвал: справжній, такий, в якому з давніх-давен заведено різними утаємниченими людьми ховати скарби, темні секрети або просто цікавинки. По-друге, горище: шатровий дах створював справжнє піддашшя, з тих, де в різні боки виглядають слухові віконечка, схожі на маленькі ошатні будиночки, а до тих віконечок з горища ведуть рипучі дерев’яні драбинки, на яких дрімають голуби, а у темних кутках під дахом і попід масивними димоходами назбиралося чимало ящиків, скринь і коробок, у яких може зберігатися … та усе що завгодно! Щоправда, хлопці ще ніколи не бували в підвалі або на горищі, але цього літа вони збиралися, нарешті, включити ті казкові простори до своїх володінь та запанувати там удвох із усією насолодою, яку тільки хлопцям і тільки горища з підвалами можуть запропонувати.
А ще той будинок був дуже великим і на диво просторим. На кожному поверсі розташувалося лише по дві чималі квартири, та навіть самі ці поверхи, сходи і майданчики між ними видавалися хлопцям особливим подарунком від прадавніх будівничих: адже там, на тих сходах і майданчиках, брати вільно ставили досліди та експерименти з легкозаймистими речовинами і вибухонебезпечними предметами, за що в квартирі можна було б добряче отримати на горіхи. Брати мешкали на останньому, четвертому поверсі; коли вони верталися з прогулянок додому і від власних дверей дивилися униз, їм аж паморочилося в голові – такий широкий і безодній простір відкривався в них просто під ногами, одразу за чавунною, в блакитний колір фарбованої огорожею, оздобленою різьбленими дерев’яними перильцями! Втім, здається, лише молодшому паморочилося, бо він відсахувався від огорожі, щойно глянувши крізь неї, а от старший, навпаки, задивлявся в оту безодню надовго, аж допоки молодший чи бабуся, яка відчиняла двері хлопцям, не відтягували його від огорожі. В тій безодні можна було б помістити зо три поверхи сучасної нецікавої «багатоповерхівки»; найтихіший звук, втрапляючи в той простір, несподівано підсилювався і потім ще довго кружляв гулкою луною над сходами. Отакий от був у братів будинок!
Та хіба лише сам будинок? – адже стояв він у дворі, де двом малолітнім дослідникам було гуляти – не перегуляти: гай, а не двір, а в тому гаю – споруди і конструкції невідомого хлопцям призначення, широка, влітку сонячна, а взимку сніжна галявина, прихована від стороннього ока щільними заростями таволги, занедбані гаражі з остовами старезних автівок, і все це багатство оточене височезним кам’яним парканом у метр завширшки. Нетрі й хащі, хлопчачий рай, а не двір!
Та цього літа брати зрозуміли, що без підкорення горища і загарбання підвалу не буде їм у житті ані щастя, ані спокою. Незвідані місця бентежили їх уяву обіцянками нечуваних скарбів і здобутків: їм марилися приховані з давніх-давен таємничі, загадкові, незбагненні речі, напевно пов’язані з магією і чарами, історичними подіями і легендарними постатями, або хоча б старожитності на кшталт тих, що можна побачити у антикварному кутку міського ринку в недільні дні. І брати мало не щодня пристрасно споглядали двері до підвалу – масивні, важкі, з таким величезним отвором для ключа, що той ключ мав би бути завтовшки за бабусину качалку і важити не менше за дідусеву гантель. А до лазу на горище, прикритого квадратною лядою, хлопці підводили жадібні очі щоразу, як виходили з дому або поверталися з прогулянки: адже той лаз був прямо над дверима їх квартири. До лазу вела драбина з грубих металевих скоб, занурених своїми кінцями в стіну.
Ключ від підвалу надійно приховували дорослі – брати його навіть і не бачили ніколи; а от ляда горища, хоча й мала засув із вушком для замка, лишалася незамкненою. Тому-то хлопці і вирішили розпочати новий похід з відвідин піддашшя. Однак драбина, що як навмисно знаходилася поруч із їх дверима, ніби навмисно починалася на висоті, для малолітніх поки що недосяжній. Тож їм довелося чекати слушної нагоди, аби непомітно витягти з кухні важкий ослін і, стоячи на ньому, схопитися за першу сходинку драбини.
Старший спритно видерся на ослін і швидко дістався лазу. Він поштовхав металеву ляду, але підважити її не зміг: ляда виявилася заважкою. Брати коротко порадилися, і тоді настала черга молодшого; кремезніший за брата, він міг би впоратися з лядою. Старший спустився на площадку і заходився розважати себе тим, що стиха вигукував різні дурниці у прірву за чавунною огорожею і слухав луну власного голосу, а молодший рушив нагору. Здолати ослін і першу сходинку – не проблема, аж ось і ляда; та далі подорож несподівано зупинилася.
Мрії, надії та сподівання, всі фантазії про казкові скарби горища вмить випарувалися, коли хлопчик глянув униз – у ту саму безодню, що паморочила йому голову, навіть коли він міцно тримався за чавунну її огорожу. Тепер він опинився високо – ой, як високо! - над тією страшною прірвою. Якби хлопець звалився з драбини, він неодмінно приземлився би на килимок перед дверима і, мабуть, добряче при цьому забився, однак падіння це бачилося йому тільки отак: безпорадний і наляканий, він летить сторчголов повз драбину, рідні двері, брата, килимок, огорожу і все своє коротеньке життя, аж доки не розбивається на смерть об зелені і бордові кахлі на дні прірви. Світ загойдався йому перед очима, шлунок зсудомило, рот наповнився слиною, мурашки побігли спиною – і він вчепився у металеву ручку ляди, аж суглоби пальців йому побіліли.
Старший, невдоволений зупинкою, промовив, а луна підхопила і повторила за ним:
- Давай! (…ай… ай). Зараз верне бабуся (…уся… уся), чого завис (…ис… ис)?!
Та молодшому згадка про бабусю мужності не додала; він скосив очі, шукаючи шляху вниз до безпеки, але одразу збагнув, що опинився в пастці. Відірвати пальці від металевої ручки ляди він вже не міг – жах ніби прикув його правицю до неї, в той час як ліва рука прилипла до дерев’яного бортику, що оточував лаз на горище, а ноги вп’ялися у сходинку драбини, наче мавпячі лапи. Що ж робити? Висіти тут, скільки стане сил, а тоді… а тоді трапиться те, що він щойно вже і побачив, і майже пережив: політ у прірву, назустріч вірній смерті. Хлопча заплющило очі і прикусило тремтячу губу, аби не заревіти.
Аж тут хтось торкнувся його ноги – виявляється, старший брат вже висів на драбині прямо під ним і штовхав його у п’яту. Ці поштовхи налякали молодшого ще більше, і він з переляку так штурхонув ляду, що вона злетіла над його головою, потягла хлопця слідом і витягла на горище. Опинившись у безпеці, він відпустив, нарешті, ручку ляди, і вона з важким гуркотом впала на підлогу піддашшя, а з лазу миттєво виринув і другий брат.
Після удару ляди на горищі запанувала німа тиша, або ж хлопцям тільки так здалося, бо їх оглушив гуркіт ляди. Брати відійшли від лазу й почали роззиратися. Горище являло собою видовжений трикутний півтемний простір під дахом, пронизаний в різних напрямках тонким промінням світла, що проникало крізь шпаринки в покрівлі. В цьому просторі вимальовувалися крокви, димоходи, ящики і бочки. До слухових віконечок на даху дійсно вели драбинки – тільки не дерев’яні, а залізні; і голуби на їх сходинках не дрімали, мабуть, вони порозліталися, налякані вторгненням. Брати одразу рушили до тих віконечок і визирнули назовні.
Так рідного міста вони ще ніколи не бачили. Сірі, руді, зелені і червоні, шиферні, бляшані і черепичні дахи тяглися до далекого небокраю – а вони й не знали, що в середмісті є небокрай, хіба його побачиш серед щільної багатоповерхової забудови, коли сам ледь сягаєш маківкою дверних клямок та інших невисоко розташованих предметів! Вулиці розтинали масиви дахів; де-не-де височіли тополі, гордовито здіймаючись над кронами веселих лип, вишуканих робіній і легковажних платанів. З зелені визирали білі і жовті мури, на сонці виблискували вікна, подекуди сяяли золоті бані, а неосяжний блакитний простір прошивали у швидкому польоті ластівки і стрижі. Брати мовчки дивилися на своє місто, аж допоки десь у далині не виник новий несподіваний звук.
Здавалося, до хлопців наближався потяг: він швидко сунув горищем прямо до закляклих на драбинках дітлахів, він вже був зовсім поруч – та тільки де, немає потягу, навіть і бути його тут не може! Аж раптом у маленькі обличчя вдарив тугий подув вітру, і діти зрозуміли, що той звук видавав вітер, як котився горищем від одного краю до іншого. Вітер розкуйовдив волосся на головах хлопчаків, ущух, і запанувала тиша; а тоді знову в далині загуло, наблизилося, вдарило гарячим сухим повітрям і затихло, - вітер пересувався горищем, наче потяги на якомусь вокзалі з жвавим рухом. Брати перезирнулися і вирушили на пошуки того, за чим вони сюди й прийшли: скарбів і таємниць.
Ані скарбів, ані таємниць на горищі не знайшлося: під коминами валялися лише порожні ящики, старі валізи без кришок, обрізки дощок, бите скло, на кроквах висіло якесь дрантя й гойдалося сухе павутиння. Та братам було не до розчарувань: їм спало на думку, що через лаз над квартирою вони зможуть потрапляти й до інших під’їздів будинку, а відтак – несподівано з’являтися у тилу «ворога» під час дворових баталій. Але вповні порадіти такий тактичній перевазі вони не встигли: з лазу почувся розлючений голос бабусі, яка питалася, у яких таких справах їх понесло на горище.
Цей голос мав дивовижний вплив на братів і зазвичай швидко переконував їх робити те, що слід, а не те, що заманеться. Тож вони миттю опинилися на майданчику перед дверима; молодший навіть не встиг злякатися безодні за чавунною огорожею і взагалі не пам’ятав, як спустився з горища. Мабуть, тому, що вдома їх напевно чекала розмова із бабусею, дідусем і батьками, яка могла закінчитися лишень чимось неприємним. І побоювання малих дослідників справдилися: сімейна рада визнала їх винними за всіма пунктами висунутих обвинувачень і запроторила під домашній арешт на цілу вічність – на тиждень. Відтак хлопці-моло́дці ниділи вдома сім наступних гарячих, мерехтливих, зеленаво-сонячних липневих днів, втішаючись спогадами про рідне місто, вперше бачене з-під неба, про гомін невидимого потягу, яким вітер ганяв горищем, та про несподівано здобуту можливість виринати за спинами хлопців із сусідніх будинків у скрутний момент чергової «війни». Щоправда, останню можливість було втрачено так несподівано, як і здобуто, і втрачено назавжди: днів через три після героїчного походу братів під дах на засуві ляди горища з’явився важкий чорний замок.
Певно, дорослі вважали, що таке суворе покарання надовго охолодило авантюрні нахили братиків, а відтак їм знову можна довіряти – звісно, тією мірою, якою взагалі можна довіряти малим розбишакам із доволі довгим переліком карколомних пригод. Тому коли брати перехопили дідуся дорогою до підвалу і запропонували йому допомогу, ніхто й гадки не мав, що ними керує не тільки щире бажання допомогти. Дідусь зібрався до підвалу по макітру, яка невідомо чого перекочувала туди з бабусиної кухні; хлопці стрибали довкола дідуся, хапали його за ноги і вигукували:
- Дідусю, ми миттю, давайте-но ми підемо, дідусю, чотири поверхи вниз, чотири вгору, нам це раз-два, а вам важко!
Розчулений дідусь з легким серцем віддав хлопцям ключ від підвалу і повернувся до улюбленої газети. Ключ виявився звичайнісіньким, таких чимало зберігалося у шухлядах старого секретеру, що дрімав у передпокої, - хлопці навіть відчули розчарування. Хіба такими ключами замикають таємниці? Та й отвір у дверях підвалу натякав зовсім на інше… Вже коли вони рушили сходами вниз, дідусь визирнув з квартири і повідомив своїм хлопцям-моло́дцям, що вимикач світла у загальному коридорі підвалу розташований десь у трьох кроках від дверей праворуч, а у приватній комірчині – ліворуч, одразу за дверима. Брати крикнули «добре-добре!», під’їздом покотилася луна, дідусева голова сховалася за дверима, і хлопці, злодійкувато перезирнувшись, застрибали сходами назустріч новій пригоді.
Перепони розпочалися ще до того, як хлопці потрапили до підвалу з крихітного, ледь-ледь освітленого майданчику перед його дверима. Ключ губився в широкому і глибокому отворі; брати по черзі намагалися відчинити замок, штрикали в отвір ключем, крутили його навмання, прикладали то око до отвору, то вухо до дверей, але впертий ключ дверей не відмикав, бо навіть у замкову щілину не влучав. Розлючені, спітнілі, брати копали двері і вигукували то ласкаві, то образливі прізвиська, звертаючись до дверей, підвалу, ключа і замка, аж раптом ключ ніби сам собою скочив у щілину, замок клацнув, двері піддалися і повільно поринули у суцільну темряву за ними. Підвал було відчинено.
Молодший брат зробив крок уперед, наосліп намацуючи стіни, коли старший вимовив одне слово:
- Німці.
Молодший від несподіванки аж підскочив на місці, а тоді прожогом повернувся на майданчик перед входом до підвалу і запитав:
- Які ще «німці»?!
- Німці полонені після війни цей будинок збудували, - напучувально проказав старший із зарозумілим виглядом.
- Звідки знаєш?
- Білоцерківський учора розповів.
Сусіду Білоцерківського брати поважали. Свою квартиру він перетворив на бібліотеку: від підлоги і аж під височенну стелю кімнат і коридорів розташувалися полиці, обтяжені книжковими скарбами. Різними мовами, від стародруків до сучасних видань, - здавалося, на полицях тієї приватної бібліотеки знайдеться будь-що. Принаймні, поки що не було випадку, щоб там не виявилося книжки, про яку питали брати. Сусіда, мабуть, не тільки зібрав, але й прочитав усі ті книжки, можливо, й деякі інші: недарма ж у будинку Білоцерківського вважали людиною, здатною відповісти на будь-яке питання, хоча дехто й кепкував над ним, поза очі називаючи «буквоїдом» і «книгогризом», від якого минулого року з гучним скандалом пішла дружина – хіба не через його надмірне захоплення книжками?! Та хлопцям до тих пліток було байдуже; вони знали: всьому, що стверджував Білоцерківський, як-от про будинок і німців, вірити можна без вагань і сумнівів.
Але книжки книжками, а німці – німцями. Відтак темрява за дверима підвалу виглядала інакше: молодший брат з острахом дивився у чорноту. В його голові вирували легенди про зодчих і будівельників, замурованих у стінах зведених ними фортець і палаців; привиди тих нещасних потім і самі не мали спокою, й живим його не давали. Хіба з полоненими німцями не могло трапитися такого? Та що німці! – Індіанець Джо. Злочинець, що заблукав у печері, а тоді вивалився мертвий, страшний і скоцюрблений з-за дверей, якими за наказом судді Тетчера закрили вхід до печери, - цей мистецький жах вже давно бентежив малого. Казав же Гекльбері, що дух Індіанця чигає на ворогів, аби помститися за приниження і смерть. А що, як…
Раптом у підвалі спалахнуло світло, - старший вже встиг пройти у темряві три кроки до вимикача, намацати його і ввімкнути електрику. Тепер він стояв, засліплений світлом, мружив очі, а його правиця все ще була витягнута вгору, до вимикача, а довкола… ну, так, довкола не спостерігалося жодних привидів. Брати рушили до комірки по свою макітру, по дорозі роздивлячись і обмацуючи предмети, що зберігалися у загальному коридорі: розпаровані лижі, заляпані фарбою складані драбини, в’язанки рейок, валізки, торби, старий черевик... Старший брат, який про вік будинку довідався раніше і тому вже розпрощався з мріями про стародавні артефакти, тепер розглядав підвальний простір з практичної точки зору: а чи не знайдеться тут чогось корисного або цікавого? А молодший брат прямо зараз переживав гибель своїх фантазій про таємниці і скарби підвалу, і весь старий і запилений непотріб, звалений сусідами в підвальному коридорі, видавався йому яскравим і знущальним символом нищівного краху, якого щойно зазнали його мрії.
Аж ось і комірка; хлопці штовхнули дерев’яні двері, зайшли всередину і ввімкнули світло. Над їх головами загорілася тьмяна лампочка, а двері комірчини, голосно рипнувши, самі собою закрилися. Хлопці заходилися шукати макітру, заглядаючи в усі кутки, обмацуючи і оглядаючи все, до чого дотягувалися їх швидкі допитливі руки. Насправді ж чималу макітру вони помітили, щойно потрапили до комірчини, але тепер обидва старанно нишпорили по закапелках із заклопотаним виглядом: ет, це ж треба було отак ту макітру сховати! – Але єдиним здобутком братів у цих «пошуках» виявився сухий і тонкий світло-коричневий порох, яким вони щедро забруднили руки, обличчя і сорочки, а єдиною таємницею, яку вони розкрили, було місце зберігання новорічних ялинкових прикрас, - коробка з скляними кулями та електричною гірляндою стояла на полиці поруч із бутлями консервованих помідорів і огірків. Нічого не лишалося, як, нарешті, «помітити» стару глиняну макітру і повернутися з нею додому, де вже, напевно, зачекалися.
Втративши надію на будь-яке, хай найменше відкриття або хоч якийсь цікавий здобуток, хлопці миттєво відчули втому та всілися на ящику перепочити. Брати сиділи мовчки, адже зазвичай добре розуміли одне одного без слів, а тепер навіть і сказати було нічого – невдача! І думка про цю поразку потягла за собою думку молодшого про іншу; він вже повернувся до брата, аби зауважити тому про полонених німців: чого мені одразу не сказав? Він навіть розкрив рота, але так нічого і не вимовив, бо на братовому обличчі застиг щирий і явний переляк. Очима той втупився у дерев’яні двері комірчини; молодший і собі подивився на ті двері. Так промайнула мить, і тоді ще одна, а далі час ніби спинився. Тепер вже обидва відчували і усвідомлювали одне й те саме.
В підвалі панувала тиша – а такої тиші хлопцям ще ніколи не зустрічалося. Настояна, суцільна, ніким і нічим не порушувана, захищена від усього стороннього і зайвого товстими шарами землі і каменю, підвальна мовчанка відчувалася, як середовище, як речовина, і за відсутності щонайменшого звуку, який би підкреслював глибину і щільність цієї тиші, вона сама перетворювалася на своєрідний звук. І він тиснув на вуха і навіть, здавалося, на груди, - хлопцям несподівано стало важко дихати, і серця обох закалатали від страху і задухи, бо повітря в комірчині раптом закінчилося.
Та лякали не тільки тиша і задуха. Хлопці збагнули, що їм доведеться виходити з комірчини; для цього треба відкрити двері, за якими мав би знаходитися коридор і рятівний вихід з підвалу. Брати нещодавно пройшли тим коридором; вони прекрасно пам’ятали, що коридор освітлений, вздовж його стін валяються різні нецікаві речі, а більш нікого, крім хлопців, нині у підвалі немає. Але жоден з них і вони обидва разом не дали б ламаного шелягу за твердження, що за дверима комірчини – лише коридор, непотріб, світло і вихід з підвалу. Комірчина перетворилася на пастку – виходу з неї не було, як не було в хлопців-молодців ані сил, ані мужності підвестися з ящику і відчинити двері, за якими – мертва тиша, яка може приховувати все що завгодно…
Очі дітей розширилися і зволожилися. Такого клейкого, паралізуючого страху вони ще ніколи не відчували; він прикув їх тіла до ящику, приклеїв очі до дверей, а сам вливався їм у вуха цією всепоглинаючою тишею, в якій судомно калатали маленькі серця. Ще мить, і цей страх породив би думку про фатальну безвихідь, ця думка сповнила би дитячі мізки панікою, а паніка підштовхнула б їх до божевілля.
Аж раптом клямка дверей комірчини ворухнулася. Хлопці голосно скрикнули разом і підскочили, двері розчахнулися, і на порозі комірчини із стурбованим виглядом постав їхній рідний дідусь. За мить "хлопці-моло́дці" вже висіли на дідусеві, притискаючись щосили до його дужих плечей, а ще за мить вони вже крокували поруч із ним із таким безтурботним і зухвалим виглядом, на який тільки й здатні малолітні відчайдухи, що взагалі не відають страху, а до того ж щойно здобули для родини не абищо, а здоровенну макітру…
…Минуло не так вже й багато років, але багато чого змінилося. Старий будинок і нині стоїть у середмісті; його горище перетворили на мансардний поверх, і вітер більше не ганяє там, наче невидимий потяг. В підвалі розмістилися комерційні склади, приватні майстерні та тренажерний зал, і так тихо, як колись, у підвалі буває хіба що вночі.
У дворі будинку знесено деякі конструкції та старі гаражі, аби вивільнити місце для гаражів нових. Кудись зникли зручні лави, що колись стояли біля під’їздів і уздовж доріжок; комунальники спиляли і викорчували чимало старих дерев, натомість збудувавши дитячу фортецю, що невдовзі почала сама собою руйнуватися.
Щоправда, поблизу будинку в палісаднику досі ростуть поруч два старі каштани, водночас схожі й не схожі між собою. Один все тягнеться вгору, вже сягаючи верхівкою даху будинку, а другий висот не прагне, кремезніє щороку і випростує чорне гілля навсібіч. Щороку у травні обидва каштани рясно зацвітають; свічки одного бовваніють високо над землею, а суцвіття другого плутаються з гіллям приземкуватих сусідів.
Перших мешканців у старому будинку вже не лишилося: в усіх квартир - нові власники. Бляшані таблички з ледь помітними прізвищами колишніх пожильців, заляпані вапном і фарбою та уквітчані павутинним клоччям, і досі висять у під’їздах, чи то на згадку про недавнє минуле, чи то з байдужості до нього нинішніх мешканців.
Де тепер колишні жильці, де хлопці-моло́дці, що колись досліджували підвал і горище старого будинку, нині вже нікому не відомо.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672035
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2016
....Теплим, ласкавим, парким червневим ранком дві торговки розчепирюють свої ятки на ще порожньому і сонному ринку. Під його металевим дахом панує тиша, тому кожне слово і кожен звук несподівано підсилюються і породжують коротеньку луну.
Торговки дуже схожі між собою: обидві передпенсійного віку, невисокого зросту, огрядні. Міцні руки легко дають раду залізним ролетам, що захищають крам жіночок. Працюють жінки мовчки.
Жжжжж! - ось вам шкарпетки, панчохи, сорочки, халати!
Жжжжж! - ось вам халати, сорочки, панчохи, шкарпетки!
Отже, жіночки - конкурентки. Мабуть, саме це пояснює вираз крайньої, неймовірної зосередженості, що застиг на їх обличчях.
Раптом торговки кидають свої ятки, ролети і крам, повертаються одна до одної і зупиняються в позах, що віщують вкрай важливу розмову, а може, й неабияку сварку: ноги на ширини плечей, руки в боки, очі з-під лоба - в очі з-під лоба.
Уважний спостерігач - якби він опинився поруч - міг би помітити, що жінки вдивляються в обличчя одна одної у особливій манері. Вони ніби уважно читають щось - чи то думки візаві, чи то відбиток своїх власних думок.
Напружена, насичена значенням і вагою тиша западає між торговками. Повітря гусне і починає ледь помітно мерехтіти, ніби в ньому спалахують крихітні і безшумні блискавки. Зараз щось має відбутися.
Раптом вираз на обличчі одної жінки змінюється, зосередженність перетворюється на впевненність із відтінком полегшення. Зрозуміло: щойно вона дійшла важливого, ба навіть доленосного рішення. Цей же вираз - вневненність і полегшення - миттєво з'являється на лиці другої жіночки. І вони промовляють майже одночасно:
- По-перше, це відверто вечірній аромат!
- Цей аромат до такої сукні не пасує!
Обличчя та постаті жінок якусь мить потужно випромінюють тріумф і перемогу, а тоді все це десь приховується.
Уважний спостерігач - якби він опинився поруч - заклав би голову, що жінки - змовниці: таємне, тільки їм відоме знання виблискує в очах. Та серед відвідувачів жодного уважного спостерігача, і тому ця жіноча змова лишається невикритою і додається до інших невикритих змов, на які ці жіночки, здається, великі майстрині.
Напружена тиша між яток перетворюється на звичайний ранковий ринковий гомін, повітря набуває своєї природної густини, мерехтіння блискавок в ньому зникає, а торгівки, ніби нічого не сталося, повертаються до своїх яток, виглядаючи покупців.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669790
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2016
Отзвучали фанфары, отщелкали затворы фотоаппаратов, отстучали каблучки по красным дорожкам, отбесновались поклонники и критики. Средиземноморский ветер унес аромат грушевой эссенции. Кинофестиваль закрылся.
Участники фестиваля разъехались, победители увезли золотые пальмовые ветви. Над улицами опустевших Канн колышутся только обыкновенные пальмовые ветки и кроны античных пиний. Тихо, солнечно, в прогнозе - неизменное "ясно".
Я приехал в Канны – по делу, замечу, - в середине июня. Кинофестиваль уже месяц как завершился. Бросив чемодан в отеле, я поспешил на набережную Круазет. Пальмы приветственно и с достоинством кланялись. Пахло хвоей и петуниями. Над бухтой повисал туман, словно пышная пенка над чашкой капучино. В тумане над морем желтело расплывчатое солнце. Круазет с пальмой вместо круасана, бухта с молоком вместо кофе, небеса с одним желтком - вот такой завтрак подают Канны тому, кто прибыл рано утром. Впрочем, позавтракать по-настоящему тут тоже возможно, даже с комфортом и не без шика: то и дело попадаются двери заведений, украшенные звездами Мишлен.
Но что я говорю? - Это должен был я прилететь утром, но опоздал сначала на один рейс, потом пропустил другой - и прибыл в Канны к вечеру. Самолеты со всего мира слетаются сюда стаями, отправляясь из своих аэропортов каждые полчаса, как пригородные электрички, и приземляясь тут ежеминутно, - и потому они заходят на посадку, выстраиваясь один за другим в широкий, как бы текущий над морем круг, - так выглядит авиа-очередь на Лазурный берег. Потому, опоздав на один рейс в Ниццу (ее аэродром обслуживает и Канны), с легкостью попадаешь на следующий; это отнимает все те же полчаса и ничего не стоит. Наверное, авиакомпании считаются с тем, что "на моря" люди едут в нерабочем состоянии, и позволяют им такие маленькие слабости... В общем, утренние Канны я принимал только на следующий день.
Кино - это зрелище; но каннские зрелища начинаются задолго до прибытия и вообще даже - вне контекста фестиваля. Кто летал над сушей и над морем, тот знает, что суша обычно скрыта от глаз плотными облаками, а вот море лица не прячет - смотри, сколько захочешь, сколько сможешь, сколько вместишь. И небо над приморскими Каннами, Ниццей и Монако, как и небо над Альпами, которые шершавой щекой прижимаются к Лазурному берегу, - безоблачно или облачно ровно настолько, чтобы обеспечить сценичность на высоте 9000 м. Вид сверху - описуем, но неописуемо хорош. Городишки, озера и реки в долинах, горные хребты и пики, сочная зелень и яркий снег, испятнанные голубоватыми тенями облаков, корабли, вспыхивающие на солнце чешуйки волн Средиземного моря - смотреть на эту картину можно бесконечно. Но вот и аэропорт Ниццы, очередь над морем, энергичная посадка, беспечный контроль, автобус - и Канны.
Про Каннский кинофестиваль знают, наверное, все, но Канны служат пристанищем не только для деятелей кино - тут создана мощная фестивальная инфраструктура, которая прельщает и другие сферы. Однако кино, очевидно, является для Канн важнейшим из искусств - муралы на стенах домов все до последнего посвящены синематографу. Над набережной реет огромный, в полный рост местной мэрии Тарантино - и есть в этом что-то неуловимо-символическое. Канны в прошлом - пусть и очень далеком - были все-таки римским городом. Тарантино, конечно, режиссер американский, а итальянцы, конечно, только условно римляне, но фамилия режиссера - как и многое в Каннах - недвусмысленно указывает в сторону Италии. Впрочем, это мои субъективные ощущения; поговорим о том, что смог бы увидеть каждый.
Достопримечательностей здесь, пожалуй, не так уж много - если оторвать Канны от Лазурного берега и Прованса, то совсем мало. Но они есть - хотя, пожалуй, их все-таки и затеняет кинофестиваль. Так, примерно в километре от берега лежат Леринские острова; на одном из них - Сен-Маргерит - стоит крепость Форт-Рояль. Остров, кажется, был обитаем с античных времен; до Х века им владели сарацины, а позднее на нем угнездились крестоносцы. А еще позже, в конце XVII века, Людовик XIV держал тут самого таинственного узника всех времен и народов; имени его не знает никто, кое-кто слыхал его номер 64389000, а прозвище – в том числе благодаря кинематографу – знакомо почти всем: Железная Маска.
Ирония судьбы, иначе не скажешь: камин в комнате, к примеру, кажется мне предметом роскоши, особенно в наше, централизованно-отопительное время (хотя как знать? - тарифы нынче такие, что переход на дрова вовсе не роскошь). Но вряд ли узники Форт-Рояль считали камин чем-то иным, кроме отопительного прибора: зимы на море, даже Средиземном, достаточно суровы, и потому каждая тюремная камера форта оборудована этим устройством. Стены камер украшены древними фресками; однако не думаю, что камин и фрески могли заменить узникам то, что они наблюдали в узкие окошки своих камер: свободу. Поэтому пытались бежать отсюда многие, но удалось это, кажется, только одному наполеоновскому генералу.
Нынче остров - только туристический объект; на нем больше не селятся рыбаки, крепость оставлена солдатами, а сведенный для отопления крепости и тюрьмы лес восстановлен французскими лесниками. В бывших казармах обучаются дети - похоже, чему-то бойскаутскому. И снова ироническая улыбка судьбы и истории: в крепости, пушки которой грозили гибелью всякому кораблю, входившему в бухту Канн, теперь музей античного судоходства. Пушки, впрочем, по-прежнему на месте, а их жерла смотрят туда же, куда они смотрели все последние века: на море.
Но пора возвращаться в город - за 10 минут кораблик доставит туриста обратно в гавань. Да, гавань, пожалуй, тоже достойна быть названной в качестве украшения местного ландшафта. Такое количество и разнообразие яхт встретишь не часто: от самых крохотных до огромных, в трюмах которых спрятаны маленькие яхты, а в кают-компаниях стоят обширные столы, покрытые белоснежными скатертями и сервированные, словно для королевского приема. Все флаги будут в гости к нам - именно так! Порты приписки покрывают все континенты и звучат волнующим, томительным призывом и влекут за горизонт даже чуждого романтике дальних странствий человека. А над гаванью на холме возвышается угловатый форт - и вообразить себя пиратом на какой-нибудь Тортуге поэтому совсем несложно. Я вообразил.
Сам город Канны производит особое впечатление. Само собой, Средиземноморье - это всегда особые впечатления, да еще так по-каннски изысканно приправленные кинематографическим флером, ароматом петуний, из которых тут сооружают целые деревья, и колеблющимся лесом мачт и облачками парусов. Но есть и еще кое-что: Канны - место аристократическое. Свет - тот, о котором читают в великосветских романах и в светской хронике, высшее общество – вот такая Каннская достопримечательность.
Говорят, у аристократии принято содержать виллу на Лазурном берегу; эту традицию в середине 19-го века заложил лорд Генри Питер Брум, проездом прихворнувший в Каннах. Городишко лорду приглянулся, - а он и вправду очарователен, об этом можно судить по живописным старинным кварталам на холме Сюке. Лорд завел здесь дом - а за лордом потянулись и прочие титулованные особы. И до сих пор эта традиция жива: кто-то содержит виллу или даже целый дворец, а кто-то на постоянной основе снимает апартаменты или даже целый этаж в одном из прибрежных отелей. Нет, владельцы и наниматели тут не живут; они навещают Канны в сезон, проводят тут несколько дней и перемещаются по глобусу - "вслед за весной" - согласно великосветскому календарю. Виллы и отели пустеют; так и в июне они стояли безмолвные, с закрытыми ставнями. И эта обратная сторона аристократических визитов весьма заметна: набережная Круазет, прибрежные улицы - все они производят впечатление покинутого города, который по какой-то неизвестной причине содержится в идеальном порядке, как наделенный искусственным интеллектом городок Бел-Уезер из романа Роберта Шекли "Координаты чудес". Роскошь, изысканность, чистота, ухоженность - и безлюдье. Согласитесь, это имеет совершенно особый колорит.
Первые этажи улиц - сплошь бутики самых-самых марок и брендов. И тоже - пусто, покупателей нет, хотя, насколько мне позволяли судить мои скромные познания о событиях от-кутюр, на прилавках вещи только последнего парижского показа. Цены, естественно, соответствуют: тут цены вообще соответствуют статусу самых дорогих гостей. В магазине "подержанных" авто предлагаются Роллс-Ройсы - только чуточку постоявшие в гаражах прежних хозяев.
Да, а пляжи в Каннах так себе. Впрочем, может, кому-то нравится серый песок - мне нет. Но море, Средиземное море... Отдался ли ты его ласковым объятиям, взираешь ли ты на него с холма Сюке, словно на пришпиленного иглами мачт мотылька с крыльями цвета переспелых слив, - оно околдовывает. Займешься ли каким-то делом, заговоришь ли с трескучим собеседником, а поймаешь его цвет и ширь хоть краем глаза - и замолчишь как будто бы ни о чем, и снизойдет в твою душу покой - такой же широкий, как море, и такой же способный породить вдруг, как море рождает волны, - чувство, мысль, стихи...
Побродив по безлюдным приморским улицам Канн, скоро начинаешь испытывать нечто странное. Все вокруг - вполне настоящее - все-таки без людей кажется только почти настоящим, даже бутафорским. Ты словно попадаешь в... кино. Вот, вот оно! - кино, декорация! Канны в своей самой прибрежной части производят впечатление дорогих, на совесть и с большим вкусом сработанных декораций для съемок какого-нибудь грандиозного, с американским размахом фильма из жизни князей с княгинями, а может, и королей с королевами. Так что кино пришло сюда неслучайно: Канны производят впечатление одной из самых лучших и достоверных съемочных площадок мира.
Туристы, конечно, оживляют пейзаж, однако они кажутся в городе людьми случайными, посторонними: ведь сколько бы их не толпилось на Рю д'Антиб, все окна там по-прежнему закрыты ставнями, а ночью - темны. Здесь никто не живет.
Но есть, есть в Каннах и настоящее, небутафорское во всех смыслах. Чуть дальше от моря, чуть уже и круче улицы - и показывается обычный и живой средиземноморский городок, полный шума и движения. Среди старинных домов носятся вполне современные дети и собаки; старики - тоже довольно современные - степенно приподнимают шляпы и раскланиваются со знакомыми; в лавках идет бойкая торговля совершенно человеческими товарами по приемлемым ценам. Хлопают двери контор, жужжат грузовички торговцев. В просветы между домами и деревьями врывается синь – то неба, то моря. За столиками кафе текут беседы. В открытых окнах видны живые глаза и цветы. Понаблюдаешь-понаблюдаешь, да и задашься провокационным вопросом, а не является ли искусство жить важнейшим из местных искусств. Впрочем…
Фестиваль пришел, фестиваль ушел. Кино кончилось. Жизнь - продолжается.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669784
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 02.06.2016
Сонце тут прокидалося рано й одразу ж починало нагрівати все, чого торкалися його промені. Ледь світліла щілина між цупкими важкими шторами, вони ставали гарячими, немов жаровні, щойно вийняті з духовки. Кімната вмить наповнювалася жаром, випроміненим шторами, а від нього не рятував навіть кондиціонер. Юрко був змушений тікати до моря, а до свого номеру він міг повернутися лише надвечір, коли сонце ховалося за горами.
Тут усе нагадувало Крим, хоча до Криму звідси було доволі неблизько. Середземноморський пейзаж дотримувався своїх кращіх традицій: бузкові, ніби півпрозорі гори, блакитно-біле море, бездонне небо, сосни, пальми й пісок. Але виявилося тут дещо помітно несхоже на Крим. Усюди панувала бездоганна чистота, все відзначалося охайністю й добротністю; здавалося, що не лише мармурові плити й дерев’яні балки готелю, але й усі елементи й деталі місцевої природи ретельно підібрані й припасовані. З будь-якої шпарини виглядали усміхнені люди, які ненав’язливо, проте очевидно намагалися догодити Юркові.
Але Юрко споглядав місцеву охайність із роздратуванням. Він і сам спочатку не розумів, чому його так обурює чистота пляжів і моря, чепурність квітників і газонів, випрасуваність тротуарів і шосе. Адже хіба не брак усього цього там, удома, на Батьківщині, якось підштовхнув його шукати комфортний відпочинок тут, де «все включено» і все працює? Дійсно, проспекти туристичної компанії не збрехали, включено було все і навіть більше, не прискіпаєшся. Та Юркові саме це й дошкуляло: тут не було до чого прискіпатися! А там, удома, на Батьківщині, було до чого.
Юрко зітхнув і поплентався до кавового автомата. Узяв чашку і з огидою відзначив, що кавові чашки саме такої форми подобаються йому найбільше. Натиснув кнопку, дочекався, коли зникла чорна, оповита парою цівочка, і простягнув руку за ложечкою… Ось воно! Ось що тут дратувало не тому, що було краще, ніж удома, а тому, що було гірше. Ложки! Столові, чайні, кавові — штамповані з тьмяного сплаву, з ледь шершавими краями, плескаті й неглибокі, непридатні для жодної зазначеної мети! Зате на ручці кожної ложки — велике, акуратне клеймо, вибите з такою силою на тонкому металі, що його дзеркальне відображення можна було побачити й на звороті.
Сидячи за столиком, Юрко пив каву, дивився на море крізь рясні гілки якогось величезного колючого куща, всипаного білими квітами, і ностальгував. Юрко взагалі був схильний до ностальгії. У Києві він сумував за невеликим південним містечком, в якому народився, а в тому містечку, відвідуючи батьків, негайно починав тужити за Києвом. В Європі він маявся й нидів, очікуючи повернення на Батьківщину, а вдома раз у раз вигукував: «Ах, Європа!» Ставши дорослим, Юрко з ніжністю й сумом згадував своє дитинство. І лише там, у дитинстві, він не пригадував ніякої ностальгії…
Проте нині звичне і затишне почуття набуло якогось нового, незнайомого відтінку. Тут надто багато нагадувало Батьківщину, і тому відкривався великий простір для порівнянь. Батьківщина в цих порівняннях вочевидь програвала. Усвідомлюючи це, Юрко обурювався, але не вітчизняними безладом і неподобствами, а місцевими досягненнями. Вважаючи себе людиною справедливою, Юрко соромився своєї упередженості й нездатності віддати належне цій гостинній країні. І навіщо тільки він сюди приїхав?!
Юрко знову підійшов до кавового автомата. Там вже зібралася коротенька похмура черга, і Юркові довелося кілька хвилин простояти біля дерев’яного полірованого ящика зі столовим начинням. Знайомих у черзі не виявилося, і Юрко почав озиратися на всі боки. Готель, немовби складений з кубиків рафінаду на виступах невисокої гори, під променями сонця сяяв такою білизною, що очам робилося боляче. Юрко перевів погляд на басейн, безлюдний у цю ранню годину. До басейну з усіх сторін линув газон; навіть звідси було помітно, який він доглянутий, яка пружна трава вирощена на ньому. Тут і там на газоні росли оливкові дерева, поміж якими висіли плетені гамаки. На узліссі акуратного пальмового гаю дрімали барвисті дитячі гірки та гойдалки. Цикади наповнювали повітря бляшаним деренчанням.
Юрко знову відчув напад ностальгії, розведений незбагненою неприязню. Аби якось позбутися цього неприємного відчуття, він зосередив увагу на ложках, бляклою купою навалених у дерев’яну коробку біля кавового автомата. Хіба це ложки? Не те що користуватися, навіть до рук брати огидно. От у нас ложки — так ложки, а це… Юрко зупинився, простягнув руку і витяг з ящика кавову ложку. Блискуча, вишукано зігнута, з глибоким, ледь загостреним черпаком, з ідеально гладкими краями. Ложка була такою важкою, наче її не відштампували, а відлили з благородного металу. Ручку ложки прикрашав складний рослинний орнамент. Юркові зробилося зовсім тоскно. Виходить, і ложки також… Він перевернув ложку, очікуючи побачити знайоме велике клеймо, а натомість побачив кирилицю: ЗіШ. НЕРЖ.* Юрко не вірив своїм очам. Як? Звідки?
Юрко похапцем передивився решту ложок, а також ложки в ящиках біля інших автоматів і з’ясував, що ця була єдиною його співвітчизницею. Він забув про каву та про свою страшну ностальгію й замислився, яким вітром цей маленький столовий прибор занесло на береги Середземного моря. Може, це спадок епохи «човникових» 90-х, але чому тоді така ложка тут лише одна? А може, це якийсь турист з колишнього Союзу загубив її в готелі? Юрко міцно стиснув ложку в кулаці. Ні, він не залишить її тут. «Не вкради», зрозуміло, та це не крадіжка, хіба ж це крадіжка?
Юрко розкрив кулак і подивився на ложку. Вона так затишно і безтурботно лежала на долоні, наче це був її власний футляр, що зберігався у поважному родинному буфеті десь у Мелітополі. Схвильований цією знахідкою і таємницями, які оточували її шлях сюди, Юрко остаточно впевнився, що викрадення цієї ложки — справді не крадіжка. Його подорож раптом набула героїчного змісту. Він приїхав сюди, у цю далеку країну, зовсім не за комфортом і сервісом. Він приїхав звільнити з полону й повернути на Батьківщину свого співвітчизника. Так славні запорожці визволяли забраних у неволю Юркових предків. Адже ніхто б не назвав крадіжкою визволення своїх з чужоземного рабства!
Юрко знову затиснув ложку в кулаці й озирнувся довкола. Тепер усе постало в іншому світлі. І газон, і басейн, і пальми — це лише декорації, за якими ховаються нещадні яничари. Ми — він подумки вже звертався до ложки, як до живої істоти, — на чужині, і наш шлях додому не буде легким. Юрко відчув легке запаморочення, що виникало в момент небезпеки, страх перед якою щойно подолано.
Він сховав ложку до кишені й вийшов до моря. Видершись на величезний камінь, що загруз у піску, Юрко обвів поглядом бухту й гори над нею. Перед ним лежала чужина, хай така схожа на Батьківщину, але чужина. Юркові очі раптом зволожніли, ніби від різкого удару вітру. Так, усе тут було кращим, ніж удома, окрім ложок, звісно, однак усе це Юрко не любив. А от усе те, що залишилося і чекало на нього вдома, на Батьківщині, він любив. Тепер у цьому не було жодних сумнівів.
Контрабандою, нелегально, без пред’явлення прикордонній службі і митниці, ложка щасливо перетнула кордон і повернулася на Батьківщину.
2013, 2016
[b]ПРИМІТКИ[/b]:
*ЗіШ – клеймо заводу імені Шевченка у Вольнянську Запорізької області, що виробляє столове приладдя і металевий посуд
**Оповідання "Репатріація ложки" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської, редагування і коректура - журнал "Отрок. UA"
Оригінал оповідання російською http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497530 - там і всі решта оповідок
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668798
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2016
когда бы горизонт разметили дымы,
и круг дымов сужался еженощно,
и призраки тюрьмы и нищенской сумы,
и поступь термоядерной зимы,
и прочее - все вместе, как нарочно, -
на расстояние протянутой руки
приблизилось, и в этом узком круге
погасли разом все надежды маяки,
и скрылись безопасности буйки,
и мир забился в пагубном недуге, -
тогда бы миг вернуть, казалось бы, один,
любой из всех пропавших в одночасье, -
хоть перелет над сонным полем паутин,
хоть сплин осенний, старый добрый сплин! -
достаточным казалось бы для счастья,
но нет дымов, тюрьмы и нищенской сумы,
и не грядет (как будто) грозный атом,
и чувства спят, и праздно морщатся умы,
и жизнь отдав на откуп кутерьмы,
и счастье, проскользающее рядом
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668297
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.05.2016
Шли мы как-то раз с Максом через рынок. По пути я завернул к единственному на том рынке букинистическому прилавку - даже полубукинистическому, потому что подержаные книги продаются там на фоне разного рода хлопковой, ситцевой и синтетической сбруи. Макс покорно остановился у прилавка, а я потянулся к книгам.
Торговка, старательно закамуфлированная под собственный товар и потому почти совсем на его фоне незаметная, вдруг воззвала к нам из текстильных недр прилавка. Она жестко и почему-то у Макса, который на прилавок даже не смотрел, затребовала ответ на вопрос:
- Морской царь?!
Макс - дитя брутальное и вообще-то не любит любых вопросов и предложений от незнакомцев и незнакомок, расценивая это как вмешательство в его внутренние дела и нарушение личных границ. Но любознательная торговка застала его врасплох. Он не успел привычно посуроветь, чуть растерялся, но все-таки предположил:
- Посейдон?
Я отчетливо загордился сыном - ну вот не прошли зря пятиминутные уроки античной мифологии по пути в школу! Тут же у меня промелькнула безумная, но благоговейная мысль, что доступ к стопке потрепанных книг открывается только тому, кто знает "морского царя" по имени. Пароль и отзыв, мы с тобой одной крови, так сказать, сим-сим, откройся!
Но торговка насупила седые брови и отрубила:
- Посейдон не подходит!
Тогда в разговор вступил я:
- Нептун.
Она заулыбалась:
- Подходит, подходит!
Я затеял светскую беседу, широким жестом пригласив в нее Макса, торговку, текстиль и кота, который выглянул из-под прилавка:
- Этот у римлян был морской бог. А Посейдон - у греков. Однако...
Но торговка мифологией, видимо, не интересовалась. Она чем-то зашуршала - это оказалась газетка с кроссвордами - и немедленно задала следующий вопрос:
- Австрийский горнолыжник?
Увы - отзыва на этот вопрос мы с Максом не знали, и потому пошли дальше своей дорогой, оставив торговку ломать голову над горнолыжником из Австрии среди советских книг, белорусских халатов и украинских трусов.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666921
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 19.05.2016
...Говорят, замысел повести «Хаджи-Мурат»* настиг Толстого, как вспышка молнии настигает в ночи зрачок человеческого глаза: свет ее уже погас, а зрачок все еще видит все, что она только что выхватила из мрака.
Толстой всего лишь увидел в придорожной пыли надломленный репейник. Наверное, тогда уже тысячи людей знали историю Хаджи-Мурата; мимо этого репейника прошли и проехали, наверное, тоже тысячи. Но для Толстого упрямое колючее растение оказалось чем-то большим: метафорой, из которой в его голове в один момент - как вспышка молнии - выросла целая повесть.
И со мной приключилась очень похожая история. Очень, просто до невероятного похожая. Только все в моей истории было наоборот.
Роль репейника в моей истории исполнял цвет в сопровождении одного симпатичного животного. Исполнял терпеливо - лет, наверное, несколько. Себе я скромно отвожу роль Льва Толстого. Хаджи-Мурата в этой истории, естественно, не было. Повести тоже не получилось. А получилось вот что.
Несколько лет подряд, обнаруживая на каком-нибудь рыночном прилавке или в музейном аквариуме раков, я переживал нечто вроде вспышки молнии, озарившей в свое время голову великого писателя. Но моя молния, как и все в этой истории, тоже была наоборот: она не высвечивала все до обычно невидимых подробностей, а топила окрестности в непроглядном мраке, оставляя меня тупо глазеть на броненосных севанцев и днепровцев. Что-то с ними было не то; так шляпа фокусника, в которой, как известно всем, заранее припрятан белый кролик, все-таки таит интригу. Кролика не видно, но и воспринимать фокусничью шляпу как головной убор, без кроличьей начинки, невозможно. Но кролика по-прежнему не видно, интрига сохранена. Вот и раки что-то от меня скрывали.
Итак, я годами разглядывал шляпу, то есть раков, а за ними что-то брезжило. И так слабо, неубедительно, неотчетливо - совсем не разобрать. То ли форма, то ли запах, то ли цвет – нет, не угадать... Но вот однажды - наконец-то! - моя безумно медленная и ослепительно-черная молния проделала весь положенный ей путь, погасла, и я увидел.
Рак на синем. Вот и все, что я увидел поначалу, - но я вцепился в этот синий цвет изо всех сил. Рак был совершенно ни при чем. Синий, синий, непременно синий! – но к чему он? Может, это не моя память, а память маленького немого без глухоты оборванца из Энска, жаждавшего изловить в речке Песчинке голубого рака, который, по слухам, приносил счастье? – Ерунда: и Энск вовсе не Энск, и Песчинка не Песчинка, и раки счастья не приносят, может, и оборванца никакого никогда не было.** Откуда у него память?
Но нет же, нет. Не голубой, не синий рак – обыкновенный, зеленоватый в желтых точках-пупырышках, он медленно пошевеливал усами, глазами, ногами и клешнями на синем… на ярко-синем… не «на», а «в»!
Рак лежал в синем кузове игрушечной деревянной машины, грузовика. А кабина и колеса грузовичка – тоже деревянные – были красными. И держала этот автомобиль детская рука, держала крепко, но с опаской: рак того и гляди дотянется и ущипнет. Вот, ущипнул! – и грузовичок, который выскользнул из детской руки, кто-то подхватил, а вместе с ним и рака, а мальчик, которого ущипнул рак, поднял глаза, чтобы посмотреть на того, кто поймал машинку. А поймал ее…
И вот тут передо мной вспыхнула, наконец, молния, очень, наверное, похожая на ту, которая в свое время озарила голову Толстого. И я увидел – все и сразу.
Мальчик с грузовичком – это я, лет пяти, наверное, - сидел на раскаленном дерматиновом сидении старого троллейбуса, который неспешно двигался по горбатому мосту, ведущему в Старый Город. Мостом Старый Город был соединен с Островом – частично жилым, частично промышленным. На самом краю Острова располагался пляж, а за пляжем река, а за рекой – еще один остров, - Гидропарк, за которым протекал уже настоящий – широкий и судоходный – Днепр. Вот оттуда-то и возвращался мальчик.
На реке он провел целый день, и сейчас испытывал ту сладко-пьянящую сонливую усталость, которую можно заработать только одним способом: нужно с самого утра и до первых закатных теней плескаться в сладкой днепровской воде под яростным и бескомпромиссным херсонским солнцем. Такая усталость – как счастье, только лучше: если счастье настигает и оставляет внезапно, то эта чудесная усталость обволакивает нежно и прочно, длится долго и ощущается в каждой клетке тела как то самое стремительное счастье. А потом еще оказывается, что из этого блаженного состояния – всего один шаг до полной и безоговорочной нирваны: нужно всего лишь прилечь на белую прохладную простыню и на секундочку – на самую короткую в мире секундочку – прикрыть глаза, которые и без того уже закрыты сном. И через секундочку открыть – уже утром…
Как только я «оказался» в старом троллейбусе, события того дня начали складываться, как мозаика: я вспомнил все до самых ничтожных подробностей. На пляже я был с отцом – это он подхватил грузовичок, когда рак ущипнул меня; Господи! – ведь тогда ему было на 35 лет меньше, чем сейчас, я думал, что таким молодым я помню его только по фото. Отец нырял, пугающе долго находился под водой – под самой страшной водой, в черной глубине которой терялись солнечные лучи, шевелились мрачные растения и пролетали зеленые и синие тени – и появлялся с добычей, и добычей замечательной. Пресноводные мидии формой и размерами напоминали крупные черепаховые мыльницы; раки, извлеченные из нор, размахивали клешнями, как рыцари на турнире, и по прибрежному песку передвигались скоком – как, наверное, рыцарские лошади. Одному из них предстояло отправиться в ярко-синем кузове деревянного грузовичка в Старый Город – через горбатый мост, под вздохи и лязги старого троллейбуса…
Мозаика складывалась, и я вспоминал все, мимоходом удивляясь, насколько цепкой может быть человеческая память: не только события, но и ощущения были сохранены. Увидев себя на пешеходном мосту между Островом и Гидропарком, я немедленно ощутил ступнями горячий шершавый асфальт – в нем были глубокие трещины, в которых вырос спорыш, в самую тяжкую жару – зеленый и упрямо-прохладный. И тут по мизинцу левой ноги разлилась острая боль: засмотревшись на океанское судно, неслышно летевшее по фарватеру, я до крови сбил палец о какую-то ребристую железную штуковину, торчащую из асфальта. – Тот день стремительно разворачивался у меня перед глазами и не только: он был как мир, который дан нам в ощущениях, – и ощущения того дня были возвращены и отданы мне все и сполна.
Взволнованный и растроганный, я сидел на своем любимом табурете в квартире на тихой улочке Киева и одновременно – стоял по колено в воде, с замиранием сердца ожидая, когда из глубины вынырнет отец, и загадывал, что за добычу он на этот раз поднимет над головой. Табурет, квартира, тихая улочка, Киев, 40 моих лет были при этом куда менее реальными, чем белый, тончайшего помола речной песок, в котором сейчас утопали мои ступни, и ласковая желтоватая вода, плескавшаяся у коленей. Казалось, что все это – табурет, Киев, 40 лет – просто строка в книге, второпях и вскользь прочитанная тем мальчиком на реке, потому что уже на следующей странице книги и прямо сейчас вокруг – по-настоящему интересно.
А потом на реку набежала тень – наверное, собиралась гроза. Я поднял глаза: нет, ничего, небо ясное, но откуда же тень, откуда? – День стремительно чернел; вода в реке застывала и превращалась в студенистое желе; ужас напомнил меня: а как же папа?! – и я уже видел, как он вязнет и задыхается в густой массе, все еще удерживая в руке очередную находку... Но реки уже не было.
На жестком серо-коричневом ковре с выцветшими узорами в какой-то огромной, просто необъятной комнате с пыхтением возились двое мальчишек. У обоих братьев – я точно знал, что это были братья, – разбиты носы, исцарапаны руки и лица. Они дрались. Повод для драки находился тут же и был весьма серьезным, однако сейчас им было не до него. Сейчас каждый… нет: сейчас я понимал ситуацию очень просто: победить или погибнуть. Их сердца… нет: мое маленькое сердце переполнялось ненавистью и жаждой убийства. А уж потом победитель получит все – и причину драки тоже. Такой славный, такой замечательный, такой синий… деревянный грузовичок с красной кабиной.
Вот он, кролик! – фокусник улучил момент, и когда зрители увлеклись представлением и позабыли о припрятанном кролике, ловко извлек его за уши из своей шляпы, в очередной раз сразив всех этим старым и таким предсказуемым трюком.
Вот она, молния! – вспыхнула, наконец, по-настоящему – стремительная, слепящая, бело-голубая – и за мгновение и на мгновение выхватила из вязкого и цепкого забвения то, что упорно скрывалось там столько лет. Выхватила и погасла – а я еще целую секунду – самую длинную в мире секунду – видел то, что она только что высветила во мраке моей памяти и забвении моей совести.
Да что же, собственно? Ничего ведь особенного. Пустяки. Чушь. Даже не скелет в шкафу – так, призрак кролика из воображаемой шляпы. Зря все это. Полыхнуло впустую: куда моему синему грузовичку до «Хаджи-Мурата»...
...Любимый табурет, тихая улочка, Киев, 40 лет – прочные, надежные и по всем ощущениям совершенно подлинные и реальные – вернулись и встали на свои места. Жизнь как будто двинулась дальше – своим обычным, устоявшимся, спокойным и размеренным чередом.
Однако ночью мне не спалось. Я ворочался на горячей измятой простыне, и в голове моей ворочались бессонные мысли. Ну, что мне тот день на реке? Что - грузовичок? Даже смертный бой братьев - пусть и с каким-то ветхозаветным привкусом - не может тягаться с историей мятежного кавказца, да и вообще этот воин тут ни при чем. Но почему же, почему мой кролик так тщательно и долго таился в шляпе и молниеносно выпрыгнул оттуда только теперь, когда все давным-давно прошло и даже почти забылось?
Да и что я такого вспомнил? - День на реке, драку с братом, каких, наверное, было много. Нынче я это запишу, а завтра опять забуду. Но будь я проклят, если стану теперь оглядываться в свое прошлое без опаски! Ведь там, наверное, таких шляп с кроликами внутри за четыре десятилетия скопилось порядочно. А что, если в моих шляпах - не только кролики?
В шляпе Толстого обнаружился целый крокодил. И потому повесть о Хаджи-Мурате пролежала в его столе больше 20 лет и увидела свет только через два года после смерти писателя – да и то, с цензурными купюрами, а полностью – и того позже… А еще чуть позже – лет через 150 – события той повести начали повторяться! И страшный миф о вечном повторении в очередной раз оказался правдой.
Но то был чужой, не личный крокодил Толстого. Извлечь его из шляпы было делом относительно безопасным, хотя по тем временам и неполиткорректным. А вот личные – мои личные кролики, раки, крокодилы и прочие до поры до времени скрытные существа - с ними как быть?..
...Эй вы, звери мои. Выходите. Ваш создатель ждет вас.
2016
* [i]Повесть «Хаджи-Мурат» представляет собой литературную версию истории аварца Хаджи-Мурата, который в течение 10 лет был правой рукой имама Шамиля и непревзойденным командиром его кавалерии. Однако в 1851 году после ссоры с Шамилем он перешел на сторону русских правительственных войск, так как имам взял в заложники семью Хаджи-Мурата, и последний надеялся на помощь русской армии в их освобождении, очевидно, в обмен на то влияние, которое легендарный Хаджи-Мурат имел на горцев. Русские хорошо приняли Хаджи-Мурата, однако освобождать его семью не спешили; когда до него донеслись слухи, будто Шамиль собирается расправиться с его родными, Хаджи-Мурат уходит от русских, однако его настигает погоня, и он гибнет в неравном и жестоком бою с казаками.[/i]
** [i]Речь идет о главном герое романа В. Каверина «Два капитана» Александре Григорьеве. Он страдал «немотой без глухоты»: все слышал, но говорить не мог. Родился и вырос в городе Энск (речь идет о Пскове), у слияния рек Песчинки и Тихой (реки Пскова и Великая). Однажды ночью маленький Саша отправился на Песчинку на ловлю голубого рака, который, по мнению мальчишек, приносил счастье. Голубого рака он не поймал, а вместо этого стал свидетелем убийства сторожа. У тела убитого Саша обронил нож, подаренный отцом, – и на следующий день по подозрению в убийстве арестовали Сашиного отца, потому что на рукоятке ножа была выжжена фамилия: Григорьев. В тюрьме отец Саши заболел и умер.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665832
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 14.05.2016
«...Ні, все ж таки раніше все було краще, ну, все. Тому і називають те саме "раніше" старими добрими часами - тому що було це у давнину, і було так чудово, як нині, у наш убогий метушливий час, взагалі вже не буває і навіть бути не може.
Все, що не візьми, було краще в ті старі добрі часи. Все - люди, речі, клімат, їжа, гроші, пам'ять, зуби - все було краще. А як згадати, що і в батьків, і в дідів, і в прадідів також були свої старі добрі часи, зрозуміло тоді, що колись дуже давно люди насправді знали золотий вік або навіть і той самий втрачений рай, а нині досягли вони часів злиденних, доби вичерпання, спустошення і дешевих замінників усього справжнього, усього старого-доброго...»
Сашко зітхнув і подивився у вікно – а там і погода виявилася набагато гіршою за ту, яку він пам'ятав у цю пору року своїх власних старих добрих часів. Чомусь думка про нові і старі часи невідступно переслідувала його весь тиждень, і геть усе в нових часах здавалося йому таким нікчемним, що наприкінці тижня він вже нарікав, ремствував і буркотів, наче дід, якому самотність і вік не лишили інших розваг, крім сумування за всім старим-добрим і засудження всього нового-злого.
Нарікання це самому Сашкові було неприємне, хоча він і визнавав, що підстав для розчарування у сучасному світі було достатньо - і в нього, і в усіх інших. Що не візьми - ну, хоч... та хоч "Пепсі-колу"! - геть усе він пам'ятав іншим.
Сашко примружив очі, й перед ним постав короткий, але напрочуд яскравий спогад. Він, ще зовсім малий, видирається на високий стілець поруч із барною стійкою. Стілець мало що високий, - його округле сидіння обертається від найменшого дотику, а щільний дерматин на сидінні відполірований брюками і джинсами відвідувачів до дзеркального блиску, і Сашкові пальці ледь-ледь втримуються за те сидіння, доки він лізе на стілець. Зрозуміло, Сашко не сам завітав до бару - не було в нього тоді ані такого бажання, ані такого звичаю - десь поблизу мали би бути дорослі, з якими він тут опинився. Де саме - дорослий Сашко не знав, зате пригадував, що ось ця висока склянка прозоро-коричневої рідини із бульбашками, кубиками льоду, жовтенькою соломиною і скибочкою чогось зеленого, була доручена його догляду тими дорослими, які його сюди з собою привели. Малий Сашко спостерігав, як чоловік за стійкою - "бармен", вимовив він подумки і відчув язиком важкий бархатистий доторк нового слова, - лив у ту склянку пінисту рідину з добре Сашкові знайомої стрункої пляшечки із двокольоровою наліпкою. "Пепсі" - напій був йому вже відомий, але він ще ніколи не бачив його поданим отаким чином - у високій склянці, з льодом, соломинкою і шматочком зеленого.
Та й хто б з власної волі і при здоровому глузді витрачав час на те, аби пити "пепсі" у такий спосіб! - відкоркував і п'єш, просто з пляшки, це ж не рідна півлітра "Лимонаду" або "Ситра", це закордонні 0.33, що там пити... Певно, в них там не заведено тамувати спрагу так, як у нас, щедро і досхочу; а якби дорослий Сашко опинився у тому барі у своєму нинішньому буркітливому настрої, він би підказав Сашкові малому, що туди, звідки до нас прибув цей напій у мілкому посуді, вже напевно завітали мерзенні своїм оскудінням і скупістю нові часи.
Сашко посовався на слизькому стільці, глянув на бармена, роззирнувся довкола - а довкола висіла півтемрява, а в ній блимали кольорові вогники і шепотіла музика - і поволі підсунув до себе склянку з напоєм. Хтозна, раптом "Пепсі" саме так і належить пити - з льодом, оцим зеленим і крізь соломинку - а Сашко донині не відав ані справжнього смаку, ані правильного методу споживання напою. Він обережно обхопив губами жовту соломину і потягнув у себе коричневу рідину...
Смак був дивним - так, "Пепсі", жодних сумнівів, то була "Пепсі-кола", але щось доповнювало, збагачувало і перетворювало її у зовсім новий напій, смак якого сам по собі виявився справжньою пригодою і карколомною авантюрою. І пригоди не забарилися і негайно розгорнулися і в Сашковій уяві, і поруч із барною стійкою, де несподівано з’явилися ті самі дорослі, рішуче відняли у Сашка напій, порадили йому підрости, завести собі вуса і висушити на них молоко, а до того ще й навчитися платити самотужки за своє питво...
Хай там що, а той смак Сашко пам'ятав і нині, а минуло вже понад двадцять років. Ніде, ані на Батьківщині, ані за кордоном відтоді не траплялося йому такої "Пепсі-коли". Напій став прісним і нецікавим; а якщо вже казати відверто, таким він почав здаватися Сашкові ще тоді, в дитинстві, коли досліди, випробування і експерименти зі склянками, соломинами і скибочками різного кольору не принесли жаданого результату. Той смак, що одного разу переніс малого Сашка з напівтемного бару у якийсь сяючий дивовижний світ, так і залишився спогадом і смаком старих добрих часів...
Засмучений тим, що нові часи насувалися дедалі швидше і ставали дедалі гіршими, Сашко зателефонував давньому університетському приятелю і домовився про зустріч. Треба було ретельно все обговорити - можливо, він був занадто прискіпливим, може, не все так погано, либонь, це просто осінь, вік, нудьга та ще якійсь дріб'язок, який треба просто прийняти. Коли Сашко увійшов у затишний бар, де у темряві шепотіла музика і блимали кольорові вогники, приятель вже влаштувався на високому стільці поруч із стійкою, а бармен як раз ставив перед ним дві масивні склянки. У склянках хвилювалася прозоро-коричнева рідина, лопалися бульбашки і гойдалися кубики льоду і щось зеленаво-жовтувате. Приятель кивнув, коли Сашко вмостився поруч із ним на високому, з відполірованим сидінням стільці, і мовчки підсунув до нього склянку.
Сашко прийняв склянку і зробив ковток... Перед його очима негайно постала знайома картина: темрява, вогники, висока склянка, жовта соломина, по якій тече надзвичайний, незбагненний смак пригод, таємниць і карколомних авантюр. Приятель, із задоволенням спостерігаючи за Сашком, коротко вимовив: "Куба Лібре. Ром, кола, лайм."
Сашко цмулив знаменитий коктейль, насичений смаком старих добрих часів, навколо нього коливалися і розквітали цілі світи, небачені можливості випливали з-за барної стійки і без жодних слів все пояснювали Сашкові. Адже нічого в цьому старому доброму світі не змінюється, старі добрі часи не минають, а зовсім поруч завжди є дещо, що робить будь-які часи старими і добрими, і це твій і лише твій вибір, залишатися у старих добрих часах або покинути їх і загубитися у часах нових, у часах вичерпання, спустошення і дешевих замінників всього справжнього, всього старого-доброго, які і не часи навіть, а так, просто безчасся...
Додому Сашко повернувся у найліпшому гуморі, а думки про нові часи його ще довго не турбували.
2013, переклад 2016
*авторський переклад з російської (оригінал російською тут http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485151)
коректура - [b]Вікторія Т[/b] (ДЯКУЮ!!!) http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=21239
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665590
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2016
Мой дед Иван и моя бабушка Тамара - самые настоящие ветераны. Они прошли всю Великую Отечественную войну - дед в артиллерии, начал младшим лейтенантом, закончил подполковником. Бабушка - в медсанбате, 5 лет - на передовой. Где-то на фронте они и познакомились - и уже навсегда остались вместе.
Они ушли на фронт студентами. Дед Иван учился на агронома, бабушка - на врача. После войны дед вернулся к занятиям агрономией и восстанавливал сельское хозяйство Херсонщины. Не встретилось мне никогда больше другого человека, который бы каждое поле в области знал, как свой собственный огород и относился бы к нему так же любовно и с уважением. Бабушка так и не получила диплом врача - после войны она родила троих детей, и до самой пенсии работала медсестрой. Но и без диплома она умела врачевать любые раны и хвори - фронтовая школа дала ей потрясающий багаж знаний и опыта.
О войне они никогда не рассказывали. То есть рассказывали, но совсем не то, что хотели бы услышать я и мой брат, насмотревшись бессчетное число советских кинолент о той Войне, которые дед с бабушкой никогда не смотрели. Нам хотелось историй о подвигах - но нет, их рассказы были совсем о другом.
А ведь рассказать им было что - медали "За отвагу", ордена Красной звезды, Боевого красного знамени, Великой отечественной войны просто так не раздавали. Много позже я сам кое-что узнал о фронтовой юности своих предков - на сайте "Подвиг народа" обнаружились наградные документы Ивана и Тамары. Пожелтевшие, с приставшими комочками земли и травинками, они кратко повествовали о подвигах. О тех самых настоящих подвигах, о которых ни дед, ни бабушка никогда не проронили ни слова.
Когда я повзрослел, я понял, почему им не хотелось говорить о войне. Война оторвала их от любимых мирных дел - и они сделали все, что от них зависело, чтобы поскорее к этим делам вернуться. Пахарь и лекарь, они были людьми мира, и войну преодолели, как преодолевают препятствие, чтобы позабыть о нем, как только препятствие осталось позади. Ведь впереди - она, мирная, подлинная жизнь, в которой есть любовь, труд, дети, дом - все то, что придает жизни смысл. А война смысл их жизни убивала - и потому они не вспоминали о ней.
И потому их рассказы о войне не могли удовлетворить глупое любопытство двух мальчишек. Дед как-то обронил, что с войны у него остались трофеи – два немецких «Вальтера». Их он утопил в каком-то колодце в Каневе, когда ездил туда на могилу Тараса Шевченко. Вот и все – как в песне, «с войной покончили мы счеты». Дед свой счет с той войной закрыл. А счет немалый – пять лет смертельного риска и младший брат, погибший весной 45-го под Кенигсбергом.
Бабушка иногда рассказывала довольно странные и в чем-то забавные вещи. Однажды в их часть приехал с лекцией профессор медицины. Он советовал солдатам питаться регулярно и при этом не есть ни слишком горячей, ни слишком холодной пищи – это очень вредит желудку. Мы с братом недоумевали: да разве приходилось солдатам выбирать, когда и какой температуры пищу принимать?! Это же война, подвиги, самоотверженность и героизм! А тут какое-то пищеварение…
И только однажды бабушка, услышав от нас с братом что-то о Курской дуге, сообщила, что принимала участие в крупном сражении под Касторной. Наши глаза разгорелись, но рассказ вышел страшным и коротким: разведка ошиблась, и бабушкин батальон оказался зажат между огневых точек противника. Пока артиллерия эти точки «накрыла», батальон был почти весь выкошен кинжальным огнем немцев. Уцелело несколько человек – в том числе и бабушка. Потом несколько дней она совсем ничего не могла делать – только сидела на одном месте и плакала. «А больше я во время войны и не болела, - добавила она после паузы, - вот только тогда… Зато уж после войны года три болела всем, чем только можно, за все пять лет войны отболела».
Была тогда традиция на День Победы приглашать в школы ветеранов – чтобы рассказали о войне. Мои ветераны категорически отказывались ходить на такие встречи, хоть я и просил. И в мою школу всегда приходили одни и те же бодрые румяные старики и рассказывали одни и те же истории – и все о боях и о подвигах, и все так молодцевато, задорно, словно смерть не ходила по пятам ни за ними, ни за их товарищами и вообще не войне им никогда даже не встречалась. Я тогда еще ничего не понимал про своих стариков и про войну и очень злился и завидовал: ну почему «мои» тоже не могут быть здесь или хотя бы мне рассказать что-нибудь эдакое?!
Потом я решил, что это, пожалуй, было хорошо: разочаровал бы дед моих одноклассников и учителей. Стал бы им рассказывать с упоением, как он это делал всегда, о бескрайних полях Херсонщины, об урожайности, о суховеях, вредителях и сорняках – и вышло бы, что вся та война и победа в ней свелись к одному: дать возможность деду поскорее вернуться к его любимому хлебопашеству. Тоже мне – патриотическое воспитание!
Но очень скоро я начал жалеть о том, что вместо вдохновенной агрономической поэмы моего деда Ивана мы слушали тогда занимательные, но слишком уж восторженные и лубочные повествования о войне, в которых были только лихость и задор, но совсем не было возмущения бессмысленностью войны и уважения к жизни. Не это нужно говорить детям, не об этом нужно напоминать взрослым – и здесь, и где угодно, и всегда.
А говорить нужно только одно: война убивает все то, что придает человеческой жизни смысл – любовь, труд, детей, дом. О войне должны были нам рассказывать только пахари и лекари, только строители и учителя, которых она оторвала от мирных дел и заставила заниматься для них чуждым и отвратительным делом.
Как знать, если бы с детьми о войне всегда и всюду говорили только хлебопашцы и врачеватели, может, ее не было бы вовсе. Или было – хотя бы немного меньше. Ведь война, как и всякое злое дело, начинается в умах и сердцах. Но оттуда же растет и все доброе. Сейте в умах и сердцах зубы дракона – и взойдет война. Сейте добро и любовь – и пожнете иной урожай.
Моих деда и бабушки уже нет. Я, пожалуй, и не припомню тот последний ветеранский парад, на который ходил с ними 9 мая – слишком давно это было. Но сейчас, в канун Дня Победы, я хотел бы вспомнить деда Ивана и бабушку Тамару именно теми, кем они были в настоящей, мирной жизни – как пахаря и лекаря. Пахарь и Лекарь – вот кем я их знал, любил и помню.
Покойтесь с миром. И - мира всем нам.
05/05/2016
*Для газеты [b]"Сегодня"[url=""]http://www.segodnya.ua/opinion/maksim-fedorchenko/voyna-ubivaet-vse-to-chto-pridaet-chelovecheskoy-zhizni-smysl-714015.html[/url][/b] - опубликовано 08/05/2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664666
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 08.05.2016
Зелена повінь - квітень вповні,
Буяють верби і бузок,
Під храмом спраглі на духовні
Дари - цілують образок,
Кладуть поклони. Свято? Свято! -
Іде до кожного своє,
І сивочолі жовтенята,
І православні - різним є
В найближчі дні своє заняття,
Свій хліб і спів - у травні цім
Мирське і надмирське завзяття
У день один припало всім.
І лиш весна - ой, несвідома
"Червоних" днів календарів,
Гуляє в Києві, як вдома,
Із щедрим кошиком дарів.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662879
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2016
На Гидропарке в вагон метро влетела нарядная, отливающая перламутром и бирюзой муха.
Состав тронулся, и праздничная насекомая пассажирка принялась кружить по вагону. Она выписывала безупречные восьмерки, уходила в пике и проделывала бочки, кобры и прочие фигуры высшего мушиного пилотажа.
На нее единственную не влияли тряска и раскачивание вагона. Она словно была в другом измерении.
Вышла на Арсенальной.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662834
рубрика: Інше, Лирика любви
дата поступления 29.04.2016
Сивіють ранки. Гомінливе
Спочило листя на землі,
І світло денне - немінливе,
Немов рідня нічній імлі,
Набрало дещо невластиве
І стало тлом на власнім тлі.
Панує осінь. Невиразно
Тече буття за небокрай,
Лани чорніються мовчазно.
Ти хочеш тиші? - На, збирай,
В ланах важніє вже дочасно
Її озимий урожай.
Сивіють ранки. При дорозі
Будяк змарнілий смутки п'є,
Хтось завагався на порозі,
Чи не зима? - Мов прес-пап'є,
Притисла світ - і світ в немозі,
Він ніби є і вже не є.
Аж ні - то осінь. Гомінливе
Спочило листя на землі,
І світло денне - немінливе,
Немов рідня нічній імлі,
Набрало дещо невластиве
І стало тлом на власнім тлі.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662265
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.04.2016
Збирався дощ над містом. Листя
Вже тріпотіло передчасно.
Уже пташки ховались. Рясно
Юрмились хмари. Біле вістря,
Неначе голку, блискавиця
Встромила в простір сіро-бляклий,
І грім прикрикнув на закляклий
Квітневий Київ! - затрусився,
Заплакав ринвами. Мов гуми
Над містом шар упав-розлігся,
А дощ усе не йшов, барився... -
Та й не пішов, бо передумав.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662140
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 26.04.2016
[b]Італійське[/b]
- Був у Римі?
- У Римі - ні.
- А у Риміні?
- І у Риміні - ні.
У Римі - ні,
У Риміні - ні,
"Ні" італійських
Не бракне мені...
[b]Горизонтальне[/b]
...Чи то хмари, чи то гори
Обложили небокрай,
Що обмежує простори?
Ти у простору питай.
Якщо відповідь луною
Голос верне - там гора,
Якщо буде мовчазною -
Хмаровиння там мара...
[b]Липове[/b]
Таке життя: тепер відбиток,
Зажури-липи мокрий лик -
Опівдощу в баюрі плаче,
Між смутків різних посеред...
Та гляне сонце - дощ на збиток,
І сум веселки-липи зник,
І цвіт її жовто-гарячий
Дарує чистий щирий мед.
Караоке. Карооке.
одиссея Одиссея
Из Буды в Пешт, из Пешта в Буду
Я каждый день ходить не буду,
Трезвым - нет и нет - по пьяни,
Потому что - киевлянин.
[b]Гасконская народная песня[/b]
"Шулявская", "Вокзальная", "Петровка", "Иподром",
"Славутич", "Теремки" и "Оболонь"...
Но умнице-фортуне туда езжать облом,
Пока на белом свете есть Гасконь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661453
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2016
Постучался в мое окно сегодня шмель.
Солидно так, раздельно, с вескими паузами - как раз такими, чтобы я в антрактах между стуками все успел: вскочил, умылся, причесался, оделся и метнулся с любезной улыбкой принять его - очень, нет, самого уважаемого и самого достойного. Чем обязан, такая честь...
ТУК... (прическа-одежда)... ТУК... (бег к окошку, составление из черт лица подобающей улыбки)... ТУК! - приветственно распахиваю окно.
Некто в сером пальто тонкой хорошей шерсти, в мягкой шляпе с палевой лентой вкруг головы, с трубкой с золотыми колечками над вишневой чашечкой в левой руке и свежей Morning Post - в правой.
Вот сейчас мы будем пить с ним кофе, и он расскажет мне совершенно непринужденно и словно бы между делом какой-то гениальный секрет, который, как и все гениальное, до обидного прост.
А я буду благоговеть, слушать, смотреть на него с восхищением и лить кофе мимо чашки, а он, как будто бы даже и не отводя взгляда от каштана за окном, коротким изысканным движением одного пальца направит черную струю в чашку еще до того, как кофе прольется на стол, и тут же примет ее, поблагодарив кивком благородной головы... ТУК... ТУК... ТУК...
...Улетел. Нет уже никого. Только кофе пролит мимо чашки.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660857
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 20.04.2016
[i]"Я представлял себе какого-то загадочного Абрама, который сажает куру в ящик или уходит из дому в шляпе и несет на плече седло. Вьюга, пьют!" - В. Каверин. Два капитана[/i]
......пастухи проходили по неким краям,
прогоняли стада, торопились на юг
до морозов уйти, до пришествия вьюг,
бормотали "седло, кура, ящик, абрам",
в унисон попадая случайно и вдруг
и седлали коней под присловье "седло"
до рассвета, когда тают холод и мрак,
уползая туманом в глубокий овраг,
и смеялись по-детски, тепло и светло,
под "седло" помещая суконный чепрак
а потом обретали недолгий ночной
в неприкаянном доме покой и приют,
пригубив, улыбались, и нежное "пьют"
по губам их сочилось водой ключевой
и подолгу звучало по многу минут
и дремала дорога в пыли, словно шрам
на борту хрупкой лодки оставленный льдом,
и глядел желтым на ночь прикаянный дом,
"ящик", "кура", "седло", "вьюга", "пьют" и "абрам",
повторяя на петлях повиснувшим ртом...
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660743
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.04.2016
А от скажіть мені, шановні письменники і поети, який кому і чому варіант до душі:
[b]при нагоді[/b] чи [b]за нагоди[/b]?
Професор Пономарев вважає так:
"І ще такий вислів "при першій нагоді" чи "за першої нагоди". Вони теоретично можливі обидва, але більш літературний, більш нормативний - "[b]за першої нагоди[/b]"."
Караванський отак:
«Дехто не терпить прийменника «при» і пару «при нагоді» заміняє на «за нагоди» – форму неживу, штучну і карикатурну. А народ же каже «при столі», «при спробі», «при надії», та й від пари «при нагоді» створив прислівник «принагідно». То виходить, тепер треба казати «занагідно»? Бійтесь Бога, «українізатори»!».
Академічний тлумачний словник 1970-1980 наводить приклад з Пантелеймона Куліша:
"Олексій дав оправити портрет у рамки за скло і послав [b]при нагоді[/b] до матері"
І ще такий приклад (у іншій статті, щодо слова "перший"):
"Служба в палацах, де потрібно було розважати пихате панство, була чужою для кобзарів — виходців з трудового народу. Тому й не дивно, що вони [b]при першій нагоді[/b] залишали її (Мистецтво, 2, 1964, 27)"
Поділіться думками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659673
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2016
На одной из станций метро в битком-набитый утренний вагон втискивается молодой человек. За спиной у него - объемистый, с выпирающими углами рюкзак.
Пассажирам отступать уже некуда - и они измученно и скупо выдыхают и выпучивают глаза, чтобы освободить место для человека и его поклажи. Поработав локтями, он извлекает из кармана книжицу и погружается в чтение.
Книжица озаглавлена интригующим вопросом. Правда, первый ответ на этот вопрос очевиден всем пассажирам, чьи ребра сейчас потрескивают под напором рюкзака читателя.
Но ему невдомек. Он весь внимание и чтение.
Книжица называется "Что со мной не так?"
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659671
рубрика: Інше, Лирика любви
дата поступления 15.04.2016
*переклад з російської оповідання "Брий" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571753
Брий був людиною нікчемною і згинув дарма.
Почалося все з того, що багато років тому Брий – тоді ще Молодий Брий – ні сіло ні впало подався у моряки. У моряки! І звідки у його непутящу голову могла така думка гулькнути – адже у нашому селі зроду моряків не було. Може, тому що ми розсудливі і помірковані від народження, а може, тому що моря усі і навіть річки судноплавні лежать так далеко, що ніхто з наших їх ніколи на власні очі не бачив. А тому Брию закортіло стати моряком, з доброго дива. Закортіло – і покинув він село, залишив батьківській дім і батьків. Пішов і пропав, як камінь у воду, - і повернувся аж через сорок літ, коли вже і батько, і матір його давно спочили у могилах, поховані чужими людьми, адже Брия на той час не було поруч. Ніхто і не знав, і не відав, чи він досі живий.
Та одного дня Брий – тепер вже Старий Брий – повернувся і знову оселився у хатині, де колись мешкав. Брий не розповідав нам нічого про те, що він робив ці сорок років, а ми і не допитувалися. Та й навіщо? – як вже він став моряком, торочити про це сенсу нема, справа ж пропаща. А як не став моряком, то ледь чим путнім опікувався, тому що нині у його сивій голові розуму знайшлося не більше, ніж колись. Адже він влаштувався у батьківському обійсті, потинявся кілька днів селом у своїх грубезних чоботях, довгополому плащі і чудернацькому капелюсі, а тоді несподівано завітав під вечір у пивницю на ринковій площі і оголосив привселюдно, до якої справи вирішив узятися.
- Відкрию морську школу, буду ваших дітей морській справі вчити! – гордовито повідомив Старий Брий. Мабуть, гадав, що відбою від учнів у його школі не буде, та не так сталося, як гадалося! Ніхто не зрадів, так йому одразу і відказали: дякуємо тобі красненько, Брию, але нам у селі і одного моряка удосталь, не треба дітей наших з пуття збивати! І Старий Брий образився і пішов, грюкнувши дверима так, що аж кухлі з пивом на столах підскочили. Ми вже сподівалися, що тим все і скінчиться, але вийшло все інакше.
Чутка селом поширилася про морську школу Старого Брия, і дітлахи нерозумні за ним почали бігати, а він усе їм свої моряцькі байки розповідав і різними дурницями спокушав. Батьки сполошилися: і що після того малим на думку спаде? Цур тобі, вистачить нам на село і одного нікчеми! Між тим діти морем почали марити, про дальні краї мріяти, у моряки лаштуватися. І тоді батьки суворо заборонили своїм дітям до Брия ходити, а йому наказали припинити голови малим замакітрювати: чи ж далеко до біди? Брий тоді облаяв нас дурнями і пішов собі, насунувши свого дивацького капелюха по самісінькі очі. Однак декому з наших довелося таки добре нагодувати дітей березовою кашею, аби до Брия дорогу забули.
Ось таким був Брий – нікчема, проте з уявою. Та власні ж дурниці і вигадки його й занапастили.
Невдовзі по тому, як провалился затія з морською школою – а було це наприкінці зими – Старий Брий придбав у крамаря Петера мотуззя – чимало, геть усе, що в крамниці знайшлося. «Нащо тобі стільки?» - спитав його крамар. А Брий йому і відповів:
- Сітку треба плести, незабаром сардина до берега підійде, тут головне час не зґ[u]аяти[/u]!
Крамар здивувався, але мотуззя Старому Брию продав: справу той задумав негодящу, а гроші приніс справжні. Увечері у пивниці крамар розповів усім про нову вигадку Брия. Ми навіть не сміялися і не глузували: зрозуміло, збожеволіла людина під старість, від власної глупоти та від неробства геть відбилася глузду. Однак потім ми спостерігали, як Старий Брий день за днем сидів у власному дворі і плів сітку. Ми підходило до нього і питали, для чого йому сітка, і Брий щоразу відповідав, зиркаючи у небо і вправно працюючи саморобним човником:
- Сардина ось-ось піде до берега, треба поспішати, - і повертався до роботи і більше у розмови не вступав.
Коли Старий Брий закінчив плести сітку, він навантажив її на візок і потяг у поле за селом – там від його покійних батьків лишився клаптик ріллі. Ледь не усе село побігло за ним – дивитися, як він сардину ловитиме. А Старий Брий повбивав кілкі на межі своєї землі і розвісив на них сітку – так, аби вона оточила усе його поле – а сам сів край поля і запалив люльку. Сидів там, курив, мовчав, у небо позирав, а на нас навіть не дивився.
Тоді наші дотепники не втрималися, почали Брия на кпини брати:
- Брию, чув, Брию, та ти ж сітку не туди поставив. Сардину у небі ловлять, а ти поле загородив! Треба, Брию, кілкі у хмари встромляти! От тільки ж ти забув навесні небо сардинами засіяти, ніц не зійде!
Старий Брий навіть вухом не повів, і ми самі наказали жартівникам стулити пельки: не можна сміятися над убогим, гріх. І тоді всі подалися назад до села, а Старий Брий так і лишився у полі – чатувати на свою сардину.
Уночі розгулялася негода – сніг, вітер! – і наступного дня дехто з наших пішов подивитися, як там справи у Брия із його сардиною. Старий так і сидів край дороги і палив люльку, а на його чудернацькому капелюсі назбирався цілий сугорб. Сітка його, звісно, ніяких сардин з поля не виловила, проте завдяки їй клинець його завалило снігом, а з наших наділів увесь сніг вітром змело. Та Брию сніг, ясна річ, дурниця, а ми одразу зметикували, що й до чого. Відтоді ми теж свої нивки на зиму сіткою огороджуємо, аби увесь сніг на землі до весни лишався – ось який нам зиск від божевільної забави Брия. Йому, мабуть, і не второпати, що у ланах хліб і жито вирощують, отож він там сіткою сардини ловив, нерозсудливий чоловіче, а ми сіткою сніг ловимо і новий врожай.
Через три дні Старий Брий повернувся – без жодної рибинки, ще б пак, а також і без сітки і візка. Прийшов і одразу до пивниці: узяв собі кухоль пива, сів під вікном і про щось глибоко замислився, певно, про своє непутяще і даремне життя. Тут його наші дотепники оточили і знову почали кепкувати:
- Брию, чув, Брию, де ж сардина? Мо, рік неврожайний видався? Чи ти, бува, не розпродав вже свій врожай сардин? Кому ж продав, чи не водяникам і морським чортам? То почастуй нас з баришів!
Старий Брий глянув похмуро на людей у пивниці і відповів:
- Сардина прийшла – я вчасно сітку поставив, ще б день-два – і спізнився б. Та за сардиною прийшов кит-смугач. І сардина йому лишилася, і сітку мою розшматував, і возика хвостом розбив… Відпочину трохи і на смугача піду. Поспішати треба, доки кит не пішов слідом за сардиною. Буде тепер тут в нас китобійний промисел! – і з цими словами Брий допив пиво одним ковтком, підвився, насунув на очі свій дивацький капелюх і забрався з пивниці. І тут вже усі, хто у пивниці залишилися, навіть найрозсудливіші і до Старого Брия співчутливі, ледь не луснули від реготу: «Кит! Кит-смугач! Китобійний промисел! У полі! У нас! В нашому селі!» – ясна річ, якщо в людини змолоду в голові порожньо, то й до старості голова нічим на наповниться!
Наступного дня Старий Брий знову попрямував у поле – бачили, як рано-вранці він крокував путівцем, несучі на плечі щось довге, наче голобля. Ну, пішов і пішов, якщо вже людині життя не шкода на такі дурнички, як-от ловля сардин і полювання на китів у чистому полі, хай йому! – а в нас часу на пусте нема! Нам треба сітки плести і лани огороджувати – до весни ще не один сніговій буде!
Довго не було Брия – ми вже гадали, що не верне. Тільки помилилися ми – прийшов Брий назад, через тиждень прийшов – увесь брудний, обідраний і без свого дивацького капелюха, і смердить від нього – хоч святих винось. А руки і обличчя – подряпані і ніби попечені, волосся сиве – сплутане і дибки, очі – як дві чорні дірки на лиці: видно, геть глузду рішився Брий! А коли він розповів, де був увесь цей час, ми в цьому напевно переконалися.
Розказав Брий, що чекав він на смугача три дні і три ночі, і на четвертий день вдосвіта прийшла сардина, а за нею і кит нагодився, але не смугач, а кашалот. Полювання на кита спочатку в Брия не вийшло – не пробив гарпун товсту шкіру кашалота, а сам Брий впав із горбочка, звідки жбурляв свій гарпун, і кит проковтнув Брия. Три дні і три ночі пробув Брий у череві страшного звіра, який увесь цей час ласував сардинами і кальмарами, серед яких Бриєві, аби не втопитися, довелося плавати, наче у густому гарячому супі.
На четверту добу Брий геть втратив сили і вже не сподівався вибратися живим із китового черева, однак і кашалота пожирання сардин втомило. І кашалот вивергнув зі свого шлунку – сардин, Брия і ще якісь глиби («амбра», сказав Брий) – і отак Старий потрапив на берег і повернувся у село.
- А зюйдвестку мою кашалот зжер, - додав Брий із жалем, - добра була зюйдвестка, тепер таку не знайдеш. – Він помовчав, спитав кухоль пива, жадібно відпив з нього і продовжив:
- Одначе не дарма я полював на кита. Коли видерся я на берег, на кашалота напали орки – кити-вбивці. Вбити вони його не вбили, тільки поранили. І тоді вже я його своїм гарпуном добив.
Тут Старий Брий обвів своїми безумними очима усіх, хто був у пивниці, допив пиво і промовив:
- Треба усім нам зараз же у поле йти, і часу не гаяти – кашалота білувати-розділювати, ворвань топити, бо залишиться він увесь звірам польовим, птахам небесним і рибам морським! Ходімо!
Ніхто і не ворухнувся. Чи не гадав насправді цей нікчемний чоловік, що ми повіримо у його вигадки? Чи не думав він, що ми рахуватимемо нашого непутящого земляка новим Іоною, якого волею Божою проковтнуло і вивергнуло морське чудовисько? Так, у божевілля Брия ми повірили, усі і одразу, а от його безглуздим розповідям – ні, жоден з нас віри не йняв. І Брий тоді махнув на нас рукою і пішов назад до свого кита – сам-один.
І відтоді Старий Брий зник, як згинув, - зовсім. Воно і не дивно, казали усі наші, до того воно і йшло, інакше і бути не могло. Губив він себе сам, займався цим із молоду, ще коли у моряки подався, а іншого діла не знав, усе своє життя, певно, лише дурницями і безглуздям промишляв і наближував свій кінець. Та все одно нам було його шкода. Людина ж – а життя своє прожив дарма, нерозумно і без користі, та й пропав нізащо. Ось так у селі нашому всі згадували Брия: із жалем і по-доброму.
Навесні, щоправда, коли ми у поле вийшли, знайшли ми Брия. Себто, плащ його і чоботи – ось і усе, що від нього лишилося. Мабуть, з’їли його дикі звірі, навіть кісток не лишили, - розтягли їх по довколишніх лісах і яругах. А якісь більші кістки (китові, певно, сказав би нам Брий) звірі порозтягати не змогли, занадто ті були великі; лише обгризли їх до блиску, та й край. А ще серед тих кісток лежав і чудернацький капелюх Брия - зюйдвестка.
Там, на полі Брия, ті кістки і досі лежать – не знаємо, кому земля його має відійти, тому і кісток ніхто не чіпає. Отакий от від Брия спадок: перехняблена хатина, кістки оті й шматок занедбаної ріллі, оточений розідраною сіткою на похилених кілках.
Хотіли ми поховати Старого Брия по-людському, поруч із його батьками, та не вийшло: не вкладати ж у труну плащ, чоботи і капелюх? І тому лишень відстояли у церкві заупокійну відправу за ним, а священник наш слово сказав про Брия. Коротко сказав, різко, та правдиво, усім іншим у повчання:
«Брий був людиною нікчемною і згинув дарма».
2016 р.
Дякую за допомогу із перекладом Вікторії Т.
Малюнок: Вінсент ван Гог. Голова бородатого рибалки у зюйдвестці
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659456
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2016
Садится солнце. Розовый песок
Старик Днипро просеивает. Пальцы
Песок проходят, как вода песок,
И, как песок, течет песок сквозь пальцы.
Вот в этом фишка. Бытие реки
Свободно от текучести метафор:
Буквальны все события реки,
Она течет буквально, без метафор.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659241
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 13.04.2016
*Перевод с украинского рассказа "Контейнер" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655172
[i]Михаилу «Стику» К.[/i]
Контейнер привезли неделю назад и бросили посреди двора. Столько разговоров было об этом контейнере, а загадочный предмет оказался просто железным сундуком, правда, таких размеров, что в нем уместилась бы половина дома. Славка разочарованно посмотрел на него, пнул ногой в ободранном ботинке и направился к речке.
На самом деле все началось несколько раньше. Около месяца тому назад мать ошеломила мальчика известием о переезде – отец завербовался на новое гигантское строительство. Из Сибири, где Славка родился и прожил шесть с половиной лет (а он всегда подчеркивал эту «половину»), его увозили в далекую неведомую Киргизию. Навсегда – возвращения не предполагалось, поэтому дом продавали, а пожитки забирали с собой в этом самом загадочном «контейнере».
«Отправим контейнером», - говорили отец и мать, когда обсуждали судьбы кроватей, шкафов, стульев или стола. Хотя слово это произносилось теперь так же часто и просто как «хлеб» или «вода», от этого оно не становилось понятнее, напротив: чем чаще поминали «контейнер», тем страшнее делалось Славке. И он уже достаточно навыдумывал о «контейнере», а он-то вот что – просто ящик.
Славка еще никогда не путешествовал дальше, чем к бабушке, а жила она сразу за речкой. А тут – Киргизия. Что она, эта Киргизия, где, далеко ли? Конечно, далеко, неслучайно бабушка плакала всякий раз, когда приходила, наверное, уже тосковала за Славкой, который и сам тайком иногда плакал. Но что поделаешь? Что вообще может поделать мальчик шести (пусть и «с половиной») лет, если взрослые, пускай даже его кровные родители, приняли какое-то решение? То-то и оно.
Однако неминуемость отъезда никак не повлияла на то, что теперь чувствовал Славка. Он прожил в этих краях всего шесть полных лет, но это была вся его жизнь. Кроме своего села, речки, лесистых холмов и бабушкиного жилища, он в этом, наверное, огромном мире ничего не видел. Но тут, в этой малой местности, у него были свои заветные места. С каждым таким место было что-то связано, а все вместе они привязывали Славку к себе; собственно, он пока еще сознательно не отделял себя от того, что видели его глаза и где бегали его ноги. Все это было свое, знакомое, родное – это и был он, Славка. А вот Киргизия – нет; ею он не был.
Славка вышел к речке и прислушался к ее стремительному говорку. Русло ее было каменистым и порожистым, но местами вода образовала глубокие омуты, над которыми пенились водовороты. Сколько он тут всего увидел, сколько пережил – а однажды чуть было не утонул. Прошлым летом Славку столкнул с мостика его одногодок Петька, и мальчик бултыхнулся в речку, а она подхватила его и затянула в водоворот. Петька с перепугу убежал, а Славка в ледяном потоке с мощным течением быстро наглотался воды и растерялся. Он уже не надеялся выбраться, как вдруг что-то подцепило его, и он оказался на берегу.
Какой-то незнакомый дядька как раз ехал берегом реки на велосипеде; он спешился и выловил Славку из воды длинной жердью с металлическим крюком на конце. Кто был тот человек, и что то была за жердь с крюком, Славка так и не узнал, потому что дядька, как только убедился, что мальчик жив-здоров, велел ему бежать домой, а сам, прикрепив жердь к раме велосипеда, оседлал его и отправился дальше по своим делам. На мостике Славка остановился, посмотрел вслед своему спасителю и подумал, что тот, верхом на старом велике, с длиннющей жердью, закрепленной на раме, напоминал Дона Кихота с копьем на тощем Росинанте. Именно так этот прославленный рыцарь был изображен на картинке в толстенной книге, которую недавно подарил мальчику отец.
Да, отец, - а сколько рыбы они с отцом на этой речке переловили! Отец был рыбак умелый и счастливый, и учил сына всему, что умел сам. И Славка мечтал однажды стать таким же умелым и ловким, как отец, - и в рыбалке, и во всем прочем. Спокойный и молчаливый, тот был на удивление талантлив во всем, что создавал или чинил руками. Но сейчас отца рядом не было – он уже отправился в ту самую загадочную Киргизию, куда теперь следовало собираться и Славке с матерью и отправлять все имущество – тем самым контейнером.
Славка еще раз поглядел на речку и мостик и направился в лес, где у него тоже были свои заветные места. Вот и полянка, где они с мальчишками жгли костры и пекли в золе картошку. Вот и древний, прямо на глазах у Славки пораженный молнией осокорь, с вершины которого можно было увидеть и всю деревню, и леса вокруг до самого волнистого и зубчатого горизонта, а иногда и сиреневые полосы дыма поездов, которые спешили неизвестно откуда и куда. А вон там, подальше – холм, в котором обнаруживалась укромная пещера; рассказывали, что когда-то там жил медведь-людоед, а еще раньше прятались беглые каторжники. А вот и мальчишки – тот самый Петька, однажды столкнувший Славку в реку, и Данила, с которым Славка дружил, сколько себя помнил. Мальчишки спросили, прибыл ли контейнер, а Славка только кинул им «да» и заспешил дальше, как будто бы по делам.
На самом деле он хотел укрыться за деревьями, чтобы мальчишки не увидели, как он сдерживает слезы, - так опозориться перед ними Славка не мог. Теперь, когда прибыл контейнер, отъезд стал делом, которое уже точно и очень скоро состоится. И Славка теперь понял, что хотел бы уложить в контейнер все то, к чему он привык и прирос: и речку с порогами, омутами и водоворотами, и осокорь с обгорелыми ветвями, и поляну с кострищем, и холм с пещерой, и окрестные леса, и мальчишек, и бабушку с ее жилищем, и дом родной… Но втиснуть это в контейнер и забрать с собой в неведомую даль было невозможно. Славка уезжал, а все это оставалось здесь; наверное, тут это и простоит еще долгие годы, но уже – без него. И Славку душили слезы, потому что все это вокруг него не просто оставалось на своем месте – все это у него теперь отнимали, все и навсегда…
Однако пора возвращаться – и Славка побежал домой. Завтра утром придет грузовик и доставит их с матерью к железной дороге; контейнер отправят в Киргизию отдельно – тоже поездом. Поэтому мать велела сегодня все внимательно осмотреть, чтобы ничего не забыть. Да уж, бормотал мальчик, шагая по деревне, ничего не забыть, - а по правде ничего из самого нужного и взять с собой нельзя; только и остается, что забывать.
В пустом, голом, словно осиротелом жилище собирать было уже нечего – родители все, что могли, упрятали в контейнер, отдали бабушке и увязали в узлы, которые завтра они возьмут с собой на поезд. На подоконнике в Славкиной комнате осталась только одна вещь, о которой он по нескольку раз в день напоминал матери, пока она не начала покрикивать на него. Это были книги; Славка уже больше года назад освоил науку чтения, а как только освоил, полюбил так, как мало что иное. Из каждой книги словно открывалось окошко в большой мир – и Славка смотрел в это окошко из маленького мира, в котором жил сам. Библиотека у него собралась пока небольшая; все книжки были не новые, уже кем-то читанные-перечитанные и потом подаренные мальчику, но любил он их самозабвенно.
Вот эта была первой, самостоятельно прочитанной. Вон ту и ту подарил отец. Эта понравилась больше всего и была перечитана уже дважды… Книги – единственное из того, что он любил, ценил и мог забрать с собой в Киргизию. Потому-то дело это было таким важным; потому-то Славка уже давно выпросил у матери веревку, плотно и аккуратно связал свою библиотеку в тяжеленькую стопочку и продолжал напоминать о ней даже после того, как мать на него прикрикнула. Вот и теперь – он схватил книжки, сунул их матери прямо в руки и утвердительно-вопросительно произнес с укором в глазах:
- Забыла?!
Мать молча приняла вязанку и куда-то ушла; стукнула дверь, и Славка увидел в окно, как мать шагает по двору с его сокровищем. Успокоенный, он быстро заснул, а рано утром началась долгая и утомительная дорога. Ехали грузовиком, долго-долго поездом, потом автобусом, снова грузовиком, пока ни прибыли в маленький городок, рядом с которым строился гигантский комбинат.
Славка сразу заметил, что новая местность совсем другая и даже, наверное, довольно интересная, но вот так сразу он не смог осматриваться и исследовать ее. Он ждал своих книг – пока их нет, он тут чужой; пусть и родители рядом, но без этой библиотечки нет у Славки здесь ничего своего. И день за днем, а потом и неделю за неделей мальчик высматривал грузовик со своим богатством. Когда же он спрашивал у отца о контейнере, тот отводил его в контору и показывал на большой карте, которая висела на стене в коридоре, каким путем трансагентство везет контейнер. Выходило, что груз кружил по стране и сначала удалялся от Киргизии и Славки, чтобы когда-нибудь потом – да когда же уже?! – доставить мальчику его книги. По всему было видно, что произойдет это нескоро, вон какой путь длинный, да и отец произносил загадочную фразу, которой Славка пока не понимал, однако запомнил и твердил, как полную веры и надежды молитву, высматривая контейнер: «Фрахт не срочный».
Недели текли медленно, как воск со свечи; Славка уже немного знал окрестности и некоторых мальчишек, которые жили по соседству, однако все еще чувствовал себя тут чужим и смотрел на все вокруг настороженно и враждебно. А вокруг бурлила жизнь, такая непохожая на все, к чему он привык в далекой Сибири: с утра до ночи тысячи людей, сотни грузовиков, десятки экскаваторов и подъемных кранов суетились вокруг строительства. Пропадал на стройке отец; мать устроилась на какую-то работу рядом с будущим комбинатом, а вот Славке пока что здесь места не находилось. Он уже понял, что жить дальше все-таки придется, но твердо решил начинать новую жизнь на новом месте только после прибытия заветного груза. И вот так он не жил, а ожидал, попавшись в это ожидание, как букашка в паутину.
Но вдруг томительное ожидание прервалось. Однажды ночью Славка увидел короткий сон и сразу проснулся. Сердце его колотилось, а на лбу выступил холодный пот – сон показал ему кое-что пострашнее пугающих химер, которые иногда мерещатся детям по ночам. Во сне он увидел, как на улице перед двором остановилась машина с надписью «ПОЧТА», из нее вышел человек, поздоровался с матерью, а потом КЛАЦ! КЛАЦ! – проделал что-то возле контейнера и исчез. После этого на засовах металлического ящика появились тяжеленные замки и свинцовые пломбы на стальных витых проволоках. Потом в контейнер уже ничего уложить стало нельзя – его «опломбировали». Славка сидел на постели, смотрел в темное окно, за которым, словно звезды, перемигивались огоньки огромной стройки, и понимал, что это был не сон, а воспоминание. Да, контейнер закрыли и опечатали еще за день-два до того, как они отбыли на грузовике к поезду. Поэтому ожидал он напрасно; в контейнере книг не было и быть не могло. Славка упал на подушку и тихонько заплакал, и плакал, пока не заснул.
Утро он сразу припомнил свой страшный сон-воспоминание, однако у матери ничего выпытывать не стал. Конечно, была в этой истории зловещая тайна, которая изводила душу и требовала правды. Но правда, которую можно было и так угадать, причиняла боль; а так, упрятав ее под надеждой, можно попробовать кое-как жить. И только Славка об этом подумал, кто-то постучал в дверь – трансагентство доставило контейнер. Уже знакомый огромный железный сундук стоял посреди двора, а возле него курил в кулак седой коренастый человек в синей фуражке, и уже суетилась мать, и стояли их новые соседи.
Славка не удержался и побежал на двор. Контейнер долго «распломбировали»; потом его двери распахнулись, и грузчики, мама и соседи принялись перетаскивать в дом знакомые предметы. Славка наблюдал за этим, укрывшись за низеньким кривым деревом, и удивлялся: все эти вещи, которые он знал шесть («с половиной») лет, загружали в контейнер целую неделю, а сейчас внесли в дом меньше, чем за час. Вот и все: железные двери лязгнули, контейнер втащили на грузовик, и он отбыл.
Славка потихоньку выскользнул со двора и пошел себе, куда глаза глядят, лишь бы не быть сейчас там, где так хотелось кричать, топать ногами и обвинять – ведь только что он потерял и надежду, и веру, и… и все, все потерял! Но то, что сейчас отчаянно рыдало и пронзительно выло где-то в Славкиной груди, еще не умело высказаться. И мальчик просто шагал улицей, стиснув зубы и подавляя слезы. Лучше бы этот контейнер потерялся где-то в своих долгих блужданиях, чтобы Славка никогда не узнал никакой правды – о родителях, о жизни и обо всем-всем-всем…
Так он и шагал, пока ноги не привели его к чистенькому, белого кирпича домику с надписью «БИБЛИОТЕКА» над дверями. Славка сначала заглянул в дверь, а потом вошел; в домике было пусто и тихо. Он остановился у столика, за которым высились полки с книгами; вдруг в глубине помещения раздался странный шум - словно птица захлопала крыльями. Славка обошел столик и заглянув между полок; там на коленях стояла женщина и собирала книги, рассыпанные по полу. Славка принялся помогать женщине, а она, узнав его имя, стала расспрашивать, кто он и откуда.
Когда книги были собраны и расставлены по полкам, библиотекарь предложила Славке записаться в библиотеку и взять что-нибудь почитать:
- Ты же умеешь? – спросила-объявила она. Славка кивнул и сразу же указал на полке книгу, которая привлекла его внимание, когда он еще помогал женщине, - «Срочный фрахт».
Рассказ с этим названием Славка прочитал первым. Так вот что такое «фрахт», так вот что такое «срочный»… Славка сидел тут живой и здоровый, и вряд ли ему грозило лезть в страшные недра парового двигателя и гибнуть там, но он ощущал себя Митькой-Крысой, зажатым в тех самых страшных недрах, без всякой надежды на спасение, ведь фрахт – срочный… И Славка, преисполненный скорби то ли о Митьке, то ли о самом себе и о своем теперь уже окончательно утраченном сокровище, еще долго повторял, словно молитву: «Срочный фрахт», но уже ничего от этой молитвы не ожидал, ни на что не надеялся и ни во что не верил.
Но ожидать стоило. Размышляя о Митьке, сожженном в топке парохода ради срочности фрахта, о собственной судьбе и контейнере, который, кажется, «несрочным» образом проглотил всю Славкину прежнюю счастливую жизнь, мальчик внезапно ощутил, что он – есть, существует, живет, отдельно от вещей, людей и событий вокруг. Да, когда-то он был счастлив, а сейчас ему больно и есть о чем сожалеть; но и то счастье, и эта боль – не единственное, чем был Славка. Как, наверное, не был он и теми местами, откуда его увезли родители, и утраченной стопкой книг, перевязанных веревкой. Родное, дорогое, свое – да; однако он оказался больше всего того, что ему принадлежало, что он любил. И ему пришлось потерять все это вместе и сразу, чтобы обнаружить, найти в этом мире – себя…
Конечно, тогда, в шесть «с половиной» лет, шагая улочкой киргизского городка на краю гигантского строительства с книгой под мышкой в библиотеку, Славка ничего такого не думал – он все еще находился в том возрасте, когда чувство преобладает над мыслью и изливается смехом или слезами. Все это он осознал намного позднее, через годы, также исполненные утратами и приобретениями, которые, словно волны, накатывались на его болью приобретенное «я». Но мысленно возвращаясь назад, он чаще всего видел загадочно и бесследно потерянную контейнером стопочку книжек, перетянутую веревкой. Когда-то давно неизвестный человек на велосипеде, похожий на Дона Кихота из тех книжек, спас ему жизнь; а после из той стопочки начался и сам Славка.
Но тогда, в шесть «с половиной» лет, шагая улочкой киргизского городка в библиотеку, Славка впервые почувствовал свое «я», которое, казалось, хотело одного – жить дальше.
И Славка начал жить дальше.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657557
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.04.2016
[i]присвячується Михайлу Stick'у К.
дякую В.Т. за допомогу[/i]
Контейнер привезли тиждень тому і кинули серед подвір'я. Стільки розмов було про той контейнер, а загадковий предмет виявився просто металевою скринею; щоправда, величезною – у ній умістилася б половина хати. Славко розчаровано подивився на неї, копнув ногою в обідраному черевику і подався до річки.
Насправді все почалося раніше. Десь із місяць тому мама ошелешила хлопця звісткою про переїзд – батько завербувався на нове гігантське будівництво. З Сибіру, де він народився і прожив шість із половиною років (а Славко завжди підкреслював цю «половину»), його забирали у далеку невідому Киргизію. Назавжди – повернення не передбачалося, тому хату продавали, а майже весь пожиток забирали із собою у тому самому загадковому «контейнері».
«Відправимо контейнером», - казали тато або мама, коли обговорювали долю ліжок, стільців або столу. Хоча слово це вимовляли тепер так же часто і просто як «хліб» або «вода», від того воно не стало зрозумілішим, ба більше: що частіше згадували «контейнер», тим страшнішим видавався він хлопцеві. І Славко вже навигадував чимало про «контейнер», а воно он що – просто ящик.
Славко ще ніколи не подорожував далі, ніж до бабусі, а жила вона просто за річкою. А тут – Киргизія. Що воно та Киргизія, де, чи далеко? Авжеж, далеко, адже бабуся плакала кожного разу, коли приходила, певно, вже сумувала за Славком, який і сам потай іноді плакав. Та що поробиш? Що взагалі може вдіяти хлопчина шести (бодай і «з половиною») років, коли дорослі, нехай і його рідні батьки, ухвалили якесь рішення? Отож.
Та неминучість від’їзду ніяк не вплинула на те, що нині відчував Славко. Він прожив у цьому краї всього лише шість повних років, але ж то було усе його життя. Крім села і річки, лісистих пагорбів і бабусиної домівки, він у цьому, мабуть, дуже великому, світі нічого не бачив. Зате тут, у цій маленькій місцевості, в нього були свої заповітні місця. Всі разом вони прив’язували Славка до себе; власне, він ще свідомо не відокремлював себе від того, що бачили його очі і де бігали його ноги. Все це було знайоме, своє, рідне – це і був він, Славко. А от Киргизія – ні; нею він не був.
Славко вийшов до річки і прислухався до її швидкої говірки. Русло річки було кам’янистим і порожистим, але місцями вода утворювали вирви, над якими нуртували піняві коловороти. Скільки він тут усього побачив, скільки пережив – одного разу навіть ледь не втопився. Минулого літа Славка на містку штовхнув його одноліток Петька, і хлопець шубовснув у річку, а вона підхопила його і затягла у чорторий. Петька з переляку втік, а Славко у крижаному потоці із потужною течією швидко наковтався води і розгубився. Він вже не сподівався вибратися, коли раптом щось підчепило його, і він опинився на березі.
Якийсь незнайомий дядько, що саме в цей час їхав берегом на велосипеді, спішився і виловив Славка із води довгою жердиною, на кінці якої був приладнаний металевий гак. Хто був той дядько і що то була за жердина із гаком, Славко так і не довідався, бо дядько, щойно побачив, що хлопець живий-здоровий, звелів йому бігти додому, а сам почепив жердину до рами велосипеда, сів на нього верхи і рушив далі берегом. На містку Славко зупинився, глянув услід дядькові і подумав, що той на своєму старому веліку із довжелезною жердиною, приладнаною до рами, нагадував Дона Кіхота із списом верхи на змарнілому Росинанті. Саме так цей славетний лицар був зображений на малюночку у товстезній книзі, яку нещодавно подарував хлопцеві батько.
Так, батько, - а скільки риби вони з батьком на цій річці виловили! Батько був рибалка вправний і удачливий, і він вчив малого усьому, що вмів сам. І Славко сподівався одного дня стати таким же вправним і щасливим, як батько, - і у риболовлі, і в усьому іншому. Спокійний і неговіркий, він був на диво талановитий у всьому, що створював чи лагодив руками. А от тепер батька поруч не було – адже він вже відбув у ту саму загадкову Киргизію, куди тепер належало вирушати і Славкові із матір’ю і відправляти увесь домашній набуток – тим самим контейнером.
Славко ще раз подивився на річку і місток і подався далі, у ліс, де в нього також були свої заповітні місця. Ось і галявинка, де з хлопцями палили багаття і пекли у золі картоплю. Ось і старезний, просто на очах у Славка вражений блискавкою осокір, з верхівки якого можна було побачити і усе село, і навколишні ліси аж до самісінького хвилястого і зубчастого небокраю, а час від часу – і бузкові смуги диму з потягів, що поспішали невідомо звідки і куди. А он там далі – пагорб, в якому була таємнича печера; розповідали, що колись там жив ведмідь-людожер, а ще раніше переховувалися каторжники-втікачі. А ось і хлопці – той самий Петько, що колись зіштовхнув Славка у річку, і Данило, з яким Славко товаришував скільки себе пам’ятав. Хлопці поцікавилися, чи прибув контейнер, а Славко тільки кинув їм «так» і швидко попрямував далі, ніби у справах.
Насправді ж він хотів сховатися за деревами, щоб хлопці не побачили, як він стримує сльози, – так зганьбитися перед ними він не міг. Саме тепер, зараз, коли прибув контейнер, і від’їзд став справою, що вже точно і дуже скоро відбудеться, він гостро й потужно відчував, що волів би вкласти у контейнер усе, до чого він так звик і приріс: і річку з порогами, вирвами і чорториями, і місток через неї, і осокір із обгорілим віттям, і галявину із вогнищем, і пагорб із печерою, і ліс довкола, і хлопців, і бабусю із її домівкою, і хату рідну... Та усе це втиснути у контейнер і забрати із собою у незвідану далечінь було неможливо. Славко від’їжджав, а все це лишалося отут; мабуть, отут воно і буде ще довгі роки, але вже тепер – без нього. І Славка душили сльози, тому що усе це довкола не просто лишалося на своєму місці, - все це у нього тепер відбирали, усе і назавжди…
Але вже був час вертати – і Славко побіг додому. Завтра зранку за ними прийде вантажівка і відвезе до залізниці; контейнер їм доправлять у Киргизію окремо – теж потягом. Тож сьогодні мама наказали усе ще раз ретельно переглянути, аби нічого не забути. Авжеж, бурмотів хлопець до себе, крокуючи селом, нічого не забути – а насправді ж нічого з найважливішого і забрати не можна; тільки і залишається, що забувати.
В порожній, ніби голій і осиротілій хаті збирати було вже нічого – батьки усе, що могли, або розмістили у контейнері, або віддали бабусі, або спакували у скрині та вузли, які завтра вони заберуть із собою до потяга. На підвіконні у Славковій кімнаті височіла ще одна річ, про яку він щодня по кільканадцять разів нагадував мамі, аж доки вона не почала гримати на нього. Це були книжки; Славко вже понад рік як опанував науку читання, а щойно опанувавши, полюбив так, як мало що інше. В кожній книжці ніби ховалося віконце у великий світ – і Славко дивився у те віконце з маленького світу, в якому мешкав сам. Бібліотека в нього поки що зібралася невеличка, бо книгарні у селі не було; книжки усі були не нові, вже кимось читані-перечитані і потім подаровані хлопцеві, але він любив їх до нестями.
Оцю він прочитав першою у своєму житті. Оцю і оту подарував батько. Та сподобалась найбільше і вже була двічі перечитана… Книжки – єдине з того, що він любив, цінував і міг забрати із собою в Киргизію. Тому-то ця справа була така важлива; тому-то Славко вже давно випросив у матері мотузку, щільно і акуратно ув’язав свою бібліотеку у важкенький стосик і продовжував нагадувати мамі про нього навіть після того, як вона на нього гримнула. От і тепер – він схопив книжки, дав їх мамі просто у руки і ствердно-запитально проказав із докором у очах:
- Забула?!
Мама мовчки прийняла в’язанку і десь пішла; стукнули двері, і Славко побачив у вікно, як вона крокує двором із його скарбом. Заспокоєний, він швидко заснув, а рано-вранці почалася тривала і виснажлива подорож. Їхали вантажівкою, довго-довго потягом, тоді автобусом, знову вантажівкою, аж доки прибули у маленьке містечко, поруч із яким споруджувався велетенський комбінат.
Славко одразу помітив, що нова місцевість геть інша і, певно, доволі цікава, але наразі він не міг роздивлятися і досліджувати. Він чекав на свої книжки – доки їх нема, він тут чужий; хай і батьки поруч, та без тієї бібліотечки нема у Славка тут нічого свого. І день за днем, а далі тиждень за тижнем хлопець виглядав вантажівку із своїм скарбом. Коли ж він запитував у батька про контейнер, той відводив у його у контору і показував на великій мапі, що висіла у коридорі на стіні, яким шляхом трансагентство везе контейнер. Виходило, що вантаж кружляв країною і спочатку віддалявся від Киргизії і Славка, аби колись – та коли ж уже?! – доставити хлопцю його книжки. З усього виходило, що це відбудеться нескоро, он який шлях довгий, та й батько вимовляв загадкову фразу, якої Славко не розумів, проте запам’ятав і повторював, наче сповнену надії і віри молитву, виглядаючи контейнер: «Фрахт не терміновий».
Тижні спливали повільно, наче віск зі свічки; Славко вже трохи знав околиці і деяких хлопців, що жили поруч, проте все ще почувався тут чужим, і дивився на все сторожко і вороже. А довкола вирувало життя, таке не схоже на те, до чого він звик на далекому Сибіру: з ранку до ночі тисячі людей, сотні вантажівок, десятки екскаваторів і підйомних кранів метушилися довкола будівництва. Пропадав там і тато; і мама влаштувалася на якусь роботу поруч із майбутнім комбінатом, а от Славкові поки що місця тут не знаходилося. Він вже зрозумів, що жити далі таки доведеться, хай там що, але поклав собі починати нове життя на новому місці лише тоді, коли прибуде заповітний вантаж. І так він собі не жив, а лише чекав, втрапивши у те чекання, наче комашка в павутиння.
Аж раптом виснажливе чекання припинилося. Однієї ночі Славко побачив коротенький сон і одразу прокинувся. Серце його калатало, а на чолі виступив холодний піт – сон показав йому дещо лякливіше за страхітливі химери, що іноді маряться дітям вночі. Уві сні він бачив, як на вулиці біля двору зупинилася вантажівка із написом «ПОШТА», звідти вийшов якийсь добродій, привітався до мами, а тоді КЛАЦ! КЛАЦ! – зробив щось біля контейнера і зник; після того на засувах металевої скрині з’явилися важезні замки і свинцеві пломби на сталевих витих дротах. Потім у контейнер вже нічого вкласти було не можна – його «опломбували». Славко сидів на ліжку, дивився у темне вікно, за яким, наче зірки, миготіли вогники величезного будівництва, і розумів, що це був не сон, а спогад. Так, контейнер закрили і опечатали ще за день-два до того, як вони з мамою від’їхали вантажівкою до залізниці. Тож чекав він марно; у контейнері книжок не було і бути не могло. Славко впав на подушку і тихенько заплакав, і плакав, поки не заснув.
Вранці він прокинувся, одразу згадав свій страшний сон-спогад, проте у мами питати нічого не став. Звісно, була в цій історії лиховісна таємниця, що ятрила його душу і вимагала правди. Але правда, про яку можна було і так здогадатися, була занадто болючою; а так, приховавши її під сподіванням, можна спробувати так-сяк жити. І щойно Славко про це подумав, як хтось постукав у двері – трансагентство доставило контейнер. Вже знайома величезна скриня стояла серед двору, а біля неї курив у кулак сивочолий присадкуватий дядько у синьому картузі, і вже метушилася мама із якимись папірцями у руках, і стояли їх нові сусіди.
Славко не втримався і побіг до контейнера. Контейнер довго «розпломбовували»; нарешті, його дверцята розчахнулися, і вантажники, мама і сусіди почали переносити до хати знайомі предмети. Славко спостерігав за цим, сховавшись за низеньким кривим деревом, і дивувався: усі ці речі, які він знав шість («із половиною») років, завантажували у контейнер цілий тиждень, а зараз занесли у нову оселю менш, ніж за годину. Ось і все: металеві дверцята ляснули, контейнер затягли на вантажівку, і вона відбула.
Славко потихеньку вислизнув з двору і пішов собі, куди очі бачать, аби тільки не бути зараз там, де так хотілося кричати, тупати ногами і звинувачувати – адже щойно він втратив і надію, і віру, і… - усе втратив! Але те, що нині відчайдушно волало і пронизливо скиглило десь у Славкових грудях, ще не вміло висловитися. І хлопець просто крокував вулицею, стиснувши зуби і намагаючись втримати сльози. Бодай той контейнер загубився десь у своїх тривалих мандрах, аби Славко ніколи не дізнався ніякої правди – про батьків, про життя і про все-все-все…
Так він ішов, доки ноги не привели його до охайного, білої цегли будиночка із написом БІБЛІОТЕКА над дверима. Славко спочатку зазирнув у двері, а тоді зайшов; у будиночку було порожньо. Він зупинився біля столику, за яким височіли полиці із книгами; раптом десь в глибині приміщення почувся особливий шурхіт, наче щось велике і… паперове? – зсунулося і розсипалося. Славко обійшов столик і зазирнув між полиць; там на колінах стояла жінка і збирала книжки, що розсипалися підлогою. Славко заходився допомагати жінці, а вона, спитавши його ім’я, почала розпитувати в нього, хто він і звідки.
Коли книжки було зібрано і розставлено на полицях, бібліотекарка запропонувала Славкові записатися до бібліотеки і взяти щось почитати:
- Ти ж вмієш? – запитала-ствердила вона. Славко кивнув головою і одразу показав їй на полиці книжку, що впала в око, коли допомагав жінці, - «Терміновий фрахт».
Оповідання з цією назвою Славко прочитав першим. Он воно що таке «фрахт», он воно, що таке «терміновий»… Славко сидів тут живий-здоровий, і навряд чи йому загрожувало лізти у страшні нетрі парового двигуна і гинути там, але він почувався Мітькою-Пацюком, затертим у тих самих страшних нетрях, без жодної надії на порятунок, адже фрахт – терміновий… І Славко, сповнений жалю чи то за Мітькою, чи то за самим собою і своїм тепер вже остаточно втраченим скарбом, ще довго повторював, наче молитву: «Терміновий фрахт», але вже нічого від тієї молитви не сподівався, не очікував і ні у що не вірив.
Та очікувати було що; міркуючи про Мітьку, спаленого у топці пароплава заради терміновості фрахту, про власну долю і про контейнер, який, здається, у «нетерміновий» спосіб проковтнув усе Славкове минуле щасливе життя, хлопець раптом відчув, що він – є, існує, живе, окремо від речей, людей і подій довкола. Так, колись він був щасливий, а нині йому болить і є за чим шкодувати; але і оте щастя, і оцей біль – не єдине, чим є Славко. Як, мабуть, не був він і отими місцями, з яких його забрали батьки, і втраченим стосиком книжок, перев’язаних білою мотузкою. Рідне, дороге, своє – так; проте він виявився більшим за усе, що йому належало, що він любив. І йому довелося втратити усе це разом і одразу, аби здобути, віднайти у цьому світі - себе…
Звісно, тоді, у шість «із половиною» років, крокуючи вуличкою киргизького містечка край велетенського будівництва із книжкою під пахвою до бібліотеки, Славко нічого такого не думав – він все ще перебував у віці, коли почуття панує над думкою і виливається у сміх або сльози. Усе це він усвідомив набагато пізніше, через десятиліття, у яких також було досхочу втрат і здобутків, що, наче хвилі, накочувалися на його болісно здобуте «я». Проте подумки озираючись назад, він найчастіше бачив загадково і безслідно загублений контейнером стосик, стягнутий мотузкою. Колись давно невідомий дядько на велосипеді, схожий на Дона Кіхота з тих книжок, врятував йому життя; а потім із того стосика почався і сам Славко.
Але тоді, крокуючи вуличкою киргизького містечка до бібліотеки, Славко вперше відчув своє «я», що, здається, бажало одного – жити далі.
І Славко почав жити далі.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656595
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016
Ономатопея - це процес вираження мовними засобами позамовних явищ, тобто відтворення у мові звуків природного походження.
Наприклад, ква-ква або кумки-кумки, гав, няв, дзень-дзелень, бабах. Відповідно, утворюються дієслова квакати, кумкати, гавкати, нявчати, дзеленчати, бабахкати.
І от що я спостерігаю.
Попри однаковість природних звуків і тварин, речовин або явищ, з якими вони пов'язані, в кожній мові виникли свої, доволі різні "гав" та "няв".
Я зробив маленьке порівняльне дослідження щодо води як надзвичайно поширеної речовини із скрізь однаковими властивостями.
Якщо у воду щось кинути чи впасти, утворюються сплески і характерний звук. В українській мові є таке симпатичне слово "шубовсть". Мені завжди подобалося похідне від "шубовсть" дієслово "шубовснути" - тобто впасти у воду, зробивши сплеск: "шубовсть".
Дивимося, як "чують" і відтворюють воду інші мови (вибачте, носії, якщо щось не так, працював за словниками, виправлення і доповнення вітаються і заохочуються).
Отже, українська - шубовсть, шубовсь
Бєларуська - боўць
Російська - бултых
Польска - plusk
Чеська - plop
Словацька - plop
Албанська - pllum
Хорватьська - buć
Німецька - plumps, platsch
Англійська - plop, splash
Італійська - plop
Угорська - puff
Далі можете пошукати самі, кого яка мова цікавить.
...А все то одне і те ж: вода та її голос - плеск - при падінні в неї предмету або тіла. Шубовсть!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656537
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016
*Перевод с украинского рассказа "Повернення" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648047
Андрею было девять, и он плакал. И как тут было не заплакать, если первый в этом году выезд на село оказался последним – и в году, и вообще. Как только они выбрались из попутки перед собственным двором, с лавки под забором поднялся худощавый остроглазый человечек и направился к бабушке. Человечек не поздоровался, только спросил:
- Ну, так мы договорились? – и бабушка кивнула, и он тут же ушел. А чуть позже бабушка сообщила, что хата, старая прадедова хата, продается. То есть, уже продана – тому самому худощавому благодетелю, дай ему Боже, а то никто не хотел покупать.
Андрей все услышал, но понять не смог. Как?! Что хата – а Лиман? А скели? А рыбалка? А охота на змей? А… счастье? Да, вот только теперь все незатейливое сельское житье, все простенькие свои летние забавы в селе он впервые назвал коротким словом «счастье». Неожиданная утрата этого счастья оказалась невыносимой и причиняла боль еще долго – намного дольше, чем длились сборы к выезду из села, которые больше напоминали разрушительное землетрясение. Андрей слонялся по загроможденному вещами и инвентарем двору, ходил по непаханому огороду, забредал за хату, где уже зеленела акациевая роща, бегал к Лиману, забирался на скели и шатался сельскими улочками. Но кровная связь с этим местом, ранее им не осознаваемая, только что оборвалась. Все как будто стало иным, и Андрей ощущал себя здесь чужим и нежеланным. Об этом можно было тосковать, это можно было даже тайком оплакивать, а исправить - никак.
Наконец, грузовик с хозяйственным и бытовым скарбом тронулся от двора, раскачиваясь и колыхаясь, словно корабль в штормовом море, а следом к автобусной остановке направилась и вся семья. Андрей шел последним, держась подальше от взрослых, чтобы никто не услышал его всхлипываний. Он осматривался так, как никогда раньше, и пытался запечатлеть в памяти или даже где-то еще глубже эти улицы, деревья, хаты, глубокие колеи сельской дороги, лица за тынами и в окнах и изгиб полей под горизонтом. День стоял сухой и уже жаркий, но Андрею потом все это вспоминалось, словно увиденное сквозь капли дождя на стекле.
- Поспеши, - крикнула Андрею бабушка, - автобус на подходе! – и Андрей бегом догнал остальных, которые уже лезли в потрепанный ЛАЗ. Зашипело, половинки дверей по очереди закрылись, и автобус двинулся. Андрей, даже не взглянув на свое любимое место около водителя, устроился в углу на последнем ряду сидений, закрыл окно пыльной тряпкой, которая висела на ржавой проволоке вдоль окон ЛАЗа, и закрыл глаза.
А потом начались поиски – бабушка решила приобрести «дачу» на Днепре. Ее почему-то не привлекали дачные кооперативы и садовые товарищества, которые тянулись по берегам реки, возможно, из-за высокой цены. Так или иначе, но Андрею пришлось следовать за бабушкой на большой остров меж двух рукавов Днепра. Именно там она подыскивала домик; однако восторг, который поначалу идея островной жизни вызвала у Андрея, мгновенно испарился, когда они с бабушкой впервые оказались на острове.
Островное дачное товарищество напоминало игру в «пятнашки»: в маленькой коробочке (Андреева была серого цвета) плотно один к другому сидели пятнадцать квадратиков с цифрами от «1» до «15», и только одно место было свободным. Двигая квадратики, нужно было сложить их в порядке возрастания или наоборот; так и микроскопические дачные участочки плотно прижимались один к другому, и передвигаться по острову, по крайней мере, по его побережью, можно было только в пределах одного незанятого квадратика – по узеньким дорожкам между заборами. А в островных чащах движение было вообще невозможным: кусты и деревья образовали тут непроходимую колючую стену.
С воды остров напоминал линию укреплений – повсюду колючая проволока, заборы, какие-то загородки и ограждения из старых панцирных кроватей, деревянных щитов и прочего хлама. И дачники вели себя, словно солдаты гарнизона, который ожидает неминуемого нападения или предательства: настороженные, нервные, они постоянно следили друг за другом, за неприкосновенностью своих жалких «землевладений» и скудных плодов песчаной почвы.
Андрей, как только это все заметил, словно глаза зажмурил и уши закрыл; позднее из всех экспедиций на остров, которых предпринято было с десяток, он мог припомнить только это: он сидит на дне деревянной лодки, положив голову на фальшборт, лодка медленно движется, вода совсем близко к Андреевым глазам, она прозрачная, с легким желто-коричневым оттенком, сквозь воду видно дно, на котором лежит прошлогодняя листва, поблескивают жестянки и бутылки, и в этой воде плавает маленькое красное яблоко. Вот и все.
И более поздние воспоминания Андрея об острове и даче, которую бабушка все-таки нашла и приобрела, были отрывистыми, неуверенными и расплывчатыми, как затертый рисунок карандашом; только маленькое красное яблоко в прозрачно-желтой воде оставалось ярким и заслоняло все прочее, что произошло на острове в следующие десять лет.
А через десять лет Андрею стало уже совсем не до острова и дачи. Он переехал в большой город, поступил в университет, женился, снова переехал, теперь уже в столицу, поменял несколько мест работы и жительства, родил детей, потерял одних друзей и приобрел других, похоронил нескольких родственников, выучил два языка, испытал себя в роли ученого, журналиста и общественного деятеля и вдоволь побегал по Майдану вместе со всеми прочими. Но где бы ни был и что бы ни делал, Андрей мысленно возвращался в село и мечтал однажды вернуться туда по-настоящему, хотя бы ненадолго. Собственно, именно так, ненадолго – вот какое возвращение мерещилось ему.
К тому же Андрею время от времени напоминали о селе. Как-то позвонил дядя: он проезжал теми краями, решил порыбачить на Лимане, но рыбы, которой раньше было ловить – не переловить, уже не стало. Хаты прадеда он не видел: заехал в село с другой стороны, потому что старую улицу совсем размыло, сразу подался на Лиман, посидел с удочкой час и отправился дальше с пустыми руками и разочарованный.
Иногда приходили вести о людях; как правило, все они были одного свойства: умер или умерла. Постепенно такие сообщения прекратились; за тридцать лет не стало уже ни тех, кого Андрей знал, ни тех, кому передавались такие новости, и эта связь, хоть и грустная, также оборвалась.
Последним в череде таких сообщений оказался ближайший сосед Андрея. Троценки жили напротив, через дорогу; их двор представлял собой смесь стройплощадки, выгона для скота, поля для детских игр и мастерской под открытым небом. Новую хату Васыль Троценко начал строить, как только вернулся из армии; сам он тем временем поселился в халабуде из досок, бруса, рубероида и черной полиэтиленовой пленки. Туда же со временем он привел жену, там же родились все его четверо детей. Новая хата так и стояла на уровне фундамента, а семья проживала в халабуде, в которую можно было попасть сквозь любую стену; во дворе сновали утки, поросята, дети, собаки, коты, валялись инструменты, игрушки, удочки, строительный, аграрный, слесарный и бытовой хлам. Андрей не знал, достроили ли Троценки хату, однако помнил, что Васыль был первый в колхозе мастер, а соседи к нему в очередь выстраивались: помоги-сделай. И он помогал, делал, строил, мастерил, а потом отмечал очередной «шабаш» очередной бутылкой. Еще Андрей хорошо помнил его глаза – ярко-синие, странные, потому что форму имели неправильных, кое-как слепленных трапеций. У детей, всех четверых, глаза были такого же цвета, и на вечно замурзанных худощавых личиках эти глаза сияли маленькими синими звездами; миндалевидный же разрез глаз они унаследовали от матери, о которой Андрей ничего, кроме формы глаз, вспомнить не мог.
Иногда Андрею попадалась ветхая, еще отцовская, 70-х годов издания книга «Любительское рыболовство». Он листал шероховатые, с отпечатками детских пальцев странички, пахнущие пылью, разглядывал рисунки и фотографии, припоминая, как ребенком читал книгу в селе и пытался следовать ее советам. Смешно! – ведь в книге речь шла о водоемах, где за каждой рыбиной нужно было охотиться, как за красным зверем, а в Лимане рыбы было, хоть пруд пруди. Кроме бычков, которых сотнями ловил Андрей на удочку, раз в месяц рыбаки из колхоза привозили прадеду огромные, ивового прута корзины, украшенные чешуей и водорослями: лещи, судаки, карпы, сомы – все, будто легендарные великаны из другой, еще 19-го века книги русского зоолога о жизни и ловле пресноводных рыб.
Конечно, Андрей уже знал от дяди, а потом и от двоюродного брата, который тоже наведался в село порыбачить, что рыбы теперь уже нет, однако воспоминания – вещь упрямая. В воспоминаниях было все – и соседи живы, и рыбы вволю. Да что рыба! – Андрей уже лет двадцать не брал в руки удочку. И рыба, и Лиман, и скели, и поля с виноградниками, и собственная акациевая роща за хатой, и множество прочих мелочей – все это составляло одно, что когда-то неожиданно закончилось, и только тогда было сквозь детские слезы осознанно Андреем и получило, наконец, подходящее наименование. Счастье.
Иногда Андрей смотрел на карту, находил там свое село, изучал, как туда добраться. Например, если ехать к родителям на машине, и на развилке за Николаевом повернуть направо, то вдоль Южного Буга можно доехать до самого села. Или сначала добраться до Херсона и родителей, отдохнуть, а потом собраться и махнуть старой дорогой, которая от южных окраин Херсона ведет на Белозерку, Томину Балку, Широкую Балку, Станислав, – а там уже и село родное, Андреево-прадедово. Однако ни разу за Николаевом он не поворачивал направо; когда же гостил у родителей, слонялся по городу, который стал совсем не таким, каким был в его детстве, снова и снова смотрел на карту, но в село не ехал. Что-то останавливало; возможно, рассказы о рыбе, которая перевелась, и дороге, которую уничтожили дожди; может, прерванная струйка печальных новостей об умерших; может, все еще болезненное отчуждение от родного села, которое возникло после продажи хаты; а может, и что другое. Не ехал – и все тут.
А когда желание ехать в село становилось нестерпимым, оно обычно заставало Андрея где-нибудь очень далеко. Однажды он вывез семью в Крым, где на мысе Фиолент у друзей стояла дачка. Жара тогда была неимоверная; ночью Андрей наощупь выбрался из душных комнат во двор и устроился спать на старом топчане под открытым небом. Он снял очки, положил их рядом с собой, а потом посмотрел вверх. Звезды! – он, житель столицы, давно уже забыл, что такое звездное небо. А тут, в крымской тьме, он видел звезды без счета и Чумацкий шлях даже без очков. В селе, он хорошо это помнил, небо было таким же: густо усеянное звездами, с растрепанной полосой Чумацкого шляха, из которого время от времени к земле устремлялись тоненькие струйки света. Чуть ли не час он смотрел тогда на звезды, а потом решил: еду, и заснул счастливым. Однако утром Андрей понял, что отсюда до села ехать прилично, а отпуск короткий, и на обратном пути времени на такое путешествие не будет. И снова не поехал.
После Андрей нашел свое село на картах в Интернете; поначалу те карты мало чем отличались от обычных бумажных, но постепенно к ним добавились и спутниковые снимки. Андрей смотрел и понимал, что найти что-то на этих снимках может только тот, кто бывал в запечатленной на них местности; однако со временем снимки улучшились. Андрей теперь видел, что их двор был едва ли не единственным в селе, окрашенным в слепящий белый цвет, и не мог этого объяснить. Ведь двор был весь укрыт сплошным ковром спорыша, мягким, как шерсть, и прохладным в самую лютую жару. На снимке соседские усадьбы были зелеными, покрытыми купами или шпалерами деревьев, и только Андреева хата стояла на белом фоне, словно среди щедрого плодородного чернозема возник участок выжженной солнцем и ветром пустыни, совсем чужой среди прилиманного буйства зелени. Еще Андрей видел, что акациевая роща за хатой исчезла, а вместо нее появились какие-то серенькие строения; кроме того, вдоль улиц зияло довольно много пустых участков: там уже не было хат, которые помнил Андрей, только коричневая земля с зеленоватой пыльцой растительности. А хат – не было.
Чем дольше смотрел Андрей на спутниковые снимки села, тем острее становилось чувство отчуждения. Похоже, места, куда он так стремился возвратиться, уже не существовало; возвращаться стало некуда. Думать об этом было больно; Андрей утешал себя мыслью, что манит его не так место, как времена, «старые добрые времена», которые, наверное, добрые не потому, что старые, а потому, что мы – маленькие, простые, невинные, иные. А когда ты возвращаешься, ты уже не тот, каким был, и потому место не будет таким, каким было, и возвращение потому, пожалуй, вообще невозможно. Так Одиссей не остался на Итаке, когда после десятилетий Троянской войны и скитаний на чужбине, наконец, туда приплыл. Как будто все, - дома ты, царствуй, как прежде, но нет: войны, приключения, путешествия и опыт изменили его, и он покинул Иолк и отправился с веслом на плече обучать иные народы мореплаванию.
Но утешение такое оказывалось напрасным; стремление во что бы то ни стало возвратиться и обрести когда-то утраченное постепенно перерастало в веру, которая вопреки всем рациональным соображениям мучала Андрееву душу. Но однажды это все прекратилось, и подозрение о невозможности возвращения стало уверенностью. Как-то они вместе с отцом гостили на Запорожье, и отец предложил поехать в село, в котором родился. Они поехали; нашли отцовский дом, поговорили с хозяевами и соседями, но уже никто не мог вспомнить ни отца, ни его родителей-дедов. Люди вообще удивлялись такому визиту и глядели на пришельцев с подозрением. Хата отцовская стояла, и школа была, и ставок, и ручей, и сельсовет, и на сельском кладбище высились гранитные памятники, изготовленные отцовым прадедом-камнерезом, но отец словно стал здесь чужим, как когда-то давно Андрей в своем селе. Андрей видел, как отец, всегда чрезвычайно уверенный, свою непреодолимую уверенность терял и смущенно озирался вокруг. Обычный растерянный старик в незнакомом месте.
Со временем Андрей, который уже все понял, но еще не признал, предпринял новую попытку возвратиться: он записал свои воспоминания. Сборник рассказов о мальчике, который любил проводить лето в селе над Лиманом, был написан быстро и даже полюбился некоторым Андреевым сверстникам, которые имели схожий опыт. Но когда Андрей зачитывал эти рассказы своим детям, они внимательно слушали только те части повествования, в которых речь шла о приключениях и открытиях мальчика, а все описания времени, его примет, Андреевых впечатлений и переживаний не привлекали их внимания. Один профессиональный редактор, которому Андрей рискнул представить свои мемуары, решительно вычеркивал все, что касалось «старых добрых времен», и оставлял только сюжет. И вот так именно те воспоминания, на которые Андрей возлагал последние надежды, окончательно решили дело и убедили Андрея.
Но отчаяния не было. Андрей понял, что много лет преследовал мираж, однако кое-что, случайно добытое в напрасных попытках возвращения, оказалось не хуже, чем Андреева мечта. Правда, не хуже: место, к которому он так стремился, и теперь существовало, а время и события на него никак не повлияли. На местности все стало другим, Андрей стал другим, но память возвращала его именно туда, где он когда-то был счастлив, и именно таким он возвращался туда, каким был в те времена. Тот маленький Андрей до сих пор жил своим неосознанным счастьем в селе на берегу Лимана, и общался оттуда с Андреем теперешним, который, наконец, понял, что Андрей маленький никогда и не покидал той счастливой точки в пространстве и времени. Возвратиться туда Андрею теперешнему можно было только одним способом: снова превратиться в Андрея маленького. А разве такое возможно? – Конечно же, нет. Андрей теперешний найдет там другое село – например, такое, как на спутниковым снимках. А нужно ли ему это? Неизвестно, однако – почему бы и нет, это же его собственный выбор… Но кое-что Андрей теперь знал наверняка и чувствовал по-настоящему, сердцем.
Возвращение невозможно. Возможно лишь путешествие.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655172
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 28.03.2016
Написать об этом следовало позавчера - 23 марта. Не успел, пишу сегодня.
23 марта исполнилось 129 лет со дня рождения Чапека. Знаете такого? "Война с саламандрами", "Фабрика абсолюта", "Р.У.Р." "Рассказы из одного кармана", "Рассказы из другого кармана" - помните?
Так вот это все не он. Это другой Чапек - Карел. За это и еще многое Карел был номинирован на Нобелевскую премию по литературе. А я о другом Чапеке - о Йозефе. О старшем брате Карела, которого обычно вспоминают, когда слышат "Чапек" (впрочем, может, это только я не знал о Йозефе? - чехи точно знают).
Йозеф тоже был писателем, а еще художником. А еще - верным и талантливым соавтором и иллюстратором Карела. Вместе они работали над самыми известными романами и повестями Нобелевского номинанта 1936 года.
Так вот, как-то работали братья над пьесой "Р.У.Р." - в ней речь шла о фабрике по производству того, что теперь принято называть "робот". Роботы Чапеков, если честно, биологически были людьми, которых создавали в промышленных условиях для выполнения всякой тяжелой работы. Помните, как в песенке: "Вкалывают роботы, а не человек".
Первоначально чапековские роботы назывались иначе - лаборы, то есть "трудари". Однако братьям не вполне нравилось это название. Хотелось подчеркнуть и усилить - что особенно понятно в виду того, что лаборы были все-таки людьми, а не железяками. И тогда Карел придумал слово "робот".
Украиноязычному человеку все ясно и сразу мерещится связь с нашим словом "робота", хотя и русскоязычному тоже связь с "работа" может показаться. Однако на самом деле Карел и Йозеф взяли за основу словацкое слово "robota", которое, в отличие от "prace" (труд), обозначает "каторгу" или "барщину". То есть робот - это не работник. Это подневольный раб-каторжанин.
По-моему, так Чапеки отобразили цивилизационный путь человечества: от ловли и продажи живых рабов мы перешли к их производству.
Но я зацепился за Чапеков и роботов еще по одной причине. Недавно прочитал статью... Нет, начну с самого начала.
Помните, в поздние советские времена был такой фильм "Михайло Ломоносов"? В одной из сцен уже прославленный и болеющий Ломоносов потешается над каким-то немцем, который из невежества или по высокомерию все славянское выводил из всего немецкого. "И потому он русское слово "князь", - задыхаясь от смеха, кричит Ломоносов, - выводит из немецкого "кнехт", то есть "раб"!" - до сих пор это помню так, словно вчера видел.
А теперь про недавно - прочитал статью. Не буду утверждать, что автор столь же ошибается, сколь ославленный Михаилом Васильевичем немец, или что он прав. Однако вот что товарищ аргументированно утверждает:
"Немецкое слово «sklaven» – раб, и английское «slave» произошли от привычных нам «славян»."
А все почему? - потому что славянские владетели - те самые князья - в те далекие времена, когда нефть еще не нашли и не употребляли, а пушнина не пользовалась спросом из-за теплого климата в Европе, наполняли казну за счет продажи своих поданных в рабство. Вот так славяне вошли в иностранные языки - как рабы. Вот тут эта статья: https://slon.ru/posts/64997
А Чапеки через несколько веков гениально трансформировали рабов, рабочих и славян-слейвов в роботов. Слово разлетелось по планете и утратило и первоначальный смысл, и свою высокую полемическую температуру. Роботизированная коробка передач - ну кто свяжет это с рабством и подавлением человеческого духа и достоинства? Кстати, слово "бот" - это тоже клон чапековского лабора-робота: ро-бот.
Наблюдая, как современные нам роботы все живее движутся и все острее соображают, поневоле возвращаюсь мыслями к чапековским роботам и доисторическим славянам, запроданным "добрыми царями" в рабство. Не знаю, что мерещится вам, а мне мерещится замыкание очередного круга, по которому ходит история.
Впрочем, все, что вам нужно знать о слове "робот", я уже сказал.
И в завершение - еще кое-что, что следует знать о братьях Чапеках.
Карел - тот самый, который всемирно известный - умер в декабре 1938 года, перед самым вторжением фашистов в Чехословакию (его вежливо назвали "протекторат"). Он подхватил воспаление легких, принимая участие в ликвидации масштабного наводнения. К тому времени Карел уже был очень ослаблен болезнями - Мюнхенский сговор (читай "предательство") в считанные месяцы буквально разрушил его здоровье. А пневмония добила.
Йозеф пережил брата всего на несколько лет - но каких лет. Нацисты арестовали его в 1939 году и поместили в концлагерь. Там он и умер от тифа между 13 и 15 апреля 1945 года.
..."Вкалывают роботы, а не человек"
2016 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654379
рубрика: Інше, Лирика любви
дата поступления 25.03.2016
У Києві чимало вулиць, назви яких відтворюють місцевий рельєф - адже Київ стоїть на горах і пагорбах. Усі знають Андріївський узвіз, Крутий, Володимирський, Дніпровський, Печерський, Кудрявський, Кловський узвози... - не всі вони збереглися до наших днів. Деякі змінили назви, деякі зникли. Нема вже Діновського, Хрещатинського, Кмитового узвозів.
Та я про дещо інше. Буквальне значення слова "узвіз" - крутий підйом; це вулиця, дорога, що мають підйом (Академічний тлумачний словник української мови, 1970-1980). Хто ходив або їздив узвозами Києва, міг би усвідомити це значення і без словника: таки підйом. Крутим узвозом, наприклад, взагалі можна лише ходити - дороги для автівок нема, лише сходинки для пішоходів.
В той же час назви київських узвозів російською мовою мають геть протилежне значення. Усі наші узвози російською звуться "спуск" ("наклонная поверхность; место, по которому спускаются вниз" - грамота.ру).
Звісно, все залежить від напрямку руху - вниз це спуск, вгору - підйом. І перше, і друге - одна й та сама вулиця.
Однак доволі цікаво, що різномовні назви київських узвозів віддають перевагу певному напрямку руху: українські - руху вгору, російські - руху вниз. Аналогічна ситуація спотерігається і у Харкові: Бурсацький узвіз - Бурсацкий спуск, Соборний узвіз - Соборный спуск тощо. У Херсоні рідному також: Корабельний узвіз - Корабельный спуск.
Не думаю, що українці і росіяни рухалися нашими узвозами виключно у одному напрямку або ніколи не верталися назад тією самою дорогою. Гадаю, це такі відмінності топонімічних традицій, що походять від певних історичних обставин, які ще треба дослідити, хоча б на рівні етимології. От, наприклад, у Москві є Васильевский спуск - так це взагалі площа (майдан).
Дрібничка, звісно. Та мене чомусь вона тішить. Можливо, я помиляюся, але мені здається, що ствердження української ідентичності часто-густо відбувається шляхом заперечення. Ну-от як назва книги Л. Кучми "Україна не Росія". Логічне запитання: а що тоді? І от у цій милій топонімічній дрібничці мені вбачається саме оце: ствердний спосіб виокремлення ідентичності, втілений у мові, закарбований у бруківку наших київських, харківських, херсонських та інших узвозів.
...Тішуся.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653881
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2016
...пройдет некоторое время, пыль и пена осядут, и о большинстве текущих и протекающих ньюсмейкеров будут говорить так: "Кто? Кто-кто? Не знаю... А, это современник Кабанова! - Так бы сразу и сказали."
http://pl.com.ua/lyudi-hard-talk-poet-aleksandr-kabanov/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652917
рубрика: Анонс, Лирика любви
дата поступления 20.03.2016
В сухом остатке мокрый снег,
В заветной книге нет завета,
И днем случается ночлег,
И белый свет другого цвета,
И рак свистит не на горе,
Горе не свидеться с пророком,
И ростовщик при топоре
Студента любит ненароком,
И все не так, все "черт возьми!",
Кругом бугрят негладки взятки -
Берут деньгами и костьми
За мокрый снег в сухом остатке,
За четверги - скупы на дождь,
За пятниц - восемь на неделе,
За неподкованную вошь
И дух больной в здоровом теле...
Но ежегодный Рубикон
Достиг - и снова без оглядки
Поставишь все на тот же кон,
Где мокрый снег в сухом остатке!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652482
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.03.2016