Вогкими губами діткнеться до скроні верби,
занурить у видиво снів і, як завше, збіліє,
побачивши ту, що ховає обличчя. Ади,
у білому каптурі паморозь сіє і сіє.
Обсмокче галузки, неначе дрібні кісточки,
чорно́ту скелетів дерев - у кору льодовиту.
Усе ціпеніє. Втечеш - не втечеш. Доточи
останнього теплого дня листопадову свиту.
Холодними зблисками сльози по чорній корі,
ще трохи зарано провадити пафосно відлік.
Розтанув туман, поступаючись сонцю вгорі,
осяяний променем, осені штатний алхімік.
