|
Пізня осінь… Навстіж відкриті двері до балкону… Легенький вітерець погойдував шовкові голубі фіранки, пахло свіжістю й вогкістю. В кімнаті настінний великий старий годинник відбиває «Тік – так». Книжкова шафа вщент заповнена книгами, старий диван, з дерев`яними поручнями, торкався килима, що висів на стіні, над ним сімейне фото. В кутку кімнати невеликий телевізор, його Павло дуже рідко вмикав. Не до вподоби плітки й розваги, що говорити вже за фільми. В самого життя, що можна й фільм поставити, чи написати книгу. Серед кімнати круглий стіл, покритий вишитою скатертиною , це рукоділля дружини. По середині скатерті і і по краю вишиті червоні троянди в сплетінні з зеленими листочками й стеблами. Вона завжди розстелина, як пам`ять про кохану. Нагадування, що вона поряд з ним, хоча минуло більше трьох років, як пішла в інший світ.
Павло підійшов до дверей, в роздумах, чи закрити? Та ні, нехай, ще провітрюю кімнату й вийшов на балкон. Сьогодні має прийти Софія, єдина, люба донечка, як сонце для нього. Він не уявляє життя без неї. Інший раз, як погляне, перед очима мов його дружина. Красива форма зелених очей, білявка, губи повненькі, як стиглі вишні. Справді, так дуже схожа і характер м`який, лагідний. Та правда хитренька, що не сказати про дружину. Задавав собі питання, чому доні щастя нема? Вже й квартиру має, сама собі господиня. Їй недавно минуло двадцять сім років, а все сама. Оце нині субота, має вихідний, тож десь до обіду з`явиться. Щось смачненьке приготує, щебече, як пташечка. Та сьогодні має бути вечірній гість, як вона сказала, так про свого хлопця. Сказала, вже дуже хоче він познайомитися з родиною. А яка тут родина, лише дві рідні душі.
Він тримався за перила балкону. Вдивляючись удалину, до центральної дороги, почув скрегіт заліза, це трамвай перетинає стрілки. Кожного разу, почувши різкий скрегіт, або звуковий сигнал трамваю, пригадував свою роботу, на якій пропрацював більше тридцяти років.
За кермо трамваю сів відразу після служби в армії, знав всі маршрути по Одесі, зупинки та постійних пасажирів. На одній з кінцевих зупинок і зустрівся з Поліною, допоміг їй, піднести валізу до під`їзду. Дівчина в той час, закінчила університет в Києві, отримала диплом педагога. Знайомство переросло в кохання, а згодом і побралися. Дружина в школі викладає географію, через рік народила Софійку, якою потішалися, як маленьким янголятком.Здавалося щастю не було меж, розуміли один одного, з пів слова, як кажуть люди.
Та біда не оминула їх. Павлові лишалося трохи більше трьох років до пенсії. Одного дня, як завжди уважний водій за кермом та не помітив, коли чоловік, років п`ятидесяти опинився під колесами трамваю. Дякувати Богу, чоловік залишився живий, лише пом`яло кінцівку правої ноги. З пасажирів хтось сказав, що сам кинувся, хтось відмовився йти за свідка. А ті люди, що в цей час були поблизу на вулиці, помітили лише тоді, як почули скрегіт заліза, коли Павло різко натиснув на гальма.
На жаль, Поліна не змогла пережити такої біди, судової тяганини, не витримало серце. Суд, взявши до уваги експертизу, що постраждалий чоловік був напідпитку, засудив Павла на два роки, пославши в Красноярський край на вирубку лісу. Як не намагався довести свою невинність та зробити це, не вдалося. Молодий адвокат вимагав великого хабара, але де ж ті гроші, як зарплата, що в нього, що в дружини невелика. Хто ж знав , що потрібні будуть гроші, лише два місяці минуло, як придбали квартиру для доньки. Все життя збирали гроші, трьом жити в однокімнатній квартирі, доволі не комфортно.
Одночасно дві біди, які лягли на його плечі, чуттєво позначилися на здоров`ї. Відбуваючи срок, без підтримки дружини, страждає душа в переживаннях, в хвилюванні. Одне тримало бажання жити, це Софійка, хотів бачити її щасливою.
А час летів… Згодом в житті чорна полоса минула. Вийшовши на волю, останній рік до пенсії, пропрацював двірником. Життя продовжилося, хоча важка ноша пережитого давала про себе знати, піднімався тиск, часто турбувало серце.
Павло почув, як відчинилися двері, голос Софійки,
- Тату, це я, привіт!
Закривши балкон, поспішив в обійми доньки, поцілував її в чоло,
-О, ти сьогодні така красуня! Бачу зачіску змінила, а в оченятах веселики скачать. А чи й не закохалась часом?
Софія поправила волосся, що ледь спадало на плечі,
-Так, я на кухню! Смажу рибу на вечерю, а ти відпочивай.
Павло тільки посміхався, її співучий голос заспокоював його. Поглянув на фото і вкотре подумав, як же вона схожа на дружину.
Пройшло трохи часу… Надворі темніло, Павла розбирала цікавість,
- Софійко … І, як того чоловіка звати, чи то хлопця?
- Дмитром. Він адвокат, тату. Холостяк, на два роки старший за мене. Побачиш, такий солідний, чорноокий і до того ж одягається гарно. Ну й видно не з бідних. А закохатися, ще не встигла, бо ж його знаю лише два тижні, але він дуже наполягав, щоб я вас познайомила. Як навіть не складеться в нас, то хвилюватися не буду, мені ж не вісімнадцять років. Щоб бігти світ за очі не знавши людини. Гадаю, хоча б рік треба зустрічатися, щоб зробити висновки, хто він, який, тоді можливо й закохатися.
На обличчі усмішка, кілька раз хихикнула.
-Ой, дивися доню, така професія, чи й справедливий ? Ти ж знаєш моє відношення до людей з такою професією, - голосно сказав батько і трохи замислившись, продовжив,
- Прокурори, адвокати, судді, такі люди рідко живуть чесно. А до речі, мого адвоката, теж Дмитром звали. Тебе на суді не було, ти б послухала, що це за народ. А, ще й відверто казати за гроші, ну тобто за хабар, жах, до чого котиться світ…
На кухні пахло рибою… Софія готувала салат з свіжих овочів, тішилася, що все задумане, встигла приготувати до приходу свого гостя.
Павло стояв на балконі. Думки, легке хвилювання в душі, дивувався донці. Як в цієї молоді легко все? Їй двадцять сім, а вона й не журиться, що незаміжня, каже не хвилюватись. От щебетуха, мабуть і справді, ще не зустріла своє кохання. Він помітив, як по алеї йшов чоловік з букетом троянд. Світло ліхтаря впало на букет, о червоні, напевно він йде до нас,
- Доню, видно наш гість йде, якийсь чоловік з квітами зайшов у наш під`їзд.
Через пару хвилин пролунав дзвінок в двері. Павло, від хвилювання стиснув руки в кулаки, присів на дивані. Донька поспішила до дверей. Привітно щебетала біля гостя, поки той знімав плащ і запросила в кімнату.Усміхнена, жвава Софія тримала в руці великий букет червоних троянд,
- Ось знайомся, мій тато Павло Петрович.
Побачивши гостя, ледь збліднів, зашуміло в голові. Намагався не показатися непривітним, він десь бачив цей погляд та все ж всупереч волі посміхнувся, але з дивану не підійнявся . Хлопець першим подав руку,
- Дмитро. Приємно познайомитися.
Павло, відчув гарячу долоню Дмитра. Думка, як стріла, про себе, ой, що ж це я, як першокласник хвилююся, маю руки холодні.
Дмитро в другій руці тримав пакет й ледь посміхаючись,
- А це вам, гадаю для знайомства так годиться.
Взяв пакет, подякував і відразу віддав доні,
- Софійко, візьми… на стіл покладеш, скуштуємо гостинці.
Й трохи розгублено до Дмитра,
- А ви … Он там ванна, можна руки помити…
Дмитро направився до ванної кімнати. Софія торкнулася батькового плеча, кліпнула очима й кивнула рукою, щоб йшов за нею. На кухні на стіл поставила баночку червоної ікри, баночку шпрот, півлітрову пляшку коньяку « Коктебель» і коробку цукерок « Київ вечірній». Весело підморгнула батькові та тут же здивувалася, він змарнів на обличчі, мов росою, чоло покрите потом,
-Тобі, що погано? Змарнів…
Батько взяв її за руку,
-Ти не звертай уваги, це трохи перехвилювався, цікавий твій вечірній гість та чи за зарплату придбав такі гостинці?
Махнувши рукою, повернувся в кімнату. В доньки роїлися думки, а й справді з першого візиту такий широкий, як кажуть люди. На сто шістдесят карбованців , так жити не будеш. Чи то щирість така, чи хоче себе показати достатньо заможним? А тато, як побачив його чомусь зблід. Невже це він? Вона брала в руки виделки, а вони чогось раз - по -раз випадали з рук, торохтіли по столі.
- Тьфу ти,- сама до себе тихо, а потім голосно,
- В мене все готово, давайте в кімнаті накриємо на стіл.
Вечеря вдалася на славу; запечений короп, прикрашений лимоном, салат з свіжих овочів, тушені свинячі ребра з чорносливом і варена картопля притрушена свіжим кропом і котлети. Тут же, красиво викладені на тарілочки гостинці Дмитра і неподалік,на підвіконні лежала коробка цукерок «Київ вечірній».
- Ну ти господиня! Молодчина! - вирвалося у Дмитра
Він весь час посміхається до Софії, був уважним, подавав їй одну за другою страви. Вона дякувала й клала страви в його тарілку, запрошувала скуштувати .
Розмова не в`язалася, хоча й випили по двадцять грам коньяку. Батько весь час мовчав, ховав руки під столом, час від часу стискав кулаки.
Дмитро дивився на нього прямим поглядом, наче очікував на якісь запитання. Софія, часом схиливши голову, подивилася на батька. Роздумувала,чого нічого не запитує, ні це неспроста, тут щось не так.
В душі горіло полум`я образи. Тоді, як ще знайомився, брав сумнів, чи це він, той адвокат, що вимагав хабара. А тепер був впевнений, його величність. Так- так, ото життя, не дарма кажуть - земля кругла. Невже він мене не впізнав? Намагався вгамувати хвилювання, хустинкою витирав змокріле чоло й знову провалився в роздуми. Та то й не диво, може і не впізнав, я за ці роки зовсім посивів, постарів. Сказав би йому пару неприємних слів, якби десь зустрілися сам на сам. Але зараз краще змовчу, не буду ж доні псувати вечір. Одне втішило його, що донька молодчина. Добре розуміє, що треба хоча б один рік, для знайомства, щоб приймати серйозні рішення. Від цих думок, немов камінець відліг від серця. Не мав наміру про щось говорити, запропонував випити.
Дмитро після другої чарчини повеселішав. Протягуючи руки до риби весело, співоче промовив,
-Ну,тепер, як кажуть рибку беруть, як жіночку, обома руками, щоб не пручалася та раптово не вискочила.
Він забрав найбільший шматок риби й запхав у рот, так жадібно, неначе зроду її не куштував.Та закінчивши їсти рибу, рукою витер губи й порушує тишу,
- Я Софійці, ще не сказав, що маю крутий автомобіль, «Дев`ятку» вишневого кольору та трикімнатну квартиру . Зізнаюся, я не дуже заможний та зате в мене багато друзів і всі мають високі посади. Якщо, щось потрібно, то скажіть, нині такий час, без друзів ніде не обійтися.
На згоду, батько лише кивнув головою й собі поклав в тарілку шматок коропа. Виделкою розділив його на маленькі шматочки і не поспішаючи смакував.
Дмитро продовжив,
-Оце я наполіг, щоб нас познайомила Софійка. Тож треба знати з якого гнізда пташка та якого роду. Мені ж нині тридцять років буде, одружений не був. Знаєте такі речі треба зважено робити, як то кажуть, треба знати кого в вищий світ показати, виводити в люди.
В цей час , Софія помітила в руках батька паперову серветку, він знервовано рвав її на шматочки, сам почервонів, як буряк. Вона різко піднялася,
-Дмитро вийдемо на балкон, мені здається тут стало занадто жарко.
Він вирячив чорні очі, здивовано,
- Та я ж це…. ще не наївся.
Софія, підхопила його за руки,
- Ну пішли, потім, хай поговоримо та кімната провітрюється.
І прошепотіла батькові на вухо,
-Тату, піди на кухню постав на газ чайник. І не хвилюйся, прошу не приймай все так близько до серця. Все буде добре.
Дмитро вийшов на балкон.
Павло кліпаючи очима, кивнув головою,
- Добре доню, добре! Не звертай уваги на мене. Я й справді піду на кухню, не буду вам заважати.
Вона, як завжди веселилася, легенько й мило посміхнулася, поспішила на балкон.
Павло на кухні здвигнув плечима, не міг зрозуміти, який чайник на газ, коли в них електрочайник. Ні , мабуть, я трохи охмелів, подумав про себе. Ввімкнув електрочайник і присів на стілець. Він вдивлявся в вікно, злегка трусилися руки, щемно на душі, по щоках текли сльози. Намагався вгамувати душевний біль, свої почуття. Сказати чи ні? Запитував себе, достаток це добре, але ж не завжди людей робить щасливими. Схиливши голову, згадував суд, обличчя і промову цього адвоката. Перед собою, немов бачив дружину, як ій після суду викликали «Швидку допомогу».
Раптом почув голос доньки,
- Таточку, як ти тут? Прости мене, прости! Я ніколи не думала, що це може бути він. Вибач, зарано привела познайомити. Так вийшло... він дуже наполягав.
Він піднявши голову, рукою прибрав з очей сиве волосся і запитав,
- То де він?
Софія поклала руки на його плечі , дивилася в журливі очі,
- Ти уявляєш, ту коробку цукерок, що приніс, забрав! Ото жлоб, ще й такий неохайний, а несе себе, як не знати й хто! Посміхнися, не журись, він пішов і більше ніколи не прийде. Я по твоїй поведінці зрозуміла, що це він,вибач і забудь. Знаєш, можливо ця зустріч і на краще, наші стосунки далеко не зайшли, можна сказати були піонерські. Я йому не сказала, що він був адвокатом по нашій справі. Просто суворо заявила, що нам не по дорозі, щоб більше ніколи не з`явився в моєму житті.
Батько піднявся з стільця, ніжно взяв за плечі. Погляд в очі, намагався зрозуміти, чи й справді вона не шкодує за ним,
-Ти розумниця в мене, як не пошкодуєш, то біс з ним, з цим вечірнім гостем. Тоді давай забудемо, як неприємний сон.
Кивнув рукою до вікна,
-Он поглянь! Який чудовий вечір! Кілька днів підряд все хмарно… А нині привітне зоряне небо і місяць майже вповні, так ясно світить…
Вона усміхнено погодилася й повернула голову до вікна,
-Так тату! І він здається посміхається мені! Значить в нас з тобою все буде добре. Не журися, що я сама… Пригадуєш, як мама казала; на все свій час » Прийде така неділя, що і в нас буде весілля».
05.01.2020р
ID:
868649
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.03.2020 11:02:10
© дата внесення змiн: 31.08.2024 13:25:40
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
