Пізня осінь… До балкону навстяж відчинені двері .… Легенький вітерець погойдував шовкові сині фіранки, пахло свіжістю й вогкістю. В кімнаті настінний великий старий годинник відбиває «Тік – так». Книжкова шафа вщент заповнена книгами, старий диван, з дерев`яними поручнями, торкався килима, що висів на стіні, над ним сімейне фото. В кутку кімнати невеличкий телевізор, його Павло дуже рідко вмикав. Не до вподоби плітки й розваги, що говорити вже за фільми. В самого життя, що можна й фільм зняти, чи написати книгу. Серед кімнати круглий стіл, покритий вишитою скатертино -, це рукоділля дружини. По середині скатерті й по краю вишиті червоні троянди в сплетінні з зеленими листочками й стеблинами. Вона завжди розстелина, як пам`ять про кохану. Нагадування, що вона поряд з ним, хоча минуло більше трьох років, як пішла в інший світ.
Павло підійшов до дверей, в роздумах, чи зачинити? Та ні, нехай, добре провітрю кімнату - й вийшов на балкон. Сьогодні має прийти Софія, єдина, люба донечка - його сонечко. Він не уявляв життя без неї. Інший раз, як погляне, перед очима мов його дружина. Красива форма зелених очей, білявка, губи пишненькі, як стиглі вишні. Справді, так дуже схожа і характер м`який, лагідний. Та правда хитренька, що не сказати про дружину. Задавав собі запитання, чому доні щастя нема? Вже й квартиру має, сама собі господиня. Їй недавно минуло двадцять сім років, а все сама. Оце нині субота, має вихідний, тож десь до обіду з`явиться. Щось смачненьке приготує, пощебече, як пташечка. Ще й сьогодні має бути вечірній гість, як вона сказала, так про свого хлопця. Сказала,що він дуже хоче познайомитися з родиною. А яка тут родина… лише дві рідні душі.
Він тримався за перила балкону. Вдивляючись вдалину, до центральної дороги, почув скрегіт заліза, це трамвай перетинає стрілки. Кожного разу, почувши різкий скрегіт, або звуковий сигнал трамваю, пригадував свою роботу, на якій пропрацював більше тридцяти років.
За кермо трамваю сів відразу після служби в армії, знав всі маршрути по Одесі, зупинки та постійних пасажирів. На одній з кінцевих зупинок і зустрівся з Полінкою, допоміг їй, підніс валізу до під`їзду. Дівчина в той час, в Києві закінчила університет, отримала диплом педагога. Знайомство переросло в кохання, а згодом і побралися. Дружина в школі викладала географію, через рік народила Софійку, якою тішилися, як маленьким янголятком.Здавалося щастю не було меж, розуміли один одного, з пів слова, як кажуть люди.
Та біда не оминула їх. Павлові лишалося трохи більше трьох років до пенсії. Одного дня, як завжди уважний водій за кермом та не помітив, коли чоловік, років п`ятидесяти опинився під колесами трамваю. Дякувати Богу, чоловік залишився живий, лише пом`яло кінцівку правої ноги. З пасажирів хтось сказав, що сам кинувся, хтось відмовився йти за свідка. А ті люди, що в цей час були поблизу на вулиці, помітили лише тоді, як почули скрегіт заліза, коли Павло різко натиснув на гальма.
На жаль, Поліна не змогла пережити такої біди, судової тяганини, не витримало серце. Суд, взявши до уваги експертизу, що постраждалий чоловік був напідпитку, засудив Павла на два роки, пославши в Красноярський край на вирубку лісу. Як не намагався довести свою невинність та зробити це, не вдалося. Молодий адвокат вимагав великого хабара, але де ж ті гроші, як зарплата, що в нього, що в дружини невелика. Хто ж знав , що потрібні будуть гроші, лише два місяці минуло, як придбали квартиру для доньки. Все життя збирали гроші, трьом жити в однокімнатній квартирі, доволі ж не комфортно.
Одночасно дві біди, які лягли на його плечі, чуттєво позначилися на здоров`ї. Відбуваючи срок, без підтримки дружини, страждала душа в переживаннях, в хвилюванні. Одне тримало бажання жити, це Софійка, хотів бачити її щасливою.
А час летів… Згодом… в житті чорна полоса минула. Вийшовши на волю, останній рік до пенсії, пропрацював двірником. Життя продовжилося, хоча важка ноша пережитого давала про себе знати, підіймався тиск, часто турбував біль в області серця.
Павло почув, як відчинилися двері, голос Софійки,
- Тату, це я - привіт!
Закривши балком, поспішив в обійми, поцілував її в чоло,
-О, ти сьогодні така красуня! Бачу зачіску змінила, а в оченятах веселики скачуть. А чи й не закохалась часом?
Софія поправила волосся, що ледь спадало на плечі,
-Так, я на кухню! Запечу рибу на вечерю, а ти відпочивай.
Павло тільки посміхався, її співучий голос заспокоював його. Поглянув на фото і вкотре подумав, як же вона схожа на дружину.
Пройшло трохи часу… Надворі темніло, його розбирала цікавість,
- Софійко … І, як того чоловіка звати, чи то хлопця?
- Дмитром. Він адвокат, тату. Холостяк, на два роки старший за мене. Побачиш, такий солідний, чорноокий і до того ж одягається гарно. Ну й видно не з бідних. А закохатися, ще не встигла, бо ж його знаю лише два тижні, але він дуже наполягав, щоб я вас познайомила. Як навіть в нас не складеться, хвилюватися не буду, мені ж не вісімнадцять років. Щоб бігти світ за очі незнавши людини. Гадаю, хоча б рік треба позустрічатися, щоб зробити висновки, хто він, який, тоді можливо й закохатися.
На обличчі усмішка, кілька раз хіхікнула.
-Ой, дивися доню, така професія, чи й справедливий ? Ти ж знаєш моє відношення до людей з такою професією, - голосно сказав батько й трохи замислившись, продовжив,
- Прокурори, адвокати, судді - такі люди рідко живуть чесно. А до речі, мого адвоката теж Дмитром звали. Тебе на суді не було, ти б послухала, що це за народ. А, ще й відверто казати за гроші, ну тобто за хабар, жах, до чого котиться світ…
На кухні пахло рибою… Софія готувала салат з свіжих овочів, тішилася, що все задумане, встигла приготувати до приходу гостя.
Павло стояв на балконі. Думки, легке хвилювання в душі, дивувався донці. Як в цієї молоді легко все? Їй двадцять сім, а вона й не журиться, що незаміжня, каже не хвилюватимусь. От щебетуха, мабуть і справді, ще не зустріла своє кохання.
Він на алеї помітив чоловіка, що йшов з букетом троянд. Світло ліхтаря впало на букет, о червоні, це напевно до нас,
- Доню, видно наш гість йде, якийсь чоловік з квітами вже зайшов у наш під`їзд.
Через пару хвилин пролунав двірний дзвінок. Від хвилювання стиснув руки в кулаки, присів на дивані. Донька поспішила до дверей. Привітно щебетала біля гостя, поки той знімав плащ і запросила в кімнату.Усміхнена, жвава Софія тримала в руці великий букет червоних троянд,
- Ось знайомся, мій тато Павло Петрович.
Побачивши гостя, ледь збліднів, зашуміло в голові. Намагався не показатися непривітним, він десь бачив цей погляд та все ж всупереч волі посміхнувся, але з дивану не підійнявся . Хлопець першим подав руку,
- Дмитро. Приємно познайомитися.
Павло, відчув гарячу долоню Дмитра. Думка, як стріла, про себе, ой, що ж це я, як першокласник хвилююся, такі холодні руки.
Дмитро в другій руці тримав пакет й ледь посміхаючись,
- А це вам, гадаю для знайомства так годиться.
Взяв пакет, подякував й відразу віддав донці,
- Софійко, візьми… на стіл покладеш, скуштуємо гостинці.
Й трохи розгублено до Дмитра,
- А ви … Он там ванна, можна руки помити…
Дмитро направився до ванної кімнати. Софія торкнулася батькового плеча, кліпнула очима й кивнула рукою, щоб йшов за нею. На кухні на стіл виклала баночку червоної ікри, баночку шпрот, півлітрову пляшку коньяку « Коктебель» і коробку цукерок « Київ вечірній». Весело підморгнула батькові та тут же здивувалася, він помарнів на обличчі, мов росою, чоло покрите потом,
-Тобі, що погано? Змарнів…
Батько взяв її за руку,
-Ти не звертай уваги, це трохи перехвилювався, цікавий твій вечірній гість та чи за зарплату придбав такі гостинці?
Махнувши рукою, повернувся в кімнату. В доньки роїлися думки, а й справді з першого візиту такий широкий, як кажуть люди. На сто шістдесят карбованців , так жити не будеш. Чи щирість така, чи хоче себе показати достатньо заможнім? А тато, як побачив його чомусь зблід. Невже це він? Вона брала в руки виделки, а вони чогось раз - у -раз випадали з рук, торохтіли по столі.
- Тьфу ти,- сама до себе тихо, а потім голосно,
- В мене все готово, давайте в кімнаті накриємо на стіл.
Вечеря вдалася на славу; запечений короп, прикрашений лимоном, салат з свіжих овочів, тушені свинячі ребра з чорносливом і варена картопля притрушена свіжим кропом і котлети. Тут же, красиво викладені на тарілочки гостинці Дмитра і неподалік, на підвіконні лежала коробка цукерок «Київ вечірній».
- Ну ти господиня! Молодчина! - вирвалося у Дмитра
Він весь час посміхався до Софії, був уважним, подавав страви. Вона дякувала й клала страви в його тарілку, запрошувала скуштувати .
Розмова не в`язалася, хоча й випили по двадцять грам коньяку. Батько весь час мовчав, під столом ховав руки , час від часу стискав кулаки.
Дмитро дивився на нього прямим поглядом, наче очікував якісь запитання. Софія, часом схиливши голову, подивлялася на батька. Роздумувала - нічого не запитує, ні це неспроста, тут щось не так.
В душі горіло полум`я образи. Тоді, як ще знайомився, брав сумнів, чи це він, той адвокат, що вимагав хабара. А тепер Павло був впевнений, його величність. Так- так, ото життя, не дарма кажуть - земля кругла. Невже він мене не впізнав? Намагався вгамувати хвилювання, хустинкою витирав змокріле чоло й знову провалився в роздуми. Та то й не диво, може і не впізнав, я за ці роки зовсім посивів, постарів. Сказав би йому пару неприємних слів, якби десь зустрілися сам на сам. Але зараз краще змовчу, не буду ж доні псувати вечір. Одне тішило його, що донька молодчина. Добре розуміє, що треба хоча б один рік, для знайомства, щоб приймати серйозні рішення. Від цих думок, немов камінець відліг від серця. Не мав наміру про щось говорити, запропонував випити.
Дмитро після другої чарчини повеселішав. Протягуючи руки до риби весело, співоче промовив,
-Ну,тепер, як кажуть рибку беруть, як жіночку, обома руками, щоб не пручалася та раптово не вискочила.
Він забрав найбільший шматок риби й запихав в рот, так жадібно, наче зроду не куштував.Та закінчивши істи рибу, рукою витер губи й порушив тишу,
- Я Софійці, ще не сказав, що маю крутий автомобіль, «Дев`ятку» вишневого кольору та трикімнатну квартиру . Зізнаюся, я не дуже заможній та зате в мене багато друзів і всі мають високі посади. Якщо, щось потрібно, то скажіть, нині такий час, без друзів ніде не обійтися.
На згоду, батько лише кивнув головою й собі поклав в тарілку шматок коропа. Виделкою розділяв його на маленькі шматочки і не поспішаючи смакував.
Дмитро продовжив,
-Оце я наполіг, щоб нас познайомила. Тож треба знати з якого гнізда пташка та якого роду. Мені ж нині тридцять років буде, одружений не був. Знаєте такі речі треба зважено робити, як то кажуть, треба знаки кого в вищий світ показати, вивести в люди.
В цей час , Софія помітила в руках батька паперову серветку, він знервовано рвав її на шматочки, сам почервонів, як буряк. Вона різко піднялася,
-Дмитро вийдемо на балкон, мені здається тут стало занадто жарко.
Він вирячив чорні очі, здивовано,
- Та я ж це…. Ще не наївся.
Софія, підхопила його за руки,
- Ну пішли, потім, хай трохи поговоримо й кімната провітриться.
І прошепотіла батькові на вухо,
-Тату, піди на кухню постав на газ чайник. І не хвилюйся, прошу не сприймай все так близько до серця. Все буде добре.
Дмитро вийшов на балкон.
Павло, кліпаючи очима, кивнув головою,
- Добре доню, добре! Не звертай уваги на мене. Я й справді піду на кухню, не буду вам заважати.
Вона, як завжди веселилася, легенько й мило по сміхнулася, поспішила на балкон.
Павло на кухні здвигував плечима, не міг зрозуміти, який чайник на газ, коли бачив електрочайний. Ні , мабуть, я трохи охмелів - подумав про себе.
Павло ввімкнув електрочайник й присів на стілець. Він задивлявся у вікно, злегка трусилися руки, щемно на душі, по щоках текли сльози. Намагався вгамувати душевний біль, свої почуття. Сказати чи ні? Запитував себе, достаток це добре, але ж не завжди людей робить щасливими. Схиливши голову, згадував суд, обличчя і промову цього адвоката. Перед собою, немов бачив дружину, як ій після суду викликали «Швидку допомогу».
Раптово почув голос доньки,
- Таточку, як ти тут? Прости мене, прости! Я ніколи не думала, що це може бути він. Вибач, зарано привела познайомити. Так вийшло... він дуже наполягав.
Він піднявши голову, рукою прибрав з очей сиве волосся і запитав,
- То де він?
Софія поклала руки на його плечі, дивилася в зажурливі очі,
- Ти уявляєш, ту коробку цукерок, що приніс, забрав! Ото жлоб, ще й такий неохайний, а несе себе, як не знати й хто! Посміхнися, не журись, він пішов і більше ніколи не прийде. Я по твоїй поведінці зрозуміла, що це він, вибач і забудь. Знаєш, можливо ця зустріч і на краще, наші стосунки далеко не зайшли, можна сказати були піонерські. Я йому не сказала, що він був адвокатом по нашій справі. Просто суворо заявила, що нам не по дорозі, щоб більше ніколи не з`являвся в моєму житті.
Батько піднявся з стільця, ніжно взяв за плечі. Погляд в очі, намагався зрозуміти, чи й справді вона не шкодує за ним,
-Ти розумниця, як не пошкодуєш, то біс з ним, з цим вечірним гостем.Тоді й справді,давай забудемо, як неприємний сон.
Кивнув рукою до вікна,
-Он поглянь! Який чудовий вечір! Кілька днів підряд все хмарно… А нині привітне зоряне небо і місяць майже вповні, так ясно світить…
Вона усміхнено погодилася й повернула голову до вікна,
-Так тату! І він здається посміхається мені! Значить в нас з тобою все буде добре. Будь ласка, не журися, що я сама… Пригадуєш, як мама казала; на все свій час » Прийде така неділя, що і в нас буде весілля».
05.01.2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868649
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2020
автор: Ніна Незламна