І ось я тут. Тропи немає,
що приведе у мій заслон.
А вечір тихо обвиває
у хмелю схований балкон.
Чому тут зорі так сіяють
і так глибокі небеса?
Мої думки, що нависають,
надіюсь, бог розвіє сам.
Я рано зачиняю двері, –
нема кому палить свічки
і мовить слово по вечері.
Вже скошена левада пишна,
скрізь пахощі її палкі, –
засну я в них, немов безгрішна.
***
Гурт косарів смерком проходить,
за ним із дзвоном череда,
а над притихлим лісом сходить
вечірня зірка молода.
Нізвідки свіжість повіває,
неначе в пору вітрову,
я, дивно змучена, сідаю
на свіжоскошену траву.
Вона, всихаючи, зелена
духмяним трунком поїть мене,
немовби пінявим вином.
Чому ж печаль мене накрила?
– З тобою дихати б хотіла
я свіжим сіном перед сном...
***
Вдалині від людської нуди
маю сни тут спокійні, цнотливі.
Не доходять до мене сюди
ні тривожні звістки, ні щасливі.
Днями, в гущі рясної пашні
на полях, я у мріях літаю.
Вечорами в небес глибині
у сузір’я нові заглядаю.
Чом же в серці сьогодні печаль?
Воскрешати ж твій образ не треба, –
схоронила його мрійна даль?
Наді мною лиш гори та небо.
Як спокійно тут, тихо без тебе,
як спокійно і ... пусто, на жаль!
Елисавета Багряна
На дача
И ето, тук съм. И пътека
не води в моя нов подслон.
А вечерта застила меко
обвития във хмел балкон.
Защо са тук звездите едри
и свода сякаш по-дълбок?
Дано, дано и в мен разведри
нависналите мисли бог.
Вратата рано ще затварям
и няма ни да паля свещ,
ни с някого да разговарям.
Ливадата е покосена,
дъхът й — сладък и горещ
и за ще спя като спасена.
***
Край мен преминаха косачи,
а после звъннаха стада
и над леса — безмълвно здрачен,
изгря вечерната звезда.
Отнейде лъхнала прохлада
като ветрило ме повя
и странно отмаляла, сядам
на покосената трева.
Повехнала, зеленосива,
дъхът й леко ме опива —
като накипнало вино.
Но пак защо ме скръб обсеби?
— Сега бих дишала със тебе
дъха на прясното сено…
***
Аз живея далеч от света
и сънят ми е кротък и девствен.
Не достигат до мойта врата
ни тревожни, ни радостни вести.
През деня, сред обилния плод
на нивята, отдъхвам с надежда.
Вечерта на бездънния свод
във съзвездия нови се вглеждам.
Но защо днес сърцето се сви?
Твоя спомен не е ли погребан
сред уханните полски треви?
А над мен е планинския гребен.
— как спокойно е тука без тебе,
как спокойно и — пусто, уви!
