Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ніна Незламна: Поїздка до сина / проза / - ВІРШ


Ніна Незламна: Поїздка до сина  / проза / - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 2

Пошук


Перевірка розміру




Поїздка до сина / проза /

Поїздка до сина Осінній вечір хилився до ночі… Третій день поспіль мжичив дощ. Часом зривався холодний вітер, летіло листя, яке вже змінило колір на ледь жовтуватий і багровий, і серед нього зелене, блискуче, потріпане, навіть розірване частково…. В хаті прохолодно, Таня вправила хазяйство, хоч самій важко та тримає корівку молоденьку, первістка має бичка. То добре, планувала, бичка здам, а молочко теж буду здавати, якась копійка, приїде син, буде, що передати онучатам. Перед вікном, розчесала косу і поглядала в нікуди, заполонили той погляд думки…. Вже три роки, як пішов чоловік, плакала, бідкалася нащо мені цей вік, мабуть було б краще піти мені першій, йому б легше залишитися було, а я хто їм?! Їй тоді було тридцять років, працювала при заводі в бухгалтерії. Тільки й мови по кабінетах та цехах заводу, -«В директора, Степана, розбилася на машині дружина…». У них пізня дитина, хлопчик, йому було лише три роки, дружина наважилася в тридцять сім років народила. А він на п`ять років старший, так вийшло в молоді роки Бог не дав дитя. Він був у відчаї, ніхто не сподівався, що станеться така біда. Все зажурений, як птах підбитий, здавалося, аж почорнів, а ті, карі очі, колись світилися щастям, тепер запали, сумом заплели, за декілька днів волосся майже все стало сивим. Він давно знав Таню, вона відразу після технікуму працювала в бухгалтерії економістом. Прийшла така молоденька, тендітна, а очі смарагдові, світлі, світлі, погляд лагідний і ямка на щоці. Хіба він міг такій красуні відказати, не взяти на роботу. Вже через кілька років поспіль, знав, що не склалась в неї сім`я. Розійшлася з чоловіком, не знав причини, чому дітей не було та над цим ніколи не замислювався. Степан після року, як не стало дружини, трохи уговтався, частіше навідувався в бухгалтерію. Здавалося і не було за чим та його неначе магнітом тягнуло туди. Ще раз побачити ті красиві очі. Одного разу таки застав Таню одну і відразу запропонував разом жити. Бідкався, що старший та обіцяв шанувати. Вона ж відразу не погодилася, попросила час подумати. Декілька раз в кінці робочого дня заходив з сином, Ярославом, до неї в бухгалтерію. Воно ж миле хлопченя, дуже схоже на Степана і розумник. Вона дивилася зі сльозами на очах і думала, хлопчику, а чи я тобі заміню маму, чи гідна я це зробити? Кілька раз задавала собі запитання, чи зможу полюбити, як свого, рідного сина? Вона була впевнена, що своїх не буде мати, не дали лікарі надії, слово - »безплідна» не виходило з голови. Степан згодом нікого не соромився, привітно заходив в бухгалтерію, відразу всі виходили, залишали їх на одинці, вкотре умовляв її.... Часто серед ночі, проснувшись, думала, над цим питанням, як наважитися на це? І, як буде краще,як наважитися? І в той же час, відразу втішала себе, але ж гарний і в достатку…. Хоч консервний завод і не великий та він багато років справно ним керує. Таня інший раз ловила себе на тому, що чим більше з ним спілкувалася, тим більше їй подобався. Усміхаючись, думала, не дарма кажуть, що жіноче серце не камінь, а може то доля? Напевно так! І дала згоду… Щасливі роки прожили, ніколи не думала, що так все складеться добре. Степан поважав, любив, цінив, відносився так, неначе це кохання зовсім молоде. Любили разом чаювати і тішилися сином, який підростав у її обіймах. Ту ласку, що вона давала хлопчикові, не кожна мати може дати. Біля ліжка засинала, відчувала кожне його хвилювання, прислухалася до подиху. А часом, коли гралася з ним, від щастя котилися сльози, коли називав її «мамою», цілував і всміхаючись, ніжно тулився,заглядав в очі, обіймав. Так швидко сплинув час, обоє на пенсії і син одружений, вже має діточок. Ніяк натішитися не могли, коли привозили до них дітей на все літо. Різниця між онуками півтора року, то було поділяться, дід з онуком, вона з онучкою, бо все як разом, то тільки й чути плач, як меншими були. Все іграшками не могли поділитися, а то, як і майже не було із-за чого, все ж знаходити привід посперечатися, а часом діло доходило до стусанів. Одного разу, взимку, ввечері чаювали, згадували, онуків, тішилися, що вже підросли. Згадали, як шукали малих, а вони навмисне заховалися в сіні. Прийшлося довго шукати, аж розхвилювалися, а ті були задоволені, що довго шукали, вимагали погратися з ними в хованки. Пригадували, як діти кожне літо гостювали, ходили з ними в ліс по суниці, просто на прогулянку, насолоджувалися природою і дуже тішилися домашніми стравами, особливо домашньою ковбасою та солодощами, які пахли на всю хату. А згодом син в Києві відкрив свою фірму, стали жити дуже добре, в достатку. Дружина Надя працювала в податковій службі. Діти підросли, стали майже самостійні, до стареньких не приїжджали, чи то не мали бажання, чи за браком часу… Напередодні Нового року чоловікові стало зле, викликала швидку та нажаль, поки лікарі приїхали, серце зупинилося. Неначе уві сні, машини, похорон, люди….. Серце розривав біль, що ж тепер буде? Сама залишилась, одна, як билинка, все дивилася на фото і мокра хустинка тремтіла весь час в руці, котилися сльози. Хто їй порадить і розрадить, як – то далі жити, як бути одній в чотирьох стінах? Та час плинув…. Він, люди кажуть,що час лікує, загоює рани.. В домашніх клопотах, як і завжди, хоч і містечко та є де корову пасти. Насправді дуже тяжко без чоловіка та хіба можна відмовитися від того, до чого звикла? Все ж тримала і корову, яка привела бичка, і курей та декілька гусей. Раніше було, як приїжджав син, то все брав, ніколи не відмовлявся, як не стало ж Степана, тільки й приїхали всі на сорок днів та на річницю. Правда телефон подарували, щоб дзвонила, якщо, щось треба. Онук, Олександр, в школу ходив в одинадцятий клас, а онучка, Наталка, в десятий. Тішилася старенька ними і часто плакала, що залишилася зовсім одна. Якось одного разу, восени, вирішила сама поїхати до них, побачити всіх, провідати онуків, за якими дуже сумувала. Та й хотіла привезти їм гостинців, своєї, домашньої випічки. Пригостити ними, адже вони дуже раділи, коли привозили. Подзвонила до сина, попередила, що приїде завтра та він був дуже заклопотаний, сказав, що не зможе на автовокзалі зустріти, нарада в нього. Наполягав, щоб гостинців не брала, бо вдома все є. Як у розбитого корита, напекла, насмажила, не знала, що робити? Якось ніч перебула, трохи спала, а то не спала, все в думках. Та ранком, подивилася на продукти, що приготувала, защеміло серце, хай посмакують домашні страви! Таки наважилася поїхати, зібрала все в дві торби і тихенько пішла на автостанцію. Дорогою втішала себе, я ж не надовго, сусідка подивиться за хазяйством, домовилася, все буде добре. Хоч би одним оком побачити онуків. Та приголубити їх, згадала, як були маленькими, хворіли, стільки ночей з чоловіком не спали. Все було, як квочка біля курчат. Невістка часто в відрядженні, він на роботі, хіба дуже їм були потрібні діти, все тільки й мови, «кар`єри досягти». На третій поверх ледве піднімалась, пристала, геть мокра хустина сповзла на плечі. Важкувато, думала, та я все перетерплю, іще трішки, аж ось і четвертий. Шалено серце забилось, говорив син, що хтось має бути вдома, надавила кнопку дзвінка… Кілька хвилюючих секунд, а здалося занадто довго.. В дверях стояли онуки, здивовано подивилися на неї, а потім один на одного. Олександр усміхнувся, оглянув з ніг до голови, -О! А ми забули напевно, чи не зрозуміли, коли ти приїдеш! І вже поглядом зирнув до Наталки, дав зрозуміти, щоб запрошувала в квартиру. Та онучка подивилася з під лоба, крутнулася на п`ятці, в сторону квартири, - Проходь бабусю, чесно ми тебе не сьогодні чекали. Ну раз приїхала, то будеш сама, у нас справи, ми через пів години виходимо. А мами немає, вона у відрядженні, буде днів через чотири, не раніше. Жінка наважилася, ступнула пару кроків, хотіла обійняти Наталку та онучка швидко підхватила сумку, - Ого, оце треба все тягнути?! Ми не голодні, у нас все є. Ти напевно забула, хто у нас тато… І хто все це буде їсти?! Таня розгублено подивилася, ледь з себе видавила - Та ви ж раніше тільки й хотіли домашнього. Що так виросли, так змінилися, то все хвалили… Її перебила онучка, -А, що не видно, що ми виросли? І знову крутнулася на п`ятці, пішла в свою кімнату. Ярослав поставив другу сумку на стілець, - Знімай куртку, десь там повісь, а мені теж час збиратися. Забилося гучно серце, в горлі ком, здавило… На вії забриніла сльоза.. Ой, що це я, ні, ні вони не повинні бачити моїх сліз, крутилося в голові. Присіла на стілець, непомітно змахнула непрохану сльозу, взяла себе в руки, спокійно виклала продукти на стіл, про себе в думках повторювала, -» Це нічого, це молодь, це пройде»,- заспокоювала себе. Ярослав зайшов на кухню, побачив всі продукти, - Пахне гарно та нам немає часу зараз. Ти привезла продуктів на цілий місяць…. -Пішли! Вже досить теревенити! - погукала Наталка. Таня встала, хотіла провести до дверей.. Здалося ноги закам`яніли.. Ярослав кивнув рукою, -Не переймайся, вже не маленькі, відпочивай і сама собі чайник постав, бо ми вже запізнюємося.. В квартирі стало тихо, лише годинник вибиває, -«Тік - так, тік - так…» Здавалося ледь вхопила повітря, в голові зашуміло.. Тремтячими руками дістала ліки, напевно тиск, подумала, хоч би не гірше… За вікном темніло…. Жінка стояла на балконі, вдивлялася в вечірнє місто. Красиво, що сказати, трохи тішилася, вогні освітлювало вулицю, по алеях з обох боків світили круглі ліхтарі. Купки листя виблискували після дощу.. Осіння прохолода віяла в обличчя, розвіювала сиве волосся, що впало на чоло. Гул машин, то голосніше, то тихіше долітав до неї і час від часу чулися їхні сигнали. Напевно треба було поїхати назад, крутилося в голові та, як же, це ж так не робиться, втішала себе, хіба так можна сина не побачила. В квартирі позирала на годинник і все не наважувалась зателефонувати до нього, прислухалась до вхідних дверей. Нарешті почула шурхіт, відмикання замка, Ярослав і Наталка весело ввалилися в двері, один поперед одного. -Тихо-зауважив Ярослав, - Ми самі, чи є наша гостя? Наталка всміхаючись, крутнула головою, - Добрий вечір! - Таня навіть не встигла проронити слова в відповідь, онучка відразу поспішила в свою кімнату. Ярослав поставив чайник, - Давай бабцю поп`ємо чаю і в ліжко! Я тобі білизну дам, постелиш на дивані і лягай спати, бо тато напевно приїде, як завжди, під північ. Таня кивнула головою, присіла на кухні біля столу. Онук налив мовчки чаю, поставив на стіл солодощі, а сам включив планшет, занурився в нього. - Як ви тут, онучку? Як успіхи в школі? Напевно на якісь гуртки ходите, так пізно прийшли? – тихо запитала. Він, кивнув головою, -У нас все добре! В твої роки, не варто хвилюватися за все, воно тобі не потрібне. У нас є мама, тато, тож все під контролем, не засмічуй мізки про нас, шануй себе, лягай спати. Він пішов до себе в кімнату. Ось так, є мама, тато, то все добре, а я вже й не потрібна стала, бач яка мова, мабуть Степан і не думав, що я колись почую такі слова. Ох, молодь, молодь, ви, ще не знаєте життя, чи не думаєте, що колись станете такими, крутилося в голові… Згодом чула, як вони, про щось розмовляли в ванні, сміялися. Нарешті стало тихо… Тані не спалося, а коли ж син прийде, вже на пів дванадцяту? Оце таке міське життя, майже північ, а, місто, ще не спить. Стояла біля вікна і знову згадувала онуків маленькими, їх щасливі обличчя, коли вона приїжджала зі Степаном. Раптом почула, як відкрились вхідні двері, насторожилася, розхвилювалася, обійняти б та поцілувати, подивитися на нього, адже більше півроку не бачилися. Він з прихожої кімнати побачив її біля вікна, здивовано, -О! Привіт! Ти, ще не поїхала? Не голосно промовив, а потім гучніше, -Я тобі завтра машину дам з офісу. Пізно! Лягай спати, немає чого марудитися. І більше ні слова, син пішов до ванни. Не лягала, чекала, може все ж загляне та хоч про щось запитає? Він із ванни, навіть не заходячи в кухню, пішов в свою спальню…. Чи то був сон, чи не був, не могла збагнути. Ворочалася всю ніч та так і не змогла заснути. Ні не плакала, боялась, біль стискав під серцем, ліків насмокталася та не мала втіхи. Ледь дочекалася ранку, надворі сіріло…. Вітер за вікном підносив листя і клубком котив по дорозі…. Поглянула на мобілку, за годину автобус, тихенько зібрала білизну, склала в купу на дивані, одяглася. Тіло чомусь все тремтіло, чи від безсилля, від того, що майже не спала, чи від хвилювання. Вирішила не заважати, гадала, в сина напевно багато проблем і без неї, як так пізно повертається з роботи. Нащо я їм тут? Треба було не їхати, для них лише заморока. Тихенько закрила за собою перші вхідні двері, а в других замок сам закрився на засовку. Постояла тихо, переводячи подих, перехрестилася і пішла до автостанції… Дорогою все з думками, що ж не так зробила, чому вона втратила, того сина? Що ніжно так тулився і в очі весь час заглядав і говорив, що любить. Вже старшим говорив, що, хоч, що станеться з батьком, її не залишить… Яку ж помилку вона зробила? Адже важко було в житті та все ж вивчили, дали освіту і гроші на квартиру, ще й добру частину на бізнес… Весь час в голові копошилися думки, не давали спокою. Де ж поділася його ласка, чому став таким байдужим і черствим? З0.10.2017р

ID: 761132
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.11.2017 09:49:45
© дата внесення змiн: 19.11.2017 10:14:22
автор: Ніна Незламна

Мені подобається 16 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: Любов Іванова, Ніна-Марія, Haluna2, Ганна Верес, Анфиса Нечаева, Світлая (Світлана Пирогова)
Прочитаний усіма відвідувачами (299)
В тому числі авторами сайту (37) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.
Сторінки (2):  назад [ 1 ] [ 2 ] вперед




КОМЕНТАРІ

Любов Іванова, 03.12.2017 - 20:23
Боже ж мій, Боже... Чому справді так???? cry cry cry Нестерпно боляче!!! cry cry
 
Ніна Незламна відповів на коментар Любов Іванова, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!Любочка таке життя.Не треба псувати настрій на ніч.Почитайте про Килину,щоб покращився настрій. Всього найкращого Вам!!! give_rose give_rose give_rose
 
Дніпрянка, 02.12.2017 - 18:43
give_rose Хвилююче, щемно і вправно написана ця життєва історія. Вона нікого не залишить байдужим, бо це від жіночої душі. Жаль, але таке трапляється часто.Добре, що ви порушили таку делікатну тему. Невичерпного Вам натхнення, пані Ніно!
 
Ніна Незламна відповів на коментар Дніпрянка, 01.01.1970 - 03:00
Вітаю Вас на моїй сторінці. Дуже дякую за теплий відгук. Заходьте ,читайте,буду рада. Всього найкращого Вам! 21 22 22 give_rose
 
Haluna2, 28.11.2017 - 23:09
Дуже зворушливо!І часто так буває!А ми так майстерно описали! give_rose give_rose 32 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Haluna2, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! Рада,що читаєте. 21 22 22 give_rose
 
Віктор Ох, 24.11.2017 - 20:30
Гарно пишете прозу, пані Ніно! give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Віктор Ох, 01.01.1970 - 03:00
Вітаю Вас на моїй сторінці! Дуже дякую! Рада,що сподобалась.Є военної тематики,є про кохання,життєві,тож читайте,буду рада. Всього найкращого!!! 21 give_rose
 
ТАИСИЯ, 23.11.2017 - 19:57
И это горькая реальность...без прикрас! meeting
Типичная история сейчас! friends
Ниночка! Спокойной ночи! Поздний час! love03 lazy3 31 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар ТАИСИЯ, 01.01.1970 - 03:00
Спасибо,Таичка!Не надо грустить! Хочу я Вас повеселить. " Вродили гарбузи"Приглашаю почитать,думаю на ночь буде всё под стать.
Доброй ночи! 31 give_rose
 
Ірин Ка, 23.11.2017 - 09:30
Схвилювало Ваше оповідання, цікаво і сумно водночас. 12 12 12 17 17 osen1
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ірин Ка, 01.01.1970 - 03:00
Дякую! Все з життя,дорогенька. 21 22 22 give_rose
 
Дуже боляче,зате захоплююче получилися проза.І таке в житті буває,Забагато догоджали вашому герою.А написаному,браво,поетесо.
 
Ніна Незламна відповів на коментар Володимир Олійник, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!Рада,що сподобалась проза,що читаєте мої твори. Всього найкращого Вам! 21 22 22 give_rose
 
Ніла Волкова, 20.11.2017 - 17:16
Майстерно і з болем написано... Є над чим подумати!
Чудова проза, Ніночко!
З повагою 12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ніла Волкова, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 21 22 22 give_rose
 
Чудово. Захоплююче. give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Георгій Грищенко, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 21 22 22 23
 
Лилея, 19.11.2017 - 23:38
Душевный рассказ...
Волнующая тема...
Хочется чтоб у всех всё было хорошо!!! 16 16 flo34 flo34 flo34 flo36
 
Ніна Незламна відповів на коментар Лилея, 01.01.1970 - 03:00
Сердечно дякую! 21 22 22 give_rose
 
Крилата, 19.11.2017 - 18:30
Болюча тема. 17 Менше треба дітям догоджати. А інколи ставити їх на місце. Гарно написали!!! 16 16 16 16 16 16 16
 
Ніна Незламна відповів на коментар Крилата, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за теплий коментар! 21 22 22 give_rose
 
Ніна-Марія, 19.11.2017 - 17:50
Боляче читати такі історії, Ніночко... 17 Та, на жаль, вони зустрічаються в житті... Я теж чула не раз про таке. Так хочеться, щоб у всіх все було добре. 12 12 12 16 21 22 22 flo12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ніна-Марія, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 21 22 22 give_rose
 
Анфиса Нечаева, 19.11.2017 - 16:25
17 Розповідь заділа струни душі і серця. На жаль це гірка реальність нашого життя. Але єсть діти чуйні, уважні. Дякую за розповідь. Натхнення. 16 22 22 flo13
 
Ніна Незламна відповів на коментар Анфиса Нечаева, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 21 22 22 give_rose
 
Lana P., 19.11.2017 - 15:33
12 give_rose give_rose give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Lana P., 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 21 22 22 give_rose
 
Ганна Верес, 19.11.2017 - 15:32
Беру, а прочитаю потім. Боюся пропустити. Люблю Вашу прозу. 12 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ганна Верес, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Аню! 21 22 22 give_rose
 

Сторінки (2):  назад [ 1 ] [ 2 ] вперед
Нові твори