Осінній вечір хилився до ночі… Третій день поспіль мжичив дощ. Часом зривався холодний вітер, з дерев злітало різнобарвне листя, крутилося, припадало до землі.
В хаті прохолодно, Таня управилася зі своїм господарством, хоча самій важко та тримає має молоденьку корівку,бичка. То добре, планувала, бичка здам, а молочко теж буду здавати, якась копійка, приїде син, буде, що передати онукам.
Перед вікном, розчесала косу, поглядала в нікуди, заполонили той погляд думки….
Минуло три роки, як пішов чоловік, плакала, бідкалася, навіщо мені цей вік, було б краще мені піти першій, а я хто їм?!
Їй тоді було тридцять років, працювала на заводі - в бухгалтерії.. По кабінетах , по цехах тільки й мови,
-«В директора - Степана, на автівці розбилася дружина».
Залишився трирічний хлопчик - пізня дитина. Так склалися обставини, в молоді роки, Бог не дав дитя. Дружина народила в тридцять сім років, він на п`ять років старший за неї. Хіба хтось знає, коли станеться біда? Розчарування, відчай в душі, безпорадність. Зажурений, немов підбитий птах. Ті карі очі - колись світилися щастям, запали в смутку. За кілька днів посивів, здавалося, аж почорнів на обличчі.
Він давно знав Таню- відразу після технікуму, працювала в бухгалтерії економістом. Прийшла така молоденька, тендітна, а очі смарагдові, світлі - світлі, погляд лагідний і ямка на щоці. Хіба він міг такій красуні відказати, не взяти на роботу.
Через кілька років знав, що в неї не склалася сім`я. Розійшлася з чоловіком, не знав причини, чому дітей не було та над цим ніколи не замислювався.
Після року, як не стало дружини, Степан - трохи уговтався, частіше навідувався в бухгалтерію. Здавалося і не було за чим та його немов магнітом тягнуло туди, ще раз побачити її красиві очі.
Одного разу, він застав її одну, на здивування, відразу запропонував жити разом . Бідкався, що старший та обіцяв шанувати. Як сніг, серед літа… Ні! Вона ж відразу не погодилася, попросила дати час подумати.
Декілька раз в кінці робочого дня в бухгалтерію заходив з сином – Ярославом. Миле хлопченя, дуже схожий на Степана,ще й розумник. Зі сльозами на очах дивилася й думала -чи зможу замінити маму, чи гідна я - це зробити? Кілька раз задавала собі запитання, чи зможу полюбити, як свого, рідного сина?
Впевнена, що своїх дітей не буде, не дали лікарі надії, слово - »безплідна» ,не виходило з голови.
Згодом, Степан, не соромлячись, заходив в бухгалтерію, відразу всі виходили. Залишали їх на одинці, він вкотре умовляв її..
Безсонні ночі… думала, над цим питанням, як наважитися на це? А чи буде краще? В той же час, відразу втішала себе, але ж серйозний, гарний і живе в достатку….
Хоч консервний завод і невеликий та він ним багато років справно керує. Таня інший раз ловила себе на думці, що чим більше з ним спілкувалася, тим більше їй подобався.Усміхаючись, думала, не дарма кажуть, що жіноче серце не камінь, а може доля? Напевно, дала згоду.
Щасливі роки прожили, ніколи не думала, що все так добре складеться . Степан поважав, любив, цінив, відносився так, наче це кохання в молоді роки. Любили разом чаювати і тішилися сином, який підростав в її обіймах. Ту ласку, що вона давала хлопчикові, навіть не кожна рідна мати може дати. Біля ліжка засинала, відчувала кожне його хвилювання, прислухалася до подиху. Інколи гралася з ним, від щастя котилися сльози, коли називав - «Мамою», цілував і всміхаючись, ніжно тулився, заглядав в очі, обіймав.
Швидко сплинув час, обоє на пенсії і син одружений, вже має діточок. Ніяк натішитися не могли, коли на все літо до них привозили дітей. Різниця між онуками півтора року, поділяться, дід з онуком, вона з онучкою, бо як разом, то тільки й чути плач. Все іграшками не могли поділитися, а то, як і майже не було із-за чого, все ж знаходити привід посперечатися, а часом діло доходило до стусанів.
Одного зимового вечора чаювали, згадували, онуків, тішилися, що вже підросли. Згадали, як шукали малих, а вони навмисне заховалися в сіні. Прийшлося довго шукати, хвилювалися, дітвора задоволена, що довго шукали, просили з ними погратися в хованки. Пригадували, як діти кожне літо гостювали, ходили в ліс по суниці, просто на прогулянку, насолоджувалися природою.Тішилися домашніми стравами, особливо домашньою ковбасою та солодощами, які пахли на всю хату.
А згодом, син в Києві відкрив свою фірму, стали жити дуже добре, в достатку. Дружина Надя працювала в податковій службі. Діти підросли, стали майже самостійні, до стареньких не приїжджали, чи то не мали бажання, чи за браком часу.
Напередодні Нового року чоловікові стало зле, викликала швидку та на жаль, поки лікарі приїхали, серце зупинилося. Неначе уві сні, похорон, люди….. Серце розривав біль, що ж тепер буде? Сама залишилась, одна, як билинка. Дивилася на фото, мокра хустинка - весь час тремтіла в руці, котилися сльози. Хто їй порадить і розрадить, як далі жити?Як одній бути в чотирьох стінах?
Та час плинув…. В домашніх клопотах, як і завжди, хоч і містечко та корову є де корову випасати. Насправді дуже важко без чоловіка та хіба можна відмовитися від того, до чого звикла? Все ж тримала і корову, яка привела бичка, і курей та декілька гусей. Раніше було, як приїжджав син, то все брав, ніколи не відмовлявся, як не стало ж Степана, тільки й приїхали всі на сорок днів та на річницю. Правда телефон подарували, щоб дзвонила, якщо, щось треба. Онук, Олександр, в школу ходив в одинадцятий клас, а онучка, Наталка, в десятий. Тішилася ними та часто плакала, що залишилася зовсім одна.
Якось одного разу, восени, вирішила сама поїхати до них, побачити всіх, провідати онуків, за якими дуже сумувала.
Хотіла привезти їм гостинців, своєї, домашньої випічки. Пригостити ними, адже вони дуже раділи, коли привозили. Подзвонила до сина, попередила, що приїде завтра та він був дуже заклопотаний, сказав, що не зможе зустріти на автовокзалі , в нього нарада. Наполягав, щоб гостинців не брала, бо вдома все є. Як біля розбитого корита, напекла, насмажила, не знала, що робити? Якось ніч перебула, трохи спала, а то не спала, роїлися думки.
Та ранком, подивилася на продукти, що приготувала, защеміло серце, хай посмакують домашні страви! Зібрала все в дві торби й тихенько пішла на автостанцію. Дорогою втішала себе, я ж не надовго, сусідка подивиться за хазяйством, домовилася, все буде добре. Хоч би одним оком побачити онуків. Та приголубити їх, згадала, як були маленькими, хворіли, стільки ночей з чоловіком не спали. Все , як квочка біля курчат. Невістка часто у відрядженні, він на роботі, хіба дуже їм були потрібні діти, все тільки й мови- кар`єри досягти.
На третій поверх ледве підіймалась, пристала, геть мокра хустина сповзла на плечі. Важкувато, думала - та я все перетерплю, іще трішки, аж ось і четвертий. Шалено забилось серце…. говорив син, що хтось має бути вдома, надавила кнопку дзвінка. Кілька хвилюючих секунд, а здалося занадто довго.
В дверях стояли онуки, здивовано подивилися на неї, потім один на одного. Олександр усміхнувся, оглянув її з ніг до голови,
-О! А ми забули напевно, чи не зрозуміли, коли ти приїдеш!
І вже поглядом зирнув до Наталки, дав зрозуміти, щоб запросила в квартиру. Та онучка подивилася з під лоба, крутнулася на п`ятці, в сторону квартири,
- Проходь бабусю, чесно ми тебе не сьогодні чекали. Ну раз приїхала, то будеш сама, в нас справи, ми через пів години виходимо. А мами немає, вона у відрядженні, буде днів через чотири - не раніше.
Вона наважилася, ступнула пару кроків, хотіла обійняти Наталку та онучка швидко підхопила сумку,
- Ого, оце треба все тягнути?! Ми не голодні, в нас все є. Ти напевно забула, хто в нас тато… І хто все це їстиме?!
Таня розгублено подивилася, з себе ледь видавила,
- Та ви ж раніше тільки й хотіли домашнього. Що так виросли, так змінилися, то все хвалили…
Її перебила онучка,
-А, що не видно, що ми виросли?
І знову крутнулася на п`ятці, пішла в свою кімнату. Онук - другу сумку поставив на стілець,
- Знімай куртку, десь там повісь, а мені теж час збиратися.
Забилося гучно серце, в горлі ком, здавило… На вії забриніла сльоза. Ой, що це я, ні - ні вони не повинні бачити моїх сліз, крутилося в голові. Присіла на стілець, непомітно змахнула непрохану сльозу, взяла себе в руки, спокійно виклала продукти на стіл, про себе в думках повторювала, - це нічого, це молодь, це пройде.
Ярослав зайшов на кухню, побачив всі продукти,
- Пахне гарно та нам зараз немає часу. Ти привезла продуктів на цілий місяць….
-Пішли! Вже досить теревенити! – покликала онучка.
Таня встала, хотіла провести до дверей. Здалося ноги закам`яніли..
Онук кивнув рукою,
-Не переймайся, вже не маленькі, відпочивай і сама собі чайник постав, бо ми вже запізнюємося.
В квартирі тихо, лише чути годинник . Здавалося ледь вхопила повітря, в голові зашуміло. Тремтячими руками дістала ліки, напевно тиск –подумала - хоча б не гірше.
За вікном темніло…. Жінка стояла на балконі, вдивлялася в вечірнє місто. Красиво, що сказати, трохи тішилася, вогні освітлювало вулицю, по алеях з обох боків світили круглі ліхтарі. Купки листя - виблискували після дощу. Осіння прохолода віяла в обличчя, розвіювала сиве волосся. Гул автомобілів, то голосніше, то тихіше, час від часу долітали сигнали. Напевно треба було поїхати назад, крутилося в голові та, як же, це ж так не робиться, втішала себе, хіба так можна - сина не побачила. В квартирі позирала на годинник і все не наважувалась зателефонувати до нього, прислухалась до вхідних дверей.
Нарешті почула шурхіт, відмикання замка, онуки один поперед одного, весело ввалилися в двері.
-Тихо-зауважив Ярослав, - Ми самі, чи є наша гостя?
Наталка всміхаючись, крутнула головою,
- Добрий вечір! -
Таня навіть не встигла проронити й слова у відповідь, онучка поспішила в свою кімнату. Ярослав поставив чайник,
- Давай бабцю поп`ємо чаю і в ліжко! Я тобі білизну дам, постелиш на дивані. І лягай спати, тато напевно приїде, як завжди - опівночі.
Вона кивнула головою, присіла біля столу. Онук мовчки - налив чаю, поставив на стіл солодощі, а сам включив планшет, занурився в нього.
- Як ви тут, онучку? Як успіхи в школі? Напевно на якісь гуртки ходите, так пізно прийшли?
У відповідь кивнув головою,
-У нас все добре! В твої роки, за все не варто хвилюватися, воно тобі не потрібне. У нас є мама, тато, тож все під контролем, про нас не засмічуй мізки, шануй себе, лягай спати.
Він пішов до себе в кімнату.
Ось так, є мама, тато, то все добре, а я вже й не потрібна стала, бач яка мова, мабуть Степан і не думав, що я колись почую такі слова. Ох, молодь - молодь, ви, ще не знаєте життя, чи не думаєте, що колись станете такими - крутилося в голові. Згодом чула, як вони, в ванні про щось розмовляли, сміялися. Нарешті стало тихо…
Їй не спалося, а коли ж син прийде, вже на пів дванадцяту? Оце таке міське життя, майже північ, а, місто, ще не спить. Стояла біля вікна, знову згадувала онуків маленькими, їх щасливі обличчя, коли вона приїжджала зі Степаном. Раптом почула – відчинились вхідні двері, насторожилася, розхвилювалася, обійняти б та поцілувати, подивитися на нього, адже більше пів року не бачилися.
Він з прихожої кімнати побачив її біля вікна, здивовано, не голосно,
-О! Привіт! Ти, ще не поїхала? І вже гучніше,
-Я тобі завтра з офісу виділю автівку. Пізно! Лягай спати, немає чого марудитися.
Більше ні слова, син пішов до ванни. Не лягала спати, чекала, може все ж загляне та хоч про щось запитає? Він із ванни, навіть не заходячи на кухню, пішов у спальню.
Чи був сон, чи не був, не могла збагнути. Ворочалася всю ніч та так і не зімкнула очей. Ні не плакала, хоча біль стискав груди.
Надворі сіріло…. За вікном вітер підносив листя, клубком котив по дорозі,за мить розсипав довкола….
Поглянула на мобілку, за годину автобус, тихенько зібрала білизну, склала на дивані, одяглася. Тіло чомусь все тремтіло, чи від безсилля, від того, що майже не спала, чи від хвилювання. Вирішила не заважати, гадала, в сина напевно багато проблем і без неї, як так пізно повертається з роботи. Навіщо я їм тут? Треба було не їхати, для них лише заморока.
За собою тихенько зачинила двері, у вхідних дверях замок сам закрився на засовку. Постояла…. Тихо. Переводячи подих, перехрестилася й пішла до автостанції…
Дорогою все з думками - що ж не так зробила, чому вона втратила, того сина? Що ніжно так тулився, весь час заглядав в очі і говорив, що любить. Вже старшим говорив, що хоч що станеться з батьком, її не залишить.
Яку ж помилку вона зробила? Адже важко було в житті та все ж вивчили, дали освіту і гроші на квартиру, ще й добру частину на бізнес. Копошилися думки… не давали спокою. Де ж поділася його ласка, чому став таким байдужим і черствим?
З0.10. 2017р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761132
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2017
автор: Ніна Незламна