*Одного разу*, скуштувавши дивний плід,
Навіки заблукали в просторі і в часі,
Йдучи у присмерках у володіння бід,
Розпорошились по обочинах на трасі.
З тієї днини ми, з тих прапрадавніх пір,
Бредем, лиш інколи до зір здіймаєм очі.
Серед примар живем, шукаєм темних нір,
Щоб заховатися, - мов сірі поторочі.
А десь в душі своїй, в глибинах потайних,
Ще відчуваємо - ми зіткані з любові.
Хоч сильно прагнемо утіх простих, земних,
Та слово - Бог, найважливіше в нашій мові.
Воно злітає, *всує*, часом з язика,
Доречно в молитвах, невільно у розмові.
І якщо чиста в нас душа, а не сковзка,
Йому освідчуємось щиро у любові.
..........................................................
Хтось заперечити захоче, хтось змовчить,
Хтось згодиться, а я собі признаюсь,
Що у житті своїм, у кожну його мить,
Без Бога не живу - поневіряюсь.
*Одного разу* - так починають
читання Євангеліє на Літургії.
Добре. Сподобався вірш.
Може прислухаєтесь?
Замість "щоби сховатися" може краще "щоб заховатися"? Не дуже вдало фонетично звучить "щоби".
В цьому рядку:
Та й навіть в молитвах, і просто при розмові.
видно авторськи "намагання" на початку рядка використовувати стандартні фрази для того, щоб витримати ритм і розмір. Може краще так?
У молитвах до Бога, й просто у розмові.
Дякую.
@NN@ відповів на коментар SAKHO, 19.05.2017 - 22:26
Дякую, щиро спробувала виправити
авторські намагання після 10годинного робдня, як по канві вишиті і
SAKHO відповів на коментар @NN@, 19.05.2017 - 22:36
дай Боже...в більшості випадків про Господа згадують на свята...а по-справжньому - коли притисне.. 
.ХОРОШИЙ вірш! 
щиро
сяє
дякую за дружбу 
балуєте, Михайле 
серце до серця
