*Одного разу*, скуштувавши дивний плід,
Навіки заблукали в просторі і в часі,
Йдучи у присмерках у володіння бід,
Розпорошились по обочинах на трасі.
З тієї днини ми, з тих прапрадавніх пір,
Бредем, лиш інколи до зір здіймаєм очі.
Серед примар живем, шукаєм темних нір,
Щоб заховатися, - мов сірі поторочі.
А десь в душі своїй, в глибинах потайних,
Ще відчуваємо - ми зіткані з любові.
Хоч сильно прагнемо утіх простих, земних,
Та слово - Бог, найважливіше в нашій мові.
Воно злітає, *всує*, часом з язика,
Доречно в молитвах, невільно у розмові.
І якщо чиста в нас душа, а не сковзка,
Йому освідчуємось щиро у любові.
..........................................................
Хтось заперечити захоче, хтось змовчить,
Хтось згодиться, а я собі признаюсь,
Що у житті своїм, у кожну його мить,
Без Бога не живу - поневіряюсь.
*Одного разу* - так починають
читання Євангеліє на Літургії.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734177
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.05.2017
автор: @NN@