Було колись. Коли, вже не згадаю.
Було це десь. Не пам'ятаю де.
Але тепер вже знаю, чому й навіщо це усе було.
Все починалося, як у звичайний день.
Прокинувся, ще раз прокинувся. Гіркого випив чая.
Зирнув в вікно, побачив дощ.
Вдягнувся, радісний, з будинку вийшов я.
Без парасольки йшов по вулиці.
Ішов і слухав, як дзюркоче дощ.
А поки слухав й ішов, дивився перехожим в очі.
Проте, очей я в них так й не знайшов.
Спочатку думав: "Це через парасольки".
А потім: "Через настрій, день похмурий".
Але вже потім правду я додумав.
Так то прозорі люди вулицею йшли.
Були усмішки в них. І почуття.
Та всі однакові були.
І очі ті. Похмурі й сірі.
Ці люди йшли кудись, не знаючи куди.
Прийшов додому мокрий і сумний.
Я сів за стіл, й почав гадати.
Згадав, яким отей був перехожий.
До нього загули питання в голові.
Де вогонь в очах твоїх?
Де вогонь в них вічний?
Де ти взяв такий чудовий настрій керамічний?
Де дістав таку ласкаву усмішку лукаву?
Де ти бачив світлі й щирі почуття фальшиві?
Чим наповнені доверху всі слова порожні?
Де мрії, де щастя в твоїм кроці кожнім?
Куди твоє життя тече, куди життя плине?
Чому усе справжнє й щире за одну мить гине?
Вони були такі одникові, усі дуже схожі.
Були вони у масках,всі ті перехожі.
Правильно казав Шекспір: "Увесь світ театр",-
порожній він, мов поле,-
"І жінки й чоловіки у ньому актори".
Що, усе насправді в масці?
Що, усі прозорі, це все не як в казці?
Місце втратила любов? Щирість, доброта?
З цього всього кипить кров.
Як би прикро не було б, а правда гірка.
Забажав тим людям мрії повернути.
Усі їхні маски з обличчя стягнути.
Всі ці маски безжально об землю розбити.
Нехай по вітру несуться буденності крихти.
Нехай люди мріями знову почнуть жити.
А хіба їм допоможе? Вони ж однакові.
У них душі керамічні, їх в них мільйони.
Залишаться вони сірі, похмурі й прозорі.
Їм вже не повернути щасливої долі.
Я з того стомився дуже. Ліг відпочивати.
В голові лише думка: "Який настрій обрати?"
