Над полем, над полем, над болем вібрує небо,
вібрує під небом зерном золотим - земля...
Ти знаєш, самотність - вона проника між ребер -
малює дорогу - й дорога веде в поля
такі золоЧЕні, аж їм ні кінця, ні краю!
А ти поміж ними - Творця недолугий клон.
І все що лишається - випустити цю зграю
крізь отвір у серці - цю зграю гірких ворон,
які вже чекають на постріл. Пора. Ворони.
Ше подих. Ше помах. Ще пензля один мазок...
Ти знаєш, самотність - це те, що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.
(Вінсент посміхнувся. Вінсент натиснув гачок.)
Самотність... - малює дорогу - й дорога веде в поля... -
люблю поля... і городи... ліси... річки-озера-береги... і самотність люблю...
вірш сильний... світло-трагічний, якщо таке можливе
уляна задарма відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Доброго ранку,пані Валю! Рада Вам
а самсотність - так,то блаженний стан,хоча іноді - аж надто
...шкода,що я не встигла відповісти вчора,прочитала "нашвидкоруч" - поспішала трохи ... Десь зникла дуже цікава частинка...
Прекрасно, він один з найулюбленіших моїх художників. Цікаве і доволі правдоподібне внутрішнє бачення останнього дня його життя. У мистецтва також є свої герої і мученики. Та ціною життя вони здобувають Вічності. Дякую, дуже зворушило)
уляна задарма відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
