Ви зачепили болісну струну,
І я відтак відчув свою провину,
Що не зумів дороги перетнуть
Всім бідам, що засіли Україну.
Що розплодилась зграя яничар
Без совісті, без пам’яті, без хати,
Яка за шубу з барського плеча
В ясир вітчизну прагне запродати.
За те, що знов освоїла Олімп
Безсмертна змичка чолових і крезів,
І, як віки, на батьківській землі
Від того правлять і безчестя, й безум.
Що падають серця із висоти
Без віри, без страховки й парашута…
А стрілка циферблата поміж тим
Метається між «бути чи не бути».
Що цей хаос я досі не спинив
Зусиллями пера свого малого,
І разом з вами, людоньки, посмів
Своїх чуттів не покарати строго.
Пробач, читальнику, за мій наїв –
Вже сумніви стискають, як лещата.
Вважав, що звабу квітів, солов’їв
Бажається ще дужче захищати.
Що ніжність мужнє серце зігріва,
Як зцілюють його листи дитячі.
Ти, Музо, мабуть дійсно не права,
Що не зуміла думати інакше.
Але…лишаймось на своїй нозі –
Жахів і крові і без нас хватає,
Бо наша доля – крізь замети зим
Повести душу кожного до раю.
Спасибі за коментар. То якось не спиться ночами, та й тая Луна соблазнила.Думала за російську лаятимуть. Якось нині не дуже пишеться. А у Вас сильно написано. А ще Олександра печору слухала ( Він такий) Влучно! Тай інше що написано - так гарно читає! Ой, спасибі, що ви є!!!
Від себе самого ще ніхто ніколи не заховався, п.Вікторе!.. Та очистити душу, заспокоїти-залатати совість можна завжди, було би щире бажання! Добряче написали!
добре.
та все ж будьмо великодушні до муз і музочок наших, не перекладаймо всі провини наші на них, тендітних та невинних. їм - чудить-витворять, нам - чоловіками буть і за цей світ, у який ввели дітей та онуків наших, відповідати