З розпуки б, щодуху кричав акапелло, -
Кому ж заболять мої внІкуди крики?
Довкола - суцільний німий закапелок,
Що спить між містами забутим дистриктом.
Та я, що є сили, горланив би форте
Про те, що птахи за вікном стрепенулись,
Мене ж оточили високі ботфорти,
Вмочили в пітьму мене люстри понурі.
Я обшар здійму, затягнувши гліссандо,
І пензлем окреслю шляхи зоресвітні,
Та вкотре прийде дикий мауглі Sunday
І мрії зірве, мов квітки горецвіту.
Про Всесвіту серце співатиму й далі,
І буду довкруг, як палкий Паваротті,
Будити сновид - не заради медалей,
Лишень відвертаючи безповоротність.
Можливо, ізнов не блисну новизною, -
Нікчемні мої комбінації літер, -
А, втім, Саваофе, так само Ви з Ноєм
Спасали, що було, не в змозі зцілити...