Я намагалась про Шевченка написати
І про любов до рідної землі,
Та я згадала те, що дійсно варто.
І те, що описав Він у ві "Сні".
І дійсно, має кожен свою долю.
І дійсно, шлях широкий, як не глянь.
А обирати кожен має волю.
Ми маємо багато порівнянь.
Один мурує, інший убиває,
Комусь не болісно гострить ножа.
Сумління, мабуть, не всі люди мають.
Болить у Батьківщини і серце, і душа.
Зробив, напевно, кожен з людей вибір.
Як жити, чи молитись Богу,
Чи зрадити собі і Україні,
Чи побороти все за перемогу.
Сиджу в тролейбусі, як завжди,
Навушники у вухах, думки в голові.
Не хочу навіть думати про вражди,
Але не раз ще нагадають це мені.
Таке щось сталося в країні,
Що я дві квітки бачу у руках,
Щодня по комусь плачуть люди нині,
І проклинають злодіїв в думках.
О Боже, можеш відповісти,
У чому винні діти, в чому матері.
Чому не можуть всі герої жити,
Навіщо маємо розвіять попіл по вітрі.
Шевченкову згадати мушу долю,
Коли життя здавалось не життям,
Коли хотілось вмерти і від болю
Позбавитись, змінити небуттям.
У Нього не було, ані родини,
Ані опори, ані ліхтаря,
Аби іти вперед, де не покине,
Покаже путь просвітницька зоря.
І не було Йому для кого жити,
За ким тужити, рвати кайдани.
Лиш Україна змусила любити.
Нехай навічно зникнуть вороги!
