Цю кімнату я вимріяв здавна. Окрему, затишну, з вікна якої погляд сягає далеко-далеко, понад плесо озера, понад верхівки дерев, аж ген до обрію, де щодня по-різному заходить сонце. Тут мені завжди легко дихалося і легко мріялось. Книги, найкращі з мого зібрання, рукописи, ще ніким не читані, архів – листи, щоденники, фотографії…
В цій кімнаті я ніколи не почувався самотнім. Не почуваюся й зараз, хоча лише деколи, зрідка, буваю поміж людьми, місяцями не чую голосів навіть найближчих друзів. Тут, наче древній літописець, озираю прожиті роки і вслухаюсь у ледве чутні, призабуті мелодії, що виринають із глибин пам’яті, – а може долинають із початку початків зоряного простору.
Усе, потрібне мені для праці, маю під рукою. Зручний, куплений ще замолоду стіл, вабить до себе, пописані і чисті, як сніг під сонцем, аркуші паперу, засвідчують, що й цього вечора я напишу слова, які, можливо, відгукнуться в чийомусь серці, хоча швидше всього їх чекатиме доля багатьох тисяч інших, що прожили короткий вік і щезли безвісно, скарані на забуття.
А ще на столі лежить годинник. Нічим не примітний, механічний, куплений колись у годинникаря, котрий щиро запевняв, що такі годинники нині на вагу золота, точніше, немає їм ціни у жодній валюті світу. І справді, хіба може бути ціна у спогадів про молодість, у того давно минулого часу, коли годинники йшли точніше, час показували надійніше, і ремонту не потребували, а годинникарі у своїх майстернях сиділи тільки для того, щоб стерегти різнобій курантів, ловити зацікавлені погляди дітвори, і розмовляти з клієнтами про істини вічні і незмінні – наприклад, що собі думає нинішня влада і чи можна сподіватися чогось доброго від завтрашнього дня за таких цін на продукти.
Відбувши належний йому час служби, годинник, наче старий корабель у затоці, знайшов відпочинок на столі, поміж паперів і десятка інших вкрай потрібних для творчості дрібничок. Час від часу я звично позираю на його циферблат, хоча потреби в тому особливої немає – поспішати нікуди…
Та віднедавна щось дивовижне сталося з моїм годинником. Я помітив, що він, всупереч непорушним законам фізики, живе власним, особливим життям. Без жодних на те видимих причин зупиняється, а згодом, наче мандрівник, що, відпочивши під тінистим деревом, знову рушає у мандри, розпочинає сумлінно відмірювати час. Інколи поспішає, інколи сповільнює, наче замислившись, ходу. І немає на те пояснення.
Що сталося з годинником? А може, не в годинникові розгадка, насправді щось відбувається з часом, може, це вістка, про яку ще не здогадується людство? І всупереч здоровому глузду, досягненням сучасної зарозумілої науки старенький механічний годинник виявився навдивовижу чутливим до майбутніх потрясінь і катаклізмів? Про що розповідає дивна його поведінка?
А може, це тільки гармонія мого серця з його аритмією? І якогось вечора він раптом остаточно зупиниться, а я схилю голову до столу, не дописавши слів, які так наполегливо, упродовж багатьох років, шукав і не міг знайти в жодному словнику?
ID:
475123
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.01.2014 16:23:12
© дата внесення змiн: 27.01.2014 16:44:23
автор: Богдан Сиваківський
Вкажіть причину вашої скарги
|
