|
В однім далекім королевстві,
Де не мають люди лесті,
Де яскраво сяют зорі,
Де росте усюд жасмін.
Жив собі квіткар мрійливий.
Труд у нього особливий:
Він в полях квітки збирає,
А по тому обробля.
Що піде на екібану,
На букет якомсь Івану,
Ну а що в музей відправе,
А що пусте на парфюм.
Жив собі квіткар наш бідно,
Заробляв на хліб він гідно.
"Так багато не заробиш!" -
Говорили йому всюд.
Ну а він плекав лиш мрію:
Щоб знайти одну єдину,
(Не за гроші він працює)
Квітку, що звалась Життя.
В пошуках своїх з дитинства
Обійшов разів так триста
Всі поля, що в королівстві.
Так і не знайшов її.
Думав він, що і не знайде,
Що удача вже не зайде.
Зовсім руки опустились.
Лежа думи все гадав.
І колись в його крамницю,
Повну квіток домівницю,
Забіжав один дідусик,
Що хотів купить букет.
Він побачив кислу рожу
Квіткаря, що був на ложі.
"Чом сумний такий ти синку?"-
Дідуганчик запитав.
І квткар йому промявкав,
Що і скільки не шукав так,
Він знайти Життя не може,
Що з дитинства вже шукав.
Дід подумав спершу трохи,
Ну а потім мудрі крохи
Полились його вустами,
Щоб хоч якось підсобить.
Він йому сказав, що зразу
Не бува ніщо ні разу,
Як в усіх серйозних справах,
Паче в пошуках Життя.
"Подивись на павучка ти,
Як він вміє заплітати!
Скількі в тім малім терпіння!
Він не здасться хоч помре.
Вітер дунув павутинку
Обратив усе на димку -
Починай спочатку друже.
Починай і ти, дружок!"
Дід букет собі купивши,
Довго хлопця не баривши,
І побіг по справах далі,
Хлопцю оком підмигнув.
Наш квіткар полежав трохи.
Встав, пішов, полишив вздохи.
У похід почав збиратись,
Хоч надія ледь іскрить.
Зранку рано-рано вставши,
Хліба із собою взявши,
Трохи сподіванок зверху,
Двинув в далечінь степів.
Шелестом причарувавшись,
Йшов квіткар не переймавшись.
Все на світі цім забувши,
В царстві сонця і трави.
Одинокі дикі груші -
Серед океану суша,
Гілками тяглись до неба,
Щоб іспити ту блакить.
Як в калейдоскопі квіти,
Всі природи гарні діти,
Тисячами веселкових
Барв, мільйоном тут ростуть.
Серед цеї чудасії,
Трошечки зтуливши вії,
Ніби плив собі по морю,
Наче йшов, а наче спав.
Ось у глухомань зайшовши
І від мари відійшовши,
Захистив рукою очі,
Бо відкрився горизонт.
Він на захід подивився,
Сонцем злотим засліпився.
Про кінець надій подумав:
Знову марно день пройшов.
Розвернувся йти додому,
Тут ізсталось невідоме...
Засліпився точно також,
Хоч дивився він на схід.
Що це в далині так світить?
Озарились усі квіти.
Впридь усю тут побіжавши,
Вирішив він ключ знайти.
Марево ставало ближче,
А квіткар наш біг ще швидше,
Ось-ось розгадку ізнайде.
Все блистить, немов кришталь.
Накруги все яскравіло,
Все блистало, все жевріло.
Навкруги усюд вітало
Насіниння з кришталю.
Серед груш із ізумруда
Діамантів ціла груда,
І агатів повні гори,
Купками лежав сапфір.
А на троні із брильянту
Та царівна діаманту,
Квітка, що переливалась
Всіми барвами весни.
Наш квіткар немов у казці:
Не добридень і не здрасте.
Зовсім там він втратив мову.
Врешті мрію він знайшов.
До Життя він доторкнувся.
Миттю в квітку обернувся.
Став у двох із ней блистіти,
Розквітав все більш та більш.
Цвітом став, пахучим цвітом.
Засипав за нею слідом.
Засипав для цього світу.
В мари йшов він назавжди.
Що ж було із ними далі? -
Дані наші дуже малі.
Лиш одне усім відомо:
Що квіткар усе ж знайшов!
Квіточку свою прекрасну,
Мару, зорю свою ясну.
Що шукав, як став свідомий,
Що шукав багато літ.
Може казка то, а може...
Лиш тобі відомо Боже,
Що тут казка, що і правда.
Щастя, як знайдеш Життя!
ID:
473741
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 20.01.2014 00:57:07
© дата внесення змiн: 20.01.2014 00:57:07
автор: arsen-39
Вкажіть причину вашої скарги
|
