Я не проти мовчання. Від нього у мене синці
І подряпане серце, що, втім, і не надто важливо.
Всюди чути твій голос, не бачити світла в кінці –
Боже, як же це звично! І, згідна, цілком справедливо.
А що далі буде і яка там наступна пора –
То не наші питання. Для нас це занадто буденно.
Ти – звичайна самотність, банально пропущена гра.
В мене ж напрямок новий. Ще трохи – і стане південно.
Обіцяю втопитись. Не в морі – хоча би в собі.
Ну, полегшає, може, без тебе на кожному кроці.
На покусанім щасті помітний слід твоїх зубів.
Певне, зникне із нього в дві тисячі сотому році.
