Прокидаюсь о шостій годині ранку, звично кладу руку на протилежну сторону ліжка і серце починає давати збій...Відтепер воно стало цілком моїм.
Тут більше ніколи не лижатимеш ти, ніколи не обіймеш, ніколи не поправиш на мені ковдру...
Я прижимаю до себе холодне укривало і кладу голову на занімілу подушку, яка теж тужить за тобою...
Важко прийняти те, що люди зникають, йдуть із твого життя і розчиняються уже в іншому.
У мене залишились лише спогади, безліч непотрібних думок і РОЗУМІННЯ, що наше кохання не змогло пережити інфляцію.
Ти пішов найлегшим шляхом- просто перейшов на іншу валюту! А я...я залишилась тут, в урвищі чотирьох пустих стін, які колись вважала Раєм. Знеціненна...поранена...
Відпускаю, пробачаю тебе, але не можу забути. Лише спостерігаю, як ти будуєш майбутнє з іншою, губи, руки, ніс, волосся, запах і душа якої, відтепер для тебе найбільша цінність. Золото ж, що блистись в мені- ти закував в шматок непотрібного металу, який незадумуючись заховав у комод архаїки, разом з несказаними словами та залишками звички.
Проте, зі мною Господь, отож вірю- рано чи пізно мене знайде той, хто розгледить під товстою металевою гравіровкою, яскравий дрогоцінний камінець...і я покину твій Комод!
